Польські та російські шовіністи викорчовували українців з прадідівських земель (автор: Блакита Григорій)

опубліковано 24 жовт. 2011 р., 01:25 Степан Гринчишин

Автор Блакита Григорій Іванович, 1932 р. н., уродженець села Гораєць

Коротка історична довідка. Село Гораєць колись Чесанівського, пізніше Любачівського повіту Львівського, а тепер Перемишльського воєводства, розташоване на віддалі 7 км на північний схід від Чесанова. На схід села лежить Дубрівка, на південний схід – село Хотилюб, на захід – Жуків, на північ – Долина і Пила. З південного боку поблизу села пливе річка Гнійник, а трохи далі від села з півночі – річка Лівчанка.

Як писав Slownik Geograficzny у 1880 році село лежало на пісках серед лісів і боліт. Того часу воно було власністю подружжя барона Владислава і Марії Бруницьких, котрі в селі мали 1655 моргів земляних угідь, з яких 1052 морги були зайняті лісом. У власності селян було 1575 моргів земель та лісу. Тоді в селі проживало 849 осіб, із яких 781 були греко-католиками (українцями) і мали парафію в селі Жукові, а деканат – у Чесанові, 46 осіб були римо-католицького (поляками) визнання, решта – євреї. Село мало парафіяльну школу, де дітей навчали українською (руською) мовою.

У 1939 році, як подає В. Кубійович, у селі було 1160 мешканців: 1080 – українців, 20 – поляків, 20 – польських колоністів, які отримали землю під час парцеляції після Першої світової війни і 40 – латинників. Євреїв не занотовано.

*  *  *

Я свій спогад–сповідь хочу розпочати з того, що наше село Гораєць складалося з кількох кутків, окремих частин в межах села, та присілків, як, наприклад, присілки Качорі, Сигла, Підліс, Надлуг, Буща тощо. Але щоб читачеві було все зрозуміло, то буду писати коротко по-порядку, а на детальніше роз’яснення безперечно потрібно би кращого майстра, спеціаліста історика. Хто любить читати, цікавиться минулим, гірким минулим нашого краю і наших краян, то читайте і нащадкам розказуйте про жахи, які ми пережили.

Моя мати, Єва, походила з родини Гринька Філя та Анни з роду Кордупель, а по-вуличному чомусь звали Козлівськими. Батько моєї матері, мій дід, тривалий час до війни війтував у селі, а це значить, що мав чималий авторитет серед сельчан. Їхнє подвір’я межувало зі школою в центрі самого села, школа була будівлею цегляною, двоповерховою, на першому поверсі розміщувалися крамниця, склеп та читальня «Просвіта» із салею. Неподалік школи стояла дерев’яна  церква з дзвіницею, над річкою Гнійником. Церква була обнесена дощатою огорожею, довкола якої росли старі розлогі липи. Церква стоїть і досі.

Мій батько, Блакита Іван Григорович, походив з присілка Буща, там і ми народилися, його діти: старший Василь, я та молодший Іван.

У часі Першої світової війни батьківська оселя вперше зазнала руйнації. Знищена була внаслідок того, що на комині хати сидів російський розвідник-зв’язківець, котрий передавав москалям відомості про розташування австрійських військ. Отож австріяки знищили хату разом з розвідником-наводником. Таке чував не раз від батька.

Вдруге наша хата згоріла від грому влітку 1936 року. Але тільки-но все відбудували, приклавши чимало труду, як в 1939 році почалася Друга світова війна. Спочатку Німеччини з Польщею, а потім Німеччини із Совєтами. Пам’ятаю, як я з мамою повертав з Чесанова, був гарний сонячно-ясний день, у небі гуркотіли літаки…

То було в серпні. А у вересні того ж року між німцями і москалями повз село Гораєць пролягла границя, відділивши наш присілок та Надлуг від села. Лашинова сім’я й інші, з нашого присілку, втекли до села, а ми зосталися на радянській стороні на новозбудованій господарці. Не було охоти тікати, хоча така розмова була, але хто нас там чекав з малими дітлахами в селі, адже треба було йти в комірне.

Тож село Гораєць було під німцями, а Буща – присілок під більшовиками. Всіх бущан, крім Лашина, відселили від кордону. Через те, що ми мешкали в прикордонній смузі, а інструкція не дозволяла там жити, нас усіх бущан переселили в січні 1940 року на польську колонію, що звалася Дібрівки. З колонії майже всіх поляків до Сибіру вже вивезли. Правда, Заборняк та Куба – дві польській сім’ї, ще довгий час проживали на колонії.

Війну німців з «товаришами» пам’ятаю досить добре. В перестрілці в перший день війни один прикордонник був убитий, а другого раненого «фріци» кудись забрали. Під час окупації нам жилося скрутно, але це війна. Здавали непосильні контингенти, платили податки, а корів і свиней кульчикували німці, аби люди не могли зарізати чи продати і спожити. Німаки у селян забрали, пам’ятаю, кожухи, а молодих людей вивозили до Німеччини на примусові роботи. Взимку 1943-44 рр. через колонію, скритно, проходили ковпаківці. Влітку через Гораєць на Хотилюб з Плазівських лісів, з оточення, вирвалася польська партизанка, яка грабувала все їстівне, що потрапляло їм у руки. Не гребували курми, гусьми, качками, іншою живністю, забирали свиней, овець, корів. Після Бродівського побоїща до нас прибули вояки українського війська з дивізії «Галичина, і в нас на подвір’ї перебували кілька днів, пізніше пішли в ліси.

А в серпні-вересні вернулися «визволителі» і тоді на полі пана Зарицького, в Хотилюбі, зробили летовище тимчасове для літаків і базу для їхнього ремонту. В той час до Нового року у нас на квартирі мешкав один радянський сержант з обслуговуючого персоналу Микола Борженко з Одещини. Приємна і розсудлива людина, принаймні для нас дітей таким видавався.

Та ось із настанням весни 1945 року, сталися події, пам’ятні на все життя. Перша, коли в квітні, а якого саме числа не згадаю, лише в пам’яті закарбувалося, що листяні дерева тільки починали брунькуватися, поляки, раненько до схід сонця, йшли акцією на Гораєць. Вчинили мерзенну нерозсудливу розправу над мирним населенням села.

Нашого хутора вони не палили, бо він вважався польським, однак всіх дорослих мешканців чоловічої статті розстріляли. Мій батько, дякуючи Богу, лишився живим. Однак в часі вигнання на стацію до Любачева був по-звірячому побитий, що майже все тіло було синім.

Дібрівки від Горайця не так далеко, не далі, як один кілометр, коли навпростець, через ліс стежкою. Ми не могли бачити весь жах, оте пекло, ту трагедію, що чинили поляки над людьми, бо ліс закривав від нас це видовище. Лише чути було постріли з автоматичної і звичайної зброї та чулися крики, плачі, ревіння худоби. А також ми бачили хмари чорного диму над лісом від великої пожежі і догадувалися, що там відбувається. Але всі боялися туди йти, бо достеменно знали, чим це може закінчитися для кожного цікавого…

Згодом ми ходили дивитися, спершу старші, так там застали одні згарища і плачі-голосіння живих за ріднею, убитими і раненими. Скільки людей загинуло в селі від ворожої польської кулі, я досі точно не знаю, а з розповідей відомо, що половина мешканців села стала жертвами того розбою. Село Гораєць згоріло дотла, жодної дерев’яної будівлі не зосталося, хіба що стіни муровані – переважно із тесаного каменю (вапняка) – не піддалися вогню.

Друга подія в тому-таки році, але в червні, – знову напад на село тільки з повітря, польсько-радянськими літаками, і тут теж не обійшлось без жертв. Горайчани зимували хто де, в більшості по пивницях.

Третя пам’ятна подія сталася в 1946 році під кінець травня. Нас усіх українців примусово без зволікань вигнали на залізничну станцію до Любачева. На одну фіру вантажилося дві-три, а навіть чотири родини. І скажіть, що можна було за такий короткий відрізок часу, як дві-три години, взяти з собою та на один віз? Звичайно, в першу чергу брали харчі на прожиття, принаймні двох-трьох тижнів, і одежу, яку поляки ще не пограбували. На станції хто з чого робили шатра, аби у випадку дощу не капало на голову. Шарварок був великий, стільки народу, що ніде ногою ступити, бруд-нечистоти допікали, та й воші кров ссали.

Про все це згадувати нема приємності, а не сказати, промовчати теж нерозумно, скільки ми, поневіряючись, зазнали всяких злигоднів. На станції ми мучилися, очікуючи черги на завантаження, приблизно близько двох тижнів, а дехто і більше. Після оформлення переселенських документів рушив наш потяг у бік Ярослава через Перемишль до Львова в Україну, до Союзу босого і голодного, чи то пак до «раю», де ріки текли з молоком, а ковбаси росли на вербі – так нас агітували совєтські комісари.

Наша родина осіла на Львівщині в селі Безброди. Хати порожньої нам не дісталося, польських господарів у селі було мало, і ми замешкали в комірнім у дівчат, батьків яких вивезли до Воркути, бо син був в УПА. В Безбродах ми прожили до весни 1950 року, а наша життєва дорога стелилася на схід України. А щодо освіти, то скажу, що маю неповну середню, а дальші коридори проходив на колгоспних ланах.

У 1950 році пересилили нас у Запорізьку область, і ми оселилися неподалік Бердянська. Невдовзі мене забрали до війська, служив у Києві один рік у польовій школі, останніх два роки дослужував у Львові по вулиці Т. Шевченка, станція Клепарів.

Мої брати – старший, Василь, живе на сході, а молодший, Іван, – у Львові. Я тепер – у Калуші. Отак ми долею розкидані по різних місцях.

Чи хотів би я повернутися назад на батьківщину, маючи таку можливість? Скажу таке, що будучи на останній сходинці похилого віку, мені нелегко рішитися на такий крок, це кожному зрозуміло. А от коли би можна поїхати і подивитися на ті місця, на прадідівську землю, то зовсім інша справа, така охота не покидає мене. Але моя особиста думка така, що найкращим був би варіант чи хід, якби цю територію назад прилучити до матері, до Львівщини. Та час іде і не на нашу користь відраховує дні. Тож домагаймося свого, того, що з правіків було нашим!

Свій край після виселення ще ні разу не відвідував; про село знаю лише те, що зараз там 20 хат, а колись було понад двісті. Ось такі мої спогади про село, про часи минулі просто буденні, звичайні і жахливо-трагічні.

 

Усе моє життя – одна не втіха,

Бо смуток радості – не пара.

Й тепер куди би я не йшов, не їхав

Розлуки з краєм наді мною Кара.

 

Якщо сосновий бір я десь побачу,

Нараз собі дитинство пригадаю

Яке пройшло учора би неначе –

Але минуло вже піввіку в іншім краю.

 

А як п’янкий зачую запах хвої,

То лину вмент думками в нашу Бущу,

Де вперше ставши босою ногою

Цю землю гірко споминати мушу.

 

І от чим далі йду в добу незнану,

Переконання моє все зростає,

Що й в гробі я тужить не перестану,

За Горайцем, моїм рідним краєм.

 

У тім супіщанім, глухім закутті,

Що поміж Бабчином і Брущином

На сумній і жалісній ноті

Моє дитинство там бринить крилом.