Поляки стали в позу сатани (автор: Цимбровська Дарія)

опубліковано 25 трав. 2013 р., 12:19 Степан Гринчишин

Вісник Любачівщини №20, Львів – 2012. – 96 стор.

 

Я уродженка Чесанова хочу поділитися з краянами спогадами і роздумами над життям у рідному місті.

 

Чесанів, колись повітове місто Закерзоння, лежить на захід від Рави-Руської, на північний Схід від Ярослава і на північ від Любачева. В ньому проживало одна четверта українців від всього населення міста, а довкруги були українські села.

 

Зі сходу на північний Захід попри місто тече на віддалі 300 м ріка Бруснянка з чистою прозорою водою. У деяких місцях глибока, вузька з крутими високими берегами, з яких у воду хиляться верби, а в деяких – широка, мілка, так що видно піскове дно. На луках біля неї влітку цвіли різнокольорові польові квіти, а господині вибілювали домоткані полотна. Мочили їх у воді, стелили на траву, і на сонці вони ставили біленькими.

 

На Дахнівській вулиці стоїть пам'ятник королеві Яну Собєському від 1883 р. на честь 200-річчя перемоги над турками під Віднем. Там відзначились хоробрістю наші козаки. Недалеко від міста під Новим Селом і біля Жукова насипані високі могили, де поховані козацькі останки.

З 1934 по 1938 рік я ходила до польської школи з поляками і жидами, тут, як предмети були українська мова, польська мова і релігія.

 

Була в нас церква св. Юра, збудована в 1900р., а при ній гуртувало жінок марійське братство. Щороку на празник 6-го травня на площі Ринок відбувався великий кольоровий ярмарок.

 

 

З 1935 року парохом у нас стає о. С. Посіко ЧСВВ. Він, крім душпастирської діяльності веде національно-просвітницьку роботу. Був секретарем т-ва «Просвіта», чудовим вчителем школярства, наставником молоді, ініціатором і учасником всіх національно-культурних заходів, мав авторитет в Чесанові і довколишніх селах.

 

Часто організовував дозвілля для нас дітей, прогулянки, товариські забави, роздавав нам солодощі. У побуті він був дуже скромний, винаймав кімнату у п. Котович на вул. Дахнівській. На його запрошення відомий художник італійської школи Г. Кузневич з Брусна помалював нашу церкву. Особливо захоплювали образи євангелістів Матея, Луки, Марка, Йоана. Ними захоплювались також поляки. І тепер, коли церква в руїні, через розбиті шиби у вікнах вони і надалі випромінюють світло. В церкві на всю стіну висів образ «Хрещення Русі-України». Після Служби Божої в неділю хор співав церковний гімн, всі люди стояли струнко в часі співу.

 

 

Отець Посіко був великим знавцем історії української церкви. Він написав книжку «Церква в давній Україні», де дуже докладно з точними датами описує народний дім, що дістав назву від найбільшого громадського товариства «Просвіта». Його збудовано в 1907 р. силами чесанівців і довколишніх сіл з великою допомогою декана греко-католицької церкви о. Северина Метеллі.

 

Це двоповерховий цегляний будинок по вул. Дахнівській. На першому поверсі були «Українбанк» і крамниця, що мала окремий вхід. На другому поверсі був великий концертний зал зі сценою, кімнати для товариств «Просвіта», «Сокіл», «Рідна школа» та інші. Було велике подвір'я, де робили руханку і грали сітківку – волейбол.

 

Тут щороку 9-10 березня відбувалися академічні концерти в честь Т.Шевченка, а також свято св. Миколая з роздаванням подарунків чемним дітям. Писав програму свят Василь Бородач.

 

Відбувались концерти, вистави аматорських гуртків, товариські забави молоді. Старші люди теж брали участь у цих заходах. Наприклад, заможний господар Петро Гапун, член т-ва «Просвіта», який у Першу світову війну був у російському полоні, чудово співав на Шевченківському концерті «Думи мої, думи мої», а також виступав у виставі «Вифлиємська ніч», яку зорганізувала вчителька Галина Грабець. Персонажі вистави – Матері Божої, дитятка, ангелів, пастушків, трьох царів, Ірода – грали місцеві хлопці і дівчата – Юля Чухарська, брати Трушевичі, Іван Ждан і інші. Музичний супровід на бандурі виконував П. Гапун.

 

Кожного року в кінці літа під гаслом «В здоровому тілі – здоровий дух» т-во «Сокіл» організовувало фестини-обжинки. Вся молодь і старші люди Чесанова і довколишніх сіл в народних строях з синьо-жовтими прапорами і піснями йшли колонами під ліс Корчунок. Тут під мелодію національних пісень виконували вправи. Одна група з вишиваними рушниками, друга з серпами, третя зі стрічками. Вкінці вправ утворювався живий образ, який з висоти виглядав, як тризуб.

 

Одна з пісень фестину:

Соколи, соколи, ставаймо в ряди,

Нас поклик «борімось» взиває,

Працюймо, співаймо, гуртуймось, брати,

Нас дух український єднає.

Як славно бувало козацькі сини

Боролися до смерті, загину,

Боротись будемо, соколи, всі ми

За нашу святу Україну.

 

На завершення співали гімн «Ще не вмерла Україна». За цим дійством наглядала польська поліція, що стояла збоку.

 

Були в Чесанові українські адвокати, Дмитро Мудрецький, уродженець Любачева, Михайло Микитин, Панталей Баб'як, Степан Горошко і молоді Василь Бородач і Ярослав Мазурак.

 

Вони в судах успішно боронили українців від незаконних домагань польських і жидівських купців, орендарів і лихварів.

 

Був лікар добрий Григор Шиманський, родом з Люблинця. Він став успішним конкурентом жида Тургайма і поляка Залєского. Був ветеринар Володимир Білецький, секретарі в суді Степан Боднар і Микола Базилевич. Головою «Українбанку» був інженер Теодор Чубатий, книговодом Олександр Колодій, скарбником Петро Мельник.

 

Війтом Нового Села був мешканець Чесанова Данило Семчук. Це була освічена людина. Мав столярську майстерню, тримав челядників. Походив з Чесанова відомий письменник-лірик педагог Петро Карманський. Він також перекладав твори з німецької та іспанської мов.

 

Вся торгівля була в жидівських руках. Жиди були також бляхарами, столярами, кравцями, перукарями, фотографами. У Чесанові було багато добрих дбайливих господарів – хліборобів, деякі з них мали техніку: молотарки, кірати, віялки, ткацькі верстати та інше.

 

Ще за Польщі до української гімназії в Перемишлі ходили Омелян Грабець, Андрій Боднар, Ярослав Ждан, Володимир Чубатий, Мирон Семчук.

 

До української жіночої технічно-ремісничої школи «Труд» у Львові ходили Ірина Клочник та Ірина Галун. Вчительську семінарію закінчили Стефан Вахнянин і Степан Ждан. Поляки не давали їм посади, примушували прийняти римо-католицький обряд. Вкінці 1938 р. польський уряд призначив ліцитацію хати і всього майна мого тата за те, що ніби то неправильно виплачували йому пенсію за часи Першої світової війни. Від цього врятувала нас війна з Німеччиною, що почалася 1.09.1939 р. До Чесанова німці на мотоциклах в'їхали в середині вересня 1939 р. і в той час більшовицькі війська зайняли Галичину. Границю з УРСР встановили вкінці вулиці Двірської, зразу за містом. Поляки і жиди зараз притихли, знівелювалися, а ми не сумували за Польщею, а мали надію на краще.

 

Чесанів почав українізуватися, бурмістром став інж. Чубатий. Відкривається українська початкова школа, в якій стали до праці вчителі Петро Борисович, Володимир Свистович, Галина Грабець та інші. В Ярославі та Холмі відкриваються українські гімназії, де викладачами працюють також біженці з Східної України і з Галичини, окупованої більшовиками.

 

У Чесанові з'являються українські магазини, зокрема «Кооператива», в якій продають молоді дівчата Осипа Клочник і Галина Скорина. Місцеві, а також прибулі купці відкривають свої магазини – Семен Жук, Дмитро Вус, п. Ванюрські. Пані Ванюрська була доброю акушеркою.

 

Границя з УРСР була досить умовною, ми через ці колючі дроти у 1940 р. ходили до Нового Села на празник. Через границю переходило багато людей, що втікали від більшовицького режиму. Були серед них вчителі, купці, артисти. У Чесанові був створений допомоговий комітет для забезпечення їхніх потреб, активізувалося громадсько-культурне життя, секретарем «Просвіти» став Іван Мачай. Біженці артисти, прізвище одного з них – Помагайбіг, ставили гарні вистави: «Циганка Аза», «Сватання на Гончарівці» та  інші.

Місцеві аматорські гуртки ставили також свої вистави. Співали гумористичні пісні:

 

В Новім Селі – Пиріжок,

В Люблинці – Сметана,

А в Плазові по Мачай,

Дана ж моя, дана!

або

В Україні земля чорна,

Та земля чорна та гей!

Відбирають людям жорна.

Та людям жорна та гей!

 

Струнко, позір,вправо глянь –

Там скачуть карі коні,

Там грають барабани!

Б'ють шаблями вправо, вліво,

Щоб їсти ся не хтіло та гей!

 

Бо я спортсменка жваві маю ноги,

Лиш показати їх не маю змоги

І сто голів зробила б я,

Якщо б не було брамкаря.

 

До української гімназії ходили Мирон Семчук, Ірина Семчук, Дарія Колодій, Богдан Колодій, Анна Грабець, Наталія Приндяк, Володимир Боднар, Роман Турчиновський, Іван Філь, Володимир Ваврикович, Я. Білий, Пилипівський та інші. У Холмській гімназії я вступила в ОУН. Збори роя відбувались на славетній Холмській гірці біля собору.

 

У Чесанові натхненником і організатором молоді був О. Грабець. Він зорганізував з патріотичної молоді агітаційну бригаду, до якої входила Ірина Клочник. Вони ходили по містах і містечках, підіймали в людей національний дух, зокрема у Холмській гімназії. На святковій лінійці зробили доповідь і влаштували концерти для гімназистів і викладачів.

 

Одна з пісень цього часу:

Збудися, Холмщино, повстань,

Весну зустріти поспішай,

Бо сонце сяє вже для нас,

Для нас надходить волі час,

Юначе, стрункий молодий,

Ставай зі зброєю в ряди,

Жде нарід твій, жде рідний край,

Для України все віддай!

 

Після проголошення відновлення Самостійної України у Львові в 1941 році німці переслідують і арештовують активних українських патріотів та інтенсивно вивозять наших людей в Німеччину, селянам збільшують і так непосильні контингенти.

 

Молоду дівчину Анну Вус разом з іншими молодими з криком «Льоус, льоус!» забрали в машину і повезли до Жешова, там у військових казармах зробили відпочинок, повели людей до туалету, а Анна заховалася за колону і не вийшла зі всіма. Потім простежила, коли буде брама відкрита, помаленьку, спокійно вийшла на вулицю і пішла до Чесанова. Орієнтувалася по сонцю, в яку сторону їй треба йти. Ночувала в полі, накривалася снопами, так з великим страхом дісталася додому.

 

Її брата Володимира поляки в 1943 році заарештували і він згинув в Ярославській тюрмі. Настав 1943 рік, приближався большевицький фронт. В Чесанові з'являються всі польські шовіністи, офіційно відкрито ходять польські банди зі зброєю в руках і погрожують українцям. Шантажом і підступом хотіли вбити нашого пароха о. С. Посіка, але він про це чудом довідався і вночі пішки пішов до Любачева до п.Баранової, там перебув, потім поїздом поїхав дальше. Адвокат Пантелей Баб'як хотів виїхати з Чесанова, віз його господар І. Тобух. Серед дня напала польська банда і його застрілили, а Тобух заховався і втік.

 

На члена допомогового комітету, активного члена «Просвіти» Івана Білого на дорозі з Чесанова до Жукова, коли він їхав ровером, напала банда, страшно скатували, замучили, поламали кістки. Мирона Горбачевського застрілили і кинули в рів. Вбили пароха сіл Жуків і Гораєць о. Мирона Колтуняка. Німці тоді рідко бували на наших теренах, тим самим давали польським озброєним бандитам чинити злочини – вбивати українців. Вкінці 1943 р. крамниця в «Просвіті» самоліквідувалася: її власниця дружина І. Малачая роздала весь товар, зокрема кухонне начиння, мешканцям міста.

 

Хочу докладніше зупинитися на тих подіях, що відбувалися в селі Гута Ружанецька, з якого походив мій тато. Там проживав його рідний брат Михайло Колодій з родиною. В селі було всього 3 українські родини, бо село спольщилось. Колись там була велика церква, після неї залишилась гарна мурована огорожа. Люди побудували маленьку церкву, де два рази в місяць приїздив священик з Плазова, відправляв Службу Божу. Приходили до тої церкви українці з сусіднього села Ребізанти над рікою Танвою. М. Колодій був дбайливим господарем, мав 10 моргів поля, велику хату, 2 коні, 2 корови і ліс. Мав молотарку, кірат і іншу техніку.

 

Весною 1943 р. прийшов до нього сусід-поляк і каже: «Місhаł uсіеkаj, bо сіę zаbі»/ На ранок М. Колодій взяв дітей Стефу, Наталію, Андрія, взяли корову і пішли з села. У Гуті залишилася його жінка і внучок Йосиф, який мав 4 роки. Вони ішли в українське село Люблинець Новий. Дорога була небезпечна, ховалися від польських банд, що стояли на дорогах. Ішли лісами, ярами, тряслися від страху–- доки не дісталися до Люблинця.

 

Тоді пізнавали українців по тому, як вони хрестяться (бо мова у них була польська). Стефа відправила свого тринадцятирічного брата Андрія за Йосипом. Він взяв малого і в дорозі зловили їх поляки, питали, хто і куди іде. Тримали без їжі і води цілий день. Коли смеркло і конвоїр відвернувся до свого сусіда, Андрій вислизнув і пішов собі. Йосип сидів і плакав. Над'їхала німецька машина і завезла його в Гуту. Бабця його нагодувала, взяла свіжоспеченого хліба і пішла до Люблинця. Коли вона верталася додому, польська банда напала на неї і просто застрілила.

 

У Люблинці люди жили в постійному страху: розбої і облави майже щодня. Люди закопують зерно та інше майно в землю, щоб банди не пограбували. Довколишні села біля Чесанова палають у вогні, особливо Люблинець Новий, Люблинець Старий, Жуків, Гораєць. У Горайці тоді загинула наша товаришка Галя Скорупа.

 

Молодь Чесанівщини стала організовувати загони самооборони під проводом О. Грабця. Молоді люди залишали свої домівки, ішли в ліси, щоб зі зброєю в руках захищати свої домівки, захищати рідних від польських банд. У цій обороні брали участь свідомі люди Чесанова і довколишніх сіл. Спочатку вони перейшли до дивізії «Галичина», а потім до УПА. Після приходу більшовиків ув 1944 р. поляки ще більше озлобилися, стали в позу сатани. Зростає польська Армія Крайова, збільшуються польські жорстокі банди, які разом з НКВД ще збільшою силою нападають на українські села. Села в полум'ї пожеж. Люди залишають свої хати, скитаються по лісах, ховаються в криївках разом з малими дітьми і старенькими батьками. Коні і корови блукають по лісах разом зі своїми господарями. Банди грабують їхні оселі, викопують закопане майно, забирають все зі сховків, розбивають двері, грабують хати і палять.

 

Восени 1944 року, коли Сталін віддав споконвіків історичні українські землі полякам, стали виганяти нас з рідних земель. Хоча освічені поляки знають, що місто Ярослав заснував Київський князь Ярослав Мудрий, а місто Холм – Галицький князь Данило Галицький. Про це говорив у своїй промові навіть польський президент Лех Качинський.

 

У 1944 р. мене прийшли арештувати, але тоді в мене на ногах було багато гнійних чиряків, тому залишили – побоялися інфекції. Анну Вус заарештували за доносом про зв'язок з підпіллям, хотіли у неї довідатися, де перебуває о. Посіко. Вона мовчала і її повели на розстріл. Якийсь старший з польських офіцерів пожалів її і сказав: «Не стріляйте», бо в нього була такого самого віку дочка і він не знав, де вона, може її також хтось пожаліє. Потім повезли Анну до Любачева до тюрми, били і знущалися, однак не маючи ніяких свідків, її випустили, взяли підпис про невиїзд, щоб мати змогу далі знущатися або й знищити. Коли її вивезли в УРСР, по каналах НКВД ішли телеграми, що вона небезпечний злочинець. Зараз живе в с. Родатичі Городоцького району.

 

На дім Семчуків вночі напала банда. Донька Ірина від них втекла через вікно. У самій сорочці, до ранку пересиділа в ліску, дрожала від зимна, бо була осінь і приморозки. Тоді захворіла на запалення суглобів. Після вивозу довго лікувалася, але молодою померла.

 

Весною 1945 почався добровільно-примусовий вивіз людей. Армія Крайова і окремі польські банди жорстокими вбивствами мирного населення прискорювали вивіз, щоб наші оборонці, що були в лісах, не мали нізвідки матеріальної допомоги. Коли в околиці Люблинця Наталія Колодій пасла корову, налетіла польська банда, зігнали всіх, що скиталися по лісках і ярах, на виїзд. Зібрали велику групу людей, гнали пішки на залізницю до Любачева, спеціально довгою дорогою через Руду Ружанецьку, Плазів, Лівчу, щоб нагнати на людей ще більше страху. Був морозний вітер і дощ. Люди ішли і плакали від зимна і жалю. Малі діти і старі люди не могли іти, їх били і копали, вони падали і далі йшли. У Стефи Колодій закровавлене обличчя, вона ледве ступає, побачив її знайомий поляк Кукела, видно якийсь їхній старший, сказав не бити її, дали їй води помитися і дійшли до Любачева. У Любачеві під вітром і дощем чекали на товарні вагони два тижні. Завезли їх до Запорізької області. Зараз Наталія і Йосиф живуть у місті Буськ Львівської області. Мене з братом і мамою вивезли в березні 1945 р. в с. Журатин Буського району. Так втікали ми від польського терору, залишили без догляду і опіки нашу церкву, «Просвіту», цвинтар. То ж не забуваймо рідних стежок, наших святинь, бережімо пам'ять про Чесанів.

 

У кінці 1945 р. я стала працювати у Львівському лакофарбовому заводі, закінчила вечірню школу, вступила в сільськогосподарський інститут. У 1949 р. мене заарештували і засудили на 10 років. Заслали в Башкирію, а згодом в Магадан на Колимі. До Львова повернулася у 1959р.