Наші герої - родина Іванко (автор: Судин Юрій)

опубліковано 27 квіт. 2012 р., 02:19 Степан Гринчишин

Автор: Юрій Судин. Уродженець с. Старий Люблинець Любачівського повіту

Вісник Любачівщини: Вип. 2. Львів, 1996. – 109 стор.

Серпневої  погожої днини, а саме 18 серпня 1994 р., три автобуси, наповнені людьми різного віку, виселенцями з Любачівщини, вирушали в триденну поїздку до рідних місць. В автобусах були заповнені всі місця. Дорога була не так довгою і далекою, як особливою. Ми їхали в рідні місця, в яких не були вже майже 50 років. Тому всі трохи хвилювалися. В дорозі і там, на рідній землі (де ми були три дні), ми дізналися багато один про одного, про пережите тут, на цій землі, і пізніше...

Моєю сусідкою в автобусі виявилася щупленька, невеликого зросту жінка. Привертали увагу її сумовиті очі, скромність, простота, невибагливість і щирість у стосунках з людьми. Поволі розговорилися. Виявилося, що моя сусідка є майже моєю односельчанкою: вона – з Нового, а я Старого Люблинця. Я все більше переконувався, що моє перше враження при зустрічі з нею було правильним, і що Євдокія Дмитрівна Кравчук є прекрасною людиною...

Народилася Євдокія Іванко (нині – Кравчук) у селі Люблинці Новому, а точніше на присілку Острівки, 13 березня 1927 року в сім'ї хліборобів Дмитра і Ганни Іванків, у яких вже був син Михайло, 1923 р. н., донечка Ганя, 1925 р. н. Пізніше ще народилася доня Настуся у 1929 році, син Дмитро – у 1937 р. та найменшенька Марійка — у 1944 році. Сім'я була немала, але цілком звичайна для тих часів. Батько з матір'ю працювали на господарці, щоб виростити хліба для діток, та дбали, щоб навчити їх уму-розуму, посилали в школу в рідному селі, де була чотирирічна, а пізніше і семирічна школи. Виховували в любові до віри і рідного краю. Батько був провізором у церкві, а мама деякий час працювала продавцем у філії кооперативної крамниці на Острівках, та більше клопоталася по господарству.

Війна 1939 р. прийшла в село серед буднів і клопотів, з тривожним очікуванням, без особливих зрушень у житті селян. Польське військо безшумно відступило на схід, до Рави-Руської, за ним прийшло німецьке, але відступило. Вступило радянське військо, але й воно не затрималось надовго, через кілька днів повернуло на схід. Знову повернулися німці і встановили границю східніше, коло села Горайця. Життя пливло своїм старим буденним руслом. Діти ходили в школу, пасли худобу. Старші обробляли свої поля: орали, сіяли, збирали урожай. Провадили своє хліборобське життя. Новим для них було обов'язкове здавання контингентів, які встановила німецька окупаційна влада.

Влітку 1941 р. війна посунула далі на схід. У долю сім'ї Іванків, як і багато інших, прийшло багато горя і страждань. Гнітили німецькі контингенти-податки, а ночами на село почали нападати польські боївкарі, які замість боротьби з німцями почали грабувати українські села.

 Люблинці, як і в сусідніх селах, почали організовувати сільську самооборону, нічні чергування на дорогах поза селом. Михайло, старший син Іванків, першим серед інших хлопців з села зголосився в загін самооборони, недарма мав прізвисько Буйний. Євдокія не пішла в самооборону. Вона включилася в роботу підпільників і партизанів. Батьки цього не знали і коли Євдокія, виконуючи дорученні підпільників, приходила додому пізно або й зовсім не ночувала дома, сварили її. Але батьки й самі часто допомагали партизанам і підпільникам, то, певне, здогадувалися, що дочка зв'язана з підпілля: і сварили її задля людського ока.

Особливо тяжкі роки випали Євдокії і всій сім'ї Іванків після звільнення цих земель від німецьких окупантів у 1944 р. і встановленні польської народної влади, опікуваної совєтськими енкаведистам. Тепер почалися напади й грабунки на українські села серед білого дня. Люди допомагали своїм оборонцям, чим могли, а батьки Євдокії не були гіршими від інших. Мама пекла хліб повстанцям і казала: «Там є і мій син. Хтось і для нього пече і пере». Євдокії вже не потрібно було виправдовуватися за свої вчинки. Батьки лиш переживали за неї, щоб вона здорова і неушкоджена повернулася до хати. Якось доручили Євдокії перенести дві «шпаргалки» (грипси) в сусіднє село. Одяглася як можна убогіше, взяла на голову складений мішок, бо падав дощ, під пахву взяла парасольку, трохи вимазала лице сажею і подалася до містечка Чесанова. Дрібний дощ не переставав. У ті часи до містечка йти було ризиковано, бо часто той, хто їхав туди, додому вже не повертався або повертався трупом. Біля Чесанова зустріла двох озброєних поляків. Ті підозріло подивилися на дівчину. Запитали:

– Куди йдеш?

– Йду за сіллю. Послали мама, бо дома нема ні дробинки солі.

– До кого йдеш?

– До Ліщинського, – назвала прізвище знайомого поляка, мешканця Чесанова. Пізнала в одному з поляків якогось далекого родича, але не сказала йому нічого. Пропустили... Пішла далі до Нового Села, там вже було недалеко. Зайшла до Грабців та їх сусідів, передала доручені грипси. Всі дуже дивувалися, що можна через Чесанів пройти, але назад уже цією дорогою не пустили. Посадили на коня, дали двох у супровід, і ті окільною дорогою, через села Гораєць і Жуків, перевезли дівчину до Люблинця, а самі повернули назад.

Після бою між повстанцями і енкаведистами на Тепилах, де полягло кілька повстанців з самооборонного куща, в хату Іванків повстанці принесли теплий закривавлений одяг, кожухи й інше, щоб почистити і відіпрати. Не відійшли ще далеко повстанці, як виглянувши у вікно, господар побачив, що до хати йдуть енкаведисти з поляками.  Він схопив той одяг і, поки незваних гостей затримували коло хати жінка і діти, непомітно відніс на річку і заховав у кущах. Ті хвилини, слава Богу, пережили, а їм подібних було чимало. Хіба все опишеш, розкажеш про все?

Найтяжчими часами в житті мешканців обох Люблинців були повоєнні 1945-1947 роки, коли їх вигнали з рідної землі. Для сім'ї Іванків, згадує Єва Дмитрівна, найважчим видався 1945 р., хоч їм вдалося уникнути виселення. Цього важкого 1945 року 13 серпня помирає сестра Настя, а у вересні дістали страшну звістку, що в бою з енкаведистами загинув брат Михайло. Тяжко захворіла мати і 19 жовтня померла в Любачівській лікарні. Євдокія з батьком хоронять її на Любачівському цвинтарі зі священиком, який відмовився від будь якої оплати. Насипали невелику могилку, помолилися і пішли додому. Дома застали пустку і руїну, бо, поки вони були на цвинтарі, на село налетіли польські «рицежи» і пограбували, знищили все, що могли. А 11 листопада 1945 р. знедолена, обкрадена, пригнічена горем сім’я Іванків була схоплена і насильно вивезена польсько-радянськими «добродійниками» з рідної землі. Виїжджав батько, маючи на руках двоє малих діток (півтора і семи років) і двох трохи старших дочок.

Перевезли в Тернопільську область, але й тут Іванки не знайшли спокою і щастя. Більшості виселенців виділяли більш-менш пристойні хати, залишені поляками, а Іванкам у селі Грицівці дісталася напівзруйнована, в якій зі стелі текло, під час дощу треба було підставляти миски і горшки, щоб зберегти свій хатній «скарб». На господарці не було ні хліва, ні стайні, тому корову тримали в другій половині будинку. Та здалося, що щастя повернулося до Іванків лицем, бо наступного року надали ліпшу хату в селі Охримівці Збаразького району. Тут все на господарці було в досить пристойному стані, хоч і ненове.

Батько купив коня й почав, спрягаючись із сусідом, обробляти землю, засівати поле, щоб на зиму мати свій кусень хліба. Але не встигли обробити землю й одержати хоч якесь задоволення від своєї праці, як почали всіх втягувати до колгоспу. Туга за рідною землею, біль від втрат і пережитого доповнилися новими переживаннями. Оцінивши ситуацію, Дмитро Іванко вступає до колгоспу, бо іншого виходу не бачив, та його й не було.

Євдокія знайомиться із сільськими дівчатами, пізнає їх ближче, здружується і через них зв'язується з підпіллям ОУН-УПА. Знову виконує різну, потрібну для підпілля роботу. Батько, працюючи в колгоспі, щоб вижити, ще навчився клеїти калоші зі старих автомобільних камер до коліс. Єва роздобуває ті шини-камери і бензин для їх склеювання в Тернополі на аеродромі. Возить продавати готові калоші в Тернопіль, а продавши їх, купує хліба, щоб якось вижити і заодно мати певне виправдання для поїздок. За плату на трудодень не вижити. Були то «світлі часи», про які ліпше б не згадувати.

Щоб подолати національне підпілля і зламати боротьбу УПА, уряд Радянської України видає звернення до підпільників і повстанців скласти зброю і вийти з підпілля з повинною. Ті, що здадуться, будуть помилувані. Небагато було тих, що вийшли добровільно з повинною. Однак один із тих повстанців, з якими підтримувала зв'язок Євдокія повірив заманливим обіцянкам і здався. Енкаведистам цього було замало для помилування. Вони вимагали видати імена, прізвища, адреси тих, хто лишився в підпіллі, місця криївок, і той зрадивши раз, не витерпів, зрадив вдруге і видав криївку, де знаходилося шість повстанців, двоє з них – брати з Черниховиць на прізвище Вітенко. Всі вони в тій криївці загинули. Не минуло й тижня, як заарештували Євдокіїну подругу, а ще через тиждень – і саму Євдокію. Майно Іванків (швейну машинку і корову) конфіскували.

Тяжко сказати, як енкаведисти дістали інформацію про зв'язок Євдокії з підпіллям. Чи той хлопець видав, чи знайшли якісь записки в криївці, чи хтось інший прислужився енкаведистам і дав їв відповідну інформацію. На допитах їй показували якісь записки (грипси), примушуючи признатися до них і до того, що її брат Михайло був в УПА.

Вперто не признавалася. Тоді енкаведисти привели на допит батька, і батько безнадійно спустошений попросив: «Признайся доню. Все одно вже ні мені, ні собі не допоможеш... Мені вже допомогли так, що ти і не можеш собі уявити... Ліпше вже не можна». Безнадійні махнув рукою і відвернувся.

...Після цього допиту Євдокію перевели з районної тюрми до Тернополя, де допити тривали від кінця 1948 аж до 1950 року. Батько, домагаючись побачення з дочкою, оббивав пороги судів, районного і обласного відділів НКВД. Нарешті зневірився і, прийшовши додому, мовив: «Певне її замурували живою...». Пішов і замовив у церкві Службу Божу і Панахиду по дочці. Потім зібрав дітей, залишки майні і виїхав з Тернопільщини, бо попередили, що як не хочеш опинитися в Сибіру, то виїжджай звідси сам, їдь у східні або південні області України.

Виїхав у Миколаївську область, Варварівський район і оселився в радгоспі Нечаянноє. Там і помер старий Іванко. Старша сестра і менший брат Євдокії – там і по сьогодні. Євдокію судили за статтями 54-1а, 54-11 і 54-4 чинного тоді кримінального кодексу УРСР. Наведемо зміст цих статей повністю.

Стаття 54-1а. За зраду батьківщини, тобто за дії, вчинені громадянином Союзу РСР на шкоду воєнній мощі Союзу РСР, його державній незалежності або недоторканості його території, як от: шпигунство, видача воєнної або державної таємниці, перехід на бік ворога, втеча або переліт за кордон – вищий захід соціальної боротьби (розстріл) з конфіскацією всього майна, а при пом'якшувальних обставинах позбавлення волі на строк десять літ із конфіскацією майна.

Стаття 54-4. За допомогу будь-яким способом тій частині міжнародної буржуазії, яка, не визнаючи рівноправності комуністичної системи, що приходить на зміну капіталістичній системі, прагне її повалити, а також тим суспільним групам і організаціям, що є під впливом цієї буржуазії або безпосередньо організовані нею, здійснювати ворожу проти Союзу РСР діяльність застосовується: позбавлення волі на строк не менше, як три роки з конфіскацією всього або частини майна, з підвищенням при особливо обтяжливих обставинах аж до заходу соціальної оборони – розстрілу або оголошення ворогом трудящих з конфіскацією майна і позбавлення громадянства союзної республіки і тим самим громадянства Союзу РСР і вигнанням за межі Союзу РСР назавжди.

Стаття 54-11. За всяку організаційну діяльність, спрямовану на підготовлення або вчинення передбачених у цьому розділі злочинів, а також за участь в організації, утвореній для підготування або вчинення одного з злочинів, передбачених в цьому розділі, застосовується: заходи соціальної оборони, зазначені у відповідних статтях цього розділу.

..Вивезли Євдокію Дмитрівну з такими ж сусідами, як вона, в Сибір. На місці видали їм витяги з судових протоколів і заборонили писати рідним, дозволивши один лист в році. Спочатку працювали на лісоповалі, штабелювали сплавлене, робили насипи для залізниць, прокладали залізницю до Ангари. Пізніше перевезли на видобування слюди. Після смерті Сталіна в таборах трохи полегшало. Ставлення до в’язнів стало людянішим.

У 1956 р. Євдокію Дмитрівну випустили на волю. Розшукала своїх у Миколаєві, побула у них рік. Але там не було як жити. Переїхала на Львівщину у м. Буськ до своїх краян-односельців з Прокинів – Гінки, що дома їх звали Мага. Сім'я їх була багатодітною... Потім прийняли до себе інші краяни – Ганя Тимцева, що вийшла заміж за Андрія Сиглового, але й там місцева влада не давала прописки і спокою. Прописки не давали, бо не було штампу з місця праці. До праці ж не брали без прописки. Замкнуте пекельне коло. Нарешті знайшовся добрий чоловік і прийняв на роботу прибиральницею. Іншої роботи таким не надавали. Після року розрахували.

У цей час познайомилася з місцевим хлопцем, з яким в 1958 р. обвінчалася. Але обоє не мали де жити, винаймали куток у чужій хаті. «Доброзичливці» нашіптували чоловікові:

– Ти що, не міг знайти собі кращої місцевої дівчини, що женився на такій...

На щастя, чоловік не дослухався до тих «доброзичливців».

1959 р народився в подружжя Кравчуків син, а 1960 – дочка. Помешкання не давали. Почали скаржитися в Верховну Раду СРСР і УРСР. Після п'ятирічного поневіряння по чужих кутках одержали одну кімнату зі спільною, на дві сім'ї, кухнею. Спільне життя з сусідами було справжньої мукою, яка спричинила нещастя – на кухні ошпарився син.

Син після закінчення ПТУ працює зварником. Дочка закінчила в м. Миколаєві медучилище, там вийшла заміж, має сина. Там і працює...

...Пригадую нашу поїздку. Ось ми в Любачеві на цвинтарі, що навпроти шпиталю. Євдокія Дмитрівна обходить уважно могили на ньому:

– Ні не знаю... не можу найти могилу мами. – Зі слізьми на очах каже вона.

– Ми її, здається, поховали ось тут. Але могили нема…

Певне, дощі змили цей невеликий горбок землі, насипаний восени 1945 р. Трава поросла і час зрівняв усе з землею, а рана в серці ні гоїться. В автобусі, коли вже повертаємо, знову каже з сумом тихо: «Я не знайшла могили мами. Здається, цей цвинтар був більшим, а ми поховали її на краю...». І замовкає надовго. Я не знаю, про що говорити, як розрадити цю добру жінку. Згадую своє. Пасажири автобуса дрімають або діляться враженнями з сусідами.

Євдокія Дмитрівна, коли ми доїжджали вже до нашого кордон, щось ніби згадавши, каже: «А знаєте, мені часто дорікають різні люди: «Ти стільки перетерпіла, пережила, а що тепер маєш?». Боляче мені слухати ці докори. Хіба я терпіла тоді, йшла на ризик, щоб мати більший кусень хліба чи більшу, кращу квартиру? Я ніколи, як напевне всі ті, хто був поруч, не думала про якийсь матеріальний зиск. Я була впевнена тоді і сьогодні маю таке переконання, що ми боролися за щастя всіх наших людей, всієї України. А ті, хто думав про свою вигоду, не йшов з нами. Вони спокійно сиділи вдома і при нагоді, продавали нас, щоб здобути собі милостиню – вигоду. Та що там казати, вони й тепер кричать більше за всіх про свої страждання і вимагають для себе пільг і пошани і уваги...».

«Добре, що хоч ви мене розумієте», –звертається до мене. — Так, Євдокіє Дмитрівно! Я розумію Вас. Я знаю, що Ви варті пошани і поваги. Я Вас поважаю і поважатиму завжди. Шкода, що наша держава і наша місцева влада не шанує Вас і таких, як Ви, не знаходить на це часу і коштів – з болем у душі вимовляю ці слова.

– А ще, знаєте, мені здається, що у нас в ті часи люди були добріші і щедріші, щиріші. Більше співчували й допомагали один одному, не рахували свого добра так, як тепер, – і, подумавши, додала: – Певне таки ліпші були люди, їх єднала одна біда. Було одне бажання – вижити й перемогти. Останні слова вже прозвучали, коли автобус мчав по цей бік кордону.