Отець Теодор був убитий агентом НКВД (автор: Зрада Теодор)

опубліковано 15 бер. 2013 р., 12:18 Степан Гринчишин

Вісник Любачівщини №19, Львів – 2011. – 96 стор.

 

 

Наше рідне село Вербиця знаходилось на споконвічних українських землях. Насильно відірване від України воно було спалене польським військом під час горезвісної акції «Вісла». Багато імен вербичан назавжди залишаться в народній пам'яті, увійдуть в історію України.

 

Хочу розповісти про спільно пережиту трагедію в нашій родині. Мій дідусь Зрада Петро і бабуся Катерина народились і проживали в с. Вербиця Рава-Руського (Томашівського) району. У них були діти: сини Григорій (1887 р. н.), Теодор (1890 р. н.) Василь (1902 р. н.) і дочки Анна та Юлія.

 

Григорій Петрович Зрада був моїм батьком. Разом з мамою Марією вони виховали трьох синів Володимира (1911 р. н.), Дмитра (1915 р. н.) і Теодора (1922 р. н.) та дочку Ольгу (1918 р. н.). Дідусь з бабусею і тато з мамою мали свої господарки і працювали на своїй рідній землі, яку щиро любили. Сподівалися на добру долю своїх дітей, але не так сталося в житті. Настали буремні воєнні роки. Найстарший син Григорія Володимир був страчений у Львівський Бригідках. Брат мого тата Теодор у 1916р. був висвячений на священика і став парохом в с. Селиська Динівського деканату. Протягом 1932-1939 рр. був парохом в с. Новий Яжів Яворівського деканату. З першим приходом більшовиків в Галичину почалися переслідування, арешти, репресії проти українських патріотів, Церкви та священників. Від переслідувань отець Теодор змушений був поміняти місце проживання: на початку 1940 року прибув до с. Журавець на Томашівщині. В село наїхало дуже багато совєтських пограничників, почали будувати заставу, бункери, вивозити людей в Сибір, в Бесарабію, на інші території. Дружина Володимира Анна була виселена з двома малими дочками в Казахстан.

 

Було посилено більшовицьку пропаганду про радянський спосіб життя, велася величезна атеїстична робота. Український патріот душпастир Теодор Зрада змушений був покинути це село і перебратися до свого брата Дмитра у с. Вербицю. Незабаром його запросили стати парохом в с. Добросин Жовківського р-ну. Отець Теодор прийняв запрошення і переїхав туди на постійне місце проживання разом з дружиною Галиною і її мамою і був там парохом. Вороги не заспокоювались, а. ще більше стали шукати і переслідувати українських патріотів, знову довелося переховуватися. Однак, все-таки 25 червня 1941 року отець Теодор був убитий агентом НКВД.

 

 

Ось яку жахливу інформацію помістила газета «Львівські вісті» 26-27 жовтня 1941 р. під рубрикою «Жертва катів»:

«Пам'яті о. Т. Зради». 25 червня 1941 року замордували большевики о. Зраду Теодора, пароха в Журавцях, а часово в Добросині коло Жовкви. Кілька тижнів перед війною прибув о. Зрада Теодор до Журавець. Так полюбили його громадяни і прив'язались до нього, мов би вже давно у них був! А хто ж не любив би його? Тихий, ніжний, золотого серця, зразковий душпастир, громадянин патріот. Праця для церкви і народу аж до жертви! Для себе, для своєї сім’ї ніколи не думав жити, завжди для українського народу! Але мав о. Зрада і ворогів – комуністів, які ненавиділи отця Зраду і переслідували його на кожному кроці. Вкінці прогнали з Журавець. Він приїхав до Добросина, де вбили його жиди-енкаведисти на публічній дорозі коло церкви і залишили в рові, в болоті, на посміховище, аж вночі жінки похоронили його під місійним хрестом біля церкви.

 

Спи, мученику – український душпастире, отче Зрадо. Нехай твій гріб буде для живих знаком на шляху нашого народу!

 

Влітку 1941 р. камера попереднього ув'язнення Жовківського. НКВД (начальник Гусєв І. М.) була переповнена людьми, яких звинуватили в нелояльності до радянської влади.

 

Мої дідусь і бабуся дуже плакали за своїм сином, разом з ними сумувала вся родина і наші односельчани. Ми зібралися, щоб поїхати на похорон о. Теодора в с. Добросин. Але доїхати те змогли, бо до Жовкви посунула ціла лавина німецького війська, що їхало на східний фронт в Україні.

 

Могила о. Теодора збереглась біля церкви в Добросині, її впорядковують жителі села. Мій брат Дмитро – учасник УПА (псевдо «Роман») був районним військовиком, автором хроніки с. Вербиця. Під час блокади нашого села в червні 1947 року з одним побратимом з Карова цілий день сиділи у криниці, а вночі прорвалися через подвійну блокаду і продовжували боротьбу з ворогом українських земель. Згодом був заарештований польським військом у криївці в Угнівському лісі. Осуджений 10. X. 1947 р. в Томашеві і страчений 29. X. 1947р. в Замостю. Дружину Марію теж арештували і відправили до тюрми в Явожно, де відбувала ув'язнення з однорічною дитиною.

 

 

Я, Теодор, син Григорія, був учасником УПА сотні «Беркута» в курені «Ема». Восени 1944 року з Волині наїхало дуже багато танків з совєтським військом. Танки зробили блокаду подвійним «кільцем», оточили нашу повстанську армію біля с. Смолин, що знаходилось недалеко від границі. Відбувся завзятий бій. Дуже багато загинуло повстанців. Прорвати блокаду було неможливо. Наш командир «Беркут» дав наказ воякам рятуватися, як хто може. Мене схопила контр-розвідка 6-ої совєтської армії, що знаходилась в Раві-Руській. Цілий місяць тримали на слідстві, а потім засудили на 15 років позбавлення волі і 5 років позбавлення громадянських прав.

 

Спочатку відправили у в'язницю до Львова, потім – до Харкова, а звідтам – на Воркуту. В Харкові кожного дня нас виводили на прогулянку на 15 хвилин. Росіянам давали більший пайок, щоб наглядали за українцями і доносили на нас. Під час етапу двоє ув'язнених задумали втекти з поїзда. Коли наглядачі виявили це, то «шукали» кого покарати. Ці донощики показали на мене, що я – «бандерівець». Мене схопили, спочатку вирвався, а потім впав, тоді був дуже побитий. Етапом доставили на Воркуту 1 січня 1945 року. Мене побили так тяжко, що я довго лежав у лікарні за колючим дротом. Потім працював на шахті №17 в забої кріпильником. Було дуже трудно, хотів втікати із зони, але передумав. Потім перевели на шахту № 1, туди вибирали сильніших серед ув'язнених, бо умови праці в шахті були дуже тяжкі, гинули люди. Ув'язнених людей було декілька тисяч! Пізніше перевели в спецпоселення, де працював разом з естонцями. Тоді вже можна було виходити до міста, одружуватися, привозити сім'ю. Перед звільненням приснився мені сон, що я бачу великі сувої полотна і дуже світить яскраве сонце. Через три дні принесли повістку на суд. Мене звільнили! Це був 1956 рік. Після смерті Сталіна, по 2/3 мою засудження на Воркуті, мені дали можливість вийти на волю із-за колючого дроту. Відсидів 11.5 років без провини! Хіба за те, що охороняв свій батьківський дім і рідну землю у Вербиці від зайдів-ворогів.

 

Батьків моїх і стареньку бабусю під час акції «Вісла» вивезли на північ Польщі до Пєнєнжна у с. Жугеня. Батьки мої через польське посольство клопотали про моє звільнення. Але, коли я вийшов на волю, то боявся вертатися у Польщу, бо був учасником УПА, тому могли розстріляти поляки. В 1956 році я приїхав з Воркути в с. Загір'я Пустомитівського р-ну Львівської обл. На Воркуті мені видали тимчасовий паспорт. В Пустомитах агітували мене до колгоспу, але мені вдалося влаштуватися на роботу на Львівському бетонному заводі. Потім викликали в міністерство внутрішніх справ у Львові і наказали виїхати за 101 км від місця проживання (від с. Загір'я). Виїхав в Росію в Новошахтинськ до друга, там працював на шахті 5 років. Потім одружився, повернувся в с. Загір'я, де і проживаю тепер з дочкою Любою. Дружина Єва померла.

 

З своїм батьком і мамою я зустрічався в Польщі в с. Жугеня. Там споруджено пам'ятник нашим рідним.

 

Минуло з тих трагічних подій більше півстоліття, але все збереглося в пам'яті моїй і в людей, вигнаних з рідних домівок російськими і польськими комуністичними режимами. Героїчні вчинки, патріотизм, мужність, любов до рідної батьківської землі нехай будуть прикладом для всіх наступних поколінь.

 

Слава героям, які боролись за волю України! Вічна пам'ять всім, хто загинув в обороні нашої рідної української землі. Вічна пам'ять моїм дорогим побратимам-борцям за правду на цій грішній землі.