Партизанськими cтежками Закерзоння. Частина 2. (Автор: Грицько-Цяпка Дмитро)

опубліковано 6 груд. 2015 р., 03:37 Степан Гринчишин   [ оновлено 28 груд. 2015 р., 10:53 ]

У СВОЇХ СТОРОНАХ

Прийшовши в свої терени, ми застали великі зміни. Поляки відбирали нам село за селом. Не стало людей в Корманичах, Конюші, Блилинцях, Аксманичах. Але по тих селах Перемщини, в яких лишилось, скажімо, 35 процентів українців (в яких – більше, в яких – менше) ніхто не тратив духу. Боротьба щойно розпочиналась, бо поляки виселенням нагнали всіх здорових і молодих людей до УПА; сотні набирали сили. Військо викидало людей з хат під цівками автоматів. При кожному підрозділі були спецгрупи большевиків, які навчали польське військо методів боротьби з цивільним населенням, з жінками і дітьми, бо УПА була для них недосяжна.

 

В "Акції переселенчій" брали участь дивізії польського генерала Роткевича та інших. Росли валки людей, яких гнали через кордон до совстського "раю", грабуючи при цьому що попало. Так нам оповідали люди, які лишились.

 

Ішов грудень "в білих чоботах". Впав перший сніг. Незадовго латинські Різдвяні Свята. Провідник, даючи нам пару днів вільного, сказав, що Свята будемо святкувати в Карпатах, у командира Рена. Для мене це була чудова новина. Лісовик і Чуйко рівнож раділи, бо всі ми його знали з Букової Берди. Одначе, прошу провідника пустити мене до Ямни, до своїх товаришів-бойовиків. Дав згоду. По приході в другий район, спочатку зголошуюсь у провідника Потапа, а тоді йду до друга Бурого і міняємось знову. Я забираю свій кожух, віддаю йому його плащ та питаю про новини. Друг Бурий, віддаючи мені кожух, каже:

- Якби не твій кожух, мене би було добре посікло, зробило б з мене решето, коли 25-го жовтня між нами вибухла граната. Загинув наш кущовий розвідник Муха, поранено мене і Гордого. – А про новини додає?

- Воюємо, і падуть жертви. 29-го жовтня від рук польського війська загинув Каня. Бойовика Смика зловили 26-го жовтня, кущовий розвідник вбитий 17-го жовтня.

 

Це великі жертви. Тож питаю, чи нема добрих вісток.

- О, є! – каже Бурий. - Бралисьмо участь в бою на Бірчі 22-го жовтня, а також на Кузьмині. Наш Петя, який тепер є в провідника Карла командиром боївки, сам вистріляв зі своєї півкрісівки 12 поляків, як ті вискакували з хати, і здобув РКМ (ручний карабін машиновий) Дехтярова та іншу зброю. Брали рівнож участь в засідці на поляків, здобули також РКМ Дехтярова і досить амуніції. Були ще на акції з відділами на Ліщаві та Заліссю, там загинув один наш стрілець, Куропатва.

- Як бачу, ви не спали, доки я блукав світами. Жовтень був гарячим місяцем!

- Так, друже, Потап не дає нам засиджуватись, а гонить не менше від вас!

 

Але на довші розмови не було часу, бо ішли кур'єри в перший район, і я пішов з ними, щоби долучитись до свого провідника. А вже час було. В селі Курманичі стояло повно нашого вояцтва, навіть одна чота сотні Громенка. Як казав провідник ідемо "засвітити свічки полякам в Кругелю, щоби не подумали, що ми за них забули". Маю нагоду побачити своїх односельчан, але застаю їх "не в сосі" (не в дусі). Споминаєм геройську смерть нашого друга Микити (Дмитра Конюха), який до останнього бився з большевиками, хоч лежав ранений на ношах. Про нього мова піде далі. Тож питаю:

- А як вам пішло на Бірчі?

- Бірчу ми мали в руках. Покарали кількох бандитів на горло, але хат не спалили. Командир Прут задовільнився трофеями і відійшов, а ми тепер терпимо. Гаддя окопалось бункрами бетоновими і робить наскоки на наші села та втікає в ті бункери. Громенко був на Кузьмині, то він зробив набагато більше. Або Крилач на Корінці чи Ластівка на Волі Корінецькій – то хоч загрілись,– - закінчив Ясень. А друг Вовк додав:

- В Кузьмині було 90 забитих і 100 поранених поляків. Нам не потрібна пропаганда, бо поляки в неї не вірять, вони поважають лише сильний п'ястук.

 

На довші розмови не було часу. Сотні ладились до відмаршу, і я супроводжував провідника до почоту командира Бурлаки. Там був вже і командир Ластівка, на якого чекали. Вимарш почався, як тільки надворі смеркло. Ми тяглися поволі, як слимак, бо вдень сніг розтав і зробилось болото, в якому грузли вози, що везли Перемишлю подарунки: тяжкі міномети калібром 82 мм і снаряди до них. Було 24-го грудня 1945 року. На половині дороги провідник дав мені завдання:

- Бери, Цяпко, одного бойовика від Орача, що є родом з Кругеля. Ідіть і перевірте, чи там є польське військо, та попередьте українців про акцію. Хай не бояться. Нехай стануть на порозі і кажуть, що вони тут родились.

 

Ми пішли. В Кругелю поляки сиділи при столах, при Святій вечері (бо ж нині їх Свят-Вечір), при "хоїнках" – ялинках. Коли ми повідомили наших людей, вони розбіглись і застерігали інших, а ми вернулись і на умовленому місці чекали на командира і провідника, щоби здати їм звіт. Бойовик пішов до своєї групи, я долучив до чоти Марка, де були мої односельчани.

 

Ідемо до Правковиць знищити водогін, щоб стримати подачу води до Перемишля. Були вже коло водогону, коли повітря перетяли мінометні стрільна, які рвались в казармах саперів дев'ятого полку. Зчинився рух, завили сирени, з с. Острова хтось почав стріляти, але кулі летіли "Богові у вікна". Наступний залп пішов на будинок УБП (уряд безпеки публічної), але, як казали пізніше люди, міни не долетіли, а розривались коло брами. Третій залп був спрямований на залізницю та головний двірець. Як казав провідник наступного дня, в Перемишлі були заграничні кореспонденти, акредитовані у Варшаві. А тим часом небо роз'яснілось: горів Кругель, і Малий, і Великий. Шкода лише, що через сильну мряку не було добре видно Перемишля. Ми підійшли під водогін і сказали сторожеві відчинити. Він не опирався. Зайшовши досередини чотовий Марко взяв кілька гранат та пустив у помпу, яка гнала воду для Перемишля. Один гук, сильний блиск – і водогін перестав працювати. Сторож виніс нам навіть гарну "струшлю" – півлітру, і ми подались в сторону освітленого пожежею в Кругелю і Зеленці Перемишля.

 

Мені в очах стала стрімка вулиця Баштова, яка була засаджена грубими вже каштанами, будинок бурси ім. св. Миколая, а напроти – будинок Української гімназії, у якій завжди роїлося від люду, як тільки починався шкільний рік. То знову вулиця Татарська, дівочий інститут, де все повно красивих українських дівчат з підперемиських сіл чи далекої Ярославщини. На Баштовій стоїть також довжелезний корпус Української духовної семінарії, а далі – Замок. З нього видно як на долоні довколишні села, включно з моїми Вапівцями, де, як свічка, стояла величезна тополя, що ділила село на горішній і долішній кінці. Думки біжать, ніби кінострічка. Що там тепер? Пустка. Все вигорнули поляки і большевики, загнали в ясир найкращу молодь, знищили нашу культуру. Тому, палячи хати, що лишилися по українцях, ми робили прислугу тим, які тут кров'ю і потом здобували для себе і для наступних поколінь якийсь набуток, що його варвари тепер хотіли присвоїти собі. По правій стороні починає рожевіти. Це займалась перша хата в селі Пралківці. Там діяла чота Журавля сотні Ластівки, роблячи чистку, або, як ми казали, "віддавали довг полякам".

 

По закінченні акції, відділи розійшлися кожний в свою сторону, а група провідника Орача, до якої прилучився і я, пішли з сотнею Бурлаки. Не відійшли далеко від Кругеля, як в лісі командир Бурлака дав команду на спочинок. Але розпалити вогнище не позволив. Кожний тупцює та гріється як може. Стійковий повідомив, що по нашому сліду йдуть поляки. Віддано наказ зайняти бойові позиції. Лежимо, але поляки не надходять. Як повідомила розвідка, вони перейшли за 30 м перед нашою лінією оборони, але, мабуть, не хотіли нас бачити, бо сліди на снігу виразно показували, куди ми пішли. Видно, жоден з них не хотів вмирати тоді, коли народився Ісус Христос – на саме Різдво. Коли поляки забралися, ми помарширували: Бурлака – до Брилинець на вечерю, а ми з групою Орача – до Курманич, звідки, повечерявши, взяли напрям на Ямну Долішню. Прибули туди в ніч з 26-го на 27-ме грудня, приносячи з собою сніг, який валив великими платками, завалюючи всі дороги та стежки.

 

Через день ми відпочили, а під вечір подались в Карпати, затримуючись в групі п'ятого району провідника Орлика, де заступником коменданта Словака був призначений мій друг Веселий. Там пробули недовго, бо поспішали перейти Сян за темноти. В дорозі провідник радив мені приглядатися добре до всього, бо це буде мій терен як зв'язкового Карпати-Перемишль. Тож приглядаюсь до всього докладно, якщо можна щось запримітити під снігом. За Безміговою, була одна хата, майже під самим тунелем на залізній дорозі Лісько-Ванькова його ніч і день пильнувала польська варта. Ми зайшли до хати. Господарі, дуже приємні люди, жили з донькою. Провідник знайомить мене з нею. Вона була зв'язковою. Тут я мав зустрічатися з нею і перебирати пошту, якщо така була. Як я здогадався, це було перехрестя доріг Сянік-Лісько-Перемишль.

 

 

  Нас вели хлопці з Безмігови, яких дав Орлик. Сян ще не був скутий льодом, і нас перевезли лодкою. Відправивши зв'язкових, ми подались до Березниці Нижньої. Я не вірив своїм очам. На місці прекрасного села, де ми квартирували влітку 44-го року, стирчали самі комини. Лиш де-не-де була хата, люди жили в землянках. Причина? Його спалили поляки. Курінь Прута ночував у селі, а коли вийшов з села, на долівках полишалась солома. І бійці могли хіба приглядати з лісу, як поляки палили хати, де тільки застали неприбрану солому. Мене це дуже збентежило, що провідник зауважив.

- Візьмім примір, Цяпко, що курінь вступив би в бій з поляками. Чи оставив би хати цілі? Не згоріли б? А скільки людей би було вбитих? Чи командир Прут, думаєте, не плакав над тим, як приглядався? Але він жалував не за хатами, а за людьми. Поляки спалили хати, але ні одної жертви не було. Нікому нічого не сталося. Люди задоволені, що бою не було. Попитайте людей самі – так виясняв мені справу провідник, і, з його точки зору, це було правильно.

 

Дивна війна, але нічого не вдієш. Дійсно, люди були веселі, радо приймали нас, жартували, як і колись, і поляки майже завжди обходили село, бо знали, що там нема де ночувати чи перебувати.

 

На Волі Матіяшовій ми застали групу надрайонної боївки і командира Шугая (Миколу Стельмаха). Квартирували ми в якогось українця, що бував в Америці. Мав гарну цегляну хату, і вона була в такому положенні, що ніяк поляки не могли нас зненацька заскочити, бо далеко було видно довкола, як на долоні, а, крім того, існували різні потоки, якими можна було при потребі дістатись до котрого-небудь лісу. Оскільки до Свят-вечора було ще пару днів, провідник хотів побувати тут і там: любив поцікавитись, як живуть люди, чи не нарікають на утиски зі сторони наших, бо про польські знав сам.

 

Ми заходимо до сіл Жердинка Вишня і Нижня, Загочев'я, Полянка, Волковия і Завоззя та прийшли до Терок Творинних, де чекала нова штафета від командира Рена, щоби його шукати в селі Лопінка. Тож 6-го січня ми прибули до Лопінки. Коли я глянув на гору Лопінник, мені прийшла до голови згадка про бій на цій горі, перший мій бій з большевицькою партизанткою Ковпака влітку минулого року, коли я був у курені Бурлаки і стрінувся вперше з другом Зоряном.

 

Стріча з командиром Реном була напрочуд приємна. Він, як завжди, був врівноважений, усміхнений. Лише в злості його високе чоло корчилось, а брови звужувались в одну лінію, тоді – бережись. Дивлюсь на нього: волосся вже почало вкриватись сивиною, на чолі показалось більше зморщок. Але в його очах та сама сила, та сама іскра любові до свого війська, що і колись. Треба було лише бачити, як змінилося його лице, коли ми сказали з другом Чуйком, що свого часу були на Буковій Берді в його курені. Він поцікавився, в кого саме, тож оповідаємо, що я – в сотні Бульби, пізніше в сотні Крісового і курені Євгена, а Чуйко – в жандармерії.

- Так, тепер вас собі пригадую, – мовив Рен і тягнув далі: – Так, були добрі командири і я їм довірив, а що сталося? Знищив курінь, а пан де подівся?

 

Я знав, про кого іде мова. Це про Євгена, нашого курінного, який десь чудом звіявся після того, як в Лопушанці було вбито провідника Остапа, сотенного молодечої сотні.

 

Тут ми стрінули рівнож провідницю Христю, яка зі своїми дівчатами приготувала Святу вечерю. Перед самою Вечерею на нашій квартирі загостював не хто інший, як сам найславніший з докторів – головний лікар Вуйко зі своїми 10-ма "лапідухами" (санітарами) і охороною. Тоді, як командир відтинку, мав лише одного охоронця – ад'ютанта, незаступимого Галана. Прийшла година на Святу вечерю. Подруга Христя з дівчатами подавали страви на стіл, ми внесли і поставили в куті Дідуха та слухали галасу дітвори, яка не могла дочекатись Вечері. Я якраз розмовляв з Вуйковими санітарами, коли засвітила перша зірка, на яку так чекала дітвора, і ми ввійшли до хати та сіли за стіл. Провідниця Христя провела спільну молитву, побажала нам смачної куті, командир зложив нам побажання від УГВР-у (Українська Головна Визвольна Рада), провідник – від Проводу ОУН, і ми сіли "палашувати" (смакувати, їсти) страву на столі.

 

Старший вістун УПА Дмитро Грицько-Цяпка. 1946 рік

 

Для мене цей Свят-Вечір направду був радісний. Не тому, що було повно всього на столі, а тому що мав нагоду святкувати з командиром Реном та провідником. Оба були для мене учителями і батьками. Один був мені вчителем у вишколі військового знання, другий – батьком, бо вчив мене бути самим собою.

 

Коли скінчилась Вечеря, провідник, командир Рен і доктор Вуйко посідали до розмови про нинішню ситуацію, дівчата спрятували непотрібне зі стола і мили посуду, а ми вийшли до другої кімнати і затягли коляди. Коляди притягнули всіх. Прийшов командир, провідник, Вуйко, провідниця Христя з дівчатами. Співали всі разом, раділи. Радість перервав нам стійковий, який повідомив:

- Друже командир, в стороні Тісної чути стрілянину!

 

Командир якби на це чекав, вийшов надвір, а ми всі – за ним. В стороні Тісної клекотіло, в небо летіли ракети, чути було вибухи гранат або мінометні стрільна. По хвилині мовчанки, яку перервав командир Рен, ми почули:

- Це сотня Мирона атакує Тісну. Не в цілі її здобути, а щоби стримати "антків" лізти в наші села і дати людям спокійно святкувати. При цьому, його брови стяглись у одну лінію: знак, що зажурений.

 

Заслуханий в клекіт бою, я не чув, що між собою говорили командир і провідник, але за хвилину долетіли до мене слова Рена:

- В цю хвилину на вашому терені Бірчу атакує командир Коник, який присягнув знищити кляту Бірчу або загинути самому.

 

А я подумав про своїх друзів, які пішли на справу, знову без мене. Але дійсність – як мачуха, невблаганна і непередбачувана. Коли добре померзли, ми зайшли в хату, кожний думаючи про своє. Поклались на соломі спати, але сумнівно, чи хтось спав, за винятком хіба "лапідухів" Вуйкових, які хропіли собі "на цілого".

 

Збудились рано, як кому не припала стійка. Провідник Летун пішов на нараду, яку мав з референтами СБ того району, а я пішов до місцевої церкви на Всеношне і так собі затягнув по-перемиському "Бог Предвічний", що звернув на себе увагу всіх, бо ж співав довгі роки в церковному хорі. Про цей спів пригадав мені пізніше, вже в Австралії, один чоловік з Лопінки.

 

В обід я зайшов до хати, де відбувалась нарада. Там були мої старі друзі Гуцул, Максим та інші колишні бойовики Снігура. Ціле пополуднє ми просиділи, споминаючи друзів, яких вже не жили, серед них Стальку і Цока. Ввечері мої старі знайомі відійшли у свій терен, а ми подались на квартиру командира Рена, готуватись в дальшу дорогу. Попрощавшись з і командиром Реном, Вуйком і його "лапідухами", ми вибрались в сторону Городка. Сніги великі, часто застрягаємо санями, в'їжджаємо в замети. Затіяли битись сніговими кулями і незчулись, як перед нами виринуло село Городок. Тут я вже бував та мав багато знайомих, навіть таких, що були зі мною в Німеччині. Село лежало недалеко большевицької границі, тож треба було триматись на осторозі. Проте ми не затримуємось надовго і беремо напрям на Березку. В дорозі ми стрінули провідника Григора і його дружину, на конях. Від них ми довідались про смерть командира Коника в Бірчі. Це нас засмутило, а я подумав, що нам не ведеться. Тиснув мороз, і жінка запропонувала кому-небудь їхати конем. Інших охотників не було, тож користаю я, бо вбраний в кожусі. Так ми прибули щасливо до Ракови. Був уже ранок. Провідник Летун сказав мені скочити до Ямни і зголосити Потапові, що ми там скоро будемо, щоби не відходив нікуди!

 

Пришпорюю коня, і той прискорює біг, але зрівнявшись з конем провідника Григора, раптово гальмує, зарив ногами на місці, а я, як з пащі, вилітаю з сідла носом в сніг. Всі почали сміятись, а провідник Григор вибачився, що забув мене попередити і пояснив, що кінь його дружини ніколи не виходить вперед, якщо йде у парі з провідниковим конем, але як є сам, то біжить як куля. Була це щира правда. Поволі я віддаляюсь від групи, а коли вже був досить далеко, потиснув коня, і кінь пішов стрілою. Була 10-та година, як я застав ще боївку провідника Потала в селі Ямна. Переказую слова провідника Летуна та спішу до куховара, щоби дістати гарячої кави. Коли вийшов з кухні, друзі вже завели коня до стайні і нагодували. Ми почали розмовляти, бо я дійсно досить довго не бачився з ними. До мене відразу, як реп'ях до кожуха, причепився Лис, та почав бомбардувати словами:

- Цяпко, ти віруючий?

 

Я не знав, до чого він веде, тож відповідаю:

- Залежно в що.

- А я є, але ніколи б не повірив, що з святого місця можна вбивати!

- О що ходить, Лисе, що з тобою? – питаю, бо дійсно не знаю, про що йдеться.

 

Тоді Лис став пояснювати:

- Коли ми були в Бірчі і наступали в ринку, то з польського костелу нас так припекли, що ми не знали, де ховатись! Зі всіх вікон пражили кулемети, а ми, як ті дурні, лежали в снігу!

- Що, не мали фаустпатрона? Треба було пустити одного – і було б по всім! – кажу на це.

- Ага! – аж підскочив Лис. – Треба було мати позволения!

- Від кого? Від Папи? – питаю, здивований його розповіддю.

- Командир Коник заборонив! – почув я відповідь Лиса.

 

Тепер мені було зрозуміла ціла трагедія того наступу.

- Бо це варварство, – закінчив Лис, якби сам до себе.

 

Прийшли наші. Треба було братись за снідання. По ньому провідники почали розглядати звіти, а я сказав Чуйкові, що іду до сусіда, та покликав Мороза, щоби пішов зі мною. Це вчув Лис і собі напросився йти з нами. Я махнув рукою, і ми пішли до сусіда. Там мав білизну, тож миюся, перебираюся в чисте. Потім випили по келишку сивухи, і ми знову вернули до теми Бірчі. Тим разом говорив Мороз.

- Я був при самому командирі Конику і коменданті Орськім, які наступали на Бірчу з другої сторони, силами одної чоти сотні Громенка. Не розумію, пощо командира Коника пхало в місто одною чотою, тоді як друга чота "товкла кутю" сто метрів від нього. Мене послали на зв'язок вияснити, що робиться, і я вже не побачив живими ні командира, ні Орського, а лише розбитки чоти. Там його і залишено, як і поручика Орського і, мабуть, рій вояків з чоти, – закінчив розмову Мороз. Що більше я чув про цей наступ, тим більше було загадок всяких, пощо і чому.

 

По двох днях ми з провідником Летуном ідемо знову в Курманичі. Друг Бурлака скаржиться на ноги. Ростуть чиряки, яких набрався, перемерзнувши на Сяні, коли пробував перейти його вбрід. Друг Чумак хоч на Щедрий вечір проситься побути з родиною. Друг Чуйко, я і Лісовик держимося ще, бо нам все одно, де будемо. Правда, Лісовик мав родину в с. Тисова, до якої не було далеко, але він не просився у відпустку. В першому районі, я зайшов у гості до односельчан, яких застав сумними. Я вже знав від Горака, що в Бірчі загинув один з наших односельчан, Друг Тур (Михайло Козак). Знову розмова про Бірчу. Випитую Ясеня і чую:

- В Бірчі було справжнє пекло. Ніхто не знав, що робити, де фронт, де тил. Поляки повлізали в костел і сіяли звідти смерть, а нам не вільно було його замінувати.

- Чув я від бойовиків, що командир Коник заборонив ще перед наступом нищити костел.

- Ми ніколи не знищили ще жодного костела, але коли з костела сіють смерть? -- -- Один фаустпатрон – і Бірча була б наша! – вмішався друг Вовк.

- Дивна війна, думаю собі. А скільки церков знищили поляки, хоч з них ніхто не стріляв?

 

До розмови вмішався наш доктор Левко (Стефан Козак з Веселівки, присілку нашого села):

- Що ж ви хочете, якби донеслось до Папи, що ми знищили костел, міг би нас назвати "барбажинцамі" (варварами).

 

Мені захотілось з них пожартувати, тож кажу:

- А відколи ви собі позволяєте відбирати полякам гармати, танки та тікати в "гацях" (нижня білизна) перед ними?

- І ти віриш в то, що пишуть польські газети? "Нови Горизонти"? Ще до того? – відповів сміхом Ясень. – Хочеш знати правду, то слухай. По другому наскоку на Бірчу ми заквартирували у с. Лімна. Були дуже помучені. Виставили стійки і поснули. Полякам вдалось нас заскочити, і ми дійсно втікали в "гацях", але при тому наложили повні купи їхніх вояків, тож вони мусили якось свою невдачу виправдати. Бо назбирали кілька фір своїх забитих. Ми ж втратили вбитими одинадцять.

 

Мені вже час було йти до групи, прошу друзів вважати один на другого бо нас стає щораз менше. По дорозі роздумую та шукаю відповіді на питання про причину цих всіх невдач, але не знаходжу. Одного разу, заставши провідника Летуна самого, я спитав, що він думає про наступ на Бірчу, бо кожний має свою опінію. Думки різняться одна від другої, і лише деякі згоджуються. Котрій вірити? Провідник нічого не сказав, витяг звиток паперів і подав мені, кажучи прочитати самому. Були це звіти про операцію в Бірчі. Перше йшов план наступу, який опрацював сам командир Коник. Там було написано: «Власні сили, наявні до диспозиції, поділено на дві групи: східну і західну. Завдання східної групи – взяти ворога вогнем і звернути на себе увагу, а в той час західна група мала вдертись до центру Бірчі і підпалити її. До складу східної групи належали відділи Бурлаки і Ластівки під командуванням Бурлаки. В складі західної групи були відділи Громенка і Яра, що були під командуванням самого командира Коника. За даними розвідки в Бірчі мало бути: 960 польських вояків, озброєних гарматами, тяжкими мінометами та важкими і легкими кулеметами, крісами і автоматами; ескадрон кінноти; 140 міліціянтів та рота большевиків з НКВД. Акція мала розпочатись о 2-й ночі, з 6-го на 7-ме січня 1946 року.»

 

Командир Бурлака (Володимир Щигельський)

 

Це був звіт про плановану акцію, опрацьований перед наступом. Другий звіт – це фактичний перебіг наступу, який зробили командири по повороті з акції. І з цього виходимо менш-більш так:

 

Акція розпочалась о 3-ій годині, значить, на годину спізнена, бо розмоклий терен не дав змоги прийти на час і зайняти своїх позицій. Сотня Бурлаки, яка йшла попереду, знищила на своєму терені бункери і замість того, щоб піти на місто, заблудила і вийшла на Кам'яну Гору, де потрапила під сильний польський гранатометний обстріл. Відділ Яра підійшов під церкву і викинув з хат поляків, які там були, і заліг. Поляки з міста вирушили до наступу, і Бурлака, відступивши на кращі позиції, зв'язався з ними. Відділ Громенка наступав від Нового Села під командуванням поручика Орського, бо Громенко ще не вилікувався від ран, що їх зазнав скорше під Кузьміною. Коли одна чота була вже в Бірчи, друга чота була ще в Новому Селі – до міста було ще 300-400 метрів. Вони мусили перейти високу скалу, а коли це зробили, перша чота вже боролась в місті. Решта чот не могла наздогнати їх, бо сильний вогонь з польських мінометів прикув їх до землі. Так як місто вже почало горіти, ті, котрі були на костелі, виділи кожний наш рух, і вони паралізували нас кулеметами. Обі чоти мусили відступити з великими втратами. Перша чота дісталась до міста, а з нею командир Коник і поручик Орський. О 6.30 рано чота відступила з міста, втративши поручика Орського і командира Коника (посмертно його підвищено до рангу полковника).

 

Відділ Ластівки наступав на Бірчу від Волі Корінецької. Підійшовши під м. Бірчу, він отримав сильний вогонь з ворожих укріплень, особливо будинку міліції та костела. Відділ Ластівки нав'язав запеклий бій з ворогом, в якому знищив один бетонний бункер, спалив 10 хат, в яких залягли поляки, і там закріпив свої становища аж до білого дня. Почав відступати разом з відділом Бурлаки, і відступ відбувався під сильним обстрілом мінометів і тяжких скорострілів з костела. По ворожих рухах було видно, що він старається відтяти нашим відділам дорогу до лісу, але цього йому не вдалось осягнути, бо підвідділи час до часу ставили сильний опір, стримуючи поляків на крилах. У погоню за відділом Ластівки поляки пустили свою кавалерію, але її було занадто виразно видно на снігу і відділ її стинав вогнем своєї зброї. Полякам відхотілось гнатись за відступаючими, завернули в Бірчу.

 

Вислід бою: ворог втратив 70 вбитих, невідому кількість ранених; наші втрати 23 вбитими, між ними командир Коник, курінний Перемиського куреня, командир Орський. Всі вбиті залишились на полі бою в м. Бірчі. Їх доля невідома. Згинув також чотовий Павленко. Самі поляки коментували цей наступ словами: "Сама акція на Бірчу була зле зорганізована. Розвідка УПА зле розвідала наші сили, які на той час були сильні, а відділи УПА не були звиклі до боїв у місті..."

 

Конкретні зауваження можна звести до таких:

- акція розпочалась запізно, польське вояцтво вже виспалось;

- розпізнання ворога слабе;

- брак координації між відділами та командиром;

- брак навиків боротьби на вулицях міста;

- недобачення, брак обсервації м. Бірчі, куди в день наступу прибув свіжий батальйон польського війська як доповнення, бо готувалися облави на ліси.

 

Так подав журнал "Войско Польскє" за 16-те січня 1946 року, та інші польські часописи.

 

Оцінюю з своєї точки зору: світлої пам'яті командир Коник шукав смерті, загнавшись на чолі малої горстки в місто, не маючи змоги координувати боротьби розпорошених на довгу лінію слабих наших сил. Це дало полякам спроможність легко оборонятись і атакувати, і, крім того, не було сміливця, щоби розбити костел, з якого сіялася смерть. Я дійшов до такого висновку на підставі зізнань різних стрільців і звіту командира Ластівки.

 

Ми добре засіли в перемиському терен і, що мені було на руку, бо міг дещо записати до свого нотатника, "чорної книжки'', як її називав Лис. Роботи, крім стійки, стеж і розвідки, яка мене обминала, бо я був "гість", не було.

- Як живеться? – питаю друга Шугая (мого амуніційного з карпатського рейду, друга з поліції у Перемишлі, мого ровесника).

- Те саме, що вчора стійка, стежа. Тобі добре: бігаєш світом, щодня нові новини, бачиш вищих людей, чуєш їх розмови, сам стаєш мудрішим!

- Ага! Тут тебе болить! – кажу. Коли ти ідеш собі вулицями Перемишля і удаєш вищого офіцера, а тобі б'ють в дашок "шаракі" (рядові), а до того ж зиркаєш на зграбні ніжки і мальованих "панюсь" в той час, як я приглядаюсь до сосен і ялиць, то того не згадуєш? Га?

 

 Майор Червоної армії, командир Перемиського куреня Байда (Петро Миколенко)

 

До розмови втрутився комендант боївки Сокіл:

- Думаєш, Цяпко, що це належить до приємностей? Не тільки нема часу приглядатись до ніжок і мальованих лиць, як тобі до ялиць, а треба розглядатись, де порядна аптека, де іде вищий від тебе старшина, щоби не загнали до "цюпи" (тюрми) за те, що не віддав гонору, або не стати до карного звіту перед провідником за те, що не приніс нічого з ліків. Це жодна не приємність, лише сповнення обов'язку!

- Щоби того не було, треба спрятати генерала – і не будеш іти до "цюпи".

- До того ще не дійшло, але часто треба брати ноги на плечі, бо за тобою біжать і кричать: "Лапай бандеровца"!

 

Тут мушу сказати, що наші бойовики з першого району часто, перебираючись у польських або большевицьких офіцерів, ходили в Перемишль де здобували ліки, потрібні для УПА. Реквізували за видані "асигнати" (грошове посвідчення) з печаткою УПА цілі аптеки, а часами й купували за "доляри" як ті прийшли з заграниці.

 

Підійшов мій провідник і каже:

- Друже Цяпко, я іду в другий район, а ти зачекаєш на пошту, яку принесуть зв'язкові від провідника Орлана. Тоді прямуй до мене в Ямну!

 

Він відійшов, а я лишився на тій самій квартирі, та чекаю на пошту. Бойовики пішли десь на акцію під Перемишль. На ніч вибираю собі куток на лаві і кладуся спати, бо в селі спокійно. Збудив мене легкий шепіт та тормосіння, і я почув голос дівчини з цієї хати:

- Цяпко, до села увійшло якесь військо, не знаю хто!

 

Зриваюсь і вискакую до сіней, та через прочинені двері прислухаюся. По кількох хвилях чую польську мову. Отже, поляки. Кажу дівчині замкнути двері та подякувати від мене мамі, а сам висмикуюся надвір і кладуся в снігу. Дивлюсь, де вони є і куди йдуть. Та їх повне село! Село вже зазнало вивезення, було повно пустих хат, тому поляки ходили і заглядали, грюкали, шукали людей. Тоді я поволі, поміж хати, де вони вже побували, майже їхніми слідами, використовуючи темноту і те, що мав на собі білу "маскировку", пішов в сторону с. Бараньдьовичі. Вже входив у потік, як переді мною вигулькнуло около 50 поляків, які простували туди, звідки я прийшов. Пригортаюсь до білого снігу, а коли вони перейшли, встаю і йду в сторону лісу. Перечекавши трохи, я і подався на "мертвий пункт" перед селом Брилинцями, де чекав на прихід зв'язкових від провідника Орлана. Прийшли в умовлений час. Були це Пісня і Пімста. Вони вручили мені пошту, на якій було зазначено "Дуже важне, в разі чого – знищити".

 

Хоч всі "штафети" були важні і не сміли попасти полякам в руки, деякі були позначені червоним атраментом або олівцем, як щойно отримана мною. Попрощавшись з ними, спішу в сторону Тисової, але не входжу в село, а полями дістаюсь на шосе Риботичі-Бірча, хвилю дослухаюся. Переконавшись, що спокійно, пускаюся майже бігом, щоб не змерзнути, в сторону с. Трійця. Звідти треба дістатись в Ямну Долішню, де мали бути провідники. Довідуюсь, що вчора були тут поляки, і наші вийшли з села. Де їх шукати? В селі стрічаю одного стрільця з сотні Ластівки, чоти Журавля. На день ми оба вийшли в ліс під Турницю. Небо відчинило свої ворота, вимітало зі своїх покоїв м'який сніг та сильним вітром замітало дороги на землі, засипало стежки і яруги. Коли ми вийшли на верхні поля над Турницею, на вершку не було снігу навіть на лікоть, все вітер поніс на ліси. Скручуємо в гущавник від с. Бориславки, розпалюємо вогонь і гріємось та прислухаємось до свисту вітру. Він вив-завивав понад кронами високих сосен і ялиць, що стояли обіч загайника і потоку, в якому ми сиділи. Щоби якось згаяти час, ми зробили собі стрільницю і вправлялись у стрільбі, бо ніхто не зміг би розрізнити звуку пострілу від гуку, викликаної трісканням буків, що росли скрізь. О третій годині ми вийшли на верх полів Ямни, де побачили злегка занесену стежку, якою щойно недавно перейшли поляки. Сліди вказували, що поляки пішли в Горішню Ямну, й ми підкралися під Долішню Ямну, де нам люди сказали, що поляки були вдень і пішли нагору. Повечерявши, ми пішли на розшуки своїх. Знайшли їх в Горішній Ямні, коло лісничівки. Входжу до хати. Орел лише вказав головою керунок другої кімнати – і я знав, що там є провідники. Стукаю і чую голос провідника Летуна. Я ввійшов, замельдувався і подав пошту. Провідиик мене зміряв з ніг до голови, якби мене бачив вперше в житті. Я знав, в чому річ, та нічого не казав. Нарешті провідник озвався:

- Шкода, що не маємо арешту: посадив би хоч на кілька днів за непослух! Була б, друже провідник, нагода відпочити! – але він лише кинув коротко: – Можете відійти!

 

І я вже не слухав, а зголосив відхід і вийшов до другої кімнати, де пасував грубий голос Лісовика. В кімнаті було аж темно від диму з папіросок. Я тільки хотів щось запитати, як в кімнату встромив голову провідник Потап, і мене покликано назад. Буду мусів сповідатися подумав я, входячи до другої кімнати за Потапом. Але провідник Летун відразу казав сідати і розказувати, що діється в першому районі. Я відповів, що провідник Орач і друзі пішли під Перемишль. Провідник Потап зауважив до Летуна:

- Колись ті прогулянки скінчаться фатально, Перемишль–- не ліс! Шкода хлопів!

- А тих в криївках – не шкода? Тих ранених, які чекають на ліки, – не шкода? - ----- Здорові мусять ризикувати життям для тих, що потребують! – відповів жорстко провідник Летун.

 

Потап відповів неначе до себе:

- Ліки можна купити за гроші, а не ризикувати людьми!

- За які гроші? Де їх взяти? – не здававсь провідник Летун, видно, чимось поденервований, і продовжував:

- Кожний хоче долярів, а де їх брати? А ті, що прийдуть час від часу із закордону – не знати, на що їх обернути! Кажуть "поворотці" (ті хто повернувся з-за кордону), що там збирають кошти на поміч УПА, але до нас доходить дуже мало, – закінчив провідник Летун та звернувся до мене:

- А ви на будуче постарайтесь держатись ''регуляміну" (статуту), ви самі знаєте добре, більше не буду напоминати. Мова про те, що я ішов сам з поштою. Маю вимагати, де б я не був, щоби дали мені щонайменше двох бойовиків. Тоді в разі чого я або хтось, як я сам не зможу, мав би час знищити пошту.

 

Провідник Потап став мене обороняти, кажучи:

- Нічого йому не буде, самі знаєте що в нього більше щастя, як розуму.

 

Але Летун перервав словами:

- Не беріть його в оборону, а то ще гірше розпуститься.

 

Це вже сказав з півсміхом, видно було, що заспокоювався. Тож користаю з того і відповідаю:

- Друже провідник, долі своєї конем не об'їдеш... – але не докінчую, бо провідник Летун перервав мене:

- Так, то правда, але ви мусите пам'ятати, що вам доручено таємниці, які не сміють попасти в руки ворога. А коли ви самі, то як їх знищите, як зістанете забиті? Хто дасть нам знати, що з вами сталось? Про це не думаєте? Відваги самої мало, треба ще і розуму, розваги, а я думаю, що у вас є одне і друге! Я не маю нічого проти, як ви ідете самі без пошти, тоді навіть не годилобся брати когось для охорони, але коли ідете з поштою? Вимагайте від провідників, це наказ! – і він казав мені вийти. Я вже був на порозі, як він докинув:

- Відпочивайте, бо ідемо знову в Карпати!

 

Кімната, де сиділи бойовики, аж тріскала від жартів. Лісовик щось доказував коменданту Братові.

- Ходи, Цяпко, до нас, може, розбереш справу, якої жодні звірі не можуть розібрати!

- О що ходить, пане Волосний, і сідаю на лаві між ними.

- Це не годиться, бо поляки забрали всі "урни" для голосування, а на додаток мій "возьний", – і показав Орача, – на тих справах не розуміється.

- То вибирай Лиса на його місце! Лиса вже посилали раз вибирати короля звірів! – відповідаю.

- Чого мене? – заперечив Лис. – Виберіть Сороку, бо скорше літає і люди більше раді сороці, бо кажуть, – де сорока, там і гість!

 

Десь з кухні відізвався Сорока, наш інтендант:

- Пощо робити вибори? Це дорога річ. А результат? Дурня скинуть – другого дурня виберуть. Беріть примір з Совєтського Союза!

 

Всі вибухнули сміхом, на що комендант Орел наказав:

- Кому на стійку, кому спати – гайда, бо не знати, що завтра принесе!

 

Хатою як замело, кожний пішов у свій кут, а за півгодини вже розносився звук різних "мелодій". Коли я рано встав і пішов митися, стрінув кілька незнаних мені стрільців, які були на заставі з боку Грозяви. Питаю, з якої сотні. Запитаний виявися Вороною. Я не відразу впізнав його. Був не молодий хлопчина, який втік з транспорту в Перемишлі, коли його везли в Україну, і я його знайшов в лісі та передав командиру Ластівці, щоби відіслав до садочка (так звали його сотню). Хотів ще з ним поговорити, коли стійковий крикнув: "Поляки!" – і затаркотав кулемет застави. Ми кинулись до зброї, бойовики вилітали з хати і займали оборону. За нашою хатою відізвались кулемети чоти Журавля, яка вночі прийшла з Ліщин, де була на вечері. Лис в бігу кинув мені десятизарядку. Заки наші вибігали, я вже розпізнав ситуацію. Недалеко від нас на дорозі стояли коні, і звідти летіли постріли по нас. Задимнюємо вогонь з нашої зброї, а большевики (а це були вони) посідали на коней і поїхали в Турницю, звідки прийшли. Як вияснилося, вони йшли слідами чоти Журавля від Ліщин. Там за селом проходила границя, і вони бачили, як чота там вечеряла. Зорганізунали погоню за ними і прийшли аж сюди. Не сподівались, що тут є ще хтось більше. Вони зловили стійкового, а коли побачили ,що чота не є сама, пустили кулю в потилицю стійковому і втекли. Чота хотіла їм відтяти дорогу до лісу, але великі сніги не позволили. Стійковий Муха (родом з Княжич) був ще живим. Куля вибила йому зуби, щоку і вилетіла устами. Його відтранспортовано до нашої шпитальки, а коли підлікувався, пішов додому і укривався в криївці. Як мені оповіли пізніше бойовики з першого району, поляки застукали Муху в криївці, і він розірвав себе гранатою. Ось така доля партизана.

 

Вдень долучаються до нас Бурлака і Чміль, і ми готуємось знову в Карпати. Дорога не принесла нам жодних ані пригод, ані труднощів, зате принесла розчарування і смуток. Нашу хату, яка мала служити мені за зв'язок, поляки спалили, родину побили та викинули на сніг. В хаті згоріло все майно. Їх прийняли інші люди в с. Глинному. Ми знову в групі Шугая, з якою мандруємо по селах Жердинка, Жерниця, Новосілки, Середнє Село, Коляшне, Щавне, Кам'янка, Дущатин, Команьча, Явірниця. Там кілька тижнів тому загинув референт СБ провідник Цок, той самий, що ішов з Гуцулом з наших теренів. Потім проходимо Тварильницю, Гільське, Туринське, Криве, Ветлища. З нами часто мандрує провідниця Христя. В Ямірнику я стрінув дяка, який вчився колись дякувати в Перемишлі, і ми розговорились, граючи в шахи. Він цікавився подіями в Перемищині, знав обох єпископів і багато священиків. Він не тільки вчився дякувати в Духовному інституті, але і брав лекції з диригентської штуки, знав багатьох дяків, між іншими і дяка з мого села, Яиівського, я довідався дещо з їх приватного життя. Я любив заходити до нього на розмову, коли ми зупинились у тому селі на пару днів.

 

 Стефан Козак (Хомик), кулеметник УПА з сотні Бурлаки куреня Байди

 

Дещо нового я побачив і з самому Явірнику. Коли ми зайшли в село і хотіли розставити стійки від Команьчі, з нас почали сміятись, кажучи, що вони мають цю сторону забезпечену сільськими хлопцями, які на нартах патрулюють всі стежки чи підходи до села. У їхній справності я переконався зараз наступного дня перед обідом. Десь в горах ми почули дивний звук, нібито грала трембіта, ніби хтось співав, щось подібне на звук військової трубки, а пізніше – вже виразніше – слова. Співали хлопці, спускаючись з гір на нартах Я хоч їх не зрозумів, мені пізніше переповіли слова: 'Татуню, мамуню, беріть сірак, і гуню, і тоту велию, що вішані на шию". "Велия" значило кріс. Була це стара пісня, яку співали колись контрабандисти, які ходили на Словаччину через кордон. Нею остерігали перед польською поліцією, як та входила в село. Тепер вони остерігали нас, бо до села йшли поляки. Ми вийшли з села в лісок, але поляки пішли кудись, інше, і ми вернулися до своїх занять: провідник до звітів, а я – до шахів та розмов з дяком про Перемишль. Він згадував професора Кулеву, який вів курси в роках 1937-38, доїжджаючи давати лекції зі Львова. Крім того, лекції вели також інші учителі Музичного інституту, а іспити відбулися під наглядом інспектора д-ра Людкевича. На жаль, я їх не знав і не міг нічого йому переповісти, хоч про д-ра Людкевича я чув ще за панської Польщі.

 

Але на дальші спомини не було часу. Провідник дістав записку, і ми скорим маршем пішли в с. Стежницю коло Балигорода. Станичний завів провідника до маленької хати. З ним зайшли Шугай, Чуйко і я. В хатині блимало слабеньке світло, на постелі сиділа старенька мати, а коло, неї стояли дві дівчини. Мати була в шалі божевілля, повторювала раз у раз:

- За що? За що? Де моя Надя?!

 

Страшно було дивитись на цю стареньку жінку. Я вийшов з хати надвір. Вийшов провідник і каже до Шугая:

- Цій жінці негайно дати поміч лікарську. – А до станичного: – Забезпечити їх всіх одежею і харчами! Чув, що її Надю поляки скатували і забрали з собою до Сянока.

 

Невдовзі провідник дістав пошту, і в ній був звіт, як не милюсь, провідника СБ Пугача. Прочитавши його, він передав мені, щоби я теж прочитав.

 

Одного ранку польське військо зайшло несподівано до хати Наді. Прискочили до жінок і почали всіх бити нагаями та прикладами крісів. Надю взяли окремо на допит, питали, де бандерівці, хто носить штафети, в кого криються. Надя відповідала: "Не знаю". З Наді здерли одяг і били по голому тілі шомполами, дротами від чищення кріса, кожний удар, яких прорізував тіло до крові. Надя мовчала. Коли це не помогло, а Надя казала «не знаю», кати взяли жар з печі і посипали його по столі та поклали скривавлену Надю на стіл. Надя з болю зомліла. Відлита холодною водою, повторювала: "Не знаю". Тоді кати принесли торбину солі і посипали по Надіним тілі, а потім клали жертву на жар. Надя знову зомліла. Скатоване тіло Наді (а робили це все на очах матері і сестер) кати казали вбрати і в самій сукончині, бо більше нічого не мала, кинули на платформу відкритого тягарового авта і так лишили на морозі. А самі пішли ще до Радови та Волі Горянської, де також заарештували декілька жінок "бандерофцуф", потім поїхали до Поража. А там нові допити. Надя мовчить. Знову свіжі шомполи. Двоє катів тримали за ноги і голову, а двоє били. Відчислили двадцять п'ять. Надя мовчить, числять ще двадцять п'ять. Надя зомліла. Та тверда постава молодої жінки-селянки лише озвірила бандитів у мундирах польської влади. Цілу в крові, Надю завинули в простирала і кинули в холодну автомашину. Так Надя пролежала до ранку. Ранком приїхало вище командування і, оглянувши Надине змасакроване тіло, наказало відвезти Надю до лікарні в Сяноці. Там її не прийняли. Тоді Надю відправили до військової лікарні. Відривали від тіла прилипле до ран простирадло, знову потекла свіжа кров. Обандажували Надю цілу, дали застрики на підсилення серця. До кімнати приходили цікаві поглянути на дівчину, що витримала стільки побоїв, а не сказала таємниці, яку замкнула у свому серці. Прибув головний лікар, майор, і казав розбандажувати Надю. Та не дозволила вона. Сказала лікареві:

- Спогляньте на простирало, то будете мати відбиток мого стану. Йому показали, але він не хотів дивитися, скоро вийшов з кімнати, де лежала Надя, кажучи лише санітарам:

- Бережіть добре дівчину, бо перенести стільки тортур могла тільки жінка-героїня, жінка твердої волі і характеру!

 

Ось таких жінок мало наше революційне підпілля, а коли таких жінок має Україна, вона ніколи не пропаде, а буде жити вічно. І таких випадків було тисячі, треба лише їх зібрати докупи і показати світу, що вони всі хотіли одного – Самостійної Соборної України.

 

Після того випадку провідник скомандував марш в Ямну Долішню, куди ми прибули 19-го лютого. Провідник зарився у звітах з провідниками Потапом і Пугачем (Володимиром Качором), а нам казав відпочивати, набирати сил. Та відпочивати не було коли. Ще добре не розсілись, як провідник дав команду на відмарш знову в Карпати, але тим разом настала зміна маршруту: замість Карпат ми пішли під Перемишль, до групи провідника Орача. Очевидно, провідник пішов на зустріч з провідником Орланом, а ми "збивали бомки" при групі бойовиків Орача. Тут ми забарились досить довго, бо коли вертали в Ямну, на полях видніли вже чорні плями землі, сніг почав танути. Прийшла весна. Але це тривало недовго, незабаром знову випав сніп Та все-таки в повітрі чулась зміна, і ми раділи їй. В Ямні ми пробули кілька днів, і знову марш в Карпати. Побувавши в підперемиських селах, таких як Курманичі, Аксманичі, Клуковичі чи Молодовичі, а навіть Конюша чи Кописно і Тисова, ніяк не можна було їх порівняти з Карпатами щодо життєвого рівня. Села з родючою землею близько Перемишля давали людям більший комфорт і вибір способу життя. Діти з тих сіл ішли до школи в місто у Перемишль чи Нижанковичі, були більш грамотні і свідомі, різнились навіть мовою, яку в Карпатах мало вживали, бо там плекали свій жаргон, лемківську вимову (хоч порозумітись не було трудно: час і окупація, та перемішання людей змінило і їх та приблизило до тої клітини, що звалась Україною). Тут поляки роками хотіли їх опольщити, на що видавали тисячі злотих – і все без скутку. Підперемиська молодь училась в гімназіях, гірська – ледве чи мала чотири класи Народної школи. Підперемиська молодь і взагалі людність читала часописи свої і чужі, гірська молодь навіть їх не бачила, і не треба було бути якимось психологом, щоби бачити цю різницю. Але я в Карпатах почував себе сто разів краще, як в підперемиськім селі. Бо чим більший багач, тим більше боявся за свою гарну хату, стодолу і комору чи стайню. Радо давали, що треба для УПА, але нерадо брали до себе на нічліг, мовляв, можуть підглянути "пограничники" – і згорить все. В Карпатах господар рівнож дбав за свою "хижу", тобто хату, за родину, але з радістю і щиро віддавав свою постіль воякові УПА, ділився останньою ложкою страви, тому я любив бувати в Карпатах. Коли мені хтось сказав, що я лемко, бо закидав почуті там слова, я відповідав, що я не є лемко, а бойко, але мене викормила мати-лемкиня своїм молоком. Тож кожну вістку, що ідемо в Карпати, я сприймав радо і тішився, що йду в свою сторону. Мою сторону сплюндрували поляки, засіли на моїй землі, і я там не мав нічого. В Карпатах кожний корчик, кожна хата, була моєю, рідною. Я полюбив людей, звичаї, полюбив природу. Тож ідучи знову в Карпати, я відчував серцем радість.

 

Побувавши в підперемиських селах, мав нагоду переглянути польські часописи, побачити, що пишуть про нас. Візьмім хоч би перемиський часопис "Нове Горизонти", який помістив промову польського маршала оборони Ролі Жимерського під заголовком "Звольніць Пшемиске зємє од бандоровцуф". Це, мабуть, був передрук статті з "Краківського Дзенніка" за 6-го січня 1946 року, в якій Роля Жимерський журився ситуацією на польсько-українськім фронті, і наслідками боротьби польського війська проти УПА". Очевидно, журився невдачами. Про боротьбу УПА також широко говорила і підсовєтська преса, звичайно, у фальшивому світлі, та таки між рядками можна було вичитати ниточки признання для УПА, чи подив для українського "фанатизму і героїзму".

 

Напримір, "Нове Горизонти" за 1-го березня 1946 року під заголовком «Бандити з-під знаку тризуба" приписують ці всі дії одній особі з латкою на оці (ніби Навроцькому), що помагала німцям творити дивізію СС "Галичина" (ніби оцей пан з латкою на оці командував всіми власовцями, есесами, мародерами і дезертирами з усіх армій). Видно, що "Нове Горизонти" нічого не знали про те, що діється у них під носом.

 

Було 8-го березня, як ми увійшли до села Воля Матіяшова, але боївки Шугая не застали. В терені було неспокійно, поляки використовували останні сніги, шукали за слідами. Ми подались в малі корчі недалеко села Березка. За якийсь час ми почули, що хтось підкрадається. Ми засіли, готові привітати непрошених гостей, коли провідник дав рукою знак, щоби були тихо, випростувався за корчем та раптом зловив за вухо молодого хлопця. Спитав:

- Що тут шукаєте?

 

Хлопець вертівся з болю, але відповів: Вас шукаємо, друже провідник!

 

Провідник пустив його вухо, він потер його, а провідник питає: Хто дав вам наказ шукати за мною і як знаєте, що я провідник?

 

Хлопець з гордістю відповів: Наш командир Ромко! Ходіть за нами!

- А не заведете нас до поляків? Як я можу вам повірити?

 

Хлопець мало не заплакав на ці слова, покликав ще кількох таких, як він, і сказав: Там є не тільки комендант Шугай, але і ще хтось більше. Не журіться, до поляків вас не заведемо! – після чого пустився іти, а ми за ним. Ідучи за ними, я собі подумав, що коли Україна має таких дітей, вона не пропаде. За кілька хвилин маршу за хлопчаками ми опинились в Бережниці Вижній, серед стрілецтва сотні командира Кармелюка. Був там і комендант Шугай, який сказав, що бачили нас, як ми виходили з Волі Матіяшової, тому послав хлопців, які вже не раз помагали з розвідкою, і то успішно. Рівнож нас познайомили з командиром Ромком. Це вже хлопці його представили провідникові, горді зі свого завдання. Це вже другий раз прийшлось мені стрічати молодечі сотні, що гуртувались на наш взір та творили свої рої, чоти і вибирали свого командира. Ми довідались, що тут відбувається під сильним секретом збір всіх командирів Закерзонського краю, на якому був і командир Лемко-Сян (Орест Мирослав Онишкевич) та крайовий провідник Стяг (Ярослав Старута) ще з якимсь вищим провідником. Відбувалися інспекції сотень, був і командир Рен. Одним словом, як ми казали, вся "сметанка".

 

МАРШІ

Було 12-го березня 1946 року.

 

Командир УПА Клин – Єфрем;

обласний провідник ОУН на Буковині Сталь (Василь Савчук)

 

Коли збір скінчився, мене покликав провідник і каже:

- Друже Цяпко, на вас покладаю всю переправу в наші сторони. Вам має дати комендант Шугай всю допомогу, а зі всім звертайтесь тільки до мене! Зрозуміло?

- Так є, друже провідник, зрозуміло, наказ виконаю!

 

Коли прийшов до коменданта Шугая, ми сіли за стіл і розглянули всі за і проти, визначили, хто піде зі мною попереду, хто буде замикати похід. Біда полягала у тому, що провідники хотіли їхати, а не йти. Сніг полями вже злізав, тому сани не підходили, треба було брати вози. Знову в заміттях вози не надавались, але вибрали менше лихо – вози. Під вечір все було готове. Я зайшов до хати, де були провідники, і зголосився у свого провідника, бо, крім нього, знав лише командира Рена. Тоді провідник представив мене провідникові Стягу, який міряв мене очима довший час, а вкінці сказав:

- Добре, якщо треба, то я дам вам ще свою охорону! Але я відповів, що охорона буде тільки при них і що дістануть людину, яка знає терен, на всякий випадок.

 

Погодились з тим, і під вечір ми виїхали з Бережниці Вижньої та щасливо добрались до Звіринця. Переходячи попри віз, я вчув, як командир Орест говорив до незнайомого мені блондина: – Так є, пане генерале, ви сідаєте перші!

 

Хто це? Ким був цей чоловік середнього віку, вбраний у совєтську шинелю? Мушу спитати провідника, бо мучила мене цікавість.

 

На моє щастя, чи на наше, лід на Сяні, як твердили експерти з села, був ще сильний, і можна буде перейти поверх Сяну. Беру собі Сороку, Чумака і Білого. Переходимо перші, перевіряємо терен, а тоді даємо знак, щоби переходили решта. Першими перейшли бойовики Шутая, які роблять заставу, тоді решта. Як були вже всі на тому боці Сяну, провідник спитав мою думку: йти старим шляхом чи його змінити. Я вважав, що треба змінити, щоби не бути заскоченим. Провідник погодився. Беру ще двох бойовиків від Шугая і веду в сторону Костриці, а не на Глинну, та все-таки заходжу до знаних мені людей і питаю, чи були тут поляки. Довідуюся, що були вечером, а де пішли – вони не знають. Переходимо шосе, і полями дістаємось під залізничну штреку і тунель. Тут змінюю напрям, і ми залягаємо не коло самого тунелю, а за 300 м від нього, та чекаємо, аж всі перейдуть, бо переходимо лише трійками. Ми вже побачили Шугаєвого коня (значить, що всі перейшли), коли Чмілю, який лежав при мені, почулися якісь голоси.

 

Перше я подумав, що, може, це варта тунелю перекликається. Але ні. Чую їх сам виразно з іншого боку. А по хвилі ми побачили на горизонті коло 50-ти поляків, що вийшли з засідки на тій дорозі, де ми завжди ходили. Перечекавши, аж вони зникли в темряві, ми піднялись і подались в наші знані терени. До мене підійшов провідник.

- Друже Цяпко, ви хіба були з ними в змові і знали, де змінити напрям! Дякую!

- Друже провідник, ми стратили досить часу, тож мусимо надолужувати скорим маршем, щоби до ранку бути в Безмігові!

 

Провідник у відповідь сказав лише:

Ведіть!

Було 14 березня, 4-та година, як ми, оминувши Безмігову, зайшли під Верх до останніх хат. Там розміщую людей, виставляю заставу, стійки, а коли всі вже були на соломі чи лавах, іду в село до свого чоловіка сказати, щоби як найскорше зладив сніданок на 30 осіб.

 

О 7-ій годині принесли сніданок. Буджу всіх. Частина снідає на місці, решта йде в село за чоловіком. О 8-ій рана ми вже готові до дороги. Та тут застава затримала якогось дядька, що питав за мною. Іду до застави, де стоїть перебраний стрілець з сотні Ластівки друг Лоза. Побачивши мене, він сказав, що має записку від командира Ластівки до командира Ореста. Я передав провідникові, і на цьому моя робота була скінчена, хвала Богу.

 

На

командирів чекала сотня Ластівки і одна чота Бурлаки. Тягар спав мені з плечей. Провідник як завжди, стиснув мені руку на знак, що задоволений, як і тоді, коли ми перевезли його через Сян. Більшого мені не треба було. Тепер я користаю з оказії, що ми самі, і питаю провідника, чи може мені сказати, хто той блондин, що його кликали генералом. Провідник, задумавшись на хвилину, відповів, що це сам командир Чупринка на інспекції Закерзонського краю. Чи так було направду? Я припускаю, що ні, що був це генерал Дмитро Грицай. Провідник хотів нас лише піднести на дусі.

 

Коли командирів і провідників перебрала під свою опіку сотня Ластівки, ми пішли вже спокійно до провідника Потапа, і я почав дійсно насолоджуватися наближенням весни. Сонце вже потрохи пригрівало, зникали сніги по горбах, зеленіла трава, набухали бруньки на деревах. Сонце настирливо припікало землю, особливо в обід, а земля домагалась дощів, щоби змити весь той бруд, що нагромадився за зиму. Але довго любуватись весною мені не довелось, бо ми знову в Карпатах, а там ще до весни далеко. Ми вийшли з групою Шугая з Волі Матіяшової і, попри Радову-Лопінник, дістались до малого села Яблінка. Вийшовши з нього на гору, ми зауважили, як десь в стороні Криниці зійшло "повстанське сонце". Провідник спитав Шугая, де це може бути. Шугай відповів, що горить, мабуть, місто Романів. Туди пішов командир Мирон. Нас догнали зв'язкові і передали штафету провідникові. Той прочитав таки до сірника, покликав мене і каже:

- Друже Цяпко, ще нині мусите вертати в Перемищину до провідника Орлана та передати йому пошту! Беріть собі в Шугая добрих бойовиків і заки ви приготуєтесь, я напишу записку від себе.

 

Я пішов до Шугая і просив Сороку та Чумака. Шугай відповів, що у нього всі бойовики добрі, і дав мені Соколенка і Білого. Соколенко з тамтих сторін, то міг придатися в дорозі. Коли я був готовий, провідник вже написав кілька слів і, вручаючи мені пошту, сказав:

- Найпізніше за два дні пошта мусить бути вручена. Не сміє попасти в чужі руки, має згинути, в разі чого, разом з вами! Зрозуміли?

 

Я нічого не відповів, взяв пошту в торбу, попрощався зі всіма і кажу до Соколенка: "Веди!" Бойовик Білий щось крутив, не хотів іти, але не хотів теж сказати, що не піде. Ми пройшли вже кавалок дороги, посідали трошки передихнути і тоді Соколенко мені оповів історію Білого. Зимою, коли боївка квартирувала у с. Лопінка, їх на спанню заскочило військо. Білий, не маючи змоги втекти, всунув кріса під ліжко, а сам положився на ліжко, удаючи господаря. Та поляки обшукали хату, знайшли кріса, і його арештували, та в самій тільки білизні вивели надвір, де було їх таких більше, очевидно, звиклих господарів. Білий попросився до убікації, і поляки, давши варту, завели його, щоби залатвився. Він, побачивши, що є лише один жовнір вивалив стіну в убікації і втік в поля. Тому що був в калісонах, на снігу його не було видно і поляк не знав, де стріляти, а хоч стріляв, то кулі летіли "Богові у вікна". Білий біг босий і в білизні аж до другого села, де попросив в господаря якесь убрання, обвинув шматами ноги і прийшов до групи перестрашений (або удавав перестрашеного). За другою версією Білий мав дівчину і хотів з нею женитися, а Провід не позволив. Отже, по тім випадку він, мабуть, удавав перестрашеного, щоби його звільнили, тоді б оженився. Ось я й отримав його, бо Шугай хотів позбутись Білого. Тепер, знаючи його історію, мав ним клопотатися. В селі Воля Матіяшова було польське військо, і ми пішли на Волю Горянську, щоби зранку перевірити, куди воно піде. Над ранком ми вийшли в малий потік, що був покритий густим загайником і добре крив нас.

 

Перед собою ми мали добре поле зору, що охоплювало всі горбки і полям. Заховавшись в корчі, я навіть задрімав. Мене збудив Соколенко і рукою показав на хати. Коло хат було около 50 польських вояків, які питали "Нєма ту бандеровцуф?" Втечі нема. Відбезпечую десятизарядку, витягую гранати з-за пояса і кажу робити це ж їм обом. Білий зблід, цілий трясеться. Підсуваюсь до нього:

- Роби, що кажу, а ні –то згинемо всі три через тебе!

 

Він метнувся, якби до втечі, але Соколенко, який обсервував Білого, притис його до землі і каже:

- Втечею не врятуєш себе, а згубиш не тільки себе, а і нас! Разом маємо шанс. Як підуть в потік, то кропнемо кількох, інші сховають голови в землю, а тоді ми побіжимо перед себе!

 

Це його трохи вспокоїло, відбезпечив кріса, положив коло себе гранати. Чекаємо що буде. Я закопую пошту під одне дерево та кажу до Соколенка:

- В разі чогось зі мною – знаєш, де є пошта, відкопай і йди в Перемищину, в Ракові скомунікуєшся з провідником Орликом або з провідником Аркадієм, вони допоможуть доставити пошту на місце!

 

Він щось хотів відповісти, але ми звернули увагу на поляків, які стояли при хаті і показували щось руками в нашу сторону. Оглядаємось, а над самим потічком стоять поляки, ще коло 50, та кричать: "Нєма бандерофцуф?" Ті, що були коло хат, відповіли, що нема, і вони краєм потічка понад нашими головами пішли до хат, де злучились з першими. Жінки виносили молоко чи воду у горщиках та поїли їх, а за півгодини поляки пішли собі геть. Ми зітхнули. Була вже третя година, тож кажу до друзів:

- А тепер ноги "на серії", і махаємо де кличе обов'язок, а до Білого додаю: – Пам'ятай, більше не удавай боягуза, бо прожену, і підеш сам, де схочеш, лише не пхайся до поляків.

 

Він нічого не відповів. Витягаю пошту, забезпечуємо гранати і подякувавши селянам помахом руки за те, що нас не видали, ми подались в сторону Звіринця. Дістались до нього якраз як западали сутінки, не зустрівши жодної перешкоди. Зате перешкодою став Сян. Сян рушив. На льоді повно води, але люди, які над ним прожили свій вік, вміли маневрувати, і нас перевезли, сказавши, що для них не першина перевозити як Сян ламає свої кайдани. Добре, що з гір ще не тиснуть води. Щоби не марнувати часу, я хотів обминути Глинне і взяв напрям на Руденку. Хоч там дорога була розконспірована і можна було сподіватись засідки поляків, зате вона коротша. Перед хатами ми зауважили польську стійку. Зрадили себе дверима, які скрипіли при відчиненню. Ми вирішили обминути поляків. Перед нами був потік, зарослий густими корчами, до яких було, може, 80 метрів. Тож лягаємо на живіт і рачкуємо, як малі діти. Перед тим я дав обом інструкції, що в разі розбиття сходимося в Ракові у провідника Орлика. Ми з Соколенком тримаємо Білого між себе. Рачкуємо, метр за метром посуваємось вперед. Мій кожух, який обліпився болотом, важить з тонну, і мені тяжко його тягнути, а кинути шкода. Час до часу зупиняємось і поглядаємо на хати, чи нема сполоху. Останніми силами досуваємось до рятівного потоку, і, не задумуючись, звалюємося в нього. Мені здавалося, ніби я летів у студню, а за мною мої друзі. Чую, що по лиці тече кров. Подрапався, нічого ж не видно, лише зорі на небі. З того всього так сильно закляв, що міг би побудити поляків в Ліську, не то що в Глиннім. Але це було в потоці, де мій голос і завмер. З бідою видряпуємось на поля, перетинаємо шосе, залізну дорогу і о 5-ій рана ми вже вітаємось з провідником Аркадієм (Іваном Кривуцьким), який прибув з першого району допомогти провідникові Орлику. Він, подивившись на нас, почав жартома докоряти нам за брудний нехлюйний вигляд, але скоро разом з нами вибухає сміхом. Сміялись ми всі зі своєї долі. А чи це перший раз? Передаю записку провідникові Орлику, той прочитав і каже:

- Пише провідник, щоби дати тобі бойовиків, якщо в терені неспокій.

- А як в терені спокій?

- Наскільки знаємо, було спокійно кілька днів, але, мабуть, це не надовго! – озвався Аркадій.

 

Маю клопіт: Соколенко походить з с. Середниця і просить, щоби його пустити додому відвідати матір, яка його не бачила вже півтора року. Білий ледве волочить ногами, з ним я не піду ні кроку. Тому вибираю, – піду сам. Терен і люди мені знані, тож не дадуть пропасти. Прошу провідника Аркадія заопікуватись моїми бойовиками, а як буду вертати, ми стрінемось тут, у його групі. Аркадій погодився. Мені треба було ще з півгодини, щоби опорядитися трохи, бо інакше пострашив би людей. Я пішов в потік, перше вимочив ноги, перезувся в чисті онучі, які в мене все були запасові в торбі, отряс болото з кожуха і вимив його, а коли був готовий, попросив дати мені добре снідання. Коли наївся, попрощався з своїми, попередивши, щоб чекали на мене тут за три дні як, я буду вертати. Ішлось досить легко. Та лихо, як-то кажуть, не спить. В с. Станкова напоровся на провідника Боєнодарника і його заступника Нестора. Провідник причепився, щоби я пішов з ним в 4-й район. Він добре знав, які я маю обов'язки, але боягузливо не наважувався іти сам. Я по-доброму пробую відмовитись, бо маю наказ від провідника Летуна. Але ні Вишинський, чи УНРА, як його називали, вперся, що як я не послухаю його, то він мене арештує, та витяг пістоля і почав мені погрожувати. До розмови вмішався Нестор, який пробував вгамувати Вишинського, нагадуючи йому, що я маю своє завдання, а вони – своє. Але марно. Той розійшовся і почав вже "йонкатися", заїкатися: "ЯЯЯ ввам покажу, яяк слллухати зверхників, нне маєте пправа ображжувати мене"... Але я вже не зважав на його вибрики, подякував Несторові, віддав почесті, пішов лишаючи Вишинського з пістолем в руці. Знищив мені гумор на цілий день. Переді мною Тростянець, Грозява, і я вже на горі вище Ямної. Приглядаюсь, куди йти, як бачу: коло Бабиного потоку є наші. Але ще не зробив десятка кроків, як почув:

- Гей, Цяпко, де так розмахався?

 

Була це стійка, на якій стояв друг Мороз. Ми привітались. Він потвердив, що провідник є в Ямні Долішній, і я пішов, бо мені спішилось. Зголосившись у провідника Потапа, я розказав пригоду з Вишинським. Він відразу запитав:

- Чи тебе не обов'язує закон партизана? Знову самопас? Думаєте, що ви у свому селі вийшли собі на спацер? А ще з такою важною поштою? Колись Господу Богу ввірветься терпець, а що тоді? Хлопе, хлопе, будь уважний!

 

Коли він переходив на "ти", я знав, що він жартує, хоч в його словах було досить правди. Тож відповідаю:

- Друже провідник, я пам'ятаю, як сказав провідник Роберт, що ходжу своєю землею. Чому маю йти тихо чи критись?

- Кожний філософ має "свого бзіка", а ви не філософ, отже, треба робити з розумом!

 

До нашої розмови прислухався друг Лис, а коли провідник скінчив, він зауважив:

- Друже провідник, а чи не все одно, як впасти – одному чи трійкою? Як кому судилось, прецінь маємо свою Республіку!

- Скажи мені, Лисе, – відповів провідник, – чому, до лиха, ми сидимо в лісі а не в місті? Чейже маємо, за нашими словами, Республіку? Не правда?

 

Лис почухався по шиї: – Хіба Медведя, Лиса, Борсука та іншу звірину можна втримати в місті? Хіба в зоологічнім городі?

 

Бойовики пирснули сміхом, а провідник подивився на Лиса та відповів: – Коли б я не знав, чий ви син, я б подумав – "війтів"; недаром, як батько їхав в Україну, казав до мене: "Друже провіднику, вважайте на мого "мудрагеля", він ще малим був, а вже язик виставляв, хотів мене вчити розуму! "

 

Тепер щойно хата стряслась сміхом. Але Лис не давався: – Тато мій хотів, щоби я був шевцем, славним, як ті, що в Риботицькій Посаді, де роблять "славні руські" чоботи. Але я від молодості мав потяг до лісу. Так виходить, що це було мені суджене! –закінчив Лис, навіть не заїкнувшись. Не знаю, на чім було би скінчилось, але ввійшов стійковий і сказав, що в Ямні Горішній видно якийсь рух. Провідник вислав стежу в напрямі Ямни Горішньої, а мене спитав як там провідник Летун. Я мусив оповісти деякі подробиці, але додав, що мені є спішно і що я вже відпочив.

- Що на обід не зачекаєте? Сорока може образитися!

 

Вернула стежа і повідомила, що до Ямної увійшла чота Ваньки з сотні Бурлаки, і займає квартири по хатах. Прийшов і Сорока з дівчатами, принесли обід. Інтендант глянув на мене і каже:

- Дармоїдам обіду нема, на нього собі треба заробити, – але таки подав миску мені разом із провідниковою.

 

З'ївши смачний капусняк, я запив його кавою, мабуть, з житнього хліба і звернувся до провідника:

- Щиро дякую за гостину, але справді мені вже час, хочу під вечір бути в Курманичах.

- По дорозі вступи до моєї жінки, вона дасть тобі деяку інформацію, там крижуються всі дороги, тож знають більше, та перекажи, що в мене все в порядку. Може, скоро побачу їх!

 

І знову я сам. Провідник забув, а я не нагадав, бо волів іти самотою. Ніхто мене не злапав позаду, і я чув все, що робилось довкруги мене. Вже два рази мене поляки перепустили, думали, що я іду на шпіці, а за мною піде більше, але якби ішов ще з кимсь, було б крухо. Вийшовши на гору, споглянув на Ямну, околиці і пригадалась мені пригода з минулого року, яка тут сталася. Прийшла до нас через кордон чота з України, на відпочинок. Ми стояли в селі, як нині, і я та Мороз пішли на заставу від Турниці, а краще сказати – на обсервацію. Ніхто не знав, що від Трійці до села ввійшли поляки, які хотіли набрати соломи. Одному полякові закортіло вкрасти коня, який пасся на полі. Він пішов ловити коня та наліз на мене, бо я якраз пішов за своєю потребою в корчі. Я виходив з одного кінця корчів, а він з другого. Я думав, що це хтось з тих, що з-за кордону, і йду до нього сміло. Мабуть, він подумав, що я є з большевицької погранзастави, бо спитав по-російськи: "Но что, Ванька, документ єсть?' – та приставив мені цівку кріса до грудей. Дивлюсь в сторону Мороза, він дивиться на нас, рівнож думаючи, що це хтось з тих, що прийшли на відпочинок і навіть не реагує. Витворилась дивна і глупа ситуація. Моя зброя була коло Мороза, я мав при собі лише гранати. Але "башка" працювала справно, тож кажу до поляка "сейчас" і пхаю руку за пазуху, ніби по документи, а сам в той момент кидаюсь на нього. Поляк відрухово стрілив до мене, куля перешила кожух, а я впав на землю. Тепер щойно Мороз зрозумів, що тут щось не в порядку. Побачивши, що поляк втікає, пустив за ним серію з ППШ та прибіг до мене. Думав, що я вбитий. Підношусь з землі й питаю Мороза, чого не стріляв. А він відповідає: – Я думав, що хтось з-за кордону прийшов нас стягнути.

 

Поляк був Морозом поранений в ногу, але добіг до своїх та з помсти спалив одну хату, яка стояла вже давно пуста на полі. Всміхаюсь до минулого і кажу собі, що провідник має рацію, в мене більше "щастя, як розуму".

 

Переді мною шуміла Турниця. Входжу до неї, як до якої святині, подивляю її красу. Шумлять столітні сосни і ялиці; шкода, що не розумію їх мови. Минаю струмки, в яких дзюрчить кристалево чиста вода, споглядаю небосхил, який мигає мені понад головою крізь крони дерев, з яких при моєму наближенні зриваються громадами різні пташки, від маленької дрібноти до великих чорних ворон. Десь чую зозулю. Лічу, скільки мені літ прожити, але зозуля кує і кує, і я стратив рахунок. Вийшовши за село Макова, прислухаюсь. Всюди спокійно, щебече дітвора (знак, що в селі спокій. Коли були в селі поляки чи большевики, дітвора мовчала, тримаючись маминої спідниці, що давало нам можливість розрізнити, хто є в селі. Це була наша перевага над ворогами). Заходжу до хати, де жила провідникова жінка з маленьким синком, передаю привіт, випиваю горнятко кислого молока і йду дальше, довідавшись, що довкола спокій. Минаю Грушову, входжу до Конюші, перетинаю її впоперек – і я вже стою над Курманичами. Тут довідуюсь, що всі відділи вийшли з терену, а боївка провідника Орача відійшла до Станіславчика, під Перемишль. В селі самі "обібоки, марудери" (ті хто уникає служби) з сотень, тож долучаюсь і я до них, все ж веселіше вкупі. Зайшли до однієї хати, і в теплі почав морити мене сон. Кладусь на якійсь лаві, сказавши друзям, щоби мене розбудили, як будуть відходити. Здавалось, що я щойно положився спати, як мене вже термосять і, кажуть, що відходять в ліс. Нема ради. Встаю і разом ідемо в ліс. Ледве волочу ногами зі змучення, та, на моє щастя, недалеко в ліску ми натрапили на сотню Бурлаки, яка щойно над ранком прийшла сюди. Іду прямо до почоту, зголошуюсь у командира, та прошу дозволу долучити. Командир питає жартома:

- А скільки маєте війська, Цяпко?

- Я і Цяпка, нас двоє, друже командир! – також відповідаю жартом.

 

Він розпитав, звідки я і куди, де залишив провідника, а коли довідався, що йду до провідника Орлана, мовив:

-Його мусите шукати в Станіславчику, пане брате, сидить під кордоном большевикам під носом! А зауваживши, що я в кожусі, питає: – Чи ви не думаєте скинути кожуха, таж весна до нас не прийде ніколи, а по-друге, в чім будете зимувати другу зиму? Час кожух до магазину здати!

- Що ж то, друже командир, ще будемо одну зиму партизанити? – питаю, удаючи здивованого.

- А ти що думав, пане брате, що Москва або Варшава віддасть нам Україну? Ще не одному з нас горб на плечах виросте з ношення зброї, а навіть якби і була Україна, то для таких як ми спокою не буде, хіба що посадять до тюрми за те, що завірно воював! – тягнув командир.

- Як же так, друже командир, того не може бути! – кажу.

- Як тільки стане Україна вільною, то всі ці, що вчора втекли на Захід, бо не хотіли іти до УПА, попруть до корита, як мухи до меду... Та я бачу, що вам не до розмови, очі ледве у вас відкриті, ви, напевно, змучені! – перервав розмову командир.

 

То правда, я був змучений, тож перепрошую всіх, хто був в почоті, і виходжу, чуючи ще застережливий голос командира Бурлаки:

- Як підете до Станіславчика, уважайте, у Фредрополі є поляки і лазять на засідки!

 

Дальше я вже не чув. Вибираю собі щасливо якийсь куток і відразу засинаю смачним сном. Коли сотня відходила під вечір, мене збудили мої односельчани. Ясень запропонував іти з ними, але мені була пора до

 

провідника Орлана. Нині мав доставити пошту, як наказав провідник. Тож вечеряю в Курманичах, а тоді іду полями попід Княжичі, оминаю Фредропіль (німецьку колонію) і в Даровичах виходжу на дорогу, що веде до Германович. Вже темно. Бачу, в одній хаті світиться, вікно не заслонене. Заглядаю, і мені видно дві панни чи жінки, які щось латали. Стукаю, чую: "Хто там?" Відповідаю: "Свій! Відчиніть, то побачите!" Але вони вже зауважили мій кожух і думали, що я з погранзастави в Нижанковичах, бо большевики лазили за горілкою по селах, хоча це Польща, а не Совєтський Союз. Тож переконую, що я ні не поляк, ні не большевик, бо тамті не просять. Це їх переконало, і пустили мене до середини. Я говорив по-українськи, вони відповідали по-польськи. Кажуть: "Вудкі не мами юж". Я сміюся: "А молоко маєте?" В хаті якби роз'яснилось. Були це дуже гарні дівчата, сестри. Мати була в другій кімнаті, боялась вийти, але коли вчула, що я попросив молока, вийшла і каже: "Зараз пізнати, хто свій, а хто чужий. Дівчата, дайте пану молока, хліба. Напевно, голодний з дороги". Я щиро подякував їм, напився молока і кажу:

- Прощайте, милі, може, ще стрінемось!

- Ми гостям раді, а ще своїм, а чи милі – треба переконатись, тож заходіть!

 

Вийшовши з хати, я став, як сліпий. Доперва по якомусь часі призвичаївся до темноти. Під Германовичами я став та прислухаюся. Тут іде шосе з Перемишля до Нижанкович, за 3 км в Пикуличах є польське військо, казарми. Помимо що їх минулого року в листопаді Бурлака трохи поскубав, таки не винеслись, а, зміцнивши гарнізон, стояли дальше. Отже, можна їх сподіватись кожної хвилини. Але поки що панує спокій, собаки побріхують нормально. Вступаю до Марусі. [Моя наречена, в якої я мешкав, коли служив у поліції. Ми тримали стійки на роздоріжжях: німці скорочували фронт, а фолькдойчери втікали, тож треба було наводити порядок]. В хаті втішились. Є хлопці з села. Питаю, чи спокійно у Станіславчику. Кажуть, що до вечора там був спокій, хочуть мене відпровадити. Я подякував, перебалакав з Марусею і її сестрами та з мамою. Батька не було, мабуть, був на роботі (працював на колії). Тепер іду вже сміло, до Станіславчика лише один кілометр. Я був на половині дороги, як у Станіславчику загавкали собаки та почувся грюкіт коліс. Це їхали якісь підводи. Що, до лиха, думаю собі, в'їжджають поляки? Але ні. Не задержуються, а їдуть далі. Підсуваюсь полем під якусь хату, де світилося, підходжу під вікно. Світло згасло, але вчув, що говорять по своєму. Стукаю. Тиша. І я подумав про нещасний кожух, мабуть, знову його зауважили. Пробую переконати жінок. Врешті вони послухали. В хаті відразу скидаю кожуха, кидаю його на лаву і кажу до жінок:

- Я не большевик, не бійтеся. Одна нехай іде до Славка К. і перекаже, що тут є Цяпка. Він знає хто.

 

Жінки нараджувались, котра піде, і мати залишилась в хаті, а доня побігла в село. Не минуло і десять хвилин, як я вчув голос Чумака:

- Хто в хаті? Кличка!

- Входи, Чумаче, до хати, тут Цяпка!

 

І ми вже вітаємось, а жінки дорікають: "Ви не знаєте, що ми страху наїлись!" Впершу чергу кажу Чумакові, що мені конечно треба до Орлана. Бо інакше не засну! Чумак заспокоїв:

- Не журись, Цяпко, ти в добрих руках. Я дам знати на зв'язок, завтра хтось зголоситься до тебе від провідника Орлана. Відпочивай!

 

І ми попрощались. Як тільки він вийшов, я поклався на тій-таки лаві, що сидів, і так смачно заснув, що жінкам аж шкода було будити мене на вечерю. Рано, щойно я збудився і з'їв снідання, як у дверях стали друг Бурлака, який пішов лікувати свої чиряки (і вже більше до нас не долучив), та Пімста і Крук, прислані від провідника Орлана. Я передав їм пошту, і мені з серця спав тягар. Звертаюсь до Славка (Бурлаки):

- Дай мені свій плащ, а бери кожух, бо вже тяжко в нім лазити!

- З приємністю, Цяпко! – каже Бурлака. – Він мені в криївці придасться!

 

Приніс не тільки плащ, польський, з нашивками плютонового, а також шапку і пару білизнини. Перше миюсь порядно, перебираюсь в чисту білизнину, тоді вдягаюсь в польську уніформу, а жінки кажуть: "І пізнай, хто свій, а хто чужий!" Коли зробив порядок коло себе, ми посідали оба з Бурлакою, і я запитав:

- Що за рух був вчора на дорозі, як я входив в село?

- Вчора чота Марка сотні Бурлаки, перевозила на возах "корови" з Любачівщини. Це подарок для Бірчі. [Корови – це німецькі Ф-1 і Ф-2, по-німецьки "небельверфер", які при польоті давали дивний звук, подібний до рику корови, тому наші і назвали їх "коровами". Їх вистрілювали з спеціальних ракетних підставок, що були дуже тяжкі. Але наші майстри сконструювали дерев'яні візки, на яких клали ці снаряди та уставлювали до цілі. Були довжиною 120 см і мали діаметр 35 см. Летіли до цілі на відстань до 800 м, а розриваючись, творили студню, на місці, де був будинок. Підпалювали їх навіть соломою, як бракувало викидального пороху. Ними було розбито будинок НКВД в Грубешові, станиці міліції у Варяжі, Черничині і Кристанополі. Мені лише було цікаво, як вони перелетіли через Сян.

 

Але того не зміг розвідати. Коли бачив, бувало, чотового Марка, забував його спитати]. Увечері я збирався відійти, але мене затримали зв'язкові провідника Орлана. Треба було ще одну ніч перебути тут, та я не нарікав. Мама і доня дбали про мене, як про рідного, ну і друзі навідувались, так що затримка мені не була прикрою. Однак мене тягнуло до провідника. Другого дня я отримав пошту для провідника Летуна, мав також записку до провідника Григора, з яким мав зв'язатись в Курманичах. На зворотній дорозі вступив знову на кілька хвиль до Марусі та ще декуди, знав тут багато людей, переважно молоді. Мене старші тут не любили. Коли я служив на контролі роздоріжжя, нашим командиром був німець, старий австріяк, який любив "панєнкі", і я часто діставав від нього позволення на всякі забави. Молодь раділа, а старші дивились кривим оком, бо як можна "вигулювати", коли йде війна. Але це не була наша війна! Чому ми мали сумувати? Навіть о. Граб, місцевий парох, мене "чесав" з амвона в церкві за це. Приїжджав і друг Кривуцький – тепер Аркадій – та перевіряв, бо люди доносили на команду у Перемишлі. Але я був спокійний, бо не робив нічого злого.

 

Само собою, вступаю до моїх нових знайомих, дівчат в Даровичах. Вони були здивовані зміною у моїй уніформі і засипали мене питаннями, на які я не міг відповісти. Одне запитання мене самого інтригувало, а саме чому міліція в Даровичах не розбита, як інші, а існує. Очевидно, я знав, що вона не мішаєтся до наших справ, навіть помагає нашим людям, а при тім веде шпигунську роботу. Це як один та один є два. Але її не рухали до кінця. Або, ще як спитала одна з дівчат, як довго триватиме така ситуація в нашому терені? Що можна було їй відповісти. Ми попрощались, і я їх вже ніколи не бачив. Не було як і часу.

 

В Курманичах лишаю записку для зв'язкових провідника Григора, іду на "мертвий пункт" та чекаю. Лізу в густі корчі, зарослі вужинням, маскуюсь і дрімаю. Раптом чую в лісі постріли, і то недалеко від мене. Тож пригортаюсь до матері-землі якнайтісніше і чекаю. Видно, що лісом ідуть поляки. Я не помилився. Поляки прочісували ліс навколо Брилинець. Раптом десь близько пролетіла довша серія з автомата, кулі просвистіли горою понад корчами, і все затихло, як в могилі. Коли я виліз з корчів, побачив стежку, протоптану за 25 м від мого сховку. Провідник прийшов у зазначений час, поцікавився, як я пережив облаву на ліс, запитав про брата Щипавку і передав записки до провідника Летуна і провідника Зорича. Дістаю усну інструкцію, що, "в разі необхідності знищити штафети, маю переказати провідникові: "Референти СБ, Холодного Яру і Говерли – стріча на умовленому місці". Провідник знає вже, де. Ми попрощались.

 

Минаю Тисову, вже мав входити в Трійцю, як всередині щось мене не пускає. Якесь дивне почуття: ноги хочуть іти, а розум каже ні. Тож сідаю і роздумую, що робити. Коли раптом до моїх вух долетів стукіт на дорозі. Хтось іде. Прислухаюсь. Поляки! Скачу в річку Вигор, переходжу на другий берег і, залігши, чекаю. На тлі неба бачу групу з 25 людей. Нема сумніву що ідуть на роздоріжжя на засідку. Треба буде остерегти бойовиків і всіх інших. Коли поляки перейшли, я виліз з корчів та пішов навпростець лісом до Ямни Долішньої. На своє щастя, застаю ще групу провідника Потапа. Кажуть, що поляки готуються до виселення. Повідомляю, що бачив поляків, як ті йшли на засідку. В Трійці рівнож є поляки, вже бойовики знають. Мені нині треба стрінутись з Соколенком і Білим. Провідник дає мені Лиса і Сливку, і ми прямуємо в сторону Тростянця, який оминаємо, та входимо в Завалку. Там стрічаємо людей, які втікають з майном в ліс, а в селі вже поляки. Будуть виселяти в Україну. Порадившись з Лисом і Сливкою, ідемо на присілок Борсуківка, де довідуємось, що в Пашові, Рикові, Станкові є поляки. Де шукати Орлика? Чуємо, як в Станкові, на дорозі з Розпуття, реве танк. Ми присіли в малому загайнику зі сторони Станкови, роздумуючи куди йти, як раптом над нами почули поляків, які сунули густою лінією прямо на цей загайник. Ми пустились перед ними в сторону лісу. Перед нами простяглася широка смуга, яку ми планували перейти, щоби дістатись вглиб лісу, як Лис засичав голосно: Долі! Поляки!" Кидаємось на животи, а Лис каже: "На полосі засідка!" Ага, ті що ідуть за нами, наганяють нас на неї. Що робити? Вирішили піти між тими, що наганяють і тими, що чекають. Ми піднялись і згорбившись удвоє, побігли в сторону Станкови. Перед нами – костел у Станкові, а збоку малий загайник корчів. Тож вскакуємо в ті корчики, замасковуємось і чекаємо, що буде далі. Вже минуло дві години, ноги вже зрослись, як ми почули крик. З потоку за краєм гущавника вийшла друга група, і разом з першою вони гурмою ішли прямо на той потік, де були ми. Серце підскочило під горло, зброя відбезпечена, в руці граната, готова до кидка, а тоді хай діється Божа воля. Міряю оком віддаль до лісу. Може, там вже нема поляків, і, як зайде потреба, будемо продиратись туди. Сливка показує пальцем вгору по потоці. Там стоїть група поляків, може, десять та щось радиться. Вони пустили кілька серій з автомата по потоці і пішли під костел, куди вже зганяли людей з села та ладили на фірманки. Чувся плач дітей, рик корів, іржання коней, все це змішалось в один звук – дійсний ярмарок. Загудів танк, що стояв коло костелу, і над ним знеслась чорна смуга диму. Танк від'їхав в сторону Розпуття або на Кузьмину. Лежимо тепер вже спокійно, найгірше минулось. Під вечір, коли сонце стало сідати, ми вийшли з корчів і пішли в сторону Завадки. Перед селом зустріли людей, які, заховавшись в лісі, тепер обсервували село і хотіли вертатись до хат. Я кажу до них:

- Пощо вас тягне в село? Пересиділисте в лісі щасливо, то ще одна ніч вам не зашкодить. А може в селі поляки засіли і тільки чекають, коли ви прийдете з ліса? Думаєте, що вони не знають, що ви сховались?

 

Мужчини пошкребли за вухом і кажуть:

- Може, і масте рацію, друже, їсти маємо що, переночуємо в лісі, а завтра побачимо!

 

Запросили і нас на вечерю. Та нам було спішно дістатись на другий бік села, над Ропенку. Може, там десь стрінемо наших. Ми щасливо дістались до річки, яка плила попід горою, перейшли на другий берег і вийшли нагору. Іду перший, щоби в разі зустрічі з поляками вдати свого, коли раптом чую: "Руки вгору!" Клацнув замок.

- Кличка!

 

Не даю ради відповісти кличку, а кричу:

- Тут я, Цяпка!

 

Переді мною став провідник Аркадій з двома бойовиками. Він подивився на мене:

- Цяпко, Цяпко, секунда ділила тебе від моєї кулі! Хто міг тебе пізнати в польській уніформі, як довкруги всюди поляки?

 

Я був незмірно радий зустрічі. Ми сіли на хвилину, відпочили. Лис і Сливка пішли в свою сторону, а ми – до групи Орлика. Ще тої ночі я вітався з провідником, передаючи йому пошту. Соколенко не міг мені надякуватись, що я поміг йому побувати вдома, дякували і його сестра та матір. Білий був радий, що все скінчилось щасливо. Я ще добре не відпочив, а ми вже махали назад в Перемищину. Провідник запитав, чи я не змучений, бо якщо так, то можу залишитися, оскільки він скоро повернеться. Але я не відчував втоми. У Звіринцю люди переправили нас човном на другий берег, і ми пішли знаною нам стежкою до присілка Чульне. Несподівано я напоровся на польську стійку. Вартовий, мабуть, дрімав. Тож користаю, що він розгублений, і кричу:

- Чеґо спіш, блазьнє? Сцьонґаць застави!

 

Поляк почав йонкатися:

- Панє Плютонови... – але я крикнув знову:

- Сцьонґаць застави! Одходзіми!

 

Поляк пішов до хати, а я прискочив до провідника та заліг коло нього. Кричав навмисно, щоби переполохати поляка і застерегти наших. По короткім часі з хат почали вибігати поляки та, обсвітивши ракетами околицю, пішли в напрямі Глинного. Там рівнож були поляки, бо чути було, як кричали, заалярмовані пострілами. Коли все заспокоїлось, провідник сказав:

- Мабуть, ця дорога розконспірована, треба попередити наших і самому більше туди не йти! Бо одного разу хтось впаде їм в руки, а шкода! – А по хвилі продовжив: – Друже Цяпко, ви дуже добре відіграли роль плютонового! Гратулюю!

- Друже провідник, наука не іде в ліс, навчився в Бушковичах!

 

Ми розсміялись та помарширували далі вже спокійно. Поляки, раз їм зловити нікого не вдалось, пішли рівнож до казарм відпочивати. В Ямні всі були здивовані нашим поверненням, Лис аж роззявив рота. Провідники взялись до звітів, я тим часом жартував з друзями. Аж тут прийшов Орел, подивився на моє убрання та каже до друзів:

- Добрі з вас друзі, а не скочив би котрий до магазину принести Цяпці нове убрання?

- Дундер би то свиснув! – закляв, як звичайно, Лис. А я навіть не здогадався, навіть мені не прийшло до "лепетини"! Лис з Гордим вийшли. За півгодини принесли мені сподні німецькі. Це роздобув Лис, а Гордий приніс нову польську уніформу. Лісовик почав сміятись з Лиса:

- Як пану плютоновому пасуватимуть німецькі сподні? Як антек то антек, треба до комплекту!

 

Я взяв одні і другі та кажу: – Польська форма добра для антків, не для мене, полотно ніби з кропиви, а ще чути дьогтем московським, звідки його дістають. Беру німецькі! Зелені, теплі. Добрий матеріял, і тепер між зеленню якраз пасує.

 

 Ще не вбрався, а провідник вже кличе.

- Відпочивайте, бо завтра підете в Карпати. Будете проводити гостя до провідника Зорича. Ідіть до провідника, він визначить, кого, крім Лиса і Сливки, вам дати.

- Так є, друже провідник, я готовий хоч би і нині!

- Завтра прийде друг Чміль з першого, приведе гостя, а ви поведете дальше в Карпати!

 

Я вийшов, якраз стрінув Лиса і питаю: – Не сверблять тебе "лапи" завтра в дорогу? Іди до провідника Летуна!

 

Лис побіг. Коли вернувся, ми пішли довідатися, чи провідник Потап дасть нам Сливку, як казав Летун. Але провідник відповів нам, що у нього всі бойовики однакові. Сливка потрібний тут на місці, тож дасть нам Риболова. Він тут недавно і може ображатися, що його оминаємо. Коли все було готове, я кажу до Лиса:

- Скочу в село, декого відвідаю. Вже давно не бачив знайомих, ще подумають, що я загнівався!

- Нема чого Цяпко, всі зайняті!

- І наймолодша? Також? – питаю Лиса.

- І наймолодша! Належить до сотні Ластівки! – відповів Лис мені.

- Все-таки зайду, хоч до мами! – кидаю йому і йду.

 

В хаті застав всіх, а мати сказала:

- Я думала, що Цяпка вже за нас забув або повірив в людські плітки!

- За вас я не забув, попросту нема часу, а щодо пліток, то вони все мають щось з правди в собі. З чогось вони беруться! – відповідаю. На це вмішалась старша, Зося, кажучи:

- Вам добре, маєте зброю, а ми що? Прийдуть в село поляки, то чим їх спекатись?

- Попитай своїх сестричок, обі мають своїх хлопців і не дивляться на поляків! Чи не встидно тобі мами, тата? – кажу їй в очі. Вона не витримала, втекла до другої кімнати, а середуща каже:

- Дай їй, Цяпко, спокій, ми її вже допікали досить, та вже і попередження дістала від провідника Потала. Може, поправиться!

 

Поговоривши з молодими і старими, я повернувся до групи. Застав якраз Чорного, референта СБ, та питаю:

- Як справи з Петрусянками?

 

Чорний подивився на мене і каже: – Щоби не молодші, но і родичі, повісили б її давно. Наразі дістала застереження, а далі – побачимо.

 

Помимо що вже квітень, надворі похолодніло і здавалось, що вертає зима, а мені здавалось, що також через те, що я перебрався вже у літній одяг. В нас під Перемишлем люди вже робили в полі, тут щойно збиралися, а в Карпатах ще місцями лежав сніг.

 

Іду скоро спати, щоби добре виспатись, бо не знати, коли буду мати цю приємність знову. Рано вставши, біжу до потічка і миюсь, перу онучі і сорочки та вішаю до сонця, яке вилізло десь з-поза ліска. Заповідався гарний день. В обід прибув Чміль ще з якимись людьми, серед яких на коні сидів гість, що його ми мали відпровадити в Карпати. Прибулі зайшли до хати, де були провідники. По якомусь часі покликав мене провідник. Яке було вже здивування, коли він представив мені молоду ще жінку чи дівчину та вручив досить спорий наплечник з якимись паперами, мабуть, звітами з цілого Закерзоння, та сказав, щоби на нього уважати, так само як і на гостя. Ми були готові. Вона мала з собою коня командира Крилана, якого ми мали залишити в Борсуківці, а далі йти пішки. Я зголосив наш відхід провідникові, а він побажав нам щасливої дороги та казав себе шукати в четвертому районі у провідника СБ Карла.

 

Наплечник перекидаю собі на плече, Лиса пускаю наперед. Ми обоє з гостею посередині, Риболов замикає похід. До Борсуківки ми дістались щасливо. Зловивши недавно кілька соток селян, поляки відпочивали. Там нам прийшлось ночувати. Тож вибираю хату, що має три кімнати, близько лісу. Коли по вечері ми казали їй іти спати до призначеної кімнати, вона відповіла:

- Разом ідемо, разом ночуємо, без жодних виріжнень!

 

Вона положилась на ліжко, а ми – на лавах, змінюючись щогодини на стійку. До ранку було все гаразд. В обід до Завадки прибули поляки, і ми мусили бути напоготові кожної хвилини дати драпака в ліс. Але без того обійшлось. Вечером ми пішли до Станкови, де повечеряли, і взяли напрям на Солонний Верх. Совгаючись по замерзлій землі (зловив приморозок), ми прийшли до Безмігови. Була десята година. Тож питаю друзів, що робимо: "Ночуємо чи ідемо. Як ідемо, то мусимо робити форсовний марш, інакше нас застане день, по тім боці Сяну".

 

Вона сказала:

- На мене не зважайте, а робіть, що вважаєте, я постараюсь не бути тягарем!

 

Тепер я веду, Лис і Риболов несуть наплечник і, змінюючись, замикають похід. Оскільки земля примерзла, йшлось добре, і о 6-ій годині люди перевезли нас на другий бік Сяну. Варта тримала стійку день і ніч при лише їм знанім місці, де ховали човен, криючись перед поляками. А о 7-ій ми зайняли квартиру в Бережниці Нижній, висилаючи зв'язкового на зв'язок до Березки, щоби на нас чекали. Положились спати, хто де. Місцеві люди нас охороняли. На наше диво, в обід полило як з цебра. Я і кажу до своїх супутників:

- Бачите, як ми виграли? Добре було б іти нам нині в той дощ, як були би заночували!

 

До розмови вмішалась наша гостя:

- Я ще ніколи не мала такої тяжкої дороги, як цеї ночі, але ішла з приємністю, бо бачила, що провідник Летун знав, кого посилає зі мною. Щиро дякую вам трьом!

 

О 7-ій ми передали гостю на зв'язку в Березці, де нам сказано почекати на відповідь від провідника Зорича до провідника Летуна. Передавши нам записку, провідник Зорич подякував нам за справне виконання завдання, і ми відійшли. Питаю друзів, що будемо робити: ночувати в Бережниці Нижній чи йти дальше. Була 12-та година ночі, до раня мали ще сім годин, отож повинні би бути на снідання в Ракові у провідника Орлика. Друг Лис відповів з лисячою, як завжди, усмішкою:

- Чого питаєш? Ти знаєш, що за тобою піду і в пекло! Веди!

 

Обляпані в болоті як чорти, над ранком ми зголосились у провідника Аркадія. Орлик був на нараді референтів СБ в четвертому районі, де мали його шукати. Аркадій же, подивившись на нас, каже:

- І вам не встидно так показуватись переді мною? Ану, гайда до потоку! А то не дам снідання!

 

Відпочивши трохи в групі, поснідавши добре, ми пішли до Станкови, а відтак взяли напрям на Розпуття, куди дістались аж на вечерю, бо в Станкові ми затримались довше, прагнучи розвідати, що перед нами.

 

Поляк, до якого ми зайшли, видно, взяв нас за АК, бо навіть почастував по чарці "вудкі". Ми подякували і пішли в напрямі Бірчі. Ідучи битою дорогою, я почав кульгати, а Риболов, зауваживши, що я кульгаю спитав:

- Не дав тобі поляк якоїсь трутизни, Цяпко?

- О, ні! – кажу. – Подивись на мій черевик, бракує обцаса. Коли йшов травою, або болотом, не відчував, а тут на битій дорозі мій черевик маркирує, хоче до шевця!

 

І раптом, коли ми так ішли по шосе, яким я вже давно не ходив, хіба що перебігав його з одного боку на другий, щось мені стрілило до голови і я на весь голос рикнув: "УГУУУ! УГУУ!" З несподіванки Лис, який ішов переді мною, аж пристав.

- Що тобі, Цяпко? З глузду з'їхав, чи що? Таж в Бірчі нас почують і сотню поляків вишлють напроти нас!

- О друже Лисе, ще не з'їхав з глузду, але вже давно не чув свого голосу, бо ходимо, як німі!

 

Так ми дійшли до якоїсь доріжки, і я кажу до Риболова і Лиса, пристаючи:

- Чи це не дорога до Волі Крецівської?

- Прочитай дороговказ – довідаєшся! - відповів Лис. А Риболов поправив Лиса:

- Дорога просто – на Кузьмину і Бірчу, по правій стороні – гора Магура, попри неї дістанемось до Тростянця, а цею дорогою дійдемо до Крецова.

 

Ми пішли в сторону Крецівської Волі минаємо кілька хат, і я стаю як вкопаний. Стримую обох рукою і показую перед себе:

- Танк!

- Який танк? – питає Лис. Думав, що я жартую. Тож відповідаю:

- Залізний! А який, думаєш, що передвоєнний, дерев'яний?

 

Риболов сміється за моїми плечима:

- Старий, російський, з війни пам'ятка, там хіба вже не зосталось жодної трубочки, все господарі повідкручували, той до плуга, той до борони, а ще дехто – так собі, на запас!

- Зі мною насправді щось є, бо вже і небіжчики мене страшать! – визнаю я, і в тім моменті Лис смикає мене за лікоть, і то так сильно, що я аж ахнув, та каже:

- Хтось іде! Скачемо вбік за якусь хату, де кажу до обох:

- Як ідуть поляки, то перепустимо, а останніх привітаємо кулями. А підуть свої, то задержимо!

 

Залягаємо на горбочку і чекаємо. Недовго чекали, як я упізнав голос провідника Летуна. Тож кричу кличку, і я вже при нім та зголошую, що наказ виконано. На мій вид провідник якби оторопів:

- Цяпко, що сталось? Що сталось з гостем?

- Друже провідник, завдання виконане, гостя в провідника Зорина від вчора, а це записка від провідника Зорина! – і подаю йому записку. Провідник до сірника прочитав записку, простяг руку до нас і каже здивовано:

- Як ви то зробили?

 

Попросту не вірив, тож я мусив по дорозі оповідати. А закінчивши, я спитав:

- Друже провіднику, чи можу знати, хто ця жінка, наша гостя?

- Це зв'язкова з-за кордону, від провідника Степана Бандери до провідника Стяга. Напевно, провідник довідається від неї і про вас, про вашу справну роботу!

 

Тепер ми в п'ятому районі. Нарада референтів СБ продовжувалась, а я мав нагоду побігати з бойовиками по цьому терен і скористав з нагоди та зайшов до Соколенкової мами та переказав, що Соколенко щасливо дійшов до своєї групи, а сестра його обдарила мене поцілунком за милу вістку.

 

Коли скінчилась нарада, в терені зайшли деякі зміни. Третій район ліквідовано, прилучено частину з нього до п'ятого району, а частину – до четвертого. Провідник СБ третього району зостав перенесений до другого району до Потапа, а від нас провідник Максим пішов в четвертий район до провідника Карла. Аркадій відходив з п'ятого району назад до провідника Орача під Перемишль. Друг Островерх, на своє бажання, мав відійти в Карпати до командира Хріна, який зорганізував там сотню. Вони старі друзяки по війні. Бойовики третього району були розкинені по інших районах, бо навіть Ромашко від Карла був висланий в Карпати до провідника Бука на помічника. Після наради провідник повідомив нас, що на Великдень ідемо святкувати в Карпати. Тепер при провіднику залишився тільки я і Чумак. Щипавка та решта на лікуванні чиряків.

 

Ось знову Лемківщина. Від провідника Орлика ми набрали собі швейцарського сиру, який сконфіскували полякам, що везли подарок УНРИ-а, (організація, яка допомогала цивільному населенню після війни) призначений для партійців в Ропенці. Головки були, як колесо млинське.

 

Тим разом була вже правдива весна і в Карпатах. Всюди мило і пахуче. Бо чого ж більше і чекати від весни? Хіба Великодного дзвону, голосів дітвори і усміхнених лиць дівчат. Та ще більше – спокою у ці дні. Тому сотня командира Хріна і розбила ворожі гнізда, такі як Пупків, Команча. Там понад 150 поляків здалось, решта втікали на терен Чехословаччини, де були інтерновані і роззброєні, якщо мали які ще зброю, бо кидали при втечі все, що мали в руках, та дерли лише з душею. Ось що пише про це польський писака Генрик Домінічак у своїх споминах "Жулнєже гранічних друг" (вояки пограничних доріг) (цитую в перекладі з польської на українську мову): .

 

"Надходила четверта година. Комендант постерунку міліції сержант Фабісяк зарядив збірку залоги. На становищах зіставили лише обслугу карабінів машинових, бо стрілен до гармат вже не було. Стоять чорні від диму і пороху, змучені. Фабісяк бадавчо приглядається своїм хлопцям, було серед них кількох фронтовиків. Але були також і охотники, просто від плуга, дуже молоді, декотрі не мали навіть двадцять літ. Комендант не спостеріг в їх очах боягузства чи заламання. Чекали на накази.

- Хотів-бим вам подякувати за невгнуту поставу, – почав Фабісяк. Бандерівців є сотки, але наша станиця оперлася їм. Перервали бій, щоправда, так, але хіба ненадовго, можуть кожної хвилини знову вдарити. Питаю вас, чи ви чуєтеся на силі, щоби відперти наступні атаки?

- Будемо боронитись! – відповіло кілька голосів.

- Не піддамось!

- Тішить мене ваша воля боротись, але мусимо подивитись правді в очі. Амуніція кінчиться. Наступного атаку можемо не витримати. Треба застановитися над евентуальністю залишити Тісну. На поміч не маємо чого чекати.

- Як-то опустити Тісну? – закричало кілька молодих голосів.

- Так! Бандерівці вернуть назад, може бути, що з більшою силою. Прийде до боротьби – амуніції вистарчить на годину-півтора. А що пізніше?

- Доб'ємось до Балигорода, дістанемо поміч і вернемо!

- А що буде, як бандерівці замкнули всі дороги до Балигорода? І впадемо в засідку? Погоджуюсь з капралом Єнджейовським, що бандерівці, наступаючи на нас, замкнули всі дороги до Балигорода з Тісни, щоби ми не дістали помочі. Але ми не мусимо іти дорогою, шереговий Стрижевський знає тутешні ліси, допровадить. Мусимо спішитись, доки ще ніч і змучені боротьбою бандерівці відпочивають по селах. За півгодини будинок на горі Камінка опустів. Бандерівці навіть не зауважили, що міліціянти зійшли вділ, з північної сторони і зникли за хвилю в лісній гущавині.

 

Ось так втікали поляки там, де наступали війська УПА.

 

Дальше подам ще один цікавий матеріал, хвальби "валєчних" На сторінці 184 він пише: "Рен зі свого горбка обсервує поле бою. Знає, що атакуючим загороджує дорогу сотня Бродича, підсилена відділами самооборони. Посилає їм ще на поміч сотню Громенка (?) [вона в Біряжшцині, а бій в Карпатах!]. В тій ситуації атака жовнірів заламується. Відіпхані на попередні позиції, не дали ради переламати згромадження противника. Зник шанс вийти з оточення. Зачинає бракувати амуніції, бандерівці щораз то ближче. Чуються окрики: "Подай скорше диск! Відбезпечити гранати!" Є вже близько, певні своєї перемоги, вже досягли жовнірів. Ґвалтовне зіткнення на багнети. Тріскає кільце польської оборони. Поручик Ярецький з карабіном в руках наложеним багнетом кидається в середину воюючих. Зауважив його сотенний Бродич. "Брати його живим!" – кричить до стрільців, які оточили поляка. Окружений зі всіх сторін старшина борониться заїдло. Ось один удар і другий вдалий удар. Нагло сильний біль. Захитався і впав навзнак, скрижувавши руки. Тілько права долоня сильно держить карабін. Бандерівці кинулись на лежачого, щоби його пов'язати".

 

Тим часом вигашували поодинокі вогнища жовнірського опору. Тихли постріли і окрики воюючих, від горбків і долин доходили зойки поранених. В поблизькій церкві відізвалися дзвони, зразу тихо, пізніше щораз то голосніше, пізніше цілком голосно. З наказу курінного Рена били на перемогу. Осталих жовнірів стрільці гнали, як на іронію, в с. Ясєлко. На великім пляцу посеред села уставлено їх в два ряди, зірвано їм орли з шапок, забрано паски. Станули до перегляду. На правому крилі старшини і міліціянти, на лівім – вояки. Тяжко ранених піддержували друзі.

 

Навколо розставлено в чотирикутник сотні і відділи самооборони, переможці і переможені. Споглядають тепер на себе. Рен наказав зігнати мешканців села, хлопів, бабів і дітей. Знають жовнірів станиці Ясєльської, стаціонували вони тут кілька місяців. На пляц увійшла група бандерівських старшин з Реном на чолі. Пролунала команда. Сотенний Бродич мельдує Ренові готовість відділів до перегляду. Курінний вирушає в товаристві старшин перед виструнченими стрільцями. На хвилину затримується і поздоровляє відділи. Чути окрик: "Бандера! Бандера! Бандера!" Рена розпирає гордість... Не звик шукати слів, коли говорив до своїх бійців. Тим разом, однак, хотів надати своїй мові спеціальне значення. "Бачите, як належиться громити ляхів, – надувався-хвалився, – хай запам'ятають це всі: діти, внуки, будуть оповідати про нашу перемогу..."

 

І дальше, на сторінці 185: "Булавний Сурмач, увільнити руки поручикові". Наказ виконано в тій хвилині. Ярецький був вільний і... цілком ошоломлений". "Не тішиться пан? – вирвав його з задуми голос Гриня ["Яріна" в оригіналі заміна моя]. Колись ще спіткаємося, може?"... "то ніколи не станеться", – крикнув Ярецький. Вирвав Гриньові з-за пояса пістолет і стрілив йому прямо в лице. Бродич з провідником кинулися до втечі в сторону ліснічівки. Стрільці на момент завмерли з перестраху. Отож офіцер повалив ударом кольби чотового Мирона і, пірвавши його пістолет машиновий, стріляв вже серіями в найближчу групу бандерівців. Пов'язані старшини обсервували розвій подій. Ярецький пражив з автомата по стрільцях, що наближалися з правої сторони. Кілька з них впало, решта завернула. Бігли нові. Поручик скеровує зброю в тамту сторону Пістолет виплюнув ще кілька стрілів і замовк. Глухий тріск замка. Стрільці є вже близько... Короткі серії, і Ярецький падає, прошитий десятками куль...

 

Там же далі: "...У великій ізбі лісничівки на канапі непритомний лежить Гринь, обіч нього Бродич і, трясучись ще зі страху, надрайоновий провідник. Спроваджений лікар сотні Крилача [знову неправда: вона в Перемтцині] Гельмут Кравзе довго і докладно бадає лежачого. Обмацує лице, дотикається рани. Обслухує серце".

 

Ось чим поляки запоморочують мізки молодому поколінню, яке вірить у їх брехню. Але перейдемо до справжніх подій. В переддень Великодня сотня Яра розбила в м. Волковия гарнізон польського війська, що направду був пострахом довколишніх сіл. Відпочиваючи над річкою Солинкою, вдивляюсь у воду, де бачу свою кучеряву голову як у дзеркалі. Чайка, котрий якраз вертав з розвідки, побачивши, як я приглядаюсь своєму відображенню, кинув щось у воду, і вона стряслась.

- Шукаєш зморшок на чолі? Чи сивого волося на голові?

- Ні одного, ні другого, лише шкодую, що моя врода пропадає. Хочу побачити сном майбутність!

- Майбутність? Такого слова нема в нашому словнику, наскільки я знаю! – каже Чайка. – Але є дійсність, бо майбутність буде такою, якою ми її створимо!

- Як доживемо! – відповідаю.

- Творимо для поколінь, які нас прославлять або проклянуть! – заперечив Чайка твердо та пустився в село, а я за ним.

 

Господині пекли паски, варили яйця, мужчини терли хрін, дівчата писали писанки, роблячи фарбу з цибулі чи паперу кольорового, що котра могла скомбінувати.

 

Пригадались мені останні Свята в моїх сторонах, у Красичах. Це ж щойно рік, а скільки вже прожилось!

- Христос Воскрес! – несеться всюди.

- Воскресне Україна! –відповідаємо.

 

Ми пішли до місцевої церкви в Терці, а по Святій Літургії люди запрошують нас до себе в хати, хоча комендант Шугай приготував спільний стіл для нас всіх. Ідемо по хатах, бо не викрутишся, особливо як люди довідались, що ми з далекої Перемищини. Діти десь роздобули стрільна від мінометів, пускають з моста в річку. Снаряди вибухають, зчиняючи роблячи гук, страшачи рибу. На горах стоять дозорці, пильнують від несподіванок. По обіді іду з дівчатами і бойовиками до Волковиї. Там рівнож свято. Люди радіють, що не стало польської голоти. Запрошують до хати. Всюди несуться пісні: веселі, сумні, повстанські. Про стрільця, що втратив дівчину, яку вбили поляки. Про дівчину, щоби не чекала на повстанця, бо його вже нема в живих. То знов несеться пісня

 

"Готуйся у бойові лави,

козацьке плем'я молоде,

до перемоги і до слави

тебе Бандера поведе!"

 

Співали разом з нами гори. В Обливаний понеділок наскочили на нашу хату дівчата та обляли нас водою. Зриваємось, ловимо їх і кидаємо прямо в ріку. Крику, сміху на ціле село. На третій день свят іду в горішній кінець Терки. Там маю одного знайомого, друга Бука з с. Красич. Його заступник з с. Острів коло Перемишля друг Ромашко (Іван Дутка) – брат "Волі", якого перекинуто недавно від Карла з четвертого району. Я чуюсь щось слабо. Біль у шлунку, нічого не можу їсти, звертаю все, що з'їм. Друзі жартують, що дістав "вроки". Тож питаю чи від молодички, чи від старої баби. Сміються, що від заздрісного мужа, бо подивився на його молоду жінку, і мене буде тяжко вилічити. Та мені вже не до жартів, стає щораз гірше.

 

Провідник довідавшись про мою хворобу, каже:

- Ще нині відійдете в Перемищину, а там зголоситеся у Вуйка або Нехриста, а як треба – то до шпиталю!

- Що ж, – кажу, – наказ, друже провідник – та ладуюсь в дорогу.

 

Під вечір Шугай прислав Чумака, Соколенка і Сороку, бойовиків, які вже були в наших теренах і знали добре дорогу. Це наказав йому провідник Летун. В дорозі ми довідались, що в Березці є поляки, і прийшлося іти полями, а на додаток почав падати дощ. Мною почало трясти. Зайшли до якоїсь хати над Мичківцями, сподіваючись, що може переправимось через Сян, бо до Звіринця іще кавалок. Не вдалось. Чую, як збільшується гарячка та посилюються корчі у шлунку. Не можу йти. Друзі беруть фірманку, кладуть мене на віз, везуть. Я не чую нічого. Віз впадає в борозни, мною кидає, а над ранком я з поворотом у Терці. Прийшов провідник, подивився на мене, щось говорив. Спровадили знахара, родом десь із Східної України. Втікав перед большевиками і осівся тут, лікував людей різним зіллям. Випитав про болі і каже:

- Перестати робити марші, більше відпочинку, інакше – "капличка" [а це означало: інакше кінець].

- Перестати марші? Це ж смерть! – майже кричу.

- І смерть, як не послухаєте! – відповів знахар.

- Що ж то, ліків нема на це? – питаю.

- Напевно є! – каже він. В Москві, може, у Варшаві або в Америці, та не в нас! – і, якби до себе: – Одна є рада... – та вийшов з хати.

 

Коли вернувся, приніс цілий оберемок якогось зілля, що його вистачило б коневі на обрік, і вручаючи це господині хати, де я лежав, каже:

- Зваріть це зілля і давайте пити хворому. Нехай п'є того якнайбільше, а я буду приходити і перевіряти.

 

По тих словах вийшов і щось говорив ще до провідника. Коли той прийшов до мене, то заспокоїв словами:

- Не журіться, Цяпко, там вас ще не потребують, і тут ще праця не закінчена!

 

Я подякував за потіху, а невдовзі прийшла господиня зі збанком, а з нею Сорока. Почали мене поїти. Юшка була смердюча, подібна до гноївки, і мені пригадались Різдвяні Свята в Дмитровичах, коли я мав чиряки. Тільки проковтнув тої гидоти, як моїм шлунком піднесло, і все вилетіло з поворотом. Та операцію повторювали раз за разом, не дивлячись, що шлунок не приймав нічого. За якийсь час, відвар таки затримався в моєму шлунку і я заснув.

 

Як збудився, наді мною стояли провідник Летун, комендант Шугай і знахар, але я не пізнав нікого, тож питаю:

- Де провідник Потап? – Я пам'ятав, що йшов до нього.

- Провідник Потап в Ямні, друже Цяпко, а ви – в Терці!

 

Знову повторилась ця сама процедура з зіллям, але мій шлунок вже привик до тої юшки. Я знову заснув, а коли пробудився, моя голова ніби ходила, а краще сказати, хата крутилась зі мною. Відвар знову. І так цілий тиждень. Встаю вже, при помочі друзів, хоч ноги угинаються, якби були з гуми. В шлунку бурчить, хочеться їсти. Прийшов мій доктор та питає, як почуюся. Тож відповідаю:

- Голоден як вовк!

- То добре! Значить, ви побороли хворобу. Будете жити так довго, доки не досягне вас ворожа куля!

- Або копитом кобила! – додаю я. Мій знахар подивився на мене уважніше і каже:

- Жартуєте? Добра ознака, що приходите до себе. Можете з'їсти щось легкого і поволі. Коли він збирався до відходу, я питаю його:

- Чи можу знати, які то вроки були: бабські чи мужеські?

- Жадні! Звичайний собі тиф шлунковий, нічого іншого! – і при тих словах вийшов, але ще з порога додав: - Не забувайте про зілля, яке я приніс вам! Пийте на здоров'я!

 

Отже, п'ю це зілля, а коли його пив, то здавалось, що пускаю воду на млинське колесо, яке крутиться і обертає турбіну. Але з кожним днем почуваюся краще. Одного разу провідник каже:

- Друже Цяпко, нам пора в Перемищину. Я і так затримався з приводу вашої хвороби довше, як повинен. Але не журіться, я верну скоро, і тоді долучитесь до нас знову!

- Друже провідник, я готовий до дороги! – майже кричу з радості.

- Друже Цяпко, і тут є добрі люди, не дадуть пропасти! – втишує мій запал провідник, але я впираюся:

- Хіба мене прив'яжете до ліжка!

 

Провідник, бачачи, що я не жартую, запевнив, що не залишить мене в Терці. Мені спав камінь з серця. Тож встаю, роблю з бойовиками короткі марші по "гірках" і набираю сил для маршу в Перемищину.

 

Було вже 29-го квітня. Провідник дістав записку і мусить залишитися, бо чекає на когось. Покликав мене і каже:

- В Перемищину відходить чота, зібрана зі всіх сотень і боївок. Ідуть в Перемищину на підстаршинський вишкіл. Чоту проведете ви. Рівночасно підете на цей вишкіл і ви та друг Щипавка, який долучить до вас за два-три дні.

 

Вістка, що провідник мене висилає на підстаршинський вишкіл, оздоровила цілковито. В мене якби вступив інший дух. Радію, що іду туди, де ідуть самі вибрані. В голові вже рояться різні думки, спогади про виструнчені лави підстаршин. Я їх бачив минулого року і мріяв бути серед них. Провідник щось говорив, але я був зайнятий своїми думками. Коли чую:

- Цяпко, що з вами? До вас говорю вже кілька хвилин! А ви де?

- Думками в дорозі, друже провідник! – не хочу відкритись з своїми мріями.

- Прийдете в другий район – перекажіть провідникові Потапові, що я там буду за кілька днів. Нехай він вам дасть все, що потрібне на цей вишкіл. А тепер ладіться в дорогу, бо чота прийде ще того вечора!

 

Відступаючи трохи вбік від основної лінії своєї розповіді, хочу дещо сказати про ці терени. Поляки кинули великі сили, щоби знищити не тільки відділи УПА та підпілля, а знищити раз назавжди підкарпатські племена лемків. Видно, не забули "санаційної політики", яка хотіла вже давно покінчити з тими гірськими племенами, сполщити, вирвати їм з серця все, що їх лучило з Україною. Тепер була нагода, під претекстом виселення. Першого удару зазнав український "трикутник" Лукова, Яселко, Команьча, Лупків, Височани, Щавне, Мокре, де діяв так званий Корпус безпеченьства вевненшнего (КБВ) (корпус внутрішньої безпеки) під командуванням полковника Міхальського. Той корпус назвали "батальйоном смерті", бо де тільки він появився, дорогу встеляв трупами, незалежно хто вони були, старці, молоді, а навіть і діти. Убивці вповні перебрали московську тактику, бо ж там і вчились свого ремесла. Оборонцями люду від них були сотні Бродича, колись Кармелюка, Віра, Мирона, Хріна (вона складалась переважно з лемків) та пізніше сотня Стаха. Ними командував майор Рен.

 

Командиром чоти, який вів її на вишкіл, виявився давній мій знайомий Прикуй, родом десь з Ярославщини. Ми зналися ще з української поліції в Добромилі, та з карпатського рейду.

 

Провідник вже і не дивувався, що я із Прикуєм також знайомий. Лише покивав головою і залишив нас обговорити перемарш в Перемищину. На його запитання про дорогу, яка нас чекає, я відповів:

- Марш буде довгий, терен небезпечний, хто його не подолає, той не надається на підстаршину! Може сміло лишатися тут на місці!

 

Я говорив це жартома, як старому знайомому, і не побачив, щодо розмови прислухаються стрільці сотні Хріна, які мої слова взяли за образу. Прикуй відповів мені також, жартуючи: – Знаю тебе не від нині, але побачимо, чий язик буде наверху перший!

 

Прощаюсь з провідником з якимось дивним почуттям. Сам не знаю, що це має означати. Тож питаю його:

- А як ви, залишитеся самі?

- Мною не журіться, а беріться за науку, щоби я був гордий за вас. Не посороміть мене! За два-три дні долучить до вас Щипавка. Бувайте, щасливої дороги!

 

Ми рушили в дорогу. З Терки ідемо гостинцем в сторону Березки, щоби якнайскорше дістатись до Здвиження та переправитись через Сян. Минувши Волковию, довідалися від стежі, що перед нами їдуть поляки. Ми мусили піти в поля, щоби не зустрітись з ними. Оминаємо полями Березку і входимо до Бережниці Нижньої, попри Кичерку та Середнє Село. В Здвиженні, заки люди приготували човен, ми повечеряли на скору руку, чим люди мали. Хоч на Сяні вже сплили весняні води, він був ще наповнений різним хабаззям, яке плило з гір, і селяни попередили, що переправа буде трохи "рапата". Так і було. Але люди мали знання, все пішло гладко. Першими переправляємося я і один рій, який ставлю на заставі. Тоді за моїм знаком переправляють решту. Переказую селянам, щоби вартували, бо може бути розбиття і хтось може потребувати від них, щоби дали скору поміч. Тут ми з Прикуєм знову обговорили ситуацію, я йому розказав про небезпеку, він передав це своїм підлеглим. Беру один рій і йду попереду, а решта – на віддалі 100 м за нами. Віддаль – 10 м один від другого. Ідемо, як духи, ні писку, ні сопіння, ні брязкоту зброї. Крадемося, ніби коти. Під Чульнею-Костринем ми затримались, я перевірив перші хати. Все ішло нам на руку. Врозсип перебігли гостинець Лісько-Вільшаниця, штреку попри тунель. Перешкод не мали жодних. Тепер поганяю, щоби добитись до Безмігови. Відпочивши там, вийшли на гору від с. Патова і залягли, зайнявши оборону. До мене підійшов командир Прикуй:

- Знаєш, Цяпко, я думав, що ти жартував, як казав, що дорога буде тяжка. Ми призвичаєні до маршів по горах, далеких і раптовних, але ця дорога була дійсно тяжка. Я бачу сам по собі!

- Друже Прикуй, я ніколи не трачу гумору, а хоч жартую, там все є щось трохи правди. Я тою дорогою ходжу недавно, але часто. Іти самому чи втрійку – це дрібниця. Але йти з відділом – то мука, переважно тому останньому. Хай стрільці вибачають мені!

 

На дальшу розмову не було часу. Стрілець з застави сказав, що в нашу сторону з села вийшло якесь військо. Ми пішли на заставу, наказавши чоті бути в острому поготівлі. Беру далековид у Прикуя і обсервую військо, яке прямує в нашу сторону. Судячи з перших рядів видавалося, що то йшли поляки. Але по хвилині я впізнав командира Бурлаку, який підпирався палицею і, знявши шапку, світив лисиною. Вони нас запримітили, але я вже давав знаки, що ми свої. І невдовзі Прикуй вже вітався зі своїм старим командиром і другом Бурлакою. Той поцікавився:

- Друже Цяпко, не знаєте часами, скільки є війська польського у Ваньковій-Вільшаниці?

- Не мав часу перевірити, друже командир, маючи інше завдання, як самі бачите, – відповідаю. Я тут вже не мав що робити, і Прикуй відпустив мене, сказавши, що стрінемось на вишколі. Попрощавшись з командирами, я спустився в долину Солонного Верху і за півгодини був у провідника Орлика. Перепочивши, скорим маршем пішов в сторону Ямни і без перешкод дістався до провідника Потала. Довідавшись, що мене посилають на вишкіл, він зауважив:

- Добре робиш, хлопе, що ідеш вчитися. Нам старшин потрібно!

 

Коли провідник Пугач це вчув, крикнув до свого секретаря Воробця: – Напиши йому посвідку на колію, щоби поляки знали, що він іде на вишкіл вчитися, як їх краще бити! – Ми розсміялись, а провідник казав іти до Гордого, щоби мені видав зошитів і олівців з магазину. До мене підійшов друг Лис з словами: – Пхаєшся вгору, а хто буде бігати по горах, як всі стануть офіцерами?

 

На це Гордий відказав:

- По то маємо тебе, Лисе, твій рід до того і надається!

 

Та на жарти не було часу, прощаюсь зі всіма – і я вже в дорозі. В Долішній Ямні я зустрів провідника Бориса, який вертав верхи на конях з другом Явором з об'їзду терену.

 

Знову самопас, друже Цяпко? – почув я від нього – Вас регулямін не зобов'язує? І кажете, що ідете вчитися бути старшиною!

 

Та я знав, що він жартує тому нічого не відповів, а він продовжив:

- Будьте осторожні!

 

І ми розстались. Я пустився в дорогу до Трійці, коли напроти мене вибігла дівчинка і каже: "Там є поляки, тато і мама бачили!" – і показує рукою на потік. Якщо там є поляки, то мене мусили вже бачити, але чому не стріляють? Мабуть, хочуть мене зловити живого, майнула мені думка. Вони бачать, що я сам. Тож скачу, як серна, за стодоли і хати. Хочу дістатись до потоку між Ямною та Трійцею, але коло хати Петрусянок мені загородили дорогу дівчата і кажуть: "Там в потоці є вже поляки на засідці!" Оглядаюсь, за дорогою від Трійці бачу групу поляків, які обсервують хати, мабуть, згубили мене. Голова працює, вирішуючи що робити. Старша, Зося, пропонує сховати мене у стодолі, де у них є криївка. О ні, думаю собі, заживо до гробу не піду, а як піду, то ще когось потягну з собою. А розум каже: "Не панікуй, Цяпко, удавай що нічого не бачиш, тільки вперед в поля?"

 

Кидаюсь на землю та починаю совгатись в сторону верхів. Перед собою за яких 50 метрів бачу межу, зарослу кущами тернини. Аби тільки дістатися туди. Позаду чую крики: це поляки на подвір'ї. Оглядаюсь вниз – щось кричать до дівчат, шукають в стодолі, в стайні, інші вивели дівчину, яка мене остерегла, і допитують. Мені серце крається, що не можу їм помогти, хочеться кричати: "Я є тут, пустіть дівчат!" Але розум каже щось інше. Та в тім часі заграв кулемет в Ямні. Наші зауважили поляків. Відізвались і польські кулемети. Наші пострілами відтягали поляків від мене. Бачу, як наші відступають в сторону Грозяви, цілий час відстрілюючись. З потоку, до якого я мав замір іти, виходили поляки і спішили туди, де грали кулемети. На подвір'ї стояли дівчата і дивились в мою сторону. Я піднявся на весь ріст, приложив руку до уст і послав їм поцілунок. Вони помахали мені руками і я, під акомпанемент кулеметів, подався в ліс. Перетинаю Вігор, Риботицьку Посаду, сказав "добрий день" Конюші – і вже зголошуюсь в провідника Орача (Василя Гарабача). Вигляд мій був жалюгідний. Це зауважив комендант Сокіл та спитав:

- Що сталось?

- Вертаю з тамтого світу! – відповідаю.

- А там як, війна також? – питає провідник Орач, думаючи, що я жартую. Тож відповідаю:

- Не мав часу розглянутись, бо св. Петро мене не пустив за браму, а прогнав від порога, кажучи, що ще не пора!

 

На мій вид збіглись бойовики. Буква подав мені склянку молока, а провідник сказав:

- Жарти жартами, але розказуйте, що сталось.

 

Коли я розказав все, він похитав головою і застеріг мене:

- Колись ваше щастя увірветься, відвернеться від вас, а шкода. Не ті часи тепер настають, що вчора!

 

Тож відповідаю і собі:

- Хіба не все одно коли; день скорше, день пізніше – яка різниця?

 

На це почув від Орача:

- Різниця є та, що чим довше живемо, тим більше творимо добра для України. Не забувайте про це, Цяпко! А що, на вашу думку, з нашими? Вийшли ціло?

- Я виразно бачив, як відступали в сторону Грозяви. Вони лише відтягали поляків від мене. –і звертаюся до Сокола:

- Друже, нема у вас порядного готелю, де б я міг трохи відпочити, переслатись?

- Буква! – крикнув Сокіл до бойовиків. – Застели ліжко чистою білизною. Цяпка хоче переслатись!

- Вже робиться! – чую відповідь Букви, і за кілька хвилин я хропів на свіжій соломі.

 
 

 

 Коли пробудився, було близько третьої години. Мене зауважив друг Дугай і каже:

- Чого встаєш, обід ще не готовий!

 

Тож відповідаю, протираючи заспані очі:

- Досить з мене, нерви спокою не дають, ще не відпружені, – та іду під студню, щоби освіжитись холодною водою. Миюсь, голюсь, а побачивши в зеркалі зарослі кучері, питаю:

- Нема у вас десь фриз'єра?

- Чумак! – чую голос Шугая. – Обітни Цяпці золоті кучері, бо інакше дівчата йому повиривають самі!

 

І так, за півгодини я був причепурений і готовий в дорогу. Буква, разом з яким я мав іти, сказав, що ми мусимо зачекати на професора Уманця, який піде з нами. Тут мушу дещо розказати про нього. Уманець (чи Орелець, оба його псевда) був професором Київського університету і працював у відділі пропаганди провідника Тараса. Сам родом полтавець. Була ще з Полтави провідниця Степова і її брат (псевдо мав Муха), якого розірвала власна граната в хаті в Ямні восени 45-го року. Професор кликав її "моя доня", і коли я вертав з Карпат, де вона була, завжди питав, як там "його доня" почувається. Старшого віку, прекрасний знавець минувшини Уманець був у провідника Тараса на вагу золота. Я раз мав нагоду слухати його викладів на нараді провідників СБ, яка відбувалась в Ямні 12-го травня 45-го року, де він казав:

- Кожен з вас знає про те з книжок чи свого досвіду, як мільйонами винищувала українців імперська політика, а пізніше і тепер дальше винищує та сама Москва, тим разом большевицька. Але фізичне винищування – це ще нічого, ще не все. Тих, які залишились по імперських геноцидах, червоні винищують духовно. Нашу історію вкрали вже давно москалі, а нам накинули своє барахло. Україні дали жалюгідну роль. Нам накинули русске православ'я, нам накинули атеїзм, і ще довго нам буде тяжко його позбутися.

 

Таким був професор, що мав з нами йти на підстаршинський вишкіл. Тож я питаю Букви:

-А дасть він раду іти з нами? Він же ж старенький, а ми – молодики?

 

Але наказ є наказом, чекаємо. Коло 16-ої з'явився професор і каже:

- Вибачайте, друзі, спізнився. Старість не радість. Іду, може, придамся до чого, хоч би стругати бараболю, бо вже надоїли криївки. Знаю, що ви молоді і не мені мірятись в силі з вами, але домовимось:

- Якщо я не дам ради з вами іти, в Тисові я залишусь і якось дістанусь по зв'язку. - Так і було. В Тисові він сказав до нас:

- Прощайте, друзі, мої ноги, може, ще би потягнули, але серце – ні!

 

Тепер ми вільні. Мені не вдалось вже його бачити на вишколі, мабуть, завернув до провідника Тараса у криївку. Скорим маршем перетинаємо Волю Кречківську і вступаємо в Купно. При одній хаті Буква затримався, щось міркував, а потім свиснув. У вікні показалась кудлата голова жінки, і за хвилин кілька нас обступило десятеро малих дітей, а жінка обцілувала Букву і мене, хоч я ніколи не бачив її на очі. Зараз запропонувала кислого молока. Напившись молока, попрощались та пішли дальше, бо кликала повинність. Ідучи лісом, питаю Букву:

- Чи справді ці всі діти її?

- Ані одне! – відповів Буква. – Всі сироти, родичів стратили від бандитів, своїх і поляків!

- Як-то своїх? – питаю.

 

Він почав говорити, присівши на грубому зваленому дереві, бо нам було ще заскоро виходити на чисте поле, а ліс мав от-от закінчитись:

- Тут 45-го року ґрасувала банда, яка складалась з поляків і українців. Один був з Бахова, два з Купна, чотири з Речполя з-за Сяну – поляки. Нападали на українців і поляків. Прийшовши в українське село, говорили по-польськи, а в польське – говорили по-українськи. Цю справу передано боївці з першого району. По довшому часі, нам вдалось зловити їх на гарячому в Купні. Трьох убито на місці, чотирьох зловлено живими. Дещо з награбованого віддали власникам і, роз'яснивши справу людям, на їх очах ми повісили всіх чотирьох. За два дні приїхало військо з Речполя і забрало повішених, а ще за два дні прийшли поляки з Речполя і повбивали батьків тих дітей. А вона прийняла сиріт під свою опіку та каже, що це її діти.

 

Коли Буква скінчив говорити, ми піднялись і мовчки пішли дальше. З краю лісу нам відкрилася чудова панорама. Було видно, як на долоні, що в долині звивався гадюкою наш улюблений срібнолентий Сян, поміж Руським Селом і Бабицями. Ми зійшли в долину до дороги, якою дісталися до с. Іскань. Там в священичій родині виростали три брати Гуки – Мирослав, Євген і Богдан, або Григор, Щипавка і Скала. Село було вже частинно спалене поляками. Перейшли села П'яткова, Жугатин і дістались до Явірника Руського, де мали мати зв'язок з сотнею Ластівки. Тут вечеряємо і залишаємось на нічліг. Ранком ми зв'язались з стрільцями сотні Ластівки, від яких довідались, де міститься вишкільний табір, і подались лісовою доріжкою, доки не затримала нас застава. Подаємо кличку, і нас пропускають.