Бандити з орлами на конфедератках (автор: Судин Юрій)

опубліковано 22 квіт. 2012 р., 23:41 Степан Гринчишин

Автор: Судин Юрій Іванович. Уродженець с. Старий Люблинець

Вісник Любачівщини: Вип. І. Львів, 1995. – 85 стор.

Здавалося, що над цією землею зависло просякле страхом, невизначеністю, невимовним болем повітря. Тут панували тривога й непевність, безвихідь. Здавалося, що тут нічого не змінювалось, хоч ішли дні, минали тижні, і літо змінювалось на осінь, осінь – на зиму, а в житті людей вже декілька літ була безвихідь, невимовна тривога, яка деколи змінювалася жахом. Минав день, приходив новий, але люди жили в очікуванні страшного. Люди ходили, як тіні, здавалось, що в них нема вже ніяких потреб, бажань, надії на краще. Їх турбувало тільки одне: як прожити сьогодні і що принесе новий день. Лягаючи спати, люди дякували Богу за прожитий день і бажали, щоб і наступний минув у спокої. А спокій був не завжди. Тривога часто переливалася через край і люди, зачувши шум підвід на дорозі, кидали в хатах все як було і бігли з малими дітьми на руках, окрайцем хліба в хустині, з болем і жахом в очах, не знаючи, коли повернуться і чи всі повернуться. В такі години селом линуло:

– Поляки ідуть ... Поляки ...

Страшнішим воно було, аніж природне стихійне лихо. І ніхто не питав – чого вони йдуть, звідки. Тут знали певно і твердо, йдуть убивати, грабувати, ґвалтувати, палити. У такі години в селі все вимирало. У хатах лишалися хіба немічні старці, які не могли звестися з ліжка і вийти за поріг. Вони лежали в ліжках і ждали, ждали... Думали, чи доживуть до своєї ненасильницької смерті, а чи прийдеться померти від удару ложа карабіна, чи гострого багнета, чи ще гірше – померти у власному палаючому домі. Так воно було. Проте життя не вмирало, воно йшло. Ішло вкрай поволі, навантажене страхом і жахливістю всього того, що тут творилося, невизначеністю прийдешнього. Тут рідко родилися, часто вмирали і все це було в гнітючому страху, безвиході і безнадії. Кожної миті все могло обірватися: і життя, і надії, зрештою, і той страх. Але, не знаючи на що, люди надіялись. Хоч надіятись не було на кого. Не було тут ніякої влади, не було правосуддя, і Бог, здавалося, не чув стогону молитв. Ніхто не питав: – Боже, за що нам така кара? Мовчки лягали, мовчки вставали, і день був страшніший за ніч, а свято – за будень. Мені тепер здається, що там був ад, а може й саме пекло. Вже кілька літ на цій землі не було нічого відрадного, що давало б якусь надію. Тут до війни не було щасливого веселого життя: злигодні, безправ'я, образи польських урядовців-посіпак. А з приходом війни і тих коротких радостей, що колись люди знаходили в рідній домівці, не стало.

По селу повзли чутки: – Те село вирізали, а це спалили, той поїхав до міста і не вернувся, а того коні привезли на возі трупом. Жах наростав, нагромаджувався, просякав усе: і повітря, яким дихали, і душу, і тіло. Село не то дрімало, не то очманіло спало. Хвилями накочувалися на нього акції, коли люди, одягнені в військову форму, конфедератки чи просто зі зброєю напоготові, вдиралися в село. І горе було тому, хто не сховався. Їх забирали з дому і рідко вже хто вертався. Забирали худобину, коней і ту одежину, що ще була чогось варта. А забрати вже не було що, бо з того часу, як почалася війна, ще з тридцять дев'ятого, ніхто майже нічого не купував. Хіба що останній кусень хліба ніс до міста, щоб виміняти на сіль, на нафту, чи якісь ліки. Але це було вже давно. А тепер небезпечно було їхати з села, та й не було з чим.

Минав день весняний, але похмурий, бо зима ще не зовсім здалася, а весна ще не вступила повністю у свої права. Сніг вже розтанув і скрізь було весняне болото, стояли тумани. Весна боролася з зимою, а земля, розмерзаючи, наповнювала повітря густою мрякою. Перебіг явищ у природі мало турбував людей. Всі знали, що за зимою приходить весна і що оці тумани і мряки, пронизане холодом повітря минуться, і прийде весна-красна. Знали вони й те, що не варто чекати нічого кращого від держави і уряду, які мали б опікуватися, оберігати і допомагати.

Надію покладали тільки на Бога, що лиш він їм допоможе. Вірили, щиро молилися поодиноко в своїх хатах. І гуртом, збираючись із цілого кутка села в одну велику хату. Читали гуртом молитви, співали церковних пісень. Цього вечора зібралися в Гнилиці, господаря заможного, як на це село. У нього було аж три морги землі, хата з підлогою, а зверху обдильована струганими дошками і крита бляхою. Хата була більша, ніж у сусідів. Євка, старша дочка Гнилиці, читала з молитовника молитви, а всі присутні хором повторювали їх. Зібралися тут жінки, дівчата і діти. Чоловіки хіба тільки старші. Молодші чоловіки сиділи десь окремо або ходили по декілька разом, виходили за село, на дорогу, наглядаючи, чи часом не йде біда. Вечір не був винятком у ланцюгу сірих монотонно жахливих днів. Хоч під вечір трохи спадало напруження: – Не прийшли... – Слава Богу... На ніч поляки не приходили, але залишався страх перед днем прийдешним.

У хаті довго гомоніли, перемішуючи молитви зі світськими балачками.

– А ви чули, в Чесанові вирізали українців.

– Ой, чи то тільки в Чесанові...

Співали пісень і з чистого серця благали:

Боже великий, ми тя возносим.

Спасай нас, спасай,

Милосердно просим...

Догоряла свічка на столі, і тоді всі помалу розходились. Ніч була темна. На небі ні зірочки, тільки густі чорні хмари висіли, як той страх, що оповив село і людей. Чвакала під ногами багнюка, коли мовчки йшли сільською дорогою, а біля домівок прощалися стиха:

– Добраніч сусідонько.

– Добраніч, добраніч...

А в душі бриніло: «А який то завтра буде день?»

Скоро в селі все затихло. Лиш десь далеко на відлюдді хіба зрідка загавкає пес вцілілий. За роки війни псів вибили, щоб не тривожили людей. Люди мали спати спокійно, а ще тихо, щоб їх не було чути, ходили чорні привиди-тіні зі зброєю в руках і злобою на душі. Ходили переважно польські і совєцькі. Свої заспокоювали, навіювали надію, але захистити не могли.

Ніч була тиха. Люди поснули з тривогами і клопотами. Спали жінки, спали діти і тільки чоловіки, які чергували за селом, не спали...

Ніч почала відступати, коли за селом почулися стишені голоси команд. Не повірили. Дослухалися – нічого. Шелест, і знову тихо. Зі сходу почало сіріти, поволі прояснився горизонт і на виднокраї з'явилися нечіткі обриси постатей:

– Що це? – тривожно забилися серця. Ще мить – друга – і сумніви гинули, як ранкові сумерки. Так, це були поляки. Вони волоком охопили село, повільно стягуючись докупи з усіх кінців.

У селі зчинився лемент. Люди заметушилися і, зібравшись на швидкоруч, накинувши верхній одяг, схопивши під пахву клуночок із хлібом чи іншою нехитрою поживою, кинулися з села. Але коли побачили, що село оточене, повернули назад. Розпач, зойки, в очах страх. Чоловіки, ті, що молодші, почали ховатися, хто на горище, хто в пивниці – ями. Жінки то вибігали з хат, то знову ховалися в них.

– Що тепер буде? Що буде??? – німе запитання заклякло в очах, скривило обличчя в невимовних виразах болю і безпорадності.

Волок стягався до села. З заходу, біля дороги, що вела з Замку і Улазова, почулися постріли. Загорілися крайні хати. Облава почалася організовано. Бандити з орлами на конфедератках, у військових шинелях, і цивільному одязі, розділилися на декілька груп. Одні йшли серединою села і стріляли направо і наліво запалювальними кулями. Дві групи – зліва, від центральної вулиці, ще дві йшли поза городами від хати до хати з одним питанням:

– Де тут бандеровци?

Вони заходили в дім, швидко оглядали переляканих жінок і дітей – шукали чоловіків. Не знайшовши, йшли далі. Заставши в домі чоловіка (чи то був каліка, чи старий), виводили з хати і тут же на подвір'ї розстрілювали. В хатах, де вони побували, панувала могильна тиша або здіймався страшний нелюдський лемент, плачі, голосіння. Там, де голосили, зоставався труп або два.

Група, що йшла центральною вулицею села, в хати не заходила. Нападники заряджали свою зброю і стріляли в будинки обабіч вулиці. Після пострілів біля димаря будинку з'являвся димок, потім вибухало полум'я. Переконавшись, що дім горить, бандити йшли далі. Знов прицілювались. Постріл – біля комина цівка диму і полум'я. А цілились в солом'яний дах біля комина, бо там солома була суха.

З палаючих хат жінки виносили дітей, виносили свої пожитки. Виганяли з хлівів корів, зі стаєнь – коней. Людський лемент, ревіння худоби і завивання вогню – все перемішалося в єдине пекло. Мрячило. Не було видно неба над головою. Не було святої землі – її застилав дим. Вогонь своїми ненажерливими язиками рвався в небо. Здавалося, що йому мало людських хат, людського майна, що збиралося життям не одного покоління, він рвався в небо, хотів забрати у людей і цей Божий дах, що залишався над їх головою.

Луковий не знав, що діяти? Сидіти в хаті страшно. Вийшов з хати. В цей момент почув у сінях польську мову. Інстинктивно метнувся на пасіку; став за вулієм і прислонився до стіни. Бандити щось кричали в хаті, нишпорили, перекинули догори дном постіль і заглянули на піч, у піч, під лаву. Не знайшовши того, що їх цікавило, вийшли і попрямували до сусіда. Коли вони зайшли в хату Крупського, дочка Лукового вийшла з дому, щоб подивитися, де ж тато, і що діється навколо. На сусідському подвір'ї Крупський Іван стояв на колінах і в нього цілився «вояка». Гримнув постріл. Ганя бачила, як череп знявся вгору і фонтанчик чи то крові, чи полум'я, мішаного з мозком, піднявся і впав поруч. Крупський хитнувся, впав головою в бік хати. Жах побаченого страшною гримасою перекривив Гані лице так, що батько, виглянувши з-за вулика і не розуміючи, що сталося, сахнувся назад до стіни і стояв ні живий ні мертвий.

Хати Лукових і Крупських уже палали. Стріха згоріла, горіли крокви, падали зі стріхи палаючі снопи на Крупського Івана. Гануня схопила мертвого і почала відтягати до криниці. Це їй вдалося, бо Крупський був чоловік малого зросту, худенький і низенький. Перед очима дівчини стояв туман, нудило. Вона відійшла за криницю і сіла. Тікати було нікуди. Пройти на городи вже було неможливо, бо хати сусідів стояли поруч. Вулиця, яка їх розділяла була такою, щоб могла проїхати фіра, завширшки близько трьох метрів. Не дуже міркуючи, що ж буде, дівчина кинулася між палаючих хат на городи. На городі були менший брат і баба. Тато залишився на пасіці.

–Бабо, де Іванко? - запитала.

– Де ж, в пивниці.

– Та він там задушиться! – зойкнула і кинулася в палаючу хату.

Надзвичайним зусиллям зсунула бочку з капустою з входу до пивниці, розгребла землю, якою було засипано вхід, підняла віко. Крикнула:

– Виходь! Задушишся. Хата горить!

Виліз без вагань.

–Вб'ють?! – простогнав.

– Візьми спідницю, хустину! Перевдягнись. – Кинула йому, що було під руками. Перевдягнув і вийшов на город. Поза городи бандити зганяли худобу, що випустили з хлівів господарі, і гнали до моста, що на Новий Люблинець.

– Чего стоіш? Гонь бидло! – крикнув на Івана поляк. – Нє буйсє, бабо, ніц ці сє нє стане.

Іван узяв патика і, похитуючись, поволі рушив за поляком гнати корів.

– Ти цо так ходзіш! Шибчей, шибчей! пся крев... – кричав поляк, приглядаючись до підозрілої жінки.

Погнав, а сам тихо плівся позаду і з першою нагодою заховався за стодолу. Стодоли не горіли. Вліз у солому. Погнали. Трошки відлягло від серця. В душі затеплилося життя...

...Коли в селі знялася тривога, Юрко встав, одягся разом з дорослими, вийшов на подвір'я, за хату. Лемент, метушня, крики селом. З заходу вже тягнуло димом. Він перейшов перед хату, став між вуликів на пасіці. Малий, у свої десять літ залишений в морі зла і розпуки, бачив, як селом ішли троє чоловіків з гвинтівками напоготів. Вони час від часу брали їх до плеча, цілились і стріляли по хатах. Скоро спалахувала стріха на хаті. Бачив, як націлилися в бік їхньої хати. Два постріли, і в двох місцях біля димаря спалахнуло полум'я, поплив димок. Полум'я швидко розтікалося стріхою.

– Чого стоїш?! – крикнула сестра. – Іди на городи. Біжи до Колеги... – Посилала до сусіда, а у сусідів хата теж горіла.

Перейшов через сіни за хату, знову вийшов на городи, куди винесли небагатий скарб: перини, скриню, подушки, хліб і щось інше. Все це лежало в весняному болоті. На подушках напівсиділа, напівлежала хвора баба Марія. Вона тихо плакала. Сльози стікали по зморщених її щоках. Вона безпорадно дивилася навколо, здавалося не помітила внука. Її губи шепотіли:

– Що ж тепер буде? Як будемо жити?

Юрко стояв коло баби. Все навколо метушилося. Полум'я над хатою здіймалося вище і вище. З тріскотом і гоготінням пожираючи солом'яну крівлю і дах. У будинку щось скажено пищало. Може кролі, які залишилися в хліві, може щурі, які не встигли втекти з вогню. Час від часу щось вибухало і снопи іскор розносилися навколо. Скоро завалився дах, і в небо шугнув сніп іскор. Завалився зруб, а в будинку щось кричало, пищало, квічало, корчилося і вибухало. Хлопець стояв і дивився. Цим хлопцем був я. Я й досі не можу згадати, про що я тоді думав. Жаль було кроликів і поросяти, що згоріли в вогні. Не думав, де будемо жити, що будемо їсти.

Холодна мряка осідала на землю. Крізь низькі хмари і дим виглянуло сонце, час був передобідній (десь близько одинадцятої години). На городах поза хати купками стояли родини знедолених людей біля врятованих пожитків. На подвір'ї сусідів зі сходу, Крупських, і з заходу, у Амбросів, стояв страшний жіночий лемент. Плакали жінки загиблих Івана Крупського і Дмитра Амброса. Стогнав смертельно поранений Василь Амброс. Його стогін переходив в нелюдський крик. Бачачи, що брат впав від кулі, він кинувся бандитам в ноги:

– Панов'є! Даруйте жицє! – благав. – Не губцє!...

– Но, цо, зоставіми? – запитав один бандит другого.

– Зоставіми. — Зловісно відповів той і скомандував:

– Здеймуй споднє!...

Василь розстібнув ремінь, опустив штани.

– Нахіль сє! – приклав до статевого органу цівку карабіна. Вистрелив і з задоволенням сказав:

– Жиць бендзєш, але плодзіць україньцуф юш не бендзєш...

Не вижив поранений. Після двох днів нелюдських страждань, мук і страшного стогону, втратив сили від знекровлення і неймовірного болю. Стишився, перестав стогнати і спочив навіки.

Коли прийшов вечір, люди розійшлися по вціліліх хатах. Не вистачило всім місця. Сусіди і наша сім'я, тато, сестра, баба і я винесли з Гнилицевого хліва гній (корови вже не було – забрали), нанесли соломи свіжої зі стіжка, що був на Гнилицевому подвір'ї. Застелили солому плахтами і вляглися вздовж ясел рядком, накрившись тим, хто що мав: кожухами, пальтами, плахтами.

Сумними були наступні дні. Багато загинуло в той день людей. Розстріляні, згорілі у вогні (хто ховався в будівлях), задушені в пивницях.

Вдови, сироти тягарем страшного горя в супроводі мешканців села несли з плачем, в останню путь своїх рідних, близьких, свою надію і опору. Близько п'ятдесяти трун витягнулися в довгу процесію до цвинтаря. Там виросла братська могила, полита сльозами вдів і сиріт...

Так закінчилася акція весни 1945 року. Але на цьому не скінчилися страждання живих. Їх чекали ще нові акції, нові страждання і випробування, а потім ще й вигнання з рідної прадідівської землі.