На українській землі – дозволили український куточок (автор: Гречин Катерина)

опубліковано 8 бер. 2013 р., 11:47 Степан Гринчишин   [ оновлено 13 бер. 2013 р., 13:44 ]

Вісник Любачівщини №19, Львів – 2011. – 96 стор.

 

17 липня 2010 р. у селі Гребенному, що на Любачівщині, відбулося святкове богослужіння у реставрованій греко-католицькій церкві Св. Миколая. У Літургії та посвяченні нових частин церкви взяли участь мешканці Гребенного і навколишніх сіл (українці й поляки), гості з Томашівського повіту, Перемишля, західних польських земель і члени суспільно-культурного товариства «Любачівщина».

 

Зазвичай поїздки членів товариства на рідні терени – дводенні. Першого дня любачівці відвідують родини, упорядковують могили рідних, вирішують різні справи. Цього разу члени правління Григорій Горох (голова товариства), Богдан Парадовський, Софія Шкутяк і Софія Свистонюк зустрілися зі старостою ґміни Любачева.

 

Після ганебного інциденту у пам'ятковій церкві св. Параскеви в Радружі 22 травня 2009 р. (Вісник Любачівщини, вип. 18, с. 27-28) українці-радружанці звернулися до відповідних урядовців Польщі і України та Львівського греко-католицького архієпископа про відновлення можливості відправляти в церкві літургії українською мовою і про повернення до неї церковного реманенту.

 

– Для нас було дуже принципово дістати дозвіл на безперешкодне відвідування церкви Святої Параскеви, що у Радружі, – говорить член правління суспільно-культурного товариства «Любачівщина» Софія Свистонюк.

 

– Коли нас примусово виселили із села, то у двох українських церквах (Святої Параскеви і Святого Миколая) ми залишили усі цінні церковні речі. Згодом усе майно і цінні золоті експонати з церкви Святої Параскеви поляки розмістили у своїх музеях.

 

За роки незалежної України ми привезли у церкву Святої Параскеви образи, хрести, дві фани, обруси, вишиті рушники. Два рази в рік за нашої присутності там проходили Служби Божі й молебні. Та коли одного разу ми приїхали до церкви, то були прикро вражені побаченим: вона була порожня, а все, що в ній було, невідомі винесли у будинок коло церкви. Нам запропонували забрати з собою увесь наш церковний реманент. Частину з тих речей ми перевезли у церкву в Любачеві. Решту залишили при церкві.

 

Звичайно, нас здивували й обурили такі ганебні дії наших сусідів, адже за усною домовленістю з місцевою владою ми мили право користуватися нашою церквою два рази в рік. До того ж, польське телебачення не раз показувало наші образи і вишивки, якими ми прибрали церкву, а Повітовий центр культури і спорту в Любачеві 2008 року випустив гарно ілюстрований фотоальбом ««Drewniana Architectura Sakralna / Ziemia Lubaczowska. Zabytkowy zespół cerkiewny. Radruź p. W. Sw. Paraskewy»,», де на 8 – 9 сторінках є світлини наших образів, обрусів, рушників і фан. У травні цього року ми були в Радружі, то нам заборонили заходити в церкву і навіть на подвір'я. За це ми мали платити гроші. Звичайно, ми були заскочені, тим паче, і по про такий намір нас ніхто не попереджав.

 

Приємно, що староста Любачева Юзеф Міхалік нас зрозумів. У процесі розмови ми дійшли згоди щодо безперешкодного відвідування церкви у селі Радруж і відправлення там богослужінь зі своїм священиком. Крім того він пообіцяв, що до церкви повернуть старий іконостас, що є нині у музеї в Ланцуті. Цього ж дня ми відвідали й місцевий краєзнавчий музей, з приємністю оглянули його експонати, серед яких – український куток із багатьма українськими іконами різних століть. Зберігається там й Ікона Катерини Дубневич «Благовіщення», яку вона замовила для нашої церкви. Вона свого часу була в полоні в Туреччині, Потім повернулася до Радружа. З собою привезла багато золота й срібла, які пожертвувала на наш храм.

 

Наступного дня наш шлях проліг до Гребенного. Звичайно ж, ми не могли не зупинитися коло старовинної дерев'яної української церкви Св. Миколая у Новому Брусні. Оскільки українців у селі нема, то нині вона у дуже аварійному стані, зусібіч підперта зрубаною деревиною. Колись село славилося українськими майстрами, котрі робили прекрасні кам'яні хрести (камінь брали з місцевого кар'єру) для всіх околиць.

 

І ось ми вже в Гребенному. Автобус зупиняється поблизу церкви Св. Миколая, що заховалася на високій горі поміж деревами. Сходами піднімаємося на гору. Перед нами відкривається чудова картина: прекрасна дерев'яна церква, а на подвір'ї – пам'ятний знак, встановлений нащадками жертв с. Гребенного до 60-річчя депортації українців на територію УРСР та операції «Вісла» у 1946 – 1947 роках.

 

 

Переймає подих, коли дивишся на красуню-церкву, яка своїм корінням сягає далекого 1679 року. Упродовж багатьох століть у ній молилося понад десять поколінь українців. За ці роки храм зазнав чималих змін і природної руйнації. До прикладу, з 1947 року, після операції «Вісла», церква осиротіла. Десять років потому римо-католицька парафія села Селиська почала користуватися храмом для відправи своїх богослужінь. 1964 року церкву вдалося неофіційно повернути греко-католицькій громаді, а ось офіційно (за сприяння о. Михайла Вудкевича) вона стала належати громаді лише у 1989 році.

 

Дивлячись на церкву, нині навіть тяжко собі уявити, що вона кілька разів змінювала свій вигляд. Так, до операції «Вісла» церква була покрита ґонтою, яку на початку сімдесятих років минулого століття замінили на бляху.

 

Починаючи реконструкцію храму, ніхто не сподівався, що доведеться майже повністю міняти величезні дерев'яні бруси аж від основ. В результаті лише третина церкви не зазнала змін. Властиво, відновленню церкви (технічний проект архітектора Юрія Левосюка з Перемишля, погоджений з реставраторською службою в Замості) маємо завдячувати великій наполегливості і ентузіазму пароха  Гребенного о. Івана Тарапацького. Фінансово допомогли ремонту й Міністерство культури Польщі (250 тис. зл), Воєвідський реставратор архітектурних пам'яток (23 тис. зл.), Люблинське воєвідське самоврядування (20 тис. зл.). 600 тис. зл. на матеріали і роботу надав добродій, який не захотів назвати своє прізвище. Ремонтні роботи виконували селиські майстри під орудою Владислава Дуркевича.

 

 

Приємною несподіванкою для гостей і прихожан церкви стала ікона Богородиці 1851 року, яку знайшли 2009-го під час реставрації церкви. Після реставрації краківськими майстрами вона знову зайняла своє почесне місце у церкві.

 

Після урочистого богослужіння, на якому співав львівський хор «Soli Deо», церкву освятили. Потім на галявині поблизу церкви відбулося святкове дійство. На саморобну сцену виходили ті, хто причетний до реставрації церкви, професори, мешканці села Гребенного, державної та самоврядної адміністрації. Від «Любачівщини» слово мала Софія Свистонюк. Всі, хто виступав цього дня, отримали символічні подарунки від о. Івана Тарапацького.

 

На урочистому зібранні парафіян відбулася й презентація книжки «Гребенне в Другій світовій війні» колишнього мешканця Гребенного Михайла Козака, інженера за фахом й історика за покликанням, що вийшла друком цього року в Перемишлі. Свою книжку автор присвятив долі рідного села і його мешканців часів Другої світової війни. У книжці використано архівні документи, різну літературу й публіцистику, спогади свідків тих подій і власні переживання автора, який нині мешкає у Перемишлі.

 

Під час ватри виступали художні колективи Гребенного, Любичі Королівської та Львівський хор «Sоlі Dео». На радість учасників свято тривало до пізнього вечора.