Доля сім'ї Леонтовичів (автор: Леонтович-Зельман Марія)

опубліковано 13 бер. 2013 р., 13:51 Степан Гринчишин

Вісник Любачівщини №19, Львів – 2011. – 96 стор.

 

 

 Леонтович-Зельман Марія, 1937 р. н., с. Лукавець на Любачівщині

 

Минув січень 1945 р. Пройшли «акції», які вчиняли поляки з інших сіл: мордували, знущалися і вбивали українців. Вже були складені списки людей, які повинні були виїхати в Україну. Зроблено описи майна, але ніхто з українців не хотів покидати рідну батьківську землю, бо сподівалися, що все минеться. Коли стало зрозуміло, що добровільно ніхто виїжджати не хоче, почали знущатися поляки з українців нашого села. Постійно нагадували, що давно пора виїжджати, що нам тут не місце, бо одягаємося не так та навіть шапки носимо по-українськи. Але в лютому, як я уже писала в одному із попередніх випусків «Вісника», прийшли москалі і змусили збиратися до виїзду. «Якщо не хочеш на Україну, то поїдеш на білі ведмеді», – повторювали вони.

 

Настала зима, падав сніг. На віз кинули сіна для корови, яку прив'язали до воза, нам трьом малим дітям кинули перину і посадили на воза. Щоб зверху не падав сніг чи дощ, тато приробив від драбини до драбини воза луки, зверху накрили їх матами, виплетеними з соломи. Вийшла така собі циганська «кибитка». Але і це не рятувало нас від холоду. Так ми їхали від села до села понад 50 км від границі. Доводилося ночувати, де прийшлося, зазвичай – на підлозі, якщо добрі люди пускали до хати. Так ми доїхали до села Зашків.

 

Нелегким було життя і на «чеколядовій Україні», але тут вже не від знущань поляків, а від москалів, які шукали в нашій хаті криївки «бандерівців». Хата, яку нам виділили для поселення, стояла недалеко від лісу. Мало не щодня проходив цілий гарнізон із грубими та гострими на кінцях дротами. Вони проколювали ними підлогу в хаті, стайні, стодолі, проколювали і скирти соломи, розкидали її. А ночами, ламаною українською вигукували і шукали Васю. Ми брата називали Іванко, а москалі називали Вася. Так вони перевіряли, чи маємо ми з хлопцями – партизанами з лісу зв'язок.

 

Голова сільської ради відразу взяв брата до себе секретарем. Брат закінчив у Кракові торгівельну школу, продавав в крамниці.

 

Я не хотіла йти до школи, повторюючи: «Моя школа в Лукавці, ми повернемося туди і тоді я буду вчитися». А повернення не було. У вересні 1945 року я пішла в перший клас Зашківської школи. Але завжди мріяла побувати в Лукавці. В пам'яті відтворювала своє село, річку, в якій була сива глина і з якої ми ліпили різні забавки: м'ячі, посудинки.

 

Річка – притока Любачівки – була досить широка. Місцями в ній можна було купатися, брати глину, а місцями така глибока, що коли хлопці на конях туди заходили, то було видно тільки кінські голови. Брат завжди втішав мене, обіцяючи, що поїдемо-поїдемо, коли можна буде поїхати вільно. Але з української громади там нікого не залишилося, нікому було дати запрошення. Братові, на жаль, так і не судилося більше побувати в селі, де минуло його дитинство і молоді роки.

 

Сьогодні я можу поділитися враженнями від відвідин Лукавця після 50-річної розлуки з рідними землями. Село змінилося зовсім. Зникла річка, залишився лише струмок, якого очима я не помітила, тільки чути було, що в заростях щось дзюрчить, а недалеко від церкви він взагалі зник під землею.

 

Окремі місця ще впізнала. Колись на краю села росли молоденькі тополі, а тепер вони старенькі високі стоять посеред села. Зникла дорога, що вела до лісу і на пасовисько. Біля неї була висипана могила. А коли поляки з москалями розкидали її, то на дні знайшли одну пляшку з медом, а другу, в якій був список хлопців, що насипали цю могилу.

 

Хати наші були нові, побудовані в 1922-23 рр., дерев'яні. Після того, як нас змусили виїхати, деякі хати згоріли, а решту зруйнували поляки і на тих місцях побудували власні. Вулиці стали вузенькими, а дерева зістарілись...

 

У нас біля хати був шмат поля, який давав бідний урожай. Брати висадили там сосни. Коли ми виїжджали, то були маленькі деревця, а зараз величезні рівненькі сосни. Поляки розбудували колишню українську частину села і вона стала повністю польською.

 

І ще кілька слів про церкву. Після того, як нікого з української громади не залишилося, поляки використовували її в якості складу для хімдобрив. Крім того, вона ще й частково згоріла. Зараз її відбудували, як пам'ятку архітектури, але лише ззовні. Всередині нічого нема. Я мрію вишити образ і рушник, в знак пам'яті про те, що там вінчалися мої батьки і хрестили нас 10-ро дітей, та помістити в цій церкві. Після мене були там діти і внуки брата. Вони сказали, що там нема можливості це повісити. А зараз мені дуже і дуже шкода, бо я вже цього не зможу зробити, бо очі і руки не ті.

 

На кладовищі була піщана земля, дерев'яні хрести. Земля розсунулась, хрести, очевидно, попадали, і на тих місцях, де були могили наших дідусів і бабусь, тепер стали хоронити поляків, а український цвинтар фактично перестав існувати. Тільки ще де-не-де видно маленькі горбочки.

 

Отак склалася доля моєї сім'ї, з якої тільки мені, з Божої ласки, ще раз судилося побачити батьківські землі.