Герої з села Добра – Іван Семен та Грод Василь (автор: Павлівець Теодор)

опубліковано 25 жовт. 2012 р., 23:46 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 лист. 2012 р., 05:29 ]

Автор: Павлівець Теодор, 1935 р. н. в с. Дібча Ярославського повіту

Вісник Любачівщини №15, Львів – 2007. – 96 стор.

Село Добра, Ярославського повіту, з присілками – Стежки, Лехмани, Тараскі мало вигідне розташування для ведення прибуткового господарювання. Сприяли тому великі поля орної землі, в напрямку Лехманів до м. Олешиць простяглися безкраї ліси, а понад річкою Любеня пишні трав'яні луки.

Після розвалу Польщі в 1939 році, із приходом перших москалів 17 вересня цього ж року, по річці Любеня був встановлений державний кордон між фашистською Німеччиною і більшовицькою Росією.

Села, які належали до добранської парафії, наприклад – Дібча, вже залишилися по той бік державного кордону. А село Добра всеціло підпало під більшовицьке панування. Нові зайди зі Сходу стали наводити свої порядки. Був призначений головою сільської ради, із своїх, бездарний неук – Попік.

Чия садиба була ближче 800 м. від кордону – підлягали виселенню. Терміново по р. Любеня монтувалася дротяна загорожа і закопувалися прикордонні стовпи. Всі селяни відчули «могутність» нової влади. Вже з подання голови сільради п'ять родин, як «куркулів», було виселено в сибірські далі...

Люди були схвильовано насторожені про подальшу свою долю.

Національно свідома молодь, не без вагань, визначилася в подальших діях. Стали переходити кордон, який ще був на початках досить прозорим в напрямку села Рудки (за 3 км. від с.Добра). Далі на станцію в Ярослав і їхали в Німеччину на роботу.

Тут варто зупинитися на окремих особистостях, що виїхали в Німеччину, а в майбутньому стали ватажками національно-визвольної боротьби на наших теренах – живою легендою, які наводили страх на польські щовіністичні банди і міліцію обивательську. Сформовані ними підрозділи самооборони, що базувалися на присілку Лехмани, в чорному лісі, були засторогою для польських банд.

Іван Семен – 1921 року народження і Грод Василь – 1919 року народження, народилися в с. Добра, в селянських сім'ях. Після виїзду в Німеччину, в 1940 році потрапили в офіцерську школу. По вишколі були прикликані в дивізію «Галичина».

Під час дислокації під м. Броди, І. Семен керував достатньо чисельним відділом українського війська. Дивізійники, з інформації своїх командирів, свідомо оцінювали свою роль у даній війні.

Після подій 30 червня 1941 р., коли гітлерівці арештували український уряд у Львові, кожен свідомий українець не мав права більше довіряти фашистам.

Командири дали команди – не вступати в бойові дії з більшовицькими військами, а відступати, зберігши зброю, для подальших потреб української держави.

І. Семен і В. Грод відходили різними шляхами, бо служили в окремих підрозділах. Розпорошені по 3-5 чоловік дивізійники добиралися до своїх домівок. У дорозі було тривожно, бо есесівці і польова жандармерія в будь-яку мить могли затримати з відповідними наслідками...

У селі В. Вільшаниця, на Золочівщині, поміняли військовий мундир на поношене селянське лахміття, їх п'ятеро – хто із серпом під пахвою, а хто з мотикою подалися в напрямку м. Львова.

Біля м. Львова німці перехопили «сільробів». По штампах на руці визначили їх приналежність, затримали і посадили в льох. Скориставшись не досить дбайливою охороною, їм вночі вдалося втекти. Далі добиралися до своїх сіл поодинці. Семен І. прийшов до дому після жнив. Через три дні повернувся в с. Добру Грод В. Побратими знову зустрілися в рідному селі.

Маючи військовий вишкіл, розуміючи політику Кремля і польського керівництва в Лондоні, дивізійники стали формувати партизанські підрозділи – СКВ, із молодих хлопців з навколишніх сіл і с. Добра. Свідома молодь активно відгукнулася на заклик ініціаторів. Наближалася зима 1944 року. Фронт пішов на Захід, почали роїтися польські шовіністичні банди. Українцям потрібно було думати, як захистити себе на тих теренах від всякої наволочі.

Сформовані партизанські з'єднання в лісі між с. Лехмани і с. Молодичі стали викопувати криївки, в яких під зиму знаходилося понад 300 чоловік. Харчами забезпечували селяни навколишніх українських сіл, а саме: Добра, Дібча, Рудка, Тварди, Теплиці і ін.

Відомий Попік, що був головою сільради при «перших москалях», не хотів із розумінням поставитися до потреб партизанів. У нього було три корови. Дві з них привів із фільварку задарма. Одну в нього взяли, з повним роз'ясненням про нажите ним майно. Йшов початок 1945 року. Попік по слідах корови виявив місце криївки, звернувся до радянського гарнізону, що розташувався «За горою», біля с. Добра, поскаржився на кривдників і запевнив, що покаже місце криївки.

Командир гарнізону викликав з м. Синяви команду поліцаїв в кількості 50 чол. і по супроводу Попіка вийшли на криївку. На посту стояв боєць Пилип Іван, який вчасно запримітив наближення поляків. Підрозділ партизан оперативно зайняв вигідну позицію і шаленим вогнем скорострілів відбив навалу поляків.

Надалі поляки довго не наважувалися заходити в ліс під х. Лехмани. Була зима, але залишатися в розкритій криївці було не можливим. Партизани змушені були розподілитися на менші підрозділи і знаходити місце перебування в навколишніх селах.

Криївка, яку спорудили І. Семен і В. Грод була в с. Дібча. ще одна криївка була в присілку Ковалі, в стодолі Никеруя Івана.

Десь в кінці січня бійці, які виконували певне доручення, поверталися в місце своєї дислокації. У нічний час, проходячи через село Рудка, вирішили заночувати в хаті одного з бійців, який був серед них. Село Рудка різнонаціональне, хтось із поляків навів польських поліцаїв на місце пристановища упівців. У результаті нападу загинув у перестрілці один із бійців – саме син господаря. А Семену Івану, Гроді Василю і Муляру Івану вдалося в процесі перестрілки відступити в напрямку с. Добра.

Жертвою цього бою, крім полеглого бійця, став тяжко поранений Семен Іван. Друзі допомогли йому вибратися в с. Добра, а далі почалися будні лікування в родинному будинку. Надавав допомогу лікар – поляк із м. Синяви, якого бійці під великим секретом (для лікаря) залучили для надання допомоги Семену.

Після цієї події неможливо було довго залишатися в селі, бо повсюдно рискали польські офіційні і бандитські формування. Бійці перебралися в с. Дібча в заздалегідь підготовану криївку в стодолі Станька Івана (Крищишин) з подвійним виходом – один із стодоли, другий до комори сусідньої хати Михайла Кудлака (писар).

У суперечливих домислах стало важко зрозуміти – хто здавав польським поліцаям місце розташування криївок, одна з яких була на обійсті Никеруя Івана на присілку Ковалі, друга – в с.Дібча на обійстю Станька Івана. Напередодні, з мотивацією поміняти одяг, вийшли з криївок – Наконечний, із села Воливи і Качмар Нестор із села Рудки (з різних криївок). У Качмара Н. мати була полька, і, можливо, цей фактор став головним у запроданстві...

У криївці в с. Дібча, крім Семена І. і Грода В., знаходилися Федак Михайло із с. Дібча, Зілінка Михайло із с. Теплиці, Качмар Нестор із с. Рудки.

Взимку 1945 р., 12 лютого, недільного ранку польські поліцаї прибули на шести возах, на присілок Ковалі, оточили обійстя Никеруя Івана, викрили криївку і арештували Никеруя Ілька і Кудлака Івана. Цього ж дня поліцаї в с. Дібча оточили садибу Станька Івана (Крищишин), під стодолою якого була криївка.

Поліцаї підпалили стодолу, Грод та Семен і Федак Михайло (Хасо), скориставшись підземним переходом, перейшли в сусідню хату – Кудлака Михайла. Зілінка Михайло був тяжко поранений із скорострілів, а далі підірвався гранатою. Довго тяглася перестрілка – до настання темряви. Поляки наполягали добровільної здачі оточених, але партизани відповідали вогнем з автоматичної зброї. Неодноразово посилали до оточених господаря хати Кудлака М. з пропозицією на добровільну здачу. Патріоти різко попередили М. Кудлака, щоб з подібними пропозиціями більше не приходив...

«Ми загарбникам ніколи не здамося». Горіла стодола Станька І. і хата Кудлака М., падало перекриття. Поляки намагалися закидати хату гранатами. І. Семену вдалося заволодіти автоматом і набоями польського поліцая, який намагався через вікно вкинути гранату в хату, але він встиг випередити вояка своїм пострілом. Його амуніція знадобилася їм для самооборони. З настанням темряви і диму, що стелився від пожежі, бійцям вдалося вибратися із хати, в якій вже падало перекриття. Вони по-братськи обнялися і розбіглися в сутінках темряви на різні боки. На жаль, ворожа куля настигла Федака Михайла, який біг в напрямку поля. Гроду В. і Семену І. вдалося живими вибратися з того шаленого пекла. Враховуючи те, що Семен І. два тижні перед тим був тяжко ранений в перестрілці в с. Рудка, йому геройським зусиллям вдалося добратися до рідної хати.

Декілька хвилин перед тим, як з'явився І.Семен, першим прийшов В. Грод, щоб повідомити батьків І. Семена про трагічну подію, що сталася в с. Дібча. Довго не можна було затримуватися у батьківській хаті; добре відомі українські патріоти В. Грод і І. Семен завжди були спокусою для польських офіційних і неофіційних банд.

Племінник Івана Семена, Михайло, запряг коня у сани і відвіз їх на хутір Лехмани – місце надійного перебування.

Із настанням весни 1945 року польські банди стали менше нападати на наші села. Селяни вчасно обробили землю, засіяли ярину, посадили всяку городину. Українські військові формування стояли на сторожі нашої безпеки.

У кінці травня 1945 року підрозділи УПА з почестями перезахоронили тіла Федака Михайла, Зілінку Михайла і Кушніра Мирослава, який теж загинув при розкритті криївок, на цивільному цвинтарі в селі Добра. Домовини воїни УПА несли на раменах до самого цвинтаря під супровід мелодій партизанських пісень і плачу односельчан.

Настав час провести порахунки із зрадниками, що принесли стільки горя селянам Добра. Перший радянський голова – небезвідомий Попік був, в присутності сільської громади, приречений на заслужену кару!

Шаленіли польські зграї в навколишніх селах. Люди родинами із сіл – Теплиці, Ядамівка, Красне, Рудка перебиралися до сіл – Добра, Дібча, що наближені були до чорного лісу, який для поляків був межею застороги – там панували відділи УПА.

Здається, всі нещастя і біди, які можна було зібрати, зійшлися над людьми цього регіону, щоб розчленувати їх на частини і винищити.

Польські людожери із банд «Радван», яку очолював подпоруччик Армії Крайової і «Волиняк» – Броніслав Гліняк, Юзеф Задерський – тільки вишукували нагоди, щоб напасти на українське село – вирізати людей, спалити село, а майно пограбувати.

Ось фрагмент із архівного матеріалу, який записаний на допиті в Службі Безпеки ОУН на псевдо «Сніговий» (з протоколу ч.614 з 28.08.1946 р. – Ожга Ян, нар. 25.10.1922 р. в с. Добра, пов. Ярослав.) про спалення с. Стежки:

«В акції на прис. Стежки навесні 1945 р. (11.04.1945 р.) брали участь три міліційні станиці, а саме: із сіл Добра, Майдан Синявський і м. Синява, я в тій акції участі не брав, тільки мій брат Петро. З того, що мені оповідав брат, знаю, що в тій акції спалили прис. Стежки і застрелили около 30 (тридцять) мешканців – українців. Додому брат приніс: 2 парі штанів, 2 пари білизни, 2 блузи, 1 пару черевиків і 1 плащ. Він хвалився, що під час акції застрілив дві дівчини, одного хлопця і одного старшого мужчину, та спалив три будинки. Родичі трохи кричали на брата, а коли побачили пограбовані речі, які він приніс, то перестали.»

На Зелені Свята 20 травня 1945 року, розвідка донесла, що біля с. Рудка групуються поляки з метою спалити с. Добра. Відділ охорони, що був на сторожі с. Добра, вийшов назустріч польським бандитським формуванням, щоб перекрити шлях грабіжникам. На жаль, сили були нерівні і бійцям самооборони прийшлося відступити, а поляки, наче татарська орда, стали грабувати господарки і палити будівлі.

З протоколу допиту того ж «Снігового»:

«Радван» зорганізував відділ, який зробив акцію на с. Добра, пов. Ярослав. Відділ числив близько 150 людей. До цієї акції «Радван» збирав цивільних з околишніх польських сіл – Синява, Оливи, Тварде, Пігани і Рудка. Перед акцією відділ зійшовся на Піганах, на пасовиську, де промовляв до людей сам «Радван», кажучи, що нині йдемо палити с. Добра.

Я в цій акції спалив 5 господарств: господарство Колодки Дмитра і забрав у нього масло, яйця і сир – сам Колодка втік і я не зміг його застрелити. Друге господарство, яке я спалив, було Застуденного Дмитра, від якого я забрав черевики, штани, сорочку, підштанці і куртку. Третє я спалив господарство Ожги Яська, де забрав я малі черевички, штани, блузу, кабатик і сорочку. Четверте я спалив господарство Каракли Яська – забрав: суконку, спідничку, черевики і шкарпетки. П'яте – Квашинського Олега – в нього я забрав: полотно, чоловічі чоботи, штани і блюзу.»

Брат говорив, що спалив вісім господарств і забив вісім осіб. Забрав також корову і ялівку, а на полі зловив коня. Також приніс 12 м. лляного полотна і 15 кг. сала. Пограбовану худобу з тієї акції ми продали купцям аж за Віслу.»

У цій акції бандою «Радвана» було спалено майже все село. Люди напочатках втекли в присілок Лехмани, але безпритульним довго існувати не можна було в прикрих умовах. Переселенська комісія, що розміщалася в м. Синява, активізувала свою роботу по виселенню. Люди, будучи у безвиході, без садиб і майна, змушені були зрікатися споконвічної пробатьківської землі, залишати оголені подвір'я і їхати в «більшовицький рай».

Боївка, очолювана І. Семеном і В. Гродом, яка стояла на сторожі сіл північної Ярославщини, надалі в своїй чисельності не могла чинити реального опору польським формуванням, які щоденно грабували навколишні села. Більше того, все населення до початку серпня 1945 року було виселено.

В одному спаленому селі Добра важко було знайти моральну і матеріальну підтримку. Наші оборонці Семен і Грод приймають рішення виїхати в УРСР за родичами.

Проблема на виїзд була непроста. Їх знали в окрузі поляки, за ними йшов розшук з початку 1944 року. Семен І. і Грод В., маючи військовий вишкіл, не один раз виходили «сухими» в бойових сутичках з поляками.

Серпневого дня 1945 року Семен І. і Грод В. використали місцевого поляка Хмеля Яська, якому поставили умову – забезпечити їх поліцейською формою одягу і відвезти на станцію Ярослав. Питання для поляка ускладнилось, бо ще потрібно було знайти третій мундир для бійця Когута.

Поляк Хмель Я. озброєним односельцям відмовити не міг. Всі троє в поліцейській уніформі успішно на возі приїхали на залізничну станцію в м.Ярослав. Свою зброю повстанці залишили під сидінням на возі поляка, а самі поїздом перебралися на Тернопілля.

Патріоти, які зі зброєю в руках стояли на сторожі наших українських сіл, відбивали напади польських банд, захищали людей від насильницького виселення, жили в жахливих умовах конспірації, для самозахисту від польських офіційних і бандитських формувань, приїхали на Тернопілля, куди були виселені мешканці с. Добра, тут же були зраджені односельцями.

Прибувши в с. Збараж, Бучацького р-ну, відомий своєю хиткою позицією ще в с. Добра пияк Кошик вигукував, що його там, в Закерзонні, патріоти Семен і Грод скривдили. Для НКВД цього тільки і було потрібно, щоб посадити у в'язницю одних і тримати в покорі всіх решту. Так наших патріотів-односельців зустріла комуністична Україна в'язницею в м. Бучачі.

Будучи під охороною НКВД, молоді хлопці були в розпачі, передбачаючи подальшу свою долю... В. Грод на той час вже був жонатим, але його жінка залишилася на Засянні, згодом виїхала на Пруські терени західної Польщі. І. Семен ще був одиноким.

Важко тепер пояснити мотивацію того, як повівся начальник НКВД в м. Бучачі – вночі викликав арештованих, висвітлив їм повну інформацію про їхні дії на Закерзонні, видав паспорти і порекомендував виїхати в невідомому напрямку. Молоді люди подалися на шахти Донбасу – працювали на відновленні соц. індустрії після воєнної розрухи...

На той час в Донбас скеровували кого завгодно, і в першу чергу злочинців, що мали за собою немалий криміналітет, з Росії. Цей прошарок «трудяг» зневажливо ставився до всіх, хто працював із Західних областей України. Не могли В. Грод і І. Семен зносити образ у висловах слів проти Бандеру, за ідеї якого вони зовсім недавно воювали. У зручний для того момент спровокували аварійну ситуацію, де жертвами стали явно виявлені шовіністи, що мали упередження до молоді із Західної України. Довелося знову міняти місце перебування. Вони прибувають в с. Тулиголови, Комарнівського р-ну Дрогобицької обл.

У минулому це було майже повністю польське село. 1945 року його заселили українці з різних областей Надсяння. Секретарем сільської ради села працював п. Яріш, переселений із с. Дубровиця на Ярославщині. Взявши на себе велику небезпеку перед каральними органами, виробив В. Гроду і І. Семену паспорти, помінявши батьківські імена.

У 1949 році в Західній Україні почалася суцільна колективізація. Багатодітні сім'ї наших односельців не уявляли собі життя без власної господарки. Цей жах в очах переселенців передавався людям наче приречених долею на вимирання. П'ять років тому залишили віками нажите майно польським шовіністам, тепер зайди зі Сходу забрали останнього коня і землю в колгосп. А ще в пам'яті був голод 1947 року.

Люди піддалися на агітацію і виїхали в степові області України – Запорізьку, Миколаївську, Одеську. В 1950 році долі наших героїв-односельців В. Грода і І. Семена розійшлися. І навіть невідомо, чи ще колись в житті вони зустрічалися...

У березні І. Семен разом з родиною Павлівця Михайла, що виїхала в Одеську обл., перебрався в степову Україну і разом з господарем працював у сільському господарстві.

В. Грод виїхав в Росію, в м. Саратов. Там він одружився із дівчиною з Хмельниччини. У них було дві доньки.

Останні спогади датовані 1982 роком, коли Грод В. приїжджав у гості до Макари Дмитра, який жив в с. Тулиголови на Городощині.

Семен Іван одружився в 1947 році в с. Збаражі з Анастасією Жук, у якої було два брати і мама. У 1950 році окремі родини с. Добра з Тернопільщини переїхали на Миколаївщину. Разом з іншими переїхала і дружина І. Семена з маленькою донькою Славою.

Семен Іван довго не міг перебувати на одному місці – з метою конспірації.

У 1950 році перебирається з Одещини в Калмицьку автономію. Там він працює в радгоспі завідуючим фермою, згодом – заступником голови радгоспу. Розшукав свою дружину з донькою, які незабаром перебралися до нього в Калмикію. Маючи високу репутацію відповідального працівника, він був у повазі керівництва радгоспу, розбудував житло, на кінець зажив з дружиною спокійним життям. У сім'ї ще народилося двоє синів. Діти отримали відповідну освіту, всі мають свої сім'ї. Старший син працював механіком, молодший – головою радгоспу. Діти Семена Івана підтримують родинні зв'язки з родичами, які живуть в с. Лапаївка, Пустомитівського р-ну.

Помер І. Семен на Калмицькій землі 1981 року. Гроду В., який перебував на Городощині у 1982 році, було відомо, що відійшов у вічність його побратим, з яким пройшли великий шлях спільної боротьби з ненависними ворогами на Закерзонні, рятуючи своє життя і життя знедоленого люду на Ярославщині від польських шовіністичних банд.

Трагічна доля не однієї родини, не одного села, яке потрапило за лінію Керзона з ласки «великих» керманичів тогочасної держави. Хто може тепер дати ціну тим страхітливим жертвам, якими стали селяни українських сіл Надсяння від південної с. Павлокоми до північного на Ярославщині – с.Пискоровичі і сотні інших?. .

Скільки замордовано безвинних людей, які могли б у соборній своїй державі стати корисними в розбудові суспільства, можливо – стати відомими військовоначальниками чи знаними науковцями.

На завершення хочеться навести яскравий приклад, яких талановитих людей зродила Галицька земля, де розташовано с. Добра. Родина Лепіхів із с. Добра перебралася теж на Тернопілля, згодом у 1950 р. – на Одещину. Наймолодший син Ярослав Ілліч після закінчення школи вступив до Одеського інституту, по закінченню якого був скерований на роботу в Грузію. Працював наполегливо і творчо – захистив кандидатську дисертацію. Повернувся в Одесу на зорі незалежності, продовжував працювати в науці. Тепер він – доктор фізико-математичних наук Одеського університету.

Виховали з дружиною Ларисою сина і доньку. А скільки людей нашого краю могли стати відомими і корисними нашому суспіль­ству і рідній Батьківщині!..