Нас шокувала прилюдна страта п'яти повстанців (автор: Назаревич Зеновій)

опубліковано 10 жовт. 2012 р., 07:11 Степан Гринчишин

Вісник Любачівщини №14, Львів – 2006. – 96 стор.

 

До початку Другої світової війни містечко Олешиці нараховувало близько 5 тис. мешканців – 50% євреїв, 30% – українців і 20% – поляків.

 

За пактом Молотова-Ріббентропа м. Олешиці в 1939 році опинилося у зоні совітської окупації, але з 22.06.1941 р., тобто після війни Німеччини та СРСР, було внесено до складу Генерал-губернаторства (утвореного 12 жовтня 1939 року з осідком у Кракові). На той час наша родина проживала в Жешові і вирішила переселитися ближче до рідних місць: батько народився в м. Любачів. Місцева влада в тодішньому Любачеві вороже ставилася до українців, місця для влаштування на роботу в аптеку для батька не було. Тому родина зупинилася в м. Олешицях Любачівського повіту Жешівського воєводства (Польща), звідки й була переселена в грудні 1944 р. у Львівську область.

 

У німецький період окупації було встановлено диктаторський режим у всьому Генеральному Губернаторстві, що супроводжувалося генеральними перевірками, обшуками. Восени 1942 р. все єврейське населення зігнали до Любачівського гетто, а згодом під Любачевом його розстріляно. З наближенням фронту в Любачівщині, багатій лісами, появилися партизанські загони – совітські та УПА, із якими безуспішно боролися німецькі війська, в т. ч. і німецькі військові частини, сформовані із «азіатів».

 

У 1944 році становище погіршувалося з кожним днем, на українські села почастішали напади польських боївок. Розкручувався маховик братовбивчої війни, щоночі горіли села, гинули невинні люди з обох сторін, особливо на півночі Любачівщини.

 

Слід відзначити, що в Олешицях у той час було відносно спокійно завдяки миролюбній політиці греко-католицького священика і римо-католицького ксьондза. Запам'яталася мені спільна процесія поляків і українців у червні 1944 р. у свято Божого Тіла від костелу до церкви і назад. Це свято, пов'язане із ношею фігури Божої Матері і покладанням перед Нею квітів, дуже шанують поляки.

 

Для українців ситуація різко погіршилась з приходом до Олешиць Червоної Армії 21.07.1944 р. До влади в місті, до Міліції Обивательської були залучені маргінальні елементи міста, які не мали поваги навіть у поляків.

 

Совітське військо вражало п'янством, лайками, криками, вересками у нічний час, як і нечуваним досі вандалізмом. На цвинтарі вандали-«визволителі» розбивали гробівці, шукаючи золота. Відчуваючи за собою силу, пожвавили дії польські банди.

 

Уже в жовтні 1944 р. появилися на Любачівщині радянські переселенські комісії для організацій «добровільного» переселення до СРСР, не минули вони й Олешиць. Охочих їхати до Союзу не було, бо вже в 1939-1941 роках мали можливість відчути всі «принади» совітського «раю». Тоді розпочався терор, насильство.

 

Наша родина мала надію залишитися в Олешицях, адже батько був фармацевтом з великим досвідом (у 1927 році закінчив у Празі фармакологічний факультет університету) і мав до себе доброзичливе ставлення поляків. Проте все частіше до аптеки почали заглядати підозрілі люди. Це закінчилося тим, що одного вечора батько лише чудом врятувався від убивства чергових «візитерів» до аптеки. Нам нічого не залишалося, як швидко зібратися і ще з однією сім'єю фірами, на світанку, у грудні 1944 р. втекти з міста. До кордону було 20 км, до Немирова ще 10 км. Нам ще пощастило, для декого «добровільна» евакуація товарняками перетворювалася у багатотижневу епопею.

 

Немирів зустрів нас спорожнілими будинками із-за масової втечі мешканців на захід від чужинської влади, військового режиму та масової примусової колективізації. Нас шокувала прилюдна страта п'яти повстанців через повішення на ринковій площі, на яку зігнано людей з найближчих будинків і поляків із костелу. Адже це відбувалося 24 грудня 1944 р. на польське Різдво. Тепер на цьому місці пам'ятник-хрест із прізвищами повішених.

 

Тут ми довго не затримались, бо зрозуміли, що назад вороття нема. А попереду нас чекало воєнне лихоліття, карткова система в голодному, холодному Львові, часті нічні облави, арешти і вивози в Сибір, виключення з вузів неблагонадійних студентів – усі «переваги» антилюдської, антихристиянської тоталітарної системи.

 

Повернувшись до подій 60-річної давності і оцінивши їх, цілком очевидними і закономірними будуть висновки: наш народ, як і інші народи, повинен мати свою Незалежну державу, яка захищатиме економічні і політичні інтереси громадян, що в ній проживають. Такої страшної трагедії, яка відбувалася в середині XX ст. в Європі, допустити більше не можна.