Йому розпеченими обценьками щодня по одному нігтю видирали (автор: Шалайський Володимир)

опубліковано 27 черв. 2012 р., 05:09 Степан Гринчишин

Автор: Володимир Шалайський

Вісник Любачівщини №6, Львів – 2002. –112 стор.

 

Журналістку Євгенію Божик знав я давно. Її нариси на газетних сторінках кожного разу привертали мою увагу. Вони вабили щирою замилованістю авторки людьми, про яких оповідала, психологічними нотками їх портретів. І все це Євгенія Божик творила соковитим, художньо-ліричним словом. Та ось її перша книжка, друга, третя... І вже несподівано вона член Спілки письменників України. Та найнесподіваніше для мене відкриття сталося торік, коли я дізнався, що шанована журналістка, письменниця переселенка, як і я.

 

А народилася талановита краянка-літератор в селі Лази колишнього Ярославського повіту (нині Республіка Польща). У 1946 році разом із батьками була виселена в Україну. Закінчила факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. У 1973 році у видавництві «Каменяр» вийшла перша книжка Євгенії Божик під назвою «Мій день». До цієї збірки новел переднє  слово «Щасливої дороги» написала Ірина Вільде, яка згодом дала авторці рекомендацію до вступу в Спілку письменників України. Того ж 1973 року в Києві вийшла збірка гуморесок Євгенії Божик «Пташине молоко». А відтак знову у видавництві «Каменяр» було видруковано збірки нарисів і оповідань «Йду поміж людей», новел і повістей «Сто днів до моря», нарисів «Весни прекрасне вороття», нарисів і оповідань «Я твоя остання надія». Далі були книги «Перший сніп», «Передмістя», «Троянда для ровесника». Директор Всеукраїнського видавництва «Каменяр» Дмитро Сапіга в статті «Пізнати людську душу прагну» наголошує: «Серед сучасної української прози зорею ясніє доробок Євгенії Божик, знаній добре в Україні та далеко поза її межами, а найбільше в дорогому їй Львові, до якого прикипіла душею та серцем. Прикипіла, бо, здається, зуміла відшукати його золоте наповнення, зуміла зрозуміти душу львів'ян – щирих, мудрих, віддано залюблених у свій край... Без Євгенії Божик важко собі уявити сьогоднішній літературний процес».

Талановита письменниця-землячка чотири рази була лауреатом Міжнародних літературних конкурсів, які проводилися у Філадельфії, Торонто та Нью-Йорку. А в Україні Євгенія Божик удостоїлася за книжку «Троянда для ровесника» літературної премії Богдана Лепкого. І знову несподіване для мене відкриття повість Євгенії Божик «Предтеча любові» з книжки «Троянда для ровесника» має біографічне письменниці. Гортаю книжку та читаю під цим заголовком: «Повість з документальним вкрапленням». Тут же авторська посвята: «Пам'яті моїх рідних – матері Ольги та батька Дмитра. Родові моєму красному, який розгалужився в родині Кіндрів і Козяків, Женчурів і Мудрих, Кобаринків і Баранів, Ігнатенків і Карашівських, Воркунів і Сенейків».

 

А згодом бентежно сторінка за сторінкою входжу у зворушливо-щемкий світ головної героїні повісті «Предтеча любові», медичної сестри Орисі Українець – дружини, матері, бабусі. Саме в її житті, в її долі знаходимо авторські документальні вкраплення. Радіє Орися, знайшовши у книжці з української діаспори документальну розповідь Мирона Лозовського про її рідне, втрачене село Лази. Тут вона, зокрема, прочитала: «...Село Лази положене 29 кілометрів на північ від міста Перемишля, 14 кілометрів на південний схід від міста Ярослава, 7 кілометрів на північ від міста Радимна. Село Лази начисляло 345 номерів перед Другою світовою війною. Село розділює на дві частини чистою, немов кришталь, водою, ріка Шкло. Дно річки чисте, піскове, а вода, за переказами людей, має мінерально-хімічні складники. З рікою Шкло в'яжеться старе «корито» ріки Вишні.

 

На основі найстарших переказів лазівських громадян і документів можна твердити, що село Лази було основане ще перед 1225 роком. Мешканці села були кровного українського походження, лишень кілька родин були мішанці, але всі говорили українською мовою. Перша українська церква була побудована в 1225 році. Культурно-освітня праця в Лазах розвивалася дуже швидким кроком. Було зорганізовано драматичний гурток, який відіграв перший раз виставу «Сватання на Гончарівці» в 1925 році під час Різдвяних свят у приміщенні Миколи Мощанського, в якому господар виробляв дахівку. Читальня «Просвіти» від її започаткування все більше та більше організовувала свою всебічну діяльність, приєднуючи у члени молодь і старше громадянство. Бібліотека читальні перед Другою світовою війною начисляла поверх 500 різних книжок. Організовувалися також різні курси, як, наприклад, куховарства, домашнього господарства, різних танців, книговодства й тому подібне. При читальні було організовано також дитячий садочок, а також спортивні товариства «Сокіл», «Луг» і «Доріст».

 

Багато років управителькою школи була пані Стефанія Мричко (Мричківна), яка одружилася з Тимофієм Карашівським, освіченим і шанованим сільчанами чоловіком із високою національною свідомістю. Упр. Мричко-Карашівська була улюбленою та глибоко шанованою учителькою, просто мамою шкільної дітвори та всього села Лази. Багато працювала для «Просвіти», аматорських гуртків. Відзначалася великими здібностями до малярства та малювала (своїм коштом) прекрасні декорації до вистав...

 

Батько Орисі з повісті «Предтеча любові» був репресований енкаведистами. Виявляється, і це лихо було в долі письменниці-землячки Євгенії Божик. Ось що розповіла вона мені про ці документальні вкраплення в повісті:

 

– Те виселення з рідного села Лази таким було, що його неможливо описати. Когось там було вбито – і вранці прийшли якісь вояки та наказали: «До п'ятої години нікого в селі не повинно бути!» З великого господарства ми вже не мали коней, а лише одну коровчину. Залишилися ми, двоє дітей, батько та мати. Тато був головою «Просвіти», то його першого почали шукати. Він прийшов додому від бабусі, де переховувався. І ось дали дві такі маленькі конячки, маленький возик. Ми залишали все – дві стодоли, стайні, п'ятнадцять моргів поля. Тут з'явився поляк, що найкраще – забрав собі. Ми не знали, що то твориться. Наш дідусь – батьків батько – був дуже хворий. Мамин тато загинув у концтаборі Явожно (створений поляками для українців після Другої світової війни). І тітка моя була в тому концтаборі. А дідусь лежав хворий. І не було місця на возику покласти його. Було це в березні 1946 року. Страшна багнюка була. І мама поробила нам з братом такі клунки, де поклала трошки зерна, трошки муки, фасолі. І мені та молодшому братові на плечі те нав'язала. Батько мав великий клунок. А собі мама перини, подушки скрутила. Ми підійшли до хворого дідуся. І він сказав: «Я зі своєї хати не поїду, я її не залишу». Ми його більше в житті не бачили.

 

Сльози здавлюють голос письменниці-оповідачки. Вона на мить змовкає, а згодом стишеним голосом продовжує: – Хотіла би сказати, яка то була страшна картина. Ми йшли польовою дорогою. Поляк поруч бив своїх коней із набраним маєтком. Батько витягав корову, яка весь час застрягала в болоті. Так ми дотягнулися до Радимна. А там поляк пігнав свої коні та поїхав від нас. Так ми відмучили цілих сім кілометрів. У Радимно нас завантажили у вагони-товарняки.

 

Євгенія Божик вже не згадує тієї їзди в холодних вагонах. Бо попереду чекало їхню сім'ю ще важче життя. Висадили їх на станції Великий Глубічок Тернопільської області. Прибув якийсь уповноважений і сказав: «Коли вас захочуть поселяти, то будете жити в хатах». А тоді поповзли чутки, що то приїхали виселенці-бандити. І жодне довколишнє село не хотіло прибулих узяти. На тій станції в березні 1946 року сім'я Євгенії Божик промучилася з тими перинами, з убогим майном цілих три тижні. За цей час Євгенія з молодшим братом ходили жебрачити – випрошувати горнятко гарячої води та миску соломи або якогось бурячиння, січки чи чогось іншого для корови. Аж з-під Львова приїхав брат матері Євгенії, дізнавшись якось про них.

 

– І ми до Львова з того Великого Глубічка йшли пішки, – в болісній задумі продовжує оповідати мені Євгенія Божик. – Цілий тиждень ми йшли з коровою через Тернопільщину, через Львівщину, через Золочів... Ніхто нас не чіпав. Думали, що то якісь підіслані енкаведистами будуть проситися, аби їм притулок давати. Поселилися ми в хатині біля Львова, звідти ми невдовзі знову мусили переїжджати, бо там затівали якесь будівництво.

 

І знову в тяжких спогадах-роздумах змовкає моя співбесідниця. А через мить-другу далі продовжує свою печальну оповідь з нового роздуму:

– Коли підростали мої діти, – мовить Євгенія Божик, – то я ніяк не могла повірити, що їм по одинадцять років, а вони зовсім не такі, як я була в такий вік. Бо я одинадцятирічною щодня ходила до тюрми на вулиці Лонцького (головний вхід в тюрму був з вулиці Сталіна) у Львові та носила батькові передачі. Годинами блукала по місту. А потім поверталася забирати посуд. Від якогось скромного супчику, картоплі з бурячками. За мамою по ночах приїжджала енкаведистська машина, аби вивезти на Сибір. Нас переховували різні люди. А батька заарештували в березні 1947-го року. Що ж міг завинити голова «Просвіти», що йому розпеченими обценьками щодня по одному нігтю видирали? А потім забрали батька зі Львова – і ми вже його не бачили.

 

І частину свого болю – болю дитинства до юності – Євгенія Божик певною мірою відтворила у долі медсестри Орисі Українець з її повісті «Предтеча любові» у книзі «Троянда для ровесника». Зокрема, ми це пізнаємо, коли Орися йде до колишньої тюрми на вулиці Лонцького (згодом то була львівська вулиця Миру), щоб запаленими свічками пом'янути там пам'ять про замученого батька. Тут, зокрема, читаємо: «...Всю дорогу до завовкулаченого будинку на вулиці Миру, колишній Лонцького, де була політична тюрма, в якій у сорок сьомому сидів Орисин батько, хвилювалася так, наче під неприступною й нині стіною не свічки мала поставити та відбути панахиду по невинно знищених, а насправді стрітися з Батьком, стрітися з його мукою, побачити Батькові руки, окровавлені пальці, з яких мордерці один по одному щодня по нігтеві розпеченими щипцями виривали. Про Батькові муки розповів сивий чоловік, що вижив на Соловках і повернувся. Коли говорив про різні тортури, Мама плакали, а вона, Орися, стискала кулаки: «Відомщу». А нігті... Батькові скривавлені пальці ті пальці... колись від їх пошерхлості шелестіло її волоссячко... це було ще там, удома... Орисі стемніло перед очима й вона – наче відлетіла...

 

... Змогла пробратися лише до бокової глухої стіни, угледіла трошки місця біля старенької жінки, що стояла навколішки та ставила свічки. Вуста її щось шепотіли: чи то молилися, чи то проклинали... Орися теж опустилася на коліна. «А може, якраз тут, саме тут, за цією стіною?..» Свічки запалювала від тих, що вже горіли, і рядочком виставляла їх попід стіною. «За вас, Таточку... за вас, Мамо, ви теж під цими стінами, під цими вікнами рвали своє серце, вас з-під цих дверей виштовхували... за всіх, хто тут зносив тортури...»

 

Так після цієї тяжкої оповіді не впізнавав я у знайомій віддавна журналістці, вже багато років письменниці Євгенії Божик. Завжди привітна, прихильна, усміхнена, щира на доброзичливе підбадьорливе слово. А нині у неї уже одинадцять книжок. На початку нинішнього року у видавництві «Каменяр» побачила світ нова її книга з ліричною назвою «Білий лебідь в оправі смутку». А в ній повісті та новели, які позначені глибокою психологічною манерою письма, своєрідним філософським підтекстом.