Наші герої – Іван Колега на псевдо «Карабін» (автор: Гук Іван)

опубліковано 19 лист. 2012 р., 13:04 Степан Гринчишин   [ оновлено 23 лист. 2012 р., 13:13 ]

Автор: мгр. Іван Гук, 1922р.н. у с. Тенетиська на Равщині

Вісник Любачівщини №16, Львів – 2008. – 98 стор.

 

Іван Колега народився 8 травня 1924 року в селянській родині Михайла і Анастасії в селі Старий Люблинець, Любачівського повіту. У рідному селі закінчив школу (сім класів). Батьки Івана були віруючими, побожними, національно свідомими людьми. Вони з дитячих років прищеплювали своїм дітям любов до Бога і Батьківщини.

 

У зв'язку з розгулом комуністично-польського терору проти українського народу, Іван вступає до лав УПА, яку організовує у Горайцю Іван Шпонтак («Залізняк»). Він колишній учасник закарпатських боїв і командир поліції у Раві-Руській. Сотня отримує назву «Месники». Івана Колегу призначають розвідником і кулеметником. Це був 1944 р.

 

До новоорганізованої сотні увійшли знані пізніше командири «Шум», «Яр», «Умань», «Калинович», «Балай». Найбільше добровольців сотні були із Старого і Нового Люблинця.

 

Приймали присягу чудового сонячного дня. На галявині зібралося багато людей із довколишніх сіл. Службу Божу відправляв парох села Гораєць. Добровольці підходили до престолу, на якому лежало Євангеліє, і складали присягу:

«Я, воїн Української Повстанської Армії, взявши в руки зброю, урочисто присягаю перед Богом і народом боротися за Україну. Бути мужнім, відважним та хоробрим воїном. Бути гідним побратимом у бою. Не порушувати слів присяги. Так допоможи мені, Боже.»

 

Уже наступного дня почався військовий вишкіл, який провадили колишні військові. Зброю потрібно було здобувати у бою з ворогом.

 

Невдовзі ситуація кардинально змінилася: німецькі війська почали відступати на захід, повернулися «визволителі» зі сходу. Почали вони примусово забирати українців у військо і без жодної належної підготовки посилати на фронт.

 

Молоді чоловіки, щоб уникнути смерті у Віслі, поблизу якої затримався фронт, зголошувалися до лав УПА. Треба було організувати нові сотні, провадити з ними військовий вишкіл, забезпечувати зброєю. Це чинилося для захисту українського населення від терористичних акцій ворогів. На Закерзонні до вересня 1945 р., незважаючи на деякі сутички між польськими військами і українськими повстанцями, тривало відносне затишшя. Обидві сторони тільки готувалися до збройної боротьби.

 

Польська комуністична влада, діючи на підставі угоди з урядом УРСР, готувалася до переселення українського населення з теренів Закерзоння. Деякий час поляки створювали враження добровільності переселення. Коли, однак, зрозуміли, що українці добровільно не залишать свої прабатьківські землі, окупанти у вересні 1945 р. залучили до організації переселення три дивізії польського війська, щоб силою виселити українців. Проти такої дії комуністичної влади Польщі повставали збройні сили УПА.

 

У 1947 р. почалася масштабна акція «Вісла». Сотні готувалися до відходу на захід. Сотенний «Бриль», в якого тоді перебував Іван Колега, запропонував йому іти з ними, але той відмовився, бо через рани у ногах і загальне виснаження не хотів бути тягарем для сотні.

 

Іван Колега разом з чотирма хлопцями, родини яких вже виселили на західні землі Польщі, вирішили іти в мундирах польського війська, зі зброєю, в Ольштинське воєводство. Мандрівка тривала два тижні. Польське населення приймало їх добре, бо сприймали їх за польських вояків, які дезертирували з армії.

 

Будучи вже в Ольштинськім воєводстві, хлопці відшукали свої родини. А зброю заховали – про всяк випадок. Спочатку хлопці ще переховувалися, а потім почали щоразу більше з'являтися у людних місцях. Але, як кажуть, «біда не спить». Зрадники «Зенон», «Вишинський» і «Жук», який служив в сотні «Калиновича», знав про українських повстанців.

 

Якось «Жук», зайшов до господаря, у якого перебував Іван, і сказав, що хоче з ним зустрітися. Господар, не відчувши до нього довіри, сказав, що Івана не знає, а свого постояльця попередив: «Це ненадійна людина!»

 

Увечері Іван виїхав у Білостоцьке воєводство, де і оселився, почав працювати. Через кілька місяців його заарештували, доправили до Ольштина, де у в'язниці він зустрівся з друзями із своєї сотні.

 

Почалися тортури, допити, судовий процес. До складу суду входили чотири офіцери і військовий прокурор. Під час засідання на столі перед ними лежала зброя, яку Іван Колега заховав. Мабуть, хтось із товаришів, не витримавши тортур, вказав на місце її сховку. Суддя наказав кожному з них узяти зброю, і так їх сфотографували. Винесли ворок – смертна кара. Після суду Івана Колегу перевели до камери смертників. Він вирішив написати до Президента Речі Посполитої п. Бєрута, просячи помилування. На відповідь з канцелярії Президента чекав майже три місяці. Прохання задовольнили, замінивши смертну кару на довічне ув'язнення. Івана Колегу перевели до в'язниці в Барчеві, а потім у Штурмі, де він тяжко захворів. Тоді його перевели до Гданська, де була лікарня для в'язнів. Іван чекав смерті, але, попри тяжкий стан, він вижив. У лікарні Іваном зацікавився один з лікарів, він спитав:

– За що тобі винесли такий вирок?

– За приналежність до УПА.

– То ти українець?

– Так!

 

Згодом лікар розповів Івану, що під час німецької окупації сидів у в'язниці з українцями, які боролися за свою державу. Між ними був греко-католицький священик, з яким лікар заприятелював. Завдяки лікаревій протекції, Івана призначили розносити їжу хворим в'язням. Якось, під час такої роботи, він побачив у смітнику частину часопису «Наше слово», і, коли вартовий відвернувся, його забрав.

 

Повернувшись до своєї камери, Іван прочитав, що у Гданську існує товариство УСКТ, яке допомагає українцям у Польщі. Іван вирішив туди написати про все: хто він і звідки родом, за що його засудили, про те, що його уже майже десять років ніхто не відвідує.

 

З тим листом Іван Колега пішов до начальника в'язниці, і той сказав, що ніколи не надішле листа такого змісту. Але тоді по в'язницях ходили представники міжнародних комісій, спілкувалися з в'язнями.

Якщо ви не надішлете мого листа, я усе розкажу представникам міжнародної комісії, – сказав Іван начальнику.

 

Начальник надіслав його лист за призначенням. Через місяць Івана викликали на побачення. Його відвідала Олена Вальковська, член УСКТ. Вони узгодили подальші дії. Іван написав лист до суду про помилування, такий же лист вислало УСКТ у Гданську. Скоро Івана звільнили з тюрми.

 

Після двотижневого перебування у п. Олени, його забирає до себе проф. Богдан Яцейко, підшуковує йому роботу в Сточні Гданські.

 

Час спливав швидко. Іван познайомився з дівчиною-українкою, одружився. Жили у її мами в Осташеві. Виховав з дружиною двох синів і доньку, тепер у них вже свої сім'ї. Упродовж тривалого часу Іван Колега працював у Гмінній кооперативі.

 

У 1998 р. Іван Колега отримує запрошення від Братства УПА округи Львівщини, для отримання нагороди. На жаль, через поганий стан здоров'я, Іван Колега не зміг узяти участь у святкуванні. Нагороду золоту «Медаль за заслуги в боротьбі» замість нього отримував син Богдан з онукою. Ще одну нагороду – медаль ім. С. Бандери – Іван отримав 24 серпня 1999 р.

 

Ось такий нелегкий життєвий шлях нашого земляка, учасника тяжких визвольних змагань 1940-1950 рр.

 

Про таких заслужених людей треба пам'ятати та розповідати прийдешнім поколінням, бо їх залишилося зовсім небагато...