Наші герої – Іван Яріш (автор: Воробель Іван)

опубліковано 17 лип. 2012 р., 12:08 Степан Гринчишин   [ оновлено 19 лип. 2012 р., 12:13 ]

Вісник Любачівщини №7, Львів – 2002. –112 стор.

 

На старості літ ночі довгі, виповнені споминами, яким нема ні кінця, ні краю. Бувало, заплющить Марія Яріш, яку в засянському селі Слобода (тепер Польща) звали по-народному Марисейкою, очі, як перед її уявою появляється він – її син Іван. Високий, стрункий, вродливий, мов писанка, в розмовах запальний, співак і витівник на різні забави. Хлопці за ним – немов журавлі за вожаком. То бачить його у виставах «Тарас Бульба», «Наталка Полтавка», то начебто спостерігає, як він диригує хором, розпоряджається на майдані, де виконують вправи члени організованого ним спортивного товариства «Луг» чи насипає з однодумцями могилу полеглим за волю України.

А які фестини організовував! По пам'яті пригадувала вірш, який малюки декламували на торжествах, присвячених річниці ЗУНР: 

Українець – моє ім'я.

І тризуб – моє знам'я,

Рідна хата – це мій край,

Україна – це мій рай.

Любов моя – народ мій,

Труд для нього не важкий,

Я за нього дам життя,

України я дитя.

Тож чи варто дивуватися, що польські урядовці люто ненавиділи село Слобода, яке стояло міцним форпостом Українства на крайніх околицях Галичини, яка сягала аж за Сян. Забороняли відзначати ювілейні дати, закривали «Просвіту», накладали штрафи на таких просвітителів, як Іван Яріш. Саме під його впливом Антін Яріш, позамальовував в школі орлів, понищив портрети польських королів, а потім, влившись в ряди УПА, прославив себе на всю Україну і збройно прорвався з побратимами на Захід.

Був час, коли в селі, яке розділялося на Велику і Малу Слободи, не було ні школи, ні громадського приміщення. Селянські діти, як і колись малий Тарас Шевченко, вчилися в хаті місцевого дяка Тимка Яріша, який знав грамоту. Війт Павло Дуда організував односельчан на будівництво школи, яка й досі не зруйнована. Було в ній чотири класи. У першому та другому навчання тривало один рік, в третьому –два роки, в четвертому – три роки. Одне слово, початкова школа з семирічним навчанням.

Під «Просвіту» пристосували одну із хат, де й почував себе, мов риба у воді, Іван Яріш.

А ще згадувалися Марисейці ті тижні й місяці, коли вже за німецької окупації син залишав село. Знала достеменно одне: не гроші заробляє, а життям ризикує. Німецька окупація була такою ж жорстокою, як і польська. Українцеві, як і колись, не дихалося вільно на прадідівській землі. Тож оунівці, захищаючи народ від наруги, відправляючи юнаків і дівчат до гітлерівської Німеччини, вдавалися до різних форм опору. Потрібні були надійні звитяжці, які й у тих найнесприятливіших умовах могли б захищати краян. І для цієї роботи якраз підходили такі патріоти, як Іван Яріш.

Слобода вважалася надійною цитаделлю українства в Польщі. Ніхто достеменно не знав, коли саме воно було засноване, хоч переповідали легенди, що саме в ці місця над річкою Золотою подалися русичі перед татаро-монгольським нашестям.

Слободяни з молоком матері всмоктували усвідомлення, що живуть споконвічно на українських землях, а будь-яке симпатизування полонізації, яка постійно домокловим мечем висіла над ними, є смертельним гріхом перед Богом і людьми. І цей непоказний, але несхитний патріотизм простих людей висував на гребені хвиль таких талановитих поводирів нації, як Михайло Грушевський у науковому і політичному житті, а Івана Яріша – на місцевому рівні. Занесений смерчем «Вісли» на Львівщину, слободянин Петро Чупик став одним із ініціаторів національного відродження в селі Дроговиже Миколаївського району. Анна Яріш-Мокрицька, Емілія Задоровська, Михайло Яріш, інші слободяни беруть активну участь у патріотичних організаціях, акціях.

Щоб мати можливість пропагувати ідеї ОУН, Іван Яріш став артистом театру «3аграва» (1935-1938рр.), якого любили на Львівщині. Приїхавши якось до Слободи, він здивував односельчан, подарувавши братові святковий фрак, який той тут же перешив на піджак.

Українська ідея, що стала аурою для Слободи, викликала шалену лють польських шовіністів, оскільки їм не вдавалося переманути до костьолу жодного слободянина, не надщербити їхньої несхитності, вірності ідеалам дідів і прадідів. Вони, скориставшись ситуацією, що передувала операції «Вісла», вирішили вимордувати село. Жертвою стала та його частина, що звалася Слободою Малою, в якій налічувалося двадцять обійсть. Оточивши в одну із ночей населений пункт, нелюди вбивали кожного, хто потрапляв їм у руки. І зовсім не тому, що хтось із них виступав у 1944 році проти польської влади чи зробив хоч на ніготь кривду якомусь полякові. Убивали лише за те, що ми були українцями, молилися не в костьолі, а в своїй церкві. На обійстю Ілька Мокрицького було замордовано семеро осіб, в тому числі двоє дітей, одне із них – в колисці. Серед жертв – Михайло Квік, чоловік рідної сестри автора цих рядків Олег Гісь, – всього п'ятнадцять осіб. Смерть не обминула навіть бездомного поляка Яська Туруша, який займався в селі боднарством. Провина його – жив у селі Слобода.

Дух українства слободян не вивітрився й після їх вимушеної втечі ще до операції «Вісла» на Львівщину. Заселивши село Корчунок, що в Стрийському районі, вони стали опорою вояків УПА. Кагебістським зайдам не залишалось нічого іншого, як посадити молодих хлопців (серед них і Вількоса Івана) до в'язниці на 15-25 років, а колишніх слободян виселити вдруге та розсіяти їх в різних областях, в тому числі й в Донецьку область, де їх так і не вдалося зросійщити.

Неначе передвіщуючи свою долю, Іван Яріш, вступаючи в ряди Української Повстанської Армії, яка організовувалася і в Закерзонні, попросив у матері благословення.

– Де ж ти, Івасю, голову свою прихилиш? – бідкалася, поблагословивши іконою сина, Марусейка.

– А візьму з собою вашу вишивану подушку, – втішив син матір. – На ній так солодко спиться.

А потім до Слобди доходили селянською естафетою вістки, що Іван Яріш виконує завдання ОУН на Львівщині. Де саме? Що з ним? Чи живий? Ці запитання не давали спати Марисейці, яку смерчі «Вісли» занесли до села Миртюки, що в Стрийському районі.

А звістка про Івана Яріша несподівано появилася в народному часописі «За Вільну Україну». В інформації, що надійшла із села Бриндзі Церковні Жидачівського району Львівської області, повідомлялося про освячення братської могили 14 вояків УПА, серед яких був Іван Яріш, котрого знали тут як Івана Яруша.

Петро Чупик, Юрій Яріш, Міля Задоровська, Степан Курко, Михайло Яріш, Ганна Яріш, інші слободяни, яких «Вісла» розкидала в різні села і міста, списавшись, виїхали за вказаною адресою. Розмови з тими, хто знав героя, хто переховував його (а переховувався він спочатку в одній, а потім у другій криївках), розповідь про високу освіченість бандерівця, його майже професійну гру на скрипці. а, найголовніше, збережена вишита подушка Марисейки, характерний шрам на щоці, залишений «напам'ять» польськими шовіністами, дали усі підстави зробити висновок, що в могилі спить вічним сном слободянин Іван Яріш.

Вояки УПА, які облюбували Бриндзі Церковні, навколишні ліси, не давали попуску москвинським зайдам, їхнім місцевим попихачам. Коли начальник місцевого гарнізону став проявляти в нишпорстві неабияку старанність, склав списки, кого саме слід виселити до Сибіру, то зустрівся віч-на-віч з народними месниками і попрощався з життям. Бандерівці нападали на обози, які вивозили з навколишніх сіл збіжжя. Довго не могли зайди організувати на цьому партизанському терені колгоспи, проводити за своїм сценарієм вибори, які б засвідчили світовій громадськості, що жителі Західної України начебто «одностайно» (іншого не допускалося) підгримують окупаційний режим.

А трагедія для Івана Візного, Петра Візного, Василя Дикуна, Івана Жовніра. Михайла Козачка, Миколи Левицького, Михайла Сисака, івана Кучера та ще чотирьох невідомих вояків УПА, які спочивають у могилі з Іваном Ярішем (псевдо «Кум»), сталася ясного, морозного 17 березня 1946 року, коли вони, вириваючись із оточення, опинилися на відкритому полі перед Бриндзями Церковними, де й потрапили під кулеметну заметіль кагебістів. Небагатьом вдалося спастися. Поранені просили: «Добий мене, друже». Ніхто не хотів потрапили живим у пазурі ворога.

Житель Бриндзів Церковних Степан Заславний вважає, що командував тут угрупованням бандерівців саме Іван Яріш. Батько, конспіратор, постійно доручав йому, тоді ще підліткові, який доставляв фірою молоко до райцентру, перевозити й донесення, написані на тонесенькому цигарковому папері, які передавав за призначенням з великою пересторогою. А в разі небезпеки належало проковтнути документ.

Хто зараз встановить, як кагебісги вийшли на схрон, де переховувався Іван Яріш? Діяли вони підступно, кого залякували до сивизни волосся, кому обіцювали золоті гори. Зрештою, й самі вони були неперевершеними нишпорками. І хто переповість, що міг думати слободянин в останні хвилини свого життя, яке присвятив єдиній ідеї – українській. Вибух гранати, чеку з якої висмикнув герой своєю рукою, перекреслила наміри облавців захопити бандерівського ватажка живим.

 Витяг з тексту присяги вояків УПА

«Я, воїн Української Повстанської Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед Великим Українським Народом, перед Святою Землею Українською, перед пролитою кров'ю всіх найкращих Синів України та перед найвищим політичним проводом Народу Українського боротись за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу».