Ми не маємо права забувати про свої землі (автори: Тимець Світлана і Свистонюк Софія)

опубліковано 25 лют. 2013 р., 12:23 Степан Гринчишин   [ оновлено 1 бер. 2013 р., 11:11 ]

Вісник Любачівщини №18, Львів – 2010. – 104 стор.

 

Ще раз згадуються розповіді дідуся і бабусі про наше село Радруж, про церкву св. Парасковії, про народ дружній, волелюбний, побожний. Тяжкі ці спогади, як було людей позбавлено своїх обійсть, полів, лісів, красивого краю і вивезено у чужину незнану, на поневіряння по всьому світу. Але наші люди дружні, особливо товариство «Любачівщина», що під час свого існування відшукало багато людей з теренів Закерзоння. Вони приймають активну участь у відвідинах своїх земель, церков, цвинтарів та їх упорядкування. Любачівці відвідують і святі місця, йдуть на прощу до каплиці св. Миколая в с. Селиська.

 

22 травня 2009р. члени СКТ «Любачівщина» прийняли участь у Службі Божій, яку відправляли митрополит Іван Мартииняк, Парох Іван Тарапацький і ксьондз з місцевого костелу. У своїй проповіді отець-митрат наголошував на тому, що ми не повинні ніколи забувати про тих людей, які боролися за волю України, за свою землю, націю, культуру і мову. Ми не маємо права забувати про свої землі, своїх предків у Польщі.

 

З України приїхали два автобуси, а також були присутні парафіяни з Гребенного і Селиськ. Відбулася урочиста посвята води, літургія, хороспіви і холодна купіль в джерелі.

 

21 травня цього року члени суспільно-культурного товариства «Любачівщина», вихідці з Любачева, поїхали до свого міста, де впорядкували могили на місцевому цвинтарі та відправили панахиду. Ми, колишні мешканці с. Радруж, приїхали в село, щоб упорядкувати український цвинтар і прибрати у церкві Святої Параскеви, яка є пам'яткою дерев'яної архітектури XV – XVI століть, а водночас – музеєм, і належить до спадщини ЮНЕСКО. 

 

Коли нас примусово виселили із села, то у двох українських церквах (Святої Параскеви і Святого Миколая) ми залишили усі цінні церковні речі. Згодом усе майно і цінні золоті експонати з церкви Святої Параскеви поляки розмістили у своїх музеях. За роки незалежної України ми привезли у церкву Святої Параскеви образи, хрести, дві фани, обруси, вишиті рушники. Два рази в рік за нашої присутності там проходили Служби Божі й молебні.

 

Коли ми прийшли у церкву 22 травня, то були прикро вражені побаченим: вона була порожня, а все, що в ній було, невідомі винесли у будинок коло церкви. Нас поставили перед фактом: запропонували забрати з собою увесь наш церковний реманент. Частину з тих речей ми перевезли у церкву в Любачеві. Решту ще залишили при церкві.

 

Ми, члени Товариства «Любачівщина», здивовані й обурені такими ганебними діями наших сусідів, адже за усною домовленістю з місцевою владою ми мали право користуватися нашою церквою два рази в рік.  

 

 

До того ж, польське телебачення не раз показувало наші образи і вишивки, якими ми прибрали церкву, а Повітовий центр культури і спорту в Любачеві 2008 року випустив гарно ілюстровний фотоальбом «Drewniana Architectura Sakralna / Ziemia Lubaczowska. Zabytkowy zespół cerkiewny. Radruź p. W. Sw. Paraskewy», де на 8-9 сторінках є світлини наших образів, обрусів, рушників і фан. Тоді це нікому не заважало, а нині для когось стало черговим каменем спотикання між поляками та українцями. Обурює нас те, що про такий намір нас ніхто не попереджував. І це тоді, коли на обох державних рівнях йде мова про співробітництво і дружбу і, наскільки нам відомо, ніхто в Україні з польських церков нічого не викидає!

 

Внаслідок цього недружелюбного самочину польської сторони ми, колишні Радружанці, звернулися до Посла України в Польщі, начальника відділу в справах національностей та релігії Львівської обласної держадміністрації, Львівського греко-католицького архієпископа та Любачівського повітового старости з проханням втрутитися у дану ситуацію і допомогти й надалі проводити у нашій церкві літургії, повернувши до неї наш церковний реманент.

 

Крім цього у зверненні засвідчено:

«28 – 29 серпня члени суспільно-культурного товариства «Любачівщина» побували в Радружі на малому українському цвинтарі. Яким же було наше здивування, коли побачили на ньому пам'ятник полякам, які не є поховані на тому цвинтарі. Напис на дерев'яному хресті з образами на адресу українців знову повертає нас до часів братовбивчої війни. Прикро, бо ми є сусіди і на рівні держав задекларували минуле залишити в минулому. Хочемо відзначити, що на території України ніхто не зневажає польські пам'ятники і ставиться до них толерантно. Сподіваємося, що у вас є не лише «гарячі» голови (Бог їм суддя!), які час від часу намагаються принизити українців. Час найвищий жити в мирі та злагоді. Дуже сподіваємося на вашу толерантність і розумне вирішення цієї нікому не потрібної проблеми.» Засвідчили підписами це звернення п'ятнадцять вихідців із Радруж.

 

Після відмовлення молитов ми взялися за роботу впорядкування на цвинтарі, де поховані наші предки. Відремонтували частину огорожі цвинтаря голова товариства «Любачівщина» п. Григорій Горох і Андрій Тимець, М. Мидик та Андрій Школик. Металеві стовпці огорожі зацементували члени товариства ПП Зеновій Бундзило та Ігор Андрійчук.

 

За всі старання, які проявили члени товариства «Любачівщина», за ініціативу відновлення та огородження цвинтаря, спорудження пам'ятника о. Василю і краянам, як рівно ж організатору п. Софії Петришин-Свистонюк, велике спасибі. Пані Софія у свою чергу подякувала від свого імені та товариства «Любачівщина» всім, хто допомагав у справі відновлення цвинтаря і збору коштів.