Партизанськими cтежками Закерзоння. Частина 5. (Автор: Грицько-Цяпка Дмитро)

опубліковано 13 груд. 2015 р., 02:03 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 груд. 2015 р., 02:29 ]

 

ІСПИТ ЗРІЛОСТІ

Та таки до того дійшло, мушу кинути дещо світла на дальші події. В Кривчі, де містилась команда оперативної групи, перший майор КБВ Міхальскі привітав мене словами: "Щляк би то трафіл! То Бурлак розваля моїм жолнєжам ногі мінамі, а ми мусіми сев панькаць з єго жолнєжамі?" Мова про міни, які Бурлака лишав на своїх стежках і на які налазили поляки. Тож по його словах мене взято на переслухання. Протокол вів якийсь поручик, але видно було, що був під "газом", бо добре уживав "латинки".

 

Раптом з радіо відбірного і надавчого загарчали сигнали і крики, очевидно, мені не відомі. Військо заметушилось, побіг і мій поручик, а коли вернув, крикнув до мене: "Мув, скурви сину, цо сталосєв з плютоновим, якєго злапалісьцє вчорай вноци?" і, розмахнувши рукою, заїхав мені в лице. На моє щастя, на це увійшов майор інформації, котрий мене забирав з міліції, і каже в його сторону: "Вєвзня нє вольно біць, пане поручніку!" і забрав його з собою. Коли поручик повернувся назад, обходився стримано, тільки шипів: "Глупе розпожондзенє Варшави, вас вшисткіх тилько вистшеляць, билби спокуй".

 

Це був перший мій іспит. Нарешті мене залишено в спокою. Тому що у військовій кухні не було вже нічого, майор інформації сказав до свого ад'ютанта, який мене пильнував, щоби пішов в місто Кривча і приніс щось для мене. Коли з'їв кусок принесеного хліба і напився якоїсь юшки, ніби кави, я положився і заснув. Нерви не витримали напруження. Пробудившись, побачив що, при мені сидів майор з нотатником. Ага, подумав я собі ще заки піднявся, думають, що я на спанню щось скажу, та думаю, що мені снилось. Але пригадати собі не міг нічого. Знову прийшов поручик, і оба з майором випитували, де залишив сотні, скільки є війська при Бурлаці, а тоді мені сказали, що цеї ночі Бурлака продерся через Сян і пішов назад в Турницю. Оповідали, що багато упівців загинуло при переході Сяну, що, очевидно, не було правдою, впав лише один стрілець Сорока, а коли пізніше я сидів з стрільцями Бурлаки, то оповідали, що це польське військо стріляло одні до других майже цілу ніч, коли сотня вже була у своїх сторонах. Мене забрали на джип знову і завезли до Перемишля до казарми, де, на моє здивування, там вже був Ґерчак з Конюші сотні Крилача ( псевдо забулось) і один стрілець сотні Громенка; працювали при військовій кухні.

 

Пустивши мене між них, казали піти принести у відрах води, а коли прийшов з відрами води від студні, на мене вже чекали двоє з інформації з автоматами і наказали йти з ними. Мене запровадили на інформацію (військова польова жандармерія) та замкнули в малій кімнатці. І тут щойно почалось! Слідство переважно вели пізно ввечері, між 9-ою та 11-ою годиною, або і довше, або пускали і казали йти спати, а коли задрімав, будили і знову те ж саме: "Як довго в УПА, скільки забив поляків, хто був моїм командиром, як називались командири. Тож часто треба було кланятись столові, де сидів пан поручик, як котрийсь несподівано заїхав мені в шию долонею.

 

Не пам'ятаю, як довго я був в Перемишлі, як раз прийшов майор інформації злий та питає, чи знаю Вишинського, Потапа. Тож кажу, що знаю обох, бо носив до них пошту. Майор нічого не відповів, але я вчув, що тут щось не так. А на другий день мені казали збиратись, видали мої речі, і двоє військових запровадили мене на станцію в Перемишлі, посадили в купе, і ми поїхали в незнане.

 

Було 28-го червня, як я опинився в Ряшеві на інформації 9-го полку. Тут мене замкнено в малій кімнаті. Довго прийшлось чекати, заки мене покликали на слідство.

 

Було 4-го липня. Не пам'ятаю вже, хто був лютіший: поручик УБ чи мій майор інформації! По короткому слідстві мене завели до моєї кімнати, яка вже не була пуста, бо сидів зі мною поручик, який дав Бурлаці можливість вийти з оточення, та ще один поручик, який вбив по-п'яному батька нареченої чи свого власного, не пам'ятаю вже, та один міліціонер з Кривчі. Останній за це, що затаїв, що він українець.

 

5-го липня мені наказано виходити, посадили мене на джип, зі мною був майор і шофер. Джип зупинився перед червоним будинком, виглядав як политий кров'ю. Був це будинок воєводського уряду служби безпеки. Тут ми висіли, перейшли через дві брами, і на коридорі мені наказано сісти. Увесь час в голові блукає думка: що вони шиють про мене? На коридорі по якомусь часі показавсь мій рижий майор, а з ним другий майор. Як я довідався скоро, був це майор Гриценко, шеф контррозвідки проти УПА на території Польщі, про якого я вже згадував, як ми ловили його агентів. Коли він зрівнявся зі мною, подивився на мене з-під ока і каже чисто українською мовою:

- Ну і що, Грицько, попався полячкам в руки?

 

Тож відповідаю рівнож по-українськи:

- Я сам прийшов, я сам зголосився!

- Знаю, знаю, бо в лісі повно поляків, – і з усмішкою пішов до іншої кімнати.

 

Туди за пару хвиль покликали і мене. Крім мого рижого майора інформації і майора Гриценка, сидів ще полковник Дуда, шеф УБП в Ряшеві. Кімната була гарно викладена килимами, стояли великі і вигідні фотелі, у яких розсілась "сметанка". Казали і мені сісти. Коли я сів, до мене звернувся Гриценко словами:

- Слухай Грицько, чи Цяпка, ми знаємо все про тебе. Тобі не дорога до тюрми, а у школу, ти ще молодий, а ми можемо все зробити. Але ти мусиш нам тут сказати все, що знаєш.

 

Тож відповідаю, як можу:

- Як знаєте все, то пощо питаєте? Я вже сказав все, що знав! Більше нічого не можу вам вже сказати.

 

Це, видно, його вивело з рівноваги, бо дальше почав по-російськи:

- Нє валяй дурака! Скажи нам, зачєм тєбя пріслалі к нам? – майже крикнув до мене.

- Мене ніхто не присилав за нічим, я сам зголосився, бо польський уряд писав в летючках, що кара буде дарована! – відповідаю.

- А! – крикнув Гриценко. – Ти прийшов сам, і водиш всіх за ніс, і думаєш, що кара буде дарована! На це треба собі заробити! Слухай, Грицько, я тобі вже казав, де твоє місце, але скажи нам, хто тебе прислав до нас і за чим?

 

Моїм тілом перелетіла струя електрики, що вони, напевно, зауважили, бо мене свердлили очима всі три, але я опанувавсь і відповідаю як тільки можу спокійно:

-Я вже казав, що мене ніхто не присилав, я зголосився сам добровільно!

 

Тоді Гриценко вже поденервовано каже:

- Я знаю, що в службі безпеки були люди довірені, а ти один з них, а такі не зголошуються без цілі і з української мови перейшов на російську:

- Скажи нам, гдє ти аставил сваєво правадніка Патапа?

 

Це було вимовлене з такою силою і певністю, що в мене не лишилось жодних сумнівів, що вони знають про мене все.

Щоби підтвердити свою правдивість, кажу:

- Останньо я його оставив з сотнею Бурлаки!

- А де є ваша квартира-криївка? Можеш нам сказати?

- Я вже казав пану майорові, що впала весною в польські руки.

- Так ґаварі, за чєм тєбя пріслалі ваши праваднікі? – повторив знову майор Гриценко.

 

Я не відповів нічого, але в думці майнуло: що би ти робив зі мною, коли б ти знав, що я виловлював твоїх агентів, що знаю долю не одного з них? Мені знову в очі рубнув Гриценко:

- Говориш правду, але не з честю старшини УПА, – українською мовою знову, і при тих словах покивав собі головою та спитав: – Вишинського знаєш?

- Знаю, не раз до нього ходив з поштою!

 

- І пригадалось, як нам казали провідники, що він тяжко ранений у шпиталі, що, мабуть, помер. А вголос кажу:

- Казали нам, що він помер у шпиталі з поранення!

- Дурак з тебе, Грицько! – викрикнув майже Гриценко. – Вірив в це, що казали вам ваші провідники. Вони знають, як рятувати свою шкуру, лиш такі, як ви, думаєте, що воюєте за самостійну Україну, Україна є самостійна вже давно! Хочеш його бачити?

 

Тож кажу обоятно:

- Чому ні?

 

Гриценко кивнув головою в сторону рижого майора, і той вийшов. Я не міг зрозуміти суті його слів, аж в порозі став сам Вишинський в уніформі польського вояка, у чині підпоручика, з наганом при боці. Підійшовши до мене, каже:

- Нічого не поможе, Цяпко, вони знають все про тебе. Може, більше, як ти сам.

 

Мене облив зимний піт, огорнула злість на провідника Потапа, що не сказав мені правди. Одним словом, мій світ валився. Мені заперло віддих, не можу сказати слова, в очах потемніло. Стараюсь прийти до себе, а Гриценко тягнув, якби рвав мою душу:

- Бачиш, Грицько? Провідники знають, як себе рятувати. Сказав правду – і ми йому дарували всю провину. Він знав, що нам можна вірити!

 

Мною оволодів якби параліч. Гриценко говорив щось, але я не чув його, або не хотів чути. Щось душило в горлі. Як довго це тривало, не можу сказати. Пам'ятаю лише, що мені привидівсь на мить провідник Потап і я вчув його слова: "Вмерти можна завжди і всюди, але жити для справи треба довго. Хто довідається, за що ми боролись, як всі вистріляємось, помремо. Будь гордий тим, чим ти є!" Тож відповідаю Гриценкові вже з твердістю:

- Дякую за порівняння його зі мною, тільки я не є ним, а він мною. Я не знаю стільки, що він знав, і я не можу вам дати того, що ви вимагаєте від мене, але кожний має право боронитись як уміє!

- Да, правильно! – І при тих словах встав, сказав в мою сторону: – Ти ще будеш просити нас про життя, – та вийшов, а за ним і Дуда. Залишився рижий майор і Вишинський. Відізвався перший Вишинський:

- Думаєш, що тебе помилують, як будеш їх водити за ніс (він загікувався, як говорив)? Але це твоя справа. Я хочу лише знати, де ви були, як ми знайшли вашу криївку?

- Так, ми були недалеко і бачили, як ти вів військо! – кажу, брешучи навмисно. – Ти хотів приподобатись полякам, так як приподобувався нашим провідникам, коли судив Бена і Кармелюка!

 

Рижий, прислухаючись до нашої розмови, втрутив своїх два грошики:

- Бери примір від своїх провідників, то будеш і ти жити!

- Я не хочу жити, щоби мені снились жертви, видані мною, так як він це зробив, я не Юда!

 

Вишинський зірвався на рівні ноги і, може, був би мене вдарив, але рижий заступив йому дорогу і він сів. Рижий каже:

- Ну що ж, Грицько, будемо починати від початку? Тим разом уважай, говори правду! Маємо свідків!

- Цей ваш свідок вже писав на мене доношення до провідників, то вірю, що і тепер не посоромиться вам набрехати, аби лише вам приподобатись, щоби ви повісили мене своїми руками, бо він того не міг зробити сам!

 

Рижий поцікавився тим докладніше, і я розповів, як Вишинський часто виступав за прокурора і суддю, як робив на мене рапорти, бо я його не хотів слухати. Говорив для того, щоби всі його зізнання на мене можна було подати в тому виді, що він на мене має злість. Вишинський не хотів слухати, то вставав, то ходив, вкінці каже:

- Здійми свою маринарку, вона тобі вже непотрібна! – я виконав його бажання і кинув її на підлогу. Він підніс, мені дали якусь стару військову блузу, і він збирався до відходу. Я питаю рижого, чи можу щось запитати Вишинського. Він позволив, тож питаю:

- Скажи мені, Вишинський, в якій цілі ти написав картку над нашою криївкою "Татари XX століття"? Кого ти мав за татарів, нас чи тих, що помагав їм знищити криївку?

 

Він почервонів і відповів:

- Певно, що вас. Ви привикли жити, як жили люди за татарських часів, в ямах!

 

Він вийшов, взявши мою маринарку. В той час я ані не міг подумати про його наступний злочин, про який напишу пізніше.

 

Коли він вийшов, для мене настало пекло і голгота разом. Рижий на кожну мою відповідь казав: "Брешеш!" – але я не звертав на це уваги. Треба було відповідати, що я робив протягом трьох років у СБ. Я почав грати на карті зв'язкового між районами. Розносив пошту між провідниками. Ніде не брав участі в збройних сутичках чи наскоках. Навіть не признаюся, що був у бою нашої підстаршинської школи з польською, про що Вишинський розповів, кажучи просто: "Я був на розвідці і долучив по всьому вже!"

 

Слідство рижий скінчив десь по півночі. Чую, як мій шлунок бурчить. Я старався якнайменше обтяжити себе, хоч знав кодекс совєтського правосуддя "дайте нам людину, а параграф ми знайдемо". До кімнати ще раз заглянув майор Гриценко, подивився, але нічого не сказав, бо його жінка вже тягла його за полу маринарки. Але при виході кинув: "Грицько, будет тєбє тепло!" – і закрив двері.

 

Потім рижий майор казав мені підписати протокол і покликав жовніра, що стояв під дверима, щоб мене забрав. Але замість завести до тюрми, кинув мене в якусь пивницю з вуглем і зачинив двері. Темно, світла жодного не було. Пробував задрімати, але нічні товариші-щурі, які почали лазити і пищати, бо видно, були голодні, як і я – не дали задрімати.

 

Так застав мене ранок, коли прийшов жовнір КБВ, казав вилізти з пивниці та йти довгим коридором на друге подвір'я, де я побачив закриті бляхами вікна: була це слідча тюрма у Ряшеві. Ми увійшли в малий коридорчик і зупинились під камерою № 2. Вартовий відкрив вічко, подивився всередину, відчинив двері і крикнув досередини:

- Маш, Сташек, єще єднего бандзьора! – Та пхнув мене в гущу людей, які ставали в ряд на кожний звук ключа в дверях. Я влетів досередини, двері за мною зачинились, а згаданий Сташек (був старшим келії) крикнув до мене:

- За цо?

- За УПА! – відповідаю спокійно.

- Кто єґо зна? – попитав людей, що були до пояса голі. Десь з кута я почув:

- Я ґо знам, відзялем ґо, як ходзіл з провуднікамі! – але скоро обірвав і не сказав більше нічого. Хтось його гопнув під ребро. Сташек, який був українцем, сидів за співпрацю з УПА, мабуть, дав їсти комусь, а тут удавав поляка.

- Сядай на кіблю! Там твоє мєйсце! - і пішов до свого кутка, де сиділо четверо. Решта тулились в другому кутку.

 

На келії, де мене кинуто, було 17 стрільців різних сотень і адміністративної боївки, як, напримір, ті, що сказали, що мене знають. Вони були з охорони капелана отця Кадила. Було четверо поляків, ніби з АК, ну і Сташек, які знущались над хлопцями, як тільки могли. Тому що я не курив, а військові частували, я мав папіроси при собі, і старший келії Сташек зажадав, щоби я їх віддав йому. Я розділив папіроси наполовину, половину дав Сташкові, а половину дав між наших стрільців, які щось завагались брати, дивились на Сташка. Коли той не реагував, бо мав що курити, вони насмілились взяти. Я був свіжоспечений в'язень. Не розумів сили п'ястука, який в тюрмі є сильніший від влади, яка над нами всіма. Але вчився скоро. Мені впав в око молодий хлопчина, який крився в куті за плечима інших і тримав руку на колінах. Рука була перестрілена, як я довідався, але робити перев'язку було заборонено. Не владою, а тими поляками і Сташком. Але я того не знав. Підходжу до нього і питаю:

- Коли, друже, мали останній раз руку перев'язану?

- Від часу, як мене зловили, ще не робив ніхто. Поляки не дають.

- Хто має чисту сорочку? – питаю друзів. Моя була як ганчірка по останній ночі у вугільній ямі. До мене підійшов бойовик АБ Муха, родом з Ракови і каже:

- Дістанеш від поляків, як тільки його рушиш, але сорочку можу дати, є в моїм клубочку під стіною.

 

Я пішов в кут, знайшов торбу, витяг сорочку, дру на куски та приглядаюсь полякам, як вони реагують. Але вони курять папіроси і лише пускають дим вгору. Розв'язую стару перев'язку. О Боже! Там сотні хробачків, кинулась гангрена. Окидаю цю масу хробачків одним оком, а другим обсервую поляків, щоби не бути заскоченим. Стрілець був з сотні Хріна. І він сказав мені, що перев'язку заборонив робити слідчий, а поляки лише виконують його наказ. Тоді додав:

- Уважай, Цяпко!

- Як же ви знаєте моє псевдо? – питаю здивований.

- Вас пізнали всі хлопці, як тільки вас кинули в камеру! – чую відповідь.

 

Кажу хлопцям, що курили: "Збирайте попіл, мені буде потрібно". Коли допровадив сяк-так руку до порядку, казав собі подати зібраний попіл з цигарок, посипаю ним рану і бандажую руку чистою шматою. Коли рука була обандажована, один з поляків каже:

- По цо то робіць, дурню? Чи дзісь, чи ютро, єґо і так повєшов за то, же забіл генерала Свярчевскєґо!

- Пан нє сендзя і нє кат, і нє знані, цо з нім зробйов...

 

Не знаю, як була би скінчилась наша розмова, коли б не заскреготав ключ в замку. Всі кинулись ставати в ряд, я, як останній, ставав останній. Ще не всі стояли в ряді, як жовнір – той, що мене привів, – пустив на залю фриз'єра-в'язня, і за кілька секунд мої золоті кучері лежали під моїми ногами. Треба було позамітати, позбирати кучері і кинути в кіш. Поляк, хотячи собі закпити з мене, каже:

- Но і цо, "бандерофцу", нє жаль ці такіх ладних влосуф?

- Вийду на волю, то виростуть ще гарніші і буйніші! – відповідаю йому.

- Як не повісять тебе, то вийдеш сивий або лисий, в іншому випадку – ногами до дверей! – не дававсь поляк.

- Як вийду, то виросте, а не вийду або повісять – то нащо мені волосся. Прецінь і пан вродився без нього! – Поляк на ці слова зіскочив з причі.і з вереском:

- Зараз заткам ці ґевбем, "бандеровцу пшеклєвти!" – але інші крикнули в його сторону:

- Сядай, дурню, на "д..и", он повєдзял ці правдев. Не відзіш, же он ма вєнцей розуму, як ти влосуф.

 

Поляки не були відразу стрижені, як ми, а доперва по засуді. Поляк рад-не-рад виліз на причу і замовк. Хлопці, бачачи що поляки не кидаються так як скорше, повеселішали, і ми почали собі говорити. Була це переходова келія. Кожної ночі з неї відходили на слідство і вже не вертали, хіба що хтось не здав "екзаміну", того завертали на келію до "поправки". Решту відсилали на замок і на суд.

 

Прийшла черга і на мене. Була 9-та ночі, хоч надворі було ще видно. Мене викликали з келії, і я пішов за жовніром на поверх. Там завели мене до кімнати і казали чекати. Чекав недовго. До кімнати прийшов якийсь поручик, розперезався, пасок з пістолею повісив на крісло за собою і ніби удає, що змучений. Сперся на руки на столі і ніби дрімає. Я сиджу. Мені не треба було додумуватись, про що тут йдеться. Я не з тих дурних, як вони думали. Двері до другої кімнати були зачинені, але я знав, що там є хтось. Стіни були брудні, де-не-де були краплі крові, хоч змиті, виразно видніли плями. Коли поручик вже виспався, то переглянув мої папери і спитав:

- Хто стягав попереднє слідство?

- Майор інформації, – відповідаю, – імені не знаю!

- Маєш що додати? – питає мене.

- Я вже все виклав, що знав, нічого більше не знаю – відповідаю.

 

В тім часі вийшов з другої кімнати якийсь цивільний, і, бачачи, що я сиджу на табуреті, потиху підійшов ззаду і копнув в стілець. Думав, що зіб'є мене з нього. Але я піднісся, і стілець перевернувся, а я став на ноги. Була це моя помилка. Треба було впасти і задоволити його амбіцію. Він підійшов до мене і з цілої сили владував мені п'ястук в живіт, оминаючи о кілька цалів, природження. Я скрутився з болю і заричав, а цивільний дреться:

- Сядай, така то твоя маць... – і розмазався "латинкою", що аж огидно було слухати. Я хотів виконати його бажання, але він обернув стілець ніжками догори і казав сісти на одній ніжці. Я це зробив. До кімнати ввійшла жінка вбрана у форму і змірявши мене від стіп до голови, каже:

- Маш клопот з бандерофцем? Дай мі го на пулгодзіни, бендзє спєвал, як канарек!

- Мало маш на дзісяй? – питає її поручик.

- Любєв слухаць, як ім "ґали тшещов в моєй шуфлядзє"! (люблю слухати як в них тріщать кості) – відповіла вона, обійшла мене в коло і, як шаблею, вдарила мене долонею по карці. Я лише зойкнув з сильного болю, і заки я прийшов до свідомості, вона і цивільний вийшли. Доносився лише їх сміх на коридорі. Що означали її слова, я довідавсь доперва від інших пізніше, переважно від тих, що сиділи в таборі Явожно. Поручик подивився на мене і каже:

- Будь щасливий, що попав на мене, а не на них!

 

Мене кинено на келію знову, а це означало, що я не здав "екзаміну" і треба буде іти на "поправку". Це мене трохи збентежило.

 

ЗАМОК В РЯШЕВІ

9-го липня. Не легко було дістатись на цей спасенний замок, який колись збудував наш князь Ярослав Мудрий. Він будував його, щоби обороняти українські землі від зазіхань поляків, а нині цей замок став катівнею українців, оборонців українських земель від тих самих поляків. Але коли цей замок був будований королем і князем Ярославом Мудрим, він не передбачав, що буде за тисячу літ.

 

На другий день зранку мене викликали на коридор разом з іншими і казали забрати з собою свої речі. Видно, що таки я "екзамін" вчера здав. Ми ішли на замок. Але заки там дістались, треба було ще перейти через "чистилище" пана прокурора, яким був молодий свіжоспечений поляк в чині поручика КБВ, щойно з офіцерської школи, бо "латинкою" вмів рубати добре, не зважаючи, чи перед ним стоїть хлопчина, чи дядько. Коли прийшла черга на мене, він переглянув акта і спитав:

- Але я не бачу тут записаного, скур.. сину, скільки ти забив поляків!

- Бо я нікого не забив! – відповідаю.

- Як то, так довго носив зброю і ніколи не стріляв до поляків? Ані навіть на віват?

 

І на тім мене зловив, бо я відповів:

- О, на віват стріляв нераз. - і в актах стало чорним по білому: "Стшелял кілька рази до полякуф!" Не помогли жодні протести. Він махнув рукою і крикнув: "Настемпни!" – а конвоїр вже пхав другу здобич. Так я дався набрати в останній хвилині пану поручикові. Але пропало. Бо, як кажуть, що записане пером, не витягнеш і волом!

 

Свята правда. Коли всіх поручик охрестив, чим міг, нас випроваджено на вулицю Ряшева, де нас обступили хіба два рої з кулеметами і, сказавши "Крок влєво, крок вправо – стшелями", – погнали нас до замку.

 

Замок прийняв нас понуро. Правду сказати, перша брама не була схожа на таку, що за собою криє тюремні підвали, що за нею сіється смерть, що там гинуть невинні люди.

 

Доперва за першою брамою показалась друга, а над нею вишки і кулеметні гнізда. Нас уставили перед канцелярією, де списувано вже котрий раз персоналії. Ми підходили і казали, як називаємось, дату народження, імена батька і матері та національність. Переді мною ішов якийсь священик. Коли його запитано про національність, він відповів: "Лемко". Та, що записувала, покликала вартового, старшого чоловіка, і повторила сказане в'язнем. Той подивився на нього і каже:

- Що з вас за священик, як ви встидаєтеся своєї національності! Такої немає як лемко! Подивіться на тих молодих хлопців, які вони горді за свою національність!

 

Але священик таки повторив:

- Я є лемко!

- Пиши українець! – сказав вартовий до секретарки.

 

Я ішов за ним. Коли при національності "українець", що я назвав, секретарка запитала вартового

- Скон сєв взєвлі українци? Хіба їх нємци поробілі такімі! – я не витримав і відрубав:

- Хіба пані нє училась сєв історії? –- Але мені не дано продовжувати, бо вона крикнула:

- Стуль ґевбев, блазьнє єден!

- Колись "блазні" бавили королів, нині "блазні" мусять вчити інших історії! – не змовчав я.

 

Того було забагато. Я знову перебрав мірку. Ну що ж, вчився. Вчився розуму на своїй шкірі. Лише нас замкнено в келію № 17, як відчинились двері і мене викликано на коридор. Там вже стояло кількох з палицями і казали мені скакати через них. Коли я хотів перескочити, палицю підношено догори і я падав, а по мені сипались удари. Дістав порядно кілька палиць, а коли вартовий впускав мене у келію порадив:

- На другі раз тшимай євзик за зембамі!

 

На 17-ці зустрічаю вже кількох з 2-ки на УБП. Пізніше нас перекинули на 19-ку, знову на 9-ку, і ми знались майже всі вже. Я зустрів друга Тхора з четвертого району від Карла; Пімсту з Добромиля ; Задорожньго, який був зі мною на підстаршинському вишколі минулого літа, родом з Дикова (чув пізніше, що затрувся разом з жінкою), Данька з Монастиря коло Ліська, Коника з Любачівщини, арештованого Вишинським, Муху з Ракови (це той, що дав мені свою сорочку на перев'язки. Він мені оповідав, як боялись тоді, що поляки кинуться на мене, але вони були вже готові стати в обороні своїй, но і моїй).

 

Від друга Тхора довідуюсь, що тут сидів бойовик Хома і Щур, якого поляки стратили в червні. Келією смертників була 23-ка. Звідти ночами поляки випроваджували своїх жертв на повішення. Ночами було чути по коридорі шарудіння ніг, гнали босих. Перше не закривали уст, але були випадки, що в'язні кричали "Слава Україні!", "Хай живе Бандера!", – тож почали затикати уста. На них чекали опришки в мундирі, затикали уста, викручували руки і так гнали на страту. Без священика. Чого ж було чекати від поляків, жадібних української крові. За даними в'язнів, там стратили близько 800 душ українського походження – стрільців, командирів, провідників, жінок-підпільниць, цивільних осіб. Але українців.

 

Одного разу прийшов відділовий і каже, щоби зняти свою білизнину і вишити імена, лише перші букви. Дав голку і нитки. Я написав нитками повністю своє ім'я і прізвище по-українськи. Там в лазні і пральні працювали жінки, які мене знали, хотів дати знати, що живу. Очевидно, жінки випрали білизнину. При тих операціях я мав нагоду побачити на коридорі жінку командира Орського Наталку, Олю, Дарку Новак з Малкович. Чи пізнали вони мене? Сумніваюсь. Казали, що там сиділа і жінка провідника Тіса, командира Крилача, яка народила дитину в тюрмі і її виховувала. Новини нам приносив один партизан, який мав кару смерті, але сказав відділовим чи УБП, що знає, де є заховане золото по родині, вони його звільнили з кари смерті, і поставили за "каліфактора": розносив зупу, чистив коридор і т. д. (Чув пізніше, що показав золото і дістав 15 років. Тим врятувався від смерті). З нами рівнож сиділо багато дядьків з різних сторін за те, "цо вєдзал, а не повєдзал".

 

СУДОВА ІІІОПКА

День суду мені добре врізався в пам'ять. Було 14-го липня, і був поне­ділок.

 

Пам'ятаю, на суд ішло нас трьох: я, Мороз з сотні Бурлаки (Петро Святий з Конюші) і один з сотні Хріна, псевдо не пам'ятаю, від якого я довідався, що Сова, колишній мій кулеметник, зголосився до поляків і признався що то він зі свого кулемета застрілив генерала Свєрчевського. Його вивезли до Варшави на показовий суд, а я подумав собі, що добре, що його тут нема. Знову ця сама процедура, ця сама вулиця, ті самі конвоїри. Нас загнали на дижурку і казали замітати, але ще не взяв мітли, як мене забрано до іншої кімнати і поставлено варту. Це мене насторожило. По хвилі вбіг до кімнати сержант з паперами в руці і крикнув:

- Ти Дмитро Грицько?

 

Коли я підтвердив, що так, він каже:

- Маєш когось за границею?

 

Я аж стрясся, бо не зрозумів його, тож відповідаю, що ні (він думав, що заробить долярів).

- Шкода! Міг би тебе боронити! – Підсунув мені акт оскарження і каже:

- Підписуй і боронися сам, як вмієш!

 

Я хотів прочитати, але він крикнув:

- Підписуй! Прочитають тобі нагорі!

 

Не було ради, підписую, і він щез. Сиджу і думаю, що це все означає, коли в порозі став капітан і два поручики, а за ними показалась морда Вишинського. Подивився на мене і каже: "То він!" Добре, що не поцілував мене, як Юда Христа.

Капітан підійшов до мене, подивишся в очі і питає:

- Грицько? – Відповідаю, що так.

- Мене знаєш? – питає.

- Ні! –відповідаю, і мені пригадались слова Яха в Перемишлі: "Може, потрапиш до мого кузина". Чи ж би? – думаю.

- Не мусиш знати, бо я вас всіх знаю, "козакуф" Ваповскіх!

 

Він ще хвилю постояв, подивився на мене і вийшов, а Вишинський каже до мене:

- Ну і що, Цяпко? Нині замикаєш останню сторінку української історії? – І при тім зловіщо всміхнувся. Тож відповідаю теж злий:

- Історії, в якій зрадники будуть записані чорними літерами і колись їх хтось покарає!

 

Він почервонів і вийшов.

 

Вартовий, який цілий час прислухався до нашої розмови, бо мене пильнував, каже до мене:

- Ти не міг того зробити, що він? Признатись до всього, покаятись – був би ти жив на волі, як і він! Ми вже з ним не на одну роботу ходили, щоби ловити таких дурних, як ти!

 

Про що вій говорив, я довідався щойно пізніше. До кімнати, де я сидів (інші робили порядки), приходили різні вояки, від майорів до шерогових, і всі оглядали страшного "бандерівця", в якого одна ногавиця споднів звисала, друга була підкочена догори по коліно, блуза зі старшого брата (яку мені виміняв Вишинський) звисала, з-під неї було видно розіпнуту сорочку і груди, набиті повні крові. Я не знав, про що йдеться. Довідався щойно, як мене два жовніри під автоматами привели нагору, де розмістився суд. Зал був заповнений різними цікавськими, і я здогадався, що суд буде "показовий". На сцені стояв великий стіл, накритий червоною, як кров засуджених тут невинних жертв, плахтою. За столом посередині сидів капітан, який заглядав до мене, по його обох боках сиділо по одному капралу косцюшковців в шапках, з одного боку стола сидів поручик-прокурор, з другого боку – мій оборонець, наданий урядом, сержант з плескатою головою, який питався, чи маю когось за границею. Косцюшковці були як "лавники". Ось ціла шопка "Польового суду ҐО Вісла". За ними була заслона, за якою, як я здогадувався, сидів Вишинський, бо прокурор часто туди заглядав. Прокурор встав, взяв папери зі стола. Очевидно, що я стояв цілий час. Він прочитав мій акт оскарження та спитав:

- Чи оскаржони пшизнає сєв до віни?

 

Відповідаю:

- Ні! – досить голосно, щоби всі чули на залі.

- То чому підписав? – питає.

- Бо пан сержант мені не дав читати, а казав підписати! – відповідаю йому.

- Як довго оскаржений був членом нелегальної організації УПА? запитав прокурор.

- Два і півроку! випалив як з кріса, а за собою чую шмер на залі.

- І за цей час оскаржений ані разу не стріляв до польського війська? – гримнув прокурор, щоби його всі чули на залі.

- Ані разу! – відповідаю і я голосно. – Бо я мав інші обов'язки!

- Може нам "оскаржони" сказати, які? – питає прокурор.

- Зв'язкового! – відповідаю.

- Ані навіть тоді, коли ваша підстаршинська школа вибила польську підхорунжівку? – питає прокурор.

- Ані тоді, бо я був у той час в терені і долучив до сотні вже по всім! Так, як там записано! – відповідаю, брешучи. Я ж не присягав нікому, що буду говорити правду.

 

Прокурор заглянув за картину, видно, щось питав Вишинського.

- А що вас вчили на тому підстаршинському вишколі? Вчили, як цільно стріляти до польського війська, до польського народу!

- Ми з польським народом не воювали!

 

Залом пішов шмер. Та я не жалував того слова.

- А з ким ви воювали? – закричав на весь зал прокурор.

- З польським урядом! – відповідаю вже сміло, хай знають правду.

- Ага! – крикнув прокурор. – То ви боролись проти уряду і прийшли до того уряду просити ласки в нього? ,

- Я ласки не прошу, я вимагаю лише справедливого вироку! – відповідаю.

- Якого? За що? За це, що з ваших рук впало тисячі жовнірів, цивілів? За це, що увесь час брехав слідчому? Я знаю вас давно, Луг, читальня, Соколи, марші по лісах, де вас вчили мордувати поляків, а коли нема де дітись – то до тих поляків по ласку? – верещав прокурор. – Чому не зголосився скорше?

- Бо били! Багато зголосилось до польського війська, а кілько вони довели до кошар, щоби поставити їх перед суд? Вбили в дорозі! – відповідаю прокуророві.

- Добре! Каже оскаржений, що був зв'язковим. Може нам оскаржений сказати, чи як він ніс пошту, чи та пошта хоч раз впала в польські руки? – питає вже лагідніше прокурор.

- Ні! – відповідаю.

- А оскаржений знав, що в них є?

- Ні! Були лаковані! – відповідаю.

- А що було на них написано? Може нам оскаржений сказати? – питає прокурор.

- "Важне" або "дуже важне, не сміє впасти", – відповідаю.

- А скільки вас ходило з тою поштою?

- Троє, часами я сам! – відповідаю.

- І така пошта ніколи не впала в польські руки? – питає прокурор з усмішкою.

- Ніколи! – відповідаю.

 

Капітан, який прислухався до зізнання і запитань, щось поговорив з лавниками і оголосив перерву. Суд вийшов. Мені казали сісти, і я сів. Обсервую зал боком ока. Була забити цікавими. Чую, як собі говорять антки: "Тварди бандита, ані окєм не мругнє, достане, цо му сєв налєжи". Ще я відчув, що у старшин було більше зрозуміння, поваги, як в тих "шарих" жовнірів. І я не дивувався, бо там були всі з КБВ, майже всі з-за Буга. Підходять деякі і подають папіроски. Не беру, кажучи, що не курю, а попросту не хотів зрадитись, як мені тряслись руки. А чи тільки руки? Ціле тіло. Просив Господа дати мені сили, щоби не заломатись. Молюсь в душі до нього і прошу про поміч. Коли суд вернувся, мені казали встати знову і прокурор продовжував:

- Чи оскаржений знав, що робить переступство проти Польщі, вступаючи в ряди "банди УПА" (перший раз вжито "банди")?

- Я не бачив в тім жодного переступства, бо підлягав іншим правам, ніж ті, що є тепер в Польщі Людовій!

- Може оскаржений окреслити ці права, яким підлягав? – питає прокурор.

- Коли я вступав до УПА, в нас були ще німці. Я ішов бити німця і присягав правам українського народу, і не міг зломити присяги! – відповідаю.

- Чи оскаржений належав до організації Степана Бандери ОУН? – питає прокурор. – До товариства "Луг"?

- До організації ОУН я не належав, бо був замолодий, а до Лугу також не належав, бо санаційна Польща його заборонила! – відповідаю.

- А в Німеччині, як був, не належав до організації Степана Бандери? – питає прокурор.

- В Німеччині я належав до бавера, мав чотири корови і два коні до обслуги, до них я належав... На залі почувся сміх, а прокурор вдарив п'ястуком по столі і крикнув:

- Тут нема жартуф, як собі оскаржони позваля! – а я радів в душі, що вивів його з рівноваги.

 

Взяв слово капітан:

- Де твоя родина, Грицько?

- Не знаю, пане суддя! Батько був у "Дахау", сестра також десь в Німеччині на роботах, я не маю тут нікого! – відповідаю.

- Яке майно успадкував по родичах? – питає суддя.

- Жодного! – кажу. – А те, що залишила решта родини, як виїхала на Україну, польська влада сконфіскувала!

 

Ті слова вивели прокурора з рівноваги на добре, зірвався як ошпарений і крикнув на цілий зал:

- Оскаржони робі собі жарти з сонду! Обража права Жечипосполітей Польскі! Польскєй Конституції!

- Я відповідаю лише на запитання, і мені цілком не до жартів, – відповідаю, знову тріумфуючи, що вивів прокурора з рівноваги.

- Що має оскаржений до сказання в останнім слові? – питає суддя мене, не звертаючи на крик прокурора уваги.

- Лише одно: справедливого виміру кари! – відповідаю коротко.

 

Суд пішов на нараду. Я бачив, як прокуророві руки скакали, коли брав папери, та як визвірився в мою сторону. Мені знову запропоновано сісти, з чого користаю. За собою бачу, як поляки показуюсь шнур на горло. Вже вішають, а ще суд не закінчився. З другої сторони знову чую: "Цєкаве, ктури вигра, прокуратор чи сендзя?" Ходили чутки, що коли суд ішов на нараду, значить, видати вирок, грали собі суддя і прокурор в більярд і закладалися, що хто виграє, вирок того буде затверджений. Те все оповідали собі вояки на дижурці, де нас тримали.

 

Мої нерви також були пошарпані різними думками. Про життя навіть не мріяв, бо вже чув про суди від тих, що були на них. Часами навіть суду не було. Припровадили п'ятьох-десятьох, поставили в ряд і відчитали вирок: ти до живоття, ти кару смерті – не ДИВИЛИСЬ, хто винен, хто невинний, одному не подобалось твоє лице, другому – твої очі; головне – знищити якнайбільше українців, бо ж є нагода, якої не було і не буде скоро. Одним словом, спішились. Нарешті суд вернувся. Прокурор взяв папери в руки, вліпив свої очі, як змія в жабу, і почав читати:

 

В імені Річпосполитої Людової Польщі стверджую, що оскаржений Дмитро Грицько, псевдо "Цяпка", допустився переступства з кількох артикулів:

а) з артикулу 85 – кодексу карного польського війська;

б) з артикулу 1-го параграфу 13 – з дня 18-го 6-го1946 року, який як член нелегальної організації УПА брав участь в наскоках на польські війська (такого не було в оскарженні) і на цивільне польське населення, як признався на суді, і з рук якого мусило згинути багато працівників Р. П. Людової, домагаюсь для Дмитра Грицька кари смерті! Ці слова мене ледве не скосили з ніг, але тримаюся всіми силами, щоби не впасти. З Артикулу 1- го, декрету 1-го, і 13-го з дня 18-го 6-го 1946 року, Цяпка під прибраним прізвищем законспірувався в нелегальній організації УПА, і, як сам сказав на суді, був довіреним зв'язковим, який не показав ні крихітки жалю за поповнені злочинства. Домагаюсь вироку "кара смерті". Другий удар по серці. В очах мені потемніло;

в) з артикулу 4-го параграфу 1-го з 18-го 6-го 1946 року, за нелегальне ношення зброї, з якої, напевно, згинуло багато працівників Р. П. Людової, домагаюсь 15-ти літ тюрми.

 

На тому перервано, і суд подався на нараду.

 

Мені знову позволеню сісти, знову подають папіроски, від яких я відмовляюся. Знову бачу, як за мною жовніри показують жест повішення. Не маю навіть сил молитися. В голові шумить від останніх слів прокурора – кара смерті! Невже це вже кінець? Такий ганебний, хоч очікуваний. "Нехай діється воля Божа", – думаю, коли суд входить у зал і мені кажуть встати. З останніх сил встаю, щоби випити свою чашу горя до дна. Суддя не поспішає, важить кусок паперу в руці, прокурор понурий. Нарешті проривається з його горла:

 

З артикулу 4-го параграфа 1-го з дня 13.6.46, засуджуємо оскарженого Дмитра Грицька "Цяпку" на кару смерті!

 

Був це такий сильний удар, що я навіть не чув, як він читав дальше.

 

- З артикулу 1-го параграфа 1-го декрету з 13-го 6-го 1946 року, засуджуємо Дмитра Грицька "Цяпку" на довічне ув'язнення.

 

З артикулу 85-параграфа 1-го ККПВ оскарженого засуджено до п'ятнадцять років тюрми та позбавлення прав гонорових і обивательських назавжди.

 

На засіданні суду нинішньому у складі (вимінено всіх), розглянено справу Дмитра Грицька "Цяпки". Взято до уваги молодий вік оскарженого та недоведеність вбивства чи грабунку. Рішено злучити всі вироки в один і засуджено його до довічного тюремного ув'язнення та позбавлення назавжди всіх прав громадських і гонорових. Оскаржений має право звернутись до вищої інстанції суду до Варшави протягом семи днів! Чи лавники мають щось проти того? – запитав лавників.

 

Ті відповіли:

- Ні не маємо!

- В такому разі замикаємо справу проти Дмитра Грицька "Цяпки", – за­кінчив суддя.

 

На залі я почув шум здивування, відпруги, а один поручик підійшов до мене і каже: "Не мартв сєв, чловєку, єще нікт не сєдзял доживоцє в вєнзєню, і ти нє бендзєш". Це були слова потішаючі, якби говорив через нього сам Господь Бог! Це мені додало відваги, і я не реагував вже на слова, що говорили між собою "зупакі": "Вирвалесь костусє, але ми єще жиєми і одбієми своє" або "Знайдзєми спосуб зреванжоваць сєв". І я в то вірив.

 

Мене запроваджено на діл. Провідник Потап, напевно, сказав би своє "маєш, хлопе, більше щастя, як розуму". На порозі кімнати став капітан-суддя і спитав:

- Ну і як, Грицько? Вдоволений, що живеш? 

 

Що було сказати?

- Так є, пане капітане, вдоволений! – А, може, було сказати, що я невдоволений з обороту справи? Це ж було чудо, що я вийшов живим з того видовища, з тої шопки. А за собою чую, як жовнір каже: "Відаць, капітан виграл в більярд з прокурорем!" Коли вже готували нас до відходу на замок, один "зупак" в шапці КБВ каже до мене: "Не тішся, що живеш, це ще не кінець, ще заплатимо вам за вашу сваволю!"

 

Коли прийшли на замок, мене кинули у келію 20-у, де сиділи в'язні вже по вироку, а навіть вже довго по вироку, і чекали транспорту на Сибір. Там стрінув в'язня на ім'я Чарвонка; його зловили ще 46 року, перед забиттям Свєрчсвського, чим він дуже радів та думав, що скоро вийде па волю. Але доля кострубата, не була по його стороні, і таки за два дні виїхав транспортом на схід, мабуть, на Сибір. Був це останній транспорт, що вивезли поляки на схід. Нас залишилось шестеро, і відділовий казав вибрати собі між нами старшого келії. Всі пальці вказали на мене. Так я став "владою". За пару днів наша келія була повна, аж заповна. Між нами були і друзі, що сиділи на 2-ці в УБП. Коли я розповідав про Вишинського, що був на суді, один покликав стрільця АБ Муху (родом з Ракови) і каже до нього:

- Розкажи Цяпці те, що ти мені говорив про Вишинського!

 

Ми сіли під стіною, і він почав розказувати. Перше спитав мене:

- Пам'ятаєш цей збір над краєм Трійці у квітні?

 

Коли я підтвердив, що так, він продовжив:

- Напевно, знаєш, що зі звітами до командира Рена послали провідника Вишинського. Коли я і це підтвердив, він каже:

- Але не знаєш, як він вернув! Він, ідучи в Карпати, пішов до Ліська і зголосився до польського війська та передав звіт, який вони відбили, зробили копію, а оригінал віддали йому, і він пішов з ним до командира Рена. Так само зробив, як вертав від Рена. А коли прийшов в Ракову, де була криївка, скликав всіх провідників на нараду. Там були окружний провідник СБ Пастернак, провідники Григор, Тарас, Тіса, Орлик, Ігор і ще там хтось.

 

Але Вишинський домовився з військом, де ця стріча буде. Військо почало наближатись, люди повідомили хату, де була нарада, а Вишинський намовляв всіх сховатись у криївці, яка була під хатою. Лише здоровий глузд Пастернака, який крикнув: "Через вікна – і в поле!" – всім вдалось втекти. А Вишинський? Положився на ліжко і чекав, коли прийде військо. Що з ним говорили, я не знаю, бо я вже сидів арештований ними за це, що співпрацював з УПА, був зв'язковим, як і ти! – закінчив розповідь Муха.

 

А що нам сказали? Що Вишинський поранений тяжко і лежить у шпиталі. Чому не сказали нам правди? Це питання мене мучило ще довго-довго, і на це не було однозначної відповіді. Боялися заломання? Боялися дезертирства, як собі таке дозволяють провідники? Другий в'язень, родом десь з Любачівщини, сказав мені, що Вишинський був і в їх сторонах, приходив з військом під маскою УПА ловити провідника Стяга. Та про це пізніше.

 

У 23-й келії сидів мій односельчанин Левко, санітар сотні Бурлаки (Стефан Козак з Васелівки, присілка Ваповець, навіть якийсь мій краянин по мамі). Про це мене повідомив наш "каліфактор" з Гаїв (про нього була вже мова раніше). Роздумую, як би сконтактуватись з ним. Він сидів вже по засуді, мав кару смерті. Страчений 26-го серпня 47 року в Ряшеві.

 

При кінці квітня 1955 року нас заладували в поїзд (каютки), тим разом по-людськи, і поїзд рушив в незнану дорогу. Хотілось заспівати:

 

Ми вільнії птиці, пора нам, пора,

Там, де в небосклоні видніє гора,

Там, де простяглися безмежні ліси,

Там, куди гуляли лиш вітер і ми!

 

Але здавалось, що якби тепер заспівав, порушив би цю мертву тишину, яка затягала наші серця, мозок, душу. В голові, ніби на кінострічці, пропливали обличчя друзів, яких поляки стратили, друзів, які вийшли на волю, разом з якими стільки пережито. Тож як можна порушувати це якоюсь піснею? Нас жменька в каюті, ми притулились до себе, вп'явши очі в мале віконце, заґратоване грубою штабою. За тими гратами мигали на небі зорі. Дрібними діамантами вони світили на небі, і я між ними шукав своєї зірки. Де вона? Це було не до подумання. Чи ж би направду пройшло вже вісім років мого життя? Здавалось, що щойно вчора ми їхали тою самою трасою до Штуму, нині ж вертаємо назад, але зі збагаченим скарбом життя, а не як перестрашене стадо овець. Тоді ми були живими трупами, нині загартовані на все і вся, що принесе завтра. Вісім років вже за мною, переді мною ще чотири роки, а це не вічність. В пам'яті видніли бої, затяжні марші у холоді й голоді, де осталась скалічена молодість. Роки тюрми гоїли рани, душа набирала іншого кшталту, прірва, яка виринула з вироком довічної тюрми, вирівнювалась, якби її хто засипав камінням, вирівнював, творячи шлях, по якому ми мусили іти дальше до незнаного, до завтрашнього дня. Поїзд мчав, а ми дрімали або мріяли. Тишину порушив Савка словами:

- Чи відчуваєте, друзі, різницю їзди колись та нині?

 

Він думав так, як і я.

- Так, друже Дунай! – відповідаю. – Колись їхали в незнане, тероризовані, биті, нині їдемо стрічати свою волю, або хоч півволі.

- Так, це правда! – каже Дунай. – Але не в тому річ! Річ в тому, чи хтось з нас колись передбачав, що ми це все перенесемо? Ніхто не міг гарантувати нам, що доживемо до нинішнього дня.

- Певно, що ніхто не може передбачити своєї долі, але в нас була сильна віра в Бога, що він нас не опустить, що вислухає наші молитви! – втрутився до розмови Сус.

- Тож, Друзі, будьмо і дальше з ним! Помолімся і подякуймо Йому, що ми нині тут, а не десь на кладовищі. - І, помолившись спільно, як завжди, ми задрімали.

 

Збудив нас скрегіт коліс. Поїзд зупинився. Нам наказано висідати, на нас чекали тягареві авта, була це станція Катовиці. Нас заладували в них, і повезли по шосе в незнаному напрямі. Минаєм хатки, села, якесь мале містечко. Один жовнір сів собі ззаду, а двоє їхали з шофером спереду. Під вечір ми прибули на копальню Кнурів.

 

Нас приміщено до бараків, які були розкинуті на великому просторі, огороджені колючим дротом, та казали кластись спати, де хто може. Завтра будемо розділені по бригадах. Я вже відбув вісім років у келії, де ніколи не могло бути спокою, хоч як ми старались жити між собою; особливо давсь взнаки рік 53-й і зима 54-го. Спеціальний відділ УБ старався утруднити нам життя, насилаючи своїх "капусів" (донощиків), про котрих я вже згадував. Вони мали за завдання ширити незгоду, ширити між в'язнями розбрат, щоби між ними не існувала солідарність.

 

Один в'язень, що коротко сидів з нами, ман жінку в тюрмі у Фердоні (мабуть, десь коло Вронків). Оповідав, як їх обоїх арештовано з малою дитиною, яку жінка виховує при собі, хоч старались її забрати і віддати десь комусь на виховання. Хоч листи були цензуровані та між рядками можна було вичитати незламну волю і патріотичне ставлення до того, що їх позбавили нормального життя. Доперва пізніше ми довідались про "одисеї" жінок ...та про це хай вони самі напишуть.

 

Життя в Таборі змінилось на краще. Ніхто не був замкнений, по обозі можна було пересуватись свобідно, спати не наганяв ніхто, бо змучений по праці в копальні кожний сам дбав, щоби виспатись.

 

Як я вже писав, нам казали іти спати, а на другий день нас приділять до робочих бригад. Так і було. Рано ми стали до апелю на великій площі, де нас розподілено по бараках і до бригад на працю в копальні. Було дві копальні: копальня Фоша (мокра), і копальня Петра і Павла (суха). Мене і Герчака приділили на копальню Фоша, а М. Суса, І. Савку і решту – до копальні Петра і Павла. З'ївши сніданок, ми вифасували убрання, шоломи, карбітівки, чоботи, нас заладували на транспортові авта і повезли до копальні, яка була десь 3-5 км від бараків. Там на нас вже чекали гірники-сльонзаки, які розподіляли роботу, з'їхавши 700 м під землю.

 

Перший раз в копальні. Дивне почуття. Здавалось, що і волосся, якого не мав (були острижені), стає мені дуба. Звідси втекти ніхто не міг, хіба до св. Петра, бо одиноким виходом на світ був ствол, де стояла варта. Нічого не було в Польщі без варти. Ми пішли з "сльонзаками" (вони не казали, що поляки, а "сльонзаки"), і відразу нас завели у великий "завал", де вночі обірвалась стеля; треба було відгрібати каміння, щоб очистити доступ до вугілля. Коли ми там стали, звідкись з темноти діри вчули голос:

- Гей, свіжі! Не пхайтесь перші! Ще заскоро вам на тамтой світ! Приглядайтесь, вчіться! – і вийшов як чорт чорний від вугільного пилу чоловік з карбітівкою в руці. Це наш "штиґар" – бригадир того відділу.

 

Ґерчак, побачивши це осунення, каже:

- Я тут робити не буду, щоби мене мали забрати назад в тюрму і відновити цей сам вирок! І не пішов до роботи, а ми помагали витягати каменюки. В обід ми посідали до обіду. Кожний витяг свою пайку і їли. Один сльонзак питає мене:

- За цо сєдзіш, Пєрунє? (Це їх прислів'я.)

- За це, що в костелі свиснув! – відповідаю, жуючи свою пайку хліба, що нам дали в таборі.

- Мусялесь, пєрунє, добже гвіздноньць, же попалесь в цюпев на длугі вирокі – каже другий сльонзак під регіт інших. Так між нами нав'язувалась дружба. Були це люди, що не знали і не мали ненависті до українців, вони навіть не знали, що таке плем'я існує. До нашого табору приїхали в'язні і з тюрми Вронки, від яких довідуюся, що там сидить Євген Ковальчик-Вовк, і Скала, санітар сотні Бурлаки – Ривак з Мацькович. Тож пишу зараз до них листа. Ми довго переписувались. В них вироки такі, як і в нас. Думав, що і їх привезуть до нас, була би радість, але цього не сталось. Пізніше я стратив з ними контакт і не знаю, що з ними сталось по виході з тюрми. Поїхали на Україну? Думаю, що ні. Не шукала б за ними родина. Пропали. Може, оженились з польками і забули, хто вони. Такі випадки бували.

 

Ось, напримір, я. Наш бригадир, знаючи, що ми ще самітні, познайомив нас з дівчатами, які працювали наверху на прийманні вугілля і я почав писати листи до одної, а листоношею був бригадир. Наше знайомство росло. Неділями приходили під дроти табору, і можна було поговорити, лише, щоб не підходили дуже близько до дротів. Коли б я не знав, що там десь чекають на нас наші дівчата, міг бим легко попасти в обійми тутешніх. Але до того ще дійдем.

 

Так нас застала весна 1956 року. Одного разу я працював при видобутку вугілля на самій фронтовій лінії. При вибуху камінь, вдарив мене в правий бік – майже в пахвину. Мене завезли до шпиталю, де пролежав з місяць, а коли вернувся дальше до праці, вже мене не дали до прохідників, а назначили доставляти дерево, воду до пиття, а наостанку мене дали до водотягу, де були помпи, які заливали піском місця, звідки видобулося вугілля, щоби за якийсь час брати його знову.

 

Ми працювали вже на другім покладі, а казали нам гірники, що над нами ще буде два або три поклади. Один поклад мав два і пів метри висоти. Вугілля було дуже добре, щось з нього видобували, забув вже що.

 

На тому водопроводі працювали вже Левченко (син петлюрівця, що оселився у Польщі по інтернованню 1921 року), молодий хлопчина, і Богуш з Верхратої.

 

Одного разу ми виїхали з копальні, а весь табір шумить: "Амністія! Амністія!" Але чи раз вона вже була? – думаю собі. Випустять злодіїв, щоби ішли красти, а ми, політичні, будемо кіблювати дальше. Але коли прочитав "Декрет о Амнестії" в часописі, там було виразно написано, що вона тільки для політичних. Надія ожила. На апелі вичитують наших друзів: "Ґерчак, Савка, Левченко, Богуш –- збєраць сєв! Ідзецє на вольносьць!"

 

ВИМРІЯНА ВОЛЯ

Серце забилось сильніше. Вони вийшли, ми ще зостались. Не потривало довго, два-три дні, як викликають мене і Суса. Що за радість! Ідемо на волю! Ті, що лишаються, стискають нам руки, один передає мені адресу своєї родини, щоби вступити до них по дорозі (він щойно минулого року попав в тюрму, замішаний в аферу Зенона). Мій друг Смілий (брат бойовика Щура, Мирон Хома) дає мені свою адресу, щоби там поїхати і розглянутись. Друзі жартують: "Женить з сестрою!" Сестру я раз чи два бачив, ще підлітком. Нині мусить бути вже панною. Але я вже переписувався з одною дівчиною з Улюча, Мількою Харидчак, що жила недалеко Мирона. У кімнаті стинаюсь з якимось АК-івцем, що його амністія не торкається. Той проклинає варшавський уряд, мовляв, бандитам дає амністію, а своїм ні".

 

Я йому відповідаю:

- Якби ви були порядні, як ми, пустили б і вас. Але у вас більше на руках крові польської, української, німецької і хто там знає якої ще, а, крім того, різних грабунків, то тепер терпіть і кайтесь!

 

Ми мало не побились, але інші стримали його, кажучи:

- Поцо, Мєтек? Он муві правдев! Нє потшеба било пшизнаць сєв, же ти обрабовал убовца, пшишилі ці рабунек. Вони були мудріші, не признавались до нічого, а, може, і мали рацію, що на грабунки не ходили, як ми! – І так в останній момент я вийшов без синяків, а інакше було б мені погано.

 

Маємо ніч, щоб приготуватись. На роботу вже не їдемо. Рано нас покликано обох до канцелярії коменданта табору по звільнення, квиток на залізницю та щоб підписати "варункове", тобто що більше того, за що нас засуджено, не будемо робити.

 

Коли я минулого року познайомився з Мількою Харидчак, я писав до неї листи, в яких шифрував деякі події, а рівночасно робив нотатки в зошиті. Тепер, коли вільно було мати олівець, папір, коли ніхто не проводив ревізій, я готувався сповнити свою мрію – описати все, що пережив, все, що знав, що довідався в тюрмі – заки розум ще молодий, заки пам'ять ще не засохла Я мав рівнож багато книжок, які купував, щоби розум не ржавів, і ті книжки я не мав чого брати з собою, тож обіцяв, як вийду, залишити бригадировому сину.

 

Була п'ятниця, 24-го травня 1956 року. Ідемо до спулдзєльні, де на зароблені гроші купуємо собі нове убрання, черевики, сорочку. Викупавшись порядно, кидаю своє лахміття в бочку на сміття. Коли були готові, спаковані, пішли до канцелярії ще раз для видачі паперів. Там був вже шеф політичних справ "спец", як ми називали їх, но і комендант табору. Вони нам дали таке "поученіє" до підпису (цитую):

 

"Застосуваня до амністії: на підставі артикулу 9-го постанови 1 і 3 з дня 27 квітня 1956 року і артикулів 31, 34 кодексу карного скоротити кару до восьми років, а втрату прав публічних і обивательських та гонорових до 3-х літ; ліквідація маєтку, якщо ця кара не була виконана до того часу, тепер не підлягає виконанню. При відбутті ув'язненим того періоду здійснити негайне його звільнення на свободу. Примірник постановления вручити негайно".

 

А друге "поученіс" було таким:

Витяг з "Уставу про амністію": на підставі артикулу 61-2 якщо особа, що вчинила злочин, який підлягає амністії на підставі артикулів 1 і 2 пункту 2, артикула 3, скоїть протягом двох років від виходу постанови правопорушення з того самого параграфу або артикулу того самого роду, за що була покарана, то амністії не підлягає, а видане щодо неї застосувальне розпорядження уневажнюється.

 

Це ми мусили підписати. Коли це зробили, нам видали посвідчення про звільнення і квиток до місця, куди їдемо, дійсний на три дні. Комендант подав нам руки, побажав щасливої подорожі; так само і "спец", подаючи руку, каже:

Щенслівей дрогі, нєх вас тут не відзи вєнцей!

 

Прощаюсь з друзями, котрі як Мирон, ще залишались тут, нарешті ми опустили табір. Була 11-та година перед обідом, як вартовий на брамі, справдивши наші папери, перепустив нас. Вийшовши на вулицю, оглянули останній раз табір праці в Кнурові і пішли до автобусної зупинки. Маючи книжки, які обіцяв синові бригадира, я знайшов потрібну вулицю, дім. Його вдома не було, тому залишив книжки і казав передати поздоровлення від мене, бо я йду на волю. Сміємось з вартівника, який на прощання сказав до нас:

Терез шукай собі баби і виспійсєв за вшисткі часи з ньов!

 

Думаю собі: "От що кому в голові!" – але відповідаю:

- До тей справи юж нє тжеба вартовніка!

 

Ще довго ми сміялись з дурного "антка". Так жартуючи, кажу до Суса:

- А тепер, друже, якнайдальше від того місця!

 

Сус здивовано спитав:

- А до Аделі на вступиш?

- Пощо? Їду до наших красунь!

 

І ми подались до автобусної станції, щоби дістатись до Катовиць. Вже підходили до автобуса, як навпроти нас надійшли "сльонзачки" Аделя і її колежанки. Та заки вони опам'ятались, ми сиділи вже в автобусі, помахали їм рукою і поїхали. Так прощались зі "сльонзачками". Пощо морочити собі голови?

 

Коли приїхали до Катовиць, мали далі їхати разом до Вроцлава, а там дороги наші розходились. Я їхав на Зелену Гору, він – в Ольштин, рівнож до незнаної дівчини, бо нікого не мав, як і я. Блукаючи вулицями міста, бо до поїзда було ще далеко, я пропоную купити собі півлітра і випити за волю. Сус каже: "Пощо, щоби голова боліла?" Пропонує зайти до кіна, щоби час скорше зійшов, а я відповідаю: "Пощо йти до кіна і дивитись на російських доярок або свинопасок, коли день такий гарний і вулицями проходжуються гарні дівчата. Краще подивляти їх ніжки!" Сміємось оба з того, як малі діти. Що за розкіш ця воля! Скільки можна було осягнути, якби бути на тій волі. А голос в середині каже: "Хіба ви той час змарнували дармо? Нічого не навчились? Не здобули знання життя? Дружності? Це ж ви, не хто інший, переконували молодих поляків, які попадали в тюрму, що без вільної України ніколи не буде вільної Польщі! Хіба молодий студент, який висадив у повітря в Бидгощі пам'ятник Сталіна і попав до Штуму, не просився, щоби його посадити між нас? А ті, що виходили з тюрми і стали в ПГР-ах, по фабриках секретарями, не завдячують тюрмі, що здобули освіту? Що поляки довіряли їм, бо свої вірили лише в горілку? Була це свята правда. Ми не стратили життя, стратили його лише ті, що були знищені, повішені, розстріляні, замучені на допитах. Мої думки перервав Сус, кажучи:

- Чи ти віриш в то, що ми живемо? Мені здається, що це сон!

- Так, друже, ми живемо! Ми не переможені ворожим насильством, ми витримали свій хрест і їдемо між своїх людей такі якими були, не сплямивши своєї честі, честі вояка УПА! Їдемо між свої люди, їдемо такі самі, якими були, як вороги вирвали нас від них!

- Цікаво, як вони нас приймуть? – спитав з сумом Сус.

- Приймуть з відкритими раменами, друже, так, як колись козаків, які вертали з походу, переможного походу! – відповідаю не тільки йому, але і собі, бо в моїй голові сновигали ті самі думки. "Як ми попали – не важне, – казав колись провідник Потап, – важне знати як поводитись".

 

Була повна весна. Зеленіли поля, парки міст, вулиці бушували життям. Ними ходили польські жовніри, міліціянти, російскі офіцери, але ніхто і ніщо не перешкоджало нам. Одне, що лишилося по тюрмі, це я ненавидів, як хтось стояв за мною або йшов. В таких випадках я лишався, щоби перепустити того, що йшов за мною. Мав рівнож клопіт з випусканням сечі. По копняках у Ряшеві мій сечовий міхур був або пошкоджений, або сталося щось, що не позволяло мені нормально віддавати сечу, мусив сідати, як дівчина. Це мене денервувало. Та недовго. І це марево відступило від мене.

 

Прийшов час сідати в поїзд. Не ідемо до переділу, а таки стоїмо на переході-коридорі, і я подивляю м. Катовиці, в якому був пару разів проїздом в Німеччину під час війни. Було знищене війною, всюди ще світились її сліди. Нарешті ми виїхали за місто у відкриті поля. Стою, вслухаюсь у стукіт коліс потягу, і мені видалось, що чую, як вони співають: "Воля! Воля! Вооолляяя!" Закриваю очі і молюсь в душі до Всевишнього, що мене вів дорогою добра, оминаючи зло, рятуючи мене, як було треба, даючи розум. Прошу Його, щоби і надалі, мав мене в опіці, щоб мене не опустив, і здається, що чую, як колеса стукотять у відповідь: "Не оппуущ- щууу! Нееоопуущуу!"

 

Була сьома ранку, як ми приїхали до Вроцлава. М. Сус має поїзд до Ольштина за годину, а я їду до друга Г., який просив, щоби вступити до його жінки і дочки та повідомити про нього, передати привіт. Маю трохи часу, а, крім того, маю нагоду визондувати ставлення людей до нас, вихідців з тюрми. Виявилось, що там є вже один амністований, який вийшов тиждень тому, приїхав до сестри Г., має женитись з нею. Думаю собі, який він щасливий, що вона його чекала. Там забавляюсь дві доби, переконуючись, що люди не змінились ні на йоту, такі самі привітні, щирі, віддані. Вони знали, що коли б я був сволоч, муж і батько не посилав би мене. На превелике диво, зустрів там дівчат з наших сторін, з Аксманич, тож мав нагоду порозмовляти про наші сторони. Але мені було час їхати, нині вже мав зголоситись на свому новому місці, хоч білет дійсний до завтра. Прощаюсь з добрими людьми і їду. По дорозі стрічаю повні ешелони російських військ, які їхали до московщини, або до Познаня тлумити страйки, або на Мадярщину тлумити повстання. Думаю собі: "Поляки нас позвільнювали, приготовляють місця для своїх нечемних "брацюф"!

 

Сонце пригрівало вже добре, особливо обідньою порою, палило колосся, які вигиналось від повіву вітру, якби не мало жодного милосердя до рослини, якби хотіло знищити дощенту красу полів, через які біг поїзд, прорізуючи час до часу тишу гострим свистом локомотива. Дорогами переходили, взявшись попід руки, закохані пари та відповідали помахом руки на діточі махання хустинками з поїзда. Розпачливо думаю про завтрашній день. З досади кусаю собі уста майже до крові і наполегливо шукаю відповіді на свої думки. Гризе тривога за завтра і за позазавтра. Часами поїзд зупинявся перед якимсь роз'їздом, і виразно бачу в збіжжі червоні маки. Виглядали як кров, якби хтось її розлив.

 

Сонце котилось поволі до заходу, як поїзд доїжджав до Зеленої Гори. Пересадка – і вже їду до Нової Солі. В Новій Солі питаю людей, як дістатись до села Дрвалєвіци. Кажуть висісти в полі на другій станції, і полями вже близько. Але я задумав їхати аж до Кожухова, може там трапиться якась фірманка. В пам'яті хотів відтворити собі родину Хомиків, яких бачив колись, коли заходив до хати з Василем, або, як казали, з світлої пам'яті Щуром. Бачив і знимки, які показував Мирон (Смілий) в тюрмі. Всі мої думки бігли туди до них. Як приймуть? Ще вчора я був безтурботним чоловіком, так би мовити, а нині треба думати про завтра і післязавтра. Та кажу собі: "Що буде – то буде! Як каже прислів'я, як собі постелиш, так і виспишся!"