Мої спогади про переселення (автор: Лятошинська Ярослава)

опубліковано 17 квіт. 2012 р., 05:21 Степан Гринчишин

Автор: Ярослава Степанівна Лятошинська, уродженка м. Любачів,

мешканка м. Городка Львівської області

Вісник Любачівщини: Вип. І. Львів, 1995. – 85 стор.

Я пишу це все від імені родини Лятошинських, яка на той час налічувала 5 осіб: батько, матір, двох дочок та дідуся. Із дочок я була старшою, на той час вже мала 20років, і добре затямила ті часи і події.

Жили ми в повітовому містечко Любачеві напів польсько-українському. Переселення почалося ще у 1944 році спочатку з декількох родин.. Але основна маса не бажала покидати рідних земель. Прибували в Любачів і навколишні села польські війська для виселення нас, але, порозмовлявши, погоджувалися, що переселяти нікого не потрібно.

Свята Великодні у 1946 році відсвяткували доволі спокійно,а зразу після них, 26-го квітня, у нашу хату завітало двоє польських військових і по-російськи заявили, щоб нас усіх до двох годин тут не було. Військові заходили у кожну українську хату і наказували це саме. Люди у сльозах мовчки почали готуватися. Наша господарка на той час ще не була дуже убогою, певне тому, що ми жили у місті, і поляки не змогли відверто нас грабувати. Взяли ми найнеобхідніше – трохи зерна, картоплі, муки та зарізали одне порося, а з хати – те, що у руки потрапило. Покидали на фіру, яка стояла на головній вулиці і подалися в дорогу. На залізничну станцію гнали нас, як полонених, під вартою. Там стояло вже море людей з Любачева, загороджених колючим дротом, щоб не втекли.  Картина була жахливою: люди плакали, дрібні діти пищали, рев худоби не вгавав. Такий стан людей якраз задовільняв радянську переселенську комісію, яка тут же з’явилася та пропонувала записуватися на добровільне переселення. Спочатку люди не погоджувалися, але тут негайно підєдналася польська влада, яка агітувала стати поляками для цього, щоб залишитися. Три дні народ не погоджувався ні з котрою стороною, але усвідомивши безвихідь, став записуватися на це «добровільне переселення» в Україну.

Завантажили нас у вантажні вагони по 10 і більше родин у вагон і повезли на Схід, аж під Збруч, хоч записувалися ми у Львівську область. Нещасні переселенці змушені були дати ще й «викуп» машиністові, щоб погодився викинути нас біля Збруча, а не віз далі.

Радянські травневі свята ми зустріли під голим небом на полі за містом Підволочиськом. Місцева влада навідалася до нас аж по святах і запропонувала власними силами добиратися у села Підволочиського району. Коли ми обстежили їх, то з'ясувалося, що села вкрай глухі, а хати у них ліплені з глини і напіврозвалені. Розпука і страх перед майбутнім не покидали нас. По кілька родин просилися у стодоли чи стайні господарів м. Підволочиська, ті радо нас приймали. Нашим рятівником був Ярослав Кавецький. Він прийняв нас у хату і навіть годував, По кілька родин потроху складалися на транспорт, щоб згодом переїхати на Львівщину. Насилу і ми зібралися і виїхали з нашим Любачівським сусідом Іваном Сиротою і його сім'єю: 4-ма дітьми та бабусею. Поселились у напіврозваленій хаті без вікон у Городку. Перспектив на отримання якогось кращого мешкання тут не було, бо усі польські будинки були передані на баланс міської ради, а не на переселенський, як належало би. Напівголодними тіснилися ми в одній кімнаті (12 душ), заробляючи по людях хоч на їжу. Зимувати там було неможливо, тож отримавши від влади зерно за залишене вдома, були змушені дати хабар голові міської ради (т. Смілка), щоб помістив нас у якусь іншу хату. Але виділена хата (однокімнатна з кухнею) виявилася знаціоналізованою і передачі нам у власність не підлягала. Мій дідусь радів, що з Городка до Любачева вже й на колінах доповзе, однак надії його не сповнились, бо скоро прийшлося йому упокоїтися тут. Сусід Сирота з дітьми за кілька років перебрався у Львів, а мої батьки залишилися на постійно у цій хаті. Забезпечити нас працею ніхто не збирався, іншого вибору, крім колгоспної, не було. Незважаючи на нестатки, я поступила вчитися в інститут у Львові, доїжджаючи кожного дня безкоштовно товарним поїздом. Однак не довго тішилась навчанням, бо вже у 1947 році більшовики заарештували мене як ворога народу і засудили на 10 років позбавлення волі. Ці обставини змусили мою неповнолітню сестру Марію влаштуватися на працю, а батько поступив у колгосп з надією, що, може, не вивезуть у Сибір. Слава Богу, цього не сталося, і я у 1955 році повернулася до них. У працевлаштуванні мала великі клопоти, постійні гоніння і переслідування не приносили радості. Змучила я це життя у «вільній» Україні, і аж з виходом на пенсію стало трохи спокійніше.

Батьки відійшли у вічність, не побувавши вже ні разу в Любачеві. Мені довелося кілька разів побувати там, але жиги вже не змогла б, хоч рідні сторони залишилися дорогими у моєму серці. Ненависть поляків до нас, українців, відштовхує мене цілковито, а то, що я побачила на цвинтарі, вразило вкрай. Ще кілька років тому, у 1988-ому році, я бачила дуже запущену могилу Січових Стрільців та могили покійних українців з українськими написами на хрестах-пам'ятниках, а ось вже у 1993 році не побачила ніяких слідів захоронення українців. Зберігся лише одинокий гробівець донечки покійного отця Горницького. Просто на очах щезають українські могили, а на їх місці з'являються польські захоронення в доказ того, що тут не було ніяких українців. Таке знущання над упокоєними засвідчує лиш небувалий вандалізм поляків, які навіть пишаються своїм високим рівнем християнської моралі, і заслуговує на місце і увагу в історії.

Поблизу жидівський цвинтар, закритий владою на вимогу жидівського рабина з Америки, також стає полем захоронень поляків. Хоч від головної брами при вул. Косгюшко відкритого входу немає, поляки зруйнували муровану стіну з відворотньої сторони і роблять свою справу. Сліди існування українців в Любачеві тануть, мов сніг на сонці, а ті, хто залишився там, так ополячені і перелякані, що і не дуже хочуть спілкуватися з прибулими українцями, а особливо – говорити українською мовою. Та маю надію на Бога. Бог допоміг нам пережити таке лихоліття, то допоможе нам сказати правду про пережите і світ ту правду почує.