Пішки через державний кордон під силою зброї (автори: Дубневич Василь та Ярема Іван)

опубліковано 25 трав. 2012 р., 00:36 Степан Гринчишин

Вісник Любачівщини: Вип. 4. Львів, 2000. – 112 стор.

В даній публікації хочемо пригадати краянам про часи виселення наших людей із села Радруж. Наше село Радруж колишнього Рава-Руського повіту Львівського воєводства знаходиться 17 км. на захід від Рави-Руської і 22 км. на схід від міста Любачева. Село розташоване в мальовничій місцевості. На території села багато лісів і лугів. Через село протікає три окремі річки. Все це створює гарний мікроклімат з дуже чистим повітрям.

В селі мешкало колись 496 сімей, в основному українці. Біля Рави-Руської село перетяв українсько-польський державний кордон, який розділив його на дві частини. Більша частина села знаходиться в Польщі і відноситься тепер до Любачівського повіту. А територія його, що лежить в Україні, з населенням біля 100 родин своєї назви не зберегла. Землі її розділені між Салашанською і Смолинською сільрадами Яворівського району. Центр села знаходиться в Польщі і лежить на відстані 400 м. від державного кордону

Мешканці села займалися колись сільським господарством. Вирощували звичні для даного краю сільськогосподарські культури. Утримували худобу і різну птицю. Село було багате садами. Тяговою силою в господарстві були коні. Кінь був не тільки силою, придатною до праці в полі, але теж часто приводом гордості.

В цілому громадяни села жили певним звичним веселим, змістовним життям. Були ідейно-і патріотично свідомі, відчували відповідальність за долю свого села і українського народу. Молодші, більш активні, духовно багаті люди ставили вистави, проводили концерти до визначних дат, організовували вечори відпочинку молоді.

Пізніше різні воєнні лихоліття, потрясіння, порушили нормальний ритм життя селян. Прихід і відхід червоної та німецької армій, знищення і поява Польської державності, важкі сільськогосподарські контингенти, арешти українців польськими і радянськими властями, служба в радянській армії – активізували селян відмовитись служити чужим інтересам. Чоловіки йшли на службу в ОУН, УПА чи в дивізію СС «Галичина», щоб воювати за волю і незалежність свого народу. З появою радянсько-польського кордону настали дуже тяжкі часи для людей, що були на той бік кордону. Здійснювались безперервні акції польських і більшовицьких угрупувань, відбувались грабунки, вбивства. Село було двічі спалено. Перший раз влітку 27 серпня 1944 року, другий раз 22 лютого 1945 року. А 21 листопада (на свято Архистратига Михаїла) 1945 року в село в'їхав величезний загін війська польського, яке видало розпорядження, щоб протягом 24 годин покинути село і вибратися пішки за кордон до УРСР. Але це протягнулося десь аж до 5 грудня.

Люди почали переносити до кордону на плечах і під пахвою якісь свої речі, харчі, хто що міг. Хоч речей в багатьох селян вже не було, бо майже все було спалено, пограбовано. І везти не було чим, бо практично всі коні в радружців поляки забрали, вози згоріли. Коли радружці несли на плечах свій «маєток» під кордон, по дорозі польські жовніри, погрожуючи зброєю, «переполовинювали» його. Тут вони діяли більш сміло, не боялись, а біля дому ще оглядались.

Дане переселення здійснювалось згідно угоди між урядом УРСР та Польським Комітетом національного визволення від 9 вересня 1944 р. «Про евакуацію українського населення з території Польщі». Угода гарантувала добровільний принцип переселення.

Так от, щоб радружці покинули своє село «добровільно», було пограбовано практично усе майно, спалено понад дві треті садиб і вбито по обидва боки кордону 112 чоловік. Палили будівлі в основному радянські громадяни, які служили в новоствореній армії комуністичної Польщі. Полякам невигідно було палити будівлі, їм простіше було розстріляти десяток-другий українців. А жовнірам радянського походження була, очевидно, дана вказівка палити, знищувати, бо за все залишене в Польщі необхідно буде розраховуватись в УРСР.

З підкордонної площадки через кордон також приходилось переносити речі на плечах, або якщо була можливість у когось, хто мав ще коня, то допоміг перевезти. Крім цього сільські ради з України присилали кілька «поршпанів» на допомогу перевезення через кордон речей переселенцям. Приходили також родичі або знайомі з українського боку і допомагали дещо перенести,

Кордон ми переходили біля прикордонної застави на Гринях. На кордоні в той час не було гідної дороги, щоб його перейти. Тоді начальник застави, капітан Мельник, заставив Івана Ярему (співавтора цих рядків) і сусідського хлопця, дещо старшого Ілька Оліярника (нині небіжчика) лопатами загорнути канаву і вирівняти належним чином прохід через кордон, щоб корова могла перейти і фіра переїхати.

В Україні радружці поселялась у своїх радрузьких родичів чи знайомих, з якими самі домовлялись. Або поселялись у сусідніх найближчих селах Салаші та Смолин, а можливо і в іншому селі.

Кілька сімей і окремих громадян не перейшли разом з нами кордону, залишились в Радружі. Одні повернулися назад, навіть вже з-під кордону. Інші і не наближались до кордону. Три-п'ять родин були піддані операції «Вісла», а сім сімей залишились в Радружі, поки їх «добровільно» не вигнали «батогами» до УРСР. Їм якось вдалося перезимувати (за словами зубрянки Бесаги Анни) і провести весняні польові роботи в 1946 році з допомогою радрузьких поляків. Після закінчення польових робіт всіх членів тих семи сімей було вигнано прямо, з поля на залізничну станцію Горинець, де вони просиділи кілька днів в очікуванні вагонів. В цей час радрузькі поляки приносили їм їсти. Пізніше посадили цих людей в товарняки і відправили до Рави-Руської. Тут перевантажили їх у радянські вагони, в яких повезли на станцію Подачків Тернопільської області. Село Подачків було зруйноване, як і весь Тернопіль. Тому поселитись жити в селі було неможливо і всі люди хто як міг добиралися на Львівщину.

Окремі одиничні радружці, виконавши відповідні завдання у Закерзонні, переходили кордон по-різному, пізніше, вже після його закриття.

А ми, що перейшли кордон, перезимували в прикордонні. Люди тут хворіли і помирали. Не давали спокою енкаведисти (згадують очевидці Софія Свистонюк і Ганна Женюк), які шукали «бандьорів», дротами кололи підлогу в хаті, сінях і коморі, і землю на дворі та городі, скидали сіно з горищ, перевертали все в стодолах, хлівах і стайнях.

Після нового 1946 року нас почали відправляти ближче до Львов. Зокрема, наші сім'ї (авторів цієї публікації) та інших громадян після Різдвяних свят фірами вивезли на залізничну станцію до Рави-Руської. Тут нас повантажили у товарні вагони, по декілька сімей у вагон, і завезли на станцію Сихів, де ми пробули під голим небом близько двох тижнів, поки місцеві урядовці вирішили, що з нами робити.

Людей з малими дітьми сихівські поляки пускали до хати. Уповноважені з району, тобто з Винник, оголосили більш авторитетним активним громадянам нашого ешелону, що по плану ми повинні поселитись у польські сім'ї в село Сокільники. Жити треба буде разом з поляками, поки вони не виїдуть до Польщі.

Тоді представники району взяли з собою кілька чоловіків і пішли до Сокільник, щоб подивитись на село і познайомитись із сільрадою, бо там в селах ще були головами сільських рад поляки. Наші представники Дубневич Яків, Кінас Семен, Чемерис Кость, Новосілець Василь і Дубневич Іван прибули до Сокільник, подивились на село і прийшли до висновку, що воно нашим людям не підходить: «дуже близько міста, а як буде война, то...»

Районні уповноважені дозволили їм обійти інші села. Вони проходили через Зубру, ходили на Вульки та інші місцевості – найбільше сподобалась Зубра: «долина, тече річка, як в Радружі, дальше від міста, зручно снопи возити до стодоли...». З цим і порішили, район погодився. Хоч і не всі люди нашого ешелону рішились переїхати до Зубри, але з Зубри прислали фіри і почали нас перевозити.

Першими поїхали туди сім'ї Яреми Андрія, Дубневича Якова і Чухань Марії. Пригадується, що з нами по селі йшов голова сільради (поляк) і поселяв до польських господарів. Поляки не впускали до себе, виходили на вулицю з лопатами, мітлами, коцюбами. Наші люди не знали, що робити. Жінки плакали, чоловіки проклинали: «знову поляки, бодай їх шляк трафив!..» Перша сім'я (співавтора даної публікації Яреми) заїхала аж на кінець Зубри, під Сьлєпу. Господар останньої хати Шпіля Стах прийняв сім'ю. Дальше підключився районний уповноважений і разом вдалось переконати зубрян і справи пішли легше. Люди розселились у польські сім'ї.

На станції Сихів нас застав ще наступний ешелон, де також були радружці та люди з інших місцевостей. Вслід за тим ешелоном приїжджали ще люди з різних сіл, в тому числі і з Радружа. Тоді вже поселення в польські сім'ї, як в Зубрі,так і в інших селах відбувались без спротиву. Основна маса радружців поселилась в Зубрі, а окремі громадяни розселились в селах Гончари, Кротошин, Вульки та інших Пустомитівського району, а також у Львові і в районах Львівщини та за її межами.

Наші люди врешті-решт якось зжились з місцевими поляками. Жили дружно. Був у Зубрі випадок, коли один зубрянин, жовнір АЛ (польська армія людова), приїхав з Польщі до Зубри до свого дому на «вурльоп» і в його хаті разом і його батьками проживала сім'я переселенців Гедза Григорія Федоровича. Він впізнав Гедза, бо бив господаря в Радружі і виганяв з Польщі в Україну. Гедзи також впізнали його й кажуть йому: «Куди ж ти нас, чоловіче, вигнав? Тепер давай нам свою хату!» Так і залишились Гедзи жити в цій хаті. А жовнір, неборака, не знав куди подітись і проводив «вурльоп» невідомо де.

А інший поляк (як пригадує Ярема Семен) по імені Франек (прізвище не запам'яталось), який також народився в Зубрі, демобілізувався із рядів тої ж армії і приїхав додому до Зубри. Окремі радружці його впізнали. Він брав активну участь в польсько-більшовицькій акції, в грабунках, вбивствах, палив хати з Радружі 22 лютого 1945 року. Зокрема, бив прикладом, копав ногами Ярему Ксеню та її маму. А тут, в Зубрі, йому довелося пару місяців прожити, відвертаючи очі від радружців. От яка іронія...

Після Великодніх Свят 1946 року поляки почали від'їжджати до Польщі. Окремі з них залишались. Не виїхав до Польщі і Шпіля. Сім'я Яреми переселилась у господарку Курмана. А ті поляки, що від'їжджали, то зовсім не так, як ми із своїх земель. Вони їхали спокійно, все, що хотіли з собою забирали, ніхто їм нічого не забороняв, не відбирав, ніхто їх не бив. Ми їм допомагали виселятись.

Коли поляки в основному вже виїхали, ми, нові зубряни, почали обживатись тут. Орали, сіяли, збирали врожай. Якось виживали. Помагали ще, навіть, біднішим від нас громадянам з Хмельницької, Житомирської, Вінницької, Київської областей. Все йшло ніби нормально, аж до утворення в Зубрі колгоспу «Перемога». Всі зубряни жили тоді в очікуванні такої долі, як громадяни названих областей.

Нині село Зубра збільшилось удвічі, порівнюючи з тим часом. Тоді нараховувалось в селі, приблизно, 300 дворів, а тепер в Зубрі проживає 661 сім'я (дані взяті в сільраді). Значно змінились і житлові будинки. Тоді були одноповерхові глинобитні хати, а нині стоять дво- і три поверхові кам'яниц. Поляки-зубряни з Польщі майже не навідуються.

А Зубра росте. Покоління змінюються. Переселенців меншає. Є дві церкви. Віруючих в церквах мало. Побудована нова сільрада, бар. А клуб стоїть старий. Є й осередок товариства переселенців з Польщі «Любачівщина», куди відноситься і Радруж. Осередок, практично, не працює. Своє коріння потихенько зубряни-радружці і переселенці з інших сіл забувають Підтримати їхню пам'ять ніхто не прагне – ні керівництво села, ні парохи церков.

Зберегти в пам'яті треба й те, що до УРСР ми прийшли під силою зброї пішки!