Недоля Горайчан. (Автор: Смірнова Марія)

опубліковано 29 бер. 2015 р., 03:19 Степан Гринчишин   [ оновлено 7 квіт. 2015 р., 08:00 ]

Вісник Любачівщини, випуск 21, 2014 рік

 

Присвячую мамі Анні Ступак

Горайчанка Анна Ступак, в заміжжі – Кріль, народилася 9 травня 1922 р. в с. Гораєць Любачівського повіту, а відійшла у вічність у 2011 році на 90-му році життя.

 

 

Щасливі були її дитячі роки серед прекрасної природи: з одного боку – поля, а з іншого – ліс, річка Гнійник, біля якої луги рясно уквітчані квітами. Багато років поспіль дерев'яна церква у центрі села збирала людей у свята і неділі, а вечорами молодь збиралася на гаївки, молебени тощо. Неподалік церкви, через дорогу, красувалася школа, мурована із каменю, яка також об'єднувала людей. Там, в товаристві "Просвіта", збиралася молодь, ставила вистави, розважалася.

 

Мій дідусь, Ілько Михайлович Ступак, довго шукав собі дружину. Засилав сватів аж до шести дівчат і все йому щось не подобалось. Мама однієї дівчини сказала їй щось зробити, а вона не послухала, то дід собі міркував: "Ага, ти не хочеш свою маму слухати, то мою маму (яка хворіла – не могла ходити 3,5 роки) тим більше слухати не будеш".

 

А потім заслав сватів до моєї бабусі Катерини Гах, яка його вигнала, кажучи: "Ти вже шість разів засилав сватів і не міг вибрати". Але він не відступив, і батьки сказали дочці виходити заміж – і це був закон. Дружку на весілля запрошували також батьки, бо наречена не хотіла цього нареченого. Після весілля Ілько забрав дружину додому, де були ще три брати, німа сестра і хвора мама. А проте жили вони дружно, з любов'ю і повагою одне до одного, їхні діти ніколи не чули, щоби батьки сварилися між собою або одне одного ображали. У сім'ї діда Ілька і бабусі Катерини народилося 9 дітей: 2 хлопців та 7 дівчаток, але хлопці і дві дочки померли ще в дитячому віці.

 

І так минали дні, місяці, роки серед чудової природи села Гораєць в праці, у співах і розвагах, на маївках біля церкви, в школі, в читальні.

 

Друга світова війна прийшла у село непроханим гостем. У 1939 р. через с. Гораєць по річці був прокладений кордон між німцями та совєтами і територія села з прилеглими угіддями поділилась на 2 частини – будинки були на землі, окупованій німцями, а поля та городи – під совєтами. Німці змушували людей вирізати ліс, возили дерево до Белзця і відправляли до Німеччини. Для обробітку своїх полів люди ходили аж 3 км за Чесанів. З часом німці почали забирати людей до Німеччини, спочатку добровільно віком від 18 років, а потім примусово. У 1942 році примусово забрали і мою маму Анну Ступак-Кріль. Там вона працювала у бауера в с. Кляйлібрікін, повіт Анштат, в Тюрінгії. Господар Вольдовальдер був непоганий, робітники голодні не були, але працювали дуже важко і спали в холодній кімнаті. Особливо тяжко було взимку, коли ночували у холоді, а тим більше, коли взували мерзле взуття.

 

По закінченні війни мамі дуже хотілося виїхати додому – до рідного Горайця, до батьків, сестер. У кінці травня 1945 р. вона виїхала з коханим хлопцем Володимиром, який просив залишитися в Німеччині, до рідної домівки. На кордоні з Німеччиною совєтські агенти розділили жінок та чоловіків, і мамі з Володимиром більше не довелося зустрітись.

 

На території східної Німеччини люди, які поверталися додому, все літо були в радянських таборах у Бунцлаві. Там вони виконували різні важкі роботи: чистили бомби, розчищали будинки, вулиці та інше. Харчували їх дуже погано, тому у таборі почався тиф. Захворіла на тиф і Анна – боролася за життя три місяці в лікарні в Ляйпцігу.

 

А довга важка дорога додому була попереду – їхали на вантажній машині, у яку набилося повно людей. Дорогою машина потрапила в аварію і перекинулася. Багато людей загинуло, а мама залишилась неушкодженою. Можливо тому, що вона сиділа скраю та молилася, а коли машина перекинулася, її викинуло за борт.

 

Через місяць людей ешелоном відправили на "родіну". Куди їхати?! Горайця нема, родина невідомо де. Першого листопада 1945 р. висадили людей в землянки в лісі біля Рави-Руської. От тобі і рідний дім і "родіна"!

 

Григорій Кріль народився 18 березня 1922р. в селі Середкевичі Рава-Руського району. Коли йому було 4 роки – померла мама, а через 8 років, коли хлопцеві було 12, помер батько. У 17 років його німці забрали до Німеччини на роботу. Працював в шахті в Сілезії. Коли совєти визволили шахтарів, то забрали тата до совєтської армії, трохи підучили і відправили на фронт.

 

Страшно..., попереду стріляють німці, а у спину стріляють совєтські "заградзагони". У першому ж бою під Берліном його поранили в руку і ногу. Відправили в тил до лікарні, там відрізали праву руку по плече. І ось каліка, інвалід Григорій опинився в Раві-Руській, серед бруду, вошей, без родини.

 

Зустрів Анну, закохався і сказав їй: "Якщо за мене не вийдеш заміж, то я собі зроблю смерть". Ось так і одружилися мої батьки.

 

 

Гораєць... Як тільки закінчилася війна, поляки весь час наскакували на село, забирали худобу, птицю, вбивали людей. Чоловіки і хлопці повтікали в партизани, а жінки і діти ховалися від нападів на городах та у пивницях, у полях серед тичкової квасолі.

 

6 квітня 1945 року, на свято Благовіщення, рано, коли ще сонце не сходило, поляки оточили село. Люди втікали і ховалися, куди хто міг. Дід Ілько, вже в літах, не міг бігти і казав: "Я нікому нічого поганого не зробив, чого я маю тікати?". Майже останнім вибрався з села дідунь босий, чоботи тримав в руках, бачить у смеречині сидить шестеро чоловіків, він каже їм: "Хлопці не сидіть там всі разом". "А Ви, дідуню, боїтеся смерті?" – спитали хлопці. Дідусь нічого не відповів і подався далі. За коротку мить налетіли польські вояки і всіх шестеро перестріляли, а дід ліг в траву і прикрив себе сухою смерекою і так залишився живим.

 

Тим часом поляки лютували по селу: стріляли і виганяли людей із домівок і сховищ, забирали худобу, птицю і різні пожитки. Почали з кінця села від лісу. Зігнали 160 людей на подвір'я господаря Білого і всіх постріляли на городі. Страшна то була картина – все встелене трупами і залите кров'ю, на мертвій мамі лежить дитина, шукає груди і плаче.

 

Після цього зігнали дітей і жінок біля школи і церкви, били їх, знущалися і сказали підпалити церкву. Ніхто не хотів цього робити. Поляки вже хотіли стріляти людей, а тут над'їхав сержант на сивому коні і сказав, що був наказ – жінок і дітей не стріляти: "Со tоbіе tо dzіеско wіnnе. Коbіеt і dzіесі nіе wolno stszelaćас". А старший з банди йому відповів: "Маm tо w duріе – bуl rоzkaz wystszelać wszystkich dо nogі". Діти попадали на коліна і просили їх не стріляти. Ще кілька разів повертався сержант на сивому коні і казав не вбивати людей. Так уціліла церква і залишилися дехто з людей живими. Мою тітку Катрусю поляк послав завернути корову. Вона побігла, а він їй кулю у спину. Але так сталося, що секунду швидше вона впала і так залишилася живою.

 

 Церква в селі Гораєць

 

На деякий час настало затишшя, а 17 червня 1946 року вдосвіта приготували сніданок, та поснідати не встигли. На село налетіли поляки і почали виганяти людей з своїх осель. Дали 2 години на збирання речей, по 5 господарів на одну фіру, і погнали до Любачева на станцію. Хто що встиг взяти з одягу, з їжі – оце і всі його маєтності були. Щоправда, поляк наступного дня вранці на станцію привіз моїм родичам перину, подушку, баняк, відро, мішок картоплі. Всіх вантажили в товарні вагони.: Спочатку повезли на північ Польщі, а потім повернули на Україну і висадили людей на ст. Озерна Тернопільської області.

 

Так до осені і жили на станції. Там померла сестра Єва, а восени переїхали до Буська до якоїсь далекої родини. Навесні; 1947 року знайшли стару хату у Нивах біля Буська, там і поселилися.