Дмитро Ківер – вірний син України. (Автор: Купич Іван)

опубліковано 15 трав. 2013 р., 13:14 Степан Гринчишин   [ оновлено 22 трав. 2013 р., 10:10 ]

Вісник Любачівщини №20, Львів – 2012. – 96 стор.

 

Дмитро Ківер народився 1924 р в селі Гаї, ґміна Стібно, повіт Перемишль. Батько його, крім невеличкої господарки, посідав вроджені здібності винаходити можливості улегшення собі в працях на власній господарці. Село Гаї положене около 7-10 км від польсько-української границі.

 

Недалеко від села Гаї – Грушовичі перепливає річка, яка відділяє від Гаїв Стібно, в котрому міститься влада ґміни і станція міліції. У Гаях і колишніх селах Грушовичі, Кальників, Хотинець населення було переважно українське. Ці села були граблені і часто атаковані через польську міліцію і військо, з них депортовано мешканців до Радянського Союзу.

 

Помимо частих нападів польської міліції і військ охорони пограниччя (ВОП) частина мешканців залишилася, у різні способи рятуючися від депортації. Багато мешканців з перечислених сіл зв'язані були з УПА. Між іншими Дмитро Ківер був членом УПА, стрілець служби безпеки, командиром якої, в тих околицях, був повстанець на псевдо Марко.

 

Тяжко було в цьому терені діяти воїнам УПА, бо в кожній хвилині грозила стріча з ворогом. Дмитро був молодий, пристійний, високого зросту, відважний. У час дій його в терені поміж селянами, при виконанні наказів свого командира, не одна чорнявка зорила за ним. Між іншими, йому приподобалася і припала до серця одна дівчина. За кожним разом, будучи близько її хати, його тягнуло вступити та хотяй поздороватись.

 

Весною 1946 р. день був гарний сонячний. Вже по полудню подають знак до криївки, що є спокій і можна вийти на повітря. Дмитро приходить до хати, дівчина подає води помитися, ставляє поїсти. Смачно поїдає Дмитро, та пригадує собі, що вчорашнього дня лише рано їв, а батько дівчини говорить, що в селі сусіди розказують, що, мабуть, виселення вже не будуть робити. Одні радіють, а другі не вірять. Ще старець не скінчив розмови, а тут бачить через вікно, як до хати в поготівлю до стрілу з карабіном входить поляк військовий. Дмитро зброю лишив у криївці – не має вже часу щось тут діяти, вскакує за двері, а поляк прямо входить до другого покою, де за дверима стоїть Дмитро і правою рукою ловить за цівку. Поляк стріляє, а Дмитро відхиляє карабін від свого напрямку, рука дерев'яніє, але Дмитро карабін не випускає з руки. Поляк бачить, що карабін не вирве з рук Дмитра, кидає його та що сил тікає з хати і дальше з села. Без карабіна живий догнався до своєї станції в Стібні. А Дмитро з пораненою здерев'янілою рукою з карабіном у здоровій руці поспішав до криївки.

 

Коли б не відхилив Дмитро карабін від себе, то кулю дістав би в живіт чи в груди, а так куля пішла в долоню при кості. Рука опухла, крові полилось, біль мав через два дні. Батько Дмитра шукав можливості умістити сина в шпиталь, щоб врятувати руку. Іде до Перемишля і знаходить колись знаного польського офіцера і просить його, щоб допомогти йому умістити сина в шпиталю, бо син мав якогось врізка та пішов на полювання диків та поранив собі руку. Офіцер погодився, що це зробить. Батько повертається, бере дві курки і гуску, садовить Дмитра на воза та їдуть до Перемишля. Стрічає офіцера, подає кури і гуся, офіцер забирає і заходять з пораненим Дмитром до шпиталю. Пораненого приймають та через два тижні Дмитро з підлікованою рукою, якій не загрожує нічого, повертається скрито додому.

 

В часі побуття в лікарні Дмитро купив газету «Dziennik Rzeszowski» та у день, коли хтось входив на салю у відвідини до своїх, то Дмитро закривав обличчя газетою, удавав, що читає її, щоб хтось з відвідуючих не впізнав його і не видав, як воїна УПА.

 

Коли вилікувався, повернув не до своїх батьків, а до своєї криївки. Як відпочив і вже добре володів рукою, що вже міцно держала пістоль «ТТ», тоді зголосив свій прихід своєму командиру Марку, який зобов'язав Дмитра до дальших діянь на визначеному терені.

 

У лікарні Дмитро присвоївся трохи до хворих поляків, освоїв польську мову, бо вони щось терпіли і не були такими, як ті, що нападали на наші села, грабувалали, вбивали та забирали і ув'язнювали, а там били, катували до смерти наших людей.

Від 1945 р народ український, замешканий на так званому Закерзонні, був позбавлений всіх прав людини до життя тодішньою владою комуністичної Польщі. Війська враз з органами Уряду безпеки (УБ), міліцією, ВОП та всіляка наволоч бандитів нападали на наші села – грабували, били, ґвалтували жінок, арештували, ув'язнювали, там били, катували до смерти, а декого змушували до співпраці з УБ.

 

Між іншими були такі, які згодились, щоб їх тільки випустили на волю. Але, коли в 1947 р. влада комуністична рішила виселити наших людей на західні і північні землі Польщі, кинула на наші села великі сили війська, які заблокували місцевості, попереривали контакти між селами, то тоді всі зрадники почали діяти на користь ворога, показувати, хто ким був або співпрацював з УПА. Війська обступили село і дали наказ за 1-2 години спакуватись і виїхати на дорогу. Виселенці були конвойовані до станцій, де були заладовані у вагони бидлячі, і вивезені, а дівчина, яку кохав Дмитро була в тяжи.

 

Кохана дівчина намовляє Дмитра все залишити, перебратися на станцію і виїжджати враз з нею, куди завезуть всіх. Виходів інших немає: застрілитися або їхати з дівчиною. Подумавши вирішив їхати, як радить кохана. Як умирати то в бою, а так якось хочеться жити. Прийшов день, що вранці військові обступили село та зарядили, щоб протягом однієї години мешканці з'їжджалися на дорогу.

 

Конвойовані були до станції Радимно, де заладувались у бидлячі вагони, а поміж людьми ходили убовці і міліція та опізнавали виданих зрадниками людей, між якими, не сподіваючись такого, був Дмитро. Підходить до нього військовий та відкликає на бік, а тут їх вже більше. Дмитра беруть за руки «Pójdziesz z nami». Без виходів Дмитро змушений покоритись.

 

Привезли до Перемишля, де зрадник Вишинський викладав йому всілякі чини, а убовські кати мордували до смерти. Заперечувати оскаржень катами вже не був в силі. По кількох днях закінчують протоколи слідчі, відвозять до Ряшова, де до тижня часу виводять Дмитра на суд. Без жодних пояснень, розмов, суд, який складався з 3 військових з арт. 85 сказує його на кару смерти. Суд GO 00 «Wisła», непідлягаючий жодним відкликанням чи помилуванню, негайно виконував вироки.

 

У камері смерти сидів сам Дмитро та ждав, коли кат прийде і покличе на розстріл. Коли по всьому опритомнів на другий день по вироку, подумав, що обмане – скаже що у нього в сховищі у пивниці 1 кг золота, про котре ніхто не знає. Може візьмуть його показати. Поїде він з убовцями і там буде комбінувати, щоб втікати, як його застрілять, то колись народжене дитя його поставить хрест на ньому, бо тут вирок виконають і ніхто не буде знати. Як подумав, так і вдалось обдурити. Попросив ключника, що хоче розмовляти з головним «спецом». Ним був жид. «Спец» – людина довірена, яка веде розвідку.

 

По кількох хвилинах приходить до камери «спец» і Ківер йому говорить, що має у пивниці у своєму домі 1 кг золота, про нього ніхто не знає, а він отримав кару смерти, та воно залишиться, ніхто не скористає, а шкода.

 

На другий день «спец» приносить картку паперу, подає олівець та говорить, щоб Дмитро нарисував докладно пивницю та стіну, де золото скрите. Довго надумувався, як це все нарисувати та як було б йому можливо вирватись.

 

Зараз по розданню вечері приходить «спец» і забирає папір від Дмитра. За два дні працівник адміністрації викликає Ківера з камери, а Ківер в духу прощається зі світом з думкою, що вже будуть виконувати на ньому вирок, виданий судом, а тут стражник проводить його на відділ, де сидять вироковці від 15 років до кінця життя. Сам собі Дмитро не вірить, що це він виживе. Довго роздумував над цею справою.

 

Оказалося, що «спец» у вириси на папері повірив та поспішив змінити вирок з кари смерти на 15 років. Про це і про золото мусів своєму довіреному сказати. Котрогось дня вибрався хитрий жид до села Гаї віднайти і забрати золото.

 

Від цього часу вже ніхто цього «спеца» у в'язниці в Ряшові не бачив. А було, мабуть, це так, що жид у пивниці нічого не знайшов. То хіба Бог Дмитрові ці мислі надав та охоронив від смерті. А жид, вертаючись назад з течкою, ходить у Перемишлі по пероні, а приятель його, котрий про це золото знав та побачив, що течка у руці та золото там, то треба жида втовчи та золото забрати. А все це боротьба за пусту торбу, бо щастя важніше скарбів.

 

П'ятнадцятилітнього вироковця з іншими в'язнями привозять до Центральної В'язниці Карної в Штумі. Дмитро сидить з іншими на четвертому відділі в камері 418, де рівно ж я перебував з десятилітнім вироком між ними. В'язниця в Штумі тяжка і грізна з дуже великим режимом, а тим більше, що харчування дуже скромне і було багато захорувань на легені – сухоти.

 

Всі українці були дуже тортуровані і виснажені під час переслухань через катів, тому багато з нас западало на заразливу, тяжку і майже невиліковну у в'язниці хворобу. Між іншим запав Дмитро, у нього на легенях викрили дві діри величиною курячого яйця. Записаних до невиліковних, в'язнів відвозили до Гданська в медичний інститут, де студенти доконували досвідчі експерименти на в'язнях.

 

Попадає рівно ж Дмитро на таке досвідчення до Гданська. В'язні, які знали його, вечером помолилися за упокій його душі, бо всі уважали що Дмитра вже не побачать. Він був утішителем: все говорив, що буде війна і вийдемо на волю. Стража в'язнична до нас відносилася дуже грізно. Стражники говорили: «Пересидиш 3-4 роки і не вмреш, то на п'ятий ми тя викінчимо». Так то «братній» народ потішав нас.

 

У в'язниці Штум всіх українців з вироками від 10 років до доживоття, було нас 485 осіб, скараних з арт. 85 КKWP. (Прямування до відриву південно-східних земель від цілості матері). Між нами були два грізні капусі (сексоти): Сконсий Юзеф і Дзюра Роман. До Сконсого вкидали в'язня і він розпрацьовував – подав опінію (характеристику), а Дзюру кидали на якийсь час до в'язнів під камеру і він розпрацьовував, як хтось дався. Переважно мовчали всі, коли таку наволоч кидали до згідливих хлопців.

 

Всі вже про Ківера забули та ніхто не споминав, тільки Бога просили, щоб не впасти в цю хворобу . Вже минуло більш, як пів року, виводять на 5-ти хвилинний шпацер, в'язні власним очам не довіряють: Дмитро як і попередньо усміхається та покивує головою – значить живий! Всі раділи, та була надія, що Бог дасть, що може волю побачимо.

 

Враз з батьками дівчину, від котрої агенти УБ забрали Дмитра, вивезли до Бань Мазурських та умістили в ПГР (польський радгосп). По кількох роках дівчина довідується, що її улюблений Дмитро сидить у в'язниці Штумі, пише до нього листа, він відписує та просить її, щоб приїхала до нього на видження.

 

Вона приїжджає і отримує зізволення на побачення. Розказує Дмитрові, що мають гарну дівчинку, подібну дуже до нього, яка питає, де тато, чому тато не приходить. Він лише слухає та думає, що також рад би побачити дитину, але хиба не діждеться того, тому що почувається щораз слабший. Пише до дівчини, що дуже хворий і вже може і не побачитися. Вона відписує йому, що приїде до Штуму і буде просити начальника, щоб зізволив на шлюб, бо коли з ним так дуже зле зі здоров'ям, то, не дай, Боже, дитина не буде мала батька. Дмитро відписує, що дуже радий з цього, як полагодить все, то добре буде.

 

Незабаром дівчина приїжджає до Штуму, вияснює начальнику ситуацію о його здоров'ю, начальник виразив згоду і в адміністрації в'язничній оформили розписку про шлюб.

 

З в'язниці Дмитро вийшов на волю під кінець 1954 р., а чи шлюб повторював, не знаю. Жінку взяв до своїх батьків, які жили в селі Врублі, ґміна Бані Мазурські.

 

Науковець Євген Місило в 1990-тих роках питав мене, чи знаний мені Ківер Дмитро, бо він в архівах судових знайшов, що Ківер Дмитро сказаний вироком суду у Ряшові на кару смерти, а в актах не має дня виконання вироку – тобто екзекуції і не має помилування. Так виглядає, що Ківера немає між вмерлими, а тим більше між живими.

 

Довгі роки жили Ківери в селі Врублі, де виховали ще двох синів, а Дмитро дочекався внуків від доні і сина, а жінка в роках 1980 захворіла і померла. Оженився Дмитро вдруге та виїхав з батьками і дітьми у свої сторони до Грушович, де проживав добре і був щасливий, пережив 85 літ. Помер від тяжкої хвороби у власній хаті і на рідній землі.

 

Ще кілька слів про героя, вірного та справедливого сина українського народу і борця Батьківщини. Розказував мені Дмитро, коли жив при батьках, з жінкою і синами і донею, про таке. З батьком поправляли стару обору. Прийшов до них «панок» в капелюшку, відкликав Дмитра на бік та розказував йому про чини, які ніби то поповнив в роках 1944-1947. Пропонує Дмитрові, щоб згодився співпрацювати з ним з УБ. Було це перед 1980 роком, коли, як не виразить згоди, то може ще раз дістатися до в'язниці.

 

Так було три рази, а Дмитро відмовлявся. Може за місяць часу знову приїжджає і ще більше страшить і переконує Дмитра, щоб погодився і підписав зобов'язання, Дмитро відмовляє а УБ-овець відходить і каже: «Надумайся». І так через кілька місяців приходить та питає, а Дмитро відмовляється.

 

Одного разу приходить, а Дмитро з батьками приготовляє дерево до різання на дошки. Коли УБ-овець наступного разу казав Дмитрові завершити діло, вже нервово не видержав Дмитро, вхопив топір в руки і до УБ-овця: «Ти, твоя мать така то така! Вже раз нехай скінчиться, а ти мені з під цього топора живим не вийдеш!» Переляканий УБ-овець втік з подвір'я, та більше вже не страшив Дмитра. Так прогнав сатану Дмитро від себе до кінця свого життя.

 

Хай, Дорогий Друже, легкою буде Тобі рідна земля.

 

Вічная пам'ять Тобі, Дмитре!