Історія передвоєнного Дахнова (автор: Стадник Юрій)

опубліковано 22 квіт. 2012 р., 23:34 Степан Гринчишин

Автор: Стадник Юрій Іванович.

Уродженець с. Дахнова Любачівського повіту

Вісник Любачівщини: Вип. 2. Львів, 1996. – 109 стор.

Кожна людина має своє рідне місце на землі, де вона зробила свої перші кроки у життя, з яким пов'язано багато пережитого і якого не можна забути, до якого тягне повсякчас. Для мене таким місцем на землі є моє рідне село Дахнів Любачівського повіту, тепер Перемишльського воєводства в Польщі. Там, на цій землі я народився, пройшов кращі роки свого життя, дитинство і юність. Хочу розповісти про нього, яким воно було у передвоєнні, воєнні і перші повоєнні роки.

Село Дахнів лежить на дуже гарній рівнинній міцевості на роздоріжжі трьох доріг, що ведуть на північ до міста Чесанова (4 км), на південь, колись повітового міста Любачева (5 км) і на південний захід до містечка Олешичів (7 км). Не знаю точно, коли було засновано наше село, але були такі перекази, що назвали Дахів тому, що в нас першими почали зводити дахи над будівлями, а археологи знайшли коло нашого села крем'яні знаряддя людської праці з кам'яного віку. Отже певне правда, що тут жили з давніх давен. Хоч згадки в літописах про нього нема, та певне за часів Київської Русі воно вже існувало. Архівні згадки про село знайдено в королівських переписах.

Достеменно відомо, що з давніх давен тут жили люди, які називали себе русинами, пізніше українцями і жили тут століття. Перед Другою Світовою війною в нашому селі мешкало 50 родин поляків, 4 родини жидів і близько 250 родин українців.

Пам'ятаю, що до Другої Світової війни люди всіх національностей жили в мирі і злагоді. Не було якихось сварок, а тим більше бійок, чи інших чвар. На свята ходили одні до одних в гості: поляки до українців, українці до поляків, особливо на Різдвяні і Великодні свята. Повсякденно всі – поляки і жиди розмовляли українською мовою і тільки три урядовці: Шмагара, лікар Кручок і солтис (прізвище якого не пам'ятаю) говорили польською. Женилися поляки з українками, українці з польками, але про такі шлюби співали коломийки:

Тато русин, мама полька.

Тато маму привів з войска

Тата дідьки спокусили

Та ся з полькою вженили.

Поляки не мали в селі костелу і ходили молитися до Чесанова, там же на цвинтарі хоронили своїх покійників. Українці у 1929 р, розбудували свою дерев'яну церкву, мали свою парафію і свого пароха. Був ним отець Юрій Черкавський.

Село стояло досить компактно, займаючи порівняно невелику площу. У центрі села стояла читальня «Просвіти», а в другій половині будинку містилася крамниця сільського кооперативу. Читальня булі центром збору молоді і старших в організації громадського і культурно життя у селі. Тут же в центрі знаходилися й інші громадські будівлі: школа, церква і корчма. Перед Другою Світовою війною була збудовані нова двоповерхова школа, а стару школу поляки переобладнали на свій громадський будинок «Світлицю», де збиралася польська молодь і організовувала свою роботу.

Посеред села на пагорбі стояла церква, а через дорогу навпроти церкви була плебанія – будинки, які займав сам священик. Головний будинок плебанії мав три кімнати, ґанок-веранду, комірчину, сіни. В будинку мешкав отець Юрій Черкавський зі своєю дружиною Іриною. Далі знаходилася стайня, стодола, дровітня. Земельна ділянка плебанії займала трохи більше гектара землі. Тут на плебанії був чудовий вишнево-яблуневий сад, який доглядав садівник-дослідник, у котрого і я навчився плекати сад, бо сам помагав кілька сезонів за доглядом саду. В самому центрі села на роздоріжжі стояла корчма, в якій жили й торгували жиди Берко, його дружина Іта і син Хаїмцьо. Цей заклад був не дуже шанований селянами. Проте декілька господарів заходили сюди і пропивали своє зароблене чи успадковане від батьків. Сюди переважно ходили злидарі і ті, в кого в сім'ї не було ладу і згоди. Не поважали цих людей односельці та й алкоголь вживали дуже рідко.

Центром села проходила бита кам'яна дорога до Чесанова, Олешич і Любачева. З села виходили польові дороги (вулиці села), що вели до сіл Залуже, Нове Село, Мокриці, а на захід через ліс – до Дикова. З лісу витікав потічок, який протікав через село, коло церкви і далі на Залуже, а там, здається, впадав до річки Свидниці. Розміщення будівель в селі, як я запам'ятав, наведено на плані-схемі села. Будинки у селі переважно були дерев'яні і під стріхою, тільки будівлі багатших господарів і деякі громадські будівлі були покриті бляхою або черепицею (дахівкою). Опалювання домів було пічне. Палили дровами, в кожній хаті була піч для приготування їжі і печення хліба, пирогів, калачів, пляцків. Освітлення в хатах здійснювали переважно гасовими лампами, каганцями, а при потребі освітлення в хліві чи коморі використовували гасові ліхтарі, які мали захисне скло і були більш пожежобезпечними. На кожному подвір'ї була викопана криниця, з якої брали воду для приготування їжі і напування худоби.

Культурне життя в селі було багатим і насиченим, опиралося на релігійні традиції і звичаї. Молодь разом зі старшими господарями організовувала різні культурно-освітні заходи: концерти, виставки, фестини. В селі був добре організований хор, яким керував наш односелець Степан Симко. Хор славився на весь Любачівський повіт, він виконував не тільки світські пісні, але й співав у церкві на богослужіннях, Найбільше радості, похвал і клопотів випадало на організаторів фестин. Фестини проводили в лісі між Дахновом і Футорами. Для їх проведення вибирали найкраще живописне місце в лісі. Там проводили спортивні змагання, ігри. За перемогу в змаганнях вихованцям спортивних товариств вручали нагороди. Там виступали хори, учасники художньої самодіяльності, приїжджав з Любачева духовий оркестр. На фестини з усіх ближчих сіл і міст з'їжджалися торговці зі своїм крамом, товарами для домашнього вжитку і солодощами для дітей і молоді.

У березні щорічно проводили Шевченківські дні, на яких співали пісень, декламували Шевченкові поезії, ставили вистави. Пригадую, одного разу в читальні відбувався Шевченківський концерт, на якому був присутній поліцай з Чесанова Рисковський. Коли хор почав співати «Ще не вмерла Україна», він зірвався з місця і почав кричати:

– Не спєвай! Арештую! — затупав ногами.

Однак хор проспівав гімн до кінця і концерт закінчився успішно і без поважних нагінок.

Другим таким пам'ятним днем у році, в житті селян, а особливі дітей, був день 19 грудня – свято Миколая. У цей день батьки з дітьми приходили і приїжджали саньми до хати-читальні «Просвіта» на виставу. У святковий вечір святий Миколай вручав дітям подарунки забавки, солодощі: цукерки, медівники, печиво, а чорт за іншим списком кидав зі сцени у зал неслухняним дітям з березової мітли прутики-різки. Після такого вечора зворушені і задоволені йшли додому діти та їх батьки, довго згадуючи як подарунки, так і різки.

Веселими й радісними були у нас свята Різдва Христового і Йордан. На Різдво молоді хлопці і трохи старші ходили по селу колядувати з вертепом. Таких вертепів у селі було три. Менші діти колядували під вікнами хат, за що діставали кусень хліба, або від двох до п'яти грошів. Мені особливо запам'яталося свято Водохрещення. На свято Йордані на нашій невеличкій річці, недалеко від церкви, кожного року вирізали великий хрест з льоду і ставили коло криниці, обабіч від нього ставили дві гарні смереки. Урочисте Богослужінні закінчувалося водосвяченням і тут, як тільки священик махнув кропилом, освячуючи воду, всі присутні спішили якнайскоріше набрати в дзбанок води і кожен спішив першим добігти до свого дому. За повір'ям це означало, що хто першим принесе воду до хати, то до тої хати цілий рік буде приходити успіх, щастя, а тим, хто мав пасіку, означало, що бджоли перезимують до весни, і все буде добре вестися.

У нашому селі 27 серпня на Чесного Хреста був парафіяльний празник, на який до своїх рідних з'їжджалися гості з навколишніх сіл. У село приїжджали також і торговці з Чесанова, Любачева, Олешич, які привозили різні товари для домашнього вжитку і для дітей забавки та солодощі. Все це створювало особливий настрій у селі.

У нас була початкова школа, яку відвідували майже всі діти, але для більшості освіта закінчувалося по 2-3 роках навчання. Вчилися разом діти українців, поляків і жидів. Вчителювали перед війною польські вчителі Юзефа Вінярська – директор, і вчителі Ядвіга Кікісовська і Еміліан Жуковський. Навчання велося польською мовою. Українські діти два рази на тиждень вивчали українську мову і граматику. Раз на тиждень приходив до школи священик отець Ю. Черкавський і навчав нас, українських дітей, .релігії, закону Божого.

Мало дітей закінчували шість класів, після чого на дальше навчання в 7 класі чи гімназії виїжджали до Любачева чи інших міст. Сім'ї тогочасного Дахнова були багатодітними, мали по шестеро, деякі і більше дітей. Держава багатодітними сім’ями не піклувалася, тому трудно було дітям з бідняцьких сімей вчитися. Але якщо навіть хтось із українців здобував вищу чи середню освіту, то в тодішній Польщі їм неможливо було найти відповідну державну роботу. Більшість дітей після школи працювали на господарці разом з батьками.

…У селі були встановлені три пам'ятні хрести, які в травні дівчата і молоді жінки гарно прикрашали, а вечорами сюди сходилися на маївки. На другий день Зелених свят відбувався обхід поля. Селяни з образами Матері Божої, Ісуса Христа, з хоругвами на чолі зі священиком ішли полем. Священик відправляв молитви, читав Євангеліє, і всі молилися, щоб Бог послав гарний урожай, щоб вчасно ішов дощ, а в жнива була гарна суха погода.

Життя в селі ішло наїждженою колією з року у рік, з року в рік передавалися звичаї, обряди, повір'я і традиції.

Однак після Першої Світової війни і встановлення польської влади в наших краях відносини між поляками і українцями почали потроху псуватися, і як мені здається, не з вини українців. Введення польської мови навчання, недопускання українців до державної роботи давалися взнаки, особливо інтелігенції, а селянам щоденне буденне спілкування приносило різні неприємності і роздратування. Майже всіх поляків дратували слова українець і Україна. Нам записували до шкільного свідоцтва не «українська мова», а «єнзик рускі», при переписі населення нас записували русинами, а не українцями. Страшну ненависть і презирство викликало у поляків те, що наші хлопці зі спортивних товариств носили на вилогах маленькі тризуби, а на голові – шапку-мазепинку. Поляки з організації «Стшельци» зверхньо насміхалися з них, зневажали і ображали, а навіть, як могли, глумилися над ними. Це було не тільки з боку окремих осіб, а з боку всіх урядників від солтиса і вище. Утворення Закарпатської України додало українця духу і самоповаги, а поляки трохи злагідніли.

1 вересня 1939р. внесло великі зміни в життя мешканців Дахнова. Через село на схід сунуло польське військо і цивільні втікачі. Вони прямували до СРСР і Румунії – через два тижні прийшли німці і пішли на схід. Німці до українців на цей час ставилися доброзичливо. 27 вересня, на свято Чесного Хреста, наш церковний празник, в село ввійшли визволителі більшовицької Червоної Армії. На підставі пакт Молотова-Рібентропа почали встановлювати границю. Дахнів і ближчі східні села – Нове Село, Футори – відійшли на совєтський бік. Чесанів і все, що далі, – до німців. У Дахнові на фільварку облаштовано прикордонну заставу. Від лінії кордону відміряли 800 метрів і зорали прикордонну смугу. На цю землю ніхто з цивільних не мав прав заходити ні вдень, ні вночі.

Ночами на границі то тут, то там лунали перестрілки. Хати і будівлі, які потрапили в зону прикордонної смуги, були розібрані та перевезені на землі фільварку. Саму смугу завширшки 30 метрів щомісяця переорували і щотижня скородили. Вздовж границі поставили оглядові вежі, з яких прикордонники могли оглядати весь прикордонний простір. Але незважаючи на всі перестороги совєтів, границю переходили втікачі з Союзу, а декілька сімей з нашого села Кунець Юрій, Сікомас Василь і Кошла Степан, які не захотіли комуністичного раю, завантаживши своє добро і сім'ї на вози, зимою 1940 р. переїхали жити до Чесанова.

Правда, не для всіх така спроба переходу кордону закінчувалася щасливо. Загинув при спробі перейти кордон Онишко Михайло. Певне ті що втекли на німецький бік, врятувалися від Сибіру, бо зимою того ж 1940 р. більшовики вивезли в Сибір всіх польських колоністів і тих, хто купив панську землю при парцеляції. У цей час було заарештовано 8 осіб, які до села вже, як і депортовані, не повернулися, пропали безвісті.

Більшовики після встановлення границі зразу приступили до будівництва військових оборонних споруд (земляних і бетонних). Почали копати протитанкові рови, споруджувати доти і дзоти.

Та 22червня 1941 р. ці оборонні споруди не зупинили німців. О 4 годині ранку німці перейшли лінію кордону і посунули на схід. У цей день загинули майже всі 30 прикордонників з Дахнівської застави, 12 німців і п’ятеро цивільних чоловіків з нашого села. Того ж дня ми дізналися вперше і про німецьку жорстокість, бо на хуторі Чорне, що належав до села Залуже, був ранений німецький обер-лейтенант. Тут же хутір був дощенту спалений, а селяни – всі старі та малі діти – розстріляні. Тоді на хуторі загинув мій двоюрідний брат Стадник Дмитро. Та на тому німецькі знущання не скінчилися. Багато чоловіків потрапили в концтабори. Згодом багато молоді було вивезено на роботу до Німеччини. З нашого села – десять хлопців і дівчат.

Із приходом німців до села з Заходу прибуло багато українців, освічених патріотів, членів ОУН, які називали себе бандерівцями і мельниківцями. Більший вплив на людей мали бандерівці, і вони скоро створили свою організаційну мережу у цілому Любачівському повіті. З нашого села до ОУН вступило десь коло 15 чоловік, яких я знав. Німці також орагнізувавали робітничі бригади, так звані «Баумінсти», туди заганяли всіх чоловіків призовного віку. Це добре запам'яталося людям, бо вимушуючи до тяжкої праці, там дуже погано годували.

Тяжкі непосильні контингенти, зобов'язання здавати збіжжя, жири, м'ясо. Заборона вбивати і продавати свійських тварин, нищення жорен, щоб селянин не зміг змолоти зерна на хліб, – все це залишило тяжкий слід у пам'яті людей.

1942 р став фатальним для жидів. У Любачеві на виділених вулицях було утворено закрите жидівське гетто. Туди зганяли жидів з інших вулиць і навколишніх сіл та з нашого Дахнова. Жидівська цивільна поліція допомагала німцям зганяти жидів і утримувати їх. Пізніше німці виганяли по 200 осіб до Фільварку, що коло Дахнова і там їх розстрілювали над ямами, які викопали больщевики для оборонних споруд. Згинуло понад три тисячі жидів. У селі сім'я Дмитра і Марії Пашкевичів врятувала одного жида Закульського, який згодом виїхав на Захід...

Весною 1944 р. в селі вже всі були переконані, що німці війну програли, і скоро повернеться Червона Армія. В цей час. активно працювала ОУН, створюючи самооборонні кущі. Мого брата Володимира обрано станичним осередку в с. Дахнів. Мене запросили на двотижневий вишкіл до організації української молоді, який проводився в с. Башня. Після цього мені доручено очолити сільську організацію юнацтва в нашому селі.

У часи війни до нашої хати до брата ночами часто приходили підпільники. Особливо почастішали такі відвідини з наближенням фронту. Приходили хлопці в німецькій формі з дивізії «Галичина», поліціянти і розпитували, як встановити контакт з відділами УПА, що знаходилися недалеко в лісах. Вони знаходили стежки до відділів повстанців.

Перед приходом Червоної Армії українське підпілля ОУН-УПА видало полякам ультиматум за дві доби покинути наші терени і виїхати до Польщі за Сян. Більшість поляків так і вчинила. Два місяці до приходу совєтів у нашому селі поляків не було.

Одного липневого дня 1944 р., коли в селі хоронили дівчину, що померла від запалення легень, і більшість селян були на цвинтарі, на сході почувся гуркіт воєнних бронемашин. Моторизована колона не зупинилися в селі, а поїхала далі до Олешич. Фронт пройшов через село без єдиного пострілу, а воєнні нещастя ще чекали на нас. Нова радянська влада кинула гасло «Все для фронту, все для перемоги»! Відповідно потрібно було здавати збіжжя і картоплю, та інші поставки совєтам.

Поширилися чутки, що в наших околицях пройде границя між Польщею і СРСР, але ніхто не міг сказати, де саме. Радянська влада оголосила загальну мобілізацію чоловіків віком від 18 до 50 років до армії. 18 серпня військо оточило наше село, і всіх чоловіків, яких застали вдома, забрали до війська. Мій брат Володимир і я почали втікати, але військові кинулися за нами. Ми заховалися в стодолі Ференца Василя. Я виліз на один засік, брат на другий. Пролунали, автоматні черги, і брат страшно закричав. Виліз солдат на засік та скинув брата на тік. Лікарська допомога не врятувала його.

Від захоплених відділили поляків, а нас, українців, погнали до Любачева. Там зібрали близько 500 чоловік і під конвоєм-охороною в 20 чоловік повели на Ярослав. Але за Олешичами у Борківському лісі нас перестріли війська УПА. Вісім охоронців було вбито, а решта склали зброю. Нас розпустили по домах. Але на тому не скінчилося, і мирне життя не наступило.

Нарешті стало відомо, що границя пройде східніше від нашого села, і весь Любачівський район відходить під Польщу. Поляки підняли голови. Почали створювати цивільні озброєні групи під виглядом міліції і самооборони. Ці групи почали грабувати, вбивати українців, палити і нищити наші села. За короткий час від рук поляків у Дахнові загинуло близько 10 чоловік. Чоловіки мусіли ховатися від поляків, аби захиститися, іти в УПА. Так і я став бійцем УПА, і був приділений до служби безпеки. Одного разу після бою з НКВД ми, витіснені з лісу, змушені були розсіятись. Після кількатижневих мандрувань лісами, повернув додому. Але поляки, дізнавшись, що я вдома, захопили мене і мого товариша Жука Антона, арештували нас. Коли нас везли фірою до Любачева, над'їхали червоноармійці, зупинили віз і питають: «Куди ви цих хлопців везете?» Поляки відповіли: «То бандеровци, веземо їх до тюрми». Тоді солдати кажуть нам: «Хочете в тюрму, чи поїдете з нами на фронт?»

Звичайно, ми в тюрму не хотіли і, не задумуючись, перейшли до радянських вояків. На другий день ми були вже у Ряшеві, а через кілька тижнів – на фронті. На німецькій території був ранений, лікувався у Львові і Пущі-Водиці під Києвом, а 20 травня 1945 р. повернувся додому.

За той час у селі сталося багато змін. Польська влада встановлювала свої порядки. Багато українців загинуло, але господарі весною обробляли поля, засівали їх, а восени збирали урожай, бо жити було треба. Та одного дня раненько приїхало в село польське військо. До хат, де жили українці, поставили фіри й сказали:

– Щоб за годину вас тут не було!

Люди, бачачи марність опору, склали пожитки на фіри. Ліпше було їхати бозна куди, ніж терпіти польські тортури, і нас повезли на залізничну станцію Любачів. Тут всіх скинули під голим небом і десять днів ми мокли і мерзли без достатку їжі, а був це вересень 1945 року.

Потім нас завантажили в товарні вагони, і поїзд рушив на Раву-Руську і Львів та довіз до станції Козова, що на Тернопільщині. Так закінчились наші муки на дідівській землі.

Тепер Дахнів став польським селом. Українці, що там залишилися, бояться самі себе і своєї українськості. Не чути тепер там української мови. Церкву спочатку перебрали римо-католики поляки і переробили її на костел. А з 1990 р., як збудували поляки для себе костел, церква стоїть пусткою. Ніхто в ній не відправляє Служби Божої ні на Різдво, ні на Великдень, ні на Чесного Хреста. Могила хорунжого січового стрільця Степана Франта зруйнована, як і могила, насипана 1942 р. на честь звільнення села від комуністичної зарази.

Дахнівчани тепер відвідують своє село з закордонними паспортами і мають надію, що і цвинтар, і могили на ньому будуть відновлені, що пам'ять про тих, що згинув на цій землі, буде вшанована.

Маємо надію, що історія Дахнова буде писатися і надалі. Та українці напишуть на її сторінках імена своїх синів, які поклали голови на цій землі за волю і незалежність України.

Список воїнів УПА вихідців із села Дахнова,

які загинули або поневірялися по тюрмах, Сибіру

ГОЛОВКА Мирослав, 1925 р.н. Загинув у Дахнові, стрілець сотні з куреня «Залізняка».

ГОЛОВКА Юрій, 1922 р.н. Відомостей про його долю немає.

ГОЛУБ Йосиф, 1927 р.н. Переїхав на Україну, проживає у Львові.

ГОЛУБ Михайло, 1919 р.н. Загинув у Дахнові, стрілець сотні куреня «Залізняка».

ГОРАТ Петро, 1920 р.н. Докладніших відомостей про його долю немає.

ЖУК Олександра, 1923 р.н. Після поневірянь у концтаборах Сибіру повернулась у Львів.

ЖУК Юрій, 1916 р.н. Загинув на Волині.

КІШКА Андрій, 1920 р.н. Псевдо «Друг». Пропагандист куща самооборони. Арештований. Поневірявся в концтаборах Магадану. Повернувся на Тернопільщину.

КІШКА Ілько, 1929 р.н. Зв'язковий УПА. Проживає в Бібрці коло Львова.

КІШКА Михайло, 1918 р.н. Псевдо «Шуммор», організатор куща самооборони в Дахнові. Арештований більшовиками. Поневірявся в

концтаборах Сибіру. Помер у Старому Селі поблизу Львова.

КОЗІЙ Володимир, 1920 р.н. Арештований в Польщі. Дальша доля невідома.

КОЗІЙ Емілія (Кішка), 1922 р.н. Проживає на Львівщині, Старе Село.

КОШЛА Юрій, 1925 р.н. Пропагандист куреня «Залізняка». Доля невідома.

КОШЛА Юрій, 1920 р.н. Врятований від ув'язнення. Переїхав на Львівщину, проживає в с.Шпильчина.

КРУПКА Андрій, 1920 р.н., псевдо «Вернидоля». Переїхав на Україну. Арештований НКВД, поневірявся п'ять літ у тюрмах. Проживає у Львові.

КРУПКА Степан, 1925 р.н., псевдо «Карпо», загинув на Любачівщині, потрапивши в засідку. Похований у Дахнові.

ЛИЧКО (родом зі Львова), 1910 р.н. Замордований поляками у тюрмі в Любачеві, зазнав страшних тортур: викололи очі, поламали руки.

МАШЛЯНКА Степан, 1908 р.н. Замордований поляками у тюрмі м. Любачева.

МАШЛЯНКА Стефанія, 1921 р.н. Засуджена трійкою. Після поневірянь у тюрмах і концтаборах поселилася в Донецьку.

ОНИШКО Степан, 1923 р.н. Замордований поляками у с.Мивкові на Любачівщині.

ПЕКАР Софрон, 1921 р.н. Загинув у бою з поляками поблизу села Футори на Любачівщині.

ПЕКАР Стефан, 1923 р.н. Перебрався на Львівщину, проживає в Яричеві.

ПРИЙМА Дмитро, 1923 р.н. Загинув на Любачівщині у 1945 р. Похований у Дахнові.

ПРИНДЯК Володимир, 1924 р.н. Відомостей про його долю бракує.

СИМКО Володимир (Федун), 1918 р.н., псевдо «Дорош». Загинув на Вінничині.

СИМКО Параскевія, 1923 р.н. Засуджена, поневірялася в концтаборах. Після повернення проживає в с.Підгайцях Тернопільської області.

СТАДНИК Юрій, 1923 р.н. Арештований поляками. Після тюремних поневірянь проживає в Польщі.

ІЦЕБОВІЛЬК Василь, 1925 р.н. Перебрався на Львівщину. Загинув у Бібрці. Похований у с. Шпильчина.

ЧАБАН Іван, 1920 р.н. Відомостей про його долю немає.

ЧУРА Іван, 1920 р.н. Відомостей про його долю не маємо.

ЮРЧИШИН Катерина, 1921 р.н. Арештована, засуджена трійкою. Поневірялася в концтаборах. Повернулась на Львівщину. 1994 р. померла у м. Винниках коло Львова.

Списки склали Ілько Кішка, Юрій Кошла,

Юліан Кошла, Андрій Крупка і Юрій Стадник.

 

Списки мешканців села Дахнова Любачівського повіту – жертв терору і репресій в часі Другої Світової війни

Арештовані НКВД в 1939-1941 р.р.

БАТИЦЬКИЙ Андрій, 1906 р.н. (поляк). Додому не повернувся.

ГОЛОВКА Юрій, 1922 р.н. З ув'язнення не повернувся.

ЖУК Ганна, 1924 р.н. Вивезена в Сибір. Повернулася в Польщу, там померла.

ЖУК Юрій, 1890 р.н. Загинув у тюрмі.

ЖУК Параскевія, 1898 р.н. Додаткових відомостей немає.

КІНДЗЕРСЬКИЙ Андрій, 1914 р.н. (поляк). Повернувся з тюрми додому.

КІШКА Михайло, 1916 р.н. Пропав безвісти.

КІШКА Юрій, 1920 р.н. Пропав безвісти.

КОВАЛЬ Петро, 1908 р.н. Пропав безвісти.

МАШЛЯНКА Василь, 1916 р.н. Письменник. Пропав безвісті.

МАШЛЯНКА Йосип (Юзеф), 1918 р.н. Повернувся. Проживає в Дахнові.

МАШЛЯНКА Федір, 1910 р.н. Повернувся з тюрми. Докладніших відомостей немає.

ОНИШКО Михайло, 1914 р.н. Застрелений прикордонниками біля кордону.

СТЕЦ Андрій, 1911 р.н. Додаткових відомостей немає.

СТЕЦ Ілько, 1908 р.н. Додаткових відомостей немає.

ЮРЧИШИН Юрій, 1920 р.н. Повернув з ув'язнення. Переїхав на Львівщину. Помер у Винниках.

У ці роки було вивезено в Сибір ще близько 20 родин польських колоністів. Серед них три змішані українсько-польські родини, які купили землю на фільварку.

Загинули в перший день війни 22.06.1941 р.

ЖУК Іван, 1919 р.н. Загинув у червні 1941 р. при німецької наступі на СРСР.

ПРИЙМА Михайло, 1888 р.н. Розстріляний німцями.

ПИРЧ Антін, 1892 р.н. Загинув від рук німецьких фашисті.

СТАДНИК Дмитро, 1904 р.н. Вбитий німцями як заложник.

ФЕДУН Михайло, 1915 р.н. Вбитий німцями.

ШВЕД Юрій, 1923 р.н. Застрелений німцями.

Арештовані німецькими фашистами і утримувані в концтаборі коло Ярослава

БОРИСКО Андрій, 1914 р.н. Загинув у концтаборі.

КАТАЛАХ Василь, 1908 р.н.

КАТАЛАХ Іван, 1908 р.н.

МАШЛЯНКА Іван, 1925 р.н.

ПЕКАР Микола, 1916 р.н. Помер у концтаборі.

ПЕКАР Стефан, 1923 р.н.

ПИРЧ Андрій, 1908 р.н.

СТАДНИК Іван, 1905 р.н. Розстріляний у Любачеві німцями.

СТАДНИК Юрій, 1922 р.н.

Вивезені до Німеччини на роботи

ЖУК Іван, 1912 р.н.

ЖУК Петро, 1924 р.н.

КОШЛА Ганна, 1922 р.н.

КОШЛА Катерина, 1919 р.н.

КОШЛА Юрій, 1920 р.н.

КУНЕЦЬ Юрій, 1920 р.н.

СТАДНИК Олег, 1906 р.н.

ШВЕД Дмитро, 1908 р.н. Емігрував до Канади, там помер.

ШВЕД Степан, 1918 р.н. Проживаєте Австралії.

Вступили до Першої української дивізії «Галичина»

БОРИСКО Іван, 1926 р.н., живе у с. Шпильчино поблизу Львова.

ГОРАТ Іван, 1925 р.н. Загинув після поранення в лікарні м. Любачева.

ЖУК Іван, 1916 р.н. Пропав безвісти.

ЖУК Михайло, 1921 р.н. Пропав безвісти.

МАШЛЯНКА Іван, 1925 р.н. Загинув у боях.

МИХАЛИК Андрій, 1919 р.н. Переїхав на Україну. Помер у Бібрці.

ПЛАНІТА Іван, 1923 р.н. Пропав безвісти.

СТАДНИК Ярослав, 1921 р.н. Загинув на Волині.

Загинули в 1944-1945 р. від рук польських бандитів

ВАСИЛЬОВСЬКИЙ Володимир, 1920 р.н.

ЖУК Володимир, 1910 р.н.

КАСІЯН Конетянтин, 1908 р.н.

КІШКА Михайло, 1912 р.н.

КОЗІЙ Володимир, 1920 р.н.

КОВАЛЬ Михайло, 1912 р.н.

КРУПКА Степан, 1926 р.н.

МАШЛЯНКА Степан, 1909 р.н.

ОНИШКО Юрій, 1923 р.н.

ПАРАЩИН Михайло, 1908 р.н.

ПРИЙМА Дмитро, 1926 р.н.

СИМКО Володимир, 1919 р.н.

ЧЕРНЕЦЬ Василь, 1909 р.н.

Списки складені на підставі свідчень Ілька Кішки,

Юрія Кошли, Юлія Кошли, Андрія Крупки, Юрія Стадника.