Наші герої - Володимир Петришин (автор: Петришин-Свитонюк Софія)

опубліковано 9 квіт. 2012 р., 00:21 Степан Гринчишин

Вісник Любачівщини: Вип. І. Львів, 1995. – 85 стор.

У мальовничому селі Радруж колись Любачівського повіту, а нині розташованому зразу біля українсько-польського кордону на терені Перемишльського воєводства Республіки Польща, 19 вересня 1925 р. в сім'ї сільських трударів-хліборобів Івана та Тетяни Петришиних народилася перша дитина хлопець, якого назвали Михайлом. Тішилися своїм дитятком батьки. Хоч роботи було на господарці вдосталь, бо мали 20 моргів ріллі і 10 моргів лісу, але дитиною піклувалися, щоб росло здорове, розумне і чемне. І хлопець, віддячуючи батькам за любов, ріс здоровим, кмітливим, допитливим. У школі виділявся не тільки своїм зразковим навчанням, закінчував по два класи за рік, але й своїми здібностями до малювання. У товаристві був бажаним і шанованим. Він пильно придивлявся до життя, багато читав книжок, що були вдома, приносив з читальні.

Початкову школу Михайло закінчив у рідному селі, а середню – в сусідньому містечку Горниці вже у воєнні роки. Не обмежувалося життя для нього навчанням і роботою на господарці. У вільний час він, як і вся молодь села, брав участь у роботі спортивних, культурно-просвітницьких товариств, а прикладом для нього був батько, який сам багато часу віддавав громадській роботі. Не раз репетиції хору, драматичного гуртка відбувалися у нашій хаті. Та і давні традиції села були такими, що всі свідомі люди горнулися до громадської суспільно-корисної роботи. У листопаді 1918 року, коли було проголошено ЗУНР, в одну ніч із села зголосилося 176 молодих чоловіків до січового стрілецтва. Були серед тих добровольців наш тато і дядько Федір, татів брат, але тоді взяли до війська тільки шістдесят чоловік. Не лишилися байдужими до долі України хлопці з нашого села і в часі Другої Світової війни.

У 1939 році, коли німецькі фашисти окупували Польщу, наше село, як майже всю Любачівщину, було прилучено до Союзу. Настав час пізнання радянської системи і знайомства з большевизмом. Невтішне то було знайомство. Скоро почалися арешти і вивезення всіх  заможніших і свідомих українців з нашого і з навколишніх сіл. Нічого доброго не сподівалася наша родина для себе від радянської влади. Як заможний господар і колишній січовий стрілець міг бути заарештованим або вивезеним наш батько, та й ми з ним. Але скоро німці вигнали большевиків, і одні переживання та клопоти змінилися іншими бідами. На цей час активізується рух боротьби за незалежність України. І до Михайла приходить усвідомлення, що добре, вільно жити можна тільки маючи власну державу, і він прилучається до роботи організації українських націоналістів, єдиної організації, що боролася і в цих жахливих умовах за Самостійну Соборну Україну.

У 1944 році фронт уже котився зі сходу на захід. Наближався до наших країв. Большевики знову зі своїми порядками, поняттями моралі, класової боротьби, справедливості і честі загрожували нам своїм «раєм». Михайло твердо вирішив, що в большевицькому «раю» жити він не буде, і пішов в Українську повстанську армію. Не знаю, які військові вишколи він проходив, знаю, що став чотовим (четарем).

По переході фронту на захід на наших землях настали тривожні і страшні часи. Любачівщину було віддано Польщі, а українців почали вивозити до Союзу. Нас: маму, мене і сестру Оксану переселили в Немирів. Батька, якого в час виселення не було вдома, вивезли в Ольштинське воєводство. Не знали ми, ні де брат, ні батько...

У листопаді 1945 року до нас в село Салаші Немирівського району прийшов лист від Михайла з села Нараїв Бережанського району, що на Тернопільщині. З тривогою ми читали того листа. Брат писав, що живий і здоровий, просив за нього не турбуватися, та ще просив дядька Федора, щоб опікувався нами. Про себе більше нічого не писав, та ми знали, де він і що на нього, як і всіх повстанців, чигає щомиті небезпека і смерть.   Павло Гедз, псевдо «Волинчук», розповів мені, який важкий шлях пройшли повстанці, заки добралися до Нараїва. Йшли вони через Мочерів – де мали перший бій з енкаведистами, далі Жовтанці- Яричів – знову бій, Кам'янка-Пратин – бій. Перейшли Яричів, річку Полтву, Київське шосе, село Підгородище, Лису гору, Любелі, Перемишляни, Романів, Селиська, Кліщівню, Унів... Під Уневом знову великий бій. Тут завдяки сміливим, рішучим і мудрим діям чотового «Листка», мого брата, була здобута перемога над ворогом і виведено з оточення повстанців з куреня «Яструба».

Далі – бій у Дусанові, що тривав чотири доби. Чотири доби без їжі і води відбивалися повстанці від чисельно переважаючого ворога.

Врешті вночі під вогнем ворожих кулеметів вдалося вирватися з оточення і відірватися від ворога.

У березні 1946 року ми одержали ще одного листа від брата і останнього. Він скупо писав про себе, просив не відписувати йому, бо як будуть, сприятливі умови, то він напише сам.

Ми довго чекали ще листа. Мама дбайливо берегла речі брата, виглядаючи його, але він не прийшов...

Іван Кужда, псевдо «Лиман», Вербець Іван («Грушка») та інші, кому доводилося бувати з Михайлом в ті тривожні і тяжкі часи згадують, що був він сміливим, винахідливим, рішучим у бою, а до побратимів по зброї був уважним, доброзичливим, справедливим, але вимогливим і принциповим. У трудні хвилини говорив:

– Витримати, вистояти нам хлопці треба! І перемогти!

Три довгі роки боротьби з лютим підступним ворогом. Три роки митарств без дому, без рідні, поруч зі смертю в ім'я Соборної України.

Про останній бій чотового «Листка» ми довідалися пізніше через Ганну Дику, яка родом з Тернопільщини, а навчалася в школі у Львові, де я працювала вчителькою хімії, – від її рідних.

А був той бій 6 травня 1946 р. на хуторі Запуст біля села Нараїв, Бережанського району. Провокатор з НКВД видав місце, де перебувають хлопці-повстанці. Були там з братом ще Володимир Драбик «Морозенко» – 1922 р.н., Петро Сав'як «Кобзар» – 1920 р.н„ Семен Захарків «Клим» – 1919 р.н. та Петро Дідух «Бойко» – 1922 р.н.

Вороги кричали їм:

– Здавайтеся! – а у відповідь кулі. Три години тривав нерівний бій між п'ятьма повстанцями і чисельно переважаючим добре озброєним ворогом – енкаведистами. Закінчувалися набої. Хлопці заспівали: «Боже великий єдиний». Ще прогриміли постріли, вибухи, і все затихло. Коли енкаведисти проникли в криївку, там було п ять трупів тих хто віддав найдорожче своє життя у розквіті сил на вівтар волі Батьківщини, не зрадивши присяги повстанця «здобудеш Самостійну Україну або загинеш у боротьбі за неї».

 

Трупи скинули на вози і повезли у Бережани. Розказують, кров капала з возів на дорогу... Там у Бережанах під будинком, де містився районний відділ НКВД їх поклали для впізнання. Три дні лежали герої на вулиці під відкритим небом. Потім їх забрали і нишком поховали біля цвинтаря, де ховали багатьох інших повстанців.

Я знаю, що не було тоді сил, щоб перемогти, але я вірю, що кров, пролита у боротьбі, допомогла нам здобути незалежність тепер, і в цій незалежності є краплі крові мого брата. Я горджуся моїм братом. Я вдячна мешканцям с. Нараїва, що колись допомагали повстанцям як могли і багато літ берегли пам'ять про ці події, а тепер на цьому місці, де відбувся останній бій повстанців, насипали високу могилу на вшанування їх пам'яті. На могилі – хрест і встановлено таблицю з іменами героїв. Щороку тут збираються люди з навколишніх сіл, з Бережан, Тернополя і Львова, близькі і рідні загиблих, щоб вшанувати пам'ять тих, хто віддав своє життя за волю України. Приходять ще живі матері, батьки, брати і сестри, які не знають, де загинули і поховані їх брати, щоб так вшанувати і їх пам'ять, помолитися за їх душі.

Ми ніколи не забудемо вас, герої. Не забуде вас і мати Україна І тих, хто похований в рідній землі, і тих, що покояться на далекій чужині.

А коли звучить пісня:

А був то хлопець молодий,

йому б лише кохати,

Він впав, як той сухий листок

повік буде лежати...,

мені здається, що це про мого брата, та я знаю – не тільки про нього, а про багатьох, що не вернулися з важкої борні до рідних домівок, своїх матерів, коханих...

Пам'ятаймо про них!