Партизанськими cтежками Закерзоння. Частина 6. (Автор: Грицько-Цяпка Дмитро)

опубліковано 16 груд. 2015 р., 05:02 Степан Гринчишин   [ оновлено 14 січ. 2016 р., 09:07 ]

 АВСТРАЛІЯ

 

Дмитро Грицько-Цяпка. 1999 рік

 

Восени 1956 року я оженився з Мироновою сестрою Стефкою. У 1958 році дістаю з Австралії листа від сестри Дарки, яка мене відшукала через мадярський консулят у Варшаві, бо польський відписав, що я не живу. Прошу її, щоби мене стягала з родиною до Австралії. Почались старання. Літом того ж року їду до Перемишля, щоби відвідати тету, яка була мені родиною по десятім колі в плоті, але маю намір дістатись в Турницю і відкопати свої записки, сховані 12 років тому.

 

І так я через 12 років простую знову вулицями міста Перемишля. Так як тета мала мужа з Риботич, намовляю її, щоби туди поїхати. Ніхто з них не мав поняття, що я вийшов недавно з тюрми. Вона погодилась, але він не хотів їхати, був шевцем і мав якесь замовлення. Поїхали ми обоє з тіткою. Щоби не викликати підозри, даю гроші теті, щоби купила ковбаси, літру горілки, бо ж їдемо у відвідини до родини. Вона рівнож купує квитки в Перемишлі на станції, звідки відходив автобус на Риботичі. Вона не знала теж; що я вже вчора був у Перемишлі з мамою жінки, мого брата Стефана, яка походила з Бахова. В автобусі вибираю місце на задній лавці і приглядаюсь до пасажирів, чи де нема когось знайомого. Не впадає в око ніхто. Минаєм Германовичі. Ось подвір'я Марусі, але на подвір'ї не видно нікого. Даровичі, і виринають в пам'яті постаті тих, що тут жили, тих, що нас годували, переховували, але їх нема вже, а є поляки, які обсіли українські землі. Ось і Угники, які минаємо, і ми вже в Риботичах. Хоч я тут бував часто ночами, знав мало людей, а ще менше знали тут мене, та і так всі, кого знав, були вивезені як не в Україну, то в Польщу, осіли лише ті, що наїхали, заблукані, як і родина тітчиного мужа.

 

Беремо кошик і спішимо до родини, де зашиваюсь надобре, бо, як кажуть, до біди не далеко. Ставимо на стіл, що привезли, наливаю в келихи та забавляю присутніх балачками про працю в копальні вуглю, удаючи, що я там працюю. Час до часу підливаю горілки, а сам п'ю дуже мало або удаю, що п'ю. Коли витрубіли мою фляшку, господар поставив ще одну, а коли бракло і цеї, даю гроші, щоби принесли ще одну, і так нам злетів день.

 

Коли сонце хилилось на відпочинок, а пастухи гнали вже худобу до стайні, я попросив господиню рушника, та спитав, де найкраще викупатись у Вигрі, так якби я не знав. Господиня мені витолкувала, тож підливаю їм горілки в келишки, а сам виходжу надвір та прямую до річки Вигор. Прийшовши над річку, оком споглядаю на гору Рустикальна, яка від мене на відстані одного кілометра. Занурююсь у воду. Спостерігаю містечко і чи хто не слідкує за мною, а переконавшись, що всюди спокій, даю стрибка і попід межі спішу під гору, майже бігом. Минуло не більше 15-20 хвилин, і я вже був на горі. Та пам'ятного дерева не видно. Стратив орієнтацію. Ліхтаря не мав, а зробилось вже темно, коли – моїм очам показалось перевернене старістю дерево.

 

Я не помилився. Дістаюсь під нього, руками і патиком дру землю, доки не натрафив на баньку. Витягаю її. Вона вже розсипалась, як і матеріал, що був у ній. Не надумуючись дуже, запихаю звиток за пазуху і спішу в долину. А був вже час, за мною вже шукали. Тож удаю, що я задрімав, бувши п'яним. Повірили. В хаті докінчуємо рештки горілки й ідемо спати. Скоро прибув до тітчиної хати, пакую здобич на дно своєї течки, наверх кладу дещо з харчів, прощаюсь з тіткою і її чоловіком, іду на станцію та чекаю поїзда.

 

Кожної хвилини, при виді кожного міліціонера чи військового, який наближався до мене, здавалось, що серце підступає під горло. Але, з Божою поміччю, щасливо доїжджаю додому, і, не кажучи нічого жінці, ховаю скарб минулого, щоби, як виїду на Захід, забрати з собою.

 

Старання просувались поволі. УБ-ки, які розглядали папери, вимагали щораз то свіжих, як не документів, то в лапу хабарів, а зустрічі не відбувались в бюрах, а в ресторанах, де треба було платити їм за обіди. Тож до сестри йшли листи за листами, від неї йшли пачки з матеріалами, неси на ярмарок і продавай, а гроші вкладай убекам в кишеню, а справи не ішли ні на йоту вперед. Врешті прийшло вже до того,що треба було їхати нам всім до Варшави, на англійську амбасаду, щоб виробити паспорти і оплатити їх, так що треба було продати жінчину останню корову, а навіть затягнутись в довг. Але що не робилось, щоби тільки видертись на волю!

 

До Австралії я виїхав з Битоя Оджанського, то під Новою Солею, 14 грудня 1959 р., два місяці пізніше, як в Мюнхені московський агент вбив провідника ОУН, світлої пам'яті С. Бандеру. 21-го січня 1960 р. я висів в Сіднеї з корабля "Лорд Трістіно" з жінкою і трьома дітьми. Наймолодша Ганя, що мала 8 місяців, захворіла на легені і мусила залишитись в Мельбурні у шпиталі разом з жінкою. Там їй зробили операцію легенів.

 

 Дмитро Грицько-Цяпка з дружиною Стефанією. Австралія

 

Тимчасово ми затримались в сестри, і відразу треба було закасати рукави, щоби заробити на прожиток. Праці не бракувало ніде. Зараз з першого дня, у вільних хвилинах, як жінка з дітьми ішла спати, я сідав і розвивав збутнілі листки записок та переписував собі у новий зошит. Збутнілі листки розсипались прямо в пальцях. Росли рядки минулого з записаного раніше, пригадував собі розмови в тюрмі з друзями, які записались в пам'яті. Це було як доповнення того, що збутніло і не можна було вже розшифрувати. З тим, як росли записки, росли і домашні клопоти, треба було думати про власну хату. Почав розпитувати людей про членів УПА, які повинні бути в Австралії. Одної неділі пішов до австралійського костелу, бо своєї церкви ми ще не мали, і мені пощастило. Стрінув не кого іншого, як мого першого ройового Палія з сотні Лиса (Івана Гарасимового з с. Бортники), і від нього довідавсь, що тут є станиця УПА, до якої і він належить.

 

Ось я і не є сам. Наступної неділі я запізнав майже всіх друзів, а між ними і мого односельчанина Хомика з сотні Бурлаки (Стефана Козака), як і ройового сотні Бурлаки Чумака, котрий мене доглядав перед моїм арештом. Та життя не складалось рожево. Діти підростали, треба було послати їх до школи, як австралійської, так і української. Отже, треба було нам обом закочувати рукави, і не тільки до праці, щоби заробити на хліб насущний, але і до праці громадської. Будувались церкви, школи, домівки, треба послати дітей і до молодіжної організації СУМ, де сам є секретарем краєвої управи, і до молодіжного хору. Треба було часто брати дітей за руки і жінку під паху, але не на прогулянку, а на демонстранції під московську амбасаду, і протестувати проти поневолення України. Треба було розтлумачувати австралійцям, що, і як, і чому. Тож, як виявилось, нелегка була доля політичного емігранта, який був свідомий, за що карається по чужім краю, бо не має притулку в своїй рідній Батьківщині.

 

Будувалось свою хату, і треба було робити і по 16 годин денно, щоби заробити на видатки. Жінка йшла на роботу по обіді а я ішов рано або рівнож по обіді, і часто не бачив жінки цілими днями. Треба, крім того, сидіти ще довгі години і писати протокол якоїсь організації, писати книжку, щоби принесені записки побачили світ. Ось в таких умовинах народилась перша моя книжка "Горить ліс", видана Видавничою Спілкою в Лондоні 1975 року. Хоч як було тяжко в'язати кінці з кінцями, доля мого народу ні на мить не сходила мені з серця, а замінявши автомата на перо, я написав пару книжок та дві збірки віршів. І хоч не все побачило світ, це давало мені насолоду і не дало ржавіти мозкові. Тож закінчую цю книжку віршами:

 

Нарешті Україну маєм я і ти,

Таку, яку ми собі створили,

Тож не маєм по що до Бога іти

На скаргу, бо ми собі в нього не заслужили!

Тож питання: Чого ж ми боролись стільки літ

Та жили борнею, слізьми і журбою?

На це хіба, щоб сміявся з нас світ,

Що тужимо за кремлівською звіздою!

Правда є, віддалився від нас спів,

Від якого тряслись кремлівські палати,

Зате чути плач вчорашніх лицарів

Та проклін пощо родила їх мати!

Спи, народе! Не будеш чути плачу героїв,

Які рвали твої пута голими руками.

Спи, народе! Не будеш чути боїв,

Які підуть на твоїй землі з ворогами!

Цілуйтесь дальше, кумкайтесь, мої брати

З північним сусідом, шукайте в них слави,

А в Україні пануватимуть кати

Української незалежної держави!

 

Автор споминів Дмитро Грицько-Цяпка, Австралія.

 

ЛЮБИ НЕНЬКУ-УКРАІНУ

Народе мій, тугою сповитий,

Не вір, що воля завітає до тебе сама,

Не дайся знову яничарам обдурити,

Мовляв, життя без Росії нам нема!

Дикі народи незалежність здобувають.

А ти? Мрієш о колгоспнім раю, таке вже було.

Наші лакеї за незалежність забувають

І пхаються під російське крило!

Не вір, народе, брехунам пихатим,

То через них у тебе діточки голодні є,

Не дай лакеям себе Москві продати,

Люби неньку-Україну і вмирай за своє!

Не забувай, народе, ніколи про голодомори,

Що в Україні творила завжди Москва,

Україна є від Сяну по Чорне море,

І за неї вмирали воїни – твої сини з ОУН-УПА!

Будь чуйний, український народе,

Бо вже не раз в пастку впадав ти,

Піднімай вгору прапори свободи

І твердо іди до вимріяної мети!

Народе мій, відкинь від себе втому,

Пригадуй собі Шевченка заповіт,

Ніколи вже не кланяйся чужому,

Хай тобі кланяється цілий світ!

Народе український! Витри сльози з лиця.

Хай живе в тебе віра і воля свята,

Ти доходиш тернову дорогу до кінця,

І житиме Україна вільною, во многії літа!

 

ЕПІЛОГ

На останніх сторінках є відбиток знимки з польської книжки "Сєдем розмуф з генералом дивізиї Владиславам Пожогов". Це є чота сформована з УБП і КБВ на зразок відділів УПА, спеціально створена для ліквідації проводу ОУН на терені Польщі і провідника Стяга (Ярослава Старуха), до якої долучили і зрадника Вишинського (Ярослава Гамілку),

 

Другим таким зрадником був Зенон (Леон Лапинський), колишній провідник СБ в околицях Грубешова. Як довго він співпрацював з УБП, бувши в наших рядах, поляки не признаються. Після відходу відділів з Закерзоння – одних в Україну, інших у великий рейд на Захід – офіцери НКВД і польське УБП рішили "виручити" ОУН-УПА і створили контрольовану ними організацію. Вони сподівались, що через її руки переходитимуть таємні дії ОУН-УПА. Створення цієї мережі мусило виглядати настільки правдивим і дійсним, щоби провідник ОУНб С. Бандера не міг без неї обійтись. І до того діла втягнули Зенона (Л. Лапинського). Цю операцію назвали С-І, а очолив її сам Зенон. Зенон за допомогою НКВД зв'язався з С. Бандерою в Мюнхені. Той знову інформацію про створення нової мережі передав шефові військових справ і зв'язків Аскольдові (Богданові Підгайному). Аскольд відразу висилає в Польщу через Чехословаччину трьох зв'язкових, Богдана (Михайла Титуса), Пімсту (Івана Смаржа), і Смирного (Михайла Федака). Вони переказали Зенонові таємний шифр, а також адреси в Західній Європі, куди слід було слати звіти про діяльність нової мережі (тобто, про діяльність УПА). За формою це мали були листи, написані до родини, де справжній зміст вписувався таємним письмом. В цей самий спосіб Мюнхенський центр мав висилати інструкції на адреси, надані Зеноном. Що дальше, Зенон умовився, що довші повідомлення будуть передаватись зв'язковими. Зенон приділив до Пімсти польського агента УБ (псевдо Славко), і весною 1950-го перейшли в Україну. Там мали зв'язатись з керівництвом ОУН-УПА.

 

Богдан і Смирний вернулися до Німеччини. Після переслухання їх звітів Аскольд вислав, знову через Чехословаччину, наступну групу зв'язкових. Керівником групи зв'язкових був Чабан (Григорій Кисилевський), який переказав Зенонові наказ відновити мережу зв'язків. Чабан мав перейти в Україну, однак залишився в Польщі і почав енергійну діяльність. УБ порахувало його за небезпечного для своєї операції, заарештувало його і передало до НКВД. Все відбулось так справно, що члени мережі, які не були втаємничені, не знали, чи він схоплений, чи вбитий. УБ вказувало, що він убитий, що мало заспокоїти українське підпілля, бо, мовляв, вбиті не говорять, не може видати організацію.

 

1950 року до Польщі прибули ще дві українські боївки, які принесли зброю, фотоапарати і пошту. В Мюнхен було відправлено рівнож дві групи із зізнаннями, переданими Зеноном. В Німеччину вернулися з України Пімста і Славко. В наступному році англійці вирішили перекинути українських підпільників літаком. УБ, боячись зміцнення мережі свіжими людьми, знищили цілу групу.

 

В травні 1951 року чотири парашутисти приземлилися в Синявських лісах недалеко Любачева. Як згодом засвідчили польські органи безпеки, парашутисти загинули за, винятком одного, псевдо Сокіл, якому вдалось втекти з оточення. Пізніше він загинув у Чехословаччині.

 

Всю працю Зенона контролював і апробував польський майор УБ Станіслав Врублєвскі, а над цілістю наглядало всезнаюче НКВД. Один з польських генералів приписує заслуги агентові УБ Славкові, але фактично тут доклав своїх рук найкращий больщевицький шпигун, англієць Кірк Філбі.

 

1951 року, по тримісячній перерві, англійці знову скинули три групи; літаки вилетіли з Кіпру на Середземному морі. Одну групу скинули між Львовом і Тернополем, другу – недалеко Коломиї, третю – на території Польщі. Про долю тих груп можете лише догадатись. Зате дві інші групи, які ішли протореним шляхом, дійшли до цілі без поважних перешкод. В одній з них був досвідчений боївкар провідника Гуцула в Карпатах Дон (Збігнєв Камінський), уродженець околиць Порохника. Приніс він Зенонові від провідника ОУНб призначення на крайового провідника, підписане власноручно С. Бандерою. Однак Зенона непокоїло, що Дона призначено на провідника СБ. Дон дістав завдання перевірити смерть двох членів мережі, Явора і Хмари. Але, як каже один з генералів УБ, зусилля Дона розкусити Зенона не дали результатів. Як твердить генерал УБ, боївка без перешкод перейшла на територію Чехословаччини, і вже на залізничній станції в Тандальд польський співробітник УБ і видав їх в руки поліції. Зенонові не можна було нічого доказати, бо боївку відправляв сам Дон. Як оповідав померлий вже Євген Мартинюк, псевдо Граб, він ховався під прибраним прізвищем у Варшаві. Стрінувся з Зеноном випадково. Той йому відразу запропонував співпрацю з ним, а коли Мартинюк відмовив категорично, його незабаром арештовано з дружиною і відіслано в Сибір.

 

1952 року СІС (американська розвідувальна служба) зважилася на висадку групи підводним човном. Група з трьох осіб вийшла з підводного човна і понтонами дісталась на берег. Винищувальна акція польських морських сил тривала три дні. Двох було вбито, третього, чиє псевдо було Павло (Ілько Гриньків), зловлено і передано до НКВД.

 

По невдачі з літаками і підводними човнами англійці застосували повітряні кулі. Випускали їх з швидких кораблів.

 

1953 року здійснено дві успішні висадки. Завдячуючи тим висадкам, Зенон нав'язав контакт з центром ОУН в Мюнхені через радіо. Тепер Зенон мав повний контроль над переданою інформацією. Дон почав підозрювати Зенона у зраді. В грудні 1953 року він доносить до центру ОУН, що 12-го листопада УБ затримало на 24 годин одного члена мережі, а Зенон про це нічого не сказав Донові. Дон довідався про це щойно за місяць. Дон рівнож довідався, що Чабан та інші члени мережі ОУН-УПА, котрих уважано за вбитих, перебувають в концентраційних таборах СССР.

 

1954 року Дон вимагає від центру, щоби там перевірили діяльність Зенона. Офіцери УБ рішили покінчити з діяльністю С-І. На початках квітня 1954 року на цілій території Польщі проведено арешти членів ОУН-УПА.

 

14-го квітня Зенон з'явився у сховищі телеграфіста Любомира (Василя Климаша) у Чорнувці, Ольштинського воєводства, та сказав Любомирові, що йдуть на зустріч з Доном. В дорозі до залізничної станції натрапили на авто, при якім якісь цивільні ніби направляли його. Коли Зенон з Любомиром минали їх, ті кинулись на них. Були це офіцери УБ, перебрані в цивільне убрання. Зенон ніби користає з замішання, відскакує, витягає пістолю і поповнює самогубство. Арештованих внаслідок операції С-І передано капітанові УБ Романовському на допити.

 

У 1955-у році відбувається суд оскаржених. Дона і ще трьох засуджують до кари смерті, відтак замінюють вирок на довічне ув'язнення. Інших рівнож засуджено до довголітніх ув'язнень. Під час допитів члени мережі здогадувались, яку підлу роль відіграв Зенон, хоч УБ за всяку ціну хотіло це приховати. Зенон направду не застрілився, а ще довго користувався між убеками довір'ям.

 

Ось так до історії зрадників України, до кочубеїв, носів, іскор, треба ще додати Вишинського (Ярослава Гамілку) і Зенона (Леона Лапинського).

 

З записника Едварда Кухара.

 

МИНУЛЕ І СУЧАСНЕ

Коли я в тиші, серед Хмародерів високих

Заглядаю у своє минуле – пройдені дні,

Думками лину до своїх молодих років

Та пригадується моє життя мені!

Пригадую собі як люди жили в тумані

Кожна пісня була для них нудна,

Бо жили у брехні і обмані

Так, якби в якісь ямі без дна!

Навколо них була руїна душі і скруха

Були обдурманені Комісарами вкрай,

Бо Москва була для всіх Свекруха

Обіцяла, а не створила на землі рай!

В той час Москва, гостює гостя з Берліна

Рібентропа, що втопив Закарпатську Україну у крові,

Але народ наш, не падав перед нима на коліна

А бере участь вже у великій грі!

І хоч жахом дихала вся Україна

Але не гинув в неї завзятий дух,

Народ України, не падав перед ніким на коліна

А посилював де тільки міг, Партизанський рух!

Армія УПА, не випускала з рук зброї

А товкла німоту і комуну, де тільки мігла,

Вояки УПА гинули як справжні Герої

Для них не була страшна, червона мітла!

Скрізь купалось сонічко ранною росою

Та розсипувало самоцвіти по листках,

І хоч Україна, подружила із журбою

В неї не було видко, на лиці страх!

Нині в мене повстає питання, за що умирали

Ми. Чи за це що зараз в Україні негаразди,

Бо ось перед очима виринуло минуле

А ми як не були, так і не є в Україні – ґазди!

Ґаздою дальше москаль в Україні

А помагають їм ґаздувати наші холуї,

Яким Україна обоятна ще і нині

Хоч випасаються єї хлібом, як расові-бугаї!

Чи за це ми в боях умирали

Чи за це ми гинули до смерти в Таборах,

Хіба ми українці, ніколи свого розуму не мали

І нічого не навчились по тюрмах!

Тому я питаюсь нині сам себе

Питаю і Вас, дорогі Земляки,

Доки ж ми маєм мати себе

В Україні нашій – за жебраки!!!

Тож я попираю слова Стефана Хмари

Що, хай кожний депутат соромом кипить,

Який держиться російської примари

І якого доля України не болить!

95-й рік

 

МРІЇ О КРАЩІЙ ДОЛІ

Гарні є ночі в нашому краю

Скільки тут чарів і краси,

А скільки ще брехні, хоч знаю

Що це не почалось вчорашної весни!

Там де Карпати велетні дрімають

Та розвиваються цвіти в полі,

Люди самі того не знають

Чому життя, іде їхнє так поволі!

Землю чорну, оре плуг за хатами

А вітер гуляє по пустій стодолі,

Одні стають багаті – інші жебраками

А ще інші, лише мріють о кращій долі!

Ясний місяць виринає за горою

Та споглядає на людей внизу,

Цвіти купаються ранньою росою

А вітер колише залишками хмизу!

Кажуть пророки, що час стає ліком

А людина живе за Божим приказом,

Ох як тяжко є боротись із злом

Якого не пізнаєш, від разу!

Дивний є наш Край, а ще дивнійші люди

Що в нас тепер ся виводять,

А що з нами завтра буде

Коли вже оден другому шкодять!

Правда є, українським хлібом кормивсь

Кожний зайда, майже від дитини,

А з них жоден на піст не дививсь

Та не дбав за долю України!

Не говорю я про нині, а про те

Коли замкнули нам Церкви і Школи,

Та спалили нам Письмо святе

Івани, Катерини і Миколи!

А потім, помішали в нас народи

Щоби одні других душили,

А хто хотів здобути собі свободи

В лижці води, його топили!

Де не глянеш всюди сум і холод

Тяжко є рік з роком повязати,

Всюди де не глянеш, заглядає голод

До кожної української хати!

В хаті плаче дитя голодне

А президент нам обіцяє золотії

Грушки на вербі, а добро народне

Розкрадають державні злодії!

Хто любить Україну, серце його тисне

Біль, а з жалю майже не дуріє,

Що народна справа не спрацьовує, а кисне

Бо жоден вибранець народу, робити нічо не уміє

Не уміє, або по просто не хоче

Вміти, бо так йому є вигідно,

Тай ще на нашу незалежність зубами скрегоче

Забуває, що народ хоче жити собі свобідно!

Весь їх патріотизм, це корито

За яке вони дбають в сто процент,

Дбають щоби лиш вони жили собі сито

Це і є їх прагніння в цей момент!

Тож перед нами всіма праця утяжлива

За кращу долю і волю кожної людини,

Бо коли в тебе є любов правдива

Не дат на поталу нікому України!

А хто любить Україну той не може

Жити без праці для неї,

А хто працює, тому Бог допоможе

Дійти до кращої долі та ідеї!

А за Закон берім собі Божі слова

Тоді стане в нас благословенна хвилина,

А ще коли до него полетить українська мова

Житиме во віки вічні, Соборна і Незалежна Україна!

 

НА ДЕНЬ УПА

Вдарили катюші в ранній годині

І скоростріл затарахкотів в далині,

До бою ішли вояки УПА, як до Святині

Щоби здобути волю і свободу – Україні!

Вони не дивились, що поле і ліс риють

Стрільна Катюш, і що впали перші борці,

І що понад нима зловіщо стрільна виють

Вони лише з втоми, втирали піт на лиці!

Не діждеться Москва не одного свого сина

Що впав від кулі УПA, як від коси сніп,

Зраділа з того знеможена боями Україна

Що вже не буде жерти КГБ-ст, України хліб!

Від тягару кулемета, руки мозолями вкриті

Але не чути від нікого жалю-голоси,

Під лісом лежать вояки УПА, втомою прибиті

Та жують, мокру травицю їз роси!

Десь в селі було чути тужливу пісню

Що співала дівчина в садку-гаю,

Яка в серця вояків УПА, врізувалась злісно

Та рвала їх серця аж до краю!

Кожний на мить згадав свою кохану

Матір, що виросла йому на очах,

Але війна не подібна до кохання, а дурману

Бо кожний знав, що став за волю України

З ворогом на змаг!

Бо війна це не жарти, казали УПА-бійці

Колись вона в Україні скінчиться,

Знали про це Командири і стрільці

Бо їм незалежна Україна, що ночі сниться!

Тоді в радість обернеться народу плач

Буде радіти перемогою кожний українець і українка,

Що з неволі і терору КҐБ і невдач

Вивів нас на шлях свободи – Командир УПА –

Ґен.Тарас Чупринка!

12 жовтня 1996 р.

 

У 55-ТЯ ЛІТТЯ УПА

Пхалися в Україну дикі орди

Брунатного Берліна і червоного Кремля,

Але не бачили вони скільки погорди

Має до них, українська волелюбна Земля!

Кров червона землю мочила

Одним словом, насталі страшні дні,

Де не ступив ногою, всюди свіжа Могила

Гинули в боях України, дівчата і хлопці Молоді!

По всій Україні, ліс співає пісню тужно

Від Сяну, Дону, до сивих Карпат,

В ряди УПА люди ставали мужно

Де ногою ступить тільки кат!

Вони у ворогів пощади не благали

А товкли їх, де тільки мігли,

Та з піснею на устах помирали

Горді, що за волю України полягли!

Німаки грабили Україну без міри

І Москва кресала зубами на Бандери синів,

Але в народі України, досить було віри

У перемогу, тому всюди було чути бій голосний!

УПА, била займанців Берліна,

УПА, била займанців Москви,

До бою встала ціла Україна

Щоби позбутись ворогів раз на завжди!!

Дули вітри і несли на своїх крилах

Невмирущу славу про Армію УПА,

Дули по містах, дули і по селах

Та сіяли страх на України ворюгах!

Вони летіли по степах і чистім полю

І ген аж попід зорі, небес склепінь,

Та кликали, вставайте в ряди УПА, за свою Волю

Та за кращу долю для наступних поколінь!

По всій Україні, було чути клич до зброї

Ставайте сміливі в ряди славної УПА,

Яка повісила шнур катам над головою

Бо на це право має тільки вона!

Воля летіла в Україну на крилах

А зброя розносила славу всюди,

УПА, ішла у всі міста і села

Та писала зброєю, воля Україні на завжди!!

12 жовтня 1997 р.

 

КВІТИ УКРАЇНИ

Цвитуть квіти, пахне весною

Памятайте діти, бути собою,

Собою бути, радісну мати міну

Та кохати своїм серцем Україну!

Україну кохати, природу любити

По квітах ногами не ходити,

Бо квіти також біль мають

І хто їх любить, вони добре знають!

Вони знають, кому і де зацвити

Бо вони хочуть щоб їх любити,

А вони мають по світі велику Родину

Тож любіть їх діти, в кожну годину!

Візьмім хоч би зелений дзвіночок

Він дуже любить дітей голосочок,

Тому ним в наших Карпатах

Є вбрана ним кожна хата!

Йому не треба змагатись

З конвалією, лише з сонцем розстатись

Знайте, що дзвіночка зернятко

Ловить сонце і то дуже хватко!

Кожний знає що з конвалії квітів

Роблять найкращі парфуми у світі,

Що дають рожеві промінці

Кожній дівчині на єї лиці!

Візьмім хоч би соняшник, це також квітка

Хоч виглядає, як кругла щітка,

Виглядає дивно, хоч це не рожі

Дзобаюгь його птиці, як і прохожі!

Та і синьо-білі волошки

Прибрані нима всі збіжа як і горбочки,

І вони мають цілющі сили

Тому вони всю землю квітами вкрили!

Коли вийдеш перед хату, як місяць зійде

До тебе запах лелії прийде,

Тож єї дівчата рвуть під час Купала

Щоби їх молода врода не пропадала!

Тож застановіться, любі діти

У всьому тому рослинному світі,

Бо кожна квитуча квітка, це рослина

Це квітуча квітка, наша Ненька-Україна!

 

ПІСЛЯМОВА

Прочитавши третю книгу споминів під заголовком "Партизанськими стежками Закерзоння" вістуна УПА Дмитра Грицька-Цяпки, учасника національно-визвольної боротьби ОУН та УПА на західних окраїнах українських земель, що ввійшли в історію від назвою Закерзоння, хочеться поділитись і своїми враженнями.

 

Покладання вінка до пам’ятника борцям за волю України. Аделаїда (Австралія)

 

Спомини Дмитра Грицька – це складова частина історії драматичних та героїчних подій, що відбувались на цих землях упродовж 1944-1947 років. Українське населення разом із місцевими воїнами УПА та членами підпілля ОУН не підкорились рішенням московських окупантів про виселення, не покинули з рабською покірністю споконвічних українських земель, а стали зі зброєю в руках у її обороні, в обороні своєї людської і національної гідності. Активним учасником цієї боротьби був і автор оцих споминів – Дмитро Грицько-Цяпка. Він пройшов повстанськими стежками довгий шлях у важкій борні з ворогами. Розпочав свій повстанський маршрут у липні 1944р. у сотні УПА командира Кріса, далі у рейді в Карпати в складі чоти командира Крилача – Ярослава Коцьолка, пройшов військовий вишкіл на горі Букове Бердо в повстанському з'єднанні під командуванням Рена – Василя Мізерного, бої в Карпатах, повернення у Перемищину в жовтні того ж року, обслуговування зв'язкових ліній між провідними осередками, участь у боївці окружного референта СБ Летуна – Івана Мандрика, а після його загибелі – у боївці надрайонового СБ Потапа – Василя Цап'яка, курсант підстаршинської школи УПА ім. полк. Коника, часті перебування при відділах УПА очолюваних Бурлакою – Володимиром Щигельським, Крилачем – Ярославом Коцьолком, Ластівкою – Григорієм Янківським, участь у боях, проривах з оточення, головним чином під час акції "Вісла", постійна участь у повстанських стежах, бойовій розвідці, здобуванні харчів, постійне спілкування з населенням. Таке багатозначне й обширне поле діяльності вістуна УПА Цяпки.

 

 

На відкриті пам’ятника борцям за волю України. Аделаїда (Австралія)

 

А територія його діяльності – Лемківщина-Перемищина-Ярославщина-Любачівщина, тобто дві третини всього Закерзоння.

 

Найвпливовішими його учителями, як він сам відзначає на сторінках споминів, – були курінний командир Рен та окружний референт СБ Летун. Перший навчив Його, в тому числі і власним прикладом, яким повинен бути український повстанець, а другий – навчив тонкощів підпільної роботи. Все інше Цяпка завдячує власній природі та самовихованню.

 

Читаючи сторінка за сторінкою Його спомини, пересвідчуєшся, що він володів природними здібнощами, був у кожній найскладнішій ситуації винахідливим, активним і цілковито відданим визвольній справі. Його кмітливість, сміливість давали йому змогу пробиватись із важливою підпільною поштою скрізь ворожі блокади, застави, обминати засідки, а бувало, що прориватись під ворожими кулями. Крім того, Цяпка своєю культурною поведінкою, дружелюбністю, веселою вдачею прихиляв до себе людей – повстанців-підпільників, населення, особливо симпатизували йому дівчача. Його популярність була безмежна. Всі його знали, всі його чекали. Його оптимізм та іскрометний гумор робили його бажаним у всякому товаристві, у будь-якій ситуації. У боях, як характеризували його вояки і командири багатьох відділів УПА, був розумно сміливим, завжди виручав вогнем своєї десятизарядки друзів, якщо хтось із них попадав під час бою у загрозливу ситуацію. Особливо це видно в картинах боїв під час акції "Вісла", в умовах цілковитого виселення населення, в умовах постійних блокад, облав, прочісування лісових масивів великими ворожими силами із застосуванням всіх родів військ, включаючи танки та авіацію.

 

 

Протестаційна акція під совєтською амбасадою

 

Поряд із виснажливими боями докучав і голод. Нерідко доводилось боєм роздобувати харчові продукти, переважно картоплю, залишену населенням у селах, де повсюдно стояли ворожі гарнізони. Автор споминів наводить популярну в той час серед повстанців поговірку: "Здобудеш картоплю, або згинеш у боротьбі за неї".

 

У своїх споминах Дмитро Грицько присвятив багато уваги своїм бойовим побратимам, записавши їхні імена, описавши їхню діяльність і боротьбу, їхню геройську смерть. Зі сторінок книжки звучить їхня мова, їхні розповіді про себе, про свої родини, про друзів. В уяві читача зі сторінок книжки постають їхні постаті.

 

Багато картин відтворив автор із повстанського побуту, картин святкування релігійних і національних свят, особливо тих, що припадали на літній період: Свято Героїв – 23 травня, Свято Зброї – 31 серпня. А в якій піднесеній святочній атмосфері відбулась присяга курсантів під старшинської школи УПА, учасником якої був також наш вістун Цяпка. Воскресла ця велична подія і в моїй пам'яті.

 

Характерною рисою споминів Дмитра Грицька є те, що події трьох років боротьби у рядах ОУН та УПА заповнили майже всю книгу, а муки і страждання у польських тюрмах упродовж десяти років тільки невеликий останній розділ. Отже, автор поставив собі за мету відтворити, головним чином, боротьбу українського народу за свою державність на цій невеличкій частині української землі і свою участь у цьому змагу.

 

Як видно із розповідей автора споминів, більшість ув'язнених повстанців та заарештованих цивільних, прихильників українського визвольного руху із населення, поводились гідно і мужньо. Боротьба за волю Батьківщини підняла на високий рівень моральні якості її учасників, загартувала їхню витривалість і мужність.

 

Демонстрація в Сіднеї. 1984 рік

 

Цінність споминів Дмитра Грицька заключається у тому, що вони написані за свіжої пам'яті. Отже, місце, час, учасники й обставини подій заслуговують на повну достовірність. Є дрібні неточності, але вони не применшують вартості цілого. Позитивною рисою споминів є щирість і простота викладу подій, думок, відтворених почуттів. Мовні діалектизми лиш підсилюють колоритність написаного.

Василь Галаса-Орлан,

один із керівників визвольного руху

на Закерзонні (1943-1947)

 

ДЕМОБІЛІЗАЦІЇ НЕ ПІДЛЯГАЄ

Дмитро Грицько-Цяпка – це ім'я добре відоме в Україні. Відоме завдяки книжкам та поетичним збіркам, які він написав та видав в діаспорі та в Україні після 1991 року і про які згадано у вступному слові. Відомий Дмитро Грицько-Цяпка також своєю, в прямому сенсі цього слова, "кипучою" діяльністю у громадському житті українців в Австралії.

 

Палкий та відважний юнак усе своє свідоме життя присвятив боротьбі за Українську Державу. Вступивши у члени ОУН, він склав присягу, в якій поклявся: "Здобудеш Українську Державу; або загинеш в боротьбі за Неї!" Цій присязі, цьому заповітові Дмитро Грицько як і усі члени ОУН вірний і досі.

 

Після збройної боротьби з окупантами, кожного дня заглядаючи смерті у вічі, після поневірянь у польських комуністичних тюрмах, після чисельних пригод Дмитро Грицько опинився в Австралії. З перших днів свого перебування в Австралії він включається в організоване українське життя і весь свій вільний час присвячує громадській справі.

 

Особливу активність проявляє Дмитро Грицько – старший вістун Цяпка в комбатантській організації – Австралійській станиці УПА, в якій він є постійним головою. В основі діяльності Станиці УПА – зберегти пам'ять про визвольні змагання, про традиції та звичаї збройних формувань. Станиця УПА разом з іншими громадськими організаціями влаштовує відзначення державних та національних свят, річниць збройних змагань Січових Стрільців, Української Галицької Армії, Української Повстанської Армії та Української Національної Армії. Але основна мета Станиці УПА передати ці традиції наступним поколінням, виховати молодь в дусі патріотизму і любові до їхньої Батьківщини – України.

 

Українська діаспора у західному світі це амбасадор української справи – речник Української Держави у вільному світі. Опинившись поза межами Батьківщини після Другої світової війни, українці відразу почали організовуватись у громади і зберегли усе те, що так безжалісно нищив комуністичний окупант в Україні – нашу мову, духовність, культуру, традиції та звичаї і в першу чергу нашу правдиву історію.

 

Українська діаспора стала на захист поневоленого українського народу, протестувала перед совєтськими посольствами проти переслідувань українських дисидентів та правозахисників, проти тоталітаризму та русифікації України.

 

 Демонстрація в Сіднеї. 1986 рік

 

Українська громада в Австралії, як одна з найбільш зорганізованих, займає почесне місце у справі збереження та відстоювання українства.

 

Велика заслуга в цьому і автора книжки Дмитра Грицька – провідного діяча української діяспори в Австралії. Досягнувши поважного віку, проживши бурхливе, сповнене пригод життя, він дальше в перших рядах активних будівничих Української Держави, організовує допомогові акції Україні, збирає кошти на будівництво Дому українського інваліда в Моршині. І за таку палку любов до України, яку проніс він усе своє життя, український народ висловлює йому палку подяку та шану.

 

Воістину, такі як Дмитро Грицько-Цяпка демобілізації не підлягають!

 

Роман Панкевич,

член Братства УПА