Пам'ятки церковного малярства Перемишльщини (автор: Козій Нестор)

опубліковано 18 бер. 2013 р., 12:17 Степан Гринчишин   [ оновлено 28 бер. 2013 р., 12:17 ]

Вісник Любачівщини №19, Львів – 2011. – 96 стор.

 

Церковне мистецтво Галичини творчими традиціями за походженням сягає часів розквіту Русі Х-ХІ ст. Тоді сотні церков Києва були оздоблені всередині фресками та мозаїками, які збереглись до наших днів у соборі св. Софії.

 

З письмових джерел відомо, що князь Данило Галицький привіз із Києва до Холма ікони в коштовних ризах. У 1382р. князь Владислав Опільський вивіз із княжого м. Белза ікону матері Божої, привезену на Русь з Царгорода, і подарував її монастирю павлінів у Ченстохові.

 

Хоч не збереглось достатньо пам'яток, на думку дослідників малярство Галицько-Волинського князівства досягло доволі високого рівня. Про це свідчать фрагменти розписів церков, знайдені археологами, та вишукані мініатюри тонкого малярського стилю, якими прикрашались церковні книги, зокрема Добрилове Євангеліє 1164р. та Галицьке Євангеліє XIII ст.

 

 

На теренах Перемишльської єпархії чудом уцілів фрагмент ікони «Святці» в церкві св. Миколая у с. Явора біля Турки з XIII ст. та збереглося кілька ікон XIV ст. у селах Дрогобиччини. Стародавні традиції церковного малярства Галичини переносить ікона «Життя св. Миколая» з церкви Радружа на церкви в Любачівщині, яка виявляє і мистецький хист народних майстрів. Постать святого оточують сцени «Врятування потопаючих в морі», «Порятунок Христофора від страти», «Вигнання біса з криниці» та «Повернення жоні килима». Майстер ікони – не відомий, як у переважної більшості давніх творів, однак до його школи належать образи «Богоявлення», «Зішестя св. Духа» та «Вознесіння», які призначалися для величавого іконостаса. Можливо, що цей малярський осередок знаходився в столиці князівства – Белзі.

 

За спільними рисами, можливо, походять з одного малярського осередку, ймовірно перемишльського, ікони «Зішестя св. Духа» з с. Поляни біля Добромиля та «Різдво Христове зі сценами з життя Діви Марії» з с. Трушевич біля Добромиля. (середина XVI ст.). На першій іконі зображено сидячих апостолів у двох рядах один на над другим на тлі фантастичних чорних стін та будівель, а нижче у брамі на чорному тлі – Космоса в червоному одязі та короні, який тримає в рушнику згортки текстів, як символ оволодіння різними мовами; вгорі – стилізований знак св Духа.  

 

Друга ікона «Різдво Христове», пронизана прославленням Богородиці, представляє головну подію на фоні каскаду скелястих гірок, підкреслюючи різну значимість персонажів та висвітлюючи подію соковитими барвами. Довкола головної події автор зобразив важливі сцени життєвого шляху Богородиці, повні покори й відданості волі Божій.

 

З церкви села Потелича біля Рави-Руської походить намісна ікона «Різдво Богородиці» з XVI ст., ймовірно – Львівської школи. Це високопрофесійна пам'ятка з народними сценами, на якій зображено, крім св. Анни, вітання породіллі, купіль та ліжечко Дитяти на тлі будинків і храму. З майстерні цього автора походить і храмова ікона «Борис і Гліб» у церкві св. Духа в Потеличі.

 

На близькій Яворівщині привертають увагу давньою візантійською традицією виконання ікони з церкви с. Малнів з XVII ст. – «В’їзд до Єрусалиму» та «Введення в храм», з церкви с. Вільшаниці – ікона «В’їзд до Єрусалиму» у блакитному кольорі з XVI ст. та видатний твір цього стилю і давньоруської традиції – іконостас Успенської церкви с. Наконечного з XVI ст., в якому є чудові ікони «Спаситель на престолі», «Успіння Богородиці», ймовірно створені львівським митцем Лаврентієм Пухалою. Вже у ті часи відчувалося змагання малярів до більш безпосереднього і життєвого зображення подій та постатей.

 

 
У традиційнім церковнім мистецтві існували точно встановлені приписи щодо вибору тематики як для іконопису, так і стінних розписів. За постановою греко-католицького синоду 1720р. в м. Замості і під впливом латинізації обряду у XIX ст. в греко-католицьких церквах виникли відхилення від давніх традицій, зокрема необов'язковим вважали іконостас. Впроваджено бічні вівтарі, амвони, поодинокі образи, хоругви, феретрони і процесійні хрести. Іконостас, як головний декораційний елемент, мав великий богословський зміст, тому у формі чотирьохярусного утримався все-таки до кінця XIX ст. з деякими змінами.

 

Заникали ікони, які зображали воскресіння Лазаря, вхід Христа до аду, старозавітню св. Трійцю та Матір Божу з Дитям типу «Знаменіє». Деколи іконостаси набували форму тріумфальної арки, як в церквах м. Ярослава та с. Дубецька біля Перемишля.

 

Перший великий осередок з відомих витоків церковного малярства діяв протягом XVII – початку XVIIІ ст. у містечку Риботичах біля Нижанкович та обслуговував церкви переважно західних теренів Перемишльської єпархії. Тут був відомий маляр Іван Гребенник-Паславський, який у мистецькім стилі мав багато послідовників та співробітників.

 

Під кінець XIX ст. в с. Трійця біля Риботич малювали образи Михайло Дуневський та Йосафат Лісикевич, творами якого оздоблена церква с. Кописна. В них, очевидно, вчилися Антон Мельничок, який різьбив іконостас і малював до нього образи в церкві с. Трушевичі біля Нижанкович (1890), а також Іван Мельничок, відомий як виконавець іконостаса в церкві с Ямна Горішня (1903).

 

Другий осередок складали маляри з Перемишля. Андрій Зємба малював іконостас і розписи церкви с. Передільниця біля Добромиля (1873). Знаменитий маляр і позолотник Антон Яблонський протягом 1868-1893 рр. намалював ікони іконостаса і фрески церкви с. Вербляни на Любачівщині, образи церкви с. Квашенини біля Добромиля, в Перемишлі на Болоню, в Любачеві та ін. Маляр Іван Скруток малював образи іконостасів церкви с. Квашенини (1900), в Яворові (1902) та в Люблинці в Новому (1911-12). В кінці XIX ст. був відомий маляр Іван Карпина. Рівень перемишльських малярів визначався нормами релігійного малярства другої половини XIX ст. Для потреб церков Перемишльської єпархії львівські маляри працювали рідко.

 

Третій осередок церковного, а разом і костельного малярства представляв цілий ряд малярів-поляків Богданських, які переважно оздоблювали церкви на Лемківщині. Ріст потреб церков приводив до замовлень праці малярів латинського обряду. Після ліквідації у 1833р. монастирів оо. Василіян церковні малярі мали можливість самостійного вибору мистецького виконання.

 

У церквах Перемишльської єпархії були найбільш в пошані відомі з давна оригінальні чудотворні ікони Матері Божої – Почаївська, Жидачівська (1406), Ростовська, Ярославська, Пацлавська (в костелі) та Хлопицька (1495, в костелі). Ярославська ікона привезена з Кам'янця Подільського в 1679р., представлена різьбленою «Пієтою», тобто плачучою Матір’ю Божою над тілом Христа. Вона у східному мистецтві не відома, однак була дуже популярною в церквах Перемишльчини, а в XIX ст. появилася у різьбах по дереву в с. Плазові на Любачівщині.

 

 

Серед ікон святих найчастіше зустрічаємо образи святих Миколая, Параскеви та Юрія. Ікон св. Миколая було навіть кілька видів в церквах Гути Ружанецької, Любачева та Перемишля.

 

У північно-східній частині Перемишльської єпархії велике визнання здобули ікони Матері Божої: стародавня – з церкви с. Борки Старі біля Ряшева (близько 1336р.), чудотворна Лежайська (1626) та чудотворна з міста Порохника (1611).

 

У XIX ст. в с. Плазові працював різьбярський осередок, який виробляв дереворити, що були основою друкування в різних кольорах домашніх ікон. На них були зображені «Мати Божа з Дитям», «Пієта», «Коронація Матері Божої», «Богоявлення», «Христос Пантократор», «Тайна вечеря», «Св. Трійця» (західного змісту), святі Миколай, Онуфрій, Юрій, Петро і Павло. Найбільш відомим майстром серед виконавців дереворитів був Матвій Кострицький.

 

Риботицьке малярство, відоме навіть на Словаччині, залишило слід і на Любачівщині. Найпізніша ікона риботицького осередку – це «Життя св. Варвари» (1703) у Брусні Новім. Протягом XIX ст. за риботицьким взірцем зображали св. Миколая на дереворитах і народних образах у церковному мистецтві інших місцевостей, але у спрощеній формі та колориті, з додатком декоративності. Це особливо виражене в Чудотворній іконі Матері Божої Лежайської на деревориті та на церковній хоругві.

 

Серед образів XVIII ст., що відрізняються від риботицьких одноплановою композицією, традиційним східним іконописом та стилем, пов'язаним з графікою книг, знаходиться ікона «Богоявлення» (1745) з церкви в с. Жукові біля м. Чесанова, яку намалював Рудкович з Жовкви.

 

 

Соціально-економічний стан українців Галичини під польським, а згодом австрійським пануванням був дуже низьким. Зогляду на такі умови греко-католицьке духовенство не мало змоги здобути відповідну мистецьку освіту та розвивати зацікавлення творами церковного мистецтва. З актів візитацій церков у XIX ст. відомо, що справи оздоблення церков рідко виходили поза рамки адміністративно-літургійних приписів. Однак, церковні маляри XIX ст. майже не спирались на традиційні підручники, а черпали взірці з місцевих ікон, користаючи з книжкової графіки та репродукцій мистецтва латинського обряду.

 

Відомий маляр Козловський, який малював іконостас церкви в с. Лежахові, біля м. Сеняви (1813) та вівтар церкви Старого Села біля м. Олешич (1803). Іконостас з Лежахова на відміну від риботицьких не має класичної конструкції та розміщення зображень святих, а також більшості традиційних сцен. Образ Матері Божої типу Покров замінено на західний образ Матері Божої типу Опіки, хоч і поміщає її автор на хмарах і додає східний омофор.

Успення Матері Божої замінене на вознесення до неба з допомогою ангелів. Розп'яття зобразив маляр на основі східних взірців, ввівши певний динамізм у позах Марії та Івана, довкола голов роз'яснивши тло скалистих гір та захмареного неба.

 

 

Зберігається у XIX ст. іконографічний тип зображення Різдва Матері Божої згідно з традиційним стилем при деяких відхиленнях. Маляр з Краківця Степан Федоровський в іконостасі церкви с. Вільки Зміївської біля м. Великих Очей (1896) помістив Йоакима, який записує в книзі ім'я народженої, як і на іконі церкви с. Жукова (1728). Він малював також іконостас церкви с. Острова біля Перемишля (1886).

 

 

 

Появляються досі не знані в церковному малярстві іконографічні елементи. На одному з феретронів зі св. Миколаєм подано мотив трьох дітей в бочці, що походить з легенди про воскресіння святим дітей, побитих злою жінкою і засолених в бочці. Цей образ бачимо і на одному з дереворитів Плазова з деякими атрибутами східної іконографії – Христос з Євангелією і Мати Божа з омофором. Новизною був і мотив легенди про пастиря і вовка з вівцею в зубах.

 

До кола митців церковного мистецтва Перемишльщини XX ст. ввійшов своєю творчістю і талановитий скульптор зі с. Старого Брусна на Любачівщині Григорій Кузневич (1871-1948), який різьбив і малював іконостас церкви у рідному селі.

 

Священик церкви Преображення Господнього в м. Ярославі Карло Гасько (1892-1975) навчався заочно у Краківській академії мистецтв. Він майстерно ткав гобелени, намалював ікони св. Антонія, «Притча про багатого і бідного молодця», «Ісус в святині», «Ісус Христос» та «Бездомні євреї», як алегорію на страждання виселених з рідних земель українців. Під його мистецьким задумом та при безпосередній участі був наново оздоблений настінними розписами інтер'єр ярославської церкви протягом 1940-1943рр. Досі в пам'яті зберігаються величаві легко контрастних тонів світлі образи з життя Ісуса Христа в реалістичному стилі, зокрема Переображення Ісуса Христа, та орнаменти на стінах і стелі церкви.