Галані - село мого дитинства (автор: Школик Михайло)

опубліковано 21 серп. 2012 р., 14:48 Степан Гринчишин

Автор: Михайло Школик, уроджениць с.Галані на Любачівщині

Вісник Любачівщини №11, Львів – 2004. – 96 стор.

 

 

У двох кілометрах – на північ від села Радруж і в кілометрі на схід від Горинця розташоване село Галані, посередині якого протікає невелика річка втоком із Сопота й далі з курортного тепер Немирова.

 

До 1945 р. село Галані налічувало 45 господарок з хатніми будівлями. Більшість господарів мали в користуванні по 5 га орної землі, по 2 га лісу, по 1-2 га лугів для сінокосу У селі проживали багатодітні сім'ї: Школик Юзина, Пик Михайла, Клин Донька, Прус Івана, Школик Михайла, Пик Стефана, Гедз Яцка, Галань Онишка, Женюх Стефана, Школик Івана, Тимчина Романа, Гедз Андрія, Дубневич Луки, Ільчишин Романа, Школик Гринька та інші. Проживали й дві польські сім'ї – Генча Юзик, Войтик Катерини.

 

Пригадую батьківську дерев'яну хату під стріхою, садок під хатою, велике подвір'я. По одній стороні подвір'я – велика стодола, куди звозили збіжжя, стайня для коней, хліви для худоби. За сусідськими хатами з горбочка виднівся гостинець у напрямі Рави-Руської. Біля гостинця стояла корчма Гаптула.

 

Запам'ятався високий рудоволосий німець, який застрілив нашого пса Босого. І прихід у село наших «визволитлів» у 1944 р., улітку, то був їх другий прихід. Я прибіг до мами та закричав: «Мамо, машкаль лапає нашу курку!» То був солдат невисокого зросту, взуттям слугували обмотки, гвинтівка волочилася за ним. Їх гнали на захід інші, обмундированіші солдати.

 

У село –навідувалися» поляки. Вони грабували все, що тільки для них підходило. Забрали нашу свиню, і коли цьотка Пазя запитала їх, куди вони її забирають, то поляк відповів: «До дупи на співання».

 

Ночували в нашій хаті й партизани, але ні батьки, ні ми – малі діти – не знали, що то за люди. Поночівлі забирали коня нашого, а залишали загнаного або кривого їхнього коня.

 

Одного разу поляки вишукували зброю, все поперевертали в хаті, зі скрині забрали найкращий одяг. Поляк стояв посеред хати з пістолетом доти, доки проводили обшук. У цей час другі поляки допитували тата, били його. Та найстрашніший жах настав у листопаді 1945 р., коли було наказано вибиратися з хати. Нас у сім'ї було: баба, дві цьотки, три сестри (наймолодшій було півроку), два брати мої. Стрика Михайла було прийнято до дивізії «СС- Галичина» разом із 12 (чи 15) чоловіками з села Радруж. І ми тільки: згодом дістали звістку з Сибіру, де його, як полоненого під Бродами, відправили на шахти. Дякувати Богові, що залишився живий (один з 12-15).

 

Спочатку нас відправили до села Смолин, що було за кордоном Польщі, де ми пробули в чужих людей до 13 грудня (до Андрія). А вже на Миколая нас відправили до Рави-Руської на залізничну станцію для подальшого переселення в глибинку СРСР. Що творилося на станції Рава-Руська, зараз тяжко описати. Падав сніг, почалися морози, а люди були на возах разом із дітьми та тим лахміттям, що взяли з собою. Періодично подавали на станцію товарні вагони. А наприкінці січня нашу сім'ю разом із іншими заштовхали у товарняк разом із конем (один врятувався на все село), коровою, возом, лахміттям. І на наше щастя, нас везли недовго. На початку лютого товарняк зупинився на станції Сихів. Стояла заметіль, морози. Надійшов наказ усім вигружатися із товарного вагону. Батьки знайшли барак біля теперішнього п'ятого цегельного заводу на вулиці Зеленій. Пробули ми в бараку цілий тиждень, а потім поселили нас (11 осіб) у коморі польського господаря Хмара в селі Зубра (Зубжа). Отаке-то наше «добровільне» переселення з рідних українських земель.

 

Р.S. Пролетіли роки, ми повиростали, але завжди і батьків, і нас тягнуло подивитися на рідні землі. І ось із допомогою товариства «Любачівщина» я в листопаді 2000 р., через 55 років, відвідав село Галані. Перед очима у заростях кущів, ліщини побачили ми три господарки з 45-ти. Пощастило Тимчині Володі, його хата вціліла. Крім цієї хати, ще збереглися хати Дубневича Луки та Войтик Катерини.

 

Розповів Михайло Школик із допомогою односельчан Василя Степановича Пика та Пелагеї Василівни Коцур (дів. Школик).