Хто хотів, той українця застрілював без суду і слідства (автор: Бродович Віра)

опубліковано 6 лют. 2013 р., 11:30 Степан Гринчишин

Вісник Любачівщини №18, Львів – 2010. – 104 стор.

 

Народе мій, замучений, розбитий...

Росія не змогла проковтнути українців.

Польська спроба вдалася на Закерзонні.

(М. Савицький)

 

Світ гине з браку любові, гине з людської Ненависті!

Не переставаймо благати Всевишнього

про обильні, теплі дощі Його святої благодаті з неба.

(А. Шептицький)

 

Я шукаю коренів прадідівської хати,

Я розгадую код свого родоводу,

Я вивчаю «білі плями» нашого життєпису,

Щоб знати...

(В. Барна)

 

Добро і зло... одвіку правили вони світом... і була рівновага... XX ст. внесло сумну коректуру в той віковічний баланс, усе помітнішим став небезпечний крен. Україна стала небаченим в історії людства кривавим полем енкаведиських оргій, де кати виконували жахливу вівісекцію на живому організмі українського народу і що було нічим іншим, як плановим, свідомим винищенням українського народу. Адже незрозуміло як в XX ст., коли усюди ніби перемогли принципи демократії, принцип рівноправності усіх націй Землі, на рідній землі своїх батьків умирали сотні тисяч кращих синів і дочок українського народу. Вони вмирали за право жити вільними на своїй Батьківщині. Це стало ганьбою XX ст., ганьбою усього цивілізованого людства.

 

У 1986 р. сталася нечувана духовно-атомна чорнобильська катастрофа. А за сорок років до неї відбулася сумнозвісна духовно-фізична акція винищення українців «Вісла».

 

І ось іду я... іду зараженими стежками вселенського цвинтаря під назвою «чорнобильська зона», іду нашим Поліссям в нашу й уже не нашу Україну. Холмщина, Лемківщина, Любачівщина, Бойківщина... зона приглушеного, але ще такого сильного національного болю...

 

Кордон між Польщею і Україною... лінія Керзона... 9 вересня 1944 р. було укладено незаконну угоду між урядом УРСР і нелегітимним Польським комітетом національного визволення «Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР».

 

Вже з назви цієї угоди стає зрозумілим, що мовиться тут про тотальне виселення українського люду з його історичних етнографічних земель, які після Другої світової війни відійшли під юрисдикцію Польщі, і про переселення осіб польської національності з території УРСР на територію Польщі. За масштабом, за обсягом ці операції нерівнозначні: з території Польщі польські власті намагались виселити майже всі українські села, коли з України в Польщу переселялись з сіл і міст поодинокі польські і змішані польсько-українські сім'ї. Справді, в першому випадку мова йшла про виселення всього українського населення, коли в другому – лише про евакуацію окремих польських родин. Коли українці на теренах Бойківщини, Лемківщини, Любачівщини, Холмщини, Підляшшя становили за національною ознакою майже однолітний і багаточисленний організм, то поляків в Україні налічувалось небагато: по декілька польських і змішаних сімей в селах, дещо більше в містечках і трохи більша кількість у великих містах, і то на території Галичини, Волині.

 

Оцінюючи події більше піввікової давності, очевидним є те, що в результаті виконання цієї угоди найбільшу чашу терпінь прийшлось випити українському населенню, бо переселення поляків з Кресів, за винятком може окремих випадків, здійснювалось досить гуманно.

 

Режисером цієї депортації була Москва, більшовицький Кремль. За такими ж сценаріями вони здійснювали депортацію німців Поволжя, калмиків, кримських татар і такий приклад підштовхнув комуністично-шовіністичний режим Польщі вчинити подібне з українським населенням. Польща і Росія були завжди найзапеклішими ворогами України. І в Закерзонні, як у фокусі, збіглися імперські та шовіністичні інтереси цих ворожих нам держав.

 

Часто можна почути, що важко зрозуміти критерії, якими керувались політики у Москві і Польщі. А все дуже просто. Москва виключала існування будь-якої української сили поза межами змордованої УРСР.

 

Вогнем і мечем орудували на Україні польські колонізатори. Навіть під час Другої світової війни польські шовіністи мріяли повернути собі землі України, які захопила Польща до 1939 р., чи виношували плани виселення українців та їхню асиміляцію. І найганебнішим було те, що акція «Вісла» ставила за ціль етнічну чистку на споконвічних українських землях. І це тоді, коли мільйони солдат-українців визволяли Польщу від німців, і не один з них заплатив життям за свободу Польщі. Нам вкотре дали зрозуміти, що Україну трактують, як колонію, предмет торгу між її «старшими братами».

 

Під час Другої світової війни український визвольний рух, з метою створити незалежну соборну національну державу, розпочав збройну боротьбу на два фронти – з гітлерівським німецьким і зі сталінським великодержавним імперіалізмами, дотримуючись гасла: «Ані Гітлер, ані Сталін!». Однак з'явився третій фронт.

 

Польське суспільство, а також Армія Крайова прагнули зберегти своє панування на Західній Україні. Була запланована акція «Буря», яка призвела до кривавого конфлікту між УПА та АК і до великих жертв. На півдні, на території Перемищини, поляки сконцентрували близько 10 тис. вояків АК.

 

У Польщі українці становили незначну, приблизно мільйонну меншість. Вже в березні 1944 р. поляки знищили понад 20 українських сіл. У жовтні 1944 р. з'явилися на Закерзонні радянсько-польські переселенські комісії для реалізації угоди від 9 вересня 1944 р. Але таких, хто б хотів покинути одвічну українську землю, майже не було. Тоді польський комуністичний уряд за згодою і допомогою Москви почав застосовувати проти українських сіл збройні напівофіційні цивільні групи, якими переважно керували енкаведисти. Тим душогубам допомагала польська міліція, війська НКВД. Вони вбивали, палили, робили таку «масакру», щоб залякати решту українського населення і щоб воно переселилося на територію УРСР.

 

Українці опинилися у страшному, безправному становищі. Гадали, де краще: під Польщею, що горіла ненавистю до українців, чи в Радянському Союзі з колгоспами, голодом, Сибіром. І якщо у 1939 р. робітники, бідніші селяни надіялися на кращу долю з приходом радянської армії, то у 1944 р. ці надії розвіялися. Люди ніяк не могли зрозуміти планової безгосподарності, некомпетентності і безглуздозлочинного підходу до всіх справ у житті, що засвідчила радянська влада протягом 1939-1941 рр.

 

1944 р... Іду дорогою до Перемишля... Листопад, зимно... Голову обсіли тяжкі думи. Поляки палять села і вбивають українців... Найгірше те, що передусім нищать села, з яких чоловіків забрали до війська. Прямують до Перемишля два лейтенанти радянської армії, обидва напідпитку. Вони сміються з моїх думок: «Нічого, що вбивають українців, тобто «хахлів», у нас їх у 33-у мільйони з голоду подохли – списали, і цих спишуть. Є ж вказівки «зверху», щоб солдати радянської армії не втручались у конфлікти між польським і українським населенням – «хай ріжуться». Маємо вже списки, за якими будуть вбивати українців, особливо «свідомих» і тих, що з «освітою». Недарма кажуть: «Що в тверезого на умі, то в п'яного на язиці».

 

На Закерзонні залишилось ще близько 700 тис. українців. Живучи в тривозі, з дня на день чекали лише поганого. Переховувалися в криївках, лісах. Антиукраїнський терор був насамперд справою рук польської сталінської влади. Брали участь також частини польського крайньо-правого підпілля – Національно Збройних Сил (NSZ) і Національно Військової Організації (NOW).

 

Відділ, який належав до АК, замордував 466 українців в селі Павлокома (40 км на захід від Перемишля). Озброєна група під командуванням «Волиняка» винищила майже всіх мешканців села Піскоровичі (2 тис. за рапортами УПА).

 

Іду селом Піскоровичі... Велике село, гарне, 300 номерів. Чоловіки переховуються, жінки з дітьми по хатах. Одна «комісія» обігріла, що приїде друга і їх «повантажать» у вагони, і вивезуть. Справді, друга «комісія» прибула, але це була «банда», яка знищила всіх: багато молоді, жінок. Я бачу, як в триповерховій мурованій школі тече кров з третього поверху, кров мирних українців, які прийшли почути повідомлення про переселення.

 

За даними УПА, «Волиняк» співпрацював з НКВД. В селі Верховина відділи NSZ вбили 194 українських селян, з них 65 дітей.

 

20 січня 1945 р. по всіх селах Перемищини рознеслось, що в селі Вільшани (14 км на захід від Перемишля) польські міліціонери з Бірчі (30 км від Перемишля) і з Красічина (7 км) вбили родину священика Копистянського, родину вчителя Сенишина, завідувача молочарні Війтовича з родиною, тощо. 19 січня їх повели до ріки Сян, до того місця де щороку святять воду, і вбили. Дорогою глумилися, кпили, казали, що йдуть святити воду. Все це було зроблено за поданням поляка Круліковського, єдиного на все село, і руками шовіністично налаштованих селян з околиць міст Сянік, Перемишль і Бірча, яких старанно озброїла польська сталінська влада. Українські повстанці називали їх «червоні боївки». Грабунки, підпали і вбивства в українських селах стали їхнім заняттям.

 

Наприкінці січня населення багатьох сіл, розташованих близько до лісу і по сусідству з польськими селами, з майном та дітьми перебралося в ліси – там люди почувалися спокійніше і безпечніше. У деяких селах українська молодь створювала відділи самооборони, які мали локальний характер. У більшості сіл таких відділів не було, з-за відсутності чоловіків, яких мобілізувала на фронт радянська армія.

 

1945 рік... Весна... Квітень... Масові погроми тривають... Іду Гутою Березькою... Моторошно на душі, передчуття біди не покидає. Бачу стареньку польку на подвір’ї і чую її прохання:  «Synulku, przywieź mi czaną z wiankiem chustke!». ( Синочку, привези мені чорну хустку з вінком). Моє здивування (це ж мати виряджає сина на грабунок) переміг кривдний тяжкий біль. Це ж знову йдуть мордувати наших...

 

«Червоні боївкарі» разом з міліцією ранесенько вимордували українців у селах Бахів і Березка. Під час цієї акції було вбито 465 українців. Дві третіх з них – жінки та діти, а 4 дітей – 1945 року народження. Все робилось поспіхом.

 

Іду селом Бахів... Страшно дивитися... Багато хат спалених, а в уцілілих все понищено, поламано. Забрали худобу, все покрали. Певно, та пані вже дістала від сина чорну хустку з вінком... Всюди кров, малесенькі діти без голів, без рук...

 

Тоді в с. Малковичі (12 км па північ від Перемишля) приблизно вимордували 168 осіб.

 

Однією з твердинь польського шовіністичного терору було село Борівниця. Тут, сліпий на одне око, колишній польський офіцер, Котвіцький, псевдо «Сліпий», організував серед місцевих поляків групу (близько 140 осіб). Вони влаштовували ті криваві оргії у навколишніх селах. Пощади не було нікому. Під найбільшою загрозою опинилися села Улюч, Явірник Руський, Жогатин. Явірник і Жогатин були між двома вогнями: з однієї сторони загрожувала банда «Сліпого», з другої – бандити з шовіністичного села Дильонгова, від яких постраждало село Павлокома. Ще до війни с. Дильонгова «прославилося» бандитами.

 

Становище українців нагадувало часи монголо-татарських навал. Люди не знали, коли і звідки чекати непрошених гостей. Окрім польської міліції і боївкарів в акціях брали участь Армія Людова і Батальйони Хлопські або Армія Крайова. Їх об'єднувала якась тваринна ненависть до українців.

 

Не зволікаючи, партизани об'єдналися і вирішили відповісти на терор. Поляки ще не знали про існування військової сили, яка зможе стати в оборону українців, і були певні, що все мине безкарно.

 

Відразу після подій у Бахові та Березівці на відправі Крайового проводу було прийнято рішення знищити Борівницю і врятувати українські села. Борівниця була укріплена окопами, бункерами, сторожовими вежами. Про село зібрали точну інформацію. Комендант Стебельський «Хрін» видав наказ: «Розстрілюємо стільки польських боївкарів, скільки згинуло наших селян, і палимо стільки хат, скільки згоріло наших. Всюди ясно говорім, що це помста за напад, за наших замордованих селян, за наші спалені хати і за наші пограбовані маєтки. Наказую повідомити боївкарів, що віднині за кожне вбивство будемо відповідати вбивством, за підпал – підпалом». Одночасно «Хрін» наказав: «Невільно забивати жінок, дітей, старих. Так нам наказує наша революційна мораль, хоч ворог чинить інакше, коли нападає на наші села».

 

Вночі на 21 квітня три сотні українських партизан оточили Борівницю. «Сліпий» зі своєю п'ятіркою втік після перших пострілів. Розстріляли 27 боївкарів «Сліпого». Попередили все населення, щоб вибиралось – о 14 годині село буде спалено. Поляки боялися, що їх спіткає така ж доля, як українців з Бахова і Березки, тому повантажили своє добро і з плачем подалися за Сян.

 

...Я бачила там чорну хустку з вінком...

 

1945 рік... Осінь... Вересень... Копають люди бульбу. Іду полями села Радруж, душею відчуваю той страх, що темною силою витає між хатами. Чекають найстрашнішого – смерті чи виселення, що фактично рівнозначне смерті. Вже й так позабирали худобу, постріляли курей, порізали телят, овець. Скрині порожні, пограбували, що краще.

 

Іду далі і раптом бачу боївкарів на пасіці господаря Гая. Поперекидали вулики, бджоли кусають, а вояки стріляють по бджолах. Сумне і смішне видовище... В родині четверо дітей, глава розуміє, що виженуть у будь-якому випадку. Через три дні почали палити. Бачу заграву над присілком Погари. Раненько приїхали сусіди, повантажили, що залишилося: подушку, перину, мішок зерна, два мішки бульби, півкорця меду (50 кг), взяли корову. Йду з ними до кордону, де майже все забрали поляки. І бачу, як в евакуаційному листі прізвище Гай перетворили на Гій. Викинули їх в полі і мене з ними... Дивлюся, як землянку риють, дрова рубають, тиждень там сидітимуть. Мине не один місяць поневірянь, поки притуляться в селі Зубра біля Львова.

 

То був перший етап виселення. Восени 1946 року відбулося масове виселення зі села Радруж: з 350 дворів залишилося 25 заможних польських родин. З церкви зробили костел. Дотепер стоїть в доброму стані церква фортечного типу Св. Матері Параскеви (1580 рік), яку вважають другою за віком у Перемиській єпархії.

 

1945 рік... І знову йду сумною дорогою розпачу і болю... Село Лази, 400 дворів. Великодня Субота, відправляють Богослужіння о. Евин і парох о. Ілля Левицький. Нагло вдираються до церкви польські боївкарі, виганяють людей з церкви, роздягають, грабують, б'ють. Друга частина ватаги плюндрує хати, грабує все, що потрапляє під руки. Людей по хатах, незважаючи, чи старий, чи молодий, б'ють до безтями, знімають зі стін ікони, кидають на підлогу, топчуть. Тісто, замішане на паску, кидають на землю і обливають нафтою. Така-то була трагічна Великодня Субота в українському селі Лази.

 

У лютому 1946 року поширилась сумна звістка: вивозитимуть на Україну. Люди ховалися, де могли. Цінніші кращі речі закопували, бо поляки-сусіди забирали останнє.

 

Ольга Кузяк показує мені криївку, де вся її родина і ще багато сусідів ховалися щоночі. Криївка, направду, варта подиву. Уявіть величезний кущ дикої рожі, який росте у коробці, закопаній в землю. Підходять два чоловіки, витягають коробку разом з кущем, а там вхід в таку велику криївку, що може розвернутися машина. Зверху росте трава, дерева, а тут ховаються люди.

 

Найперше вивозили тих людей, які жили ближче до лісу. На початку села висіла гільза, в яку били тривогу, коли їхали поляки (цілодобово вартували).

 

Ніколи не забуде українець із села Лази день 12 березня 1946р. Люди цілували свої пороги, піднімали руки до неба і кликали Всевишнього Господа на поміч.

 

...Цілу ніч пече мама хліб, щоб взяти в дорогу. Ллються сльози, в рідній батьківській хаті засудили невинних на загибель...

 

Польські боївкарі в 1946-1947 рр. заходили в село Лази з метою вимордувати все українське населення. Але польські монахині з присілку Мощани доклали багато зусиль, щоб вберегти с. Лази від заглади. Боївкарі вийшли з Лаз і пішли до сусіднього села Ляшки, де знищили багато невинних українців. Стріляли людей на дорозі, як звірів.

 

У 1947 році мешканці села Лази пережили третій і останній вивіз. Людей залишилося мало, бо хто хотів, «той українця застрілив без суду і слідства, і без провини». В п'ятницю 6 червня 1947 року виселили всіх українців з села Лази на східні Пруси. Перед тим, 3 червня, 21 особу з села Лази арештували поляки без жодної провини і вивезли в концентраційний табір Явожно.

 

Морально замучена іду околицями міста Белза до села Будинин. Я вже багато знаю про це село. Знаю, що кожний двір має дві-три криївки, що всі речі, документи, образи тощо закопано на полях. Вже два роки кажуть людям тішитись, щомісяця клеять афіші, які люди здирають. Ніхто не хоче виїжджати. І не виїздить. Знаю про чорний день Великоднього посту 1944 року, коли була перша страшна облава в силі. Поляки і москалі палили село, вбили 60 осіб. Бідні люди чаділи, горіли по схронах – в деяких згоріло по 10-12 осіб.

 

За найліпші схрони служили ті, які мали вхід з пивниці. В обійсті Марії Кравчук був такий. В пивниці в стіні вибирали пару цегол – то був вхід у криївку, куди залазили люди, а хтось зверху замуровував, шмарував глиною, притрушував попелом. Під ту стіну насипали купу бульби. З криївки виходила труба в малинник. Одного разу ледь не задушилося 12 людей, бо в трубу набилося талого снігу, води. Потім, коли все замерзло, до криївки не доходило повітря. Відкрили її, а люди були вже сині.

 

1946 рік... Квітень... Іду селом... Остання облога, допалюють рештки. Марія з німбом довкруг голови (горить волосся) і маленьким тримісячним Левчиком вискакує з хати, яка палає, і відразу за нею валиться. Довкруг суцільне згарище. Марія з подушкою, периною (решта закопана біля криниці) і маленьким Левчиком сідає на віз. Починаються її поневіряння з України в Україну. Тиждень вони сидітимуть на станції в Белзі, довго їхатимуть в Україну... Викинуть їх в полі на Тернопільщині. Ходитимуть по селах і проситимуть їсти. Одні дадуть, інші на поріг не пустять: «По що їхали? Хотіли України – маєте». Ніхто з них не думав, що якби їхали по добрій волі, то їсти не просили б, мали б усе своє...

 

Вся родина сидить в схроні. Земля вкрита тілами вбитих. Страшно дивитися на малесеньку дворічну дитинку, в якої на грудях вирізана буква «Г» і вирване серце.

 

Після чорного польського смерчу в селі бачу тільки муровану школу, склеп (тобто магазин) і церкву. Це все, що залишилося від величезного села Будинин.

 

Не дали спалити церкву Вільчики Ясько і Тадек (вони народилися і жили в селі, людям зла не робили), а обікрали церкву москалі – забрали царські врата, бані, дзвони. Дзвони були дуже гарні і мелодійні: один на похорон, один на вечірню, великий та малий на Службу Божу і один на великі свята. Їх люди закопали, але якийсь сексот доніс москалям, і ті забрали їх.

 

Повертаюсь з цієї сумної і трагічної подорожі... Зі мною повертаються мої оповідачі, і я відчуваю біль в їхніх душах, скрижалі їхніх сердець.

 

Зворушує розповідь пана Гая, який в 5-6 річному віці бачив це пекло, що незагоєною раною закарбувалося в його пам'яті назавжди. Течуть по обличчях моїх співрозмовниць сльози болю, не за втраченим майном, а за втраченою назавжди рідною землею, рідними теренами, за тим цілющим повітрям, за теплою росою буйних трав. Їх, як колись міфічного Антея, душогуби відірвали від рідної землі, надіючись, що, як Антей, вони загинуть, не переживуть тої страшної евакуації («и этих хахлов спишут»). Але вони вижили і сьогодні дають свідчення про нелюдську, просто варварську «операцію», яка була оспівана «гуманною» польською владою трудящих. Їм ще пощастило, бо залишились живими, коли сотні тисяч ні в чому невинних українців Закерзоння залишились навічно спочивати на рідних землях.

 

Іду селами, порослими вільхою,

слідами стежок, кладовищем плотів,

за порогом церкви, зарослої бур'янами,

обтираю іконам заплакані обличчя.

 

А на могилах з перегнилими хрестами

сплітаю гнучкі галузки барвінку

і у зарослих шипшиною хижах

вішаю павутиння сріблясті корони.

 

Сиджу на межах, де терпка тернина,

мандрую полем, де скрадається в'юнок,

Крізь порослі травами нові дороги,

які закінчуються в померлих садах.