Дитинство моєї бабусі

опубліковано 13 вер. 2011 р., 05:32 Степан Гринчишин

Андрій Гутий. Журнал «Наш край Любачівщина», 2000, №1.

 (Подається у скороченому вигляді).

Спогади бабусі Ганни Юріївни Крупської, 1934 року народження, уродженки села Гораєць Любачівського повіту, – записав її онук.  

– Народилась я, онучку, на тих землях, які сьогодні належать не Україні, а Польщі, хоча колись вони були українськими. Було там, на Любачівщині, надзвичайно гарне і миле привітне село Гораєць. У цьому селі я народилась, там минуло моє дитинство. Швидко летіли мої дитячі роки і ось настав день, урочиста хвилина, яка запам’ятовується на все життя, – початок навчання. Я, Андрійку, в цей день читала вчительці та дітям віршика:

Україно, моя мила,

Ти моя рідненька,

Я тебе так щиро люблю,

Хоч я ще маленька.

Хоч про тебе, Україно, дуже мало знаю,

А за тебе, Україно, Господа благаю.

Рано встаю, Богу ся молю,

Щоб поміг нам осягнути

Золотую волю.

Школа наша була гарна, двоповерхова. Працювали у ній люди, в серцях яких ми завжди чули любов і тепло до нас, дітей. Була це сім’я вчителів Мазураків. Вони навчали нас не тільки восени, взимку, навесні, але і влітку. Це навчання відрізнялося від теперішнього. Ось, наприклад, вліті ми ніколи не сиділи за шкільними лавками, а завжди мандрували в ліс, ходили на річку. Вчителі нам багато розповідали про історію України, давали читати різні книжечки, заняття робили в іграх. У вільний час від занять у школі я разом з братом пасла корови, вівці. У довгі зимові вечори, коли за вікном завівала хурделиця, моя мама вчила мене вишивати, в'язати рукавиці, шкарпетки, шити, бо сама була дуже доброю кравчинею.

Як бачиш, онучку, ми не тільки вчилися у школі, але старалися допомагати своїм батькам. Весною і восени батько навчав синів орати, а зимою – ткати полотно. Наш тато був прекрасним знавцем ткацького ремесла.

Щонеділі кожна сім’я ходила до церкви на Богослужіння. А на підліссі стояла капличка. Старі люди казали, що на річці одного разу з’явилася Божа Мати, і в ознаменування цього на тому місці було збудовано капличку. Люди ходили сюди вмиватися, бо вважали, що ця вода є цілющою. Саме завдяки цілющим властивостям цієї води багато людей врятувалися від різних хвороб, бо, як казали, вода була «дуже помічна»…

Як згадаю 1939 рік, так ніби встромляю ніж у своє серце. Прийшли до нас німці. Що з того могло бути доброго? Батьки змушені були платити податки, здавати «контингенти», тобто віддавати збіжжя, молоко, яйця, м'ясо й інші продукти німцям, а для нас, дітей, закінчилося дитинство. Найстрашнішим було те, що землі нашого села були розділені: одна частина відійшла до більшовицького «раю», а друга – до німецького «райху». 22 червня о четвертій годині ранку німці перетяли дроти, що розділяли дві держави і рушили на Совітську Росію. Наше село возз’єдналося і залишилося під німцями аж до 1944 року. Звичайно, це не принесло нам полегшення, і дорослі мріяли про спокій, волю і свою державу. У 1944 році повернулися «визволителі» і відразу почали агітувати за те, щоб ми покинули рідну землю і виїхали на Україну. Ми ж не могли зрозуміти, чому все населення нашого села та й усіх сусідніх мусить покидати рідну землю. Ніхто нічого не пояснював, а життя в селі ставало переповнене жахом. Від того часу на село почалися систематичні напади польських озброєних банд. Їхні «відвідини» закінчувалися завжди трагічно. До сьогодні, Андрійку, пам’ятаю той страшний день для нашої сім’ї, тай цілого нашого села, яким стало 6 квітня 1945 року. Поляки оточили наше село і, як тільки почало світати, почали стрілянину. Мама прокинулась першою, зачувши постріли, розбудила батька і мого старшого брата і наказала їм тікати з села. Але доля виявилася до них не милосердною: їм не вдалося вирватися з села і зникнути в лісі.

Брат повернувся до хати зі звісткою, що батько, тікаючи, впав з коня. Мабуть убитий. Мама, твоя прабабуся, почали гірко голосити. Позбігалися сусіди, почали якось її заспокоювати, мовляв тепер не час на плачі і жалі, потрібно ховатися самій і ховати дітей. Побігли ховатися до пивниці, а я не встигла. І коли мама верталася за мною до хати, побачила, як у сусідів Кузіїв на подвір’ї «господарювали» поляки. Вони по одному примушували виходити сусідів з пивниці, куди ті заховалися, почувши в селі стрілянину, і тут же на подвір’ї розстрілювали. Побачивши це, мама метнулась назад до пивниці. На мамину вимогу ми всі і сусіди, що були в пивниці повернулися до хати. Через вікно ми бачили, як до нас на подвір’я зайшли два карателі. Пішли до пивниці, заглянули туди, але не знайшли там нікого та пішли далі. Ми з полегшенням зітхнули. Думали, що кривава смерть обминула нас, але радість була завчасною.

У селі всюди було чути постріли, це означало (ми догадувалися і так воно й було), що поляки розстрілюють в нічому не винних людей. Через деякий час ми знову побачили, як до нас на подвір’я зайшли два вбивці. Вони довго оглядали подвір’я, а потім один із них підійшов до хатніх дверей та ударом ноги відкрив їх. Діти, побачивши перед собою розлюченого жовніра, підняли лемент, почали плакати. Підійшов другий людожер і порадившись, вирішили спалити хату разом з людьми. Розуміючи жахіття нашого становища, моя мама впала на коліна перед катом і почала благати і просити:

– Не вбивайте, не губіть маленьких дітей, бо що вони завинили?

Сльози-благання, напевне викликали якісь людські почуття, розворушили на якусь мить камінні серця «вояків», бо один із них запитав у мами, де її чоловік. Мама відповіла, що пішов до сусіднього села до церкви до сповіді. Іще раз оглянувши усе довкола і всіх присутніх, жовнір заревів страшним голосом: «Дайте дріт, ми вас всіх живцем отут спалимо!» Але не знайшовши дроту, вони вийшли з хати і почали шукати дріт на подвір’ї. Моя мама, як чайка, рятуючи своїх дітей, вибігла за ними, почала ридати і благати: «Не вбивайте їх!» Але її мова обірвалася на півслові. Єдине, що ми почули, це був постріл, який зробив нас сиротами. Після цього ми почали ховатися в хаті, де могли – під ліжком, на печі, під лавками. Бандити повернулися до хати і відкрили стрільбу з автоматів. Я бачила, як бандит, котрий зупинився посеред хати, націлив свій автомат на мого брата Андрія і куля влучила йому в чоло. Мій найменьший братик, якому було п’ять рочків, почувши, що його мама загинула, знепритомнів і впав, мов підкошений на ліжко. Не знаю, яким чудом я, моя молодша сестричка Настя і ще двоє сусідських дітей залишилися живими… Карателі по тій стрілянині вирішили спалити хату. Коли полум’я охопило хату, а в сіни і кімнату потягнув дим, я, інстинктивно, навіть не розуміючи своїх вчинків, підбігла до свого братика, але він був уже мертвий, тіло його було нерухомим, серце його не витримало, вже не билося. Нас, четверо живих, вискочили з палаючої хати і побігли геть від того страшного видовища. Опинились на вулиці, якою поляки гнали групу людей. Нас долучили до них і погнали далі вулицею. Я розповіла про все, що відбулося в нашій хаті, людям. Вони почали мене і всіх нас втішати і заспокоювати. Казали: «Всі ми зараз будемо з твоєю мамою…»

Я спочатку не розуміла цих слів, а потім збагнула, що поляки всіх нас женуть на розстріл. Очевидно, місцем нашої страти поляки спочатку обрали ліс, але прийшли інші жовніри, які сказали, що в лісі ми повтікаємо або бандерівці наспіють, і акція виявиться невдалою. Понурі люди брели дорогою до місця своєї страти. Пролунав окрик зупинитися. Ми зупинилися якраз перед городом солтиса. З одного боку від дороги город був огороджений, а там далі протікала річка. Один з поляків наказав виламати кілька штахетин в огорожі і перейти всім на город. Люди один за одним зайшли на город і зразу вклякли на коліна і почали молитися. Але ці озброєні людожери вирішили продовжити хвилини нашої муки і своєї насолоди. Вони, порадившись, задумали відтягнути страту. Наказали нам вийти з городу, і ми продовжили свій смертний хід. Але, як виявилось, він був недовгим. Нас запровадили на подвір’я сусідньої хати, на якому вже очікували своєї лихої долі зігнані сюди бандитами люди. Нараз вся бандитська зброя – кулемети, автомати, рушниці, націлені на нещасних, виригнули полум’я і лавину смертоносного свинцю. Падали живі та мертві, поранені та вже вбиті. Але нелюдям було цього замало, вони йшли між розстріляних і, зачувши стогін, добивали поранених багнетами, ложами карабінів, пострілами.

Пізніше, кажуть, під’їхав їх командир і злегка «насварив»:

–Coscie narobili? Ile dzieciakow osierocili.

Видовище було страшним. На пивниці лежала вбити молода мати, а коло неї несамовито плакало грудне малятко, то тут, то там чувся людський стогін. Я лежала непритомна серед трупів, довго не могла отямитися. І тільки коли побачила обличчя схилених наді мною Катерини Ступак (тепер Дацко) і її подруги, то усвідомила, що вже не стріляють, я жива… Катерина з подругою допомагали пораненим. Вони відшукували тих, хто залишився живим, перев’язували їм рани. Я була поранена в ногу. Катерина мені перев’язала рану…

Мій батько не загинув у тому пеклі, він був живий. Впавши з коня, він підвівся і побіг під кулями. Скоро поляки перестали за ним стріляти, він добіг до Люблинця Старого, звідти був родом (те село поляки спалили ще 20 березня, тоді ж застрелили його брата…) і перебував там. Повернувся ввечері додому і на подвір’ї застав тільки згарище. На саме Благовіщеня на згарищі збирав кістки своїх синів, жінки, сусідів і поховав їх…

І ще рік після цього ми залишалися на рідній землі. Змушені ховатися в лісах, полях, криївках. Але навесні 1946 року нас таки вивезли на радянську Україну.

Мене мучили і мучать досі питання: Чому? За що? Для чого? В чиє ім’я? Для чийого добра і якої правди позбавлено стількох людей життя і рідного дому? Чому досі світ мовчить про ці злочини? Чи буде кара за кривду вчинену українцям? Хто заплатить за все тоді вчинене?