Пам'яті жертв села Гораєць (автор: Гречин Катерина)

опубліковано 11 бер. 2013 р., 13:15 Степан Гринчишин

Вісник Любачівщини №19, Львів – 2011. – 96 стор.

 

21 серпня 2010 р. у селі Гораєць Любачівського повіту Підкарпатського воєводства урочисто відкрито пам'ятник селянам, які трагічно загинули у 1942  –1947 роках. Тут знайшли свій спочинок 174 українські мешканці села (найменшому було шість тижнів, найстаршому – 80 років від дня народження), вбитих 6 квітня 1945 року.

 

Спорудження меморіалу і його відкриття були прописані в Протоколі реалізації упродовж 2005 – 2007 років угоди між урядами України й Польщі про збереження місць пам’яті поховання жертв війни та політичних репресій від 21 березня 1994 року. Однак через брак коштів його відкриття дещо затягнулося у часі.

 

Після Літургії, яка відбулася у місцевому храмі, польські й українські урядовці, члени суспільно-культурних товариств «Надсяння» й «Любачівщина», українці-виселенці з півночі Польщі, українці з Перемишля, делегати СФУЖО, пластуни та пластунки, які майже тиждень працювали над благоустроєм території навколо меморіалу, горайчани, родичі, діти і внуки загиблих зібралися на кладовищі, щоб відзначити сумну історичну подію, схилити голови перед тими, які загинули лишень через те, що були українцями. Дорога до меморіалу, що стоїть на колишньому українському цвинтарі, пролягла через прекрасний хвойний ліс, яких на Любачівщині чимало. Під ногами, як і на цвинтарі, багато піску. В самому лісі – широкі чорничні плантації, подекуди зустрічаються й сироїжки...

 

 

Те, що нині поросло лісом, було колись частиною українського села. У 1938 році тут проживало 1160 мешканців, з яких 1077 – національно свідомі українці. Була у них своя «Просвіта», щонеділі парафіяни зустрічалися у церкві Різдва Пресвятої Богородиці – шедеврі дерев'яної архітектури (нині вона служить римо-католицькій громаді).

 

Після 17 вересня 1939 року село опинилося на пограниччі між німецькою і радянською окупаційними зонами. 28 липня 1943 року у Жукові був вбитий парох Жукова і Горайця о. Мирон Колтуняк. Відтоді почалися й почастішали напади та вбивства українських духовних, культурних і політичних провідників, забираючи щораз більше жертв. Не оминула зла доля й горайчан.

 

На світанку 6 квітня 1945 року на цивільне населення напав підвідділ польського війська під командуванням підполковника Шопінського. Ними було вбито, що найменше, 174 українця. Потім село не раз грабували, частину мешканців арештовували. 19 родин в травні 1946 року виселили до УРСР, решту 144 українців у 1947 році, під час операції «Вісла», потрапили на північні терени Польщі.

 

Щоб зберегти пам'ять про невинно убієнних односельців, Євдокія Філь, очевидець тих страшних квітневих подій, ініціювала спорудження меморіалу. Упродовж 12 років вона збирала прізвища, дозволи на встановлення пам'ятника й кошти на його спорудження. Фінансово її підтримували в основному вихідці з села. На жаль, побачити меморіал їй уже не судилося: торік вона відійшла у вічність. Її справу продовжив син Андрій, який власне й був ведучим у день відкриття меморіалу. 

 

 

Було в тому щось дуже урочисте, що Бог подарував нам сонячний, тихий день для відзначення пам'яті загиблих горайчан. По особливому того дня звучала панахида, яку відправили українські греко-католицькі священики, урочистим було й посвячення меморіалу. У лісовій тиші болем звучали вірші колишніх горайчан, не без хвилювання сприймалися слова тих, хто один за одним брав слово. У всіх виступах, що звучали українською і польською мовами, лейтмотивом проходила думка про те, що останнім часом усі стали трохи мудріші, схильні до розуміння історичних фактів і порозуміння між обома народами. Те, що було в минулому по обидва боки кордону, пам'ятати треба, але, водночас, треба минуле залишити минулому, адже історії не виправити. Треба дивитися вперед, будувати мости дружби і добросусідства, адже саме це може стати доброю запорукою мирного співіснування обох народів – польського і українського. В обох народів є ще багато місць, які вимагають пам'яті живих. Щоб ці місця були належно пошановані по обидва боки кордону, потрібна лише добра воля обох народів.

 

«Відкриття меморіалу українцям, які в 1945 році стали жертвами масового вбивства в селі Гораєць, – це важлива і знакова подія у стосунках між Україною і Республікою Польща, – відзначив у своєму привітанні міністр закордонних справ України Костянтин Грищенко.

 

– Павлівка, Личаківка, Павлокома, Гута Пеняцька, а нині – Гораєць... Цей ланцюг пам'яті веде українців і поляків до визволення від гіркоти взаємних кривд і образ минулого, сприяє зміцненню українсько-польського партнерства, подальшому зближенню між нашими братніми народами. ...Сьогоднішня молитва біля меморіалу має стати закликом до сучасних і майбутніх поколінь українців та поляків, щоб їхня свідомість не була обтяжена трагічним минулим, а лише бажанням жити поруч у мирі і творити об'єднану Європу».

 

За словами міністра, невдовзі запрацює Українсько-польський кворум партнерства під егідою зовнішньополітичних відомств двох країн. Його потенціал буде націлений зокрема й на досягнення повного порозуміння між нашими народами у відносинах болісних сторінок спільної історії.

 

Враховуючи присутність на урочистостях високих урядових достойників з Києва і Варшави, голова суспільно-культурного товариства «Любачівщина» Григорій Горох та сестра Євдокії Філь, яка живе нині на Тернопільщині, висловили прохання лояльніше ставитися до українців – членів суспільно-культурних товариств при отриманні віз, а також приватних осіб, чиї родичі спочивають на нинішній польській території.

 

...До меморіалу лягають вінки від різних організацій як з української, так і польської сторін. Вінки кладуть і голови товариств «Любачівщина» і «Надсяння» разом із своїми колегами. Віднині кожен, кого торкнулася ця трагедія, матиме змогу помолитися над могилами рідних, близьких чи просто знайомих, принести сюди квіти й запалити свічки пам'яті.

 

Доповнення

Патріотичний чин спорудження та освячення пам'ятника жертвам варварської акції польського війська в Горайці був здійснений також завдяки творчій праці автора проекту пам'ятника – архітектора Юрія Левосюка, енергійним заходам Владислава Сіконя (Нове Село), спрямованим на отримання документації від керівництва м. Чесанова та Підкарпатського воєводства Польщі і організаторській діяльності доброчинців Галини та Степана Боднарів (Перемишль), Марії та Андрія Філів (Білий Бір, Кошалін, Польща) і Марії та Івана Філів (Вінніпег, США).

 

Їм глибоко вдячні українці, вихідці з Горайця та всієї Любачівщини.