Під покровом Святого Миколая. (Автор: Гречин Катерина)

опубліковано 17 вер. 2014 р., 09:30 Степан Гринчишин   [ оновлено 5 жовт. 2014 р., 12:05 ]

Вісник Любачівщини. Випуск 20. Львів 2012

 

Музей Радружа в Любачеві

До Любачева ми приїхали десь коло дев'ятої ранку. На особисті справи нам відвели кілька годин, бо вже перед обідом на нас чекали в Музеї історії Любачівщини. Екскурсовод, заступник директора музею Януш Мазур, повів нас чотирма залами, в. яких зберігається історія не лише польського, а й українського, єврейського і частково інших європейських народів. У музеї зберігаються українські радрузькі ікони, царські ворота з тієї ж церкви, гуцульські і глинянські гобелени, зброя, що рятувала наших повстанців у бою, та ін.

 

Екскурсія продовжилася у міському парку, де розміщено одноповерховий будиночок, у музейному відділі якого за кілька днів до приїзду українців-паломників розмістили нову експозицію, привезену із Ланьцутського музею: радрузькі ікони, серед яких – образ із двох ікон, який свого часу спонсорував радрузькій церкві Андрій Доскич. Ця ікона незвична тим, що на одному боці зображений молодий Ісус разом із св. Йосифом, на другому – Його розп'яття. Практично всю стіну займає іконостас. Після консервації все це добро повернеться у Радруж. До слова, тут, у парку, поляки планують відтворити замок, макет якого зберігається в музеї.

 

Забуттю не підлягає…

Далі наша мандрівка пролягла до Радружа, де до нас приєднався і Януш Мазур. Спочатку відправили панахиду коло могил українських священиків на старому українському цвинтарі та поблизу великого хреста, який символізує поховання українців ще з XV – XVI століть. Цю місію виконав священик Андрій Майба, який часто вирушає з любачівцями на подібні прощі. Поруч – склеп, де спочивають українські священики. Вінки поставили й на могилі о. Василя Гучка, вбитого у 1944 році підчас першої акції Немирівської погранзастави супроти мирних українських жителів.

 

Те, що церкві повертають нове життя, видно й неозброєним оком: новою ґонтою вже покривають церковну огорожу, тож є надія, що незабаром храм повністю змінить свій зовнішній вигляд. Заходимо усередину церкви, яку з дозволу місцевої влади відкрили спеціяльно для нас. Молимося.

 

- Я дуже задоволена, що знову зможемо молитися коло наших святинь, як робили це разом зі своїми батьками, коли були дітьми, – говорить член правління Суспільно-культурного товариства «Любачівщина» Софія Свистонюк. – Тішить і те, що нашу церкву ЮНЕСКО взяло під свою опіку, виділивши кошти на реставрацію.

 

Перший день перебування на рідних теренах закінчується маївкою, яку, під акомпанемент дощу відправляє о. Андрій Майба.

 

На прощу до Селиськ

Наступного дня зранку йдемо на Літургію в Любачівський греко-католицький храм святого Миколая. Службу Божу відправив о. Іван Тарапацький.

 

Їдемо до Селиськ, до каплички, що стоїть на водоймі, на храмове свято. Там на нас уже чекає інша група любачівців, які перетнули кордон зранку, а також українці з навколишніх сіл і містечок. Як передають із уст в уста, колись на літнього Миколая тут явилася Матір Божа, тому наші далекі предки поставили цю каплицю у пам'ять про цей день. Тут, на Любачівщині цього святого дуже шанують і відчувають його покров. Як відзначив о. Іван Тара пацький, на місці, де відбувається відпуст, колись проходив старовинний шлях, який єднав Чорне море з Балтійським. 

 

 

Поруч з капличкою святого Миколая – фігура Матінки Божої. З-під каплички і навколо неї – багато маленьких джерелець. Вода з них перетікає спочатку у мілку, а далі широку й глибоку річку. Вода, за переказами, має цілющі властивості, тож після Літургії, яку відправив о. Іван Тарапацький, і після посвячення води разом з місцевим римо-католицьким священиком, всі поспішають набрати цілющої водички, щоб почастувати нею рідних. Сміливіші заходять у холодну воду, аби набратися її сили. Розповідають, що ще до виселення українців, тут збиралося на відпуст до 6 тисяч осіб. Є в селі й церква Святого Миколая. Нині її також ремонтують.

 

 

Повна вражень від поїздки й колишня радружанка, а нині львів’янка Софія Шкутяк: – Мені було дев’ять місяців, як нас депортували до Львова. На цвинтарі у Радружі похована моя бабця (татова мама) і дідусь (мамин тато). Кожен раз, коли приїжджаю сюди, відчуваю сильне оздоровлення душі і тіла, відчуваю любов до цієї землі. Зі мною тут уже були діти і внуки.