Партизанськими cтежками Закерзоння. Частина 3. (Автор: Грицько-Цяпка Дмитро)

опубліковано 8 груд. 2015 р., 12:18 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 груд. 2015 р., 02:28 ]

ПІДСТАРШИНСЬКА ШКОЛА УПА ім. ПОЛКОВНИКА КОНИКА

Вишкільний табір, або, як ми казали, "наші кошари", містився в густім загайнику, який скривав нас від людського ока. Коли ми зійшли в долину, перед нами показались рівно ряд в ряд збудовані колиби, покриті зеленим гіллям ялиць і сосен. На першій колибі був напис "Реєстрація курсантів". Туди ми скерували свої кроки. Увійшли досередини. При столі сидів командир табору Зенко (Любомир Бахталовський, член штабу УПА, ТВ Лемко. Родом був з с. Яблонова коло Копичинців, син греко-католицького священика, студент Львівської політехніки).

 

Коли ми в нього зголосились, він навіть не підніс голови з-над паперів, лише запитав: "З якої групи? День народження, ім'я батька і мами. Місцевість". Тож починаю я: "Друг Цяпка, охорона провідника Летуна, син Михайла і Анни – Перемищина, народжений 29.10.21-го року".

 

Коли друг Буква також зареєструвався, він споглянув на нас і каже: "До рою друга Бурого!" Ми засалютували та діставши позволения, вийшли. На виході мало що не перевертаємо командира Зруба, який, побачивши нас, питає:

- А ви тут за чим?

- В офіцери, друже командир, - відповідає друг Буква.

- Побачим, побачим, а до кого призначені можна знати?

- Рій друга Бурого! – відповідаю.

 

Він показав нам колибу, і ми відійшли. Те саме повторилось в Бурого. Побачивши нас, питає:

- А що ви тут робите оба? Тут злодіїв нема, самі порядні люди! Ані дезертирів ще нема!

- Думаєш, що будуть? – питає Буква.

- Знайдуться, знайдуться, хай тільки командири притиснуть! – А коли довідався, що ми до його рою, сказав:

- Приймаю, приймаю, вибирайте собі місце, отам коло вікна більше повітря!

 

І ми почали запізнаватись з бойовиками, які були в його групі. Хмара, Яр – оба від боївки Карла, Богун, Чайка – від Орлика, Явір і Сосна – з адміністративної боївки, ну і ми оба з Буквою. Ще не розсівся як належиться, а вже чую, як хтось кричить: "Гей, Цяпко!" Оглядаюсь і бачу колишнього коменданта Максима. Іду і вітаюсь з ним. Він знайомить з новими його бойовиками. Деяких знаю, як-то Великого, Чалого і Бистрого, а Дона і Жайворонка бачу вперше. Їх шістьох вислав провідник Гуцул на підстаршинський вишкіл. Ми розговорились надобре, як чую за своїми плечима:

- Як бачу, Цяпка закладає тут свій лад. Таж почують тебе в Бірчі, пане брате!

 

Оглядаюсь – а за мною стоїть командир Ластівка. Відповідаю йому:

- Хіба і дуби та буки чи сосни вуха мають, друже командире?

- Всього можна сподіватись, друже Цяпко! – каже командир. – Наразі дарую, а завтра лікті і коліна будуть діряві!

 

Він відійшов, залишаючи нас самих.

 

Обласний лікар Мельодія, санітари і охорона, 1946 рік

 

Був перший день травня 1946 року. І перший день реєстрації. Хоч декотрі поприходили ще вчора, зате їх нагнано до порядковання площі плацу. Всюди світилась чистота. Як десь знайдено пізніше коло котрогось рою сміття, то клали його на коц і несли всі з рою, на сміх інших. Зголосився і командир Прикуй зі своєю чотою. Не було ще Щипавки, якого приписали до нас, до рою Бурого.

 

Якщо минулого року підстаршинська школа УПА ім. Є. Коновальця була лише для Холодного Яру, то цього року зійшлись люди зі всіх сторін Закерзонського краю, Любачівщини, Лемківщини і Перемищини та Бірчанщини. Тут мушу зазначити, що люди різнились не тільки віком, але і знанням чи освітою. Візьмім рій Бурого: тут були самі такі, що перейшли вже один або два вишколи. Наприклад, я і Буква та Бурий мали за собою поліційний вишкіл, а потім в Карпатах, в боївках. Такий самий за складом і рій Максима. Старі забіяки. Тепер візьмім рої, які походили з сотень Бурлаки, Крилача, Громенка і утворювали чоту командира Зруба. Друга чота була командира Прикуя. Хлопці відважні аж до пересади, але не були так здисципліновані, не мали належної свідомості, що то є наказ, а щодо санітарної сторони краще не казати, нічого. Отже, ми мали дві чоти по 50 людей, що творили вишкільню сотню. Тепер запізнаймося з інструкторами:

- командир табору-вишколу Зенко, на грудях, якого блищав бронзовий Хрест бойової заслуги, викладав історію визвольних змагань;

- командир Ластівка був впорядником. Його сотня була охоронною на день, а вночі застави і стійки тримала вишкільна сотня. Сотня Ластівки рівнож дбала про харчі і кухню;

- командир першої чоти Зруб, викладав зброєзнання;

- командир Воля (Роман Дутко з с. Острів коло Перемишля, поручик передвоєнної польської армії) вчив про наступ, марші, оборону, поведінку в казармах;

- командир Лісовик (Василь Наконечний), був інструктором топографії на Буковій Берді;

- командир Залізний викладав балістику, тобто стрілянину.

 

Провідник Мирон, політвиховник, читав історію України. По його смерті (впав на польській засідці, як ішов до нашого табору) заступав його провідник Корч (Володимир Фортуна, політв'язень з Освєнціма, що втратив руку по лікоть).

 

Доктор Щувар давав нам основні поняття про серцеві недуги, венеричні недуги, та про перестрах, як ми жартували.

 

3-го травня розпочались заняття. До обіду тривала муштра. Перше роями, пізніше чотами, а наостанку – сотнею. Як я вже споминав, наш рій Бурого, рій Максима та інші рої з нашої чоти не мали клопоту, зате в другій чоті по роях було часто чути слова командира Ластівки сіно-солома, "сіно-солома" – або ліва-права, ліва-права. А було засміятись – бідна твоя доля.

 

Старшини куреня Байди. 1947 рік

 

Найгіршими були два рої командира Прикуя. Їх вічно викликали до карних звітів, вони стояли за кару під крісом, робили порядки, а між ними вирізнялися кулеметник Сова і його амуніційний Липа. Часто висмикувались без дозволу на села за хлібом, маслом. Не помагали жодні кари, вони якби тим гордилось.

 

По двох тижнях стежа донесла, що поляки пожвавили свою діяльність в тому терені. Мабуть, щось прочували. Оголошена повна готовність, з повним спорядженням. Звідкись почулися рушничні постріли, і все затихло. Від сторони П'яткови в лісі показались поляки і ми вирушили маршем в той бік. Обійшли терени понад П'яткову, Жугатин, а не зустрівши нікого, забрались до науки.

 

Ми взялись до науки дуже серйозно, маю на увазі наш рій. Помагаємо один другому, випитуємо себе взаємно, що почули на викладах, бо підручники ще не дійшли до нас. Треба було все записувати: роди зброї, їх назви, рік випуску, з чого складаються; гранати, як діють, з чого зроблені, якого типу, чиєї продукції; "максими", як їх розбирати, не тільки їх, а всю зброю, перше з відчиненими очима, пізніше – з зав'язаними (бо, як казали, як його направиш вночі?); історія визвольних змагань, історія України, дати, князі, гетьмани, провідники. Росли записки, і все треба було знати напам'ять. Найкраще нам подобався командир Воля. Він свою лекцію починав з якогось анекдоту. Одного разу каже: "Щоби прожити нам в тому світі брехні, мусимо мати відчинені очі вдень і вночі, навіть у сні!" Хтось десь зажартував: "Так як наш Сова!" За його заувагу ми мусили зробити 10 км в повному виряді. Тож, як він щось казав, ми слухали, боялись відплати.

 

Одного разу каже: "Хто знає, що прикрашає лисицю, а що – жінку?" Ніхто не хоче відповідати, щоби з нього не сміялась ціла сотня. Тож Воля веде далі: "Лисицю прикрашає хвіст, а жінку – язик!" Сотня вибухає сміхом, а Воля каже: "Є багато людей на світі невимовно впертих, яких ні розум, ні розсудок не зможуть переконати!" Ми знали, кого він мав на увазі, але мовчали.

 

Десь по двох тижнях покликано до шатра командира Зенка мене і друга Букву. Там були вже командири Ластівка, Зруб та Прикуй. Командир Зруб повідомив нам:

- На нараді командирів вишкільного табору вирішено вас обох перевести на ройових до роїв у чоті командира Прикуя. Друг Цяпка перебере четвертий рій, а друг Буква – третій. На денному оголошенні наказів буде зачитано наказ про ваше переведення, готуйтеся до перебрання роїв. Віримо у ваші сили, що наведете в тих роях порядок. Командир Зенко потиснув нам руки, командир Ластівка лише підсміхувався. Командир Прикуй був зажурений.

 

Увечері в денному наказі були зачитані наші нові номінації на час вишколу. Друг Буква мав більше щастя, його попередник уступив чесно, виконуючи наказ командирів. Мій же попередник посіяв незгоду. Власне до цього рою потрапили стрільці, які чули мою розмову з Прикуєм, коли ми вирушали в дорогу з Терки, і образились. Рій був поділений на два табори. На моє щастя, заступник ройового, якого я залишив, на місці був по моїй стороні, а крім нього, ще три стрільці серед яких Тугар і Буйний. Кулеметник Сова, його оба амуніційні і ще двоє були проти волі командирів і робили мені різні перешкоди. Зараз по прийнятті рою я зібрав всіх і кажу:

- Воля командирів, що я замінив вашого ройового. Або мені підчинетесь, або вас завтра відішлють до командира Хріна з запискою, як ви поводились і за що вас прогнано з вишколу. Даю вам півгодини на роздуми!

 

І я вийшов. За півгодини я прийшов, і заступник, друг В'юн, поставив рій до звіту і представив всіх поіменно. Переводжу першого амуніційного Липу у стрільці, а диски передаю другу Тугареві. Друг Сова, хоч погодився на зміну ройових, до мене все звертається не по псевді, як інші. Я удаю, що не чую. Як дотепер, мені наука ішла дуже добре. Але з перебранням рою я почав більше займатись справами рою, не мав вже стільки часу, як раніше. Зі зміною ройових карні звіти на Сову і Липу не переставали надходити, хоч я сам їх не робив. Робили інструктори, хоч виправи в села втихли.

 

22-го травня ми якраз були на викладах зброєзнання, що викладав командир Зруб, як в стороні Явірника Руського заграв кулемет. Туди щойно поїхала наша фірманка по харчі. У відповідь затарахкотів і польський кулемет. Прислухаємось до стрілянини. Все затихло. Дістаємо наказ іти до колиб і забрати всі свої речі. Ми вже були спаковані, як раптово коло кухні на становищах сотні Ластівки заграли кулемети, вибухли гранати. Це сотня привітала поляків, які підійшли під заставу від кухні. Поляки, залишивши двох убитих, втекли. Ми встановили маршову колону і рушили в сторону Делянгови, а тоді пішли в сторону Ясенова. Похід замикала сотня Ластівки, несучи з собою харчі, що можна було забрати. Поляки не пішли за нами, а напали на табір та почали там гуляти, розбиваючи в кухні великі баняки, які залишено. Справу нападу поляків передано до СБ, до Карпа. Виявилось, що поляків напровадила одна полька, яка, ходячи по дрова до лісу, зауважила табір, повідомила поляків у Бірчі та завела їх під самі кухні.

 

Ми розтаборились в селі Ясенів по хатах. Переводимо науку з усного викладу на письмовий, вивчаємо її з підручників, які нарешті нам доставили. Командир Ластівка висилає стежу в сторону Явірника, де було чути стрілянину, бо коні прийшли до табору самі, як ми вже з нього виходили. Знайдено всіх трьох бійців забитими, а по смерті змасакрованими. Повибивані щоки, виколені очі, один мав розторощений череп, всі три трупи були попроколювані багнетами вже по смерті, бо інакше вийшла б кров з ран. Так "валечні Заглоби" (персонажі повісті А. Міцкевича) вміли воювати з мертв'яками.

 

Щоби заглушити біль за полеглими друзями, беремось за науку, а стрільці з сотні Ластівки разом з майстрами села тешуть і збирають труни. Кожний стук сокири врізувався в наші серця і ранив до глибини.

 

23-го травня сотня Ластівки і сотня підстаршинської школи виструнчились перед хатою, де було три домовини. Почесну стійку коло домовин тримала чота, до якої належали загиблі стрільці, а їх рої стояли при домовинах, щоби занести на вічний спочинок в "Упівську спільну могилу", яка була в с. Воля Володзка. Решта вишикувалась і стояли струнко, доки не перейшли з трунами. Відтак трійками ми рушили за домовинами. Попереду ішов наш капелан о. Кадило, за ним хор, який зорганізував командир Залізний, вибравши співаків з сотні Ластівки. Ішли дівчата з сіл, несучи вінки, зроблені з польових квітів. Селяни стояли боками дороги і ридали, як по втраті своїх рідних. Хор співав:

 

"Ну і що ж, що прийдеться вмерти

У похідній шинелі, у житах,

Ми у вічі сміємося смерті,

А вмирати прийдеться лиш раз!

За потоптану честь України,

За поганьблену землю святу,

Ми ідем, щоб піднести з руїни Українську державу нову!"

 

Несеться в простори ця пісня, співана не тільки тим, що відійшли, а і тим, що ще не народжені. Ось і могила. Там вже стоять в рядах сотні Бурлаки, Громенка, Крилача-Сухого, члени підпільної мережі, селяни довколишніх сіл, боївка Карпа, а на полеглих жде викопана спільна яма. Разом впали, разом будуть спочивати. Першим промовляє о. Кадило, капелан УПА, відправивши молебень. За ним – командир Ластівка. Оба прощаються з героями, що віддали своє життя, щоби ми не були заскочені зненацька. Тоді слово мав політвиховник сотні Бурлаки Євген. Наостанку від підстаршинської школи УПА ім. полковника Коника промовляв командир Зенко. "Не прощаємось з вами, друзі, салютами, як пристало воякам, бо кулі залишаємо для тих, хто позбавив вас життя!" І кинув квітку замість грудки землі. По нім підходили стрільці, дівчата і кидали квітки, назбирані в полі, що пахли волею і свіжістю. Спіть герої, хай ця земля українська буде вам пером!

 

Зробивсь вечір. Нам припало йти ночувати у село Поруби, таки зараз при Волі Володзкій.

 

Сотня Ластівки розташувалась в долішньому кінці, Бурлака, Яременко та Крилач-Сухий зі своїми сотнями в поближніх селах, бо, як нам казали, завтра відбудеться Свято героїв. Повечеряли в хатах. Потім – молебень вишкільної сотні, вечірня зоря і, зайнявши оборонні позиції, ми полягали спати, виставляючи як завжди застави і стійки. Кожний рій виставляв ще алярмівку, щоби побудити рій в разі небезпеки. Ніч була напрочуд тепла. Не всі відчували красу природи так, як я. Кожний сприймав її по-своєму, оцінював її принади або попросту не звертав уваги, бо не всяка людина здібна пізнавати суть речі. Напримір, Сова чи Липа. Вони знали, що поляків треба бити, бо це їх вороги, що їжу треба споживати, бо хочеться їсти. Але вони розуміли суть життя інакше, як ми, вихідці з підперемиських сіл. В нас ще з дитинства зростала ненависть до поляків і большевиків, нині та свідомість подвоїлась або потроїлась, залежно від того, хто скільки витерпів сам або його родина.

 

Я не міг ніяк позбутися неприємної атмосфери, яка панувала в рою і створювала напруження. Як мій заступник В'юн не старався вмовляти затятих впертюхів, щоби змінили свою поведінку, це не помагало. Я собі ніяк не міг уявити, що людина може бути така нерозумна, хоч є дуже відважна. А може, в тому і є ціла причина? Відвага? Показати, що того ніхто не зробить, а тільки я? Але я не був психологом. Старався, як міг, впливати на них своєю поведінкою на кожнім кроці. Картав, якщо не зробили так, як треба, але в своїх словах я ніколи не показував роздратування чи злоби. Коли я часами заступався в командира, щоби цю справу обминути, не карати, він завжди казав: "Я караю стрільця не за те, хто він є, а за його провини, щоби знав, що так не можна робити. Я не можу жодному стрільцеві позволити дискваліфікувати свого старшину хоч би найменшим вибриком, і того вимагаю і від вас. Бо раз попустимо – можуть заразитися й інші".

 

Були це слова командира Ластівки, з яким пов'язувала мене стара знайомість ще з мого села, де він був заступником коменданта української поліції, куди і мене скерував як члена Організації.

 

У таких думках проходили мої ночі. Наука моя терпіла від того, хоч я старався не бути позаду за друзями Буквою чи Щипавкою; ми собі доповнювали у вільних хвилинах знання, помагали один другому.

 

Так і нині. Буква, бувши стрільцем по сотні, збудив нас своїм "Рання зоря", що діяло на нас як "червона плахта" на бика. Зриваємось, біжимо до потічка чи студні, миємось, проводимо молитви по роях, снідаємо і вже беремось до науки, сидячи на траві та слухаючи якогось інструктора. Ніщо не відволікало нас від лекції. Вся увага була скерована на викладача, незалежно хто ним був. Мушу признатись, що мій рій потрохи приходив до порядку, але не тому, що я був ройовим, а тому, що наближався кінець вишколу і вони мають стати перед своїм командиром Хріном. Що тоді? Про це їм на кожному кроці нагадував друг В'юн.

 

Командир Зруб на своїх викладах наполягав, щоби вивчати, крім всіх родів зброї, особливо російську, якою нам прийдеться боротись, бо одинока наша зброярня – це – большевицьке НКВД.

 

 

Повстанські орлиці дівчата – вояки УПА

 

День пройшов за наукою, а ввечері ми пішли на поляну недалеко від села Поруби. В головах ще дзвеніли слова командира Ластівки: "Гетьманську булаву носить кожний у своїй торбі". А це означало, чого навчишся – це будеш знати.

 

На Святі героїв, яке відбулося 24-го травня, були присутні майже всі довколишні села. Трибуна була освічена смолоскипами, над нею повівали синьо-жовті і червоно-чорні прапори. Між виструнченими сотнями УПА стояла сотня малих дітей з своїм командиром (забув псевдо, Славко, мабуть), що була гордістю не тільки їхніх мамів і татів, але і нашою, бо в них ворог ніколи не вб'є поваги до своєї нації, до України.

 

Свято відкрив "Молитвою революціонера" політвиховник сотні Бурлаки Євген: "Україно, свята мати героїв, зійди до серця мого, прилинь бурею вітрів кавказьких та шумом карпатських ручаїв, боїв славного войовника батька Хмеля, тріумфом і гуком гармат революції, радісним гомоном Софійських дзвонів. Нехай душа в тобі відродиться, славою твоєю опроміниться, бо ти, Пресвята, – все життя моє, бо ти – все щастя моє. Задзвони мені брязкотом кайданів, скрипінням шибениць. У понурі ранки принеси мені зойки катованих у льохах, і тюрмах, і на засланнях. Щоб віра моя була гранітом, щоб зросла завзяттям міць, щоб сміло ішов я в бій, так як ішли герої за тебе, свята, за твою славу, за твої святі ідеї, щоб помстити ганьбу неволі, стоптану честь, глум катів твоїх, невинну кров помордованих під Базаром і Крутами, геройську смерть провідника української національної революції полковника Є. Коновальця, Басарабової, Головінського, Голояда, славну смерть Біласа, Данилишина та тисячі незнаних нам, що їх кості порозкидувані або потайки поховані; спали вогнем животворним в серці мойому кволість, нехай не знаю я, що то вагання, скріпи мій дух, загартуй волю, у серці замешкай мойому. В тюрмах і в тяжких хвилинах нелегального життя зрости мене до ясних чинів. Для тебе в чинах тих хай знайду смерть, солодку смерть в муках за тебе, хай розплинуся в тобі та вічно житиму в тобі, відвічна Україно, Свята, Могутня і Соборна!

 

По Святі героїв наша вишкільна сотня і охоронна сотня Ластівки дістали наказ відійти до с. Улюч. Тут я на час перемаршу до нового місця табору, до нових навчань передав рій старому ройовому. Ця коротка перерва дуже пішла мені на користь, бо не тільки відпружила нерви, але і дала можливість заглянути до підручника. Веселий настрій в рої Бурого влив у мене нові сили. Сюди рівнож на другий день за нами прийшла і сотня Бурлаки. Кажу до Бурого, що піду між вояцтво, бо там маю односельчан. Він позволив. Тож вітаюсь з Ясенем і рештою друзів. Ми розговорились про нашого друга Мака (Володимира Козака від старого війта, як ми казали в селі), який поліг весною в обороні села Улюч і похований на цвинтарі коло церкви під Дубником. Я хотів знати, як це сталось. Тож Ясень почав оповідати:

- 19-го березня ми прогнали поляків з с. Тирява і пішли довкруги лісами. Зайшли 21-го березня в село Улюч та почали чищення зброї, коли дали нам знати, що з Доброї ідуть поляки. Ми кинулись на становища. Рій, в якому був друг Мак, зайняв становища на цвинтарі коло церкви. Населення села повтікало хто куди, переважно в ліс; брали, що можна було взяти на скору руку, бо знали, що як буде бій, то поляки спалять хати. Лежимо. Бурлака з одною чотою зробив засідку над Сяном в лозах. Ми були на горбку і бачили добре дорогу, якою ішли поляки, прямо на цівки чоти. Ішли, обладовані курми та награбованим майном, якби прямували на ярмарок. Попереду їхав їх старшина на коні. Коли кінь зрівнявся з засідкою, по перших пострілах поручик здався в полон, втративши кількох жовнірів. Взяли ми і коня. Решта жовнірів розбіглись по полях, пускаючи курей та кидаючи награбоване майно. Прибігши в село Улюч вони почали палити хати, мабуть, хотіли при заслоні диму втекти з-під наших цівок. Багато з них полягли від наших кулеметів, решту забрала наша славна річка Сян, як скакали в неї при втечі. Польська куля, яка зробила рикошет від нагробка, вдарила друга Мака в саму скроню, – і труп на місці. Там ми його і поховали, – закінчив оповідання Ясень. А по хвилині додав:

- Поляки втратили 13 вбитими, четверо піддалось, а скільки забрала наша річка Сян – ніхто не знає. На другий день поляки прийшли і спалили село майже цілковито, спалили нову церкву св. Миколая (що не згоріло, то згодом розібрали і вивезли до сіл Вітрилова і Тимешова, де збудували собі з неї дві колгоспні стайні). Решта людей розбіглись по інших селах та розсілись по цілому світі під час акції "Вісла" в 1947 році.

 

І так село, яке пам'ятало роки XV століття, коли було свого засноване, перестало існувати. В новітній польській мапі його навіть не позначено, а в селі стоїть державний колгосп, т. зв. ПҐР (державне селянське підприємство) . Там, на горі Дубник, ще стоїть церква Вознесіння, пам'ятник, збудований 1510 року. Улюч, або по-старинному Улич, сягає своїм початком староукраїнських часів. Свій розвиток та історичне значення Улюч завдячує двом шляхам, які, ідучи зі сходу на захід і з півночі на південь, перехрещувались в Улючі та лучили собою чотири торговельні міста: Сянік, Динів, Березів і Бірчу, (цими даними я завдячую моїй жінці, яка походить з с. Улюч-Хоми).

 

 

Група старшин УПА в лісах Перемищини. 1946 рік

 

Стрільці гомоніли між собою, проповідували "войну", бо коли б не зійшлись сотні докупи, командири все щось видумували. Дійсно, 27-го травня нас покликано на збір і тут офіційно оголошено, що ідемо на акцію проти польських сіл, які беруть участь в грабунку українських сіл.

 

План акції: сотня Громенка мала іти на Тимешів, сотня Бурлаки і Крилача – на Вітрилів, вишкільна сотня і командир Ластівка – на Глумчу. Ми розійшлись; кожна сотня мала визначений час. Ми вже мали переправлятись через Сян, як на відтинку командира Громенка заграли скоростріли і став помітним вогонь: горіли хати Тимешова. Нам не було пощо вже іти, ворог був заалярмований, звідусюди чулася стрілянина. Командир Громенко, як виявилось пізніше, не мав іншого виходу, ніж розпочати акцію, бо поляки стереглись і почали стріляти перші. Ми пішли на Волю Крецівську, де заночували.

 

28-го травня раненько на нашій заставі заграв кулемет. Зриваємось, вибігаємо на означене місце та займаємо становища. Поляки прийшли від сторони Липи. Вони хотіли заскочити селян сонними, та пограбувати їх. Натрапивши на нашу заставу, зайняли оборону, а коли побачили, що стали перед більшою силою лице в лице, почали втікати в поля. Деякі кинулись до хат, які планували грабувати або мордувати їх господарів, і просились: "На мілосць босков, ратуйцє нас, бо згінєми!" В погоню за тими, що пішли в поля, пустилась чота Прикуя, а між ними, очевидно, і Сова, який грав своїм МГ-42, як бандурою, встеляючи поле трупами. Хто не підніс руки вгору, гинув.

 

Піддалось близько 30 польських вояків, 22 лежало трупом, 10 поранених. Ми не втратили жодного. Я собі подумав, ой Сово, Сово коли б ти хотів вчитись, міг бути з тебе добрий командир. Ладуємо на вози, які мали з собою поляки для грабунку, всю зброю, повчаючи поляків, щоби не грабували українців, і відпускаємо їх. Пізніше вони хвалили нас, які ми добрі, які відважні. Але всі пішли босі, лише в білизні. Нам було потрібно вбратись і взутись. Я сам виміняв собі свого кріса Мосіна на малого кавалерійського, також Мосіна, але ще зі свіжою фарбою, прямо з магазину. Бій не тривав й годину. По відправленню поляків, ми пішли в напрямі Ляхови, де нас дігнали два кукурузники, але коли ми їх обстріляли з кулеметів, не вернувся жоден, і ми дійшли в ліс щасливо. В лісі після відпочинку, і передачі лишньої зброї до магазину, ми пішли попід Маґуру і ввійшли в село Тростянець, де дістаємо з Буквою наказ перебрати назад свої рої.

 

В Тростянці чекав на мене пакунок з чистою білизною, яку передав мені друг Гордий. Тож миюся і перебираюся в чисту білизнину. На другий день, коли прийшли до села Ямни Горішньої, дякую Гордому за білизну. Там продовжуємо свій вишкіл. Город, в якому ми розложились, нагадував мені мій сад. Були гарні молоді яблуні, груші та сливи, а спів дівчат, що долітав до нас, розчулив мене до решти. Навіть не чув, як прийшов друг Сова й казав зголоситись у командира Ластівки.

 

Встаю та йду. Зголошуюсь та хочу зголосити свій прихід командирові, але він махнув рукою, що не треба. Каже сідати і питає, як іде наука, як справи в моєму рої. Тож відповідаю правду: "В порядку! Не маю нарікань! Справи ладнаються. Чи щось сталось, що я не знаю, друже командире?"

- Завтра відходимо на нові місця в Курманицький ліс. Там ладять нам нові кошари. Хочу послати ваш рій перевірити роботу. Я вже обговорив з командиром табору про висилку вашого рою, щоби дати вам можливість зжитись з роєм в терені, що потребують руху і дії.

- Думаю, що це зробить їм добре, подумають, що про них думають командири! – відповідаю.

 

Командир витяг мапу, показав, де знаходиться місце на табір, а в другому затримав палець і каже:

- Тут поляки роблять засідки, будьте уважні!

 

Я вже це місце знаю, думаю собі, але нічого не кажу. Прощаюсь з командиром, а він ще докинув:

- Хочу вас бачити в мене завтра з виконанням завдання, зрозуміло!

- Так є, друже командир! – салютую і виходжу.

 

Прийшовши до рою, скликаю всіх і кажу готуватись до вимаршу в терен. Друзі заворушились. Видно, що це було їм до смаку. Отже, за півгодини ми стояли перед командиром Зенком і я зголошував про свій відхід. Вийшли з Ямни під вечір, а як смеркалось ми були недалеко місця польських засідок. До мене підійшов друг В'юн і каже:

г


- Звідси нічого не видно, щоби виконати те, про що ти думаєш!

-А як ти знаєш, що я думаю? – запитую.

- Навчити поляків розуму. Якщо вони тут прийдуть! – відповів В'юн.

- Зачекаємо, маємо ще зо дві години або й більше, бо вночі і так не розвідаємо про табір, – відповідаю.

 

Висилаю В'юна і Вербу ближче до Вигра, а Сові кажу вибрати собі добре поле до обстрілу, та вилучити запальні набої з ленти, щоби поляки не бачили звідки стріляємо. Кожний вибрав собі добре місце, де видно добре дорогу і поляну, що вела до річки Вигор і чекаємо. Думаю, чи прийдуть чи ні. Прийдуть – добре, ні – друге добре. В річці чути як дзюрчить вода, стікаючи по камінцях. Минула 22 година, як ми вчули тріскіт галуззя та шелест сухого листя на поляні, що вела до річки. Одна, друга, третя постать збились в купку, видно, що старшина дає розпорядження, де мають засісти. Питаю Сову чи бачить їх:

- Як на долоні!

 

Шепчу йому до вуха:

- Бий їм у спину, хай знають з ким мають до діла!

 

Нічну тишину розірвала серія з МГ-42 та заграли автомати і кріси. По другій стороні чути зойки, крики. Поки поляки залягли, чи вже драпались вгору на домовлений пункт, небо роз'яснилось від білих ракет, які поляки пускали одну за другою та сіяли по тому місці, де ми стріляли з кулемета та всієї зброї, що мали. Ми вже не чекали, а подались стежкою в сторону Посади Риботицької, перейшли вбрід Вигор та опинились на Кописно, а поляки ще освічували ліс і стріляли. На Кописні, потискаю кожному руку, а Сова каже:

- Не хотів би бути на їх місці, а ще під моїм кулеметом.

 

Так як завжди, коли було чути стрілянину, кожний хотів знати причину. Тому провідники висилали стежі. І тим разом, як ми входили в Курманицький ліс, нас затримала стежа сотні Бурлаки, а довідавшись від нас про постріли завернули, а ми пішли з ними. Перебувши до ранку, ми пішли в сторону, де мав бути табір. Там рівнож праця завмерла, бо не знали причини пострілів. Тож інформуємо їхнього командира, який відповідав за роботу. Одні стинали корчі і готували площу до звітів і денного наказу, другі – стягали кору з смерек і накривали колиби, щоби дощ не лив нам за обшивку, треті – копали ями на "лятрини" (військовий туалет в польових умовах). Були це стрільці сотні Стаха, яка була в нас на перевишколенні під командуванням чотового Калини. По споряджені всього і запевненні чотовим, що нині буде все закінчено, прощаюсь з ним і йдемо до села Конюші. Потоком поміж Посадою Риботицькою та Риботичами дістаємось до Турниці, а о 14-ій годині по обіді зголошую про свій рій у командира Ластівки, що завдання виконано і перевиконано.

 

Вони вже знали, що хтось сполошив поляків, а я казав "настрашив", де загинули двоє поляків і кілька було поранено, як донесла розвідка, яка була в Риботичах, де вони брали підводи, щоби їх доставити до м. Бірчі. Мене покликали до командира табору Зенка, де я мусив висповідатись, офіційно "обірвав" (отримав зауваження) науку про непослух так офіційно, але як я бачив, командири були задоволені з загального мого звіту. Того самого вечора ми вирушили в напрямі Курманич і над ранок ми увійшли в нові казарми, які ще охороняли стрільці, котрі їх будували.

 

 

Чота УПА 1943 рік

 

По звіті командирові Зенкові, який їм подякував за добру працю, вони відійшли до своєї сотні, а сотня Ластівки перебрала застави, а ми забрались тепер до справжньої науки, бо вже командири бажали поставити нам точки-оцінки.

 

Здавалось, що мій рій стад на ноги, але це лише здавалось. Зараз другого тижня на нових місцях, я мав службового стрільця по сотні, службовим командиром був друг Зруб. Я вивів свій рій на заставу, порозставляв стійки довкола табору, наказавши половині рою йти спати, бо треба буде за дві години змінити першу туру. Ми посідали з командиром Зрубом і почали розмову про загальну ситуацію у світі, страхіття третьої війни, яку на заході проповідували політики з большевиками. Хоча наша боротьба пропагується по всьому світі, союзників тяжко знайти. Геройство нашого народу виводить з рівноваги найжорстоких енкаведистів. Як говорив вчора провідник політвиховник Мирон: "У Львові занотовано кілька випадків, коли українські енкаведисти відходили від служби, як нервово хворі. Говорять, що вони не були в силі розглядати образів жахливих тортур, які стосуються НКВД на українських патріотах і українському народі взагалі. Як він казав до нас, для України прийшли грізні дні, дні київських і батуринських жахів, тепер вже в кожному українському селі!"

 

Наговорившись він пішов до шатра відпочити, а я замість йти на обхід стійок, пішов до свого рою, що був на заставі, а звідти – справдити стійки. Коли прийшов на заставу, при кулеметі був лише амуніційний Тугар. Сова і Липа пішли в село за хлібом і маслом. Це мене так розгнівало, що не знаю що робити з собою. Вже прийшов друг В'юн зі зміною, а їх ще нема. Що робити? Це свинство! За це грозить розстріл! А В'юн каже: "Вдушу його власними руками!"

 

Ось і вони оба. Стали перед нами так, якби нічого не сталось. Питаю:

- Що ви зробили! Вас завтра можуть розстріляти!

 

На це Сова відповів правдивим совиним сміхом:

- Хай стріляють!

Я в тім моменті, випровадений з рівноваги його словами, кажу до В'юна:

- Забери його і всю компанію до табору, хай не дивлюсь на них!

 

Коли вони відійшли, кажу до зміни, щоб і вони не встругнули глупства, залишив їх пішов оглядати інші стійки. Обійшовши стійки, зайшов до шатра командира Зруба і оповідаю усю історію. Та питаю:

- Що мені робити?

 

Він відповів спокійно:

- Їх треба подати до карного звіту, того пропустити не можна, якщо хочемо втримати дисципліну!

 

Питаю чи не можна цього затримати між нами до завтра? Хочу поговорити ще раз з цілим роєм.

- Лише до вечора! Якщо – ні, то я сам зроблю звіт, а тоді на вас впаде підозріння, що ви маєте з ними спілку! – відповів командир.

 

Ще перед ранньою зорею, коли рій зійшов з застави, збираю його в корчі і кажу до всіх:

- Друзі, про вчорашній вибрик Сови і Липи знає наразі лише командир Зруб. Затаїти я не можу, це не належить до моєї чести, тож скажіть мені тут, зараз, що дальше маю з вами робити. Чи у вас нема хоч крихти поваги до командирів? До командування табору? Вишкіл майже добігає кінця, а що ви навчились? З чим підете і станете перед своїм командиром Хріном, який стільки на вас покладав надії, висилаю вас сюди? Чи не буде вам соромно стати перед ним як чорним вівцям? Та ще гірше, самі не хочете вчитись, і другим не даєте!

 

До мене підійшов друг Сова і витягаючи руку до мене каже: "Друже Цяпко! (Перший раз назвав мене по псевдо.) Я знаю що зробив зле, та ще потягнув і друга Липу з собою. Робіть карний звіт, я прийму кару, на яку мене засудять командири, але тут прирікаю при всіх, що я вже не повторю того глупства. Рівнож перепрошую вас. Простіть мені".

 

За ним підходили інші і прирікали, що буде порядок і згода в рої. Потискаємо собі руки, якби ми перший раз бачились, і був час вже робити ранкову зорю. Тож спочатку йду до командира Зруба та роблю ранкову зорю. День почався як і попередній, якщо можна так сказати. Бо направду було не так. Вперше, мій рій почав дивувати всіх. Перше що не кумкався з попереднім своїм роєвим, і я відчув, що все лихо походило від нього. Як прийшов, то "офіційно" просив про дозвіл зайти. В обід роблю карний звіт на Сову і Липу. Ввечері в денному наказі відчитано "кару". Сові – 16 годин стійки під крісом, його амуніційному другові Липі – вісім годин.

 

Після занять, коли всі відпочивали, оба відробили свою кару, до хвилини, про що подбав друг В'юн, мій заступник. Його рівнож заслуга в тому, що рій перепросив мене, і виправився. Бо як казав мені в чотири ока: "Сова був би засуджений судом у своєму відділі, а командир Хрін незносить зловживання, про що я їм сказав".

 

Мені спав камінь з серця. Але біда не спала. Під вечір, прийшла звістка, що в дорозі до нашого табору на польській засідці впав політвиховник історії України друг Мирон. Другого дня прийшов провідник Потап читати лекцію з розвідки і контррозвідки, і сказав мені та Щипавці, що на шосе під Олешичами на польській засідці впав наш провідник Летун. Звістка була приголомшливою для мене і Щипавки. Ми його шанували і любили, як свого батька. Йому завдячую, що я нині тут між вибраними, що живий. Провідник Потап потішав нас як міг, кажучи, що він вас обох послав на науку, щоби продовжити боротьбу, тож зберіться вкупу, і вчіться, щоби він був гордий за вас і не заведіть його "хлопи".

 

 

Великдень воюючої України

 

Друзі з рою, почувши про трагедію з моїм провідником, щиро співчували і у всьому старались мені помагати. Одним словом стали не тими, що були. Навіть це зауважив сам командир Ластівка, кажучи до мене:

- Як бачу, ми не завелись на вас друже Цяпко! Ваш рій дійде до здавання іспиту!

 

Ми таки взялись в "руки", як радив провідник Потап, почали вивчати все записане, тепер роєм, що підтягало і тих, що прогайнували час на дурниці, або на спання на лекціях. Була половина червня, як командири заповіли, що будуть виставляти точки (оцінки) з відповідей, але це ще не остаточний іспит. Тож ми дійсно запрягли себе до підручників. Час збігав на науці.

 

25-го червня сотні Бурлаки, Крилача-Сухого, Громенка, пішли за Сян, щоби сповнити волю виїжджаючих українців в Україну, які просили, щоб не дати полякам наживатись нашими господарками, а спалити їх. Ось прийшов час. Вони спалили Мацьконичі, Вуйковичі, Батичі, Совницю, Дуньковички, Гнатковичі, Острів, навіть загнались під Журавицю. За їх слідами прийшли поляки аж в наш терен.

 

26-го нас повідомила наша стежа, а розвідка підтвердила, що поляки заночували в Конюші. Ми дістали наказ виходити на поляну, де робили часто навчання з балістики – стрільби. Там були навколо тої поляни старі австрійські окопи, які ми відновили, і робили практику, як здобувати окопи. Там розложились і вчились. Там нас застав ранок 27-го червня. Дістали наказ вислати по два до кухні за сніданком. Тож снідаєм на становищах. Після сніданку ми взялись за підручники, коли розвідка донесла, що поляки вийшли з села Конюша і йдуть в нашу сторону. З Конюші йшла досить добра дорога аж на Залісся, а відтак до Перемишля і командири винюхали, що вони вибрали власне цю дорогу. Командир Ластівка зайняв оборону на лівому крилі, замикаючи дорогу, виславши один рій щоби, як підуть поляки, обстріляти їх і вицофатись зараз на оборонні позиції сотні. Вишкільна сотня зайняла позиції справа від сотні Ластівки в старих австрійських окопах, замикаючи поляну і трикутник, відчиняючи полякам оди­оку прогалину всередині нас. Мій рій був цілком на правій стороні з завданням забезпечити тили чоті Зруба і сотні Ластівки від табору. Чота Прикуя була ще дальше до дороги, якою повинні йти поляки, так щоби вдар ти їм збоку. Мій рій тримав зв'язок з роєм Бурого. Перед нами переходять командири і поправляють, як щось не так, а командир Воля заохочує всіх: "Нині, мабуть, прийдеться вам здати іспит практичний, а не тактичний, тож пам'ятайте чого я вас учив!" – і йшов далі заохочувати своїх курсантів.

 

О 6.45 застава привітала поляків з кулемета, і сказавши їм "повстанський добрий день" відступила заздалегідь на свої приготовані позиції. Поляки побачивши втікаючих повстанців, а до того ж малу групку, пустились за нею слідом. Засліплені вийшли на поляну. Спереду стояв поручик в білому халаті, видно, їх командир, і розложивши руки, наказав окружити поляну, та його скосили кулемети повстанців, і так з розложеними руками повалився на землю. Його місце зайняв другий, і показав на віз, який тягнули за собою. До нього кинулось кілька поляків, але зістали скошені рівнож. На возі була радіостанція, якою хотіли надати заклик про поміч. Віз опинився в наших руках, бо коні не стояли на місці, вчувши стрілянину. На поляні третій хіба вже поручик готував групу поляків до наступу, і з сильним "Гурра" побігли на становища, де були два рої Мирона і Ворона та вишкільна сотня чоти командира Зруба. Добігши на половину поляни, відізвалось сильне "Слава" і грянули гранати на поляків, які там і залишились. В тім часі, інші почали гуртуватись до наступу на штики. Одягнувши штики, пішли в атаку, але не дійшли далеко, як їх скосили кулі повстанців. Ми опинились в ролі спостерігачів. На нашому відтинку поляки не атакували. Коли бачу, як друг Корч щось показував рукою вбік. Спрямовую зір і бачу, як перед нами, під грубим дубом, де не раз ми ховались від пекучого сонця, лежить польська кулеметна ланка та періщить по наших. Показую це Сові. Почався поєдинок між Совою та поляком, якого Сова скосив за першим разом, і його амуніційного. Та кричить до мене: "МГ затялось!" Та шпортає щоби витягнути патичок чи гільзу. Бачу як з-під дуба підноситься поляк і біжить в сторону, де вже залягла більша група поляків, яка готувалась закидати наших в окопі гранатами. Підношу свого "мосіна" і стріляю, рівночасно хтось стріляє збоку з автомата, і поляк перевернувся. Підбігаю до дуба беру від поляка Дехтяра і подаю Сові, бо він свого таки не направив, забираю іншу зброю і передаю стрільцям. Забираю від вбитих документи, щоби вислати до їх родини з печаткою УПА та поясненням защо і де впали. Тепер розігрується вже бій між нашими та поляками, які залягли напроти роїв Мирона і Ворона. Бачу щось кричить і махає рукою командир Зруб в нашу сторону, але в клекотінні не чути слів, тож посилаю Тугара і Буйного, щоби довідатись, як рівнож, щоби з'ясували ситуацію в нас. Вони пішли поляною, якби це було звичайне тренування, але не повернулись вже до свого рою, а прилучились до останнього рою. Поляки готували гранати, рівночасно і наші. Лише поляки піднеслись, щоби кинути гранати, наші їх випередили, і наші гранати рвались між ними, разом з їхніми. Вислід був страшний. Ще раз пронеслось над поляною "Слава!" і бій втих. Руки піднесло лише вісім, перестрашених й окровавлених власною кров'ю та осмажених від пороху і золи гранат, поляків.

 

Бій закінчився о 8.30 рано. Іду і оглядаю поле бою. Дерева стяті кулями, обгорілі від гранат, тяжко відрізнити куски тіла і шмат від обсмаленого листя з дерев. Тут пройшла смерть з косою і забрала 24-ри ворожих вояки. В другому місці була купка тіл в конвульсійному стані, між якими лежав поручик в білому халаті, мабуть, медик. Дальше знайдено ще одного поручика при возі і три трупи. Дальше – 11 вмились своєю кров'ю, під дубом – ще троє, а перед сотнею Ластівки – ще 16. Як ми довідались від перестрашених, які думали, що ми їх розстріляємо, бо вони напевно зробили б це з вояками УПА, що це була школа підхорунжих ім. Червоного Штандару, яка складалась з 80-ти людей. Пізніше знайдено ще двох в корчах, разом з п'ятьма жовнірами і трьома поручиками. 14 вистрашених полонених, між ними вісім поранених. Разом ми налічили 74. Шестеро, видно, втекли або десь в корчах догорають зі страху або від поранення. Наші санітари бандажують поранених і кажуть їм йти додому, роздаючи їм наші листівки, за що боремось.

 

З нашої сторони двох убитих, а це з мого рою Тугар і Буйний, які пішли до командира Зруба і там остались та один з рою Бурого, Хмара, який на очах посинів нам, помирає. Куля була затрутою. Як виявилось, поляки уживали кулі дум-дум, що заборонено використовувати на війні. Всіх трьох вночі поховали на цвинтарі у Брилинцях. Заладувавши здобуту зброю на віз, де була радіостанція, ми опустили поле бою, наказавши пораненим, що не будемо перешкоджати, як завтра приїдуть забрати своїх вбитих.

 

Ми подались в сторону Тисови, де переночували і зранку подались над Ямну Горішню-Бориславка і там вже під голим небом здаємо іспити. Бо ж за два дні закінчення вишколу. Найкраще зробив командир Воля: він зібрав вишкільну сотню і заявив: "За вашу завзяту боротьбу, за складення іспиту з бою, даю всім найвищу точку!"

 

Прийшла черга і на мене. Від одного до другого командира, ішли як на сповідь, складали іспити, здавали чого навчились, а командири проставляли точки. Хто хотів міг поправлятись, я відмовивсь. Що буде то буде.

 

30-го червня, на поляні між Ямною Долішньою та Бориславкою, стрільці-майстри сотні Ластівки, поставили трибуну, обмаювали чатинням, а по обох боках трибуни поставили прапори і тризуб – посередині. О 10-ій год. почали сходитись сотні Бурлаки, Крилача, Стаха, підпільники і цивільні, які широким колом обступили трибуну, на якій вже були провідники Орлан, Потап, Григор, Тарас і багато інших. В цей день я мав службового стрільця по сотні, і мав вивести вишкільну сотню перед трибуною та передати її командирові Ластівці, який був службовим старшиною того дня. Ноги мої угинались, ніби були з гуми. Це все з напруги, хотілось щоби все вийшло якнайкраще, щоби не завстидатись перед провідниками і командирами, щоби не помилитись. Тож беру себе в руки, як казав провідник Потап. Ставлю вишкільну сотню в ряд і вже зрівноваженим голосом кричу:

- Сотня, на мій наказ – струнко! Вправо рівняй!

 

Коли лави були вир­івняні, даю:

- Спочинь! Струнко! Відчисли!

 

Коли відчислили, знову даю:

- Спочинь! Ліворуч! Сотня, ходом марш!

 

Друзі, хоч на траві, але дійсно вдарили, що аж земля задрижала. Ми вже перед трибуною. Командую:

- Сотня, струнко! Направо глянь!

 

Перемарширувавши до кінця трибуни, знову даю команду:

- Сотня, стій!

 

Все завмерло. На переді стояв командир Ластівка і командир Зенко. Даю команду:

- Вліво руч!

 

Сотня обернулась лицем до трибуни і до командирів. Тож даю команду:

- Сотня, до звіту глянь! Почесть дай!

 

Затріскотали кріси в долонях сотні, а я кричу:

- Друже командире, вишкільна сотня УПА ім. полковника Коника до вашого наказу!

 

Командир Ластівка відібравши сотню, каже:

- Дякую! Дайте на "плече кріс, спочинь", та вступіть на місце.

 

Ставлю сотню на "спочинь" і камінь спадає мені з грудей. Стаю на своє місце перед своїм роєм. Командир Ластівка здав сотню командирові Зенкові, цей прозвітував члену Краєвого проводу Орланові, і впав наказ: "До молитви!"

 

Знімаємо шапки, кладемо їх на цівках крісів чи автоматів, о. Кадило, капелан УПА, проводить молебень. По молебню знову прозвучала команда "струнко", командир Зенко почав читати присягу, а ми всі повторюли: "Я, воїн Української повстанської армії взявши зброю в руки, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед великим народом українським, перед святою землею українською, перед пролитою кров'ю найкращих синів і дочок України. Буду чесним, буду виконувати всі накази зверхників, суворо зберігатиму військову і державну таємницю, буду гідним побрати мом у бойовому життю..." і так дальше (не буду наводити всієї присяги, її знають всі). По присязі приступлено до підведення підсумку нашого вишколу та присвоєння нам військових звань.

- Друг Максим! За вашу поставу в боях, за науку і взірцеву поведінку підвищуємо вас до ранги старшого булавного!

- Слааава! – загуло з соток уст.

- Друг Вишня (сотні Громенка)! Старший булавний!

- Знову "слава".

- Друг Лоза (сотні Громенка)! Булавний!

- Друг Бурий! Булавний!

- Друг Буква! Старший вістун!

- Друг Хмара! (посмертно)! Старший вістун!

- Друг Щипавка! Старший вістун!

- Друг Цяпка! Старший вістун!

 

Я був восьмий, за мною ішли інші, аж дійшли до мого рою. Друг В'юн дістав вістуна, посмертно друг Тугар і Буйний – вістуна, решта – старшого стрільця.

 

ДРУГИЙ РАЙОН

Прощання з своїм роєм. Передаю його попередникові, який рівнож дістав вістуна. Розходимось як друзі, бо справді останні дні нас зблизили. Дякую другові В'юнові та прошу передати родині впавших друзів, як геройськи вони полягли, а також їхні грамоти закінчення вишколу.

 

Прийшлось лишати військо, до якого призвичаївся. На мене вже чекав провідник Потап з друзями, які були на нашому святі. Коли я прийшов до провідника і зголосився, він зажартував:

- Як маю тебе тепер кликати? Старший вістун чи попросту, як колись, Цяпка?

- Друже провідник! – відповідаю, щиро врадуваний, що він так тепло відноситься до мене.

- Краще без тої добавки!

-То нехай буде по-твоєму! – відповів провідник, стискаючи мою руку і гратулюючи за здобуття звання старшого вістуна.

 

Але мене цікавило більше від всього, що буде зі мною, де мене призначать, бо ж мого провідника нема. Потап, видно, відчув мою гризоту, тож каже:

- Я, як заступник провідника Летуна, перебрав його обов'язки до часу, доки не призначать нового провідника, то і ви залишитеся при мені, хіба що хочете до війська!

 

Коли я відповів, що приймаю це як наказ і буду виконувати, він додав:

- Ще доберу собі одного з першого, одного з четвертого та Сливку з другого, зможу пересуватися без послуг зв'язків. Що ти на це, хлопе?

 

Так говорячи, ми ішли в сторону Ямни Долішної, коли моїм очам показався командир Рен із своїм одиноким охоронцем Галаном. Прямував в сторону, де відбувавсь іспит вишкільної сотні, тож кажу до провідника:

- Перед нами командир Рен, друже провіднику!

 

Коли зрівнялись з ними, провідник виструнчився:

- Друже командире, провідник Потап до ваших послуг!

 

Командир Рен затримався, простяг руку до провідника з словами:

- Як то добре, друже провіднику, що вас стрінув, не мушу за вами бігати. А подивившись на мене, питає:

- Чи це не ви з охорони провідника Летуна? Чи ви були з ним, як він впав?

- Ні, друже командире, я був на підстаршинськім вишколі, з якого і вертаю! – кажу стаючи струнко.

- Спочиньте, спочиньте! А можна знати, як закінчили вишкіл?

- В першій десятці, старший вістун, друже командире! – відповідаю.

- Гратулюю, гратулюю, працюйте і дальше над собою. Україна потребує здібних і щирих людей, а не шахраїв!

 

І я зауважив, як його густі брови стяглись у гніві. Доперва, по кількох хвилинах, я зрозумів, про що йдеться, коли він в розмові з провідником сказав:

- І я перед таким ошустом мусив ставати на струнко?

 

Я зрозумів, що мова іде про доктора Вуйка, який, як мені сказав провідник є в руках СБ за свої махльойки. Але про нього пізніше. Командир і провідник почали розмовляти, а я пішов до бойовиків, які нетерпеливо чекали, на мене. З ними був рівнож новий комендант боївки, на місце Орла, який пішов до сотні Ластівки на бунчужного. Питаю першого Лиса:

- Ну, що ж скажеш, Микольцю? Чого так роззявив рота?

- Не можу діждатись, щоби тобі погратулювати з нагоди старшинських "погонів"! – відповідає Лис, беручи мене в свої обійми. І так з цілою групою треба було вітатись, якби я щойно перший раз їх бачив.

 

Мороз, вітаючись, каже:

- Вітаю тебе в нашій групі!

- Справді? – питаю.

- Як не віриш, то попитай Лиса!

- А відколи Лисам можна вірити? – кажу, бо знаю, що Лис зараз запротестує. Так і було,

- Хіба вас вчили на вишколі також, кому вірити, а кому ні?

- Різного вчили! – відповідаю.

- Вчили навіть, що і власній жінці не можна вірити!

- Лисові – лише тоді, коли не бачить курника з курми! – вмішався Сливка.

- А Сливці – не знаєш коли, бо не знаєш, коли впаде в болото! – огризнувся Лис.

 

 

Група старшин УПА в таборі сотні «Холодноярці»

 

Не знаю, до чого б дійшло, коли б не втрутився новий комендант Нечай, який прийшов до нас з шпиталю після свого поранення. Перед тим він в сотні Бурлаки був ройовим.

- Мені багато вже говорила про вас, Цяпко, і я сказав би, що знаю вас, але виявляється, що я милився!

- А то чому?

- По-перше, ви не є "мруком" (замкнена в собі людина), яких я вже стрічав деколи при провідниках. По-друге, я уявляв собі вас силачем, чув про ваші "ескапади" поміж поляками! – вияснив Нечай.

- Ну що ж, друже Нечай, краще здивуватись, як розчаруватись! – відповідаю.

 

Пізніше, ближче пізнавши його, я зрозумів, що він від першого разу, як тільки прийшов до групи, зумів доказати кожному бойовикові, що не любить бавитися з ними в учителя і школярів. Любив дисципліну. Шанували його в групі за відвагу, дружність, тактичну швидкість і вміння розбиратись в кожній ситуації, що вигідно вирізняло його від попереднього коменданта Орла. Тож наші стосунки від першого дня уклались на основі дружності і пошанування, яке потрібне в таких ситуаціях, як наша.

 

Коли ми зійшли в Ямну Долішню, мене покликав провідник Потап і казав сісти на кріслі обік себе. Коли я сповнив його волю, він почав:

- Вороги стараються омотати нас рядом "сексотів", донощиків, тож нам треба бути чуйним. Наразі не лізуть в терен, але арештують чи задержують людей, котрі ідуть чи їдуть в місто по сіль. Ми позволяємо їм їхати чи іти, бо їм довіряємо. Але одні прийдуть і скажуть, що поляки від них вимагали, інші ж бояться і затаюють. Отже, ті є дуже небезпечні, треба бути дуже терпеливому, бо можна легко помилитись. Був рівнож час, що в наші ряди напхалось різної голоти: кар'єристи, боягузи, а навіть такі, що чекають оказії, коли ми провалимось. Тож треба мати вуха, і ніс, та очі всюди. Не можемо допустити до зради хоч би найменшого нашого чоловіка!

- Як мені відомо, ми не мали ще більшої зради з нашої сторони, за винятком бунчужного з сотні Яра, гада! – кажу.

- Він не зрадив нас цілковито, він лише мав забагато конспірації, хотів жити в спокою. Це, що видав, нам не пошкодило, але не дай Бог гіршого, – відповів провідник Потап і витяг з торби згорток паперів.

- Прочитайте, може, щось витягнете для своїх записок! – і він пішов до другої кімнати, лишаючи мене самого.

 

Тож читаю: "Справа доктора Вуйка, Антонія Пуло. Він вибився крутійством на члена Краєвого проводу і на головного лікаря, яким ніколи не був. Колись був санітаром у шпиталі в Радивні. Як прийшли німці, прилучився до якогось відділу УПА на Волині, де виконував функцію санітара. Після розбиття німцями в 44-му році відділу УПА він попадає в полон, дістає працю при хірургу-німцеві, переважно доглядає полонених членів УПА і підпілля. Тоді вивчає краще медицину. Він випитує ранених про дії УПА і все передає німцям. По розпаді "Третього рейху" маючи контакти він добивається, що у проводі його роблять головним лікарем і пересилають до Крайового проводу. Він стає членом Краєвого проводу, його перекидають в Закерзонський край, де йому довіряють як головному лікарю.

 

Але шило з мішка мусить вилізти. В 45-ім році з транспорту в Україну втікає один хлопець, і в околицях Тисови його ловлять наші. Він пізнає доктора Вуйка і на нього покликується, щоби його прийняли до УПА, як і на заступника провідника Орача Холодного. Вуйко намовляє хлопця, щоби той їхав в Україну, заки ще родина на станції. Хлопець про це сказав провіднику Холодному, чим зацікавився і провідник Потап. Висилають в Україну запити і дістають підтвердження його діяльності. Вуйка арештовують, і він до вини признається. Коли я прийшов до групи, його власне тримали під домовим арештом. Йому можна було ходити на спацер, але під охороною одного або двох бойовиків. Він мав у нас бути до рішення члена Крайового проводу Орлана. В тій справі і приходив командир Рен. Вуйка відіслали до провідника Орлана за два дні після мого приходу до групи. Але і тут не обійшлося без вибриків. Зараз на другий день я пішов подякувати дівчині, яка мене остерегла про польську засідку, як я ішов на вишкіл. Сиділи з нею надворі, і вона запропонувала мені напитися молока. Я не відмовився, тож вона пішла до пивниці по молоко, а я обсервував дорогу в селі. Раптом я побачив, як дорогою спішить Вуйко, без палиці, з якою завжди ходив – і гуп в потічок, що вів у Турницю. Біжу до гори потічка і загороджую дорогу Вуйкові, питаючи: "Що ви тут робите, а де охорона?" Він викрутився, що прийшов собі вимочити ноги. Коли я його вивів на дорогу, нею біг бойовик Явір з Вуйковою паличкою, а, побачивши нас, пояснив:

- Втік мені, обдуривши, що забув свою паличку! Я побіг за паличкою, а коли вийшов на дорогу, його вже не було! Хотів втекти до поляків, "сукін син!" – закляв друг Явір і забрав Вуйка з собою. На другий день по тому випадку його відправлено до провідника Орлана, хай мастить собі з ним голову. Дальша доля Вуйка мені невідома. Говорили різно.

 

Тепер мені не прийшло нічого іншого, як сісти на "задницю" і робити місцеві порядки, бо провідник Потап, який був слабого серця, не міг так бігати по терену, як світлої пам'яті провідник Летун. Одним словом, я став "його ухом, очима, попросту тінню", перебравши його мапник, ПС, далековид. Праці не бракувало, бо терен був великий. Треба було взятись до роботи та привикати до неї. Заки я був на вишколі, не стало двох друзів, веселого Лісовика і відважного Щура. Як оповідав Лис, пішли по "сексота" і той обох кропнув з пістолі. Називався Василь Гарбач.

 

 

Присяга перших старшин УПА. 1943 рік

 

8-го липня прийшла пошта з першого району від провідника Орача. Провідник Потап прочитавши звіти, покликав мене і, вручаючи малий звіт мені в руки, каже:

- Прочитай, може, знайдеш щось для своїх записів. Хто знає, наші звіти можуть зігнити десь, а твої записки можуть врятуватись.

 

Він єдиний, хто мене заохочував нотувати події, хоч я це робив і без нього. У звіті йшлося про акції поляків на катедру в Перемишлі. Документ був за підписом провідника СБ Орача. Подаю його в скороченнні:

- 27-го червня 1946 року частина 9-ї дивізії Війська Польського і її підхорунжівка (шкода, що не попали на нас, як ми їх товкли на вишколі) разом з УБП оточили палату греко-католицьку Єпископа Я. Коциловського. Серед вуличної лайки, б'ючи палатну обслугу, вдерлись до сивенького Єпископа і наказали негайно пакуватись, бо поїде на Схід. Єпископ не рухався з свого фотеля, а відповів: "Тут моє місце і тут я зістану, хіба що мертвого або силою мене завезете на Схід. Мене тут посадив св. отець з Риму, і він мені може лише сказати, де я маю їхати!" Розлючені большевики в польських мундирах почали пакувати майно Єпископа, при тім грабуючи все, що попало їм в руки і мало якусь цінність. Грабіж тривав від 10-ої рано до пізньої ночі. Побито помічника Єпископа. Забрали всі єпископські мітри. Вкінці його силою, разом з фотелем кинули на вантажне авто, при чім Єпископ розбив собі голову. І так "добровільно" поляки викинули Єпископа з Перемиської катедри. [Не є правдою, що Єпископів Коциловського і Лакоту арештували 21-го листопада 1945 року і вивезли до Ряшева, а звідти – на Україну. Обох єпископів було звільнено з Ряшева, і вони вернули до Перемишля. Доперва в червні 1946 року, як описує провідник Орач, обох вивезено до Львова, а дальша їх доля знана всім (примітка моя)].

 

Після вивезення Єпископів Коциловського і Лакоти, поляки пограбували з катедри і палати все, що попало їм під руки. Випили церковні вина, повпивались і чинили блюзнірства в Божому храмі, а все награбоване віддали лихвареві Куявському, що мав склеп на вул. Ягелонській, і той все розпродував. Після війська на палату і катедру напали цивільні зграї та винесли з неї килими, хідники, фотелі і все, що дали раду потягнути, помимо що стояла військова варта при всіх будинках. Грабили, бо це українське. Викинули рівнож помічника ректора Кузича, каноніка Решетила і його брата-священика. Залишили лише старого вмираючого о. Пилипа. Найбільше по-дикунськи обійшлись з о. канцлером Грицеляком. Далеко на місто були чути зойки катованого, крики його жінки та розпачливий плач дитини. Коли їх викинено, канцлер був скатований, ліва рука викручена в рамені, пальці покручені, виглядав, якби мав параліч. Дружина його мала подряпане лице, подерту на собі сукню, було видно синці від побоїв. Як пізніше ми довідались, рука була скривавлена, бо польські "богатежи" стягали з неї перстені і годинник". На цьому звіт закінчився.

 

Скільки в тім було жалю і болю, що Бог міг спокійно дивитись, як польські розбишаки справляли гульки в його храмі. Видно, Бог мав більше терпеливості як ми, бо чекав 35 роки, щоби покарати поляків, які почали дусити самі себе.

 

9-го липня ми, друг Чміль, друг Хрущ і я пішли до с. Макова. Всюди був спокій. Повечерявши в селі, ми взяли, що мали взяти для провідника від його жінки, та пустились у дорогу. Коли переходили коло річки, де був звалений міст, Чміль сказав, що чув брязкіт дисків. Прислухуємось. Ми почули дивний шум по високій траві, де був звалений міст. Думали перше, що це дикі свині, які ходили стадами. Але по якімсь часі ми пізнали, що це поляки розставляються на засідку. Що робити? Куди нам тепер іти? Бо не знати, де вони всі засіли. Якщо нас почують і освітять ракетами, то згинемо. Будемо лежати тут на місці – можуть прийти до потока пити воду, і нас викриють. Питаю друг Хруща, що був ближче до мене: "Що робимо?" Він відповів: "Наказуй, ми виконаємо!" З огляду на те, що Чміль був дуже грубий, його би скоро зауважили в чистому полі, тож треба шукати якоїсь заслони. Від нас на яких сто метрів був маленький загайник, що вів до лісу, і який я знав, як свій сад. Отже, показую обом рукою на нього і починаємо човгатись туди. Крок за кроком, на ліктях і колінах просуваємось вперед. Я був перший, за мною Чміль, а Хрущ замикав колону Повзли на віддалі 10 м один від другого. Були ми вже на яких 20 метрів від корчів, як я вчув польську мову. Перед нами підслух, або застава. Лежимо тихо досить довго, коли чуємо: від моста іде трійка. Прозвучав оклик: "Гасло!" Відповіді ми не почули, але ті, що ішли, відповіли: "Не грай мармуліка, тут Вісла, Ясєк, цо, не познаєш Франка?" Доперва тепер ми почули: "Ту вяжа, подходзь, Франек". Це змінювалась застава. Отже, вже знаю, хто є на підслуху, і знаю їх кличку-гасло. Я заміряв втяти штучку і зловити поляків їх кличкою. Але Хрущ зі мною не погоджувався. Чміль був моєї думки, і Хрущ врешті-решт погодився. Він, як і я, був в польській уніформі, а Чміль був в большевицькій, тому ми його лишали позаду. Відлежуємо менш-більш час зміни, підносимось на весь зріст і йдемо прямо на підслух. Ми почули: "Гасло!" "Тут вяжа, цо, не познаєш, Франек?" – і заки вони опам'ятались, наші цівки автоматів були при їх боках. Роззброюємо їх, затикаємо їм уста шматами, стягаємо їм пояси від споднів, в'яжемо всіх трьох до якогось корча, забираємо їх зброю – і подаємось в сторону лісу. Ми вже були під Ямною, як небо освітили ракети та почулись поодинчі постріли. Чумак, як і Хрущ, хотіли тих поляків забрати з собою, але я був проти, бо завтра будуть шукати за ними, полізуть в села, а вони менше знають, як наші "баби". Це саме потвердив і провідник, як довідався, чию зброю ми принесли. Він лише сказав:

- Тебе поляки будуть два рази вішати, як зловлять!

- Перше мусять зловити! – відповідаю.

- Ті поляки також не думали, що будуть зловлені! – відповів провідник.

 

 

 

11-го липня я пішов з Монтиком і Явором до Арламова за якоюсь справою. Ми з Монтиком зайшли до хати, а Явора поставили на стійці під грушею в саду. Світити не казали, коли несподівано під вікном закляв хтось по-польськи. У вікні ми побачили купу поляків, які вже грюкали у двері, щоби господар відчиняв. Думаю собі: де Явір? Чому не стріляв, як побачив, що ідуть поляки? Кажемо господарю відчиняти двері, а ми оба стаємо за ними. Коли двері господар відчинив, закрив ними нас обох. Поляки кажуть світити світло. Вже крешуть сірник. Дивлюсь через шпару: на дворі є їх лише чотири, решта в хаті. Показую Монтикові рукою на двір. Він киває головою, що розуміє, і ми оба висмикуємось з сіней на двір. Котрийсь кричить: "Кто єст?" – але Монтик пускає серію в його сторону, я поправляю, і вскакуєм за хату. Зойк і крик на подвір'ї, з хати вибігають поляки, пускають ракету вгору, але нас не бачать, бо ми сховались. Чуємо, як за нами потихо кличе Явір: "Цяпко, Монтику, до мене! Тут Явір!" Пускаємо ще по серії, Явір стріляє з кріса, а ми бігом – і вже при Яворі. Взяли ноги "на серії", як ми жартома називали втечу, та побігли в ліс. За нами зчинилось пекло. Але ми вже були в лісі. Посідали передихнути і я питаю Явора: "Що ж за стійковий з тебе, що не повідомив нас про те, що ідуть поляки, чому не стріляв?" Явір відповів цілком логічно: "Вони вийшли з поля і прямо під хату. Стріляти – це було їх попередити, а вас зрадити. Я знав, що будете втікати, тоді я зможу вас обороняти!"

 

Монтик згодився, що краще не можна було зробити, і ми подались на квартиру, де вже чекали нас, заалярмовані пострілами.

 

Коли зголосили все провіднику, він каже :

- Це для вас всіх повинна бути наука. Республіка минулась, а поляки навчились воювати нашою методою. Треба глянути дійсності у вічі! Треба бути більше осторожному.

 

28-го липня провідник каже до мене:

- Цяпко, мені треба в перший район до провідника Орача! Кого візьмемо?

- На мою думку, друже провідник, треба нам взяти друзів Явора і Косаря, хай побачать перший район, вони там ще не були!

 

Провідник згодився на мою пропозицію, і ми без перешкод прийшли в перший район. Найперше – то шукаю друга Букву, щоби довідатись, як він чується без війська. Виявилось, що і він, призвичаївшись до більшої групи людей, чується як "осиротілий".

- Де Чміль? – питаю Букву, бо хотів би дещо більше довідатись, як впав провідник Летун!

- Пішов в терен, я покличу Оленя, він з ними був! – відповів Буква і пішов шукати за Оленем.

 

Коли той прийшов, ми посідали окремо, і він почав оповідати:

- Ми прийшли лісом за дня над шосе, що вело з Олешич на Ярослав. Здавалось, що в терені є спокій. Провідник, як завжди, ішов перший, а за ним ішли місцеві зв'язкові, що нас перепроваджували. Чміль ішов останній. Коли ми прийшли над шосе, провідник сказав: "Переходимо по-одинчо шосе, а в разі розбиття маємо зійтись під лісом, що видніє перед нами". З тими словами піднісся і пішов прямо на шосе. Вже минув його, як зі всіх сторін заграли кулемети. Поляки лежали замасковані. Ми побачили, як він впав, думали, що заліг Але знаку життя не було. Поляки били зі всієї зброї, вже по нас, не даючи нам піднести голови. Ми мусили цофнутись до лісу і звідтам бачили, як вони піднесли провідника, його наплечник і понесли до своєї групи, що була схована дальше в полях. Ми долучили до якоїсь групи та дістались щасливо до нашого терену – скінчив розповідати друг Олень.

- Чи провідник мусив іти перший? Чому не ішов Чміль або зв'язкові? Не можна було тому запобігти? – питаю.

- Хто знав, що таке станеться? – відповів друг Олень.

 

А я подумав, що коли б я був там, того не сталобся. На його місці був би я, не він. Я ніколи його не пускав попереду, навіть часто з Чмілем сперечались, що той ніколи не візьме наплечника від провідника. А він ніколи не наказував сам. Його треба було змушувати віддати кому-небудь наплечник, який носив замість торби. Там була вся його канцелярія. Я подякував Оленеві. Ми вийшли в ліс, де під Княжичами стояли сотні Бурлаки, Крилача-Сухого і Стаха. Кажу провідникові, що іду між своїх односельчан. Він попрямував до почоту. Ясень розповідав мені, як спалили наше село, мою хату, в якій вже жив якийсь поляк. Хомик знову – як він тримав заставу від Мивкова на гостинці. Розповіли, що покарали на горло подляхових собак і Сиву, шукали за Боднаром, але він десь сховався. Коли ми так собі розмовляли, стійка дала знати, що в лісі є поляки. Тому що день був дуже гарний, сотні розложились завчасу колом і відпочивали в холодку зеленого листя, в молодому загайнику. Сотні поставили в остре поготівля, і я пішов до почоту, до провідника. Там якраз точилась дискусія, хто має перебрати команду. Як я довідавсь пізніше, командира Бурлаки не було, пішов на стрічу з жінкою. Команду передав командиру Крилачеві. Там був і провідник Вишинський, кум провідника Григора, який мав протекції всюди і займався господарським сектором. Він вперся, що він є старшим за рангом і має перебрати сотні. Провідник Потап спитав командира Крилача, кому Бурлака передав команду. Почувши у відповідь, що йому, Крилачу, провідник Потап сказав:

- Беріть команду, як вам наказано, а з тим "паяцом" я собі пораджу!

 

 

 

А був вже час. На заставі заграв кулемет. Крилач видав наказ розімкнути кругову оборону і в середину утвореної підкови пустити поляків. Поляки, як звичайно, побачивши, що застава втікає, погнались за нею, а коли опам'ятались, було запізно. Їх товкли зі всіх сторін, замикаючи вихід з підкови. Поляки, втікали хто куди, під захист густих корчів. Наші за ними не гнались, а викінчували тих, що остались в мішку. Виник бою: вісім забитих (а може, і більше; ніхто не шукав по корчах), шість полонених, двоє поранених. Цим наші санітари зробили перев'язки, і всіх відпущено. З нашої сторони впав один, командир Зруб, колишній інструктор вишкільної сотні У ПА, що викладав нам зброєзнавство. Кулю дістав ззаду в плечі. Досліджень не було. Міг дістати від своїх, від поляків, або просто загинути від рикошетної кулі, що шукала жертви. Поховано його таки в лісі, тимчасово. Мали забрати його потім в рідну Бірщанщину. Але іронія льосу. На другий день приїхали поляки шукати за своїми вбитими, знайшли свіжу могилу командира і забрали його тіло разом з тілами своїх вояків і вивезли в Перемишль. Ніхто не знає, чи вони поховали його разом зі своїми, чи окремо. Але ті, що ховали командира, не знали, що ховають його на криївці-магазині, де весною замагазиновано привезені з Любачівщини реактивні боєприпаси Ф-1, дарунок для Бірчі, й Ф-2.

 

Про цей випадок я довідався доперва 1947 року, в тюрмі, коли туди попав і станичний з с. Курманичі, якого за провал криївки засудили на кару смерті, і її мав виконати бойовик Чміль, але він увільнив станичного, бо були знайомими. А станичний отримав від поляків десять літ тюрми, мабуть, уласкавлений, бо помагав їм зраджуючи нас.

 

Коли ми вернулись в село, прогнавши поляків, провідник Орач каже до Букви і Сокола:

- Чи ви оба не бачите, що Цяпка ходить обутий, а босі сліди лишає? Підіть до магазину і витягніть чоботи і убрання!

 

Коли мене вбрали і взули і я прийшов до провідника Потапа показатись, оба провідники зажартували:

- Тепер уважай, хлопе, бо як побачать тебе поляки, будуть думати, що то якийсь "офіцер" і спрямують на тебе всю свою зброю!

- Чому? – питаю. – Хіба щоби відібрати собі назад свої чоботи і убрання?

- Це не їх! – відповів провідник Орач. – Це робили наші шевці і кравці зі здобутого матеріалу.

- Все одно – з їх магазину, – відповідаю.

- Тепер маєш рацію! З їх магазину, який ми купили за наші асигнації. Україна їм поверне колись, як буде вільна! – докинув Орач, сміючись.

 

Ми вийшли на день в ліс коло присілка, чи лісничівки, званий "Жупа", і взялись за чищення зброї. До мене підійшов друг Олень і каже:

- Як хочеш, Цяпко, дам тобі нове ППШ-е, прямо з магазину!

- Ти сам вибирав чи тобі видали? – питаю жартом.

- Сам вибирав і справджував, працює як годинник! – і вручив мені автомат, дійсно новенький, ще пахла на нім фарба. Гарна штука! Справджую замок, а Олень каже:

- Оглядаєш, як коня на ярмарку? Хочеш – він твій! Як я кажу, що добрий, то добрий!

- Щиро дякую, друже, беру, бо з моєї цівки набої летять вже напоперек, цівка вже цілком розбилась, але скажи мені його історію! – прошу його.

- Історія проста! – каже Олень, сідаючи коло мене.

- Одного дня, не пам'ятаю котрого, пішов я в село Авсманичі за чимсь. Входжу в хату, а там сидить собі пан поручик і попиває молоко. Я віддав честь, а він мене питає: "Цо пан тутай робі?" Я попросту сказав, що прийшов за ним, взяв його зброю і його самого перед себе, та дав драпака в потічок, що був за хатою, а відтак на Корінець поза Фредрополь, звідки він вийшов, і привів поляка до провідника на балачку! Ось і ціла історія автомата, – закінчив друг Олень.

- А що з поручиком? – питаю з цікавості.

- Хіба сидить в тюрмі, що продав бандерівцю автомата! – відповів Олень.

- Чи хоч сказав вам щось цікавого? – питаю.

- То що і всі, що воюють з нами, бо не мають виходу. Їх женуть руські старшини в польських мундирах!

 

По поверненні з вишколу я вже не брав своєї десятизарядки, бо не ходив у далекі рейди, а між хатами і на короткій віддалі певніший автомат. Змінюю лише пояс у ньому на свій шкіряний, бо цей мав партяний, як кожний російський автомат.

 

Був кінець серпня. Ми знову з сотнями Бурлаки і Крилача-Сухого та Стаха. В той час боївка першого району зловила трьох польських розвідників, які удавали, що втікають з табору полонених, що знаходився в Негрибці, коло Пикулич-Перемишля. Їх взято на окреме переслухання. Одного взяв провідник Потап, другого – провідник Орач, а третього – провідник Пугач який був з нами рівнож. Всі три казали, що є німцями. Коли провідники зайнялись нима, я пішов між своїх односельчан, до сотень. Стрінувсь з Ясенем і Вовком. Хомик був десь на розвідці. Левко рівнож пішов десь з Комаром. Ми посідали, і я почав випитувати, як іде воячка. Оба ствердили, що поки-що горуємо ми, хоч тут і там гинуть наші вояки. Тож я попросив, щоби мені оповіли про останній бій, який вели в Явірнику Руськім. Ясень погодився:

- 1-го серпня ми прийшли в гості до командира Громенка. Він не був дуже радий, бо ми зайшли в Явірник Руський, а він сидів зі своєю сотнею в лісі. Нарікав, що ми його розконспіровуємо. Але сам знаєш Бурлаку. В лісі сидить лише як треба або мусить. Та зараз зранку донесено, що із-за Сяну йдуть поляки. Рівнож з сторони Бірчі доносили, що і звідтам іде польське військо. Командир Бурлака поїхав в ліс, де були командири Байда і Громенко. Рішено, що не пустять поляків в село. Розробили план акції. Сотня Бурлаки лишилась в селі. Сотня Крилача зайняла позиції на полях, добре маскуючись, а Громенко зробив сильні застави від лісу, щоби не пустити поляків, які йдуть від Сяну. Сотня Стаха була в резерві, замаскована рівнож в полях. Не знати було, звідки поляки вдарять. Поляки прийшли від Жугатина-Котів і вдарили на сотню Бурлаки в селі. Бурлака, підпустивши їх близько, заатакував поляків збоку і нагнав їх на становища Крилача. Коли вони дістали доброго прочуханця, обі наші сотні почали заходити кругом від Ясенова, де чекали на тих, що підуть з сторони Делягови, не натрафивши на Громенкову сотню Яра. Повним маршем спішили на відсіч полякам, що були між нами а селом Явірником Руським. Вогонь кулеметів Громенка прикував неприятеля до землі. Тоді сотні Бурлаки і Крилача-Сухого, як рівнож резервна сотня Стаха, вдарили по поляках з такою силою, що поляки нехотячи з’єднались з тою групою, що ішла з Делягови. Командир Громенко за той час обсадив присілок Копань, так що привітали поляків на полях кулеметами зі всіх сторін. Полякам не осталось нічого іншого, як показати п'яти, що і зробили, залишаючи на полі бою 86 вбитих та кількох поранених, що піднесли руки вгору Бій закінчився цілковитою нашою перемогою. Ми втратили трьох убитими, двох наших було легко ранено, а командир Громенко – ройового Лозу вбитим і ще одного тяжко раненим, – закінчив Ясень. Вовк лише додав:

- Я думаю, що поляки нам того легко не забудуть, бо і Бурлака став осторожнішим, більше товче нас в лісі!

 

Побувши в колі односельчан, я завжди чувся освіженим. Забувались почуття туги за рідним селом, за родиною, хоч ніхто і ніколи не позбувався тої стихійно вродженої любові до рідних місць, до місця свого народження. І хоч тут, між своїми людьми, друзями, я знаходив своє місце, тепле, родинне, одначе десь на дні душі чув, самотність, чув що щось гнітить душу, що чогось бракує.

 

Вернув до своєї групи вже десь під вечір. Провідники дальше випитували німців та час до часу лишали їх під охороною, а самі сходились на консультацію, порівнювали розповіді і приготовляли їм нові запитання, в яких ті запутувались, і врешті котрийсь мусить заломатись. Бо, як казав провідник Потап, мені не подобалось відразу те, що вони володіють добре українською мовою.

 

Вечеряли таки в Курманичах. Полонених тримали під стійкою, не даючись їм комунікуватись – одним словом, окремо. На другий день почалось наново випитування; я б сказав, що більше перепитування, як допитування. Ніхто не тиснув на них. Як виявилось, один лише був дійсно полоненим з Негрибки. Другого російська контррозвідка, шефом якої був майор Гриценко, звербувала в Східній Німеччині, третій був звербований рівнож у Східній Німеччині. Всі три зійшлися разом і познайомились доперва як привезли їх автом до Ряшева, на консультацію з майором Гриценком. Одне було правдиве і не викликало сумніву – це майор Гриценко.

 

Слідство тяглось майже цілий тиждень. Щодня провідники довідувались щось нового про те, як їх вербовано. Їм казано говорити, що вони є жидами, які втікають з Ізраїлю, бо там їх чекає тюрма, англійці дуже зле з жидами поводяться. Хочуть дістатись до СССР. Хоч провідник їм не вірив, але слухав їх балачок, кажучи, що він має час. Вияснилося, що їх вчили української мови в Східній Німеччині, де їх тренували також, як мають в разі чого брехати. Вони точно описали майора Гриценка, це одне співпадало до йоти. Чи я міг тоді передбачати, що колись стану сам перед ним? Та у світі всіляко буває.

 

Кінець кінців вони признались. Один був дійсно полоненим з Негрибки, якого поляки звільнили, вивезли до Східної Німеччини і там тренували. Він хотів побачити СРСР. Другий був німцем, що походив з колонії на Україні і останньо жив у Східній Німеччині. Вже давно працював у розвідці, ще за Гітлера, був професіоналом. Третій казав, що хотів переконатись, чи дійсно є правдою, те що кажуть поворотці додому про рух спротиву в Польщі і Україні, а за фахом він є кореспондентом. Документи всі дістали у Східній Німеччині. Відтак їх перевезено літаком до Ряшева, звідки, по інструкціях майора Гриценка, УБП привезло їх автом до Перемишля, а відтак в селі Вітошинці їх пущено. Коли зайшли щось з'їсти в селі Княжичі, їх зловила боївка першого району. Нічого ще не провірили, нічого ще не бачили і до нічого не могли признаватись. При вечері провідники почали радитись, що з ними робити. Пропозиція Орача: того що хотів бачити СССР, пустити через кордон, нехай там з ним собі большевики поговорять. За півгодини він буде на НКВД, або в пеклі. Того, що дав згоду і є фаховим розвідником, зліквідувати ще нині. Щодо третього, Орач не мав певності, як вчинити. На думку Пугача, того, що хотів бачити СССР, треба туди пустити, того, що є розвідником, зліквідувати, а третього, що хотів бачити дійсність нашої боротьби, залишити і дати йому ту можливість, а потім через Карпати помогти йому вернутися до Західної Німеччини, може, що світу про нас розкаже!

- Оба маєте рацію щодо двох! – підсумував Потап. – А хто буде тим третім бавитися? Ми маємо і без того повні руки роботи! Коли ми покажемо йому наші сили, переконаємо, за що боремось і яка наша ціль, може бути користь з нього, а до чехословацької границі не так і тяжко буде його доставити, на це маємо ПЖ! (польову жандармерію), а звідти він дорогу вже знайде сам! – каже провідник Пугач переконливо. На цьому і погодились.

 

Ще того самого дня розвідника розстріляно, а другого пущено на кордон, де за кілька хвилин вили сирени і, напевно, НКВД мало його в руках, а від них видістатись нелегко, навіть як він буде твердити, що є шпигуном. Третій мав нагоду бачити сотні скорше, як ми думали. Ранком розвідка донесла, що з Перемишля ідуть поляки. Ми вийшли в ліс і там зустріли сотні Бурлаки, Крилача-Сухого і Стаха. Оголошено остре поготівля, а по годині в селі вчинився крик і плач, мужчини втікали в сторону лісу. До лісу прибіг хлопець і сказав, що з військом є і УБП, яке арештує хлопів. Вже мають зловлених шістьох, яких прив'язали на возі. Командири зробили коротку нараду, і вже одна сотня пішла під Барандьовичі, а друга – від Княжич. Крилач мав завдання замкнути полякам дорогу до Фредрополя, а Стах – до Перемишля. Сотня Бурлаки заатакувала поляків в селі Курманичі, перше тих, що бігли за мужчинами. Решта поляків, побачивши, що нема жартів, пішла вросзіч на поля від Княжич, де їх привітала сотня Стаха. Тепер всі пігнали в сторону Фредрополя, де їх стримувала сотня Крилача. УБП, почувши стрілянину, погнала коней і хотіли втекти зі зловленими мужчинами, але їм заступила дорогу сотня Стаха, при якій були бойовики першого району. Поклали трупом всіх шість убеків, звільнили мужчин і побігли за тими, що втікали до Перемишля попри Фредропіль. На місці бою лишилось шість забитих убеків, чотири вояки і шістнадцят полонених, які піднесли руки вгору. Їх звільнено, на здивування нашого німця, який сказав:

- Таж вони завтра підуть знову на вас і будуть по вас стріляти!

 

Провідник відповів йому:

- Так, то правда! Ми то знаємо, але в нас нема таборів полонених, а не можемо карати смертю всіх, кого женуть силою проти нас! Ми караємо смертю лише тих, хто вбиває невинне населення, грабує його майно або ґвалтує жінок і дівчат!

 

Як мені відомо, німцем зайнялась ПЖ командира Стаха, яка відходила вже на стало в Карпати, вишкіл їм скінчився. А що далі – мені невідомо. Мабуть, і перейшов, мабуть, і щось написав, бо про нас писано багато в Німеччині.

 

Ми вибрались в другий район. Було 7-го вересня, коли ми стали в с. Макова на вечерю. Ще не розсілись добре, як в село почали входити сотні командирів Бурлаки і Крилача-Сухого. Ми довідались від них, що завтра відбудеться Свято зброї, над селами Ямна Горішня і Грозява Горішня. Прошу стійкового рою Чумака, щоби нас збудив, як будуть відходити в ліс. Обіцяв, але обіцянки не дотримав. Розбудило нас сходяче сонце – вже 8-го вересня. Ми пішли в сторону лісу, розмовляючи про останні події в Перемищині.

 

Так ми зайшли недалеко Ямни Горішньої, і провідник скомандував відпочинок, бо, як казав, маємо досить часу, нема чого спішитись.

 

Ми зійшли зі стежки, якою йшли, може, з 50 м та розмістились як хто, сіли на траві або лягли горілиць, виставляючи лише підслух.

 

Лежачи на землі, мені причулось, що чую тупіт ніг. Кажу про це провіднику, коли в тім моменті прийшов і підслуховий та каже, що чув якісь голоси. Провідник вислав мене перевірити, може, це хтось із наших спішить в ту саму сторону, що і ми. Я пішов у вказаному стійковим напрямі, і на стежці, якою ми ішли, мені кинулись в очі свіжі сліди поляків. Виразно було видно сліди черевиків, які носили поляки. Гумові, американські.

 

- Бери Сливку і перевір околицю докладно, але будьте уважні! – сказав до мене провідник. Ми пішли удвійку. Чим глибше ми ішли потоком, тим більше було видно польських слідів. Всі сліди прямували в сторону Ямни Горішньої. Ми завернули і розповідаємо, що бачили. Провідник, подумавши, каже:

- Підемо їх слідами, не будуть сподіватись нас за своїми спинами!

 

Так і робимо. Перетинаємо потік, і прямуємо не в сторону Ямни, а до Бориславки і Ямни Долішньої. Минаємо десятки стежок, але тепер ліс перешитий, як шахівниця. Одним словом, ішли зі всіх сторін, і всі в сторону Ямни Горішньої. Затримавшись в одному місці, провідник каже до мене:

- Бери, Цяпко, Лева та перевірте крайчики лісу, понад поля. Може, дещо зорієнтуємося. Може, вони, перейшовши лісом, подались в сторону Бірчі?

 

Ми пішли. Підсуваємось щораз ближче до краю лісу, вже бачимо поле, коли моїм очам показалась група вояків. Затримую рукою Лева: приглядаємось, хто іде. Лев каже: "Це поляки!" І мені видалося, що ідуть поляки. Обсервуємо, щоби побачити, як їх багато. Та раптово я зауважив між ними на віддалі 50-ти м командира Журавля, брата Ластівки. Передня лінія в польській уніформі – це його вояки. Кажу Левові йти до провідника і решту, а сам кричу:

- Друже командир! Тут Цяпка!

 

Він, побачивши мене, затримав своє військо і питає:

- Що ви тут робите самі? Що сталось? Де Потап?

 

Я коротко оповів, що і як, та ось підійшов і сам провідник. Тепер чотовий розставив своє військо в оборонній позиції, а ми посідали і давай обговорювати ситуацію. За його словами, вони минули польську заставу за Трійцею і йшли злучитися з сотнею в Ямні Горішній, щоби взяти участь у Святі зброї. Не минуло і півгодини, як прибіг стрілець з підслуху і повідомив, що лісом в сторону Арламова ідуть поляки. Провідник сказав:

- Нема сумніву, що поляки довідались про концетрацію наших сил, і стягають свої сили. Шукають нас в потоках, там, де ми варимо харчі, там, де є вода.

 

Раптово десь в Ямні або в Грозяві, заграв наш кулемет МГ-42, бо серія була одна, тяглиста. У відповідь почувся польський "дехтяр", стріляв, якби хтось тягнув патиком по паркані. Будучи вічно в бою, людина розрізняє свій і чужий кулемет. Наші, як стріляють, то заощаджують набої, серія є коротка. Поляки ж стріляють зі страхом, серії довгі. Ще не забув слів командира Волі з вишколу. Журавель витяг мапу і каже до провідника:

- Я не думаю, що сотні будуть в Грозяві Горішній, як знають, що військо концентрує свої сили довкола них. Я думаю, що вони змінили своє місце. Дайте Цяпку, і я дам двох стрільців нехай перевірять гору 303, так звану "Тінь", а як їх там нема, то нехай ідуть на гору Розгань або Мшанець!

 

Він показує мені на мапі, я приглядаюсь, вже бачу, як туди дістатись, тож беру визначених стрільців і рушаємо. Ми не ішли, а бігли, маючи відчинені очі і вуха. Перетинаємо десятки потоків, всюди видно стоптані трави, але ні наших, ні поляків ніде не стрічаєм. Обійшли всі три гори та вертаємо до своїх. Перед нами був глибокий потік, через який було звалено грубе дерево. Мабуть, звалили недавно, бо ще було зелене. Щоби не лізти в потік, я прямую на нього, а за мною оба стрільці. Вже був ногою на дереві, як нижче в потоці почалась рухатись висока трава, а в ній я побачив кілька шапок "антків". Не було часу їх числити. Даю рукою знак до відвороту, біжимо над поля попід самі хати, щоби дістатись до своїх. Зголошую, що бачив, а провідник зробив висновок: шукають попри потоках, вже знають, де ми живемо, і шукають дуже тихо, щоби нас не сполошити. Ще не скінчив своєї думки, як десь там над Арламовом чи Грозявою зацокотіли кулемети і гахнули вибухи гранат. Одним словом, заговорила зброя, наша і ворожа. Лежимо і вслухаємося в клекотіння. Бажаємо нашим перемоги, бо нічим іншим помогти їм не можемо. Бій тривав з перервами, то пригасав, то знову прибирав на силі, видно було, що поляки атакували, а наші боронились. Вже минула одна година, коли до нас долетіло громоподібне "Слаааавв!" – і вибухи гранат, як канонада. Командир Журавель каже з усмішкою: "Наші пішли в атаку!

 

Ми повеселішали. Ми чули тепер виразно, що стріляє лише одна сторона. Видно, поляки втікають, бо бій віддаляється. Чути ще час до часу гранати, поодинчі постріли з кріса, мабуть, стрільці полюють вже за втікачами. Ми були вже певні в нашій перемозі. Командир дав наказ збиратися до відмаршу, бо, як казав, там не маємо вже чого іти, вертаємо над Тисову, хтось нас знайде. Не стрічаючи ніякої перешкоди, над вечір ми залягли над Тисовою в малім загайнику і чекали вісток з поля бою. Журавель не помилився. Десь коло 21-ої в село прийшла стежа сотні Ластівки, шукати за Журавлем. Коли прийшли до чотового, він запитав про перебіг бою. Вони відповіли менш-більш так:

- З самого ранку ми працювали при монтуванні трибуни до Свята зброї, яке мало відбутися на поляні між Грозявою Горішньою та Ямною Горішньою, в так званій "Сімці" (назва лісу). Тут стежі донесли, що поляки появились в Ямні, де їх обстріляла наша стежа. Бурлака зібрав командирів і почав радитись. Тим часом стежа донесла, що від кордону з Арламова вийшла група большевик і скільки – вони не знають. На трибуні вже майоріли наші прапори. Бурлака не позволив їх стягнути, кажучи: "Нині є наше Свято зброї, хай прапори майоріють і додають нам сили. Мй не відступаєм нікуди!" Сотні зайняли позиції в грубому лісі від Войткови і Грозяви, скеровуючи зброю на поляну, де була трибуна. Командир Крилач розмістив свою сотню на краю лісу, напроти трибуни, маючи з лівої сторони сотню командира Бурлаки, а на правому – сотню командира Ластівки і одну чоту сотні Громенка. Всі не змогли прибути. Від сторони Ямни показались поляки, які з бравурою влетіли на поляну, а, побачивши пусту трибуну з розвіяними на вітрі прапорами, якби завмерли. Тим часом як їхні задні лінії пхались на них. Тоді сотня Крилача відкрила по них вогонь зі всієї зброї, а спеціально призначені стрільці закидали поляків гранатами. Поляки вицофались під прикриттям лісу, лишаючи на поляні вбитих і поранених. В той час друга частина поляків разом з большевиками натиснули на сотню Крилача, яка почала відступати на заздалегідь приготовані для неї позиції. Поляки і большевики, побачивши, що сотня відступає, з криком "уррра", кинулись купою за втікаючими. На це тільки і чекав командир Бурлака зі своєю сотнею. Коли ворог підійшов до лісу, на нього посипався град куль, гранат і голосне "слава", що стрясло лісом і поляною. Здавалось, що від того громового вигуку, повіяли вище наші прапори. Ворог не витримав, залишивши своїх вбитих, почав втікати в сторону Арламова, де вже командир Ластівка пражив по ньому. Між відступаючими виникло замішання, почали втікати хто де, а сотні погнались за ними. Грубий ліс давав прикриття стрільцям, які стоячи стріляли навздогін втікаючим. Так їх гнали аж до границі, куди втікали поляки і большевики разом. На другий день большевики автами доставили поляків до Перемишля. Вони залишили на полі бою 83 вбитих і, як признались самі, 121 пораненого. Як нам оповідали пізніше люди Арламова і Ямни, цілу ніч було чути зойки поранених та крики "рятунку". Так закінчилося Свято зброї, зброї, яка в руках повстанців карала загарбників-наїздників на своїй землі. З нашої сторони був один загиблий з сотні Крилача. Він був поранений, відлучившись, дійшов до села Арламова і просив там помочі. А батько і син замордували його (як казали на слідстві), щоб заволодіти його пістолею. Оба повисли на гіляці за свій ганебний вчинок.

 

З Тисови ми пішли знову в перший район, де пробули лише кілька днів. Провідник Пугач скаржився:

- Іде зима, а де я поставлю машинку, на пняку?

 

Його підтримав і провідник Потап:

- В мене жінка і син, а де я її сховаю, як поляки схочуть вивезти людей з Макови до решти? Або хтось сипне? Тож нам потрібна криївка.

 

Отже, рішили, що як підемо в другий район, будемо шукати місця під криївку. Так і робимо. Знайшли таке місце між селами Ямна Долішня-Бориславка і Макова-Ліщини. Воно було між висотами Запуст-122 і Канасор-533, на горбочку. Під ним протікав потічок, що спливав до річки, яка ішла від горба Канасор і впадала до одної з приток Вигора, що плила через Макову. Комендант Нечай поділив свою групу на дві частини. Одна, де були провідники Потап і Пугач, комендант Нечай і нас шість бойовиків копала криївку, зарившись в лісі на час, доки криївка не була замаскована. Друг Чміль і сільські майстри з села Ямна розбирали старі хати і готували зруб, щоб як тільки будуть готові ями, зруб помістити туди і закопати. Провідник Борис і його заступник Чорний та решта боївки мали нам доставляти інформацію, харчі та пильнувати терен. Але не так легко було виконати заплановане. В половині жовтня нас повідомили, що поляки вирушили в терен, також і на ліс, де ми копаємо собі, як казав Лис, "гріб". Кидаємо роботу і сидимо в гущавнику та обсервуємо свою працю. Провідник казав на деревах порозвішувати годинники, свій далековид:

- Завжди знайдеться хтось, що злакомиться на якусь річ, тоді будемо знати, що нас викрили. Бували вже випадки, що поляки зауважували будову криївки, але відразу не чіпали, а чекали, аж буде викінчена і заселена, а тоді брали її мешканців – тепленькими".

 

Десь вже о 10-й годині ми вчули постріли в лісі. Це був знак, що поляки увійшли в ліс. Стріляли раз туn, раз там, але все далеко від нас. О 12-й годині ми почули, як стрілили десь близько. Я пішов на підслух від дороги, що веде з Ліщин на Макову. Замаскувавшись в корчах, слухаю. Чую, що дорогою іде військо. Нараз я почув шмер недалеко себе. Перетворююсь цілий в слух і тут бачу, що на яких 25-метрів переді мною рухаються трава і гіляки. Приглядаюсь: хтось підсувається, на голові шапка, замаєна зеленю. "Поляк-розвідник", майнула мені думка. Віддих в мене завмер, але він пошукав в потоці, видно, слідів, вийшов на берег та дав знати тим, що були на дорозі, і всі подались другим берегом потічка в нашу сторону. Спішу щосили вгору і повідомляю, що другим боком ідуть поляки. Ми насторожились. Знайдуть чи не знайдуть? Обсервуємо місце криївки, але там спокій. Поляки пішли вгору на Сташів, і ми зітхнули з полегшенням. О 13-й годині провідник каже до мене:

- Цяпко, бери Лиса і Монтика. Підіть над Риботичі і погляньте, що там робиться!

 

Ми пішли. Щасливо дістались на гору, так звану Ростикальна, і почали обсервувати Риботичі. Там були військові кухні. З боку Вугник на дорозі курилось, їхали тягарові авта, але чи з військом, чи порожні по військо, не можна було побачити, бо були закриті брезентом. Пообсервувавши, ми пішли в напрямі дороги що вела з Макови на Ліщини чи Ямну, і побачили, що збоку на гору, де ми були з одного потічка почали виходити поляки. Ми пустились бігом, злетіли на дорогу та подались в сторону нашої криївки. Коли чую, як позаду Монтик каже: "Скорше біжіть, за нами ідуть поляки!" Ми приспішили крок. Вже вскакуємо на стежку, яка нас заведе до наших, як зауважую стрілку, зроблену з галузки ліщини і спрямовану на нашу дорогу. Завертаю, скеровую стрілку вгору по дорозі, а ми, скрившись в корчах, обсервуємо, що буде дальше. Зі стежкою зрівнялись поляки. Старшина подивився на мапу і на стрілку, покрутив головою і махнув рукою. Військо пішло дальше, а ми побігли до своїх. Оповідаю провідникові, що сталось. За півгодини чуємо, що польське військо пішло тою самою стежкою, що і перша група. На висоті Запусти обі групи стрінулись і подались в сторону Риботич, не підозріваючи, що їх обсервують ті, що їх злучили. Наша праця врятована. Провідник лише пожартував, як звичайно в таких випадках:

- Маєш, Цяпко, більше щастя, як розуму!

- Дякую Богу за те! – відповідаю.

 

Тепер ми взялись за роботу на повну силу. І був час. Найгірше було встановлювати комин з дуплавого дерева, який був і тяжкий, і грубий. Але що не робиться, як треба. Чміль зробив помилку в обмірюванні отво­ру в магазині для бочки нафти, і прийшлось нам його розширювати. Ночами ми ходили до с. Бориславка, здирали гибльовані дошки з одної хати, чи плебанії, і оббивали ними всередині стіни криїки. Коли все було готове, ми замаскували криївку і пішли між люди. Ходили чутки, що ми вже не живемо. Тож можете собі уявити, яка була радість, що ми живі. Та не тільки в цьому була причина. За нашої неприсутності, поляки заложили дві станиці – пляцуфкі ВОП (Войско охрони пограніча). Одну – в Кальварії Паславській, другу – у Войткові. Мені не було зрозуміле, як наше командування УПА могло це допустити. З тою думкою я носивсь довго, аж не витримав і спитав провідника:

- Друже провідник, скажіть мені, якщо можете, чому не зліквідовано ті станиці в зародку, а дали їм загніздитись і обкопатись?

- Тому, Цяпко, що це коштувало б жертв не тільки нам, але і цивільному населенню. Поляки вже зміцнились і привели б ще більші сили, а тоді ми б не могли так свобідно пересуватись, як робимо це ще тепер!

 

Одним словом, ми слабли і приймали ситуацію, яку нам зсипала доля – або, як казав друг Буква, Мойра. В нашому терені в с. Лімна поляки арештували (підкинули йому гранати) батька провідника Вишинського, о. Гамілку, і посадили його на УБП в Перемишлі. Вишинський почав робити старання, щоби викупити батька. Але полякам не розходилось про батька, а про Вишинського, який, як я вже писав скорше, був референтом господарським, а останньо, як казав провідник Потап, і референтом фінансовим. Мав велику протекцію в провідника Григора, бо був його кумом. Тому так всюди підскакував, за словами Потала, "був як паяц". Був вже листопад. Після арешту батька його родина, а це мати і сестра, переїхали з Лімни до Грозяви, в долішній кінець. Там часто бувало польське військо з Войткови чи Бірчі. Лазило по всіх хатах, очевидно, але, як донесли нам люди, там пересиджувало якнайдовше. Ходили чутки, що в той час бував у хаті й Вишинський. Почались частіші наскоки на наші квартири, хоч без результатів, бо ми береглись добре. А з тим росло підозріння. Хто сипле? Вишинський? Його сестра? Вона ніде не ходить, але може довідатись від брата дуже легко! До мене звернувся провідник Борис:

- Ви, Цяпко, близько провідника Потала. Зверніть йому увагу на це, що ми знаємо. Бо я не можу, не маючи підстав, а вам обійдеться нічим!

 

 

 

Обіцяю йому, бо в Грозяві мав багато знайомих, зокрема через друга Монтика. Його братова була полька, родом з Варшави, або, як її кликали, варшав'янка. Вона видалась за Монтикового брата, як він служив у війську у Варшаві, і прийшла жити з ним на село. Весною 45-го року, як польска банда напала на село Грозява, разом з мужчинами села вбили і її мужа, Монтикового брата. Вона душею і тілом ненавиділа польське військо, називала його "московським". Ми часто там з Монтиком заходили та говорили на різні теми. Це вже не була собі яка-набудь жінка. Мала освіту. Не треба було бути психологом, щоб відгадати, що за тим суворим поглядом, яким вона обкидувала нас, вояків УПА, за лаконічністю її мови, за дивними манерами панюсі крилася таємна сила, що змушувала нас, мужчин, мріяти про береги щастя в обіймах таких жінок. Мала одну слабість – кохалася до глибини душі в командирі Бурлаці. Він став для неї "чародієм", хоч знала, що він жонатий. Дочка її вчилась дальше у Варшаві та перебувала в її родини, приїжджала хіба раз в рік, на Різдвяні свята. На жаль, я не мав змоги її бачити, знав тільки з оповідань матері. Тож, маючи тепер трохи вільного часу по будові криївки (бо провідники взятись за звіти), я пішов в село з бойовиками і зайшов до Монтикової братової. Вона привітала мене словами:

- Яка з вас Служба безпеки, що позволяє зрадникам ходити по тій землі?

 

Я був приголомшений її словами, тож запитав якнайделікатніше:

- Про що ви говорите? Які зрадники?

 

Вона відрубала просто з моста:

- Не валяйте дурака, що не знаєте, про кого я говорю! Знає і провідник Борис! – і продовжувала сипати словами, як зі скоростріла: – Батько Вишинського звільнений з тюрми, але не є вдома, а на ВОП-у відправляє Служби Божі для них! Що говорить батько з сином, один на службі в поляків, другий – на службі в УПА?

 

Це було для мене приголомшення, ще ніхто не знав, що батько Вишинського звільнений. Але не удаю, заскоченого, питаю:

- А що більше знаєте, це вже для нас стара байка!

- Знаю багато, але не скажу вам, скажу провідникові Борису, як тут прийде! Голос її тремтів, і деякі слова застрягали в горлі від припливу емоцій. Коли говорила про поляків, не могла втамувати свого хвилювання. Як закохана жінка. Але тут не була закоханість, а ненависть. "Вони вбили мені мужа і батька моєї доні", – не раз казала. Може, якби вбили півсела, а її мужа залишили в живих, була б щаслива, не ненавиділа б, а помагала б їм. Хто його знає. Вертаю до колиби провідника Бориса, а в голові гуділи слова варшав'янки: "Яке з вас СБ? Батько Вишинського на ВОП-у. Про що говорять батько і син?" Так про що говорять? Але відповіді нема. Говорю все провідникові Борису. Він аж за голову зловився. Каже: "Мусимо говорити з провідником Потапом, і то ще нині!" Так і робимо. Використовуємо, що має трохи часу, бо відірвався від звітів. Вислухав нас і каже: "Дайте мені докази! Без них нічого не можу зробити, хоч я є тепер окружним СБ! Підозрювати вам вільно і мене, а докази? Де маєте? Бабські здогади! Дайте йому ангела-хоронителя, а зловите на гарячому – тоді я його сам на гілляку підтягну, не поможе "протекція"!"

 

Хочу розкрити ще один секрет. До хати родини Вишинського, нам, бойовикам, і взагалі нікому не вільно було заходити, щоби не стягати підозріння.

 

Одного разу перебуваю в колибі з провідником Потапом. Бойовики Бориса йшли в село Грозяву, попросився і я. Провідник позволив. В селі бойовики пішли за своїми справами, а я вступив сюди і туди, та, переходячи попри хату Гамілки, я увійшов до сіней! Мені загородила дорогу, відчинивши двері з кімнати, сестра Вишинського Оленка. А побачивши мене, питає:

- Ви не знаєте, друже Цяпко, що до нас вам не вільно заходити?

- Тож удаю, що помилився, і кажу:

- Перепрошую, помилився. Давно в селі не був, – і виходжу з сіней, але я зауважив в хаті, як вона відчиняла двері, незнайомого чоловіка. Випасеного як бугай, коротко підстриженого, так як ходять большевики. Нічого не кажу, опускаю хату і спішу до сусідньої, де були дівчата, з якими я добре знався. В розмові їх питаю:

- Ви не знаєте, хто в Оленки мешкає?

- Як ми маємо знати? Там завжди хтось є з поляків! – була відповідь. І знову думки. Для нас двері замикаються, а для поляків? Вернувшись до квартири, при розмові з провідником Потапом кажу:

- Друже провідник, хочу щось запитати. Відповісте – добре, а ні – то друге добре. Чи ви знаєте, хто в Оленки квартирує?

 

Провідник подивився на мене і відповів питанням:

- А як ви знаєте, що там хтось квартирує? Бо я не знаю нічого! Ви там заходили?

- Так, друже провіднику! Вступив через помилку! – відповідаю. – З цікавості!

- А знаєте, Цяпко, польську приповідку? Цікавість – перший ступінь до пекла! Там вам носа не потрібно пхати! Зрозумів, хлопе? Я вже остеріг Григора, а решта – справа "гори!" – закінчив провідник розмову зі мною.

 

Прийшов грудень і сипнув першим снігом. Ми зашились в криївці і не показували носа, бо знали, що з першим снігом поляки рушать шукати слідів. Провідники взялись за звіти, Воробець клацав на машинці, роблячи по три копії з кожного звіту, а я помагав пакувати одну копію у бляшані банки від молока, які ми закопували десь під деревами в сухому місці. [Таку банку зі звітами поляки віднайшли в 1960 році, коли корчували вже старого дуба]. Одна копія ішла до провідника Дальнича, друга – за кордон, спеціальними кур'єрами. В хвилинах спокою упорядковую і свої записки, які росли, нотуючи часто дещо зі звітів. Провідник не забороняв, лише провідник Пугач часто сміявся: "Хто дочекає їх читати? Не шкода паперу?" Як він помилявся. Дочекав і він сам.

 

Коли вже все поробилось, а на світ не можна було видістатись, провідник Потап, бачачи, що я нуджусь, каже до мене: "Там, Цяпко, в куті є польська машинка до писання, вичисти її, дам тобі роботу. Є багато польських листівок до переписування!" Він знає, що я пишу на машинці, хоч не так плинно, бо я не раз помагав Воробцеві, але мені не було де практикувати. І ось знайшлась і для мене робота, яка потягла мене, як за шнурок. Ми застосували таку методу. Вночі ми працювали, варили їсти, палили в печах, щоби зігріти криївку, а вдень ми спали, тримаючи алярмівку при вході і міняючись що дві години. Нашим куховаром став друг Лев, бо по мойому останньому куховарстві ми їли кашу цілий тиждень. Я поставив баняк води на кухню і насипав панцаку. Чим панцак більше кипів, тим більше робилось його в баняку, і я мусив зливати до другого, а потім до третього. Так я наварив за перший раз на цілий тиждень, і мене знято з кухні, зате я робив це, що мав зробити друг Лев. Перший сніг зліз по тижневі, і я, ощасливлений, з провідником і Сливкою подались до колиби провідника Бориса. Воробець, Пугач і Лев остались. Ми побули лише два чи три дні, бо занеслось на сніг і ми влізли знову в криївку, де нас завалило на добре. Зближались наші Різдвяні свята. Латинські нам минули в криївці. Надворі зчинилась буря, почало валити снігом, і провідник каже:

- Хто хоче на світ Божий, хай ладується в дорогу. Ідуть наші Свята, і я хочу бути з бойовиками і людьми!

 

Очевидно, я був перший. Недалеко нашої криївки бойовики переходили майже щодня, як падав сніг, щоби зробити стежку, до якої ми доходили, засипаючи слід решетом. Коло колиби провідника Бориса, може, на віддалі 200м зробила собі колибу чота командира Ваньки сотні Бурлаки, і вони підтримували зв'язок, щоби в разі чого один другому прийти на поміч. Коли ми прийшли до колиби провідника Бориса, там відбувалось переслухання війта, тепер солтиса, з Юркови, який виказав цілу "сексотську" сітку, яку він змонтував, до двадцяти осіб. Цікаво було слухати, як він обмотував нас своїми людьми, як поляки у Войткові помагали, платили за юдину роботу. Не оминув нікого, кожного по деталях видавав, скільки і коли хто де ходив, що доніс. Так, за одним замахом, поляки позбулись цілої сітки, одного ранку не долічились їх. Солтисові даровано вину. Причина? Його доня була зв'язковою ще за німецьких часів, і, як казав Лис, була красунею над красунями. Коли прийшли большевики, в 44-ім році попала зі своєю товаришкою їм в руки. Перейшла страшні тортури, так що стратила навіть мову, але не слух. Не призналась до нічого. Большевики взяли старого за серце, і щоби звільнити доньку, давсь намовити на співпрацю. Донька вийшла, описала всі тортури. Але я звіту не міг прочитати вже.

 

Доки провідники мали роботу з сексотами, мене спитав Лис, чи я вмію робити за собою сліди оленя. Я почав сміятись, а він на це: Ходи, я навчу і тебе! Ми вийшли надвір, а за нами вийшли й інші бойовики, що були тоді вільні. Лис взяв два щудла (ходулі), які стояли під колибою, встромив собі під пахи, якби був каліка, став на спеціально пристосовані для ніг педалі, і почав іти снігом. Я пішов подивитися на слід. Насправді, сліди виглядали як оленячі. Він, перейшовши по снігу, завернув, зіскочив з щудлів і показує їх мені. На кінцях щудлів були вирізьблені оленячі ратиці. Каже до мене: "Пробуй!" Та де там, я зробив кілька кроків – і зарив носом в сніг, на сміх бойовикам. Від мене взяв щудла Сливка і почав на них виправляти чуда. Ми сміялись, аж вийшли провідник і комендант, який відразу догадався, про що йдеться і розповів провідникові. Цей оглянув щудла і каже в мою сторону: "Хочеш не хочеш, а вчися нової штуки ходження. Може придатись, як треба буде вилізти з криївки". Але з того нічого не вийшло, бо було добре на чистому полі, на дорозі, але не в потоках чи у великих снігах. Ми мусили дальше сіяти сніг решетом, спеціально зробленим для того.

 

Було 6-го січня 1947 року. Ми вибрались під вечір до с. Ямна Горішня, щоби на Святвечір побути з людьми. Несподівано в село зайшла сотня командира Ластівки. Ми з провідником зайшли до командира, і провідник запитав його, де святкує Святвечір.

- Знаєте, друже провідник, хлопці радо би хотіли святкувати тут в селі, бо майже половина моєї сотні з Ямни. Але поляки також про це знають і можуть нам зробити несподіванку. Тому я задумав піти святкувати там, де ніхто не сподівається, до Арламова! Під саму граничку "старшому брату!"

- А приймете і нас з собою, друже командир? – запитав провідник Потап.

- Друже провідник, моя сотня до ваших услуг! Просимо, просимо, буде веселіше.

 

Провідник вийшов дати розпорядження Нечаєві, а командир звернувся до мене:

- Що нового, друже Цяпко, у вас? Як іде воячка після вишколу? Не сумуєте за селом, людьми? Ей, було колись!

 

Він любив споминати наше село, підперемиське село. Він там був заступником коменданта Української поліції, яким був не хто інший, як наш провідник Пугач. Я відповів:

- Всюди є свої люди, а там, де є чесні люди, не прикриться за людьми, що з ними зріс. Знаю, що вони десь роблять те саме, тужать за своїм рідним! Чи не так, пане командир?

- Я в тому самому положенні, що і ви! Співчувати можу кожному стрільцеві як людина. А по-друге, в нас практикується ставлення до всіх з материнським серцем. Чим більше зіграний стрілець зі своїм командиром, тим легше воюється! Мораль в нашій армії, а мораль в чужій армії – це небо і земля!

 

Ми ще хвилину розмовляли про всячину, коли ввійшов зв'язковий і зголосив, що сотня готова до вимаршу. Ми розстались. Він пішов до своєї армії, а я до нашої групи, яка вишикувалась позаду сотні. Почав валити великими платами сніг. Провідник покликав Сливку і каже: "Біжи до криївки, нехай зараз прийде Пугач, Воробець і Лев. Скажи, що це наказ". Сливка лише кивнув головою і вже скрився за хатами. Ми ішли розтягнутим гусаком. Жартували, коли хтось перед тобою потряс гілляку, а сніг впав за ковнір. Настрій був чудовий.

 

І ось Арламів. Сотня займамала хати, по рою на хату, почавши від лісу, так що нам припала хата майже на половині села. Тому що нас було майже два рої, ми умістились у двох хатах, виставивши стійку. Сотня виставила заставу майже під самим польсько-большевицьким кордоном. По годині долучились до нас Пугач, Воробець і Лев. Нас повна хата, а, крім того, в хаті ще господарі і рій діточок, які горнулись до блискучої зброї, що ми її поскладали в кутику під дідом. Стрільці, як і ми, вифасували по літрі самогони на рій, тож ділились з господарем, бажали собі веселих і щасливих свят. Інтенданти, які прийшли в село ще перед вечором, роздали селянам великі плати м'яса і помагали в кухні готувати, щоби було для всіх. Тож було не тільки що їсти, але і весело, бо тепло в хаті, ще і самогона гріла. Прийшла черга на коляди. Співало ціле село, ніхто не звертав уваги, що недалеко є границя "Сатани", який не узнає свят.

 

Коли ми були зайняті колядами, двері відчинились і разом із снігом увійшли командир Ластівка і його брат Журавель:

- Христос раждається!

 

Побажали веселих свят, а командир Ластівка докинув:

- Іду від кордону, де стоїть застава. Вони мене повідомили, що большевицька стежа, яка справджувала, чи хтось "нє спортів гранічкі", кричала до них: "Бандьора, покушав?" Коли наші відповіли, що так, тамті загукали: "То ідіть в лес!" Але не стріляли, як звичайно буває!

- Мабуть, якісь наші вояки, яким пригадались Різдвяні свята вдома. А може, нас остерігали? – каже провідник Потап. – Коли, друже командир, думаєте виходити з села?

 

Командир Ластівка по надумі відповів:

- Шкода відривати стрілецтво, яке разом з селянами так весело святкує. Думаю, що десь коло третьої над ранком. Маю ще обійти сотню та побажати їм веселих свят. Тож бавтеся, бо надворі заноситься на завірюху, потискає мороз і зривається вітер! І при тих словах вийшов, пускаючи знову повно морозної пари в хату.

 

По відході командира, провідник Потап звернувся в сторону провідника Пугача і каже:.

- Клята війна впала на нас зненацька. Витиснула з нашої молоді рожеві світанки і виповнила їх серце полум'яною любов'ю до України. Молоді серця підхопили цю любов і швидким маршем понесли своє молоде життя у вир боротьби та віддали і віддають своє життя на жертівник Батьківщини, тоді коли більша половина нашого народу змушена служити чужому богу.

 

Ми слухали. Пугач відповів запитанням:

- Маєте на увазі тих, що стережуть тюрму народів", свою тюрму? Чи не так, друже провіднику? Не журіться, і в них обізветься одного дня сумління та зроблять в себе порядок! Але ми того хіба не побачимо! Не дочекаємо!

 

Потап якби хотів щось довести, відповісти, але лише махнув рукою і не сказав нічого. А по хвилі, коли всі чекали-таки від нього якогось слова, сказав:

- Вийдіть надвір і подивіться на комин, з якого вилітає дим, котрий скоро розвіється на вітрі! З нього не залишиться нічого! А з нашого життя лишається історія, слід, що ми існували. Певно, що не одному прийдеться вмерти за цю історію, але і тоді не все скінчене, залишиться могила, яких сотні вже є розкинутих по нашій Україні, яку прибиратиме ще довго дівчина, мати, бо не знатиме, чи це не її наречений або син в ній спочиває!

 

Не знаю, як довго б ще тяглась дискусія, коли б стійковий не повідомив, щоби приготуватись до відходу в ліс. Прощаємося з родиною, в якій ми святкували, бажаємо їм провести решту свят у спокою і радощах, беремо зброю і виходимо надвір. Справді, ми і незчулись, що від того часу, як ми увійшли в село погода різко змінилась. Дув східній вітер, якби Сталін дув з-під своїх вусів, хотячи нас заморозити за те, що не складаєм зброї. При останній хаті стояв командир Ластівка і перепускав маршируючі рої, якби числив їх. Ми ішли останні. Він зрівнявся з провідниками і щось їм говорив. Я затягнув комір на вуха і споминав тепло кожуха, якого мав минулої зими. Вітер змагався з морозом, крутив снігом, який замерзав, наганяв холоду в кожну шпарку непасованої уніформи, польської, німецької чи російської, яку хто здобув. Кожний ішов під недавній радісний настрій Різдва, може, згадував свою рідню, маму, батька, сестру, брата, питав вітру, як їм живеться, чи мають що з'їсти в цей Святвечір Різдва Христового? Так, з думками про свою рідню, сотня ішла в ліс назустріч завтрашньому дню.

 

Вийшовши на сухий обич, де були становища сотні, ми побачили, що вітер очистив з даху колиб соснове чатиння, і вони не надавались нам нині до нічого. Розтаборившись, кожний шукав затишного кутка, як голки в стозі сіна. Кожний думав свою думку. Збиті докупи стрільці розпалювали вогні, щоби зігрітись, але тепла годі було знайти, лише в'їдливий дим ліз в очі, уста, в ніс, бо вітер крутив ним на всі сторони. Чи ж би це була покута за вчорашній вечір, що ми провели радіючи народженню Христа? Про сон не було і мови. Тож стрільці почали співати, перше потиху, далі щораз голосніше. Наш бойовик Явір замолотив по клавішах свого акордеона замерзлими пальцями, розставив ноги, якби боровся з биком, і вдарив "Бог Предвічний", який підхопили стрільці, і ліс заревів. Спів змагався з вітром, а той підносив пісню-коляду десь до небес і ніс в простори. Пізніше за колядами пішли повстанські пісні. Командир виділив дещо самогони на кожного, і бунчужний розділював її, дехто витяг свою, що роздобув в селі, і настрій покращувався. Ніхто не дбав, що дує вітер, що крутить димом, кожний чекав того чарівного слова: "Приготуватись до відмаршу, ідемо в село!" Командир якби відчув стрілецькі думки. Казав гасити вогні. Ідемо до Макови! В одну мить сотня була готова. Забрязчали диски до кулеметів, і сотня розтяглась в стрілецький ряд. Виглядала як той черв'як, що хоче досягти рослину. О 15-й годині ми входили до села Макова, де сотня заквартирувала. Провідник пішов до своєї жінки і синка, який мало тепер бачив батька, а ми розійшлися по хатах. Я вступив до дівчини, якої не бачив вже давно, ще від осінньої забави в Угниках.

 

Справа була така. Коли ми вийшли з лісу, скінчивши будувати криївку, провідник Потап зібрав групу боївки з другого району і каже:

- Підемо нині в с. Угники. Підемо до солтиса і пригадаємо, що він не виповнив нашого наказу, не зібрав "контингенту" –білого полотна на "маскировки", шкіри на чоботи і харчу.

- Цяпка, Мороз, Чміль, Чумак і Серна (останні три були з першого району), які є в польській уніформі, підуть до солтиса і випровадять його надвір, удаючи польське військо. Ми будемо надворі, то значить я і комендант Нечай. Решта – на заставу від Кальварії Паславської і Сільця.

 

Ми пішли. Під селом ми довідались, що в Угниках має відбутися забава. І дійсно, коли ми прийшли в село, в одній хаті грав оркестр. Коли застави відійшли, в зазначеній годині ми пішли досередини. Музика змовкла. До нас підійшов якийсь мужчина і каже:

- Пане плютонови, єстем солтисем, чим могев служиць?

- А тебе мені і треба, подумав я. Тож кажу до нього, що ми з дороги і хочемо підводу, щоби дістатись на Кальварію.

- Зробісев, панє плютонови! Може, вудкі?

 

І пхає фляшку горілки перед мене.

- Єстем в службі і нє пієв, – відповідаю, іду між люди та дивлюсь, хто тут є. Солтис за мною. До нього прийшов ще і його син. Дивлюсь, поміж дівчатами є кілька з Макови, які і мене знають, і ще де кого. Кричу до музикантів:

- Музиканці! Полєчкі! – а коли вони втяли польки, беру дівчину з Макови і закручую нею, а у вухо їй кажу:

- Ані слова, хто ми, перекажи іншим! – і пускаю її. Задержую музику і командую: - Поляци на однов стронев, українци – на другов! Прошев о документи!

 

Коли наказ був виконаний, перевіряємо документи. Чумак і Серна стоять в дверях і не випускають нікого надвір, лише досередини. Солтилсів син, видно, щось запідозрив і хотів скочити на стрих, але Серна його стягнув з драбини і відставив надвір до провідника. А тоді зайшов досередини і каже до мене:

- Провідник наказав кінчати машкараду.

 


Тож кажу до всіх, очевидно, що по-українськи вже:

- Пані і панове! Перед вами стоїть влада, яка діє на вашому терені – і висуваю солтиса перед них. – Солтис дістав від нас розпорядження зібрати по можливості від вас трохи полотна, шкіри на чоботи, харчів, але він думав, що як має польське військо в Кальварії, ми йому нічого не зробимо! Польське військо є в Кальварії, влада – у Варшаві, а ми – на місці! Тепер солтис визначить з-поміж вас мужчин, які підуть з нами від хати до хати, і будемо просити, що хто має! А тепер всі додому, за винятком тих, кого солтис вибере собі за помічників!

 

Люди почали розходитись, кажучи:

- Хіба ми б не дали? Якби солтис до нас звернувся?

 

А до дівчат з Макови кажу:

- Ми ще поговоримо! – Та наказую музикантам: – Грати марша, доки ми не дійдемо до лісу!

- Ми українського не вмієм! – крикнув котрийсь з музикантів.

- Грайте жидівського, мадярського, циганського, аби грали! – відповідаю і відчиняю вікна, щоби музику чули аж до Кальварії. Ми пішли з людьми в село, і від хати до хати ішли з місцевими мужчинами та збирали потрібні нам речі. Люди були щирі, давали, а ми лише виписували асигнати УПА та казали:

- Буде Україна вільна, заплатить!

 

Коли збірка була закінчена, кажемо до солтиса і його сина:

- Ви поїдете з нами до Макови та заберете назад підводи!

 

Так робимо. Ми були в Макові вже давно, а з Угник неслась мелодія за мелодією, так що провідник спитав когось:

- Що, ви не розпустили людей?

- Людей розпустили, але Цяпка казав музикантам грати до ранку! – відповіли йому. Коли провідник запитав мене, пощо було треба мучити музикантів, я відповів

- Вони мали згори заплачене до раня грати. А по-друге, хай думають в Кальварії, що забава іде!

 

Як ми довідались, польске військо вийшло з села перед нами на яких півгодини, знали про забаву. Здавши речі в станичного і забравши від нього посвідчення, ми казали батькові і синові сідати на підводи і не забувати, хто тут є при владі, а самі пішли в ліс.

 

Отже, від того моменту я ще не говорив з дівчиною, що з нею танцював. Дівчина була обурена, побачивши мене, і сказала: - Як ви сміли розігнати забаву? Ми нікому нічого не зробили!

- А ви мали позволения піти на забаву? Хто вам позволив? Провідник? Станичний?

- Я була в родини в Угниках, вони ішли і я пішла! Що в тім злого?

- А інші? Також мали там родини? – питаю. – Хто їх запросив?

- Я їм дала знати, щоби приїхали і забавились! Вас ніколи нема в селі! Ми не відлюдки! Ми люди також! – виправдовувалась дівчина.

- Маєш щастя, що тоді не було часу, а то був сам би вліпив хоч 10 буків, щоби пам'ятала! – кажу.

- І ти б посмів? – питає, здивована і обурена.

- Попробуй ще раз – переконаєшся! А тепер збирайся, підемо до провідника, може, ще і скаже це зробити? – кажу, підсміхуючись. Вона зібралась, а коли ми були надворі, кажу:

- Тепер веди до тої дівчини, що була з тобою на забаві!

 

Коли ми туди прийшли, там вже були бойовики, і ми пірнули в дівоче товариство. Пожартували, посміялись, якби знали, що скоро нам не стрінутись. Декому ніколи. Невдовзі я залишив жартуюче товариство і пішов до хати, де був провідник. Жінка відразу запитала, чи я голодний. Я відповів що ні, тоді господар хати запропонував келишок і подивився на провідника. Цей кивнув головою, і ми стукнулись. Господар був поляком, інвалідом війни, що пройшов з-під Леніна до Берліна, але чесним, тому і прийняв провідникову жінку з сином до себе і обороняв її, як когось з родини. Чи поляки знали, хто вона є? В селі – так, а у Кальварії, Перемишлі? Мабуть, ні! Наразі.

 

8-го січня ми пізним вечором пішли до с. Конюша, де застали сотні командирів Бурлаки, Крилача-Сухого і, на наше диво, і боївку провідника Орача. Радощам нема кінця. Оповідаємо собі різні пригоди. Наговорившись, ми положились спати. Рано ми повставали, потовклись трохи снігом, з'їли сніданок, і я пішов до своїх односельчан. Чей же нині Стефана! А я маю аж три Стефани з мого села. Сподівався, що їх застану вкупі. Так і було. Ясень прийняв мене зі сміхом. Набрав в жменю попелу, який валявся при печі, і хотів мені посипати чоботи. Ніби на це, щоби я був частішим гостем, щоби тримався хати. Що за забобони! Потім питає, за чим мене принесло.

- Запахла військова зупа! – відповідаю.

 

Були всі: Левко (Стефан Козак), Ясень (Стефан Козак), Хомик (Стефан Козак). Всі козаки, хоч не родина, бо наше село роїлось від Козаків. Був рівнож і Вовк (Євген Ковальчик), і Комар (Дмитро Щербатий-Михалецький). Коли розсівся, вони почали розповідати, як були минулого місяця в пропагандивному рейді на польських теренах Венгерка, Воля Венгерська, аж по Порохник. Мені було цікаво довідатись, як живуть наші сусіди, накравши наше майно, тож питаю:

- Як же ж вони вас прийняли?

- Дуже добре! – каже друг Вовк. – А коли почули наші кулемети, як ми били по польськім війську, яке прийшло нас вигнати, відносились до нас ще краще. Побачили, з ким мають до діла, а не так, як два роки тому з горсткою самооборони!

- А як на загал живуть вони тепер у своїй Польщі Людовій?

- На це відповів Комар: – Живуть собі несогірше, що хата – то куча, що поляк – то свиня! – Ми розсміялись, а друг Левко, або наш "доктор", дорікнув:

- Як так можеш говорити про нашого союзника? Там кожний тепер член ВіН-у! (Вольность і Нєподлєглость – польська антикомуністична організація). Як казав курінний політвиховник Євген, наші союзники проти большевизму!

- І ти в то віриш? Відколи поляк став нашим союзником? Хіба забув 44-й рік? Кожний поляк, обоятно до якої партії належав, грабував наш нарід. Нині, коли комуна їм влізла в печінки, а ми її товчемо, стали нашими союзниками! Чому не товкли комуни, як ми до них звертались листівками? Думали, що англійці і американці віддадуть їм Галичину.

- Гей, Цяпко! каже Ясень. Хіба ми казали, що вони є нашими союзниками? Це говорив політвиховник! Це його діло так говорити! Рейд був потрібний Євгенові, Бурлаці, може, ще кому, а ми лише чекали, щоби поляки піднесли носа, були б втерли! Втерли, і то порядно!

- А тепер скажіть мені, що ви там в Динові поробляли, як він ще донині стоїть! Не спалили? питаю.

- 17-го листопада цілий курінь командира Байди вирушив на Динів! почав говорити Хомик. Нам потрібна була медицина. В нашому терені аптеки були вже пусті. Динів мав. Треба було лише піти і купити. Тож пішов цілий курінь. Вони скорше сподівались чорта побачити, як нас. Місто ми здобули без стрілянини бо зараз на передмістю ми зловили ОРМО, від якого довідались їхнє гасло і ловили їх, як курчат. А хто не підніс руки вчасно, пішов до "Авраама з поклоном". Ми радо б спалили це бандитське гніздо, але не було потреби. Аптеку ми взяли без пострілу, хай собі місто стоїть!

 

До розмови втрутився ройовий Хомика друг Стоп, кажучи:

- Якже ж то, Стефани, так насухо клепчете язиками? Не приймаєте гостя?

 

На ті слова, як з-під магічної палички, на столі виросла фляшка самогони. Наливши, хто в що мав, ми випили за Стефанів, не тільки присутніх у хаті, але за всіх, що були в сотні. Вихиляючи чарку з самогоною, Хомик каже до мене:

- Пий, Цяпко! Там води нема, вона чиста, як сльоза.

 

Ройовий спитав, що це означає? Хомик пояснив:

- За німецької окупації він приходив купувати в моєї мами виборівку (горілку), яку мама дістала за здачу корови. Я, як був в бавдінсті, приходив до хати і кожний раз зливав водку, а доливав воду, щоби не було видно, що рушена. Цяпка її пив!

 

Всі почали сміятись, але від того часу Стефан завжди платить за випиту горілку. Навіть ще тепер, в Австралії.

 

Наговорившись з друзями, я пішов до своєї групи, коли раптово стрінув нашого колишнього коменданта Орла, якого переслідував чогось новий окружний провідник СБ, старий Пастернак. Як мені казав провідник Потап, якісь старі гріхи.

- Як справи, друже Орел!

 

Він відповів понуро:

- Сам знаєш, старий завзявся на мене. Що колись було добре, нині стає мені на перешкоді!

 

А я подумав собі: старі гріхи не дають спокою. Він просив піти з ним на Грушову, але мені було час до групи. Якраз прийшов, як провідник хотів зробити з нами всіми збірку, користаючи, що є обі групи, першого і другого районів. Тож він почав:

- Друзі! Це, що буду говорити, торкається нас всіх як служби безпеки! Командири мають свої інструкції, а ми свої. З України приходять сумні вістки. Там бійці УПА і підпілля ОУН, а з ними і СБ, мусять протиставитись страшному тиску переважаючих сил ворога і не здавати позицій. Героїзм, що проявився в наших рядах і рядах ОУН, є такий великий, що він став праві неймовірним. Блокади, які большевики роблять по селах Волині, Галичини і Буковини, пожирають страшні жертви, але друзі не здаються. Нам тут є легше, але і на нас прийде час, до чого нам треба приготуватись. Ми знаємо, що поляки планують по зібранню збіжжя з поля, переселити звідси всіх людей. Одні кажуть, що на схід, другі кажуть, що на захід, на по-німецькі землі. Але до того ще далеко. Гірше є те, що большевики почали вести боротьбу з нашим рухом бактеріологічною зброєю. Дарма, що вона є заборонена міжнародним правом. Але що для большевиків якесь там право! Вони кинули на ринок затроєні заштрики , знаючи добре, що наш рух їх скуповує. На Волині большевики роздали отруту своїм сексотам, щоби труїти в першу чергу командирів, провідників та всіх, хто працює в підпіллі. Поляки, як нам відомо, почали з нами вести боротьбу венеричними хворобами, пускаючи між наше населення заражених тими недугами вояків. Кому вдасться заразити жінку, що добровільно піде з таким вояком, кому – силою. Маємо ознаки того в Ямні і відомо, що нас коштувало вилічити заражених та переконати інших. Московський терор виявляється всюди, де Москва може тільки сягнути своєю лапою. Тож ми мусимо бути на сторожі порядку, на сторожі спокою, наша чуйність мусить бути всюди, нічого не перепускати боком, всі вістки перевіряти, а відповідальних за них потягати до послуху і дисципліни. Ідучи в терен, треба знати, з ким і що говорити, бо не знаємо, хто буде тим, що перший зневіриться нашій боротьбі і піде до ворога. Тепер прочитаю вам відозву головного командира Т. Чупринки, що видана в липні тамтого року.

 

Він витяг звиток паперу і почав читати: "Я певний, що ви, незламні борці-герої, вміло засвоїте собі ті нові зразки бою з ворогом, так скоро і вміло, як вміли засвоїти собі і опанувати мистецтво партизанки. Окриті, невловні, ви негайними блискавичними ударами будете вдаряти ворога там, де він того не сподівається. З питомою вам відчайдушністю і витривалістю, про яку ходять легенди по цілому світі, будете продовжувати своїми вчинками старі традиції УПА і будете виховувати своїми геройськими вчинками нове покоління, щоб його включити в революційну боротьбу. Ви докажіть ворогу ще раз і ще раз, що української революції подавити не можна, що боротьба завершиться побідою і створенням Української самостійної соборної держави! Слава Україні!"

 

Провідник зітхнув собі і каже:

- Друзі, я вірю у вас! А тепер забавляйтесь, хто як може. Ми мусимо іти до криївки!

 

Перед нашим відходом в другий район провідник Борис попросив у провідника дозволу піти в четвертий район на Йордан, щоб відвідати дружину і дві доні. Провідник йому позволив, і ми розійшлись з групою. Ми заховались під землю. Очевидно, що збавило нам півдня замести свої сліди. Майже цілий січень ми просиділи в криївці, лише як була завірюха чи падав сніг, досить густий, щоби затерти сліди, приходив хтось зі світу і приносив нам вістки. Між такими були і часописи, які передавали нам з першого району. Я давно не переглядав їх, бо мав що інше на голові. Тепер, сидячи в криївці безчинно, перепакувавши свої записки в бляшану банку з-під молока, яку мені вдалось зорганізувати в першому районі, лежу на причі, переглядаю і читаю газету з вересня 46-го року "Дзеннік Жешовскі", де є інтерв'ю з генералом Роткевічем, командуючим відділами на нашому терені, у якому його запитують: "Кеди конец бандом?" Або "Нове Горизонти", Перемиський часопис, де жаліються на наскоки "бандеровцуф" "Жечпосполіта", знову, застановляється "О чим мажи УПА". "Дзеннік Жешовскі" за 2 жовтня 46-го року хвалиться, як поляки здобули "Радіо УПА", і рівнож журнал "Пшекруй" за 21 вересня 46-го року містить обширний репортаж про УПА, очевидно, з точки зору поляка-шовініста. Тижневик Війська Польського "Польска Збройна" поміщає багато матеріалу, навіть зі знимками. Годі все нині передати, бо мої записки, що по десятилітнім перебуванні в банці майже чудом остались цілі, таки сильно затерлись. А пам'ять не дописала.

 

Почали приходити звіти з терену, і то не дуже веселі. Гинули люди. Вороги набували практики в боротьбі з нами, мали поповнення, і всі їхні потреби забезпечувала держава. В четвертому районі гине референт СБ Максим, а два бойовики, що були з ним, Мазепа (родом з села Жугатин), та Драпак (родом зі східних теренів України) попадають до рук поляків. Драпак заломлюється і веде поляків на криївку, яка була замінована, відриває йому ногу. Слід за ним пропав. Мазепу збили до непізнання, вибили одне око, і коли його везли через Сян, він кидається на свого ката, намагаючись його втягнути у воду, але, прошитий серією з автомата, гине. В руки полякам потрапила підпільниця Оля, яку хотіли звербувати до співпраці в Бірчі. Вона підписує, згоду вертає в терен і зголошується в провідника Карпа, оповідає, що зробила. Провину їй дарують, пізніше дістає від поляків 15 літ тюрми, переживає і виходить на волю, як сотки інших.

 

Ось звіт з п'ятого району. Звітує провідник Орлик: "В Ракові поляки арештували одну дівчину і почали її випитувати, де квартирує боївка з провідником Орликом. Дівчина каже, що не знає. Але полякам потрібна була жертва. Дівчину допитували в Ропенці. Коли не призналась, забрали її до Ліська. Там нові допити. Коли дівчина твердила, що не знає, прив'язали її до стола голу, і почали нею забавлятись. Коли дівчина зомліла, відляли водою, привели другу дівчину, що там сиділа, казали її вбрати і вкинули її до келії з тою дівчиною, яка була з Безмігови. Вночі її забрали і пустили в лісі, збожеволілу. Її віднайшли в лісі після того, як та дівчина з Безмігови донесла провіднику Орликові".

 

До нашої криївки друг Лис припровадив окружного провідника СБ, старого Пастернака, якого поставили на місце загиблого провідника Летуна. З ним був ще Хрущ. Сливка і Лев пішли засівати снігом-сліди, а ми посідали і говорили собі, а провідники собі, про справи, які кого цікавили. Принесли нам сумні вісті. 17-го січня впав провідник Борис, не дійшовши до своєї родини. Впав зі своїм братом Михасем і другом Карим в присілку Доброї, де на них наскочив "батальйон смерті" Михальського (КБВ). Друг Яр, який пробував втікати, був скошений на полі кулеметами.

 

За два дні бойовики відійшли. Ми ще побули в криївці до 26-го січня. Надворі потемніло, і провідник каже: "Ідемо до колиби, треба наставити нового референта СБ, щоби боївкарі знали, кого слухати". Труднощів не було. Сніг валив густими платами, і ми щасливо добрались до колиби. Нечай зробив збірку групи, і провідник Потап офіційно затвердив молодого студента Львівського університету, який заступав провідника Бориса, на референта СБ, хоч і знав, що він молодий і недосвідчений. Звідки було брати людей? У колибі провідник, переглянувши пошту, покликав мене до себе і каже:

- Бери собі, Цяпко, Лиса і Косаря та підеш до провідника Орача! Там відбереш одну нашу дівчину, яка пішла на співпрацю з большевиками, і припровадиш її сюди в Ямну.

 

Ми пішли. Надворі почав притискати мороз. Місяць світить, під ногами скрипить сніг, уста забиває, не можна дихати. На цю дорогу я позичив собі в друга Лева десятизарядку, бо можна наставити її на серії і бити з неї, як з кулемета. Ніхто не розрізнить. В Макові не вступаємо до нікого, бо нам спішно до Курманич, заки група не вийде кудись на день. В Грушаві я хотів дещо довідатись, та і напитись чогось теплого. Тож стукаю до знаної хати, стукаю ще раз – ніхто не відзивається. Пішов стукати до другої – те саме. Ідемо до с. Конюша, і в перших хатах стукаю. Даремно. Ніхто ані не моргне, ані пчихне. Пробую ще в одній. Те само. Кажу, хто я є. Даремно. Щось мусило статись, але що? Кажу до друзів:

- В половині села маю знайому вдовицю, зайдемо до неї, вона скаже!

 

Посуваємося дуже обережно, бо відчуваю якесь лихо. Коли дійшли до знаної хати, обох ставлю на стійці, а сам стукаю у вікно. Раз, другий. Кажу, що то я, Цяпка. У вікні показалась голова жінки. Рипнули двері до сіней. Відчинила вхідні двері, а я питаю:

- Що, до лиха, чума зайшла на села, що ніхто не відповідає?

 

Вона мене потягла до сіней:

- А що, ви нічого не знаете? Втікайте з села! Два дні тому в Бірчі зголосився бунчужний сотні Ластівки, колишній ваш комендант Орел (Роман Сус), водить військо і видає Ластівчині магазини зі збіжжям. Наразі не показує пальцем на людей, а як почне?

 

Вона говорила, а я слухав і якби мене хто товк обухом по голові. Не хочу вірити:

- А ви не помилились?

 

Вона тягла далі:

- Якщо ви нічого ще не знаєте, спішіть до групи і повідоміть провідника та всіх, що ще не знають.

 

Мусив повірити. Німа тиша в хатах говорила сама за себе. Дякую жінці і кажу їй іти досередини, бо почала вже трястись з зимна. Вона ще вспіла мені подати коробку консервованого молока, яку кидаю в торбу. Виходжу та кажу до друзів:

- Погано, друзі! 26-го січня зголосився в Бірчі Орел і водить польське військо, крадуть Ластівці магазини зі збіжжям. Коли ми вийшли з колиби, ніхто нічого ще не знав, тож треба повідомити їх! Ти, друже Лисе, будеш вертати до наших, а ми оба будемо шукати провідника Орача! Даш раду, Лисе?

 

Лис лише стиснув мені руку, і вже його не було. Я потягаю Косаря за собою і йду в сторону Барандьович, шукаючи в голові розв'язку питання, де шукати групу провідника Орача. Якщо тут гуляє Орел, то чи вони десь не під Перемишлем? Але іду над Барандьовичі, і, ставши над селом, дивлюсь по небі. Косар побачив, що я споглядаю в небо, і питає:

- Що, сушиш зуби до місяця?

- Ні, друже, питаю, де є наші! – відповідаю Косареві. І ось з одного комина сипнуло кількома іскрами. Хтось підкинув вогню до печі. А хто це міг зробити? Тільки наші. Обоятно хто! Кажу до Косаря:

- Вже знаю, де є наші, але не знаю хто!

 

І пустився іти в село. Сніг скрипів під ногами, зраджував нашу ходу. Тож скоро я почув: "Стій! Кличка!" І цокнув замок. Подаю кличку і кажу: "Тут я, Цяпка!" За кілька хвиль вітаюсь з другом Чудом, який стояв на стійці. Іду до хати і зголошуюсь у провідника Орача, який каже:

- Маєте щастя, ми вже ладились до відходу! А як ви нас знайшли?

- По комині! – відповідаю, пояснюючи.

 

А провідник сказав до всіх:

- Треба пам'ятати на другий раз, поляки також можуть нас так розпізнати!

 

Коли я сказав Орачеві, що завернув Лиса, він похвалив:

- Дуже добре зробили, Цяпко. А тепер напийтесь теплої кави і будемо йти в ліс!

 

В лісі вже були на становищі обі сотні, Бурлаки і Крилача-Сухого, а коли ми долучили, їх мінери замінували стежку на снігу, яку ми зробили кільцевою, так що лицем ми були до неї, як би ми не дивились. Дерева, вкриті інеєм, виглядали як ялинки, а порушив гілляку – бурульки дзвонили, як китайські дзвоники.

 

Командир Бурлака видав наказ:

- Стріляти всі мають перше в Орла, якщо поведе військо!

 

Бурлака рівнож був вдоволений, що я завернув Лиса. Напевно, повідомлять і його чоту Ваньки, яка сусідує з боївкою. З нами була рівнож Оксана, колишня підпільниця, яку восени зловили большевики. Запропонували їй співпрацю, і вона погодилась. Додали їй ще одну сільську дівчину і перевели через кордон, щоби розвідати про наші сили, переважно де сидять провідники терену, СБ, де квартирують сили УПА. Тільки перейшли кордон, боївка першого району їх зловила і взяла на допити. Оксана твердила, що нічого не знає, що втекла, але друга дівчина призналась від першого разу, за чим прийшла. Погодилась на цю роботу, бо большевики їй грозили, що вивезуть її родину і її, як не піде з Оксаною. Тому Потап хотів мати Оксану в себе, ну і окружний провідник – старий Пастернак – зацікавився тою справою.

 



31-го січня я вмовив провідника Орача, щоби іти в другий район, бо провідники чекають. Ми вийшли, як тільки звечора сотні пішли десь на вечерю. В Грушові довідуємось, що в Риботичах спокій, казав о тім один господар, що щойно приїхав звідтам. Тож ідемо сміло. Під ногами тріщить.

 

Місяць якби здурів, видно як вдень. Чоботи мої замерзли як кість, навіть не згинаються, стежка слизька, треба добре триматись, щоби не гепнути на спину. Позатягали "маскировки" на себе і пішли. До Макови ми перейшли полями, не потрібно було йти на кладку. В селі тихо і темно. Ніде не світиться, видно, люди вже сплять, заощаджують нафту. Десь в четвертій хаті виднілося слабе світло, яке перебивалось крізь замерзлу шибу. Затримую всіх під першою хатою, кажучи до провідника:

- Піду перевірити. Мене тут люди знають, а в разі чого не ідіть, як ми прийшли, а в поля від Риботич!

 

І я пішов. Сніг скрип, скрип. Підходжу під хату і дивлюсь крізь замерзлу шибу досередини. На підлозі сплять покотом польські вояки, а при кухні стоїть господиня хати з дітьми і щось варить. При ній стояв і вартовий, грівся. В сінях була зложена вся зброя. Перша моя думка була кинути б сплячих гранату. Але скоро ця думка згасла, пригадав собі про дітей і жінку, яка не раз і не два варила і нам. Тож відходжу від вікна, та зрадливий скрип снігу почув вартовий і, вийшовши на поріг, крикнув: "Кто єст? Гасло!" Знаю, що мене не може бачити, бо я лежав під плотом і накритий був білою "маскировкою". Але як відв'язатись від нього? Наробить крику, і я пропав. Тож, не надумуючись, скеровую свою десятизарядку і натискаю на спусковий язичок. Пшик! Не спрацював. Натискаю знову, і замість серії, лунає один постріл. Поляк ричить: "Матко Боска ", – та валиться на поріг. Тоді я біжу вже за своїми, які почувши постріл, побігли в поля, як я їм казав. Вже сховався за хату і пустився полями вслід за своїми, як небо освітили ракети та заговорив кулемет, мабуть, застави, бо пражили по кладці і стежці. Мені було видно, як летіли в ту сторону світляні кулі. Одним словом, стало пекло на землі. Поляки повибігали і стріляли Бог зна де, а ми тимчасом віддалялись від села. Ідучи слідами за своїми, зауважую на снігу пачку паперу, яку ніс Серна, плащ, що кинула Оксана. Піднімаю це все і доганяю своїх вже на верху. Тут вітер поздував сніг, краще іти. Віддаю папір Серні, плащ Оксані і кажу до провідника:

- Тепер скоро мусимо перетяти дорогу Риботичі-Угники, бо не знати, чи в Риботичах нема війська, яке може нам відтяти відступ!

 

Бродимо в заметах. Тяжко іти, сніг замерз, ломиться з тріскотом, тяжко витягати з нього ноги. Але ми перейшли щасливо, і, діставшись в поля від Грушови, оглянулись позад себе. Небо було засіяне штучними звіздами. Це різноманітні ракети, що освічували його. Стрілянина не вгавала, не знати, до кого вони стріляли, хіба Богові у вікна. Ми вийшли в лісок між Грушовою а Конюшою і там затримались. В Конюші заїдло гавкали пси.

 

Хто там? Провідник каже до Серни і Оленя перевірити терен. Вони пішли. Вернувши, кажуть, що в селі була сотня Крилача, якраз відійшла в ліс на становища. Питаю провідника, чи не можна б розпалити з сухого чатиння вогонь і зігрітись. Він позволив. При вогні дивлюсь на Оксану, і зробилось мені жаль її. Панчохи, які мала на собі, висіли з ніг клаптями, подерлись на твердім снігу. Ноги посиніли, ціла трясеться, як осика. Кажу їй сісти біля вогню, стягаю з її ніг чоботи, беру сніг і натираю закостенілі ноги, доки не дістали рожевого кольору. Витягаю свої запасні онучі і кажу їй взутись. Ніхто не відізвався ні словом. В очах Оксани я побачив сльози не то жалю, не то розпачу. Я сповняв лише людський обов'язок. Вона була сама собі винна. Чому не призналась до вини? Могли її виправдати, що рятувала своє життя. Коли скінчив, питаю провідника:

- А може, так трошки теплого молока?

 

Провідник подивився на мене з-під ока, бо думав, що я жартую, але я вже витягав з торби консерву, яку дала мені жінка в Конюші пару днів тому. Кладу її на вогонь, і за хвилину ми ділились молоком, як причастям. Пили з насолодою. Крапля теплого молока, що розплилось по шлунку, робила своє. Ми розгрівались і всередині. Провідник наказав погасити вогні і вести слідами до сотні Крилача. Ми пішли їх слідами, забуваючи, що вони мінують стежку за собою. Та тим разом обійшлось. Командир не мінував, бо, як казав, в терені спокій. Ми розповіли про випадок з військом, а він сказав: "Ви нас вигнали з теплих хат!" Вдень принесли інформацію з Макови. 17 поляків відморозили ноги, і тяжко обморожених відправлено до шпиталю. 30 пообморожували легко носи, руки, вуха, а один, ранений мною в рамено, плакав як дитина і повторював: "Дякую Богу, що живу, моя війна на Українє сконьчилась!"

 

Казали люди що з ними був і Орел, але його скоро вивезли, бо між вояками повстав проти нього бунт. Вони вважали, що все це через нього. Увечері ми не ішли з сотнею, а пішли під большевицький кордон до с. Сільці. Там стрінули майже всіх санітарів славного Вуйка, які робили тепер добру роботу, а не пильнували його. Славко навіть думав женитись і просив нас всіх на весілля, лише не мав ще позволения теренового проводу. Тут ми перебули чотири дні, як в Бога за дверима.

 

6-го лютого ми, взявши дещо з собою, вирушили в другий район на пошуки провідників. Обійшли Угники, але вступили до одної хати взяти собі трохи хліба і сала, бо не знати, як довго прийдеться шукати своїх. Тепер верхами ми пішли в Турницю. Зранку знайшли місце і отаборились. Стягаєм сухе галуззя, розпалюємо вогонь і гріємось. Знаючи, що будемо ночувати, збираємо купу дров на ніч, і при тій роботі гріємось, жартуємо самі з себе. Мороз потискає щораз більший і більший. Так нам минув день. Звечора ідемо до Арламова, довідуємось у станичного, що всі групи вийшли з терену, а вдень були поляки з Орлом. На нікого ще пальцем не показав. Хвала Богу хоч і за це.

 

7-го лютого днюємо і ночуємо, не ідучи ніде. Їсти ще маєм що.

 

8-го потиснув ще гірший мороз. На ніч розпалюємо кілька вогнищ і кладемося ногами до вогню на чатинні з сосни, що служило за постіль. Вартовий мав пильнувати Оксану і вогонь, підкладати, щоби горів цілу ніч.

 

9-го лютого перше, що чую, це слова Серни: "Шляк трафив нові чоботи!" Підошви згоріли, і Серна світив голою ногою. Замотує шматами і так сидить при вогні. Чобіт потребує і Оксана. Під вечір провідник каже до мене:

- Треба піти на розвідку до Макови. Може, провідникова жінка знає, де його шукати!

 

Так і робимо. Іду я, Чумак і Серна. Провідник докидає:

- Принесіть чоботи і для Оксани, так не може ходити!

 

Коли ми застукали в першій хаті і спитали, чи не було поляків, господар подивився на мене і каже:

- Як можуть бути поляки, як щойно був тут Сливка і шукав за тобою!

 

Ми зраділи. Наші в селі. Дякуємо господареві за радісну новину. Іду до провідника, а він питає найперше де Орач.

 

Оповідаю, по що ми прийшли, а він каже до Нечая:

- Знайдіть сани і привезіть їх сюди! Зайдіть до моєї жінки, хай дасть свої чоботи для Оксани, заки витягнемо з магазину!

 

Я теж хотів іти, але провідник затримав мене:

- Скажи Сливці, де шукати решту, а ти лишайся і розказуй свої пригоди, бо, як чую, їх було досить! (Люди вже знали, що то я стріляв до поляка. Як? Не питайте).

 

Коли я розповів коротко про все, він спитав:

- Чого ви пхались туди, як знали, що Лис нам все розкаже і ми не будемо чекати на поляків у колибі, про яку відомо Орлові. Але дивно. Він видавав все, що знав, але до колиби поляків не повів. Чому? Того не питайте, не знаю. Він і на мене пізніше не свідчив, як я попав до поляків.

 

Доки ми розмовляли, господар приніс фляшку "доброї", налив келих та каже: "Це, Цяпко, вам за те, що настрашили поляків, які добре померзли тої ночі, а поранений не міг натішитись, що для нього "война на Україні сконьчона!"

 

- Якби моя десятизарядка не замерзла, був би перед св. Петром стояв ще тамтої ночі! – відповідаю, беручи келих. Потап, сміючись, каже: "Ти стріляєш, а Бог кулі носить".

 

Він був у найкращому настрої. На подвір'я в'їхали сани, і до хати впхались змерзлі друзі. Передаю фляшку провіднику Орачеві і виходжу до бойовиків. Передаю десятизарядку Левові, нарікаючи:

- Завела!

- Завела, кажеш? Треба було її тримати при серці, а не на морозі. Знаєш, що тоді було 41 степінь зимна?

 

Була то правда. В лісі тріскали старі буки і граби, якби хто стріляв з кріса. Ми навіть не чули, як поляки з Орлом розбивали табір Ластівки, що був за другим потічком від того місця, де ми днювали, як собі пригадую. Ще не розговорився з друзями, як в порозі став Сливка:

- Цяпка, до провідника Потала!

- Ідемо оба, – каже Пугач, встаючи.

 

Коли ми прийшли до провідника Потапа, він, побачивши і Пугача, каже:

- Добре, що і ви прийшли, друже Пугач! Знаєте, Лев щораз більше хорує, його думаю віддати назад до провідника Орача, свіже повітря піде йому користь! На його місце беру Явора! Чи ви згідні зі мною?

- Ваш наказ, мій обов'язок слухати, друже провіднику! Явора знаю, молодий, але відважний. Коли вже це було полагоджено, Пугач каже в мою сторону:

- Тебе поляки повісять за твої штучки, не чекаючи суду!

- Перше мене мусять зловити, друже провіднику! – відповідаю, бо що було казати.

 

До розмови вмішався знову Потап, кажучи:

- Того ніколи не зарікайся! Ніколи не знаєш, що станеться! Ось в четвертому районі поляки зловили бойовика Щура, який сотки разів зарікався, що не дасть себе зловити живим. Ви його знаєте, мабуть, не від нині, Цяпко. Вони його просто вкрали, як ішов останній за своєю групою! Поляки навчились від нас! Боївка хотіла його відбити, але сексот повідомив поляків про засідку і вони пішли іншою дорогою! Як бачиш, Цяпко, все в Божих руках! Не в тому, чи ти загинеш, бо не дашся зловити, а в тому, як ти себе поведеш пізніше!

 

Його слова викликали в мене мурашки по тілі. Зловлення бойовика Щура в'їлось в голову і не давало спокою. Яка ж моя доля? Нас усіх? Та життя не стояло на місці. Події, які наступали завдавали не одне питання. Вчора Орел, перед тим Оксана, тепер з сотні Ластівки зголосився рівнож стрілець Скала, уродженець Тисови. Хто завтра піде до ворога? Мої думки перервав голос провідника Потапа:

- Приготуйтесь до відмаршу, ідемо десь над Ямну, будемо продовжувати слідство! На вашій голові безпека, не кажу за боївку, яка до вашої диспозиції. В них є ще інші роботи!

 

Покидаємо Макову і снігами бредемо в сторону Ямни Долішньої. По тижневі слідства Оксану забрав назад Орач, щоби передати її провіднику Орланові, хай він вирішує її долю. В нас виникла інша проблема. З постанням у Войткові станиці ВОП-у поляки почали часто бувати в наших селах. Не грабували, не били, а залицялись до наших дівчат-підлітків, які почали "флірти" з ними, і треба було положити тому край. Треба було декому перетріпати задки, декотру остригти, щоби не цілувались з ворогом, який мав в тому свою ціль. За поцілунком ішла зрада, що виявилось наскоками на наші квартири. Може, це було роботою когось іншого, бо з смертю провідника Бориса справа Вишинського таки завмерла. Молодий референт СБ не давав собі ради, хоч мав поміч в особі коменданта Нечая. Ми ж мусили відійти до криївки, бо нас завалили звітами.