Нескінченні допити, катування – навіки залишаться у моїй пам'яті (автор: Воробель Іван)

опубліковано 12 лип. 2012 р., 13:02 Степан Гринчишин   [ оновлено 15 лип. 2012 р., 12:56 ]

Автор: Іван Воробель, 1936 року народження в с. Мала Слобода

 

27 липня 1953 року на шахтах Воркути розпочався страйк каторжан, який переріс у повстання проти більшовицького режиму. Друкуємо виступ його активного і безпосереднього організатора та учасника Івана Вількоса, уродженця Закерзоння (село Мала Слобода), який опинився разом із іншими вигнанцями з Польщі в с. Корчунок-Дашавський Стрийського району.

З міста Ярослава переселенців села Слобода товарними вагонами разом із майном і худобою було відправлено до Львова. У Львові відбувся розподіл: одних відправили в Тернопільську, інших – у Станіславську, решту – в Дрогобицьку області. Зі Львова до Стрия везли знову поїздом. У Стрию частину селян відправили в район Журавного – село Антонівку, хутір Дунайці, а решту зоставили в Стрийському районі, у с. Корчунку-Дашавському.

Корчунок-Дашавський – це колишнє польське село, де жили поляки-колоністи, за 18 км від Стрия. Переселенці добиралися туди, як хто зумів, бо держава транспорту не давала. На Корчунок переселенці приїхали в липні 1945 року: 14 сімей із Слободи, по декілька – з Адамівки та з інших сіл. У селі організували самоврядування. Головою сільради став Малаховський із села Порохник, секретарем – Іван Шмігулець із Адамівки. Селяни приступили до збору врожаю, залишеного поляками. Жали та косили жито, пшеницю, ячмінь і овес, а восени копали картоплю.

Звичайно, спочатку переселенці відчували певні незручності в спілкуванні з місцевим населенням, але з часом усе владналося. Тоді на теренах Галичини діяло добре організоване антирадянське підпілля – загони УПА. Корчунок-Дашавський сприяв повстанцям, бо село знаходилося майже в лісі. Особливо активно допомагала їм молодь. Це не могли не помітити органи НКВД, тому в селі часто проводили облави та засідки. По хатах і стодолах робили постійні обшуки.

Найактивнішими учасниками підпілля були Іван Кривінський, якого заарештували та посадили до львівської в'язниці, Михайло Мокрицький – вояк УПА, псевдо Довбуш, Іван Пазиняк, якого тяжко поранили чекісти в засідці 1947 р. і який помер, Іван Вількос, Іван Гісь, Олег Кривінський, Дмитро Колодій. У травні 1947 року на першій лінії НКВД виявило криївку й повстанці мусили, не миючи іншого виходу, підірвати себе гранатами. Криївка знаходилася в селянина Шуманського.

Корчунок-Дашавський був під пильним наглядом НКВД із 1947 по 1951 роки. Для переселенців закінчувався термін пільг, які надала держава, тобто звільнення від податків і контингенту, а по селах починалася колективізація. Жителі села вислали в район делегацію в складі Степана Воробля, Івана Шмігульця та Йосипа Барняка, щоб вони просили в райкомі партії та земельному відділі ще не запроваджувати в селі колгоспу, бо переселенці бідні та ще не обжилися, відстрочити заснування колгоспу на пізніше, коли люди стануть заможнішими. Районне керівництво запевнило делегацію, що колгоспу в селі Корчунок- Дашавський не організовуватимуть, запевнили: «Їдьте та передайте селянам, нехай спокійно працюють і нічого не бояться». Делегація на зборах оголосила селянам рішення районної влади, і всі задоволені розійшлися по хатах. Наступного дня на світанку загони міліції та КГБ оточили село зусібіч, зігнали людей до сільської ради та примушували писати заяви про добровільний вступ до колгоспу. Хто чинив опір, тому викручували-виламували руки та били. Так було організовано колгосп. Але найбільше здивувала та обурила селян стаття в обласній газеті «Колгоспне село», де було написано, що найбільшими патріотами і Дрогобицькій області виявилися переселенці з села Корчунок-Дашавський Стрийського району. Вони не могли дочекатися, коли в їхньому селі організують колгосп і вислалили у район делегацію з проханням негайно, позачергово заснувати перший колгосп. Ось так – не більше й не менше.

За зв'язок із підпіллям 1947 р. Івана Гучка було заарештовано в Дунайцях і вивезено до концтабору до Караганди. У Корчунку-Дашавському 1949 року заарештували Івана Вількоса та Дмитра Колодія. 22 місяці обидва провели у в'язницях Дрогобича, Стрия та були заочно засуджені «ОСО» – «особим совє- щанієм» на 10 років позбавлення волі у таборах суворого режиму.

Розповідь Івана Вількоса

Мене арештували 17 жовтня 1949 року в селі Корчунку-Дашавському Стрийського району Дрогобицької області. Там проживали ми з мамою, братом і сестрою після смерті батька, після його перебування в Освєнцімі. Мене звинувачували за статтями 54-1а та 54-11 у зраді батьківщини, у зв'язку з націоналістичним підпіллям, в антирадянській пропаганді тощо. Я вперто відкидав ці звинувачення, тому провів у в'язницях Стрия та Дрогобича 22 найстрашніші у моєму житті місяці. Неможливо розповісти в невеличкій оповіді про страхіття більшовицьких в'язниць, які довелося пережити.

Це – і вщерть набиті арештантами, просяклі запахом людського поту та нечистот камери, смердючі параші, перевертання з боку на бік вночі тільки під команду, та нескінченні допити, катування, карцери, голод. Усі ці атрибути ув'язненого життя навіки залишаться в моїй пам'яті, як і в пам'яті будь-кого, хто пройшов цей шлях.

Після чотиримісячних допитів мою справу відправили до Москви в «особоє совєщаніє» – позасудову інстанцію, яка щедро наділяла в'язнів, кримінальні справи яких не приймав за браком доказів чи складу злочину навіть військовий трибунал, великими термінами таборів. Три рази повертало «ОСО» мою справу на дослідування й тільки на 22-му місяці мене викликав начальник стрийської в'язниці та зачитав вирок «ОСО» – 10 років позбавлення волі з відбуттям покарання в таборі суворого режиму.

Після короткого перебування на львівському пересильному пункті мене відправили етапом у Воркуту. Ще десять днів нелюдських знущань конвою.

Першим табором Воркути став для мене каторжанський ОЛП шахти № 30. Але дуже швидко мене разом із іншими 50 особами етапували на шахту № 29. Це був старий, обжитий чотиритисячний каторжанський табір, який обслуговував одну з найбільших шахт Воркути. У ремонтно-механічній бригаді я працював по 12 годин під землею. З житлової зони на шахту і назад нас водив конвой. Сам табір було огороджено п'ятьма рядами колючого дроту заввишки три метри. По кутах огорожі та вздовж на відстані п'ятдесяти метрів одна від одної стояли сторожові вежі з кулеметами. Табір нараховував сорок житлових бараків, санчастину, лікарню, продовольчі склади та штаб. Населення табору було багатонаціональним, одначе найбільше в'язнів було з України, особливо із західних областей. Здебільшого вони були засуджені за участь у визвольному русі. Режим надзвичайно суровий, прецінь табір входив до системи «Рєчлагу» – суворорежимного ЛАГу Воркути. На вікнах було вмонтовано ґрати. Після вечірньої перевірки барак замикали, вільне пересування по зоні табору в денні години було до краю обмежене, збиратися більш як двом особам заборонялося, листування з рідними обмежували до двох листів на рік. За найменше порушення режиму в'язнів карали карцером (ШІЗО) або БУРом (барак посиленого режиму), відпочивати не завжди давали, дуже часто пізньої ночі наглядачі вривалися в бараки та розпочинали перевірку, яка тривала годинами, або проводили обшук – «шмон».

У березні 1953 року помер Йосип Сталін. Багато в'язнів повірило в зміни на краще. Але минали місяці, і нічого не змінювалося. Заарештовано та оголошено ворогом народу Лаврентія Берію. Ця подія знову підняла дух політв'язнів, але наслідків не було жодних.

На шахті № 29, як і на інших шахтах, діяло українське підпілля політв'язнів. Головним завданням підпілля політв'язнів було підняти у каторжан віру в майбутнє.

Діяло чотири підпільні групи. Першою була група зв'язку, в обов'язки якої входило підтримувати якнайтісніший зв'язок з іншими таборами «Рєчлагу». Зв'язок здійснювався через вільнонайманих, які працювали в шахті поруч із каторжанами, і співчували політв'язням. Таким чином, ми знали, що діється на території усього «Рєчлагу» та могли координувати свої дії з іншими ОЛПами.

Другою була політично-виховна група, до якої входили переважно колишні пропагандисти ОУН-УПА, а також студенти та представники інтелігенції. Завданням цієї групи була пропагандистська робота серед молоді, яка становила переважну більшість політв'язнів. Ця група відбирала найнадійніших людей для подальшої праці в підпіллі.

Третя група, господарська, займалася матеріальною допомогою інвалідам, людям похилого віку, хворим і немічним, допомагала їм продуктами, одягом, а в деяких випадках виконувала частину норми.

Четверта група, військово-політична, об'єднувала переважно колишніх військовослужбовців, воїнів УПА, солдатів Червоної армії та всіх інших, хто вмів володіти зброєю.

Українське підпілля на шахті № 29 очолювали Ярослав Пащак, Василь Івасів, Омелян Шумило та Ярослав Фещук (два останні – чотові УПА). Незадоволення політв'язнів наростало з кожним днем. Основним методом боротьби з більшовицьким режимом політв'язні вважали страйк на всіх шахтах Воркути.

27 липня 1953 року, в понеділок, о 10 годині ранку в одному з бараків на ОЛПі шахти № 29 керівники українського підпілля винесли рішення про початок страйку цього ж дня. Через підпільні групи рішення було доведено до всіх бригадирів і гірничих майстрів. О 13 годині стало відомо, що заклик до страйку шахтарі підтримали і на роботу не вийдуть. О 14 годині пролунав сигнал виходу бригад на вахту.

Трубач декілька разів програвав на трубі вихід до прохідної, але на вахту вийшло заледве 12 в'язнів, яким закінчувався термін. Конвоїрам, у яких поява на вахті дванадцяти в'язнів замість восьми сотень викликала здивування, пояснили, що політв'язні на роботу не вийдуть, бо розпочали страйк. Тоді начальник табору зі старшим уповноваженим і нарядниками ввійшли до табору та залякуванням і вмовлянням намагалися вплинути на каторжан. Однак з того нічого не вийшло. Відповідь була чіткою: у жодні переговори з табірною адміністрацію каторжани не вступатимуть. Вимагають негайно покинути територію табору, а для переговорів викликати авторитетну комісію з Москви. О 16 годині конвой привів із шахти першу зміну, і це була велика помилка табірної адміністрації, тому що всі 4 тис. в’язнів були разом.

Увечері надійшов наказ підпільного керівництва, щоби після вечірньої перевірки не дати загнати себе в бараки та не дозволити їх замкнути. Це розпорядження теж було виконано. Увечері начальник табору майор Таналкін і наглядачі після перевірки хотіли замкнути у бараках в'язнів, але їм це не вдалося.

В’язні заявили, що, починаючи з цього дня, не дозволять себе замикати. Наглядачам та іншим працівникам режиму, окрім начальника табору та головного лікаря, категорично заборонили протягом усього дня заходити в табір. Цю вимогу енкаведисти виконали.

Наступного дня, 28 серпня, було створено Міжнаціональний страйковий комітет – комітет дії. Головою комітету обрали поляка українського походження Степана Буца, секретарем Йосифа Ріпецького – уродженця Коломиї, одинадцять членів комітету – по одному представнику від кожної нації. Комітет підготував заяву від політв'язнів Воркути з дев'яти пунктів, яку мали вручити комісії з Москви. Між іншими були й такі вимоги:

а)       негайно зняти колючий дріт-зону, дати в'язням можливість вільно виходити на роботу;

б)        негайно звільнити усіх в'язнів, засуджених у неповнолітньому віці та після 60 років;

в)        гарантувати безпеку та не переслідування організаторів страйку;

г)       негайно переглянути всі справи політв'язнів і зняти неоправдано великі терміни.

Саме тоді в Москві відбувалася сесія Верховної Ради СРСР. Страйк усіх таборів Воркути мав привернути увагу сесії. Того ж дня в ОЛП шахти № 29 приїхав начальник «Рєчлагу» генерал-майор Дерев'янко та звернувся з проханням до шахтарів вийти на роботу. Але з ним говорити не захотіли, мотивуючи це тим, що протягом багатьох років він жодного разу не прислухався до прохань і вимог каторжан. Врешті-решт, Дерев'янка просто вигнали з табору та попередили, що розмовлятимуть лише з представниками центру. З прокурором Воркути, який приїхав услід за Дерев'янком і обіцяв каторжанам усі блага, якщо тільки вони вийдуть на роботу, теж ніхто не захотів вступати в переговори, і він мусив покинути табір.

На третій день страйку, 29 серпня 1953 року, табірна адміністрація відчинила табірну браму на вахті та вступили в зону дві вантажні автомашини з неозброєними солдатами, щоб вивезти продукти зі складів зони та голодом примусити в'язнів приступити до роботи. Солдатам було наказано протягом п'яти хвилин покинути зону, і вони без заперечень виконали це розпорядження. Тоді страйковий комітет відчинив продовольчі склади, провів скрупульозну інвентаризацію, внаслідок якої виявилося, що для 4000 осіб продуктів вистачить на цілий місяць. У таборі панували злагода та бездоганна дисципліна. Годували в'язнів двічі на день. Кожен отримував по 400 грамів хліба на добу. Працювала лікарня, проводили чергування у зоні.

Четвертого дня страйку його керівники ухвалили рішення про створення штурмових загонів. Із українців було створено два таких загони. їх очолили чотові УПА Омелян Шумило та Ярослав Фещук. До штурмових формувань залучили також німців і литовців. Загони створили на випадок затяжного страйку та якщо закінчаться продукти. Тоді потрібно буде прорвати п'ять рядів колючого дроту, знешкодивши попередньо кулеметні точки охорони табору. Вся зброя, якою володіли в'язні, – це залізні прути та вогнегасники. До вогнегасників додали кислоти, що збільшило дальність дії струменя до 20-25 м.

План був таким: штурмові загони з допомогою вогнегасників ліквідовують на вежах кулеметні точки. Решта в'язнів прориває колючий дріт і знищує табірну охорону. Жоден не втішав себе ілюзією на легку перемогу – її можна було здобути тільки ціною великих людських жертв. Але іншого виходу просто не було.

План операції тримали у таємниці. Але, як завжди буває, не обійшлося без провокатора. Другого дня на очах усього табору охорона зняла з вишок кулемети та на відстані 30 м від зони обладнала нові кулеметні гнізда і бочки з-під пива обклала землею, а на них установила кулемети.

На п'ятий день приїхала комісія з Москви, яку очолив кандидат у члени Політбюро ЦК КПРС генерал військ МВД Масленников. Його супроводжували генеральний прокурор СРСР Руденко, начальник «Рєчлагу» генерал Дерев'янко. На майдан, перед вахтою, вийшли майже всі політв'язні. Комісію та політв'язнів розділяв простір не більш ніж 20 м. Генерал наказав усім сісти на землю, а тоді запитав, чому вони не працюють. Представник комітету пояснив, що страйк оголосили на знак протесту проти беззаконня та насильства. Опісля вручив комісії вимоги табору до Верховної Ради СРСР із дев'яти пунктів.

Генерал Масленников відповів: «Это не забастовка, это валенки», Після цього наказав полковникові прочитати вимоги політв'язнів. У таборі запанувала тиша. Через декілька хвилин генерал сказав: «На ваши вопросы я ответить не могу, ваши требования передам правительству на рассмотрение, а сейчас требую немедленно выйти на работу и не слушать провокаторов». Тоді один із членів страйкового комітету звернувся до в'язнів із такими словами: «Граждане заключенные, если член правительства и ево уполномоченный не может ответить на ваши вопросы, то кто нам ответит? Эйзенхауэр? Никто на работу не выйдет, пока не будут удовлетворены наши требования».

Генерал Масленников ребром долоні розрубав повітря згори донизу та вийшов із своєю свитою за ворота табору. Після їх відходу розпочався мітинг, на якому було ухвалено рішення продовжувати страйк до переможного кінця. Політв'язні різних національностей спілкувалися між собою російською мовою, а тому й транспаранти над табором було написано по-російськи: «Граждане заключенные, здесь нет национальностей, здесь одна Нация – это рабы Советского Союза».

На шостий день страйку, в суботу вранці, табір було піднято за тривогою. Від шахти до табору наближалася колона автомашин – десять студебекерів із червонопогонниками. Крім них, до табору під'їхало дві пожежні та дві санітарні машини. Ніхто з нас не підозрював тоді, що генерал Масленников привіз із собою до Воркути дивізію карателів. Паніки в таборі не було. Наказ комітету – не впустити в зону карателів.

Від табірних воріт до кінця табору простягалися два ряди бараків. У одному знаходилися магазин і склад, а навпроти – спецчастина та кабінети табірного начальства. У цьому проміжку вишикувалися ряди політв'язнів, по 15 у кожному. Всі трималися попід руки. Стояли дуже щільно, ні вперед, ні назад не можна було зробити й кроку. До воріт було 50 м.

Події розвивалися так. На наших очах карателі, озброєні кулеметами та автоматами, вистрибували з машин і з піснею «Клянемся землякам, покуда сердце бьется, пощады нет врагам» промарширували перед зоною з колючого дроту. А тоді надійшла команда «Ложись и заряжай!» І на дерев'яному трапі вздовж табору залягли дві сотні автоматників. Після них на відстані 20 м на насипній дорозі залягла сотня кулеметників, а крім того, табір охороняло 500 енкаведистів місцевої охорони. Усіх було приведено до бойової готовності.

Охорона відчинила ворота, і тоді до в'язнів звернувся генерал Дерев'янко. «Граждане заключенные, – сказав він, – вам следует немедленно выйти на работу и не слушать провокаторов, иначе будут приняты самые крайние меры».

Над табором стояла мертва тиша, лише смерть дивилася кожному з нас у вічі через холодні дула кулеметів. Генерал повторив свої слова тричі. За третім разом від лав в'язнів відділилося зо 30 в'язнів, які попрямували до воріт табору. Здебільшого це були провокатори та стукачі. Дерев'янко дав команду наглядачам силою виривати з рядів каторжан і виводити за зону. Більш як 50 наглядачів-гевалів увірвалося в зону, але жива стіна народу з кулаками накинулася на них і примусила втекти за ворота. Тоді в зону в'їхали дві пожежні машини, пожежники почали розтягувати протипожежні рукави та натягувати наконечники-брандспойти. Жива людська стіна посунулася вперед на 20 м і відібрала ці рукави. Машини виїхали за ворота. Відстань, між політв'язнями та карателями зменшилася до 30 м.

Тоді у воротах появився майор карателів, який вийняв із кобури пістолет і, стріляючи в людський натовп, крикнув: «По изменникам родины – огонь!» З усіх боків на в'язнів посипався град куль. Кулемети та автомати косили живу стіну людей, падав ряд за рядом, а кулемети не вгавали. Я відчув, як щось тягне мене долів. Повернув голову й побачив, що мого друга Дмитра Андрусишина влучила в чоло куля і він, уже мертвий, падає на землю.

Кажуть очевидці, що коли лікарі обходили поранених і надавали першу допомогу, то, проходячи повз моє закривавлене та знівечене тіло, байдуже сказали: «Он и так дойдет». Дві доби я пролежав, спливаючи кров'ю. Врятував мене тоді, мабуть, сам Господь. Мій приятель Назар Ортинський, який працював у лікарняній реєстратурі, вмовив хірургів зробити мені операцію. З мого тіла вийняли п'ять куль, дві пройшли навиліт.

Того дня, 1 вересня 1953 року, було вбито 50 невільників і 256 поранено. Після акції табір із шахти № 29 розформували на декілька частин: до в'язниці, до штрафного табору, до інших таборів.

Після кривавих подій у Воркуті, Норильську, Караганді, Кінгірі, Колимі та інших концтаборах, де проводили розстріли політв'язнів, уряд СРСР вимушений був вдатися до амністії для політв'язнів, яких було засуджено на 5 років. Частину в'язнів перевели на спецпоселення – тих, які відбули три чверті терміну.

1955 року мене і Дмитра Колодія перевели на спецпоселення, і на роботу на шахту ми ходили без конвою. Влітку 1955 року до мене та до Дмитра приїхали на побачення сестри: до мене – Катруся, а до Дмитра – Павліна. Ця зустріч була великою моральною підтримкою, бо ми одержали інформацію про життя наших рідних, про яких нічого не ; знали 6 років.

1956 року, у квітні, мене відпустили з Воркути у відпустку на два тижні у Донецьк до рідних. З Донецька у Воркуту я привіз і свою наречену Ольгу Брилинську.

31 липня 1956 року мене звільнили за рішенням комісії ПСВ СРСР зі зняттям судимості. 5 серпня 1956 року ми з Олею одружилися. Шлюб нам давав декан Сверстюк зі Львова, який також був політв'язнем. Вінчання відбулося за християнським звичаєм: служба Божа, сповідь, причастя та шлюб. Відправляли священики та отець-декан Сверстюк, імені не пам'ятаю, бо церкви не було.

 

У серпні 1956 року я з дружиною Олею повернувся з неволі в Україну, у Донецьку область Амвросіївський район село Єлисавет-Миколаївку, де жила моя родина. Родина моя – мама, сестра Катруся та брат Микола – проживали в селі Єлисавет-Миколаївці, а ми з Олею – у районному центрі Амвросіївці. Я працював на підприємстві «Союзсантехмонтаж» слюсарем-сантехніком. 1960 року вступив до Львівського житлово-комунального технікуму на спеціальність «Технік газового господарства» (на заочний відділ), який закінчив 1965 р. Одержав диплом техніка газового господарства. Того ж року переїхав із сім'єю з Донбасу в Івано-Франківську область, у місто Долину, де працював головним інженером газового господарства «Долингаз». Працював у Тисмениці у газовому господарстві. 1973 року переїхав до Коломиї, працював у проектних інститутах Івано-Франківська та Коломиї «Укржитлоремпроект».

Радянська влада весь час переслідувала мене, і тому я так часто змінював місце роботи та прожиття. Таке переслідування тривало до 1989 року, до мого виходу на пенсію. Представники влади весь час вимагали: «Пусть Вилькос берет лопату и копает, пусть не руководит советскими людьми». Але світ не без добрих людей, усе обійшлося.

З 1989 року я на пенсії, маю сім'ю: дружину Олю, двох синів – Богдана та Миколу, двох онуків і дві внучки. Є інвалідом другої групи, моя інвалідність пов'язана з репресіями.