Головний хрест з купола стягнули бульдозерами (автор: Козій Нестор)

опубліковано 22 груд. 2012 р., 07:54 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 груд. 2012 р., 12:19 ]

Вісник Любачівщини №17, Львів – 2009. – 104 стор.

 

На західних етнічних землях в межах Любачівщини українці здавен-давен будували святині, як найважливіші осередки духовного та національного життя. При храмах священики засновували парохіяльні школи, як єдині освітні заклади селян у давніх часах, і були натхненниками створення громадських організацій.

 

Найдавніші церкви у краї, значну частину якого займали лісові простори, споруджували з дерева місцеві майстри-будівельники. Святині були переважно тридільні однонавові з куполами й дахами, покритими ґонтами. За часів панщини і чужинецької підлеглості тільки на такі матеріали спромоглись українські християни. Десь на початку XIX от. почали з'являтися муровані храми, для зведення яких використовували цеглу з місцевих цеголень, а дахи і бані покривали оцинкованою бляхою. Церкви мали форму хреста, були набагато вищі від дерев'яних та оздобні архітектурні елементи на зовнішніх стінах. Біля церков споруджували дзвіниці, у яких було по три – п'ять дзвонів, що лунали на всю околицю.

 

Наші святині вражали внутрішньою красою й багатством устаткування. Вівтарі з кивотами, іконостаси, тетраподи, амвони були оздоблені різьбами ручної роботи. З церковного спорядження відомі величні світильники-«павуки», декоративні ліхтарі, підсвічники, хрести, кадила та старовинні книги. Літургійний посуд складали дароносиці, чаші та ложечки, вироблені з золота й срібла. Натхнення до молитви збуджували у вірних, особливо в молоді й дітей, образи та ікони на стінах храмів, прибрані вишиваними рушниками, хоругви й феретрони – образи для ношення.

 

Однак, найбільшим багатством у храмах для наших дідів, батьків і нас була Божа благодать і християнська духовність, яку проповідували священики у скрутних умовах підневільних часів.

 

І нагло з волі безбожних правителів-чужинців ми були позбавлені цих духовних та культурних скарбів. А як розпорядилися ними нові власники наших споконвічних земель?

 

Багато дерев'яних церков згоріло внаслідок воєн та розібрано з метою знищення українського народу. У Белзці на місці церкви з 1755 року була поставлена у 1838 році церква св. Василія з Липська, а після 1947 року її знищено. Дев'ятирську церковцю, зведену в 1838 році, совєтські вояки зруйнували, залишилась лише мурована огорожа, а біля неї хрест з місії 1927 року. В Любичі-Князі храм св. Параскеви (1785) розібрано у 1988 році. Уціліла дзвіниця, перенесена туди з Тенетиськ.

 

У Мостах Малих у 1944 році спалено церкву Покрова Пречистої Діви Марії (1917). Також згоріла церква в Опаці. Не збереглася і дерев'яна церковка, збудована 1728 року у Плазові, у якій був мистецький іконостас. У Монастирі біля Верхрати ще після війни існувала церква Покрова ПДМ з 1680 року, та після депортації українців з неї зірвали дах, і приблизно 1951 року – спалили. Чудотворну ікону 1810 р., що вціліла, перенесено до Крехова. Зруйновано дерев'яну церкву Непорочного зачаття Діви Марії у Борхові (1693) разом з дзвіницею, на великому дзвоні якої був напис про жертводавця Юрка Жируху.

 

Чудом вдалось врятувати небагато дерев'яних святинь. Церква св. Миколая у Гребенному (1697) у 1797 році була перебудована, а в 1832 і 1959 роках відновлена. Це цінна пам'ятка з іконостасом ХVІІ-ХVІІІ ст. Поруч збереглася дзвіниця XVIII ст., на якій є дзвін, встановлений на честь 1000-ліття прийняття християнства на Русі, і на цвинтарі хрест, присвячений цій даті. Церква у Жукові (1767) з настінними розписами була перекрита бляхою та поновлена у 1867-1868 роках. У Волі Великий збереглася церква Успення Матері Божої та дзвіниця з 1755 року, тепер опущені, але огороджені муром заввишки 1 м, а в Старому Люблинці – церква, збудована в 1927 році.

 

Радруж славиться чудовою старовинною церквою ім. св. Параскеви, побудованою з модрини у 1669 році. Походить вона ймовірно ще з 1583 року, бо під час її консервації у 1963-1965 рр. під підвалиною знайдено 8 шелягів Яна Казимира 1665 року. У 1648 році дерев'яні стіни були оздоблені цінними настінними розписами, які збереглись до тепер. Іконостас з неї відвезено на склад до Ланцута, а одну з ікон – до Любачівського музею. Збереглася кам'яна огорожа під ґонтовим дашком з брамою й фірткою. Є там і оригінальна дзвіниця стовпової конструкції з низьким входом та дяківка з XVII ст.. Цей церковний ансамбль був відреставрований у 1963-1965 рр. і відремонтований у 2000 році. Служить як музейна пам'ятка.

 

До сьогодні існують дерев'яні церкви цікавої архітектури: з пруською конструкцією стін у Великих Очах та з подвійною хоровою галереєю в Мицеві. У Вільці Змієвиській стоїть дерев'яна церква з XVIII ст., яка перебудована протягом 1894-1896 рр., а недавно відновлена.

 

Частково розібрана, але ще існує дерев'яна церква (1876) у Змієвиськах.

 

До Лукавецької дерев'яної церковки св. Дмитрія (1701) добудували у 1923 році деякі прибудови. Після депортації українців залишилась пусткою і була перетворена на склад міндобрив, а в 1987 році під час пожежі згоріла її більша частина. Хоч у 1990-1994 рр. її відбудували, сьогодні вона пустує і лише служить туристичним об'єктом.

 

Посередині Горайця збереглася церква, датована 1764 роком, згідно з дослідженнями має найдавнішу будову з 1586 року. Була добудована 1835 та 1903 років. Має давнє устаткування, вівтар, ікони та свічник, а також цінні розписи поліхромією, яку в 1997 році знято зі стін і піддано консервації. Є при церкві дзвіниця (1863), перенесена у 1994 р. з Майдану Сінявського.

 

У Дахнові є дерев'яна церква Воздвиження Чесного Хреста з першої половини XVIII ст., грунтовно розбудована в XIX і XX ст., та дзвіниця з XVIII ст., а також дерев'яний хрест, поставлений на честь 950-ліття прийняття християнства на Русі. До 1975 року храм використовувався як костел.

 

У центрі Улазова стоїть дерев'яна церква, збудована у 1835 році, що вціліла під час пожежі в 1986 році, потім була відреставрована, багато років служила як костел. Поруч біля неї є дерев'яна дзвіниця з XIX ст. і дерев'яний хрест з каменем без таблиці.

 

По-варварськи зруйновано кілька храмів з цегли. У Гуті Рожанецькій залишилися лише руїни церкви (1836). знищеної у 1943 році. Не існує більше церкви св. Дмитрія, збудованої в 1754 році в Тенетиськах, церкви св. Параскеви (1806) у Любичі-Князі. церкви св. Параскеви у Старому Брусні та церкви св. Параскеви (1836) у Старій-Гуті.

 

Як жорстоко нищили польські шовіністи греко-католицькі храми, свідчать величні церкви Пресвятої Богородиці у Башні Долішній, історію якої розповів Дмитро Ханас («Наш край Любачівщина», вип. 4). Храм цей звели близько 1880 року за пожертву парохіян. Дах був покритий бляхою. Всередині стояв іконостас та два бічні вівтарі Ісуса Христа та Пречистої Діви Марії. У верхній частині довкола були хори, освічувало приміщення п'ять світильників. У 1932 році церкву обладнали електричним освітленням. При ній була мурована дзвіниця з п'ятьма дзвонами. У 1955 році варвари розібрали її, поламали й викинули частину іконостасу, а ікони, образи, вивозили до лісу й палили. Головний хрест з купола стягнули бульдозерами з допомогою линви, порізали й продали як брухт. З цегли збудували «Дом Людови», підлогу використали на обійстях. Найбільшого дзвона, захованого у землі, відкопали, розбили й віддали на брухт.

 

Доведені до аварійного стану, адже після війни переважно використовувалися для складів, обдерті та покинуті вірними по неволі, потребують реставрації муровані церкви: Пречистої Діви Марії (1899) у Крупці, дільниці Нароля, св. Дмитрія (1904) у Старому Дикові, Успення Пречистої Богородиці (1936) у Плазові. Занедбані приміщення церкви Покрова Пречистої Богородиці (1913) в Старих Олешичах з оригінальними настінними розписами митця Івана Калини та церкви св. Онуфрія (1806) у місті Олешичі, відбудованої 1936 року, упорядковані вихідцями з цих поселень у 2006 році, очікують ґрунтовного відновлення.

 

Церква Старого Дикова від 2007 року стала пам'яткою, відомою у світовому кіно: тут було знято кінострічку польського режисера Анджея Вайди про Катинь.

 

Церква св. Юрія (1900) в місті Чесанові стоїть понівечена. Крізь вибиті вікна видніються мистецькі настінні образи, які в 1935-1937 рр. створив славної пам'яті маляр і різьбяр італійської школи Григорій Кузневич з Старого Брусна.

 

Побудована у 1870 році на кордоні між Коровицею Голодівською і Коровицею Самою у візантійському стилі церква св. Архангела Михаїла, відновлена і добудована у 1936 році. Вона містила образи св. Михаїла та св. мученика Йосафата Кунцевича. Після очищення приміщення від добрив з церкви викинули вівтар, повідривали підлогу, повибивати вікна, довели її до стану руїни.

 

Низка церков, переважно мурованих, найкраще збережених після війни та депортації українців, була перетворена на костели. До таких належить церква у Горинці (1818) з дзвіницею брамного типу, перебудована у 1984 році, дерев'яна церква св. Миколи Чудотворця (1931) у Радружі, церква св. Параскеви (1910) у Корнях, дерев'яна церква (1799) з дзвіницею (1920) у Лівчі, збудований за проектом архітектора Василя Нагірного храм св. Юрія (1910) у Верхраті, який нагадує базиліку св. Петра в Римі, відновлений 1980 року та церква св. Димитрія у Щуткові.  

Римо-католики зужитковують тепер муровані церкви у Волі Олешицькій, в Щуткові (1904), у Люблинці Новому (1908), в Новому Селі (1907) та дерев'яні церковки у Хотилюбі (1888), у Хлоп'ятині, в Довжневі та в Німстові (1910-1912).

 

 

Ще з 1761 року у Махнові існувала дерев'яна церква, що згоріла під час пожежі 1892 року. Муровану церкву, збудовану до 1904 року за проектом Василя Нагірного, розмалював майстер-самоук Сідорський. Збереглися у вівтарній частині ікони святих Володимира, Ольги, Кирила та Мефодія. Після воєн майно церкви пограбовано й знищено. У 2004 році храм був відновлений і діє як костел Різдва Пресвятої Богородиці.

 
Подекуди українські святині, яких немало знищили поляки,  засоромившись за скоєне, відновлює польська влада. Церква св. Миколая в Селиськах була збудована у 1901 році коштом П. Сап'єги. Має іконостас ХVІІ-ХVІІІ ст. та дзвіницю з 1830 року і була відреставрована за ініціативою Суспільної Комісії Охорони Пам'яток Церковного Мистецтва. Завдяки клопотанням цієї ж комісії у 1999 році відреставровано церкву св. Параскеви (1713) у Новому Брусні, розбудовану у 1906 році. Іконостас для неї малював і різьбив талановитий митець Григорій Кузневич.
 
Церква в Любачеві правдоподібно існувала вже у 1330 році. На місці попередньої дерев'яної церкви у 1883 році була збудована церква св. Миколая за проектом Василя Нагірного у візантійському стилі під впливом неокласицизму.

Настінна поліхромія змальована ймовірно Антоном Яблоновським у XIX ст. Колись тут був гарний іконостас з XVII ст. майстра Івана Рутковича, згодом перенесений до катедрального собору в Перемишлі. Неподалік є кам'яна дзвіниця з XIX ст. та плебанія з 1900 року. До 70-х рр. XX ст. святиня була зачинена. З 1994 року в ній знову відправляються Служби Божі о. Іваном Тарапацьким для греко-католиків.

 
Греко-католицькі літургії служать також у церквах Верхрати, Гребенного та Пріся.
 
Наведені факти засвідчують, що 25 відсотків церков на теренах Любачівщини зруйнувано, 18 – занедбано й поступово занепадає, і 57 – вціліло. Отже, щоб перешкодити деградації храмів і зберегти нашу духовну спадщину на рідних землях, маємо всіма законними способами добиватися відновлення та охорони цих будівель з боку відповідних органів польської держави. Товариства «Любачівщина» та «Холмщина» повинні організувати рейди з метою впорядкування приміщень занехаяних церков і цвинтарів.