Я пам’ятаю…

опубліковано 13 вер. 2011 р., 05:36 Степан Гринчишин   [ оновлено 13 вер. 2011 р., 05:40 ]

Спогади Бучка Романа, надруковані в журналі

«Наш край Любачівщина», 2000, №1.

Мені було дванадцять років, коли я, переживши страшні часи, покинув рідне село. Все пережите бентежило і бентежить мене понині. І не маю відповіді на питання, чому, за що наш народ мав терпіти ті страшні знущання. Все закарбувалося у серці та думках. Пишу ці рядки, щоб нагадати нашим дітям і внукам про пережите, щоб і вони пам’ятали про це і не допустили повторення такого.

Пам’ятайте, діти мої! Пам’ятайте внуки!

Я вдячний Тобі, пам’яте, за незабуття!

…Давнє і мальовниче село Курилівка. Тут, над Сяном, жили з давніх-давен люди, що називали себе русинами. Може, тут першими поселилися вої з дружини князя Данила Галицького, а може поселення відбулося ще давніше. Мешканці тут мали різні прізвища, такі як Курило, Федірко, Бучко, Князь, Коба, Нікіруй, Кендзьора, Вань, Чорнейко, а імена – Іван, Петро, Михайло, Степан, Марія, Ганна, Катерина, Юлія й інші.

Ті люди були тверді у своїй вірі та звичаях. Відзначались своєю високою мораллю, добротою та працелюбністю. Збудували прекрасний храм і дали йому ім’я Святого Миколая. Селяни багато читали. У селі була хата-читальня, бібліотека, школа. Село красувалося, неначе писанка. У Першу Світову війну воно згоріло дотла і відбудувалося знову. Через село стелилася кам’яна дорога. Перед дерев’яними хатами розросталися вишні та черешні, а далі – багатющі сади. Кожен господар мав пасіку. Вулики розмальовували у різні кольори. Далі за хатами – поле, луки, ліси. Чарували красою всі пори року. Таку красу можна тільки сприймати серцем.

Не раз моя мама, яка здобула освіту і знала декілька мов, розповідала, як вони виступали з виставами-п’єсами у своєму і чужих селах. Як вони старанно готувалися до виступів. Вона чудово пам’ятала свої слова з ролі «Наталки Полтавки», «Назара Стодолі», «Не судилося», «Сватання на Гончарівці» та інші. Вистави готувала з сільськими хлопцями і дівчатами імость Марія Гура. Пізніше, не раз переглядаючи вистави львівських театрів, мама говорила: «Так як ми ставили ті вистави, вони не поставлять». І були у тих словах переконаність і віра у талант сільських артистів, любов і пошана до їх праці, а може й туга за втраченою молодістю і пережитим.  

У наше мальовниче село приїздив Іван Франко. Згадка про наше село залишилася в одній із його повістей. Посвячував церкву в селі митрополит Андрей Шептицький, а моя мама ще була малою дівчиною, але пам’ятала довго, як дарувала від громади Владиці квіти і промовляла: «Отче дорогий! Прийміть цю нашу скромну китицю квітів, нашу любов і шану, щиру молитву…»

І чи могли вони подумати і уявити собі ті страшні дні, які доведеться їм пережити у 1944-46 роках.

Моє рідне село, а з ним тисячі інших пережили страхіття польських акцій, нападів, грабунків і вбивств, і, нарешті, вигнання їх мешканців із рідних домівок. Стріляли, грабували, палили кожного, хто визнавав себе українцем. Польські шовіністи разом із радянськими сталіністами мордували дітей, старих людей, викидали всіх українців з рідної хати. Річка Сян від крові української червоніла.

Діти кричали: – Мамо!

Мати благала: – Боже!

Кат стріляв в серце прямо.

Вбивав все, що може.

Я пам’ятаю… Наближалися Різдвяні свята. Хлопці з села готувалися, як за звичай, ходити з вертепом. Остання ніч перед Різдвом. Звечора зібралися на останню репетицію в хаті у вдови Брусь. Пізно по репетиції тут-таки залишилися ночувати на свіжому сіні та соломі, постелених на долівці. І не здогадувалися, що це їх останні хвилини життя на цьому світі. Прийшли бандити і всіх розстріляли. Ранком плакало усе село. Личка невинних здавались живими. Здавалося, що вони зараз підведуться, візьмуть свої святкові вбрання і підуть колядувати. Але жоден з них не підвівся… Я пам’ятаю, як десять домовин опускали в сиру холодну землю. Я не забуду! Не забудьте і Ви!

Селом поширили наказ, щоб усі господарі пакували свої речі, бо завтра приїдуть фіри і будуть всіх вивозити на залізничну станцію, а звідти – до Союзу. Люди складали найнеобхідніше. Та як покинути рідні оселі? Спліталися докупи сум, біль, жаль, народжувався розпач і виривалися з душі ридання. А ранком знов постріли. Село обступили вбивці. Грабували і убивали все, що траплялося їм на очі. Тих нещасних, які хотіли врятуватися і тікали полем до лісу, кінні бандити доганяли і вбивали. Ми з вуйком Михайлом бігли межею. Чули за собою тупіт копит, а поруч з нами мчала до лісу фіра. Бандит повернув за фірою. Наздогнав її і розстріляв сім’ю Чорнейків, і далі погнався за новими жертвами. Ми заховалися у бур’янах і залишилися живими. Понад тридцять селян-українців убито того дня.

Сусіднє село Пискоровичі Ярославського повіту. Не так давно мені довелося лікуватися у лікарки, яка виявилася уродженкою цього села. Вона розповіла мені про трагедію цього села – 740 замордованих. Там записували в ті далекі дні людей на переселення, туди їхали і з інших сіл, щоб одержати евакуаційні листи. Евакуаційна комісія перебувала в двоповерховому будинку. Туди зайшло п’ятеро озброєних і про щось переговорили з комісарами. Двері будинку зачинилися. Прогриміли в селі кулемети. 740 осіб впали жертвою нападу. А села Ківна, Лазів, Присковоля… І багато, багато інших… Горіли будівлі, майно і худоба, а людей, християн, розстрілювали, розстрілювали…

Я пам’ятаю, як бідна Кароля, просила ката: «Jozek, nie strzelaj Ja cie tak prosze, badz czlowiekiem…» Упала в ноги катові, але бандит вистрілив просто в чоло і сказав: «Rusinka! Do jednego wystrszelam bydlo…»

Я пам’ятаю! Як убили стару немічну Кендзьориху. Прийшли у хату. Стара, глуха, паралізована лежала в бамбетлі. Ніхто не чув, що говорив до неї кат. Та і баба того не чула. Ніхто не чув і її відповідей. Тільки чули постріли.

Брати Коби, їх розстріляли на власнім подвір’ї. Їм було по 17-18 років. Розстріляли Кордаса, Струця, Ваня, Проціва. І всіх розстріляних не перелічити.

Нелюдських катувань зазнавали і ті, що були в лісах і потрапляли до рук карателів. Одне слово «бандерівець» чи «повстанець» викликало звірячу лють у їх ворогів. Розказав мені Михайло Воробель, Богом збережений, щоб повідати людям правду про ті страшні катування, яких зазнавали наші хлопці. Кров холоне в жилах від тих розповідей, бо навіть найжахливіші в світі гестапо та енкаведе не придумали і не застосовували до людей таких тортур, як поляки.

Я пам’ятаю, як нас із товарних вагонів скинули в Таврійських степах у холод і голод. Але і тут ми вижили, врятувалися від холодної і голодної смерті. Важко нам сприймати тепер слова деяких наших депутатів та урядовців, що ми виїхали добровільно. Їм би краще вивчати історію власного народу, ніж у своїй властолюбній словесній боротьбі доводити народу, хто його ліпший захисник, і тоді би рішення були самі собою справедливими і корисними для народу та держави.

Хай ці страхіття, які ми пережили, ніколи не повторяться! А на могилах невинно замучених, щоб золотими літерами навічно було викарбовано:

Спіть спокійно у рідній землі,

Що Вам матір’ю стала.

Хоч згоріло село, не лишилось ніщо,

Але пам'ять про Вас не пропала!

Хай нашіптує вітер з калини,

Що лежать тут сини України.

Бучко Роман 1932 р.н., уродженець села Курилівка Ланцутського повіту, тепер мешканець м. Буська.

Вчитель Буської державної гімназії.