Рубрики‎ > ‎Історія‎ > ‎

Любачівщина

Чи має це пропасти. (Автор: Козак Оксана)

опубліковано 11 черв. 2016 р., 05:30 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 лип. 2016 р., 06:27 ]

 На сході Польщі знаходяться 57 покинутих українських церков

 

Польський фотограф задокументував 57 українських храмів, які після акції «Вісла» поступово занепадали на сході Польщі

    

Польський прозаїк, поет, журналіст, мандрівник Пьотр Дурак робить світлини церков, що залишилися на сході Польщі після примусового виселення звідти українців. Поляк увесь свій вільний час присвячує пошукам старовинних церков, які фотографує та викладає світлини на сторінку у Фейсбуці.

 

Як зазначає автор світлин, «добірка має на меті фотографічне документування покинутих і зруйнованих греко-католицьких церков».

 

«Наразі ми зібрали 57 церков, яких, імовірно, вже ніхто не пам’ятає. Після подій 1947 року під назвою „Вісла” українські храми ставали все непридатнішими. Деяким поталанило бути переробленими під римо-католицькі і прослужити ще якийсь час, поки їм на зміну було збудовано костел. Інші стоять так, як їх залишили кількадесят років тому. Деякі роками слугували складами, народними домами, курниками, сараями або ж… громадськими туалетами», - зазначено на сторінці Дурака.

   

Серед знахідок польського журналіста та мандрівника є не тільки сучасні храми з каменю, але й стародавні зразки з дерева.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

   

P.S. Постає питання чи УГКЦ, товариства «Любачівщина», «Надсяння», «Лемковиння» дозволять пропасти цим свідкам відданості Богу українського народу?

 

facebook.com/piotr.wojciech.durak

Партизанськими cтежками Закерзоння. Частина 6. (Автор: Грицько-Цяпка Дмитро)

опубліковано 16 груд. 2015 р., 05:02 Степан Гринчишин   [ оновлено 14 січ. 2016 р., 09:07 ]

 АВСТРАЛІЯ

 

Дмитро Грицько-Цяпка. 1999 рік

 

Восени 1956 року я оженився з Мироновою сестрою Стефкою. У 1958 році дістаю з Австралії листа від сестри Дарки, яка мене відшукала через мадярський консулят у Варшаві, бо польський відписав, що я не живу. Прошу її, щоби мене стягала з родиною до Австралії. Почались старання. Літом того ж року їду до Перемишля, щоби відвідати тету, яка була мені родиною по десятім колі в плоті, але маю намір дістатись в Турницю і відкопати свої записки, сховані 12 років тому.

 

І так я через 12 років простую знову вулицями міста Перемишля. Так як тета мала мужа з Риботич, намовляю її, щоби туди поїхати. Ніхто з них не мав поняття, що я вийшов недавно з тюрми. Вона погодилась, але він не хотів їхати, був шевцем і мав якесь замовлення. Поїхали ми обоє з тіткою. Щоби не викликати підозри, даю гроші теті, щоби купила ковбаси, літру горілки, бо ж їдемо у відвідини до родини. Вона рівнож купує квитки в Перемишлі на станції, звідки відходив автобус на Риботичі. Вона не знала теж; що я вже вчора був у Перемишлі з мамою жінки, мого брата Стефана, яка походила з Бахова. В автобусі вибираю місце на задній лавці і приглядаюсь до пасажирів, чи де нема когось знайомого. Не впадає в око ніхто. Минаєм Германовичі. Ось подвір'я Марусі, але на подвір'ї не видно нікого. Даровичі, і виринають в пам'яті постаті тих, що тут жили, тих, що нас годували, переховували, але їх нема вже, а є поляки, які обсіли українські землі. Ось і Угники, які минаємо, і ми вже в Риботичах. Хоч я тут бував часто ночами, знав мало людей, а ще менше знали тут мене, та і так всі, кого знав, були вивезені як не в Україну, то в Польщу, осіли лише ті, що наїхали, заблукані, як і родина тітчиного мужа.

 

Беремо кошик і спішимо до родини, де зашиваюсь надобре, бо, як кажуть, до біди не далеко. Ставимо на стіл, що привезли, наливаю в келихи та забавляю присутніх балачками про працю в копальні вуглю, удаючи, що я там працюю. Час до часу підливаю горілки, а сам п'ю дуже мало або удаю, що п'ю. Коли витрубіли мою фляшку, господар поставив ще одну, а коли бракло і цеї, даю гроші, щоби принесли ще одну, і так нам злетів день.

 

Коли сонце хилилось на відпочинок, а пастухи гнали вже худобу до стайні, я попросив господиню рушника, та спитав, де найкраще викупатись у Вигрі, так якби я не знав. Господиня мені витолкувала, тож підливаю їм горілки в келишки, а сам виходжу надвір та прямую до річки Вигор. Прийшовши над річку, оком споглядаю на гору Рустикальна, яка від мене на відстані одного кілометра. Занурююсь у воду. Спостерігаю містечко і чи хто не слідкує за мною, а переконавшись, що всюди спокій, даю стрибка і попід межі спішу під гору, майже бігом. Минуло не більше 15-20 хвилин, і я вже був на горі. Та пам'ятного дерева не видно. Стратив орієнтацію. Ліхтаря не мав, а зробилось вже темно, коли – моїм очам показалось перевернене старістю дерево.

 

Я не помилився. Дістаюсь під нього, руками і патиком дру землю, доки не натрафив на баньку. Витягаю її. Вона вже розсипалась, як і матеріал, що був у ній. Не надумуючись дуже, запихаю звиток за пазуху і спішу в долину. А був вже час, за мною вже шукали. Тож удаю, що я задрімав, бувши п'яним. Повірили. В хаті докінчуємо рештки горілки й ідемо спати. Скоро прибув до тітчиної хати, пакую здобич на дно своєї течки, наверх кладу дещо з харчів, прощаюсь з тіткою і її чоловіком, іду на станцію та чекаю поїзда.

 

Кожної хвилини, при виді кожного міліціонера чи військового, який наближався до мене, здавалось, що серце підступає під горло. Але, з Божою поміччю, щасливо доїжджаю додому, і, не кажучи нічого жінці, ховаю скарб минулого, щоби, як виїду на Захід, забрати з собою.

 

Старання просувались поволі. УБ-ки, які розглядали папери, вимагали щораз то свіжих, як не документів, то в лапу хабарів, а зустрічі не відбувались в бюрах, а в ресторанах, де треба було платити їм за обіди. Тож до сестри йшли листи за листами, від неї йшли пачки з матеріалами, неси на ярмарок і продавай, а гроші вкладай убекам в кишеню, а справи не ішли ні на йоту вперед. Врешті прийшло вже до того,що треба було їхати нам всім до Варшави, на англійську амбасаду, щоб виробити паспорти і оплатити їх, так що треба було продати жінчину останню корову, а навіть затягнутись в довг. Але що не робилось, щоби тільки видертись на волю!

 

До Австралії я виїхав з Битоя Оджанського, то під Новою Солею, 14 грудня 1959 р., два місяці пізніше, як в Мюнхені московський агент вбив провідника ОУН, світлої пам'яті С. Бандеру. 21-го січня 1960 р. я висів в Сіднеї з корабля "Лорд Трістіно" з жінкою і трьома дітьми. Наймолодша Ганя, що мала 8 місяців, захворіла на легені і мусила залишитись в Мельбурні у шпиталі разом з жінкою. Там їй зробили операцію легенів.

 

 Дмитро Грицько-Цяпка з дружиною Стефанією. Австралія

 

Тимчасово ми затримались в сестри, і відразу треба було закасати рукави, щоби заробити на прожиток. Праці не бракувало ніде. Зараз з першого дня, у вільних хвилинах, як жінка з дітьми ішла спати, я сідав і розвивав збутнілі листки записок та переписував собі у новий зошит. Збутнілі листки розсипались прямо в пальцях. Росли рядки минулого з записаного раніше, пригадував собі розмови в тюрмі з друзями, які записались в пам'яті. Це було як доповнення того, що збутніло і не можна було вже розшифрувати. З тим, як росли записки, росли і домашні клопоти, треба було думати про власну хату. Почав розпитувати людей про членів УПА, які повинні бути в Австралії. Одної неділі пішов до австралійського костелу, бо своєї церкви ми ще не мали, і мені пощастило. Стрінув не кого іншого, як мого першого ройового Палія з сотні Лиса (Івана Гарасимового з с. Бортники), і від нього довідавсь, що тут є станиця УПА, до якої і він належить.

 

Ось я і не є сам. Наступної неділі я запізнав майже всіх друзів, а між ними і мого односельчанина Хомика з сотні Бурлаки (Стефана Козака), як і ройового сотні Бурлаки Чумака, котрий мене доглядав перед моїм арештом. Та життя не складалось рожево. Діти підростали, треба було послати їх до школи, як австралійської, так і української. Отже, треба було нам обом закочувати рукави, і не тільки до праці, щоби заробити на хліб насущний, але і до праці громадської. Будувались церкви, школи, домівки, треба послати дітей і до молодіжної організації СУМ, де сам є секретарем краєвої управи, і до молодіжного хору. Треба було часто брати дітей за руки і жінку під паху, але не на прогулянку, а на демонстранції під московську амбасаду, і протестувати проти поневолення України. Треба було розтлумачувати австралійцям, що, і як, і чому. Тож, як виявилось, нелегка була доля політичного емігранта, який був свідомий, за що карається по чужім краю, бо не має притулку в своїй рідній Батьківщині.

 

Будувалось свою хату, і треба було робити і по 16 годин денно, щоби заробити на видатки. Жінка йшла на роботу по обіді а я ішов рано або рівнож по обіді, і часто не бачив жінки цілими днями. Треба, крім того, сидіти ще довгі години і писати протокол якоїсь організації, писати книжку, щоби принесені записки побачили світ. Ось в таких умовинах народилась перша моя книжка "Горить ліс", видана Видавничою Спілкою в Лондоні 1975 року. Хоч як було тяжко в'язати кінці з кінцями, доля мого народу ні на мить не сходила мені з серця, а замінявши автомата на перо, я написав пару книжок та дві збірки віршів. І хоч не все побачило світ, це давало мені насолоду і не дало ржавіти мозкові. Тож закінчую цю книжку віршами:

 

Нарешті Україну маєм я і ти,

Таку, яку ми собі створили,

Тож не маєм по що до Бога іти

На скаргу, бо ми собі в нього не заслужили!

Тож питання: Чого ж ми боролись стільки літ

Та жили борнею, слізьми і журбою?

На це хіба, щоб сміявся з нас світ,

Що тужимо за кремлівською звіздою!

Правда є, віддалився від нас спів,

Від якого тряслись кремлівські палати,

Зате чути плач вчорашніх лицарів

Та проклін пощо родила їх мати!

Спи, народе! Не будеш чути плачу героїв,

Які рвали твої пута голими руками.

Спи, народе! Не будеш чути боїв,

Які підуть на твоїй землі з ворогами!

Цілуйтесь дальше, кумкайтесь, мої брати

З північним сусідом, шукайте в них слави,

А в Україні пануватимуть кати

Української незалежної держави!

 

Автор споминів Дмитро Грицько-Цяпка, Австралія.

 

ЛЮБИ НЕНЬКУ-УКРАІНУ

Народе мій, тугою сповитий,

Не вір, що воля завітає до тебе сама,

Не дайся знову яничарам обдурити,

Мовляв, життя без Росії нам нема!

Дикі народи незалежність здобувають.

А ти? Мрієш о колгоспнім раю, таке вже було.

Наші лакеї за незалежність забувають

І пхаються під російське крило!

Не вір, народе, брехунам пихатим,

То через них у тебе діточки голодні є,

Не дай лакеям себе Москві продати,

Люби неньку-Україну і вмирай за своє!

Не забувай, народе, ніколи про голодомори,

Що в Україні творила завжди Москва,

Україна є від Сяну по Чорне море,

І за неї вмирали воїни – твої сини з ОУН-УПА!

Будь чуйний, український народе,

Бо вже не раз в пастку впадав ти,

Піднімай вгору прапори свободи

І твердо іди до вимріяної мети!

Народе мій, відкинь від себе втому,

Пригадуй собі Шевченка заповіт,

Ніколи вже не кланяйся чужому,

Хай тобі кланяється цілий світ!

Народе український! Витри сльози з лиця.

Хай живе в тебе віра і воля свята,

Ти доходиш тернову дорогу до кінця,

І житиме Україна вільною, во многії літа!

 

ЕПІЛОГ

На останніх сторінках є відбиток знимки з польської книжки "Сєдем розмуф з генералом дивізиї Владиславам Пожогов". Це є чота сформована з УБП і КБВ на зразок відділів УПА, спеціально створена для ліквідації проводу ОУН на терені Польщі і провідника Стяга (Ярослава Старуха), до якої долучили і зрадника Вишинського (Ярослава Гамілку),

 

Другим таким зрадником був Зенон (Леон Лапинський), колишній провідник СБ в околицях Грубешова. Як довго він співпрацював з УБП, бувши в наших рядах, поляки не признаються. Після відходу відділів з Закерзоння – одних в Україну, інших у великий рейд на Захід – офіцери НКВД і польське УБП рішили "виручити" ОУН-УПА і створили контрольовану ними організацію. Вони сподівались, що через її руки переходитимуть таємні дії ОУН-УПА. Створення цієї мережі мусило виглядати настільки правдивим і дійсним, щоби провідник ОУНб С. Бандера не міг без неї обійтись. І до того діла втягнули Зенона (Л. Лапинського). Цю операцію назвали С-І, а очолив її сам Зенон. Зенон за допомогою НКВД зв'язався з С. Бандерою в Мюнхені. Той знову інформацію про створення нової мережі передав шефові військових справ і зв'язків Аскольдові (Богданові Підгайному). Аскольд відразу висилає в Польщу через Чехословаччину трьох зв'язкових, Богдана (Михайла Титуса), Пімсту (Івана Смаржа), і Смирного (Михайла Федака). Вони переказали Зенонові таємний шифр, а також адреси в Західній Європі, куди слід було слати звіти про діяльність нової мережі (тобто, про діяльність УПА). За формою це мали були листи, написані до родини, де справжній зміст вписувався таємним письмом. В цей самий спосіб Мюнхенський центр мав висилати інструкції на адреси, надані Зеноном. Що дальше, Зенон умовився, що довші повідомлення будуть передаватись зв'язковими. Зенон приділив до Пімсти польського агента УБ (псевдо Славко), і весною 1950-го перейшли в Україну. Там мали зв'язатись з керівництвом ОУН-УПА.

 

Богдан і Смирний вернулися до Німеччини. Після переслухання їх звітів Аскольд вислав, знову через Чехословаччину, наступну групу зв'язкових. Керівником групи зв'язкових був Чабан (Григорій Кисилевський), який переказав Зенонові наказ відновити мережу зв'язків. Чабан мав перейти в Україну, однак залишився в Польщі і почав енергійну діяльність. УБ порахувало його за небезпечного для своєї операції, заарештувало його і передало до НКВД. Все відбулось так справно, що члени мережі, які не були втаємничені, не знали, чи він схоплений, чи вбитий. УБ вказувало, що він убитий, що мало заспокоїти українське підпілля, бо, мовляв, вбиті не говорять, не може видати організацію.

 

1950 року до Польщі прибули ще дві українські боївки, які принесли зброю, фотоапарати і пошту. В Мюнхен було відправлено рівнож дві групи із зізнаннями, переданими Зеноном. В Німеччину вернулися з України Пімста і Славко. В наступному році англійці вирішили перекинути українських підпільників літаком. УБ, боячись зміцнення мережі свіжими людьми, знищили цілу групу.

 

В травні 1951 року чотири парашутисти приземлилися в Синявських лісах недалеко Любачева. Як згодом засвідчили польські органи безпеки, парашутисти загинули за, винятком одного, псевдо Сокіл, якому вдалось втекти з оточення. Пізніше він загинув у Чехословаччині.

 

Всю працю Зенона контролював і апробував польський майор УБ Станіслав Врублєвскі, а над цілістю наглядало всезнаюче НКВД. Один з польських генералів приписує заслуги агентові УБ Славкові, але фактично тут доклав своїх рук найкращий больщевицький шпигун, англієць Кірк Філбі.

 

1951 року, по тримісячній перерві, англійці знову скинули три групи; літаки вилетіли з Кіпру на Середземному морі. Одну групу скинули між Львовом і Тернополем, другу – недалеко Коломиї, третю – на території Польщі. Про долю тих груп можете лише догадатись. Зате дві інші групи, які ішли протореним шляхом, дійшли до цілі без поважних перешкод. В одній з них був досвідчений боївкар провідника Гуцула в Карпатах Дон (Збігнєв Камінський), уродженець околиць Порохника. Приніс він Зенонові від провідника ОУНб призначення на крайового провідника, підписане власноручно С. Бандерою. Однак Зенона непокоїло, що Дона призначено на провідника СБ. Дон дістав завдання перевірити смерть двох членів мережі, Явора і Хмари. Але, як каже один з генералів УБ, зусилля Дона розкусити Зенона не дали результатів. Як твердить генерал УБ, боївка без перешкод перейшла на територію Чехословаччини, і вже на залізничній станції в Тандальд польський співробітник УБ і видав їх в руки поліції. Зенонові не можна було нічого доказати, бо боївку відправляв сам Дон. Як оповідав померлий вже Євген Мартинюк, псевдо Граб, він ховався під прибраним прізвищем у Варшаві. Стрінувся з Зеноном випадково. Той йому відразу запропонував співпрацю з ним, а коли Мартинюк відмовив категорично, його незабаром арештовано з дружиною і відіслано в Сибір.

 

1952 року СІС (американська розвідувальна служба) зважилася на висадку групи підводним човном. Група з трьох осіб вийшла з підводного човна і понтонами дісталась на берег. Винищувальна акція польських морських сил тривала три дні. Двох було вбито, третього, чиє псевдо було Павло (Ілько Гриньків), зловлено і передано до НКВД.

 

По невдачі з літаками і підводними човнами англійці застосували повітряні кулі. Випускали їх з швидких кораблів.

 

1953 року здійснено дві успішні висадки. Завдячуючи тим висадкам, Зенон нав'язав контакт з центром ОУН в Мюнхені через радіо. Тепер Зенон мав повний контроль над переданою інформацією. Дон почав підозрювати Зенона у зраді. В грудні 1953 року він доносить до центру ОУН, що 12-го листопада УБ затримало на 24 годин одного члена мережі, а Зенон про це нічого не сказав Донові. Дон довідався про це щойно за місяць. Дон рівнож довідався, що Чабан та інші члени мережі ОУН-УПА, котрих уважано за вбитих, перебувають в концентраційних таборах СССР.

 

1954 року Дон вимагає від центру, щоби там перевірили діяльність Зенона. Офіцери УБ рішили покінчити з діяльністю С-І. На початках квітня 1954 року на цілій території Польщі проведено арешти членів ОУН-УПА.

 

14-го квітня Зенон з'явився у сховищі телеграфіста Любомира (Василя Климаша) у Чорнувці, Ольштинського воєводства, та сказав Любомирові, що йдуть на зустріч з Доном. В дорозі до залізничної станції натрапили на авто, при якім якісь цивільні ніби направляли його. Коли Зенон з Любомиром минали їх, ті кинулись на них. Були це офіцери УБ, перебрані в цивільне убрання. Зенон ніби користає з замішання, відскакує, витягає пістолю і поповнює самогубство. Арештованих внаслідок операції С-І передано капітанові УБ Романовському на допити.

 

У 1955-у році відбувається суд оскаржених. Дона і ще трьох засуджують до кари смерті, відтак замінюють вирок на довічне ув'язнення. Інших рівнож засуджено до довголітніх ув'язнень. Під час допитів члени мережі здогадувались, яку підлу роль відіграв Зенон, хоч УБ за всяку ціну хотіло це приховати. Зенон направду не застрілився, а ще довго користувався між убеками довір'ям.

 

Ось так до історії зрадників України, до кочубеїв, носів, іскор, треба ще додати Вишинського (Ярослава Гамілку) і Зенона (Леона Лапинського).

 

З записника Едварда Кухара.

 

МИНУЛЕ І СУЧАСНЕ

Коли я в тиші, серед Хмародерів високих

Заглядаю у своє минуле – пройдені дні,

Думками лину до своїх молодих років

Та пригадується моє життя мені!

Пригадую собі як люди жили в тумані

Кожна пісня була для них нудна,

Бо жили у брехні і обмані

Так, якби в якісь ямі без дна!

Навколо них була руїна душі і скруха

Були обдурманені Комісарами вкрай,

Бо Москва була для всіх Свекруха

Обіцяла, а не створила на землі рай!

В той час Москва, гостює гостя з Берліна

Рібентропа, що втопив Закарпатську Україну у крові,

Але народ наш, не падав перед нима на коліна

А бере участь вже у великій грі!

І хоч жахом дихала вся Україна

Але не гинув в неї завзятий дух,

Народ України, не падав перед ніким на коліна

А посилював де тільки міг, Партизанський рух!

Армія УПА, не випускала з рук зброї

А товкла німоту і комуну, де тільки мігла,

Вояки УПА гинули як справжні Герої

Для них не була страшна, червона мітла!

Скрізь купалось сонічко ранною росою

Та розсипувало самоцвіти по листках,

І хоч Україна, подружила із журбою

В неї не було видко, на лиці страх!

Нині в мене повстає питання, за що умирали

Ми. Чи за це що зараз в Україні негаразди,

Бо ось перед очима виринуло минуле

А ми як не були, так і не є в Україні – ґазди!

Ґаздою дальше москаль в Україні

А помагають їм ґаздувати наші холуї,

Яким Україна обоятна ще і нині

Хоч випасаються єї хлібом, як расові-бугаї!

Чи за це ми в боях умирали

Чи за це ми гинули до смерти в Таборах,

Хіба ми українці, ніколи свого розуму не мали

І нічого не навчились по тюрмах!

Тому я питаюсь нині сам себе

Питаю і Вас, дорогі Земляки,

Доки ж ми маєм мати себе

В Україні нашій – за жебраки!!!

Тож я попираю слова Стефана Хмари

Що, хай кожний депутат соромом кипить,

Який держиться російської примари

І якого доля України не болить!

95-й рік

 

МРІЇ О КРАЩІЙ ДОЛІ

Гарні є ночі в нашому краю

Скільки тут чарів і краси,

А скільки ще брехні, хоч знаю

Що це не почалось вчорашної весни!

Там де Карпати велетні дрімають

Та розвиваються цвіти в полі,

Люди самі того не знають

Чому життя, іде їхнє так поволі!

Землю чорну, оре плуг за хатами

А вітер гуляє по пустій стодолі,

Одні стають багаті – інші жебраками

А ще інші, лише мріють о кращій долі!

Ясний місяць виринає за горою

Та споглядає на людей внизу,

Цвіти купаються ранньою росою

А вітер колише залишками хмизу!

Кажуть пророки, що час стає ліком

А людина живе за Божим приказом,

Ох як тяжко є боротись із злом

Якого не пізнаєш, від разу!

Дивний є наш Край, а ще дивнійші люди

Що в нас тепер ся виводять,

А що з нами завтра буде

Коли вже оден другому шкодять!

Правда є, українським хлібом кормивсь

Кожний зайда, майже від дитини,

А з них жоден на піст не дививсь

Та не дбав за долю України!

Не говорю я про нині, а про те

Коли замкнули нам Церкви і Школи,

Та спалили нам Письмо святе

Івани, Катерини і Миколи!

А потім, помішали в нас народи

Щоби одні других душили,

А хто хотів здобути собі свободи

В лижці води, його топили!

Де не глянеш всюди сум і холод

Тяжко є рік з роком повязати,

Всюди де не глянеш, заглядає голод

До кожної української хати!

В хаті плаче дитя голодне

А президент нам обіцяє золотії

Грушки на вербі, а добро народне

Розкрадають державні злодії!

Хто любить Україну, серце його тисне

Біль, а з жалю майже не дуріє,

Що народна справа не спрацьовує, а кисне

Бо жоден вибранець народу, робити нічо не уміє

Не уміє, або по просто не хоче

Вміти, бо так йому є вигідно,

Тай ще на нашу незалежність зубами скрегоче

Забуває, що народ хоче жити собі свобідно!

Весь їх патріотизм, це корито

За яке вони дбають в сто процент,

Дбають щоби лиш вони жили собі сито

Це і є їх прагніння в цей момент!

Тож перед нами всіма праця утяжлива

За кращу долю і волю кожної людини,

Бо коли в тебе є любов правдива

Не дат на поталу нікому України!

А хто любить Україну той не може

Жити без праці для неї,

А хто працює, тому Бог допоможе

Дійти до кращої долі та ідеї!

А за Закон берім собі Божі слова

Тоді стане в нас благословенна хвилина,

А ще коли до него полетить українська мова

Житиме во віки вічні, Соборна і Незалежна Україна!

 

НА ДЕНЬ УПА

Вдарили катюші в ранній годині

І скоростріл затарахкотів в далині,

До бою ішли вояки УПА, як до Святині

Щоби здобути волю і свободу – Україні!

Вони не дивились, що поле і ліс риють

Стрільна Катюш, і що впали перші борці,

І що понад нима зловіщо стрільна виють

Вони лише з втоми, втирали піт на лиці!

Не діждеться Москва не одного свого сина

Що впав від кулі УПA, як від коси сніп,

Зраділа з того знеможена боями Україна

Що вже не буде жерти КГБ-ст, України хліб!

Від тягару кулемета, руки мозолями вкриті

Але не чути від нікого жалю-голоси,

Під лісом лежать вояки УПА, втомою прибиті

Та жують, мокру травицю їз роси!

Десь в селі було чути тужливу пісню

Що співала дівчина в садку-гаю,

Яка в серця вояків УПА, врізувалась злісно

Та рвала їх серця аж до краю!

Кожний на мить згадав свою кохану

Матір, що виросла йому на очах,

Але війна не подібна до кохання, а дурману

Бо кожний знав, що став за волю України

З ворогом на змаг!

Бо війна це не жарти, казали УПА-бійці

Колись вона в Україні скінчиться,

Знали про це Командири і стрільці

Бо їм незалежна Україна, що ночі сниться!

Тоді в радість обернеться народу плач

Буде радіти перемогою кожний українець і українка,

Що з неволі і терору КҐБ і невдач

Вивів нас на шлях свободи – Командир УПА –

Ґен.Тарас Чупринка!

12 жовтня 1996 р.

 

У 55-ТЯ ЛІТТЯ УПА

Пхалися в Україну дикі орди

Брунатного Берліна і червоного Кремля,

Але не бачили вони скільки погорди

Має до них, українська волелюбна Земля!

Кров червона землю мочила

Одним словом, насталі страшні дні,

Де не ступив ногою, всюди свіжа Могила

Гинули в боях України, дівчата і хлопці Молоді!

По всій Україні, ліс співає пісню тужно

Від Сяну, Дону, до сивих Карпат,

В ряди УПА люди ставали мужно

Де ногою ступить тільки кат!

Вони у ворогів пощади не благали

А товкли їх, де тільки мігли,

Та з піснею на устах помирали

Горді, що за волю України полягли!

Німаки грабили Україну без міри

І Москва кресала зубами на Бандери синів,

Але в народі України, досить було віри

У перемогу, тому всюди було чути бій голосний!

УПА, била займанців Берліна,

УПА, била займанців Москви,

До бою встала ціла Україна

Щоби позбутись ворогів раз на завжди!!

Дули вітри і несли на своїх крилах

Невмирущу славу про Армію УПА,

Дули по містах, дули і по селах

Та сіяли страх на України ворюгах!

Вони летіли по степах і чистім полю

І ген аж попід зорі, небес склепінь,

Та кликали, вставайте в ряди УПА, за свою Волю

Та за кращу долю для наступних поколінь!

По всій Україні, було чути клич до зброї

Ставайте сміливі в ряди славної УПА,

Яка повісила шнур катам над головою

Бо на це право має тільки вона!

Воля летіла в Україну на крилах

А зброя розносила славу всюди,

УПА, ішла у всі міста і села

Та писала зброєю, воля Україні на завжди!!

12 жовтня 1997 р.

 

КВІТИ УКРАЇНИ

Цвитуть квіти, пахне весною

Памятайте діти, бути собою,

Собою бути, радісну мати міну

Та кохати своїм серцем Україну!

Україну кохати, природу любити

По квітах ногами не ходити,

Бо квіти також біль мають

І хто їх любить, вони добре знають!

Вони знають, кому і де зацвити

Бо вони хочуть щоб їх любити,

А вони мають по світі велику Родину

Тож любіть їх діти, в кожну годину!

Візьмім хоч би зелений дзвіночок

Він дуже любить дітей голосочок,

Тому ним в наших Карпатах

Є вбрана ним кожна хата!

Йому не треба змагатись

З конвалією, лише з сонцем розстатись

Знайте, що дзвіночка зернятко

Ловить сонце і то дуже хватко!

Кожний знає що з конвалії квітів

Роблять найкращі парфуми у світі,

Що дають рожеві промінці

Кожній дівчині на єї лиці!

Візьмім хоч би соняшник, це також квітка

Хоч виглядає, як кругла щітка,

Виглядає дивно, хоч це не рожі

Дзобаюгь його птиці, як і прохожі!

Та і синьо-білі волошки

Прибрані нима всі збіжа як і горбочки,

І вони мають цілющі сили

Тому вони всю землю квітами вкрили!

Коли вийдеш перед хату, як місяць зійде

До тебе запах лелії прийде,

Тож єї дівчата рвуть під час Купала

Щоби їх молода врода не пропадала!

Тож застановіться, любі діти

У всьому тому рослинному світі,

Бо кожна квитуча квітка, це рослина

Це квітуча квітка, наша Ненька-Україна!

 

ПІСЛЯМОВА

Прочитавши третю книгу споминів під заголовком "Партизанськими стежками Закерзоння" вістуна УПА Дмитра Грицька-Цяпки, учасника національно-визвольної боротьби ОУН та УПА на західних окраїнах українських земель, що ввійшли в історію від назвою Закерзоння, хочеться поділитись і своїми враженнями.

 

Покладання вінка до пам’ятника борцям за волю України. Аделаїда (Австралія)

 

Спомини Дмитра Грицька – це складова частина історії драматичних та героїчних подій, що відбувались на цих землях упродовж 1944-1947 років. Українське населення разом із місцевими воїнами УПА та членами підпілля ОУН не підкорились рішенням московських окупантів про виселення, не покинули з рабською покірністю споконвічних українських земель, а стали зі зброєю в руках у її обороні, в обороні своєї людської і національної гідності. Активним учасником цієї боротьби був і автор оцих споминів – Дмитро Грицько-Цяпка. Він пройшов повстанськими стежками довгий шлях у важкій борні з ворогами. Розпочав свій повстанський маршрут у липні 1944р. у сотні УПА командира Кріса, далі у рейді в Карпати в складі чоти командира Крилача – Ярослава Коцьолка, пройшов військовий вишкіл на горі Букове Бердо в повстанському з'єднанні під командуванням Рена – Василя Мізерного, бої в Карпатах, повернення у Перемищину в жовтні того ж року, обслуговування зв'язкових ліній між провідними осередками, участь у боївці окружного референта СБ Летуна – Івана Мандрика, а після його загибелі – у боївці надрайонового СБ Потапа – Василя Цап'яка, курсант підстаршинської школи УПА ім. полк. Коника, часті перебування при відділах УПА очолюваних Бурлакою – Володимиром Щигельським, Крилачем – Ярославом Коцьолком, Ластівкою – Григорієм Янківським, участь у боях, проривах з оточення, головним чином під час акції "Вісла", постійна участь у повстанських стежах, бойовій розвідці, здобуванні харчів, постійне спілкування з населенням. Таке багатозначне й обширне поле діяльності вістуна УПА Цяпки.

 

 

На відкриті пам’ятника борцям за волю України. Аделаїда (Австралія)

 

А територія його діяльності – Лемківщина-Перемищина-Ярославщина-Любачівщина, тобто дві третини всього Закерзоння.

 

Найвпливовішими його учителями, як він сам відзначає на сторінках споминів, – були курінний командир Рен та окружний референт СБ Летун. Перший навчив Його, в тому числі і власним прикладом, яким повинен бути український повстанець, а другий – навчив тонкощів підпільної роботи. Все інше Цяпка завдячує власній природі та самовихованню.

 

Читаючи сторінка за сторінкою Його спомини, пересвідчуєшся, що він володів природними здібнощами, був у кожній найскладнішій ситуації винахідливим, активним і цілковито відданим визвольній справі. Його кмітливість, сміливість давали йому змогу пробиватись із важливою підпільною поштою скрізь ворожі блокади, застави, обминати засідки, а бувало, що прориватись під ворожими кулями. Крім того, Цяпка своєю культурною поведінкою, дружелюбністю, веселою вдачею прихиляв до себе людей – повстанців-підпільників, населення, особливо симпатизували йому дівчача. Його популярність була безмежна. Всі його знали, всі його чекали. Його оптимізм та іскрометний гумор робили його бажаним у всякому товаристві, у будь-якій ситуації. У боях, як характеризували його вояки і командири багатьох відділів УПА, був розумно сміливим, завжди виручав вогнем своєї десятизарядки друзів, якщо хтось із них попадав під час бою у загрозливу ситуацію. Особливо це видно в картинах боїв під час акції "Вісла", в умовах цілковитого виселення населення, в умовах постійних блокад, облав, прочісування лісових масивів великими ворожими силами із застосуванням всіх родів військ, включаючи танки та авіацію.

 

 

Протестаційна акція під совєтською амбасадою

 

Поряд із виснажливими боями докучав і голод. Нерідко доводилось боєм роздобувати харчові продукти, переважно картоплю, залишену населенням у селах, де повсюдно стояли ворожі гарнізони. Автор споминів наводить популярну в той час серед повстанців поговірку: "Здобудеш картоплю, або згинеш у боротьбі за неї".

 

У своїх споминах Дмитро Грицько присвятив багато уваги своїм бойовим побратимам, записавши їхні імена, описавши їхню діяльність і боротьбу, їхню геройську смерть. Зі сторінок книжки звучить їхня мова, їхні розповіді про себе, про свої родини, про друзів. В уяві читача зі сторінок книжки постають їхні постаті.

 

Багато картин відтворив автор із повстанського побуту, картин святкування релігійних і національних свят, особливо тих, що припадали на літній період: Свято Героїв – 23 травня, Свято Зброї – 31 серпня. А в якій піднесеній святочній атмосфері відбулась присяга курсантів під старшинської школи УПА, учасником якої був також наш вістун Цяпка. Воскресла ця велична подія і в моїй пам'яті.

 

Характерною рисою споминів Дмитра Грицька є те, що події трьох років боротьби у рядах ОУН та УПА заповнили майже всю книгу, а муки і страждання у польських тюрмах упродовж десяти років тільки невеликий останній розділ. Отже, автор поставив собі за мету відтворити, головним чином, боротьбу українського народу за свою державність на цій невеличкій частині української землі і свою участь у цьому змагу.

 

Як видно із розповідей автора споминів, більшість ув'язнених повстанців та заарештованих цивільних, прихильників українського визвольного руху із населення, поводились гідно і мужньо. Боротьба за волю Батьківщини підняла на високий рівень моральні якості її учасників, загартувала їхню витривалість і мужність.

 

Демонстрація в Сіднеї. 1984 рік

 

Цінність споминів Дмитра Грицька заключається у тому, що вони написані за свіжої пам'яті. Отже, місце, час, учасники й обставини подій заслуговують на повну достовірність. Є дрібні неточності, але вони не применшують вартості цілого. Позитивною рисою споминів є щирість і простота викладу подій, думок, відтворених почуттів. Мовні діалектизми лиш підсилюють колоритність написаного.

Василь Галаса-Орлан,

один із керівників визвольного руху

на Закерзонні (1943-1947)

 

ДЕМОБІЛІЗАЦІЇ НЕ ПІДЛЯГАЄ

Дмитро Грицько-Цяпка – це ім'я добре відоме в Україні. Відоме завдяки книжкам та поетичним збіркам, які він написав та видав в діаспорі та в Україні після 1991 року і про які згадано у вступному слові. Відомий Дмитро Грицько-Цяпка також своєю, в прямому сенсі цього слова, "кипучою" діяльністю у громадському житті українців в Австралії.

 

Палкий та відважний юнак усе своє свідоме життя присвятив боротьбі за Українську Державу. Вступивши у члени ОУН, він склав присягу, в якій поклявся: "Здобудеш Українську Державу; або загинеш в боротьбі за Неї!" Цій присязі, цьому заповітові Дмитро Грицько як і усі члени ОУН вірний і досі.

 

Після збройної боротьби з окупантами, кожного дня заглядаючи смерті у вічі, після поневірянь у польських комуністичних тюрмах, після чисельних пригод Дмитро Грицько опинився в Австралії. З перших днів свого перебування в Австралії він включається в організоване українське життя і весь свій вільний час присвячує громадській справі.

 

Особливу активність проявляє Дмитро Грицько – старший вістун Цяпка в комбатантській організації – Австралійській станиці УПА, в якій він є постійним головою. В основі діяльності Станиці УПА – зберегти пам'ять про визвольні змагання, про традиції та звичаї збройних формувань. Станиця УПА разом з іншими громадськими організаціями влаштовує відзначення державних та національних свят, річниць збройних змагань Січових Стрільців, Української Галицької Армії, Української Повстанської Армії та Української Національної Армії. Але основна мета Станиці УПА передати ці традиції наступним поколінням, виховати молодь в дусі патріотизму і любові до їхньої Батьківщини – України.

 

Українська діаспора у західному світі це амбасадор української справи – речник Української Держави у вільному світі. Опинившись поза межами Батьківщини після Другої світової війни, українці відразу почали організовуватись у громади і зберегли усе те, що так безжалісно нищив комуністичний окупант в Україні – нашу мову, духовність, культуру, традиції та звичаї і в першу чергу нашу правдиву історію.

 

Українська діаспора стала на захист поневоленого українського народу, протестувала перед совєтськими посольствами проти переслідувань українських дисидентів та правозахисників, проти тоталітаризму та русифікації України.

 

 Демонстрація в Сіднеї. 1986 рік

 

Українська громада в Австралії, як одна з найбільш зорганізованих, займає почесне місце у справі збереження та відстоювання українства.

 

Велика заслуга в цьому і автора книжки Дмитра Грицька – провідного діяча української діяспори в Австралії. Досягнувши поважного віку, проживши бурхливе, сповнене пригод життя, він дальше в перших рядах активних будівничих Української Держави, організовує допомогові акції Україні, збирає кошти на будівництво Дому українського інваліда в Моршині. І за таку палку любов до України, яку проніс він усе своє життя, український народ висловлює йому палку подяку та шану.

 

Воістину, такі як Дмитро Грицько-Цяпка демобілізації не підлягають!

 

Роман Панкевич,

член Братства УПА

Партизанськими cтежками Закерзоння. Частина 5. (Автор: Грицько-Цяпка Дмитро)

опубліковано 13 груд. 2015 р., 02:03 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 груд. 2015 р., 02:29 ]

 

ІСПИТ ЗРІЛОСТІ

Та таки до того дійшло, мушу кинути дещо світла на дальші події. В Кривчі, де містилась команда оперативної групи, перший майор КБВ Міхальскі привітав мене словами: "Щляк би то трафіл! То Бурлак розваля моїм жолнєжам ногі мінамі, а ми мусіми сев панькаць з єго жолнєжамі?" Мова про міни, які Бурлака лишав на своїх стежках і на які налазили поляки. Тож по його словах мене взято на переслухання. Протокол вів якийсь поручик, але видно було, що був під "газом", бо добре уживав "латинки".

 

Раптом з радіо відбірного і надавчого загарчали сигнали і крики, очевидно, мені не відомі. Військо заметушилось, побіг і мій поручик, а коли вернув, крикнув до мене: "Мув, скурви сину, цо сталосєв з плютоновим, якєго злапалісьцє вчорай вноци?" і, розмахнувши рукою, заїхав мені в лице. На моє щастя, на це увійшов майор інформації, котрий мене забирав з міліції, і каже в його сторону: "Вєвзня нє вольно біць, пане поручніку!" і забрав його з собою. Коли поручик повернувся назад, обходився стримано, тільки шипів: "Глупе розпожондзенє Варшави, вас вшисткіх тилько вистшеляць, билби спокуй".

 

Це був перший мій іспит. Нарешті мене залишено в спокою. Тому що у військовій кухні не було вже нічого, майор інформації сказав до свого ад'ютанта, який мене пильнував, щоби пішов в місто Кривча і приніс щось для мене. Коли з'їв кусок принесеного хліба і напився якоїсь юшки, ніби кави, я положився і заснув. Нерви не витримали напруження. Пробудившись, побачив що, при мені сидів майор з нотатником. Ага, подумав я собі ще заки піднявся, думають, що я на спанню щось скажу, та думаю, що мені снилось. Але пригадати собі не міг нічого. Знову прийшов поручик, і оба з майором випитували, де залишив сотні, скільки є війська при Бурлаці, а тоді мені сказали, що цеї ночі Бурлака продерся через Сян і пішов назад в Турницю. Оповідали, що багато упівців загинуло при переході Сяну, що, очевидно, не було правдою, впав лише один стрілець Сорока, а коли пізніше я сидів з стрільцями Бурлаки, то оповідали, що це польське військо стріляло одні до других майже цілу ніч, коли сотня вже була у своїх сторонах. Мене забрали на джип знову і завезли до Перемишля до казарми, де, на моє здивування, там вже був Ґерчак з Конюші сотні Крилача ( псевдо забулось) і один стрілець сотні Громенка; працювали при військовій кухні.

 

Пустивши мене між них, казали піти принести у відрах води, а коли прийшов з відрами води від студні, на мене вже чекали двоє з інформації з автоматами і наказали йти з ними. Мене запровадили на інформацію (військова польова жандармерія) та замкнули в малій кімнатці. І тут щойно почалось! Слідство переважно вели пізно ввечері, між 9-ою та 11-ою годиною, або і довше, або пускали і казали йти спати, а коли задрімав, будили і знову те ж саме: "Як довго в УПА, скільки забив поляків, хто був моїм командиром, як називались командири. Тож часто треба було кланятись столові, де сидів пан поручик, як котрийсь несподівано заїхав мені в шию долонею.

 

Не пам'ятаю, як довго я був в Перемишлі, як раз прийшов майор інформації злий та питає, чи знаю Вишинського, Потапа. Тож кажу, що знаю обох, бо носив до них пошту. Майор нічого не відповів, але я вчув, що тут щось не так. А на другий день мені казали збиратись, видали мої речі, і двоє військових запровадили мене на станцію в Перемишлі, посадили в купе, і ми поїхали в незнане.

 

Було 28-го червня, як я опинився в Ряшеві на інформації 9-го полку. Тут мене замкнено в малій кімнаті. Довго прийшлось чекати, заки мене покликали на слідство.

 

Було 4-го липня. Не пам'ятаю вже, хто був лютіший: поручик УБ чи мій майор інформації! По короткому слідстві мене завели до моєї кімнати, яка вже не була пуста, бо сидів зі мною поручик, який дав Бурлаці можливість вийти з оточення, та ще один поручик, який вбив по-п'яному батька нареченої чи свого власного, не пам'ятаю вже, та один міліціонер з Кривчі. Останній за це, що затаїв, що він українець.

 

5-го липня мені наказано виходити, посадили мене на джип, зі мною був майор і шофер. Джип зупинився перед червоним будинком, виглядав як политий кров'ю. Був це будинок воєводського уряду служби безпеки. Тут ми висіли, перейшли через дві брами, і на коридорі мені наказано сісти. Увесь час в голові блукає думка: що вони шиють про мене? На коридорі по якомусь часі показавсь мій рижий майор, а з ним другий майор. Як я довідався скоро, був це майор Гриценко, шеф контррозвідки проти УПА на території Польщі, про якого я вже згадував, як ми ловили його агентів. Коли він зрівнявся зі мною, подивився на мене з-під ока і каже чисто українською мовою:

- Ну і що, Грицько, попався полячкам в руки?

 

Тож відповідаю рівнож по-українськи:

- Я сам прийшов, я сам зголосився!

- Знаю, знаю, бо в лісі повно поляків, – і з усмішкою пішов до іншої кімнати.

 

Туди за пару хвиль покликали і мене. Крім мого рижого майора інформації і майора Гриценка, сидів ще полковник Дуда, шеф УБП в Ряшеві. Кімната була гарно викладена килимами, стояли великі і вигідні фотелі, у яких розсілась "сметанка". Казали і мені сісти. Коли я сів, до мене звернувся Гриценко словами:

- Слухай Грицько, чи Цяпка, ми знаємо все про тебе. Тобі не дорога до тюрми, а у школу, ти ще молодий, а ми можемо все зробити. Але ти мусиш нам тут сказати все, що знаєш.

 

Тож відповідаю, як можу:

- Як знаєте все, то пощо питаєте? Я вже сказав все, що знав! Більше нічого не можу вам вже сказати.

 

Це, видно, його вивело з рівноваги, бо дальше почав по-російськи:

- Нє валяй дурака! Скажи нам, зачєм тєбя пріслалі к нам? – майже крикнув до мене.

- Мене ніхто не присилав за нічим, я сам зголосився, бо польський уряд писав в летючках, що кара буде дарована! – відповідаю.

- А! – крикнув Гриценко. – Ти прийшов сам, і водиш всіх за ніс, і думаєш, що кара буде дарована! На це треба собі заробити! Слухай, Грицько, я тобі вже казав, де твоє місце, але скажи нам, хто тебе прислав до нас і за чим?

 

Моїм тілом перелетіла струя електрики, що вони, напевно, зауважили, бо мене свердлили очима всі три, але я опанувавсь і відповідаю як тільки можу спокійно:

-Я вже казав, що мене ніхто не присилав, я зголосився сам добровільно!

 

Тоді Гриценко вже поденервовано каже:

- Я знаю, що в службі безпеки були люди довірені, а ти один з них, а такі не зголошуються без цілі і з української мови перейшов на російську:

- Скажи нам, гдє ти аставил сваєво правадніка Патапа?

 

Це було вимовлене з такою силою і певністю, що в мене не лишилось жодних сумнівів, що вони знають про мене все.

Щоби підтвердити свою правдивість, кажу:

- Останньо я його оставив з сотнею Бурлаки!

- А де є ваша квартира-криївка? Можеш нам сказати?

- Я вже казав пану майорові, що впала весною в польські руки.

- Так ґаварі, за чєм тєбя пріслалі ваши праваднікі? – повторив знову майор Гриценко.

 

Я не відповів нічого, але в думці майнуло: що би ти робив зі мною, коли б ти знав, що я виловлював твоїх агентів, що знаю долю не одного з них? Мені знову в очі рубнув Гриценко:

- Говориш правду, але не з честю старшини УПА, – українською мовою знову, і при тих словах покивав собі головою та спитав: – Вишинського знаєш?

- Знаю, не раз до нього ходив з поштою!

 

- І пригадалось, як нам казали провідники, що він тяжко ранений у шпиталі, що, мабуть, помер. А вголос кажу:

- Казали нам, що він помер у шпиталі з поранення!

- Дурак з тебе, Грицько! – викрикнув майже Гриценко. – Вірив в це, що казали вам ваші провідники. Вони знають, як рятувати свою шкуру, лиш такі, як ви, думаєте, що воюєте за самостійну Україну, Україна є самостійна вже давно! Хочеш його бачити?

 

Тож кажу обоятно:

- Чому ні?

 

Гриценко кивнув головою в сторону рижого майора, і той вийшов. Я не міг зрозуміти суті його слів, аж в порозі став сам Вишинський в уніформі польського вояка, у чині підпоручика, з наганом при боці. Підійшовши до мене, каже:

- Нічого не поможе, Цяпко, вони знають все про тебе. Може, більше, як ти сам.

 

Мене облив зимний піт, огорнула злість на провідника Потапа, що не сказав мені правди. Одним словом, мій світ валився. Мені заперло віддих, не можу сказати слова, в очах потемніло. Стараюсь прийти до себе, а Гриценко тягнув, якби рвав мою душу:

- Бачиш, Грицько? Провідники знають, як себе рятувати. Сказав правду – і ми йому дарували всю провину. Він знав, що нам можна вірити!

 

Мною оволодів якби параліч. Гриценко говорив щось, але я не чув його, або не хотів чути. Щось душило в горлі. Як довго це тривало, не можу сказати. Пам'ятаю лише, що мені привидівсь на мить провідник Потап і я вчув його слова: "Вмерти можна завжди і всюди, але жити для справи треба довго. Хто довідається, за що ми боролись, як всі вистріляємось, помремо. Будь гордий тим, чим ти є!" Тож відповідаю Гриценкові вже з твердістю:

- Дякую за порівняння його зі мною, тільки я не є ним, а він мною. Я не знаю стільки, що він знав, і я не можу вам дати того, що ви вимагаєте від мене, але кожний має право боронитись як уміє!

- Да, правильно! – І при тих словах встав, сказав в мою сторону: – Ти ще будеш просити нас про життя, – та вийшов, а за ним і Дуда. Залишився рижий майор і Вишинський. Відізвався перший Вишинський:

- Думаєш, що тебе помилують, як будеш їх водити за ніс (він загікувався, як говорив)? Але це твоя справа. Я хочу лише знати, де ви були, як ми знайшли вашу криївку?

- Так, ми були недалеко і бачили, як ти вів військо! – кажу, брешучи навмисно. – Ти хотів приподобатись полякам, так як приподобувався нашим провідникам, коли судив Бена і Кармелюка!

 

Рижий, прислухаючись до нашої розмови, втрутив своїх два грошики:

- Бери примір від своїх провідників, то будеш і ти жити!

- Я не хочу жити, щоби мені снились жертви, видані мною, так як він це зробив, я не Юда!

 

Вишинський зірвався на рівні ноги і, може, був би мене вдарив, але рижий заступив йому дорогу і він сів. Рижий каже:

- Ну що ж, Грицько, будемо починати від початку? Тим разом уважай, говори правду! Маємо свідків!

- Цей ваш свідок вже писав на мене доношення до провідників, то вірю, що і тепер не посоромиться вам набрехати, аби лише вам приподобатись, щоби ви повісили мене своїми руками, бо він того не міг зробити сам!

 

Рижий поцікавився тим докладніше, і я розповів, як Вишинський часто виступав за прокурора і суддю, як робив на мене рапорти, бо я його не хотів слухати. Говорив для того, щоби всі його зізнання на мене можна було подати в тому виді, що він на мене має злість. Вишинський не хотів слухати, то вставав, то ходив, вкінці каже:

- Здійми свою маринарку, вона тобі вже непотрібна! – я виконав його бажання і кинув її на підлогу. Він підніс, мені дали якусь стару військову блузу, і він збирався до відходу. Я питаю рижого, чи можу щось запитати Вишинського. Він позволив, тож питаю:

- Скажи мені, Вишинський, в якій цілі ти написав картку над нашою криївкою "Татари XX століття"? Кого ти мав за татарів, нас чи тих, що помагав їм знищити криївку?

 

Він почервонів і відповів:

- Певно, що вас. Ви привикли жити, як жили люди за татарських часів, в ямах!

 

Він вийшов, взявши мою маринарку. В той час я ані не міг подумати про його наступний злочин, про який напишу пізніше.

 

Коли він вийшов, для мене настало пекло і голгота разом. Рижий на кожну мою відповідь казав: "Брешеш!" – але я не звертав на це уваги. Треба було відповідати, що я робив протягом трьох років у СБ. Я почав грати на карті зв'язкового між районами. Розносив пошту між провідниками. Ніде не брав участі в збройних сутичках чи наскоках. Навіть не признаюся, що був у бою нашої підстаршинської школи з польською, про що Вишинський розповів, кажучи просто: "Я був на розвідці і долучив по всьому вже!"

 

Слідство рижий скінчив десь по півночі. Чую, як мій шлунок бурчить. Я старався якнайменше обтяжити себе, хоч знав кодекс совєтського правосуддя "дайте нам людину, а параграф ми знайдемо". До кімнати ще раз заглянув майор Гриценко, подивився, але нічого не сказав, бо його жінка вже тягла його за полу маринарки. Але при виході кинув: "Грицько, будет тєбє тепло!" – і закрив двері.

 

Потім рижий майор казав мені підписати протокол і покликав жовніра, що стояв під дверима, щоб мене забрав. Але замість завести до тюрми, кинув мене в якусь пивницю з вуглем і зачинив двері. Темно, світла жодного не було. Пробував задрімати, але нічні товариші-щурі, які почали лазити і пищати, бо видно, були голодні, як і я – не дали задрімати.

 

Так застав мене ранок, коли прийшов жовнір КБВ, казав вилізти з пивниці та йти довгим коридором на друге подвір'я, де я побачив закриті бляхами вікна: була це слідча тюрма у Ряшеві. Ми увійшли в малий коридорчик і зупинились під камерою № 2. Вартовий відкрив вічко, подивився всередину, відчинив двері і крикнув досередини:

- Маш, Сташек, єще єднего бандзьора! – Та пхнув мене в гущу людей, які ставали в ряд на кожний звук ключа в дверях. Я влетів досередини, двері за мною зачинились, а згаданий Сташек (був старшим келії) крикнув до мене:

- За цо?

- За УПА! – відповідаю спокійно.

- Кто єґо зна? – попитав людей, що були до пояса голі. Десь з кута я почув:

- Я ґо знам, відзялем ґо, як ходзіл з провуднікамі! – але скоро обірвав і не сказав більше нічого. Хтось його гопнув під ребро. Сташек, який був українцем, сидів за співпрацю з УПА, мабуть, дав їсти комусь, а тут удавав поляка.

- Сядай на кіблю! Там твоє мєйсце! - і пішов до свого кутка, де сиділо четверо. Решта тулились в другому кутку.

 

На келії, де мене кинуто, було 17 стрільців різних сотень і адміністративної боївки, як, напримір, ті, що сказали, що мене знають. Вони були з охорони капелана отця Кадила. Було четверо поляків, ніби з АК, ну і Сташек, які знущались над хлопцями, як тільки могли. Тому що я не курив, а військові частували, я мав папіроси при собі, і старший келії Сташек зажадав, щоби я їх віддав йому. Я розділив папіроси наполовину, половину дав Сташкові, а половину дав між наших стрільців, які щось завагались брати, дивились на Сташка. Коли той не реагував, бо мав що курити, вони насмілились взяти. Я був свіжоспечений в'язень. Не розумів сили п'ястука, який в тюрмі є сильніший від влади, яка над нами всіма. Але вчився скоро. Мені впав в око молодий хлопчина, який крився в куті за плечима інших і тримав руку на колінах. Рука була перестрілена, як я довідався, але робити перев'язку було заборонено. Не владою, а тими поляками і Сташком. Але я того не знав. Підходжу до нього і питаю:

- Коли, друже, мали останній раз руку перев'язану?

- Від часу, як мене зловили, ще не робив ніхто. Поляки не дають.

- Хто має чисту сорочку? – питаю друзів. Моя була як ганчірка по останній ночі у вугільній ямі. До мене підійшов бойовик АБ Муха, родом з Ракови і каже:

- Дістанеш від поляків, як тільки його рушиш, але сорочку можу дати, є в моїм клубочку під стіною.

 

Я пішов в кут, знайшов торбу, витяг сорочку, дру на куски та приглядаюсь полякам, як вони реагують. Але вони курять папіроси і лише пускають дим вгору. Розв'язую стару перев'язку. О Боже! Там сотні хробачків, кинулась гангрена. Окидаю цю масу хробачків одним оком, а другим обсервую поляків, щоби не бути заскоченим. Стрілець був з сотні Хріна. І він сказав мені, що перев'язку заборонив робити слідчий, а поляки лише виконують його наказ. Тоді додав:

- Уважай, Цяпко!

- Як же ви знаєте моє псевдо? – питаю здивований.

- Вас пізнали всі хлопці, як тільки вас кинули в камеру! – чую відповідь.

 

Кажу хлопцям, що курили: "Збирайте попіл, мені буде потрібно". Коли допровадив сяк-так руку до порядку, казав собі подати зібраний попіл з цигарок, посипаю ним рану і бандажую руку чистою шматою. Коли рука була обандажована, один з поляків каже:

- По цо то робіць, дурню? Чи дзісь, чи ютро, єґо і так повєшов за то, же забіл генерала Свярчевскєґо!

- Пан нє сендзя і нє кат, і нє знані, цо з нім зробйов...

 

Не знаю, як була би скінчилась наша розмова, коли б не заскреготав ключ в замку. Всі кинулись ставати в ряд, я, як останній, ставав останній. Ще не всі стояли в ряді, як жовнір – той, що мене привів, – пустив на залю фриз'єра-в'язня, і за кілька секунд мої золоті кучері лежали під моїми ногами. Треба було позамітати, позбирати кучері і кинути в кіш. Поляк, хотячи собі закпити з мене, каже:

- Но і цо, "бандерофцу", нє жаль ці такіх ладних влосуф?

- Вийду на волю, то виростуть ще гарніші і буйніші! – відповідаю йому.

- Як не повісять тебе, то вийдеш сивий або лисий, в іншому випадку – ногами до дверей! – не дававсь поляк.

- Як вийду, то виросте, а не вийду або повісять – то нащо мені волосся. Прецінь і пан вродився без нього! – Поляк на ці слова зіскочив з причі.і з вереском:

- Зараз заткам ці ґевбем, "бандеровцу пшеклєвти!" – але інші крикнули в його сторону:

- Сядай, дурню, на "д..и", он повєдзял ці правдев. Не відзіш, же он ма вєнцей розуму, як ти влосуф.

 

Поляки не були відразу стрижені, як ми, а доперва по засуді. Поляк рад-не-рад виліз на причу і замовк. Хлопці, бачачи що поляки не кидаються так як скорше, повеселішали, і ми почали собі говорити. Була це переходова келія. Кожної ночі з неї відходили на слідство і вже не вертали, хіба що хтось не здав "екзаміну", того завертали на келію до "поправки". Решту відсилали на замок і на суд.

 

Прийшла черга і на мене. Була 9-та ночі, хоч надворі було ще видно. Мене викликали з келії, і я пішов за жовніром на поверх. Там завели мене до кімнати і казали чекати. Чекав недовго. До кімнати прийшов якийсь поручик, розперезався, пасок з пістолею повісив на крісло за собою і ніби удає, що змучений. Сперся на руки на столі і ніби дрімає. Я сиджу. Мені не треба було додумуватись, про що тут йдеться. Я не з тих дурних, як вони думали. Двері до другої кімнати були зачинені, але я знав, що там є хтось. Стіни були брудні, де-не-де були краплі крові, хоч змиті, виразно видніли плями. Коли поручик вже виспався, то переглянув мої папери і спитав:

- Хто стягав попереднє слідство?

- Майор інформації, – відповідаю, – імені не знаю!

- Маєш що додати? – питає мене.

- Я вже все виклав, що знав, нічого більше не знаю – відповідаю.

 

В тім часі вийшов з другої кімнати якийсь цивільний, і, бачачи, що я сиджу на табуреті, потиху підійшов ззаду і копнув в стілець. Думав, що зіб'є мене з нього. Але я піднісся, і стілець перевернувся, а я став на ноги. Була це моя помилка. Треба було впасти і задоволити його амбіцію. Він підійшов до мене і з цілої сили владував мені п'ястук в живіт, оминаючи о кілька цалів, природження. Я скрутився з болю і заричав, а цивільний дреться:

- Сядай, така то твоя маць... – і розмазався "латинкою", що аж огидно було слухати. Я хотів виконати його бажання, але він обернув стілець ніжками догори і казав сісти на одній ніжці. Я це зробив. До кімнати ввійшла жінка вбрана у форму і змірявши мене від стіп до голови, каже:

- Маш клопот з бандерофцем? Дай мі го на пулгодзіни, бендзє спєвал, як канарек!

- Мало маш на дзісяй? – питає її поручик.

- Любєв слухаць, як ім "ґали тшещов в моєй шуфлядзє"! (люблю слухати як в них тріщать кості) – відповіла вона, обійшла мене в коло і, як шаблею, вдарила мене долонею по карці. Я лише зойкнув з сильного болю, і заки я прийшов до свідомості, вона і цивільний вийшли. Доносився лише їх сміх на коридорі. Що означали її слова, я довідавсь доперва від інших пізніше, переважно від тих, що сиділи в таборі Явожно. Поручик подивився на мене і каже:

- Будь щасливий, що попав на мене, а не на них!

 

Мене кинено на келію знову, а це означало, що я не здав "екзаміну" і треба буде іти на "поправку". Це мене трохи збентежило.

 

ЗАМОК В РЯШЕВІ

9-го липня. Не легко було дістатись на цей спасенний замок, який колись збудував наш князь Ярослав Мудрий. Він будував його, щоби обороняти українські землі від зазіхань поляків, а нині цей замок став катівнею українців, оборонців українських земель від тих самих поляків. Але коли цей замок був будований королем і князем Ярославом Мудрим, він не передбачав, що буде за тисячу літ.

 

На другий день зранку мене викликали на коридор разом з іншими і казали забрати з собою свої речі. Видно, що таки я "екзамін" вчера здав. Ми ішли на замок. Але заки там дістались, треба було ще перейти через "чистилище" пана прокурора, яким був молодий свіжоспечений поляк в чині поручика КБВ, щойно з офіцерської школи, бо "латинкою" вмів рубати добре, не зважаючи, чи перед ним стоїть хлопчина, чи дядько. Коли прийшла черга на мене, він переглянув акта і спитав:

- Але я не бачу тут записаного, скур.. сину, скільки ти забив поляків!

- Бо я нікого не забив! – відповідаю.

- Як то, так довго носив зброю і ніколи не стріляв до поляків? Ані навіть на віват?

 

І на тім мене зловив, бо я відповів:

- О, на віват стріляв нераз. - і в актах стало чорним по білому: "Стшелял кілька рази до полякуф!" Не помогли жодні протести. Він махнув рукою і крикнув: "Настемпни!" – а конвоїр вже пхав другу здобич. Так я дався набрати в останній хвилині пану поручикові. Але пропало. Бо, як кажуть, що записане пером, не витягнеш і волом!

 

Свята правда. Коли всіх поручик охрестив, чим міг, нас випроваджено на вулицю Ряшева, де нас обступили хіба два рої з кулеметами і, сказавши "Крок влєво, крок вправо – стшелями", – погнали нас до замку.

 

Замок прийняв нас понуро. Правду сказати, перша брама не була схожа на таку, що за собою криє тюремні підвали, що за нею сіється смерть, що там гинуть невинні люди.

 

Доперва за першою брамою показалась друга, а над нею вишки і кулеметні гнізда. Нас уставили перед канцелярією, де списувано вже котрий раз персоналії. Ми підходили і казали, як називаємось, дату народження, імена батька і матері та національність. Переді мною ішов якийсь священик. Коли його запитано про національність, він відповів: "Лемко". Та, що записувала, покликала вартового, старшого чоловіка, і повторила сказане в'язнем. Той подивився на нього і каже:

- Що з вас за священик, як ви встидаєтеся своєї національності! Такої немає як лемко! Подивіться на тих молодих хлопців, які вони горді за свою національність!

 

Але священик таки повторив:

- Я є лемко!

- Пиши українець! – сказав вартовий до секретарки.

 

Я ішов за ним. Коли при національності "українець", що я назвав, секретарка запитала вартового

- Скон сєв взєвлі українци? Хіба їх нємци поробілі такімі! – я не витримав і відрубав:

- Хіба пані нє училась сєв історії? –- Але мені не дано продовжувати, бо вона крикнула:

- Стуль ґевбев, блазьнє єден!

- Колись "блазні" бавили королів, нині "блазні" мусять вчити інших історії! – не змовчав я.

 

Того було забагато. Я знову перебрав мірку. Ну що ж, вчився. Вчився розуму на своїй шкірі. Лише нас замкнено в келію № 17, як відчинились двері і мене викликано на коридор. Там вже стояло кількох з палицями і казали мені скакати через них. Коли я хотів перескочити, палицю підношено догори і я падав, а по мені сипались удари. Дістав порядно кілька палиць, а коли вартовий впускав мене у келію порадив:

- На другі раз тшимай євзик за зембамі!

 

На 17-ці зустрічаю вже кількох з 2-ки на УБП. Пізніше нас перекинули на 19-ку, знову на 9-ку, і ми знались майже всі вже. Я зустрів друга Тхора з четвертого району від Карла; Пімсту з Добромиля ; Задорожньго, який був зі мною на підстаршинському вишколі минулого літа, родом з Дикова (чув пізніше, що затрувся разом з жінкою), Данька з Монастиря коло Ліська, Коника з Любачівщини, арештованого Вишинським, Муху з Ракови (це той, що дав мені свою сорочку на перев'язки. Він мені оповідав, як боялись тоді, що поляки кинуться на мене, але вони були вже готові стати в обороні своїй, но і моїй).

 

Від друга Тхора довідуюсь, що тут сидів бойовик Хома і Щур, якого поляки стратили в червні. Келією смертників була 23-ка. Звідти ночами поляки випроваджували своїх жертв на повішення. Ночами було чути по коридорі шарудіння ніг, гнали босих. Перше не закривали уст, але були випадки, що в'язні кричали "Слава Україні!", "Хай живе Бандера!", – тож почали затикати уста. На них чекали опришки в мундирі, затикали уста, викручували руки і так гнали на страту. Без священика. Чого ж було чекати від поляків, жадібних української крові. За даними в'язнів, там стратили близько 800 душ українського походження – стрільців, командирів, провідників, жінок-підпільниць, цивільних осіб. Але українців.

 

Одного разу прийшов відділовий і каже, щоби зняти свою білизнину і вишити імена, лише перші букви. Дав голку і нитки. Я написав нитками повністю своє ім'я і прізвище по-українськи. Там в лазні і пральні працювали жінки, які мене знали, хотів дати знати, що живу. Очевидно, жінки випрали білизнину. При тих операціях я мав нагоду побачити на коридорі жінку командира Орського Наталку, Олю, Дарку Новак з Малкович. Чи пізнали вони мене? Сумніваюсь. Казали, що там сиділа і жінка провідника Тіса, командира Крилача, яка народила дитину в тюрмі і її виховувала. Новини нам приносив один партизан, який мав кару смерті, але сказав відділовим чи УБП, що знає, де є заховане золото по родині, вони його звільнили з кари смерті, і поставили за "каліфактора": розносив зупу, чистив коридор і т. д. (Чув пізніше, що показав золото і дістав 15 років. Тим врятувався від смерті). З нами рівнож сиділо багато дядьків з різних сторін за те, "цо вєдзал, а не повєдзал".

 

СУДОВА ІІІОПКА

День суду мені добре врізався в пам'ять. Було 14-го липня, і був поне­ділок.

 

Пам'ятаю, на суд ішло нас трьох: я, Мороз з сотні Бурлаки (Петро Святий з Конюші) і один з сотні Хріна, псевдо не пам'ятаю, від якого я довідався, що Сова, колишній мій кулеметник, зголосився до поляків і признався що то він зі свого кулемета застрілив генерала Свєрчевського. Його вивезли до Варшави на показовий суд, а я подумав собі, що добре, що його тут нема. Знову ця сама процедура, ця сама вулиця, ті самі конвоїри. Нас загнали на дижурку і казали замітати, але ще не взяв мітли, як мене забрано до іншої кімнати і поставлено варту. Це мене насторожило. По хвилі вбіг до кімнати сержант з паперами в руці і крикнув:

- Ти Дмитро Грицько?

 

Коли я підтвердив, що так, він каже:

- Маєш когось за границею?

 

Я аж стрясся, бо не зрозумів його, тож відповідаю, що ні (він думав, що заробить долярів).

- Шкода! Міг би тебе боронити! – Підсунув мені акт оскарження і каже:

- Підписуй і боронися сам, як вмієш!

 

Я хотів прочитати, але він крикнув:

- Підписуй! Прочитають тобі нагорі!

 

Не було ради, підписую, і він щез. Сиджу і думаю, що це все означає, коли в порозі став капітан і два поручики, а за ними показалась морда Вишинського. Подивився на мене і каже: "То він!" Добре, що не поцілував мене, як Юда Христа.

Капітан підійшов до мене, подивишся в очі і питає:

- Грицько? – Відповідаю, що так.

- Мене знаєш? – питає.

- Ні! –відповідаю, і мені пригадались слова Яха в Перемишлі: "Може, потрапиш до мого кузина". Чи ж би? – думаю.

- Не мусиш знати, бо я вас всіх знаю, "козакуф" Ваповскіх!

 

Він ще хвилю постояв, подивився на мене і вийшов, а Вишинський каже до мене:

- Ну і що, Цяпко? Нині замикаєш останню сторінку української історії? – І при тім зловіщо всміхнувся. Тож відповідаю теж злий:

- Історії, в якій зрадники будуть записані чорними літерами і колись їх хтось покарає!

 

Він почервонів і вийшов.

 

Вартовий, який цілий час прислухався до нашої розмови, бо мене пильнував, каже до мене:

- Ти не міг того зробити, що він? Признатись до всього, покаятись – був би ти жив на волі, як і він! Ми вже з ним не на одну роботу ходили, щоби ловити таких дурних, як ти!

 

Про що вій говорив, я довідався щойно пізніше. До кімнати, де я сидів (інші робили порядки), приходили різні вояки, від майорів до шерогових, і всі оглядали страшного "бандерівця", в якого одна ногавиця споднів звисала, друга була підкочена догори по коліно, блуза зі старшого брата (яку мені виміняв Вишинський) звисала, з-під неї було видно розіпнуту сорочку і груди, набиті повні крові. Я не знав, про що йдеться. Довідався щойно, як мене два жовніри під автоматами привели нагору, де розмістився суд. Зал був заповнений різними цікавськими, і я здогадався, що суд буде "показовий". На сцені стояв великий стіл, накритий червоною, як кров засуджених тут невинних жертв, плахтою. За столом посередині сидів капітан, який заглядав до мене, по його обох боках сиділо по одному капралу косцюшковців в шапках, з одного боку стола сидів поручик-прокурор, з другого боку – мій оборонець, наданий урядом, сержант з плескатою головою, який питався, чи маю когось за границею. Косцюшковці були як "лавники". Ось ціла шопка "Польового суду ҐО Вісла". За ними була заслона, за якою, як я здогадувався, сидів Вишинський, бо прокурор часто туди заглядав. Прокурор встав, взяв папери зі стола. Очевидно, що я стояв цілий час. Він прочитав мій акт оскарження та спитав:

- Чи оскаржони пшизнає сєв до віни?

 

Відповідаю:

- Ні! – досить голосно, щоби всі чули на залі.

- То чому підписав? – питає.

- Бо пан сержант мені не дав читати, а казав підписати! – відповідаю йому.

- Як довго оскаржений був членом нелегальної організації УПА? запитав прокурор.

- Два і півроку! випалив як з кріса, а за собою чую шмер на залі.

- І за цей час оскаржений ані разу не стріляв до польського війська? – гримнув прокурор, щоби його всі чули на залі.

- Ані разу! – відповідаю і я голосно. – Бо я мав інші обов'язки!

- Може нам "оскаржони" сказати, які? – питає прокурор.

- Зв'язкового! – відповідаю.

- Ані навіть тоді, коли ваша підстаршинська школа вибила польську підхорунжівку? – питає прокурор.

- Ані тоді, бо я був у той час в терені і долучив до сотні вже по всім! Так, як там записано! – відповідаю, брешучи. Я ж не присягав нікому, що буду говорити правду.

 

Прокурор заглянув за картину, видно, щось питав Вишинського.

- А що вас вчили на тому підстаршинському вишколі? Вчили, як цільно стріляти до польського війська, до польського народу!

- Ми з польським народом не воювали!

 

Залом пішов шмер. Та я не жалував того слова.

- А з ким ви воювали? – закричав на весь зал прокурор.

- З польським урядом! – відповідаю вже сміло, хай знають правду.

- Ага! – крикнув прокурор. – То ви боролись проти уряду і прийшли до того уряду просити ласки в нього? ,

- Я ласки не прошу, я вимагаю лише справедливого вироку! – відповідаю.

- Якого? За що? За це, що з ваших рук впало тисячі жовнірів, цивілів? За це, що увесь час брехав слідчому? Я знаю вас давно, Луг, читальня, Соколи, марші по лісах, де вас вчили мордувати поляків, а коли нема де дітись – то до тих поляків по ласку? – верещав прокурор. – Чому не зголосився скорше?

- Бо били! Багато зголосилось до польського війська, а кілько вони довели до кошар, щоби поставити їх перед суд? Вбили в дорозі! – відповідаю прокуророві.

- Добре! Каже оскаржений, що був зв'язковим. Може нам оскаржений сказати, чи як він ніс пошту, чи та пошта хоч раз впала в польські руки? – питає вже лагідніше прокурор.

- Ні! – відповідаю.

- А оскаржений знав, що в них є?

- Ні! Були лаковані! – відповідаю.

- А що було на них написано? Може нам оскаржений сказати? – питає прокурор.

- "Важне" або "дуже важне, не сміє впасти", – відповідаю.

- А скільки вас ходило з тою поштою?

- Троє, часами я сам! – відповідаю.

- І така пошта ніколи не впала в польські руки? – питає прокурор з усмішкою.

- Ніколи! – відповідаю.

 

Капітан, який прислухався до зізнання і запитань, щось поговорив з лавниками і оголосив перерву. Суд вийшов. Мені казали сісти, і я сів. Обсервую зал боком ока. Була забити цікавими. Чую, як собі говорять антки: "Тварди бандита, ані окєм не мругнє, достане, цо му сєв налєжи". Ще я відчув, що у старшин було більше зрозуміння, поваги, як в тих "шарих" жовнірів. І я не дивувався, бо там були всі з КБВ, майже всі з-за Буга. Підходять деякі і подають папіроски. Не беру, кажучи, що не курю, а попросту не хотів зрадитись, як мені тряслись руки. А чи тільки руки? Ціле тіло. Просив Господа дати мені сили, щоби не заломатись. Молюсь в душі до нього і прошу про поміч. Коли суд вернувся, мені казали встати знову і прокурор продовжував:

- Чи оскаржений знав, що робить переступство проти Польщі, вступаючи в ряди "банди УПА" (перший раз вжито "банди")?

- Я не бачив в тім жодного переступства, бо підлягав іншим правам, ніж ті, що є тепер в Польщі Людовій!

- Може оскаржений окреслити ці права, яким підлягав? – питає прокурор.

- Коли я вступав до УПА, в нас були ще німці. Я ішов бити німця і присягав правам українського народу, і не міг зломити присяги! – відповідаю.

- Чи оскаржений належав до організації Степана Бандери ОУН? – питає прокурор. – До товариства "Луг"?

- До організації ОУН я не належав, бо був замолодий, а до Лугу також не належав, бо санаційна Польща його заборонила! – відповідаю.

- А в Німеччині, як був, не належав до організації Степана Бандери? – питає прокурор.

- В Німеччині я належав до бавера, мав чотири корови і два коні до обслуги, до них я належав... На залі почувся сміх, а прокурор вдарив п'ястуком по столі і крикнув:

- Тут нема жартуф, як собі оскаржони позваля! – а я радів в душі, що вивів його з рівноваги.

 

Взяв слово капітан:

- Де твоя родина, Грицько?

- Не знаю, пане суддя! Батько був у "Дахау", сестра також десь в Німеччині на роботах, я не маю тут нікого! – відповідаю.

- Яке майно успадкував по родичах? – питає суддя.

- Жодного! – кажу. – А те, що залишила решта родини, як виїхала на Україну, польська влада сконфіскувала!

 

Ті слова вивели прокурора з рівноваги на добре, зірвався як ошпарений і крикнув на цілий зал:

- Оскаржони робі собі жарти з сонду! Обража права Жечипосполітей Польскі! Польскєй Конституції!

- Я відповідаю лише на запитання, і мені цілком не до жартів, – відповідаю, знову тріумфуючи, що вивів прокурора з рівноваги.

- Що має оскаржений до сказання в останнім слові? – питає суддя мене, не звертаючи на крик прокурора уваги.

- Лише одно: справедливого виміру кари! – відповідаю коротко.

 

Суд пішов на нараду. Я бачив, як прокуророві руки скакали, коли брав папери, та як визвірився в мою сторону. Мені знову запропоновано сісти, з чого користаю. За собою бачу, як поляки показуюсь шнур на горло. Вже вішають, а ще суд не закінчився. З другої сторони знову чую: "Цєкаве, ктури вигра, прокуратор чи сендзя?" Ходили чутки, що коли суд ішов на нараду, значить, видати вирок, грали собі суддя і прокурор в більярд і закладалися, що хто виграє, вирок того буде затверджений. Те все оповідали собі вояки на дижурці, де нас тримали.

 

Мої нерви також були пошарпані різними думками. Про життя навіть не мріяв, бо вже чув про суди від тих, що були на них. Часами навіть суду не було. Припровадили п'ятьох-десятьох, поставили в ряд і відчитали вирок: ти до живоття, ти кару смерті – не ДИВИЛИСЬ, хто винен, хто невинний, одному не подобалось твоє лице, другому – твої очі; головне – знищити якнайбільше українців, бо ж є нагода, якої не було і не буде скоро. Одним словом, спішились. Нарешті суд вернувся. Прокурор взяв папери в руки, вліпив свої очі, як змія в жабу, і почав читати:

 

В імені Річпосполитої Людової Польщі стверджую, що оскаржений Дмитро Грицько, псевдо "Цяпка", допустився переступства з кількох артикулів:

а) з артикулу 85 – кодексу карного польського війська;

б) з артикулу 1-го параграфу 13 – з дня 18-го 6-го1946 року, який як член нелегальної організації УПА брав участь в наскоках на польські війська (такого не було в оскарженні) і на цивільне польське населення, як признався на суді, і з рук якого мусило згинути багато працівників Р. П. Людової, домагаюсь для Дмитра Грицька кари смерті! Ці слова мене ледве не скосили з ніг, але тримаюся всіми силами, щоби не впасти. З Артикулу 1- го, декрету 1-го, і 13-го з дня 18-го 6-го 1946 року, Цяпка під прибраним прізвищем законспірувався в нелегальній організації УПА, і, як сам сказав на суді, був довіреним зв'язковим, який не показав ні крихітки жалю за поповнені злочинства. Домагаюсь вироку "кара смерті". Другий удар по серці. В очах мені потемніло;

в) з артикулу 4-го параграфу 1-го з 18-го 6-го 1946 року, за нелегальне ношення зброї, з якої, напевно, згинуло багато працівників Р. П. Людової, домагаюсь 15-ти літ тюрми.

 

На тому перервано, і суд подався на нараду.

 

Мені знову позволеню сісти, знову подають папіроски, від яких я відмовляюся. Знову бачу, як за мною жовніри показують жест повішення. Не маю навіть сил молитися. В голові шумить від останніх слів прокурора – кара смерті! Невже це вже кінець? Такий ганебний, хоч очікуваний. "Нехай діється воля Божа", – думаю, коли суд входить у зал і мені кажуть встати. З останніх сил встаю, щоби випити свою чашу горя до дна. Суддя не поспішає, важить кусок паперу в руці, прокурор понурий. Нарешті проривається з його горла:

 

З артикулу 4-го параграфа 1-го з дня 13.6.46, засуджуємо оскарженого Дмитра Грицька "Цяпку" на кару смерті!

 

Був це такий сильний удар, що я навіть не чув, як він читав дальше.

 

- З артикулу 1-го параграфа 1-го декрету з 13-го 6-го 1946 року, засуджуємо Дмитра Грицька "Цяпку" на довічне ув'язнення.

 

З артикулу 85-параграфа 1-го ККПВ оскарженого засуджено до п'ятнадцять років тюрми та позбавлення прав гонорових і обивательських назавжди.

 

На засіданні суду нинішньому у складі (вимінено всіх), розглянено справу Дмитра Грицька "Цяпки". Взято до уваги молодий вік оскарженого та недоведеність вбивства чи грабунку. Рішено злучити всі вироки в один і засуджено його до довічного тюремного ув'язнення та позбавлення назавжди всіх прав громадських і гонорових. Оскаржений має право звернутись до вищої інстанції суду до Варшави протягом семи днів! Чи лавники мають щось проти того? – запитав лавників.

 

Ті відповіли:

- Ні не маємо!

- В такому разі замикаємо справу проти Дмитра Грицька "Цяпки", – за­кінчив суддя.

 

На залі я почув шум здивування, відпруги, а один поручик підійшов до мене і каже: "Не мартв сєв, чловєку, єще нікт не сєдзял доживоцє в вєнзєню, і ти нє бендзєш". Це були слова потішаючі, якби говорив через нього сам Господь Бог! Це мені додало відваги, і я не реагував вже на слова, що говорили між собою "зупакі": "Вирвалесь костусє, але ми єще жиєми і одбієми своє" або "Знайдзєми спосуб зреванжоваць сєв". І я в то вірив.

 

Мене запроваджено на діл. Провідник Потап, напевно, сказав би своє "маєш, хлопе, більше щастя, як розуму". На порозі кімнати став капітан-суддя і спитав:

- Ну і як, Грицько? Вдоволений, що живеш? 

 

Що було сказати?

- Так є, пане капітане, вдоволений! – А, може, було сказати, що я невдоволений з обороту справи? Це ж було чудо, що я вийшов живим з того видовища, з тої шопки. А за собою чую, як жовнір каже: "Відаць, капітан виграл в більярд з прокурорем!" Коли вже готували нас до відходу на замок, один "зупак" в шапці КБВ каже до мене: "Не тішся, що живеш, це ще не кінець, ще заплатимо вам за вашу сваволю!"

 

Коли прийшли на замок, мене кинули у келію 20-у, де сиділи в'язні вже по вироку, а навіть вже довго по вироку, і чекали транспорту на Сибір. Там стрінув в'язня на ім'я Чарвонка; його зловили ще 46 року, перед забиттям Свєрчсвського, чим він дуже радів та думав, що скоро вийде па волю. Але доля кострубата, не була по його стороні, і таки за два дні виїхав транспортом на схід, мабуть, на Сибір. Був це останній транспорт, що вивезли поляки на схід. Нас залишилось шестеро, і відділовий казав вибрати собі між нами старшого келії. Всі пальці вказали на мене. Так я став "владою". За пару днів наша келія була повна, аж заповна. Між нами були і друзі, що сиділи на 2-ці в УБП. Коли я розповідав про Вишинського, що був на суді, один покликав стрільця АБ Муху (родом з Ракови) і каже до нього:

- Розкажи Цяпці те, що ти мені говорив про Вишинського!

 

Ми сіли під стіною, і він почав розказувати. Перше спитав мене:

- Пам'ятаєш цей збір над краєм Трійці у квітні?

 

Коли я підтвердив, що так, він продовжив:

- Напевно, знаєш, що зі звітами до командира Рена послали провідника Вишинського. Коли я і це підтвердив, він каже:

- Але не знаєш, як він вернув! Він, ідучи в Карпати, пішов до Ліська і зголосився до польського війська та передав звіт, який вони відбили, зробили копію, а оригінал віддали йому, і він пішов з ним до командира Рена. Так само зробив, як вертав від Рена. А коли прийшов в Ракову, де була криївка, скликав всіх провідників на нараду. Там були окружний провідник СБ Пастернак, провідники Григор, Тарас, Тіса, Орлик, Ігор і ще там хтось.

 

Але Вишинський домовився з військом, де ця стріча буде. Військо почало наближатись, люди повідомили хату, де була нарада, а Вишинський намовляв всіх сховатись у криївці, яка була під хатою. Лише здоровий глузд Пастернака, який крикнув: "Через вікна – і в поле!" – всім вдалось втекти. А Вишинський? Положився на ліжко і чекав, коли прийде військо. Що з ним говорили, я не знаю, бо я вже сидів арештований ними за це, що співпрацював з УПА, був зв'язковим, як і ти! – закінчив розповідь Муха.

 

А що нам сказали? Що Вишинський поранений тяжко і лежить у шпиталі. Чому не сказали нам правди? Це питання мене мучило ще довго-довго, і на це не було однозначної відповіді. Боялися заломання? Боялися дезертирства, як собі таке дозволяють провідники? Другий в'язень, родом десь з Любачівщини, сказав мені, що Вишинський був і в їх сторонах, приходив з військом під маскою УПА ловити провідника Стяга. Та про це пізніше.

 

У 23-й келії сидів мій односельчанин Левко, санітар сотні Бурлаки (Стефан Козак з Васелівки, присілка Ваповець, навіть якийсь мій краянин по мамі). Про це мене повідомив наш "каліфактор" з Гаїв (про нього була вже мова раніше). Роздумую, як би сконтактуватись з ним. Він сидів вже по засуді, мав кару смерті. Страчений 26-го серпня 47 року в Ряшеві.

 

При кінці квітня 1955 року нас заладували в поїзд (каютки), тим разом по-людськи, і поїзд рушив в незнану дорогу. Хотілось заспівати:

 

Ми вільнії птиці, пора нам, пора,

Там, де в небосклоні видніє гора,

Там, де простяглися безмежні ліси,

Там, куди гуляли лиш вітер і ми!

 

Але здавалось, що якби тепер заспівав, порушив би цю мертву тишину, яка затягала наші серця, мозок, душу. В голові, ніби на кінострічці, пропливали обличчя друзів, яких поляки стратили, друзів, які вийшли на волю, разом з якими стільки пережито. Тож як можна порушувати це якоюсь піснею? Нас жменька в каюті, ми притулились до себе, вп'явши очі в мале віконце, заґратоване грубою штабою. За тими гратами мигали на небі зорі. Дрібними діамантами вони світили на небі, і я між ними шукав своєї зірки. Де вона? Це було не до подумання. Чи ж би направду пройшло вже вісім років мого життя? Здавалось, що щойно вчора ми їхали тою самою трасою до Штуму, нині ж вертаємо назад, але зі збагаченим скарбом життя, а не як перестрашене стадо овець. Тоді ми були живими трупами, нині загартовані на все і вся, що принесе завтра. Вісім років вже за мною, переді мною ще чотири роки, а це не вічність. В пам'яті видніли бої, затяжні марші у холоді й голоді, де осталась скалічена молодість. Роки тюрми гоїли рани, душа набирала іншого кшталту, прірва, яка виринула з вироком довічної тюрми, вирівнювалась, якби її хто засипав камінням, вирівнював, творячи шлях, по якому ми мусили іти дальше до незнаного, до завтрашнього дня. Поїзд мчав, а ми дрімали або мріяли. Тишину порушив Савка словами:

- Чи відчуваєте, друзі, різницю їзди колись та нині?

 

Він думав так, як і я.

- Так, друже Дунай! – відповідаю. – Колись їхали в незнане, тероризовані, биті, нині їдемо стрічати свою волю, або хоч півволі.

- Так, це правда! – каже Дунай. – Але не в тому річ! Річ в тому, чи хтось з нас колись передбачав, що ми це все перенесемо? Ніхто не міг гарантувати нам, що доживемо до нинішнього дня.

- Певно, що ніхто не може передбачити своєї долі, але в нас була сильна віра в Бога, що він нас не опустить, що вислухає наші молитви! – втрутився до розмови Сус.

- Тож, Друзі, будьмо і дальше з ним! Помолімся і подякуймо Йому, що ми нині тут, а не десь на кладовищі. - І, помолившись спільно, як завжди, ми задрімали.

 

Збудив нас скрегіт коліс. Поїзд зупинився. Нам наказано висідати, на нас чекали тягареві авта, була це станція Катовиці. Нас заладували в них, і повезли по шосе в незнаному напрямі. Минаєм хатки, села, якесь мале містечко. Один жовнір сів собі ззаду, а двоє їхали з шофером спереду. Під вечір ми прибули на копальню Кнурів.

 

Нас приміщено до бараків, які були розкинуті на великому просторі, огороджені колючим дротом, та казали кластись спати, де хто може. Завтра будемо розділені по бригадах. Я вже відбув вісім років у келії, де ніколи не могло бути спокою, хоч як ми старались жити між собою; особливо давсь взнаки рік 53-й і зима 54-го. Спеціальний відділ УБ старався утруднити нам життя, насилаючи своїх "капусів" (донощиків), про котрих я вже згадував. Вони мали за завдання ширити незгоду, ширити між в'язнями розбрат, щоби між ними не існувала солідарність.

 

Один в'язень, що коротко сидів з нами, ман жінку в тюрмі у Фердоні (мабуть, десь коло Вронків). Оповідав, як їх обоїх арештовано з малою дитиною, яку жінка виховує при собі, хоч старались її забрати і віддати десь комусь на виховання. Хоч листи були цензуровані та між рядками можна було вичитати незламну волю і патріотичне ставлення до того, що їх позбавили нормального життя. Доперва пізніше ми довідались про "одисеї" жінок ...та про це хай вони самі напишуть.

 

Життя в Таборі змінилось на краще. Ніхто не був замкнений, по обозі можна було пересуватись свобідно, спати не наганяв ніхто, бо змучений по праці в копальні кожний сам дбав, щоби виспатись.

 

Як я вже писав, нам казали іти спати, а на другий день нас приділять до робочих бригад. Так і було. Рано ми стали до апелю на великій площі, де нас розподілено по бараках і до бригад на працю в копальні. Було дві копальні: копальня Фоша (мокра), і копальня Петра і Павла (суха). Мене і Герчака приділили на копальню Фоша, а М. Суса, І. Савку і решту – до копальні Петра і Павла. З'ївши сніданок, ми вифасували убрання, шоломи, карбітівки, чоботи, нас заладували на транспортові авта і повезли до копальні, яка була десь 3-5 км від бараків. Там на нас вже чекали гірники-сльонзаки, які розподіляли роботу, з'їхавши 700 м під землю.

 

Перший раз в копальні. Дивне почуття. Здавалось, що і волосся, якого не мав (були острижені), стає мені дуба. Звідси втекти ніхто не міг, хіба до св. Петра, бо одиноким виходом на світ був ствол, де стояла варта. Нічого не було в Польщі без варти. Ми пішли з "сльонзаками" (вони не казали, що поляки, а "сльонзаки"), і відразу нас завели у великий "завал", де вночі обірвалась стеля; треба було відгрібати каміння, щоб очистити доступ до вугілля. Коли ми там стали, звідкись з темноти діри вчули голос:

- Гей, свіжі! Не пхайтесь перші! Ще заскоро вам на тамтой світ! Приглядайтесь, вчіться! – і вийшов як чорт чорний від вугільного пилу чоловік з карбітівкою в руці. Це наш "штиґар" – бригадир того відділу.

 

Ґерчак, побачивши це осунення, каже:

- Я тут робити не буду, щоби мене мали забрати назад в тюрму і відновити цей сам вирок! І не пішов до роботи, а ми помагали витягати каменюки. В обід ми посідали до обіду. Кожний витяг свою пайку і їли. Один сльонзак питає мене:

- За цо сєдзіш, Пєрунє? (Це їх прислів'я.)

- За це, що в костелі свиснув! – відповідаю, жуючи свою пайку хліба, що нам дали в таборі.

- Мусялесь, пєрунє, добже гвіздноньць, же попалесь в цюпев на длугі вирокі – каже другий сльонзак під регіт інших. Так між нами нав'язувалась дружба. Були це люди, що не знали і не мали ненависті до українців, вони навіть не знали, що таке плем'я існує. До нашого табору приїхали в'язні і з тюрми Вронки, від яких довідуюся, що там сидить Євген Ковальчик-Вовк, і Скала, санітар сотні Бурлаки – Ривак з Мацькович. Тож пишу зараз до них листа. Ми довго переписувались. В них вироки такі, як і в нас. Думав, що і їх привезуть до нас, була би радість, але цього не сталось. Пізніше я стратив з ними контакт і не знаю, що з ними сталось по виході з тюрми. Поїхали на Україну? Думаю, що ні. Не шукала б за ними родина. Пропали. Може, оженились з польками і забули, хто вони. Такі випадки бували.

 

Ось, напримір, я. Наш бригадир, знаючи, що ми ще самітні, познайомив нас з дівчатами, які працювали наверху на прийманні вугілля і я почав писати листи до одної, а листоношею був бригадир. Наше знайомство росло. Неділями приходили під дроти табору, і можна було поговорити, лише, щоб не підходили дуже близько до дротів. Коли б я не знав, що там десь чекають на нас наші дівчата, міг бим легко попасти в обійми тутешніх. Але до того ще дійдем.

 

Так нас застала весна 1956 року. Одного разу я працював при видобутку вугілля на самій фронтовій лінії. При вибуху камінь, вдарив мене в правий бік – майже в пахвину. Мене завезли до шпиталю, де пролежав з місяць, а коли вернувся дальше до праці, вже мене не дали до прохідників, а назначили доставляти дерево, воду до пиття, а наостанку мене дали до водотягу, де були помпи, які заливали піском місця, звідки видобулося вугілля, щоби за якийсь час брати його знову.

 

Ми працювали вже на другім покладі, а казали нам гірники, що над нами ще буде два або три поклади. Один поклад мав два і пів метри висоти. Вугілля було дуже добре, щось з нього видобували, забув вже що.

 

На тому водопроводі працювали вже Левченко (син петлюрівця, що оселився у Польщі по інтернованню 1921 року), молодий хлопчина, і Богуш з Верхратої.

 

Одного разу ми виїхали з копальні, а весь табір шумить: "Амністія! Амністія!" Але чи раз вона вже була? – думаю собі. Випустять злодіїв, щоби ішли красти, а ми, політичні, будемо кіблювати дальше. Але коли прочитав "Декрет о Амнестії" в часописі, там було виразно написано, що вона тільки для політичних. Надія ожила. На апелі вичитують наших друзів: "Ґерчак, Савка, Левченко, Богуш –- збєраць сєв! Ідзецє на вольносьць!"

 

ВИМРІЯНА ВОЛЯ

Серце забилось сильніше. Вони вийшли, ми ще зостались. Не потривало довго, два-три дні, як викликають мене і Суса. Що за радість! Ідемо на волю! Ті, що лишаються, стискають нам руки, один передає мені адресу своєї родини, щоби вступити до них по дорозі (він щойно минулого року попав в тюрму, замішаний в аферу Зенона). Мій друг Смілий (брат бойовика Щура, Мирон Хома) дає мені свою адресу, щоби там поїхати і розглянутись. Друзі жартують: "Женить з сестрою!" Сестру я раз чи два бачив, ще підлітком. Нині мусить бути вже панною. Але я вже переписувався з одною дівчиною з Улюча, Мількою Харидчак, що жила недалеко Мирона. У кімнаті стинаюсь з якимось АК-івцем, що його амністія не торкається. Той проклинає варшавський уряд, мовляв, бандитам дає амністію, а своїм ні".

 

Я йому відповідаю:

- Якби ви були порядні, як ми, пустили б і вас. Але у вас більше на руках крові польської, української, німецької і хто там знає якої ще, а, крім того, різних грабунків, то тепер терпіть і кайтесь!

 

Ми мало не побились, але інші стримали його, кажучи:

- Поцо, Мєтек? Он муві правдев! Нє потшеба било пшизнаць сєв, же ти обрабовал убовца, пшишилі ці рабунек. Вони були мудріші, не признавались до нічого, а, може, і мали рацію, що на грабунки не ходили, як ми! – І так в останній момент я вийшов без синяків, а інакше було б мені погано.

 

Маємо ніч, щоб приготуватись. На роботу вже не їдемо. Рано нас покликано обох до канцелярії коменданта табору по звільнення, квиток на залізницю та щоб підписати "варункове", тобто що більше того, за що нас засуджено, не будемо робити.

 

Коли я минулого року познайомився з Мількою Харидчак, я писав до неї листи, в яких шифрував деякі події, а рівночасно робив нотатки в зошиті. Тепер, коли вільно було мати олівець, папір, коли ніхто не проводив ревізій, я готувався сповнити свою мрію – описати все, що пережив, все, що знав, що довідався в тюрмі – заки розум ще молодий, заки пам'ять ще не засохла Я мав рівнож багато книжок, які купував, щоби розум не ржавів, і ті книжки я не мав чого брати з собою, тож обіцяв, як вийду, залишити бригадировому сину.

 

Була п'ятниця, 24-го травня 1956 року. Ідемо до спулдзєльні, де на зароблені гроші купуємо собі нове убрання, черевики, сорочку. Викупавшись порядно, кидаю своє лахміття в бочку на сміття. Коли були готові, спаковані, пішли до канцелярії ще раз для видачі паперів. Там був вже шеф політичних справ "спец", як ми називали їх, но і комендант табору. Вони нам дали таке "поученіє" до підпису (цитую):

 

"Застосуваня до амністії: на підставі артикулу 9-го постанови 1 і 3 з дня 27 квітня 1956 року і артикулів 31, 34 кодексу карного скоротити кару до восьми років, а втрату прав публічних і обивательських та гонорових до 3-х літ; ліквідація маєтку, якщо ця кара не була виконана до того часу, тепер не підлягає виконанню. При відбутті ув'язненим того періоду здійснити негайне його звільнення на свободу. Примірник постановления вручити негайно".

 

А друге "поученіс" було таким:

Витяг з "Уставу про амністію": на підставі артикулу 61-2 якщо особа, що вчинила злочин, який підлягає амністії на підставі артикулів 1 і 2 пункту 2, артикула 3, скоїть протягом двох років від виходу постанови правопорушення з того самого параграфу або артикулу того самого роду, за що була покарана, то амністії не підлягає, а видане щодо неї застосувальне розпорядження уневажнюється.

 

Це ми мусили підписати. Коли це зробили, нам видали посвідчення про звільнення і квиток до місця, куди їдемо, дійсний на три дні. Комендант подав нам руки, побажав щасливої подорожі; так само і "спец", подаючи руку, каже:

Щенслівей дрогі, нєх вас тут не відзи вєнцей!

 

Прощаюсь з друзями, котрі як Мирон, ще залишались тут, нарешті ми опустили табір. Була 11-та година перед обідом, як вартовий на брамі, справдивши наші папери, перепустив нас. Вийшовши на вулицю, оглянули останній раз табір праці в Кнурові і пішли до автобусної зупинки. Маючи книжки, які обіцяв синові бригадира, я знайшов потрібну вулицю, дім. Його вдома не було, тому залишив книжки і казав передати поздоровлення від мене, бо я йду на волю. Сміємось з вартівника, який на прощання сказав до нас:

Терез шукай собі баби і виспійсєв за вшисткі часи з ньов!

 

Думаю собі: "От що кому в голові!" – але відповідаю:

- До тей справи юж нє тжеба вартовніка!

 

Ще довго ми сміялись з дурного "антка". Так жартуючи, кажу до Суса:

- А тепер, друже, якнайдальше від того місця!

 

Сус здивовано спитав:

- А до Аделі на вступиш?

- Пощо? Їду до наших красунь!

 

І ми подались до автобусної станції, щоби дістатись до Катовиць. Вже підходили до автобуса, як навпроти нас надійшли "сльонзачки" Аделя і її колежанки. Та заки вони опам'ятались, ми сиділи вже в автобусі, помахали їм рукою і поїхали. Так прощались зі "сльонзачками". Пощо морочити собі голови?

 

Коли приїхали до Катовиць, мали далі їхати разом до Вроцлава, а там дороги наші розходились. Я їхав на Зелену Гору, він – в Ольштин, рівнож до незнаної дівчини, бо нікого не мав, як і я. Блукаючи вулицями міста, бо до поїзда було ще далеко, я пропоную купити собі півлітра і випити за волю. Сус каже: "Пощо, щоби голова боліла?" Пропонує зайти до кіна, щоби час скорше зійшов, а я відповідаю: "Пощо йти до кіна і дивитись на російських доярок або свинопасок, коли день такий гарний і вулицями проходжуються гарні дівчата. Краще подивляти їх ніжки!" Сміємось оба з того, як малі діти. Що за розкіш ця воля! Скільки можна було осягнути, якби бути на тій волі. А голос в середині каже: "Хіба ви той час змарнували дармо? Нічого не навчились? Не здобули знання життя? Дружності? Це ж ви, не хто інший, переконували молодих поляків, які попадали в тюрму, що без вільної України ніколи не буде вільної Польщі! Хіба молодий студент, який висадив у повітря в Бидгощі пам'ятник Сталіна і попав до Штуму, не просився, щоби його посадити між нас? А ті, що виходили з тюрми і стали в ПГР-ах, по фабриках секретарями, не завдячують тюрмі, що здобули освіту? Що поляки довіряли їм, бо свої вірили лише в горілку? Була це свята правда. Ми не стратили життя, стратили його лише ті, що були знищені, повішені, розстріляні, замучені на допитах. Мої думки перервав Сус, кажучи:

- Чи ти віриш в то, що ми живемо? Мені здається, що це сон!

- Так, друже, ми живемо! Ми не переможені ворожим насильством, ми витримали свій хрест і їдемо між своїх людей такі якими були, не сплямивши своєї честі, честі вояка УПА! Їдемо між свої люди, їдемо такі самі, якими були, як вороги вирвали нас від них!

- Цікаво, як вони нас приймуть? – спитав з сумом Сус.

- Приймуть з відкритими раменами, друже, так, як колись козаків, які вертали з походу, переможного походу! – відповідаю не тільки йому, але і собі, бо в моїй голові сновигали ті самі думки. "Як ми попали – не важне, – казав колись провідник Потап, – важне знати як поводитись".

 

Була повна весна. Зеленіли поля, парки міст, вулиці бушували життям. Ними ходили польські жовніри, міліціянти, російскі офіцери, але ніхто і ніщо не перешкоджало нам. Одне, що лишилося по тюрмі, це я ненавидів, як хтось стояв за мною або йшов. В таких випадках я лишався, щоби перепустити того, що йшов за мною. Мав рівнож клопіт з випусканням сечі. По копняках у Ряшеві мій сечовий міхур був або пошкоджений, або сталося щось, що не позволяло мені нормально віддавати сечу, мусив сідати, як дівчина. Це мене денервувало. Та недовго. І це марево відступило від мене.

 

Прийшов час сідати в поїзд. Не ідемо до переділу, а таки стоїмо на переході-коридорі, і я подивляю м. Катовиці, в якому був пару разів проїздом в Німеччину під час війни. Було знищене війною, всюди ще світились її сліди. Нарешті ми виїхали за місто у відкриті поля. Стою, вслухаюсь у стукіт коліс потягу, і мені видалось, що чую, як вони співають: "Воля! Воля! Вооолляяя!" Закриваю очі і молюсь в душі до Всевишнього, що мене вів дорогою добра, оминаючи зло, рятуючи мене, як було треба, даючи розум. Прошу Його, щоби і надалі, мав мене в опіці, щоб мене не опустив, і здається, що чую, як колеса стукотять у відповідь: "Не оппуущ- щууу! Нееоопуущуу!"

 

Була сьома ранку, як ми приїхали до Вроцлава. М. Сус має поїзд до Ольштина за годину, а я їду до друга Г., який просив, щоби вступити до його жінки і дочки та повідомити про нього, передати привіт. Маю трохи часу, а, крім того, маю нагоду визондувати ставлення людей до нас, вихідців з тюрми. Виявилось, що там є вже один амністований, який вийшов тиждень тому, приїхав до сестри Г., має женитись з нею. Думаю собі, який він щасливий, що вона його чекала. Там забавляюсь дві доби, переконуючись, що люди не змінились ні на йоту, такі самі привітні, щирі, віддані. Вони знали, що коли б я був сволоч, муж і батько не посилав би мене. На превелике диво, зустрів там дівчат з наших сторін, з Аксманич, тож мав нагоду порозмовляти про наші сторони. Але мені було час їхати, нині вже мав зголоситись на свому новому місці, хоч білет дійсний до завтра. Прощаюсь з добрими людьми і їду. По дорозі стрічаю повні ешелони російських військ, які їхали до московщини, або до Познаня тлумити страйки, або на Мадярщину тлумити повстання. Думаю собі: "Поляки нас позвільнювали, приготовляють місця для своїх нечемних "брацюф"!

 

Сонце пригрівало вже добре, особливо обідньою порою, палило колосся, які вигиналось від повіву вітру, якби не мало жодного милосердя до рослини, якби хотіло знищити дощенту красу полів, через які біг поїзд, прорізуючи час до часу тишу гострим свистом локомотива. Дорогами переходили, взявшись попід руки, закохані пари та відповідали помахом руки на діточі махання хустинками з поїзда. Розпачливо думаю про завтрашній день. З досади кусаю собі уста майже до крові і наполегливо шукаю відповіді на свої думки. Гризе тривога за завтра і за позазавтра. Часами поїзд зупинявся перед якимсь роз'їздом, і виразно бачу в збіжжі червоні маки. Виглядали як кров, якби хтось її розлив.

 

Сонце котилось поволі до заходу, як поїзд доїжджав до Зеленої Гори. Пересадка – і вже їду до Нової Солі. В Новій Солі питаю людей, як дістатись до села Дрвалєвіци. Кажуть висісти в полі на другій станції, і полями вже близько. Але я задумав їхати аж до Кожухова, може там трапиться якась фірманка. В пам'яті хотів відтворити собі родину Хомиків, яких бачив колись, коли заходив до хати з Василем, або, як казали, з світлої пам'яті Щуром. Бачив і знимки, які показував Мирон (Смілий) в тюрмі. Всі мої думки бігли туди до них. Як приймуть? Ще вчора я був безтурботним чоловіком, так би мовити, а нині треба думати про завтра і післязавтра. Та кажу собі: "Що буде – то буде! Як каже прислів'я, як собі постелиш, так і виспишся!"

Партизанськими cтежками Закерзоння. Частина 4. (Автор: Грицько-Цяпка Дмитро)

опубліковано 10 груд. 2015 р., 10:30 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 груд. 2015 р., 02:28 ]

 ТАТАРИ XX-го СТОЛІТТЯ

У криївці повторилась стара історія. Провідники взялись до звітів, я до своїх записів, яких назбиралось доста, Лев відійшов з провідником Орачем в перший район, і з нами є лише Сливка, бо Явір таки ще у групі.

 

4-го березня ми вийшли з криївки, бо кінчались нам дрова. Ми підшукали сухе дерево, стяли і пилували на кусні, як почули зі сторони Ямної сильну стрілянину, яка по хвилині завмерла. Її супроводжували вибухи гранат чи щось в тому роді. За кілька хвилин бій посилився. Перше ми думали, що поляки заатакували нашу боївку, але по бою переконались, що це мусить бути більший відділ. Було чути дивний звук, ніяк не можна було зрозуміти, з якої зброї походить. Замаскувавши сліди своєї роботи і занісши дрова до магазину, ми уважно прислухались до бою. Здавалось, що він переноситься з місця в місце, а з часом якби наближається. Раптом все затихло, і ми влізли в криївку. Згодом прийшов Лис з поштою і приніс новини, які не були веселі. По його розповіді, яка підтверджувалася звітом Чорного, було так: "Наші відділи Бурлаки і Крилача-Сухого і ми були в селі Юркова на вечері. Рано вийшли в ліс і заквартирували, замінувавши стежку. Коло полудня стійка донесла, що нашими слідами ідуть поляки.

 

Скоро по тому вибухли наші міни, обриваючи полякам ноги по коліна. Їх було два угрупування. Міни затримали на мить поляків, але інші, пішовши снігами, вдарили на наші позиції. В першому бою ми розпорошили поляків, які втекли з поля бою, втративши 58 вбитими, але вони дістали підмогу і пішли знову в атаку. Коли відбито їх атаку, командир Бурлака казав відступати в сторону Ямни. Ми втратили 11 своїх стрільців вбитими. В тім бою командир Ванька стріляв в поляків з дубельтівки (тому було чути дивний гук). Поляки пішли слідом сотень. В одному місці Бурлака зробив засідку. Поляки напоролись на неї, що їх затримало. Сотні відірвались від поляків і пішли в с. Макова, де поляки, в свою чергу, зробили засідку і вбили знову двох стрільців. Сотні пішли на Посаду Риботицьку, де на кладці через Вигор поляки знову заатакували сотні і був вбитий ройовий Степ".

 

Прийшли сумні вістки і з Карпат. 19-го січня в Карпатах на Хрещатій падає шпиталька УПА, де гинуть всі поранені разом з обслугою. В тій шпитальці загинув і провідник Криниччини референт СБ Гуцул. Рівнож в Криниччині загинув районовий референт господарчий Роберт, а з ним провідниця відділу пропаганди Степова дочка Полтавщини.

 

Надходяча весна застала нас несподівано в нашій криївці. Полягали спати рано, під вечір ми збудились від того, що серединою криївки текла ріка. Як вияснилося, вся справа була у тому, що ми кінчали накривати криївку вже пізно восени. Тоді зловив мороз і стяв землю, яка ще не осілась порядно. Тепер, як дістала тепло, розмерзлась, а тала вода, всякала в зрушену землю та витікала у криївці. Зриваємо підлогу, робимо рівчак і спускаємо воду до нашого збірника, з якого вливалася в потік. Води було стільки, що не дала ради сама спливати, і ми були змушені вичерпувати відрами і зливати в збірник. З нами в той час була і провідникова жінка, яка помагала нам вичерпувати воду, під супровід сміху і жартів, бо всі ми були по вуха в болоті. Під вечір вода зі стелі і стін трохи перестала стікати, стояла тільки в рівчаку, і ми відітхнули. В криївці задуха, що нема чим дихати. Але вилазити не було ще можна.

 

23 березня ми вийшли наверх. В лісі були вже чорні плями, якими можна було вийти, не роблячи слідів. Жінку запровадили до Макови, а самі пішли між люди. До групи вернув назад мій друг Веселий, який був у провідника Орлика, а також провідник Аркадій, якого Потап стягнув для помочі Чорному. Мене покликав провідник Потап і каже:

- Бери собі когось і йди на зустріч з провідником Тарасом. Він передасть тобі пакунок, який маєте сховати в селі, у сухому місці, але так, щоби ніхто його не знайшов і щоби не згорів уразі вогню!

 

Беру Лиса та ідемо. Стрінув нас сам провідник; охорона, видно, була на стійці. Передав нам пакет, щільно запакований, та сказав: "Знаєте, що з ним зробити". Ми попрощались і пішли в горішній кінець Ямни шукати відповідного місця. Нарешті знайшли. Закопуємо пакунок, кажу Лисові запам'ятати собі добре місце, щоби вразі як зі мною щось станеться, знав, де шукати.

 

Вернувшись до групи, зголошую провідникові про виконання наказу. Провідник подякував нам і дав нове завдання:

- Кажуть люди, що поляки в Сімці, роблять засідки. Треби піти і перевірити!

- Чому ні? Піду! – відповідаю.

 

Було 25-го березня, як я, Сливка і Лис пішли на провірку. Вийшли ще досить за дня, щоби можна будо пообсервувати терен докладно. Вийшовши над поля Ямни, ми почули дивний шум в повітрі, хоч над нами на небі не було видно жодної хмаринки, лише десь над Перемишлем були білі хмари, а з Карпат сунули чорні, як мазута, хмари, які з кожною секундою наближались одна до другої.

 

З насуванням хмар одну на другу завирував вітер, заколисав старими столітніми соснами і ялицями. З-поза хмар на хвилину вийшло червоне сонце, і, якби соромилось, сховалось. Дві хмари зударились, як дві армії. Луснуло блискавицею, і вдарив грім та звалив столітню сосну разом з корінням. За ним другий, третій. Небо прошивали громи за громами вдаряючи в ліс, яким ми ішли. Раптом над нами трісла ялиця і з лоскотом, ломлячи в другій крону, загородила нам дорогу. Зробилось темно, хоч око виколь, і люнуло дощем як з ринви. Хочу щось сказати, та не чути мого голосу. Гнулися до землі дерева, скажено ревіли блискавиці і громи. Ловимось за руки, і я кричу Лисові у вухо: "Тут має десь бути поляна, веди на неї!" Але сказати було легше, як виконати. Де не обернувся – валялась звалена або тріснена сосна чи ялиця. Під спалахи блискавиці прямуємо в сторону, де мала б бути поляна-зруб, і коли блискавиця згасла, перевертаємось всі три на пняку. Ми вийшли з лісу, були на зрубі. Відходимо на віддаль, щоби звалене дерево нас не досягнуло, кладемось на землю і чекаємо кінця світу. Це все не тривало й години, і як раптово почалась буря, так раптово перестала. Чорні хмари розтопились в білих, зарожевіло небо вечора, і ми побачили діло Божих рук.

 

Поскручувані сосни і ялиці лежали чи висіли, якби обнімались або шукали одна в другої порятунку. Мені пригадалась, що малим хлопчиною я бачив, як моїм селом летіла "труба" – так казали на смерч старі люди – яка піднесла нашу стару грушу і кинула до сусіда, а сусідовий дах понесло в городи. Пам'ятаю, як нас батько заганяв у пивницю. Але там тривало всього десять хвилин. Тут же цілу годину. Коли втихло настільки, що можна було чути людський голос, пропоную друзям повертатися до своїх. Але Лис і слухати не хотів, бо ми нічого не перевірили. Каже, підем на Арламів, може, який "ощипок" дістанемо на снідання. Ми пустились йти, коли грізне "Стуй, кто ідзє!" положило нас на землю. Поляки, майнула мені думка.

 

Пригадавсь мені вишкіл і слова командира Волі: "Кулемети можна наставити на висоту колін, тоді і в темноті можна ворога разити не менше, як за дня". А що, як поляки мають їх наставлені? Як вирватись з тої халепи? Щось треба придумати. Лис шепче мені до вуха:

- Треба їх обдурити, удаючи диких свиней!

- А що, як лише тим зрадимось? – питаю. – Пропали!

- І так пропали, і так пропали! – відповів Лис і почав хрунькати та повзти дозаду. Метр за метром, щораз ближче потока, і вже були коло одної хати, як вчули: "Нє стшеляй, Ясєк, то дзікі сьвінє". Ми були врятовані. Коли були вже в безпечному місці, питаю Лиса:

- Де ж ти навчився так хрунькати?

- А що, ти думаєш, що лише Чміль вміє "рапоіцерку?" Ми не раз з татом ошукували диких свиней щоби їх не полошити перед пострілом! – відповів Лис.

 

Тепер ми пішли в сторону Арламова, зайшли до Лисового вуйка (він скрізь мав вуйків), з'їли сніданок разом з вечерею, дістали два бохонці хліба і пішли до своїх.

 

Провідник нагримав на нас, чому не завернули, як побачили, що іде буря, але ми відповіли:

- І були б не знали, що там сидять поляки?

 

26-го березня я і окружний провідник СБ Пастернак (Іван Гарбач) пішли до групи Чорного і там затримались два дні. Вертаючись до криївки, ми стрінули двох зв'язкових від провідника Тараса, від яких довідуємось що нині, 28-го березня, сотня Хріна застрілила на засідці міністра оборони Польщі Кароля Свєрчевського. Самі чули, як подавало радіо. З тою вісткою приходимо до провідника Потала, і провідник Пастернак оповідає, що чули. Він стояв, не вірячи, а по хвилі надуми каже якби сам до себе:

- Якщо це правда, то поляки приспішать переселення з наших теренів людей, зроблять його скорше, як планували! Мають підстави!

 

Пугач, що прислуховувася до того, каже:

- Може, це "буйда на ресорах". Вже не раз пускали їх між нас!

 

Але вістка була правдива. Ще того самого дня бойовики принесли польський часопис, "Нове Горизонти", де чорним по білому було написано: "28-го полегл в Яблонках под Балігродем в вальце з "бандов" УПА генерал Кароль Свєрчевскі, "Вальтер", жолнєж од Лєніно до Берліна", богатеж вальк в Гішпанії. Падл од скритобуйчей кулі на зємі польскей. Застемпца міністра оброни Польскі"... 

 

Ціла газета була присвячена Свєрчевському. Приходив до нас квітень, а з ним Великодні свята. Треба було думати про них і щось приготувати. Але це довірено Чмілю і Лису.

 

Перед самими святами мене покликав провідник Потап і каже:

- Беріть Монтика, Чміля і Мороза, підете до Юркови. Там віднайдете господарчого кущового, він вам пояснить про що йдеться, а решту самі задецидуєте! Але не баріться, мені треба в перший район ще перед святами!

 

 Оперативна боївка СБ

 

Отож спішимо. На місці виявилось, що якась "баба", що сувається з русским капітаном, який переходить кордон, сіє вістки, які деморалізують наших людей. Коли прийшли на місця, кущовий визнав, що йому не хочуть люди сказати всієї правди. Дивуюся:

- А що я можу зробити, як вам не скажуть?

- Вас знають вже віддавна, ще з німецьких часів, вам більше вірять, то, може, скажуть. Я безрадний. Тому і попросив провідника про вас! – каже кущовий.

 

Думаю, що робити. Хіба треба піти-таки до тих людей і попитати. Прийняли мене, як звичайно, тепло. Але відчинити рота не хочуть. Беру їх під шерсть.

- Як довго мене знаєте? Хіба відтоді, як німець шукав у вас шкіри з забитого теляти, а я на ній стояв. Чи я вас видав? І ви не хочете мені сказати, хто ширить плітки? Знаю, що боїтесь, але я тоді також боявся, але не сказав німцеві!

 

Господар подивився на жінку, вона кивнула головою, і він почав говорити.

- Чутки розносить одна вдовичка, що кумкається з капітаном большевицьким. Каже, що Стефан Бандера визнав УРСР, що ви всі вийдете з лісу, а нас поляки запроторять на Схід!

 

Добра робота, думаю собі. Знають большевики, де вдаряти людей. Прямо в серце. Я його запевнив, що це брехня, що вороги хочуть нас порізнити, розсварити, але за переселення на Захід я не сказав нічого, бо і нічого конкретного не знав, хоч чув від провідника про це. Дякую їм обом та іду надвір і розповідаю кущовому, що чув. Він каже:

- Знаю цю "суку". Вона живе під самим кордоном, можемо напоротись на большевиків.

- Все одно веди! – кажу.

 

Переходячи попри одну хату, ми вчули веселий сміх дівчат. Входимо досередини, я питаю:

- Що у вас за сходини? Чиїсь іменини? Хто з тої хати?

 

До нас підійшла одна дівчина, видно, вже підпита і каже:

- Так, то мої іменини, а хто вас просив?

 

Мене то трохи змішало і засоромило. Тож кажу до всіх:

- Прошу показати документи!

 

Дівчата, які були в хаті, витягали документи, а Монтик записував. Дівчина з цеї хати не хоче показати, бо вона з тої хати. Мене це почало денервувати, тож кажу вже зі злістю:

- Прошу показати документи, а ні – то вліплю вам з десять на задок, будете знати, як поводитись у своїй хаті!

 

Коли вона показала документи, виявилось, що була "зухвалою" полькою, роджена десь в Познанському воєводстві, а сюди приїхала малою з батьками. Я аж задрожав, але не показую і звертаюсь до неї при всіх дівчатах, віддаючи їй документи:

- А тепер слухайте, що я вам скажу. Ви пізнали, хто ми є. По-друге, маємо право входити до кожної хати без позволення. Ми не вивалюємо дверий, як роблять ваші вояки, тим більше, як вони відчинені! Ви не живете в Познані чи Варшаві, а в Україні, і вас зобов'язують ті ж правила, що і всіх. До того часу ми вас не питали, що ви тут робите, і ми вас не кликали сюди. Коли питаєм, мусить бути чітка відповідь. Ми не будемо більше "цяцькатись" з вами, тоді коли ваші вояки мордують наше населення, наших батьків і мамів та сестер!

 

А до решти дівчат кажу:

- А вам не сором? Марш додому, а то кажу всипати по кілька "параграфів", будете пам'ятати на ціле своє життя!

 

Задержую тільки одну дівчину і вже хочу йти. Полька побачила, що забагато собі позволила, почала виправдовуватись:

- Пане! Вибачте, я не знаю, що зі мною сталось, це, певно, горілка за мене говорила...

 

Але я лише відповів аж з порога:

- Людина, що думає по-тверезому – по-п'яному говорить!

 

Та виходжу, забираючи з собою дівчину. Вона тряслась, думала, що я таки виконаю погрозу. Я заспокоїв її:

- Не бійся, ми не поляки і не чорти, не з'їмо тебе! Хочемо, щоби ти завела нас до своєї тітки під границю!

- О тій порі? – питає вона. – Вже пізно!

- Не пізно було тобі там сидіти, так не пізно піти з нами! Не хочемо перестрашити тітки! – кажу.

 

Вона погодилась. Коли стали під дверима, кажу до дівчини:

- Клич хай відчинить!

 

За хвилину я і кущовий зайшли до хати, а Монтик і Чміль стали на стійці, щоби не бути заскоченим. Жінка відразу до нас:

- Будете що їсти, Цяпко? Маю хліб, молоко.

- Ні, матусю, – кажу, – може пізніше, мусимо перше довідатись від вас, хто приносить вам ці вісті, що ви сієте по селі!

 

 Старшини Перемиського куреня УПА і представники підпільної адміністрації. 1947 рік

 

Жінка настрашилась, затряслась, подивилась на ліжко, де спало троє малих дітей, та майже з плачем каже:

- То та "сука" з-за потока прибігає сюди з різними новинами, чи я знаю, що то правда? А ми собі так, кума з кумою, і повторюємо.

 

Тепер я кажу:

- Ми мусимо все списати, ви підпишетеся, і більше її не слухайте! Маєте якісь сумніви, то питайте кущового, на це він і є в селі!

- А хто його бачить коли? Як не в лісі, то в криївці! Він сам повинен людям вияснити, а не кликати зараз "жандармерію".

 

Жінка розказувала, кущовий писав, а коли було списане все, що нас цікавило, підписалась жінка, я, і кущовий. Він мав зладити звіт провіднику. А коли все було вияснене, кажу

- Тепер дайте напитися молока, бо ще подумаєте, що ми гордуємо вами!

 

Жінка принесла глечик молока, поділили між нас, а я, напившись, кажу:

- Тепер заведемо панну додому і гайда до групи, напевно, чекають нас!

 

Під порогом прощаючись з дівчиною, а вона запрошує нас:

- Загощайте, як зможете, на Великдень, обдаруємо писанками, бо ж це вже останній раз на свята побачимося!

- Як-то останній раз? – питаю. – Я ще не збираюсь вмирати!

- Казала нам полька, що говорять військові з Войткови, що всіх українців вивезуть на захід, на по-німецькі землі! А ви мусите здатись, бо не будете мали що їсти!

- А! Тому вона така зухвала була! Що більше ще казала?

- Більше такого нічого – відповіла дівчина.

- Шкода, що я не знав про це, був би вліпив на остаток сам, щоби пам'ятала Цяпку! – кажу злий.

 

Пообіцявши зайти на писанки, ми відійшли. Вступаю ще до своїх знайомих господарів, щоби попрощатись. Вони обоє розплакались:

- Хто тепер вас накормить, як нас всіх вивезуть до раю червоного? А так втікали, щоби там не попасти!

 

Щоби потішити їх обох (дітей не мали), кажу:

- Виселення на схід скінчилось минулого року в червні, тепер, як вас виселять, то на захід, на німецькі землі! Господарі втішились, що не поїдуть на так звану "Україну", а господиня каже:

- Доки буду жити, буду за вас молити Бога, щоби вас мав у своїй опіці, так як молилась досі! - І при тих словах обняла мене, як свого сина.

 

Свого часу я їм врятував життя, коли хтось з села наскаржився в німців, що вони забили теля, і я з німцем прийшов на пошуки шкіри і взагалі слідів. Він шукав по хаті, у стайні, а я виліз на стрих, де і була схована шкіра. Стою на ній і кричу до німця, що нічого нема. Він казав злізти, і ми від'їхали до Коростенки. Інакше? Був би господар згинув в концтаборі. Вони мене завжди приймали як свого сина. Може, і за їх молитвою я нині живу і можу це все описати? Бог святий знає. Вернувши до провідника, розповідаю про все, що чув, і питаю його:

- А це правда, про що говорять люди? Чи це можливе?

- Так, Цяпко! Москва змусила Варшаву, щоби робити порядок, бо Москва нас боїться. Ми валимо імперію! Були чутки, що по жнивах, тепер, напевно, приспішать ще до жнив!

- А тут буде "Гуляй-поле" – кажу на це.

 

Була Квітна неділя, 6-го квітня, як мене покликав провідник і каже:

- Бери собі Хруща і Мороза, підете в перший район до провідника Орача з поштою та принесете, що має для мене! Будьте лише уважні, всюди поляки! Знають, що ідуть наші свята, будуть полювати на нас!

- Де вас шукати, друже провіднику? – питаю, готовий до дороги.

- Мабуть, в колибі Чорного. Кличку маєте? – докинув ще провідник.

- Так, на цілий тиждень! – відповідаю.

 

Останнім часом клички видавалось на довше, з тої причини, що не знати, коли долучить той чи той з терену. Або мінялося зараз на другий день, як хтось загинув. Як ми відходили, до нашої групи адміністративна боївка привела якогось чоловіка, котрого зловили в лісі. Казав, що втік з-за кордону, бо там є голод. Але по ньому ніякого голоду не було видно. Провідники почали випитувати, як тепер на Україні, як наші там воюють, про життя селян. Пильнували, але удавали, що вірять йому. Коли ми відходили в перший район, він почувався як у себе вдома. Минаєм Ямну, шосе Риботичі-Бірча, і ми вже в Тисівськім лісі. Вже недалеко до Тисови. Коли це Хрущ каже, що мусить залишитися за своєю справою. Ми відійшли кавалочок і чекаємо. Видно як вдень. На небі повний місяць, великий як цебер, ішов разом з нами, кидаючи вперед довгі тіні. Дивимось, що Хрущ вже нас доганяє, коли Мороз каже:

- Хтось є в лісі! Може, хто з наших, треба попитати!

 

Долучив Хрущ, і ми прислухаємось. Він твердить, що чув виразно польську мову. - Так! Поляки.

- Що робимо? – питає Мороз мене. Я лише махнув рукою "За мною!" і приспішив кроки. Чую, як Мороз каже до мене:

- Ти хіба здурів?

- Ще ні! – відповідаю і пускаюся бігом, а вони оба за мною.

 

Ми ішли одною стороною поляни, а поляки – другою стороною. Знаю, що попереду є прогалина і до більшого ліску 500 метрів. Хто там буде перший, буде паном ситуації. Припускаю, що поляки вже нас зауважили, але не стріляють, чекають, коли ми вискочимо на поляну, щоби дістатись до лісу. Коли ми прийшли до чистої поляни, кричу до друзів: "Бігом до лісу!" Ми були вже на половині поляни, як вчули за собою: "Не втікайте, ми свої! Коли ми не стали, затарахкотів кулемет і вся зброя. Кричу "Долів!" Кидаюсь на землю як довгий, знаючи, що перші кулі найнебезпечніші. Поляки вибігли з лісу і почали бігти в нашу сторону. Підношу друзів, бо знаю, що в бігу полякам тяжко стріляти, та щасливо добігаєм до лісу і кидаємось на землю.

- Ану, друзі, по них! Відхочуть нас ловити!

 

Підпустивши їх на близьку віддаль, ми виладували довші серії з автоматів, а коли вони припали до землі, ми піднялись і пішли в напрямі с. Тисови, а тоді коло Опалєтника, попри Морозову хату, до Брилинець та до Курманич. Лишаємо на зв'язковому пункті записку, що ми хочемо до провідника Орача й, ідемо в Молодовичі на вечерю. Мороз вже почав удавати господаря:

- О, мої дорогенькі? Може, яєчка, шиночки, трохи хліба, навіть горілочки, всього дам вам на дорогу? А до ліску недалеко!

 

Стукаємо до господаря і чуємо:

- А що там, горить? Зараз відчиняю!

 

Коли він відчинив, Мороз каже до нього:

- Бачу, господарю, що ви виспались, тож дайте нам тепер переспатись, ми з далекої дороги.

- Ой, мої дорогі! – почав господар шкробатись по голові, а Мороз не витримав і каже:

- У вас хата мала, нема місця, а до лісу недалеко?

 

Господар, видно, застидався і каже:

- Заходіть, заходіть, жінка щось зладить, а пізніше, як схочете, то підете спати, або підете до ліса, дамо і на дорогу...

 

Я вже не хотів слухати дурниць, кажу до господаря:

- Дайте нам що-небудь, що маєте під рукою, ми підемо до шопи і зробимо собі баль, ніхто не підгляне, якось до вечора посидимо!

- Ой, ой, в шопі? Там небезпечно, знаєте, большевики лазять, шукають слідів на границі, можуть почути, як хропите, краще вже в хаті! – каже господар.

 

Я кажу до Мороза:

- Бери, що має, ідемо собі в лісок, там виспимось без клопоту, – і йду та потягаю за собою друг Хруща, який не розуміє нічого з тої балачки, бо в його терені такого не стрінув би. Мороз догнав нас з бохонцем хліба і куском сала та фляшкою молока. Ідемо в сторону лісу, а я пояснюю Хрущеві:

- Знаю, що у вас того би не сталось. Різні є люди, різні характери, по-різному дивляться на світ. В тих селах все дістанете, що захочете, але на нічліг дістатись? Тяжко! Може бути бій, може згоріти хата, стодола, стайня. Не всі люди живуть боротьбою, дехто живе і хлібом!

 

Раптом хтось крикнув: "Кличка!" Ми залягли, але побачили розпізнавальний знак і відповіли кличкою. Перед нами стояв друг Буква.

- Ідете, як старі баби на ярмарок, чути вас на кілометри!

- Мені вже навкучилось мовчати, друже! – каже Хрущ, який тут був перший раз.

- Не говорю до вас, друже, а до Цяпки, якого знаю здавна; він ніколи не говорить в дорозі! Старієшся, Цяпко, балакучий стаєш! - І повів нас до групи. Зголошуюсь у провідника Орача і передаю пошту. Він каже:

- Записку вашу підібрав над ранком і подумав, що підете десь на сніданок. Чули стрілянину вночі, чи це не до вас?

- Так, провіднику! Поляки нас кликали, що вони свої, а вітали кулями!

- Якщо ви ішли так тихенько, як тепер, то не штука, що вас поляки вчули в Бірчі! – каже комендант Сокіл.

- Це не ті часи, що колись, Цяпко, – веде далі Орач, – що ви міряли простори спокійно і самотою. Нині поляки змобілізували тисячі вояків та кинули в наші терени; треба бути обережному на кожному кроці. Ліс вже належить до поляків, а не до нас, як колись!

- Це і я знаю, друже провідник, але не можу забути, що я на своїй землі, а не на польській! – відповідаю.

- Вірю, вірю, Цяпко, але треба привикати, наші сили слабнуть, маліють, а польські ростуть. Ось в нас вже не долічишся Лева і Оленя. Пішли на стійку, і їх поляки скраяли, влізли на польську засідку.

 

Мені сумно стало за друзями. Хто завтра?

- А що було з Лисом? – питаю.

- Лиса розірвала власна граната в селі Княжичі! – відповів провідник Орач.

- А може, хтось йому відбезпечив навмисно в селі? – питаю.

- Того не довідаємось! – відповів Орач.

 

Поговоривши, кажу:

- Друже провідник, хочу трохи переслатись, бо увечері знову в дорогу, ну і друзі помучені!

 

Провідник взявсь до читання пошти, а я, Мороз і Хрущ залізли в густий загайник і затягнули носами. Та недовго. Сон не брав. Забагато вражень! Забагато думок, і сни були часами страшні. Бойовики собі розмовляли, і я прилучився до них, питаючи:

- Що у вас цікавого? Маєте щось до моєї чорної книжки?

- Хочеш чути, слухай, – відповів Чумак. – Одного разу я зайшов до Курманич, де скорше була сотня. Іду собі поміж хати, бачу перед собою якогось вояка, шапка набакир, орел перевернений догори ногами, тож кажу до нього: "А ви що тут робите, не пішли з сотнею в ліс? Хворі?" Стрілець вибалушив на мене очі, збілів, як крейда, і ані бе, ані ме. Я, дурак, не догадався, що маю польського вояка перед собою. Поляк опам'ятався і давай втікати в село. Біжу за ним, хочу зловити, та де там. Стягаю ППШ і пускаю за ним серію. Поляк валиться на землю як довгий. Прибігаю до нього, а він почав благати, щоби дарувати йому життя. Я забрав у нього зброю і привів на сповідь до провідника. Від нього довідались, що рано буде облава на ліс. Він пішов у село шукати за "панєнкамі". Накормили його, вивели за село і пустили в сторону Перемишля, хоч його група була у Фредрополі. Від того часу нікого не беру за своїх, доки не покаже "піднебіння"! – закінчив Чумак.

- Ну що ж, щонайменше навчився чогось зі свого блуду. А скільки нічого не навчились, ризикують життям, лізуть до "баби" або засипають без стійки, а тоді і втікати запізно, бо поляки обступили хату! – кажу.

 

Буква почав сміятись, а я не розумію його:

- Що в тім є до сміху?

 

Буква подивився на Чумака, а той каже:

- Він сміється з мене! Знаєш, Цяпко, ти так це докладно сказав, що жоден професор не видумав би! Ми були в Даровичах, всюди було спокійно. Я стригся, коли під вікном показалось четверо поляків. Звідки їх чорт приніс, не знаю. Що було робити? Ми – на стрих, а торбу зі всім приладдям до стриження і голення залишили в хаті. Поляки прийшли в хату, хап за торбу – та надвір. Шкода торби, думаю собі. Бо сам як чудо, щойно наполовину підстрижений. Вони з хати, а ми зі стриху – і по них. Вони вскочили до стайні і давай відстрілюватись. А я кричу: "Оддай торбу, бен-дзеш жиць!" Та ладую гранату щоби кинути в цю стайню, де вони втекли. Коли бачу, як зі стайні вилазить поляк, а на крісі висить його біла сорочка. Піддаються! Забираємо свою торбу, їм відбираємо амуніцію і кажемо марширувати долі в село, а самі чим скорше в поля і в ліс!

- Мали щастя, а скільки його не мало і нині або "на лоні Авраама", або в Перемишлі на УБП! – кажу.

- Фатум, Цяпко, фатум! Хіба ти не віриш в нього? – питає Буква.

- Боюсь, що цей "фатум" заведе нас над річку Стіке в обійми Харона! – відповідаю Букві.

- Ми всі в руках Ароса, Цяпко, хіба що Афродита заступиться за когось з нас перед Зевсом, то той переживе цю хуртовину! – каже нам за плечима провідник Орач.

- Вірю лише в Матінку Божу, і як вона заступиться у Всевишнього за мною, переживу всіх і вся! А як відвернеться від мене, то буде мені "шабаш"! – відповідаю.

- Краще помолися завчасу до Одина, щоб віддав тебе в руки Валькірії! – відізвався комендант Сокіл зі сміхом.

- Ні, друже Сокіл, думаю, що буду продовжувати життя таки по-християнськи і так, як мені підготує судьба чи, як каже Буква, який фатум буде! – кажу.

- Чи не все одно? – питає провідник Орач.

- Може, друже провіднику! Мені тепер лише цікаво, коли буду міг відійти, бо там провідник чекає, но і Свята ідуть, і на вашій голові буде ще три писки до годування! – відповідаю.

- Хочеш не хочеш, а до п'ятниці мусиш в нас постити! – відповів провідник. – Нема ради.

 

На вечерю пішли до Клукович, а рано зранку ми вийшли в ліс. Була Великодня П'ятниця – 11-го квітня. Розсілись в корчах та взявсь до щоденних занять: стежа, стійка, розвідка та оповідання пригод. Приблизно коло 11-ої години ми вчули глухі постріли десь в стороні кордону. Стежа, яка верталася з обходу лісу, сказала, що це в стороні Барандьович. Ми почали прислухуватись, постріли якби походили з-під землі, глухо розривались гранати. Комендант Сокіл каже:

- Мабуть, десь за кордоном. Напевно, накрили десь наших!

 

Я задрімав. Зморив сон. Відпружені нерви дали волю очам, і ті замкнулись. Хтось мене термосить, я зриваюся. Вернулася стежа з Барандьович і оповістила сумну вістку. Постріли і вибухи, що ми чули, походили з шпитальки-криївки, яку поляки відкрили. Це наші поранені відстрілювались, а поляки кидали гранати. Орач наказав коменданту Соколові провести слідство і вияснити, як то сталось, та обіцяв прислати провідникові цілий звіт як найскорше. Я отримав пошту і ми рушили в свої сторони дуже засмучені. Знали, хто лежав у шпитальці. Чи всі загинули? "Костюха" збирає жнива. Над Ямною майже налажу на поляка, який взяв мене за свойого, запитав: "Ґдзє ідзєш, Ясєк?" Не кажу нічого, а показую на пояс, що іду в корчі за своєю справою. Щастя, що інші йшли трохи у віддалі від мене, і поляк нікого, крім мене, не бачив, справді подумав, що я свій. В таборі Чорного застав всіх злих. В Ямні поляки, там шинка в комині вудиться, а не можна дістати. За моєї відсутності провідники досягли прогресу із зловленим: почав плутатися, не знав, що говорив вчора, а коли я повідомив про розгромлену шпитальку, провідники взялись за нього на добре. Розібрали його догола, обмацали всі рубчики його сподень і куфайки, в якій прийшов як дядько, і знайшли зашитий маленький папірець з цифрами. Почались допити. Зрозумівши, що впав як сливка в болото, признається, що є лейтенантом контррозвідки у Ряшеві, а його прислав майор Гриценко, шеф контррозвідки у Польщі. Ціль – розвідати наші сили, де просуваються, де квартирують і т. д. Видно, що йому пригадалось, що він любив сам допитувати, а не щоби допитували його, почав уживати російську брудну лайку, чим виводив нас з рівноваги. На запитання, з ким контактував по приході, назвав одного господаря в Ліщинах, нашого чоловіка, і подав кличку до нього. Провідник Потап покликав мене і друга Веселого, який не був знаний в Ліщинах, а мав приблизно будову розвідника і каже до нас обох:

- Підете в село Ліщини до того дядька! Ти, Цяпко, будеш надворі, а Веселий піде до хати з кличкою та буде удавати большевика-розвідника. Маєте перевірити, як буде реагувати на кличку, і привести його сюди! Зрозуміло?

 

З колиби нас вийшло три групи. Нас двох – до Ліщин, Лис з другою групою – до Ямни по шинку, а Чміль з третьою групою – на Юркову. Вийшовши з гущавника на дорогу, Чміль подався у свою сторону, а ми з групою Лиса ішли разом аж до Ямни, і аж там розлучились і пішли далі самі.

 

Ідучи в сторону Ліщин, я роздумував, скільки в тім є правди, що наш чоловік є на службі контррозвідки. Чи це не підступ, щоби ми своїми руками знищували людей, москалям не вигідних? Та ж знаємо всі того чоловіка; щирий, відданий нашій справі. Чи ж би люди були дволиці? Так скоро зневірились? Такі думки клубилися в моїй голові, коли ми зупинилися перед Ліщинами. Залягли і стали прислухатися. Всюди тишина. Веселий перебрався в большевицьке барахло, свої речі залишив при мені, зачекали досить довго і Веселий пішов під хату. Собаки в селі зчинили "рейвах". Стежу за Веселим і обсервую ближні хати, щоби, не дай Бог, не було пастки. Але нічого підозрілого не чую. Чую, як рипнули двері в хаті. Веселий зайшов досередини. Спокій. За півгодини прийшов Веселий.

- Господаря нема вдома, жінка каже, що поїхав до Перемишля щось купити. Вона, побачивши мене, затряслась зі страху і давала мені горілку, сало, аби тільки я ішов геть. На мої слова навіть не зреагувала. Може, і не знає нічого! – каже Веселий, перебираючись. Полежали ще зо дві години, тоді кажу до Веселого:

- Тепер я піду до тої жінки, побачимо, що вона скаже!

 

Сотня «Ударники 4» під командуванням Бурлаки (Володимира Щигельського)

 

Очевидно, стукаю у двері, якби нічого не знав, і кличу господаря по імені та кажу, що тут Цяпка. Жінка, видно, і не спала, бо скоро відчинила двері, а побачивши мене, закричала:

- Цяпко, втікайте, тут щойно недавно були большевики з погранзастави! Був один в мене, щось белькотав, але я його не розуміла. Чоловік в Перемишлі, поїхав дещо продати і купити солі, цукру! Уважайте, Цяпко! Може, вам щось зладити їсти? – розсипалась жінка. Я подумав: ці люди ніколи не зрадять нас! Напився молока, подякував і пішов до Веселого. Оповідаю йому, що думаю. (Через рік, я зустрів того дядька в тюрмі. Того самого дня, коли поїхав до Перемишля, був заарештований УБП за співпрацю з УПА, дістав 10 років тюрми). Але тоді про це ми не знали. Не знали і провідники. Тому, коли ми зголосили про свою місію і я сказав, що був у тій хаті після Веселого, нас обох роззброєно і поставлено під варту, "за несубординацію". Що за Великодня п'ятниця! А в суботу Потап скликав суд, і нас поставлено під дружній суд.

 

Провідники Пугач і Аркадій оскаржували мене і Веселого, а провідник Потап був нашим оборонцем.

 

Вирок – три години стійки під кулеметом! Кару відробляю таки у Великодню суботу. Доки стояв на стійці, думки бігли в минуле. Питав себе, чи я цю кару заслужив. Бракувало ще Вишинського – і кара смерті готова! Десь під вечір бойовики пішли до Грозяви відібрати кошик зі свяченим. В Ямні ще стояло польське військо, і шинка висіла дальше в комині. Може, вже і перевудилась. Але Лис підсунувся тихо під хату, і господар, коли польське військо пішло на збірку, виніс шинку у в'язанці соломи, ніби ішов годувати худобу. Переказав нам побажання веселих Свят. Вже знали, що будуть вивезені на захід.

 

13-го квітня – наш Великдень. Рано раненько провідник зробив збірку, побажав нам веселих Свят. Провівши молитву, ми засіли до зробленого Чмілем і Сорокою столу, та почали ділитись свяченим, бо, як казав провідник, не знати, чи поляки дадуть нам пізніше пообідати.

 

Густо розставивши стійки, ми споживали свячене з гіркотою. Наші землі скоро зостануть пусткою. А тоді що? Як дальше? Стійки міняємо часто, щоби кожний мав змогу посидіти при столі, а тут ще і в'язень нам спутав руки. Треба пильнувати. Нараз ми почули крик Сливки, який біг до нас:

- Поляки вже на дорозі!

 

Хапаємо, що можна, дещо пакуємо у заздалегідь призначене місце, решту лишаємо на столі. Вже час, бо ось і Хрущ біжить з другого боку і показує рукою, що йдуть поляки. Ми взяли напрям на Юркову, але далеко не забігли, як перед нами показались поляки. Скручуємо на Арламів, та і сюди йшли поляки. Ми сипнули з кулемета і автоматів по них, прикули їх до землі і знову біг, тим разом під гору. Провідник почав слабнути (мав дихавицю, но і хоровите серце). Беру від нього канадийку і ПС – лише з пістолею в долоні біг з нами і підганяв до поспіху. У мене – повні руки. Провідникова торба-мапник, його ПС, моя ППШ, ну і паска, прив'язана шнурком до пояса, не кажучи вже за гранати, які обривали мені клуби. Де не пустились, були поляки. Зі всіх сторін. Напевно, мали радіозв'язок та вказували, одні другим наш напрям.

 

Так ми добігли в молодий гущавник, під самим кордоном, і там залягли, щоби відсапатись. Десять хвилин, двадцять, півгодини числимо перерву, вже і по обіді. Поляки нас згубили. Раптом в стороні Юркови відізвались кулемети. Не було сумніву, що поляки натрапили на якусь нашу групу, але яку? Стрілянина, як скоро почалась, так скоро і скінчилось. Як пізніше ми довідались, був це один рій сотні Ластівки, командира Мирона. Вони так припекли полякам, що ті рвали настрімголов, навіть не забирали з собою вбитих. Питаю друга Дрозда, що сталось з в'язнем. Він відповів: "Поляки його скосили кулеметом, як хотів втекти, та ще тягнув мене з собою. Тепер маєм руки вільні. Ми завернули до своєї колиби, яка була перевернена до гори ногами, зі стола все зникло, забрали поляки. Але сховку не знайшли, мабуть, думали, що все на столі. Тож провідник казав витягти і забрати з собою, бо підемо в Турницю. Кожний щось ніс. Перекинувши мішки через плечі, ми ішли як гандлярі, лише передня стежа ішла вільно, бо мусила розглядатись на всі сторони і бути готовою до несподіванок. Ідучи лісом, ми спостерігали стежки, куди переходило польське військо. На стежці, якою ми ішли, лежали величезні роги оленя. Чміль, оглянувши їх, каже: "Семилітній рогач!"

- Лисе, чи не робота, часами, твого вуйка? – питає Лиса друг Гордий.

- Може, і його вуйка... – не докінчую, бо перервав мене польський кулемет. Кидаємось всі як ішли на землю. Що порушимось, грає кулемет, то один, то два, лише кулі свищуть над нами. Провідник каже марширувати в сторону Арламова. Тож вицофуємось до поблизького потоку. Темно – хоч око виколь, видно лише звізди над нами.

 

Ішли тим потоком, може, годину, і нам показались під обрієм перші хати Арламова. Вилазимо з потоку, щоби трохи відпочити. Бойовики пішли перевірити хати. Ще далеко не відійшли від групи, як загарчали кулемети. З хат вибігали поляки, небо освітили ракети. Ми кинулись в той самий потік, дехто не дав ради забрати мішок, поставлений коли сіли до відпочинку. Ми збились в потоці у купу, вистарчило б однієї гранати, щоби був з нас "гуляш"! За мішками було ризиковано вертатись, бо кулемети стинали над нами гілляки і стелили їх нам під ноги. Маршируємо дальше. За годину ми вийшли на поля і посідали відпочивати. Чміль почав бідкатись:

- Пропали баняки, пропало масло, паска. Краще було з'їсти, а так знайдуть поляки і з'їдять. Не буде вам встидно?

- Може, ти і кинув все, але я ні! – каже, сміючись, Лис.

- То де твій мішок? – питає Чміль.

- Нащо мені мішок? А кишені нащо маєш?– - каже Лис.

- Багато візьмеш в кишеню? – бідкається Чміль.

 

А Лис вже витягав з одної фляшку самогони, з другої – добрий кусок шинки, з плечей стягує паску, і все це клав перед Чмілем.

- Думаєш, як ти маєш кишені на каміння, то і я? – дразнив Лис Чміля. – Я рівнож відв'язав свою паску від пояса і положив на купу, але що найважніше пропало. Провідник казав це все поділити на рівні порції і дати кожному. Ми рушили в сторону чорніючого лісу – Турниці, яка прийняла нас мовчанкою. Коли сіли відпочити, провідник Потап каже:

- Скоч, Цяпко, на мертвий пункт, там, може, є пошта. Чекаю від Орача звіту про викриту шпитальку.

 

На мертвому пункті була пошта, яку забираю і передаю провідникові. Він почав читати вголос:

- 11-го квітня ранені у шпитальці відкрили вхід, бо була душнота, залишивши шатрового на кілька кроків від входу. О 11-ій годині він повідомив шпитальку, що бачив поляків, які підкрадаються, ідучи в сторону криївки. Стрілець не зайшов до криївки-шпитальки, бо фармецвтка Богдана казала йому втікати; думала, що поляки побіжать за ним. Дійсно, його поляки зловили. Але чи він показав шпитальку? Чи хтось їх вже вів? Не знати. Поляки почали взивати, щоби піддались, буде їм життя дароване. Відповіли зі шпитальки пострілами. Поляки віднайшли вентилятори і почали кидати в них гранати, що вирвало цілий вхід. Поляки пробували дістатись отвором досередини, але з криївки-шпитальки відстрашили їх кулі. Всі ранені разом з магістром Нестором, який був лікарем (Ярослав Совган) і фармацевтка Богдана (Леся Гайдукевич), пострілялись.

 

Поляки, діставшись до шпитальки, повитягали всіх наверх, поробили знимки і всіх вивезли до Перемишля. Доля їх невідома. Коли вийшла моя перша книжка "Горить ліс", в якій я описав ці події, до мене написав з Америки друг Володимир Андрух. Цитую уривок з його листа:

"Друже Цяпка-Грицько, щодо вашої книжки, то я думаю, що ще ніхто не спромігся написати справжньої правди, як ви у своїй книжці, хоч в ній є деякі помилки, як, напримір, не с. Сілець, а Сільці. Там я вас бачив з Чудом, Чумаком та Чмілем, а ми це село називали "Запоріжем". Також мильно подаєте о загибелі шпитальки. Мені оповідав стрілець Глинка, цей, що стояв на стійці і якому Богдана казала втікати, що поляків вів Мороз з Княжич, з яким ви сиділи в тюрмі, і Орел – вони оба вели поляків. Орел про неї не знав, а Мороз там лікувався, коли був ранений в ногу. Він був з сотні Бурлаки. Коли вилікувася, не вернув до сотні, а зголосився до поляків. Шпиталька впала о 11-ій годині перед полуднем у нашу Великодню п'ятницю 11-го квітня".

 

Згідно зі звітом провідника Орача, стійкового поляки зловили, а цей друг пише, що він втік. Мороз, про якого пише друг Андрух, дійсно сидів зі мною, але це молоденький хлопчина, і я не думаю, що він видав шпитальку-криївку. По-перше, це би не скрилось, бо поляки любили доказувати нам: "Ось, цей і цей зробив це і це. А ти не хочеш признатись. Йому кару даровано, а ти будеш сидіти або тебе повісять". По-друге, якби він видав криївку-шпитальку – не дістав би 15-ть літ тюрми, а навіть – знала б ціла тюрма, бо відділові мали доступ до наших актів оскарження і виносили все, що там було. Так, вони видали нам Скоцена з Терки, Ковальчука з сотні Хріна, Бистрого з сотні Громенка, що видав шпитальку з раненими в лісі десь коло Явірника Руського. Мене стовкли за це, що я був в СБ. Отже, якби Мороз видав шпитальку, напевно ми би знали в тюрмі.

 

Решту свят ми провели в лісі, бо, де не обернувся, були поляки. 15-го квітня, у вівторок, бойовики принесли пошту. Провідник, прочитавши, каже до коменданта боївки Нечая:

- Друже Нечай, зберіть цілу групу на 17-го, підемо на Великий збір, що відбудеться між селами Трійця-Криве. Там будуть всі боївки, буде нагода дещо поговорити!

 

Коли ми прибули 18-го квітня на означене місце, там вже були боївки першого, четвертого і п'ятого районів, сотні Бурлаки, Крилача-Сухого, Ластівки, Громенка, були окружний провідник СБ Пастернак, обласний провідник Григор, провідник Тіса, Тарас, крайовий член Проводу Орлан, референт фінансовий і господарчий Вишинський, УНВА, Кум Вовчаренко та ряд інших, мені не знаних. Наради тривали цілу добу. Наради вів командир Байда, курінний Перемиського району. Того дня рішалась наша доля. Коли наради скінчились, вислано Вишинського зі звітами до командира Рена в Карпати. Провідник Потап був проти, але ставлення Григора зробило своє. Після нарад кожна група-сотня відійшла на свої терени, а боївки СБ залишились, і відбулась ширша нарада, яку вів окружний провідник СБ Старий Пастернак і провідник Потап. Перше подано загальну ситуацію у світі, яку виложив Старий Пастернак: "Найхарактернішим явищем життя в УССР залишається і надалі визвольно-революційна боротьба ОУН-УПА і українського народу. Не зважаючи на незвичайно сильний наступ МВД, МГБ українське революційне підпілля, хоч і зазнало втрат, разом зі всім українським народом продовжує далі боротьбу. Як революційні, так і повстанські кадри разом з українськими масами у своїй боротьбі проти большевицьких окупантів проявляють величезну стійкість і високу ідейність.

 

У багатьох випадках – безприкладний героїзм. Все життя в УРСР навесні того року проходило під знаком "прибирання" України до рук московським імперіальним центром, який прислав на Україну з цією метою Кагановича. В першу чергу проведено наступ на український революційний рух, на працівників культури за їхні "націоналістичні ухили", на ліквідацію проривів на відтинку сільського господарства. Щоби знищити український визвольний рух на західних окраїнах українських земель, що перебувають під польською окупацією, большевицькі імперіалісти дали наказ своїм польським вислужникам зробити генеральний наступ проти УПА, проти підпілля, все українське населення викинути силою на по-німецькі землі. Нам не залишилося нічого іншого, як продовжувати цю боротьбу, доки в нас буде сил, а тоді відійдемо на терен України і там будемо продовжували свою боротьбу разом з братами і сестрами України. Щодо подальшого розпорядження, вас поінформує мій заступник провідник Потап!" – закінчив провідник Пастернак і передав слово Поталу.

 

- Друзі-бойовики! Божевільний наказ Варшави обернути ці землі у "дике поле" повинен ще сильніше скріпити наші сили. Своєю зброєю ми мусимо захищати до кінця наше населення і не дати полякам знущатись над ними. Деякі відділи дістали наказ відійти у Великий рейд під американську зону та показати світу і нашим невірним "Томам", що ми живемо і боремось, але ще не зараз. Ще не вивезли людей, ще потрібна наша оборона. Тож ми, які будемо оставатись на тім "пустім дикім полі", мусимо собі придбати найпотрібніші речі. Сокири, мотики, коси, шевські і кравецькі машини, копита, жорна (піти між люди, і що їм не потрібне, що не можуть забрати, то самі нам офірують, будемо магазинувати на завтра! Наша боротьба з польським і большевицьким наїздником увійде в історію нашої революційної боротьби останніх років як одна з найсвітліших сторінок! А тепер бажаю вам всім найкращих успіхів! Слава Україні!"

 

Сотня Громенка на марші до американської зони. 1947 рік

 

Настала гнітюча мовчанка, почуте глибоко врізалось в наші мозки. Розходимось мовчки, потискаючи собі руки. Була неділя, 20-го квітня, наша Провідна неділя. Ми обіцяли дівчатам Юркови, що прийдемо на писанки. В терені появились люди, які прийшли з України. Вони оповідають про страшний голод, який панує на Україні. Люди жебрали поміж нашими щасливцями, які ще не прочували лиха, яке чекає на них. А були між тими, що прийшли за хлібом і "сексоти", яких большевики вербували. Про це зрадив один лемко, виселенець з Лемківщини, який попав в першому районі боївці в руки. Він казав: "Як було не прийняти їхньої пропозиції? Жінка, шестеро дітей без хліба, і відмовити ніби означало голодну смерть або і гірше, розлуку з родиною і життя десь там, на Сибірі!" Треба було пересівати добрих від злих, а нам перешкоджали поляки, які майже в кожному селі як не загніздились, то наскакували несподівано. Ліс, який колись належав до нас, перестав бути схованкою. Поляки кинули силу силенну війська. Ось як подають польські писаки Антоні Б. Щесняк і Вєцлав З. Шота у своїй праці "Дрогі до ніконд":

- В січні у штабі генеральнім Войска Польського опрацьовано план "валькі з бандетизмем", в якім піддано аналізу діяння проти УПА. На вступі автори того документу вказували, що пов'язання УПА з людністю українською є головною причиною тяглості і доброї конспірації її відділів. Щоби позбавити націоналістів українських осередків опертя, належить якнайскорше реалізувати умову про переселення людности української і осадити на тих теренах приїжджаючих із-за Бугу репатріянтів з СССР".

 

Це було видане ще в січні 1946 року, коли сили УПА були в повнім розквіті.

 

А ось що подають вони про квітень 1947 року: "Загально на терені Польщі весною 1947 року, перед розпочаттям операції "Вісла", сили УПА лічили около 2500 жовнірів добре вишколених. Але становили вони лише частину підпілля збройного українських націоналістів. Крім вищезгаданих відділів УПА, на цілому терені Польщі оперували ще 200 боївок служби безпеки і ціла організація ОУН, налічуючи кілька тисяч членів, які в міру можливостей могли бути покликані до рядів УПА"...

 

Дальше: "...Операція мала бути розпочата 23-го квітня 1947 року, а Головним командиром групи операційної "Вісла" назначено заступника штабу генерального В. П. ген. див. Стефана Моссора..."

 

Отже, поляки кинули проти горстки наших відділів, як вони самі кажуть, 2500 бійців на терені цілої Польщі, сім своїх дивізій. Сім дивізій, а, крім них, не один корпус КБВ (Корпус безпеченьства вевнетшнего), до якого набирали навіть вбивць, які були засуджені на повішення чи досмертні тюрми. Такого я стрінув в тюрмі у Штумі, Лівандовського, який хвалився, що він не дав себе звербувати, бо не хотів гинути не на своєму фронті. (Про це я вже писав скорше). Як подають автори "Дроґі до Ніконд", то: "Корпус КБВ рівнявся дивізії і складався з трьох бригад. Крім того, змобілізовано всі станиці УБП, ОРМО, цілі полки артилерії, панцерна дивізія, летунство, а навіть і службовці, що служили на колії".

 

Вони також подають на сторінці 489 спеціальну інструкцію крайового провідника ОУН про збирання жорен, кіс, лопат та іншого знаряддя (я вже подавав вище промову провідника Потапа). Але не буду описувати всього, про що польські писаки мріяли у своїх головах, бо в Польщі ніколи не було, як вони твердять, 3000 членів ОУН. Кожного підозрілого, або кожного українця, підозрювано у співпраці з УПА, навіть малих дітей, яких репресували або і арештували. Але про це пізніше.

 

Отже, роботи були повні руки, не було часу "лайдакувати", як казав комендант Нечай, і ми напружували свої ноги і мозок до останнього, щоби жити. На Провідну неділю я, Мороз, Лис і Марко пішли у Юркову по писанки, які нам обіцяли дівчата. На щастя, поляків не було, і ми провели гарно час, хоч де не пішов, люди були сумні, бо про виселення вже знали всі і вся. Обдаровані писанками і поцілунками, ми відходили з села, відпроваджувані сльозами селян, з якими ми ділили долю і недолю стільки років. Потішати не було сенсу, бо хто знав, що їх стріне на тій хресній дорозі або що стріне нас на терені, де вити будуть залишені пси і коти. По нашім поверненні з Юркови провідник Потап каже, що йому треба в перший район до Орача. Бере мене, Сливку і Явора. Щасливо дістаємось в перший район та віднаходимо групу провідника Орача. Якраз треба було висилати пошту в Україну. Большевики зміцнили контроль границі, бо знали, що поляки приготовляються до виселенчої акції. Хоч кордон завжди був стережений залізним перснем, тепер кур'єри мали більше клопоту, бо кордон був скороджений що 24 години, кожний слід було видно, а сторожа переходила кожної години туди і назад, від будки до будки. Крім того, на землі були розтягнені дроти, сполучені до ракет, які вистрілювались за дотиком до дротика.

 

В Україну з поштою збиралися йти комендант боївки друг Сокіл, Серна, Буква та Крилатий. Перші два походили з- під Добромиля, бо, як казав не раз, друг Сокіл: "Я не раз і не два мусив втікати з хати, як ти ішов в село" – мова про часи, коли, я був при Українській поліції в Добромилі.

 

Підстаршинська школа УПА ім. полковника Коника. 1946 рік

 

Ми увійшли до села Сілець, що над кордоном, або, як звали його, "Запоріжжа", і обсервували, коли і як переходить сторожа. Тому що вони ішли вночі з ліхтарнями в руках, їх було добре видно. Ми розраховували час, коли найкраще буде піти. Перше провідник вислав шістьох на заорану полосу, щоби знайти дротики і притримати їх. Коли це було зроблено, кур'єри перейшли, і коли вони скрились в темноті ночі, ми поробили купу слідів в сторону Польщі, відійшли на горбок і чекали реакції сторожі. Не чекали довго, як небо прорізала ракета, одна, друга, всі показували напрям у Польщу. За кілька хвилин розвились сирени в цілому районі. Ми піднялись і почали йти, коли останній дав знати, що за нами ідуть пограничники з псами. Ми залягли під хатами і хотіли їх привітати на нашій землі, але вони щось зміркували, завернули і пішли назад. Було чути гук моторів, це вантажні авта везли допомогу. Повечерявши в селі, ми пішли в молодий загайник недалеко села і полягали, щоби трохи проспатись, виставляючи стійку-алярмівку. По півночі маю алярмівку, змінюю Явора, який, відходячи, каже:

- Хто був би сказав рік тому, що будемо спати по корчах, як зайці, а не в хатах, як люди!

- Добре, що йде літо, нема дощу, а то було б тобі було! – відповідаю Яворові.

 

Коли відійшов Явір, я став на стійку і роздумую над його словами. Та хто був би подумав минулого року, що поляки отрясуться і нас притиснуть! А по-друге, що засуджувати поляків, коли проти нас цілий світ? Поляки, москалі, мадяри та і американці чи англійці не кращі, не кажучи за своїх Кочубеїв, які розрослись на нашому хлібі і служать чужим богам, а не своєму народові.

 

Найбільшою імперією нині в світі є большевицька Росія. Під плащиком "побудови соціалізму в одній країні" наступило насильне цементування народів СССР в напрямі творення російської нації шляхом впровадження однієї мови, однієї культури, одного патріотизму-месіянізму. Нині большевизм насправді – це відновлений російський націоналізм, забарвлений фашизмом з усіма хворобливими ознаками охоти панування над світом. В США і в Англії є багато таких, що "вірять", що життя економічне повинно бути кероване людьми одними над другими, що від розміру такої влади, як в большевицькій Росії, залежить покращення життя, і вони радо б запровадили це в себе, але там народ інакше думає від них, бо знає, що це трагічна ілюзія. Вони знають, що в них робітник без жодного фаху, з поганою платнею має більше свободи, ніж якийсь директор фірми чи фабрики в Росії, який є залежний від партії, вождя, і завтра може опинитись на Сибірі чи бути розстріляний. То що вимагати від них для нас хоч би симпатії?

 

На таких роздумах година пролетіла стрілою. Мене прийшов змінити друг Чудо. Він спитав:

- Що думаєш про перехід в Україну, як тут нікого вже не стане?

- Що тут думати? Наказ є наказом, а по-друге, може, там віднайду свою родину. Прецінь для нас документи є готові! – відповідаю.

- Цікаво, як мене охрестять на нових документах? – каже Чудо, якби сам до себе, – Олекса? Турок? Чи просто Ханас Завзятий? І сміючись над своєю долею, пішов і став під деревом, а я пішов спати. Засинаю твердим сном. Не знаю, чи обернувся на другий бік, коли чую, як тормосить мене Сливка:

- Вставай, лінюхо! Сонце вже в стайні, корови на полуднє, а ти спиш недоєний! – що має бути: сонце вже на полуднє, корова не доєна, а ти спиш. Коли я не реагував на його слова, він мене вдарив під ребро і каже:

- Вставай, снідання принесли!

 

Я розпростерся, витираю заспані очі, а він каже:

- Провідник чекає на тебе!

 

Встаю, упорядковую коло себе одіж і йду до провідника. Він, побачивши мене, каже:

- Друже Цяпко, мені треба в другий район! І, як буде нагода, хочу вступити до жінки та довідатись, як у неї справи! Бо не знаю, коли їх, побачу. Мусять їхати з людьми, іншої ради нема!

- Можемо піти цієї ночі, бо вдень не знаю, чи діпхаємось, друже провіднику! – відповідаю.

- Навіть якби хотів піти, то не можу, бо чекаю на пошту від провідника Григора! – відповів провідник.

 

Ми поснідали; що хто мав, чи що було, бо як щось хтось роздобув десь, то діливсь однаково з кожним. Після сніданку провідник каже до мене:

- Візьми, Цяпко, когось з собою, підсунься під село, може, що побачиш, бо сидимо як дурні в корчах!

 

Беру собі Оленя, далековид та спішу корчами над село. Ми вийшли на високу шкарпу, з якої село видно як на долоні, і я почав обсервувати. По якомусь часі я запримітив польську заставу. Перед нами хати, але ні духа в селі. Це нас насторожило. Виглядало, що перші хати вже порожні. Кажу до Оленя: "Де ж люди?"

 

Обсервуємо дальше хати, коли перед одною показалась дівчина. Вона якби щось шукала, заглядала сюди і туди. Я цмокнув, раз і другий, вона обернулась і почала щось збирати на землі та йти в нашу сторону, а коли прийшла близько, каже:

- Втікайте звідси, в селі повно поляків, виселяють нас в Україну!

- Як-то на Україну? Не на захід? – питаю заскочений.

- До большевиків! Не на захід, так нам сказали військові, які казали ладувати на вози що маємо, бо до кордону недалеко! – була відповідь. Тоді додала:

- В пивницях ми залишили дещо для вас, заберіть собі вночі, бо завтра поляки все загорнуть!

- Дякуємо тобі, мила дівчино, і щасливої дороги! Перекажи людям наше побажання! Може, стрінемось на Україні!

 

Вона почала хлипати та каже:

- Скорше на Сибірі, як в Україні.

- Все одно де, хоч би і на Сибірі, стріча з вами завжди буде мила!

 

Вона скочила за хату і скрилась. Поляки стягали заставу з горба. Як тільки вони винеслись, ми подались на їх місце і почали обсервувати, як віз за возом вишикувалися в ряд і поволі коні потягли їх в сторону кордону. Поміж возами уганялись поляки, а по обох боках возів ішли вояки з кулеметами. І ось, ще вчора гомоніло село, а нині вили залишені пси і коти. Спереду валки знялась курява. Вози в'їхали на польову дорогу, прямували до кордону, а напроти них виїхали нові "беї", щоби перебрати "ясир". Тяжко було дивитись вслід за тими, що ще вчора нас підтримували, годували і пригощали, переховували поранених. Вони назавжди покидали свої прапрадідівські хати, вишневі сади, доробок поколінь.

 

В пізнішому житті я стрічав багато "знайків", які казали, що коли б не ми, людей би не рушили. Але "знайки забули одне: ті люди були продані вже давно в Ялті, і якби не ми, якби не УПА, вони б давно були там, де поїхали, ніхто б навіть не знав, яке це було "добровільне" переселення.

 

Зголошую провідникові, що бачили і що казала дівчина. Провідник мовчав, як і всі інші. Що було говорити? Всі мовчки переживали долю тих, що від'їхали. Ввечері ми відійшли в другий район, а група Орача залишилась, пішли збирати залишене по пивницях, дарунки добрих людей. В Макові вступаємо до жінки провідника, виставляючи стійку навколо хати. Коли вирушили, кожний тримав в руці кусок хліба з салом, і, жуючи, ми пішли в сторону Ямни Долішньої, де мало не влізли на польську заставу. Щасливо перетинаємо село на другий бік від Грозяви і натрапляємо на групу провідника Чорного.

- Бодай би тебе дундер свиснув! – закляв Лис, кидаючись мені в обійми з радості. - Де провідник?

- Ось я, тут, друже Лисе! – каже провідник сам, вийшовши з-за моїх плечей. – Де провідник Чорний і решта?

 

Лис запровадив нас до групи. Разом ще раз перетинаємо Ямну і йдемо в Турницю, щоби дістатись до криївки, в якій є Пугач і Воробець, а з ними і Сливка, який відійшов до них з поштою на день скорше. До криївки провідник послав Лиса і Косаря. Вони передали пошту, спитались, чи чогось тим не треба, і вернулись назад. Ми знову подались в перший район, бо там чекали на Потапа провідники Григор, Орлан та інші, так як провідник Пастернак відійшов в Любачівщину.

 

В групі Орача ми затримались надовше.

 

Коли провідник повернувся з наради, питає бойовиків:

- Хто на охотника в Ярославщину-Любачівщину? До провідника Стяга!

 

Охотників не було. Тоді провідник визначив Чміля, який там вже був два рази, знає дорогу, Оленя і Чумака. Провідник передав пошту, і вони відійшли негайно. Ми долучились на день до сотні Бурлаки і Крилача-Сухого над Конюшею.

 

Було 28-го квітня, понеділок, коли стежа, вернувшись, сказала, що в Конюші чути крик і плач. Командир висилає знову стежу перевірити причину, а коли вернула, була коротка відповідь:

- Поляки виселяють Конюшу! Село оточене перстенем війська, а решта помагає пакувати добро на вози, як хто має, а хто не мав, тому давали свою підводу.

 

Як виявилось пізніше, всіх скидували на Болоню біля Дарович, де обгородили колючим дротом, і там сегрегували, винний, невинний, й віддюлювали мужчин від жінок і забирали в незнане, пхали в тюрму. До того вже мали зроблені списки. В сотні стало тихо, як жалоба. Багато стрільців було з Конюші. Очима благали Бурлаку визволити людей. Але командири були безрадні, не мали наказу перешкоджати, щоби не пролити крові невинних. Командир зібрав сотні, поставив в шеренги і каже:

- Друзі вояки! Знаю вас не від нині, і ви мене знаєте. Я вірив у вас, і віри не трачу. Розумію ваш розпач, в цю хвилину поляки викидають ваші родини, тому кажу – хто хоче їхати з родиною, може сміло виступити. Даю чесне слово командира, що карати не буду!

 

В сотнях було тихо, хоч мак сій. Тоді командир ще раз повторив:

- Боїтесь! Думаєте, що буду карати? Даю вам ще раз чесне слово командира, що волосок нікому не спаде з голови. Але завтра, як когось зловлю, карати буду смертю!

 

Виступив один стрілець з Княжич, а за ним кілька новоспечених вояків останнього набору. Командир, ставши при них, каже:

- Дуже добре робите, що маєте відвагу заявити відверто вашу волю. Дякую за служіння Україні та бажаю вам щастя на новій дорозі. Зброя вам не потрібна, бо там, де ідете, за неї карають, а як котрийсь роздумається і поверне, радо дам назад зброю! Бувайте, вояки! І вони відійшли, відпроваджувані друзями. Яке було наше здивування на другий день, як четверо вернулись назад до сотні, де отримали свою зброю і своє місце в рою. Вони власне оповіли про стан людей на Болоню за колючими дротами.

 

Було 6-го травня, як ми пішли в другий район. Поляки були зайняті виселенням людей, не дуже лазили по лісі, але в село було тяжко дістатись. Живемо тим, що маємо в магазинах.

 

7-го ми були в Макові, де довідались, що селом щовечора переходить польське військо і йде на засідки в ліс. Ми перейшли спокійно і злучились з групою Чорного. Провідник каже до мене:

- Іди до криївки, хай Пугач, Воробоць і Сливка вилізуть на свіже повітря. Беру з собою друзів Лиса і Монтика.

 

Оглядаючись на всі боки, ми пішли туди, де мала бути криївка. Перетинаємо потоки. Запримітили, що трава дуже затоптана, тож осторожно підкрадаємось. Вже стою на горбочку – і очам не вірю. Стаю, як вкопаний в землю, слова не можу вимовити, лише рукою показую перед себе. Лис, попихаючи мене в плечі з-за корча каже: "Чогось став, іди!" Я лиш вимовив: "Вимінувана!"

- Що кажеш? – питає Монтик за нами.

 

За мною вимовив це саме слово Лис: "Вимінувана!" Тоді щойно Монтик зрозумів причину затримки. Там, де була криївка, стирчали чорні осмалені балки стелі, виглядали як дула протилетунської артилерії, спрямовані в небо. Я опам'ятався, кричу друзям: "Назад!" Може бути засідка, і ми погнали стрімголов до своїх. Коли прибігли, провідник з наших лиць вичитав нещастя, зловивсь обома руками за голову, замкнув очі і так стояв пару хвилин. Як перейшов той біль, розплющив очі й питає:

- Не привиділось вам, друзі?

 

Але на роздумування не було часу. Стійковий повідомив, що йдуть поляки, і ми пішли попереду поляків. Перед нами була чиста поляна, яку треба перетяти, щоби дістатись до другого лісу. Ми пішли нею, якщо можна назвати це ходом, коли чуємо за собою: "Не втікайте, тут свої!" Але ми знали, що це за свої, і побігли туди, де чорнів ліс. Поляки, бачачи що не вдався їм підступ, почали стріляти за нами з кулемета. Але тому що стріляли з руки, кулі лиш засичали, як оси, коли ми вскакували в ліс. Тепер ідемо в сторону Риботич, спинаємось під якусь гору, коли зауважуємо, що з гори в долину ідуть поляки. Кидаємось в потік, де бачимо другу групу поляків. Тепер куди? Тепер біжимо назад, в сторону поляни, звідки прийшли. Залягти і прийняти бій було б самогубством. Що нас якихось двадцять на сотки? Бачу, провідник починає слабнути. Помагаю йому, він попросту просить: "Не лишайте мене, друзі!" На відповідь нема часу, бо поляки з усіх сторін. Вибираємо менше лихо, ідемо поміж тими, що в потоці, і тими, що на горі. Чуємо, як перекликаються: "Нє відзелісьце бандеровцуф?" З потоку чуємо відповідь: "Нє!" Та ті, що були на горі, зауважили нас. Кричать: "Нє уцєкайцє!" – а рівночасно посилають серію за серією, але з автоматів. Збираємо останні сили і, розбігшись, в одну мить перетинаємо дорогу, що веде з Макови на Ямну. Забігаємо в корчі і там залягаємо, щоби зловити віддиху. Поляки нас згубили або просто сказали собі, "як не нині, то завтра".

 

Відпочивши трохи, ми подались на гору 315, де займаємо становища. Там ми вже перележали до вечора. Ввечері друг Гордий каже до коменданта Нечая:

- Недалеко звідси маємо магазин з м'ясом, треба щось принести на вечерю!

 

Комендант казав взяти собі когось і піти. Пішли! Не чекаємо довго, як вертають з порожніми руками і кажуть:

- Вимінуваний! Поляки віднайшли, забрали з нього все.

- Шкода, що не був замінований! – відповідаю.

- А що, це помогло нашій криївці? Була замінована, а поляки добрались до неї!

- Не знати, коли вони віднайшли, як міни вибухли чи скорше? – питає комендант.

 

На це не було відповіді. Варимо чисту юшку, з окрайцями хліба, і так вгамовуємо голод. Спимо досить добре, знаючи, що вночі поляки не підуть в ліс. Ранком знову, варимо воду, щоби зігріти шлунки. Мені не сходять з думки провідники Пугач, Воробець і Сливка. Колись ми мали свої погляди, різнились звичками, часами і перемовились, а нині страшно їх шкода, бо Україна стратила вірних синів, а ми щирих друзів. Чи направду їх вже не побачимо?

 

По легкому сніданку провідник покликав мене і каже:

- Як думаєте, Цяпко, чи не варто б скочити над криївку, може, таки впаде якесь світло, як вони загинули? Я ще не можу погодитись з тим, що їх вже нема в живих.

- Ще досить рано, скочу і перевірю, мене цікавить рівнож доля моїх записів, які не дав ради вложити до решти в банку!

- Але будьте уважні, як буде грозити небезпека, не ризикуйте життям! – застерігає провідник. – Вертайте!

- Що варте моє мізерне життя, як гинуть такі, як провідник? – відповідаю, готуючись до дороги, стягаючи все лишнє з себе. Провідник положив свою руку на моє рамено і каже:

- Так не говоріть, друже Цяпка! В нас всі однакові, кожне життя важиться на золото, обоятно хто ним є, провідник, командир чи звичайний стрілець чи бойовик! Прошу уважати, не ризикуйте надармо!

- Буду уважати, друже провіднику! – відповідаю йому та кличу Чміля і Хруща. Останній навіть собі зажартував, кажучи:

- І на тамтой світ з тобою, Цяпко!

- Там мені ще не спішиться, тож будь певний, що будемо жити! – відповідаю, і ми вже в дорозі.

 

До криївки не було далеко, лише через дорогу, потік, і ми вже в ліску, що веде до криївки. Щасливо дістаємось над вимінувану криївку, обережно, щоби не натрапити на міну, заглядаю всередину, чи не видно де крові друзів. На підлозі валялась розсипана мука, фасоля, все вимішане з землею – робота гранат. Фасоля була як принада, може бути затрута або замінована. Стеля була висаджена в повітря зсередини, видно, що наша міна зробила своє. Спальня, кухня, канцелярія розкопані вже після вибуху. Але, як я спостеріг, запасний вихід був нерушений. Або наші туди втекли, або поляки боялись там лізти, і міна була на місці. Потребувала лише стукоту. Ліжка спалені дотла. Ніде сліду крові. Віджила надія, що вони якось врятувались. Вже ми мали відходити, коли Чміль зауважив якусь картку з написом, прибиту до дерева. Мене це зацікавило. Осторожно підходжу, оглядаю зі всіх сторін і читаю напис українською мовою "Татари ХХ-го століття". Беру картку з собою, і щасливо долучуємо до своїх. Показую картку та оповідаю, що ніде нема сліду крові в криївці. Розбираємо, хто написав картку. І хто тут є "татарами"? Ми чи поляки? Провідник ствердив: "Картки не писав ні Пугач, ні Воробець". А Сливка? Я в то не вірив. Та мені треба було кілька місяців, щоби довідатись, хто її писав. Тож почекайте і ви, дорогі читачі.

 

АКЦІЯ "Г.О. ВІСЛА"

Здобудеш бараболю, або згинеш в боротьбі за неї!

 

Нас вимацали поляки, десь около 10-ї години, і нагнали в потік. Там і там поляки. Маскуємось в гущавнику і йдемо поміж двома групами, та, просмикнувшись полякам, ми знову на тім самім місці, звідки нас поляки зігнали. Знову і знову в діл і на гору, не знаю, скільки вже разів. Так лавіруємо між поляками. Вони шукали за нами. Помагаю провідникові нести вже все, що мав, він лише з пістолею в руці, мабуть, щоби дострілитись у крухому моменті. В устах палить, у шлунку бурчить, але на це ніхто не зважає, аби не дати полякам оточити себе.

 

Одну групу поляків ми мусили-таки привітати, і то зблизька, коли рвалась в потік на "зломання карку", а ми побігли в іншому напрямі, чим заплутали поляків. Спокій на якийсь час, думаю собі, відсапуючись. В грудях хрипіло, якби дув ковальський міх. А що провідник? Він попросту вичерпаний. Дихавиця, серце, яке славний доктор Вуйко лічив якимись заштриками, що мало провідника не добив ними. Вже третя по обіді. До вечора ще далеко. Поляків не чути, але ми почули запах диму, який доносився з потока. Поляки підпалили молодий загайник з думкою, що будемо втікати на їх кулемети. Дим вкрив цілу гору, стелиться понад землю, печуть очі, дихати нема чим. Завзялись на нас поляки, хочуть нас спекти живцем. Провідник покликав Гордого і Нечая, щось з ними говорив, а ті підходили до бойовиків і повторювали наказ: "'Витримати так довго, доки полум'я не дійде до гори і не спалить всі корчі, тоді підемо в спаленисько!" Так і робимо. Затикаємо рот, ніс, втираємо заплакані очі, але тримаємось. Наше щастя, що молодий загайник мав багато сухого листя, скоро згорів, а мало давав диму. Як тільки вогонь показався при нас, ми скочили в горіючу ще землю. Збігли на половини гори, кожний відгортає вогонь, якщо ще був, чистимо гарячу землю і кладемось на неї. Пече в боки, але дим не гризе очей. До потока, де була вода, є якихось 300 метрів. Кажу собі дати менажку, але провідник заборонив кивком голови, не сказавши ні слова.          

 

Повіяв легкий вечірний вітерець і розвіяв дим, надходив вечір, друг партизана. Дивлюсь по друзях. Кожний виглядає як коминяр, але очі світяться перемогою, і, як на команду, ми розсміялись! Раділи, що пережили пекло на землі. Провідник позволив піти принести води з потока, але кожний лише змочив собі хустину, щоби вмити лице. Пити боялись, бо не знали, чи була затрута. Та все-таки зійшли в потік і помились, привели себе до порядку, подались над Ямну Долішню. Пішли в село, щоби принести з пивниці бараболь. Того дня ми мали трошки щастя, бо не тільки дістались до пивниці і набрали кілька мішків картофель, а нарвали ще в городі і трохи цибульки, яку люди засіяли перед тим, як виїхали. Відходим в ліс та варимо бараболю, а дехто пече. Спік кілька і я собі та провідникові, бо як нас вчили, вуголь добрий на шлунок. Заспокоївши голод, ми пішли дальше в ліс і побачили там вогнище. Хтось, так як і ми, палив і варив вечерю. Це був рій Довбуша сотні Ластівки, який ніс з магазину м'ясо для сотні, яка мала бути десь коло Брилинець. Запросили і нас на "баль", бо якраз пекли м'ясо для себе. Ішли аж десь від Юркової. Ми долучились до них і пішли разом. Та до сотні ми не дісталися, бо поляки зайшли в село і сотня винеслась до лісу. Надходив день, і ми мусили піти над Кречкову.

 

Ідучи попри ліс стежкою, я зауважив, що понад край лісу ідуть поляки, в цю саму сторону, що і ми. Обсервую поляків і бачу, що в кожного на рукаві правої руки є біла опаска. Показую провідникові, і той наказав всім позакладати собі хустинки або білі онучки. Дивлюсь, а на стежці порисовано різні стрілки і номери. Беру в руки патик, стираю стрілки і малюю їх в іншу сторону, а номери залишаю ті самі. Так ми прийшли разом з поляками аж під Корінь. Побачивши мене з білою опаскою на руці, махнули рукою в напрямі Кореня, я відповів помахом руки, і ми скрутили вбік. Тоді перетяли шосе Бірча-Перемишль і ввійшли в ліс над Кречковою, де, заховавшись в молодім гущавнику, зайняли оборону та полягали відпочивати.

 

Коло обіду почулись постріли недалеко від нас. Готуємося до оборони, є нас тепер добра чота, але поляки нас не запримітили, і ми пролежали до вечора.

 

Виселяли с. Кречкова, то і перевіряли ліс навколо села. Коли почало смеркати, ми вибрались в поворотну дорогу до Тисови. З нами був зв'язковий сп. полковника Коника друг Шпак родом з Тисови, тож йому доручено нас вивести над село Тисова. Ішли довго, а прийшли на це сам місце, де днювали. Цього мені було вже забагато. Питаю Шпака, чи він знає дорогу. Відповів, що ні. Кажу до провідника: "Хто хоче блукати, хай блукає, я боївку виведу над Тисову". Іду перший, за мною провідник і група Чорного, та і рій Довбуша пустився за нами. Ідучи вдень, я, як звичайно, приглядався кожному помітному предмету, тож мені не було тяжко орієнтуватись в поворотній дорозі. Беру напрям, і за півгодини переходимо шосе, а в невдовзі ми в Тисововій. Сміюсь зі Шпака, що в своїм городі заблудив. Щасливо долучили до сотні, яка вже непокоїлася за рій. Ми зафасували теплу страву в сотні, я положився і заснув як забитий. Очевидно, що сказали командиру про смерть провідника Пугача. Вони були товаришами довгі роки, ще за німців. Як я вже писав, Пугач був комендантом Української поліції в мому селі, а Ластівка – його заступником. Командир засумував. Я пробудився якраз впору, сотня виходила на денні становища. В обід дались чути авта на шосе Бірча-Перемишль, сотню поставлено в остре поготівля. Хтось зажартував, щоби зробити засідку на польський транспорт, але командир мав інші плани. Надвечір покликали мене до почоту Ластівки, де був і провідник. Вони оба сиділи і про щось радились. Коли я зголосив свій прихід, командир Ластівка каже:

- Друже Цяпко, мені треба віднайти сотні Бурлаки і Крилача-Сухого!

 

Мені це звучало дивно, тож питаю: "А де ж ваша ПЖ?"

- Вже шукали, не знайшли, а я знаю, що є в першому районі! – відповів Ластівка.

- Добре, друже командир, але дайте мені такого стрільця, що знає терен і не заблудить у свому селі! Так як Шпак!

- Такого маю! І послав зв'язкового.

 

Коли зв'язковий вийшов, провідник каже:

- Як знайдеш командирів, перекажи про смерть провідника, вони рівнож знались здавна!

- Зроблю, що кажете!

 

Прийшов стрілець і зголосився:

- Друже командире, стрілець Верба на ваш наказ!

 

Ластівка казав йому спочити, а до мене:

- Стрілець Верба знає терен, як свою кишеню. А тут записка до командира Бурлаки. В разі потреби знищити записку та передайте усний наказ: "Завтра стріча всіх сотень на моїх становищах. Наказ командування УПА, Холодний Яр!" Він вже буде знати де.

 

Ми зголосили свій відхід і пішли. Залишивши табір Ластівки, вийшли над с. Брилинці і Тисову. Там кажу до Верби:

- Що думаєте, друже, куди нам найкраще коло Опалятника дістатись?

  

 

 

Він подумав і відповідає:

- В тім потоці, напевно, є польська засідка. Але я знаю стежку, що і не додумаються, як ми їм попід ніс перейдемо! – і він пішов наперед, а я за ним.

 

Дійсно, в потоці були поляки, було видно, як курили, хоч окривались. Коло Опалятника кажу до Верби:

- Сідайте і відпочивайте, а я подивлюсь, де є сотня Бурлаки!

 

Не знаю, що він подумав в тій хвилі про мене, але це мене не цікавило. Починаю водити очима понад ліси Брилинець-Курманич. Тому що ніч була зоряна, а місяць ще не зійшов, було видно, як чорнілись ліси. По кількох хвилинах мого обсервування я побачив, як з одного потока бухнуло кілька іскор, і небо роз'яснилось на чорному тлі лісу. Кажу до стрільця:

- Вже знаю, де квартирують сотні або хтось з наших! Прошу подивитись! – і показую йому напрям. За хвилю він каже:

- Маєте рацію Цяпко! Там будуть наші!

- Трафите там навпростець?

Трафлю, друже! – відповів Верба, і ми не ішли, а бігли, спотикались, ставали і бігай, коли раптом вчули: "Стій! Кличка!"

 

Ми відповіли майже враз кличку. Була це застава сотень, а за хвилину я вже зголошувався у командира Бурлаки. Передаю записку та оповідаю про смерть провідника Пугача і друзів. Бурлака подивився на Крилача, на мене, всміхнувся і каже:

- Не поспішай з панахидою, бо можуть образитися живі!

 

Тепер я дивлюсь на них обох, бо не розумію, про що йдеться, і командир Бурлака, щоби мене не тримати в напруженні каже:

- Всі три живі! Здорові, хоч перестрашені! Знайдете їх в групі провідника Орача, ось там при тих огнях! – і показав рукою. Мені стиснуло в горлі, не можу вимовити слова, хотілось заплакати з радості, і, не сказавши ні слова, я пішов до вказаного вогнища, мало що не перевернувши баняка, в якому бойовики варили зупу. При вогні сиділи провідник Пугач, Воробець і Сливка. На їх вид уста мої скривились до плачу. Я став, як вкопаний в землю. Першим обізвався Пугач:

- Не віриш? Помацай! Знаю, що мали нас за небіжчиків, я сам не вірив, що житиму! (Детальніше то, як їм вдалося уціліти, описано у книжці "Ліс – наш Батько". Тут скажу лише, що волею випадку на момент приходу поляків всі три були назовні, недалеко криївки, а поляки, не знаючи про це, не шукали по корчах, а обмежились тим, що зруйнували порожню криївку). Кидаюсь йому в обійми, стискаю кожного радо, що живі. По першому шоку Пугач питає:

- Де провідник, Цяпко?

 

Оповідаю про все та докидаю:

- Ой зрадіє провідник, коли довідається доброї новини!

- Тільки уважайте, не відразу, Цяпко, а поволі, радість може бути фатальною!

 

Я знав про що мова. Серце провідника. Обіцяв, що буду уважати, попрощався з всіма знаючи, що скоро побачимося знову і пішов до командира Бурлаки, бо мені спішилось принести добрі новини, но і за ночі долучитись до командира Ластівки.

 

Зголошую командирові Бурлаці свій відхід, а він питає:

- Не можеш діждатись, щоби поділитись з друзями доброю новиною, Цяпко? Не так? Але заки відійдеш, скажи нам, як ти нас знайшов.

- Друже командир, вас зрадили ваші вогні! – і я оповів, як я зауважив іскри їхніх вогнищ. Командир звернувся до Крилача:

- Бачиш, Славку? Так і поляки нас можуть знайти! Треба бути обережнішим, переказати стрільцям, щоби не палили великих вогнів!

 

Я відійшов. Летів просто як на крилах, і не тривало довго, як вже зголошуюсь у командира Ластівки, який не спав ще, або вже встав, що наказ виконано. Розповів і про наших живих. Командир дуже втішився. Провідник вже спав, як я прийшов до групи бойовиків. Першим, що довідався доброї новини, був друг Лис, який стояв на алярмівці. Другим – комендант Нечай. Коли ми так говорили, провідник збудився і питає:

- Що ви оба там шепочете, не даєте людям спати? – Доперва тоді зауважив мене і питає знову:

- Но і як Цяпко? Віднайшов сотні Бурлаки?

- Так є, друже провідник! – відповідаю.

 

Пробую стриматись, щоби не розповісти відразу добру новину. Але його не можна було здурити. Занадто добре мене знає і відразу питає:

- Чи щось сталось, друже Цяпко?

 

Я сів коло нього і кажу:

- Маю добру новину, але ви не реагуйте заскоро на неї, щоби, не дай Бог, не пошкодити собі!

 

Він подивився на мене і каже:

- Но, кажи вже, кажи, я не буду денервуватись!

- Друже провідник, я стрінув наших друзів в групі Орача, всі три живі і здорові!

 

Провідник трохи зблід, кинувся в мою сторону і питає:

- Не жартуєш, Цяпко? Не жартуєш з мене?

- Ні, друже провідник, того я б не зробив з вами. Вони живі, завтра переконаєтеся самі, прийдуть з сотнями згідно з наказом! – відповідаю.

 

Провідник задумався і по хвилі каже, якби сам до себе:

- Тяжко було повірити, що вони впали, тепер тяжко повірити, що вони живі. У всім сила Божа, Цяпко! Що за новина!

 

Побачивши переходячого Ластівку, він крикнув:

- Ви чули добру новину? Пугач живе! Вони живуть!

 

Ластівка відповів:

- Так, друже провіднику, Цяпка мені вже звітував, дуже радію тим!

 

В тім місці мушу дещо написати, про то, як поляки описують про мене і мої вчинки у книжці "Спальона земя". Такий собі Владислав Ярніцкі фантазує ось так: "Він описує, як я продираюся через їхні застави, беручи їхні розпізнавчі знаки. Який я був незаступимий у Бурлаки, які я мав зв'язки з командиром Орестом, як перебігав разом з польською "тирарерою" з дашком шапки, оберненим назад і т. д. Цікаво, звідки саме, він про це довідався, хто йому таке розповів". Хіба полонені вояки УПА з сотень Бурлаки, Ластівки чи Крилача-Сухого, які мене знали. Він описує, як на мене налетів ройовий Степ по забиттю поляками командира Ластівки, мало що мене не "розвалив", бо я був вбраний в польський мундир ... як я зголосився у них з кулеметом, як просив про життя... Там кожний стрілець знав, що я ходив в польській уніформі, кожний командир, як і сам ройовий Степ. Знали і ті, що опинились на Заході, в яких обставинах я попав до поляків, бо в іншому випадку люди були б повірили тому, що пише поляк, були б повірили в польську брехню. Більше про це – пізніше.

 

Було 26-го травня, як всі сотні і боївка першого району з'явились на становищах командира Ластівки. Командири сотень і провідники проводили нараду, а ми лежали на становищах, готові до оборони в разі наступу поляків. Та того дня, як на злість, поляки не йшли в наш ліс. Вночі сотні розійшлись, кожний у свій терен, назначивши наступну зустріч на 1-го червня знову в Тисівському лісі.

 

Група Орача відійшла з сотнею Бурлаки в перший терен. Провідники Потап і Пугач, Воробець, Явір, я і Сливка пішли з ними рівнож і, увійшовши в ліс над Конюшею, в старих австрійських окопах зайняли оборону на день. Кожний вбиває час як може, а я пішов до колишнього чотового друга Лемка, який писав спомини сотні, щоби поділитись з ним вістками. Він свої записки всі носив при собі в торбі, тоді коли я закопав більшу частину у банці від молока, пропали лише ті, що залишились у криївці, але легко їх доповню у друзів, випитуючи про те і се. Багато з ким не зміг поговорити. Дозорці дали знати, що ідуть поляки. Я пішов до провідника і друзів, які лежали на становищах між стрільцями командира Бурлаки. Стрільці готували гранати, щоби привітати поляків як пристало. Ми мали цю перевагу, що були наверху, а поляки ішли з потока до нас під гору. Як тільки командир дав знак до атаки, в перший рух пішли гранати, а тоді заграли кулемети і вся зброя. Поляки втекли, лишаючи на полі бою 6-х забитих, а скільки забрали – ми не знаєм. За їх слідами ми пішли аж під Курманичі. Не здогнавши поляків, ми вийшли в ліс коло с. Княжичі і зайняли становища на краю лісу і поля, роблячи підкову. Лежимо на становищах і дрімаємо. Було вже з полудня, як поляки пішли лісом, додаючи собі відваги пострілами. Дозорці донесли, що поляки ідуть розстрільною від Курманич в сторону Княжич. Командир дав наказ розтягнутись вздовж краю лісу і в разі зустрічі з поляками вдарити фронтом, пробитись через їх розстрільну і піти в ліси. Притискаємось до землі і чекаємо. Вже чуємо тріск ломаних сухих галузок під ногами поляків, а поміж корчі нам видно і самих поляків, які нас минули на якихось 20 метрів. Може, котрий і бачив, а мовчав, бо знав, що він буде першим претендентом на наші кулі.

 

Наставав вечір. Командир Бурлака наказав взяти з кожного рою по двох і піти над Перемишль, до Кругеля Малого і Великого, та зорганізувати якісь харчі. Я прилучився до групи, що ішла на Зеленку, і в дорозі ми стрінули групу бойовиків, які пішли в Любачівщину до провідника Стяга. Вертали, не дійшовши. Були це Чміль, Чумак і Олень. Від часу смерті сп. провідника Летуна, ми з Чмілем були в не дуже дружніх стосунках, і я відчував, що він навіть не пробував дійти, а десь пересидів, і тепер вертають. Я сказав їм, де шукати провідника, і пішов на Зеленку доганяти друзів. На Зеленці ми зорганізували дещо з харчів, сконфіскували у спулдзєльні (кооператив) потрібні нам речі, як сірники, мука, масло, цукор, папіроси, видаючи "бони УПА", а між людьми дістали бакуну (хоч я не курив, але друзі курили). Там ще жило багато українців, які крились під польськими прізвищами; вони нас обдаровували щиро, але були і переселенці з-за Бугу, які повилазили на стріхи і почали по нас стріляти. Ми мали, що нам треба, зареквізували одну штуку худоби, де було по дві в стайні, видали "бони УПА – Україна заплатить" та пішли в ліс, де чекали на решту, і разом прийшли до сотень. Провідника застали дуже злого, що Чміль не виконав наказу.

 

Під вечір провідник мене покликав і каже:

- Візьми собі, Цяпко, когось з собою та іди в другий район до Чорного. Розвідай, що нового, принеси пошту та шукай мене в сотні Бурлаки. Будь обережний, Цяпко! – наказує провідник та додає: – Як зможеш, вступи до моєї жінки, скажи, що я здоровий! Але це справа приватна і не конечна!

- Зробиться, друже провіднику! – кажу. Кличу Славку і Явора, і ми пішли.

 

Ніч була темна, дорогу знали, як свою кишеню, і не було нам трудно добитись щасливо до Макови. Тут був спокій. Друзі стали на стійці, а я легко застукав у вікно кімнати, де спала провідникова жінка. Вона, упізнавши мене під вікном, відчинила його, і я передав їй привіт від провідника. Розпитав її про ситуацію. Вона лише сказала: "Перекажи мужові, що я вже записана на виїзд з людьми Макови, якщо мене не арештують ще до того часу!" Передала нам півбохонця хліба, до хліба, і ми попрощалися з нею та пішли над Ямну. Там посідали і почали роздумувати, де буде Чорний з групою. Перейти на другий бік Ямни нам таки не вдалось, бо поляки стали майже під кожною хатою, а люди були вже заладовані на виїзд. Треба було пересидіти в Турниці. Користаю з того, іду до свого сховку, витягаю бляшану банку, вкладаю в неї решту записок, обсмаровую добре віко лоєм, як і цілу банку, іду над Риботичі з бойовиками, щоби пообсервувати. Тут знайшов досить вже грубе дерево, відгріб землю якимсь гострим патиком, вигорнув руками ямку; і "похоронив" свої записи, бо ніколи не вірив, що я їх відкопаю.

 

Спимо на зміну. Кожної хвилини готові до втечі, якби ішли поляки. Цілий день ми чули кукання зозулі та спів пташок. Мені прийшла до голови казка про зозуль. Питаю друзів, чи її знають. Коли почув, що ні, оповідаю: "Колись давно, давно, ще за наших князів, мати мала сім синів, які пішли на війну і всі загинули. Мати так розпачала за ними, так просила Бога, щоби хоч їй сказав, де вони поховані. Господові зробилось жаль з розпаченої матері й перемінив її в зозулю, і від того часу вона бігає, накликує та шукає своїх синів. Скільки зозуль було б, коли б кожну матір Бог заміняв в зозулю?"

 

Мою розповідь перервав Сливка:

- Чи зможуть зозулі віднайти тих всіх, що впали в боротьбі з нашими ворогами протягом хоч би тих трьох років? Але ж наша боротьба тягнеться віками!

 

Що було відповісти на ті святі слова, вимовлені Сливкою? Настала мовчанка, яку перебив сам Сливка:

- Цікаво, що сталось з тими дівчатами з Юркови, що нас так щедро обдарували писанками на Провідну неділю? Чи вже виїхали? Чи згадують нас, чи вже забули?

- Як буде як, то треба скочити і переконатись! – кажу, сам не вірячи в те, що говорю.

 

І мені пригадались мої добрі господарі, що так ревно прощались зі мною. Де вони зараз? Яка їх доля? Щось якби сором тиснув мені серце. Сором, що ми не змогли їх оборонити, не допустити до викинення з їхніх садиб, з рідної землі. Шкода тих дівчат, які липли до нас, як бджоли до цвіту. Цей образ розлуки хіба буду носити в серці до гробової дошки. Чей же я пережив три переселення. Перше – своє село, вдруге – виселення в Україну. Тепер знову викидають силою кожну істоту, що тут родилась. На думку прийшло село Тисова, коли 1-го вересня 1946 року на село напало польське військо з большевицькими наставниками та відділом НКВД, яке стаціонувало в Бірчі. Пригадую, було полуднє. Ми сиділи в Кописні, як поляки почали палити село, вбивати тих, хто не хотів їхати, і упродовж двох годин викинули всіх, за винятком тих, хто втік чи переховався в криївках. Тоді бандити вбили 19 українців. А кого? Старців, жінок. Коли військо погнало їх в сторону кордону Орел, я та ще два бойовики з Тисови, Мороз і Дрозд, пішли в село. Коло церкви, де була кладка через річку, лежали жертви дикунів. Руки повикручувані, голови порозбивані, в кожного була дірка в потилиці, деякі мали повідрізувані язики, носи, вуха, а в жінок – груди. Одній вагітній жінці, Марії Сагалин, пробили дерев'яним колом живіт. Спалили 180 господарств, а цивільне населення з Кореня і Гути грабило все, що ще осталось. Вночі польське військо знову наїхало в село і заквартирувало, а з ними були і большевики, мабуть, ті самі, що виселяли село. В ніч з 2-го на 3-є вересня сотні Ластівки і Бурлаки наскочили на них. В нерівному бою не було пощади польським бандитам в мундирі. Хто міг, то в калісонах дер аж до Перемишля з криком: "Хмара сєв обервала з бандеровцамі!" Завзято боронилась лише частина НКВД, яка там і положила своє дурне життя. Але то було два роки тому, ми тоді були сильні. А нині? Ми доживаємо. На таких думках пройшов мені день. Кожний думав про свою долю. Що завтра? Ми пішли осторожно в сторону Ямни Долішньої, коли вчули чиюсь ходу. Замаскувались в корчах і чекаємо. Попереду йшов Косар, а за ним уся група Чорного. Привітались. Передаю записку від провідника Чорному, а цей, прочитавши, каже:

- Провідник наказує нам долучити на 1-го червня до нього, а це завтра. Підемо ще нині, як тільки повечеряємо.

 

Так і робимо. Ідемо на ніч в потік, варимо картофляну зупу, кидаючи кусок м'яса до неї. Хліба не було взагалі. Як казав Лис, "вже два тижні, як я їв справжній хліб!"

- А який це справжній хліб, Микольцю? – питаю Лиса.

- Справжній хліб, печений в хаті господинею! – відповів Лис.

- А який маєш тепер? Не печений? –питаю дальше.

- І ти називаєш це хлібом? Таж це Чміль пече його на розігрітій землі, що, не бачиш? "Закалець на цілий палець!"

 

Чміль, що прислухався до розмови, каже в сторону Лиса:

- Пожди, мамин сину, ще такого будеш просити, як не буде з чого спекти! Вже за бараболю треба зводити бої з поляками, бо обсадили кулеметами всі пивниці, знають, що ми прийдемо! І не один вже за неї віддав своє життя!

- Я не нарікаю, Чмілю, я лише бажаю собі ще хоч раз поїсти справжнього хліба, такого, як колись мама приносила з міста! – каже лагідно Лис.

- Що ж, мріяти мають право не тільки люди, але і звірі, такі як Лис! – додає до розмови комендант Нечай, випорожнюючи миску зупи, якщо можна було це вариво назвати зупою. Повечерявши, ми щасливо перейшли Макову і поміж Риботичами та Угниками дістались на Конюшу, а над ранком ми зголошувались у групі Орача в провідника Потапа.

 

День 1-го червня привітав нас дощем. Хтось би сказав – весняним дощем. Але він не був весняний, а грудневий, відразу позимніло. Лило день і ніч. Ми були мокрі як кури, палатки видавали дивний звук. Коли прийшли на умовлене місце, сотня Ластівки вже чекала, і ми вибираємо собі дерево, під яким ховаємось, щоби не стояти під голим небом. Коли ми так зійшлися під дерево, провідник, який читав звіти під палаткою, вийшов на середину і каже до нас:

- Тепер вас повідомлю про ситуацію, яка зайшла на світовій арені. Москва, Варшава і Прага підписали договір, щоби спільно поборювати нас! Так званий "Пакт Трьох"!

- Хіба ми такі сильні, друже провіднику! – питає Явір.

- Не сильні, друже Явір, а грізні! – відповів провідник Потап. – Ми - зародок революції в московській імперії, тому Москва нас хоче знищити!

- А мене це дуже тішить, друже провіднику! – вмішався Лис.

- Нема чим тішитись, друже Лисе! – відповів провідник, не знаючи, що Лис мав на думці.

 

Але Лис відповів знову, перериваючи провідника:

- Тішусь тому, друже провіднику, що світ нарешті довідається про нас. Москва така сильна імперія, Польща така "моцарна", і просять дурних "пепічків" (чехословаків) про допомогу!

 

Ми почали сміятись з Лисових слів, а провідник тягнув:

- В цім договорі є виразно сказано: Польща має дати "яничарів", Чехія – транспорт, щоби яничарів перекидувати з місця на місце, а Москва дасть НКВД, щоби підганяти яничарів.

- А я б хотів мати тепер хоч одно авто! – випалив Лис як з гармати.

- Нащо ж тобі авто, коли не вмієш керувати? – питає Гордий.

- Зняв би буду з нього і зробив би собі дах над головою, щоби не мокнути! – відповів Лис сміхом.

 

Ішли інші сотні. До нас долучилась боївка першого району, від якої ми довідались, що в руки поляків попав господарчий і фінансовий референт Вишинський, який є в шпиталі в Перемишлі, тяжко поранений. Довідався рівнож, що коли бойовики хотіли піти його викрасти, не було дозволено, бо він і так помре. Тут мені щось було підозрілим. Знаючи справу Вишинського і його тата та наші підозріння про його співпрацю з поляками, видалось мені це все брехнею. Та на правду я мусив почекати.

 

Нашу розмову перервав наказ марширувати. І ми подались за сотнями, які довгим шнуром тяглись понад Тисівський ліс в сторону Лодинки. Коли прийшли між Лодинку Долішню і Лодинку Горішню, з одної сторони, а з другої – село Криве, сотні розтаборились. Провідник пішов до почоту, а ми стояли попід деревами та говорили. Вогонь не було вільно палити, щоб себе не зрадити. Недалеко була Бірча. Дощ не переставав падати…

 

Так нам проминув день. Увечері командир Бурлака наказав брати з кожного рою по два стрільці і йти за бараболею, а ПЖ вислав на зв'язок з сотнею Громенка і командиром куреня Байдою. Ми нарешті розпалюємо вогнище і сушимось. Десь опівночі прибула ПЖ і сказала, що не змогли дістатись в четвертий район, бо всюди польські застави. Не вертали і стрільці, що пішли по бараболю.

 

Перша група прийшла з пустими руками. Друга щось трохи принесла, що розподілено по всіх роях і наказано варити вечерю з сніданком разом.

 

Ранком ми опустили це місце, маскуючи вогнища, і зайняли становища навколо поляни в ліску. Провідник прийшов до нас і каже:

- Просив командирів, щоби вивести військо звідси десь в Турницю, а Бурлака не погодився.

 

Було 4-го червня. Землею стелився туман, вона парувала по дощі. Ще росив дрібний дощ, але було видно тут і там, як хмарки роздвоювались: заповідався гарний день.

 

Провідник зібрав бойовиків і каже:

- З сотнями я іду до провідника Карла в четвертий район. Беру з собою Цяпку і Явора, який знає тамтешній терен, а ви можете відходити на свої місця. В Карла обговоримо на всякий випадок наш перехід в Україну, як нам тут буде гаряче!

 

Провідник ще раз пішов до почоту, але скоро вийшов і каже:

- Боюсь, що нас тут поляки в тім загайнику накриють! Стрільці, що пішли за бараболями, розконспірували сотні. Але командири не хочуть мене слухати. Поляки не дурні. Що думаєте, друзі? – питає нас обох,

- Ваш наказ, ми виконаємо, друже провіднику! – відповідаю за нас обох.

 

Провідник махнув рукою до боївок, і вони відійшли, ми залишились втрійку. Ми пішли до почоту. Сонечко почало пригрівати, і я таки заснув. Ще вчора, на своє бажання, друг Сорока відійшов з боївки другого району до сотні Бурлаки, так як з сотні Бурлаки прийшов до нас скорше стрілець Зозуля, який не хотів іти під американську зону, мовляв, він щойно минулого року звідтам приїхав. Я виміняв собі в нього його десятизарядку за свого ППШ.

 

Розбудив мене провідник – сотні поставлено в остре поготівля. Десь на шосе Бірча-Риботичі було чути тяжкий стогін танка та тягареві авта. Переглядаю магазинок, чи цілий, іду між стрільців Бурлаки та залягаю між ними. Явір зостався з провідником при почоті. Не минуло і півгодини, як перед нами показались поляки з собаками. Були це вояки з "дивізії Косьцюшкі", мали округлі шапки з жовтими стоками. Підпускаємо їх близько, а тоді заграли кулемети на крилі, де була сотня Крилача. Затарахкотіли автомати, забасували гранати, залунали команди по обох сторонах і зчинилось пекло. Командир Бурлака бігав з пістолем в руках і приглядався, як стрільці розміщені, щось картав і знову йшов до інших. Поляки викинули десятки гранатометних куль, які вибухали перед нашими окопами, не ранячи нас. Ворожі кулемети пороли перед нами землю, кулі тріскали об дерева та розривались. Були це кулі дум-дум. Але цей обстріл не зрушив сотень. Вистрілявши гранатометні снаряди, поляки пішли в атаку на крило Крилана, який був змушений відійти на нові позиції. Поляки думали, що сотня втікає, погнали за ними, на що і чекав командир Бурлака, який тут же дав наказ привітати поляків чим сотня багата. Поляки вкрили поляну трупами, а решта відступила назад в лісок. На нашому відтинку рівнож утворився фронт. Я був на правому крилі, де знаходилася чота Зимного, яка підтримувала зв'язок між Ластівкою та Бурлакою. Дивлюсь – під грубим деревом лежать три поляки і пражать в сторону сотні Ластівки. Була це польська кулеметна ланка. Прикладаю до рамена свою десятизарядку і натискаю на спусковий язичок. Пак! Один постріл замість серії. Потягаю знов – те саме. Бачу, що поляк перевернувся, кулемета бере другий і дальше пражить в сторону сотні Ластівки. Показую кулеметнику чоти Зимного, і він викінчує їх; кулемет випадає полякові з рук і вже не відзивається.

 

Проклинаю десятизарядку, Сороку, поляків. Ворожа кулеметна ланка перестала існувати, лише "дехтяр" стирчав дулом до неба. Але на розглядини не було часу. В сторону сотні, яка лежала по правій стороні, від нас за доріжкою, сунув панцерник та сіяв з кулеметів. З сотнею Ластівки зв'язок перервався, є лише чота Зимного. Зимний старався наладнати зв'язок, але даремно. Тоді я пішов корчами і побачив групу поляків, які ішли в сторону, де лежало кілька вбитих вояків. Хто – не знаю. Приглядаюсь до поляків: кожний має шапку, обернену дашком дозаду. Роблю і собі це саме, і впору, бо в корчах показались поляки, а побачивши мене, махнули рукою в напрямі, де йшли, і зникли. Бачу, що біжить один стрілець з сотні Ластівки. Питаю де сотня, і чую відповідь: "Сотні нема. Командир Ластівка і його брат, чотовий Журавель, забиті!" Ідемо оба до командира Бурлаки доповісти, що сталось. Бурлака казав стрільцеві долучитися до котрогось рою, а я розповідаю, що поляки мають розпізнавальний знак, шапку дашком дозаду. Бурлака відійшов до стрільців, а я пішов до провідника, який лежав на становищі з Явором. Коли Бурлака переходив коло нас, на його голові була шапка косьцюшковця, обернена дашком дозаду. За ним пішли інші стрільці, використовуючи передишку. Поляки, кинувшись за сотнею Ластівки, нас залишили на годину, видно, перегруповувалися. Та скоро поляки знову пішли в наступ. Побачивши наших в їхніх шапках і з їхніми знаками, змішались, але було запізно. Смерть не вибирала. Тоді командир Бурлака зібрав чоту, насадив їм польські шапки і казав іти в сторону Старої Бірчі. Скрізь валялись польські трупи. Ми поповнювали, що кому було треба, а найбільше то шапки, амуніцію; кріси ламали на деревах. Чотові зголошували стан чот, роїв. Сотня Бурлаки мала одного легко раненого і двох убитих або згублених. Крилач – чотирьох вбитих, двох легко поранених. Вбитих не вдалось забрати з поля бою. Я пішов до друга Сороки і кажу віддати собі автомат. Але що з нього, як залишивсь лише кружок набоїв. Думаю собі, що десь розкручу, дістану. При першій стрічі з командиром Бурлакою кажу, що бракує мені амуніції до автомата. Він подивився на мене і відповів:

- В мене кожний стрілець журиться амуніцією сам, я магазину не маю!

 

Провідник потішає, що в четвертому районі дістанемо набої у провідника Карла. Перечислюю набої, їх всього 39 штук, добрих дві-три серії. Тож переставляю автомат на поодинчі постріли.

 

Прийшов наказ марширувати. Смеркало. Ми під Старою Бірчею. Дорога Бірча-Ліщава обставлена поляками. Вирішено піти пробоєм. Перша чота Марка мала іти попереду. Всі стрільці були вбрані у шапки косьцюшковців і мали вдарити несподівано, щоб проломити польську лінію і створити перехід для решти. Поляки дійсно взяли їх за своїх, а коли зорієнтувались, було запізно. Дорога була вільна. Хоч з боків, з горбів поляки били по нас, але стримати лавини не були в силі. При перших пострілах небо вкрили ракети, зробилось як вдень. За сотнею Бурлаки ішла сотня Крилача, ми були з провідником і Явором всередині. Перед нами виріс потік. Я перший валюсь в нього, за мною провідник і Явір. Видряпуємось до шосе ще 50 метрів. Біжимо під свист куль. Хто стріляє? Невідомо. Ми вже при шосе, коли бачу, як з-за нього поляк сипле з кулемета, але Богові у вікна. Відбезпечую гранату і посилаю в то місце. Блиск – і все затихло. Перебігаю шосе, посилаю ще кілька пострілів попід шосе, і я вже по другій стороні, на горбочку, де чота Марка знешкоджує польські кулеметні гнізда. На лівому крилі, де була чота Зимного, точиться запеклий бій. Чота не змогла пробитись, мусила завернути, з нами перейшов лише один рій Довбуша. При переході через шосе я згубив провідника і Явора, тож поспішаю за стрільцями і подаю по лінії "Потап до переду, Явір до переду", але по лінії ішло вже друге, "Цяпка до провідника". Я зійшов нижче. Провідник сидів на землі разом з Явором. Побачивши мене, питає:

- Як ти, цілий?

- Мокрий! – відповідаю.

 

Провідник лише засміявся і каже:

- А ти думаєш, що ми ні?

 

Помагаю провідникові стягнути чоботи, даю чисті онучі, а коли провідник вже перезувся, то каже до мене:

- Ти не міг сказати, що кидаєш гранату? Мало що мене не осліпила!

- Не було часу застерігати, могло бути запізно! – відповідаю.

 

Дивимось поза себе, де залишили пекло. Там летіли дальше вгору різноманітні ракети, які розсипали світло, на землю, сповиту в мряці від вибухів гранат. На лівому крилі, де ішов командир Зимний із своєю чотою, дальше клекотіло. Ми від поляків відійшли, а він попав на них і не міг прорватись, завернув.

 

Коли було ясно, що чота Зимного вже не долучить, командир Бурлака наказав марширувати в сторону с. Котова. Стрільці бігали від хати до хати, щоби щось знайти до з'їдження, та все вже було оголене поляками.

 

На прориві через шосе загинув Славко – син Гната з с. Бараньдьовичі. Більше жертв не було. Переходимо попри присілок Босячки, перетинаємо дорогу попід П'яткову на Жугатин, де нас запримітило ОРМО і почало по нас стріляти. Нарешті ми увійшли в Делягівський ліс. Хтось веде на становища командира Громенка, думаючи, що вони десь там ще є. Ні живого духа, окрім старих, плащів, розкинених бараболь і тому подібного. Ті бараболі збираємо та пхаємо в кишені, торби, як хто. Може, буде десь оказія їх хоч спекти.

 

Набагато пізніше про цей бій над Лодинкою я прочитав у польській книжці "В погоні за Бурлакем": "Над ранком батальйон, ведений капітаном Ковальським, натрапив на підземні бункери. Малішевскі доглянув в останній хвилині, як упіста вихилився з бункра, але не мав щастя, бо під його ногами знісся шмат землі, зарослої травою, і з отвору бункра досягла його куля... Огонь з-під землі набирав сили. Батальйон приступив до окруження бункрів"... (ось чим хваляться "Заґлоби").

 

Про командира Ластівку люди оповідали, що поляки привезли його тіло до Бірчі і хвалились, що вбили "упівського генерала". Але де його поховано ніхто не знає. А може, під тим пам'ятником, що стоїть в Бірчі? І щороку там відбуваються дефіляди, Укладають йому квіти? Це, що він любив за життя!

 

Як я пізніше довідався, сотні Громенка відійшли в Карпати 6-го червня, щоби з'єднатися з командиром Реном.

 

Ще добре не розглянулись, а вже подають сигнал, що військо іде нашим шляхом. Беремо напрям понад Домбруфку Стрепенську та посуваємось в сторону с. Павлукома. По дорозі збираю гриби і кладу в торбу. Маю вже і бараболю, і гриби. Лише бракує спокою, щоб зварити зупу. В одному місці командир дозволяє палити вогні з сухого чатиння і варити їсти. Посилаю Явора з менажкою (військовий банячок-їдунка) до потока по воду, а сам чищу кілька картоплин, гриби, і коли Явір вернувся, я вже мав все готове, тільки мию та кладу з менажкою на вогонь, а за 10-15 хвилин ми їли смачну зупу, хоч і пісну. Та сотні того не змогли зробити, хоч пробували: не дали поляки.

 

Ми вже доїдали, як стійки донесли, що їдуть поляки. Стрільці забрали відра з недовареною їжею та йдемо дальше лісом. Лунають постріли. Поляки йдуть нашим слідом. Поранений в п'яту зв'язковий Бурлаки, молодий хлопчина з с. Монастир коло Міська. Прийшов санітар Кивай, перев'язав рану, а сотня стала, готова до бою, бо і вже час був відпочити. Командир наказав замінувати стежку, якою ми ішли. Не минуло багато часу, як міна вибухнула. Це стримало на хвилю поляків. Пораненого Кивай ховає в корчах, даючи йому заштрик від болю і таблетку на спання. (Пізніше я сидів з ним; його поляки знайшли, забрали до Сянока, вилікували і дали 15 літ тюрми; він живе).

 

 

 

До вечора вже недалеко, і це нас трохи потішає. По вибуху міни поляки припинили погоню, і ми стали в с. Павлукома. Перед нами річка Сян. Командири рішили продертись на польські села за Сян і там нагодувати військо. Місцеві почали шукати броду. Переходимо Сян між Підбуковиною та Руським Селом і беремо напрям на передмістя Дубецька. Там зловили сімох ОРМО-вців, яких забираємо з собою, і скорим маршем прямуємо на північ. Минаємо Нєнадію і дальше, вже вдень, доходимо до Слівніци. Нова біда. Пастухи почали виганяти худобу на пасовисько. Всі голодні. Нема де здобути харчів. Ми замаскувались в якімсь малім загайнику і там зайняли оборонні становища. ПЖ пильнує зловлених. Попали вже і цивільні. Що робити з ними? Притримуємо до обіду, а тоді пускаємо всіх, а самі маршируємо вже в білий день до лісів Крамарівки! А увечері ми займали хати в Крамарівці. Поляки тим разом ставились до нас ворожо. Командир Бурлака наказав реквізувати свиней і варити вечерю та робити "залізні порції"'. За свиней людям видавалися "асигнати" УПА – Україна заплатить! Поодинчо нам було небезпечно ходити.

 

 

 
 

Мене приділено до рою Чумака, де друг Чумак виділив мені таку саму пайку, як кожному своєму воякові. Провідник був в почоті командира, а Явір в іншому рої.

 

Колись мої односельчани ділились зі мною всім, зараз і вони не мали чим ділитись. Тут мушу сказати правду, що деякі стрільці ворожо дивились на нас, бойовиків СБ, що я відчув особисто. В чому була причина, годі було відгадати, бо з тим я ніколи дотепер не стрічався, та на це не було часу зважати, нас чекала всіх та сама доля і я був готовий за кожного віддати своє життя.

 

Було 7-го червня, як ми опустили зранку Крамарівку і подались в сторону Венґєрки-Волі Венгерської. Вночі розпадався дощ. Лило як з цебра, як в нас казали. Ноги обмокли, черевики, які розлазились, були обмокші, цельт-палатка тяжіла, якби була з олова, а тут в лісі ще довга мокра трава не давала нам іти так, щоби не лишати сліду, не помагало змінювати марш на стрілецький ряд чи змійку. Марш був дуже повільний, не було куди поспішати, так що щойно по обіді ми підтягнулись під Волю Венгерську, а це знані мені вже терени, це ж вже недалеко від мого села.

 

Наставав вечір. Чумак, який ішов на стежі, зловив польського плютонового, який розводив застави, одним словом, робив засідку на нас, і той під дулом автомата показав, куди нам пройти непомітно. Очевидно, що його забрано з собою. Аж вранці, під проливним дощем, залазимо в якийсь потік вже в наших лісах, і командир дав розпорядження запалити вогонь, сушитись та варити снідання.

 

Почало розвиднятись, а з тим і перестав падати дощ. Вийшло сонце і освітило ліс. Командир Бурлака покликав Ясеня і казав вести сотні над наше село Вапівці і Бовино.

 

Було 8-го червня, перша неділя по Зелених святах, як ми підійшли під так званого "Старого Дуба". Це була стара обсерваційна вежа, яка пам'ятала ще Франца Йосифа, бо колись недалеко звідси тяглась українсько-польська границя, а з вежі можна було бачити всі довколишні села, разом з Перемишлем. Колись, в молодих роках, ми на неї вилазили, а зараз була вже порохнява, ледве трималась.

 

Під час переходу лісом зловлено двох мужчин з мого села Вапівці, які збирали в лісі гриби, і командир хотів запоруки, що вони нас не зрадять, як їх відпустимо. Хомик був за тим, як і Комар, але я був проти, знав їх задобре. Один був перекінчик, другий – ні пес, ні видра, оба не вартували "торби січки", і командир наказав їх затримати до вечора.

 

СОН

По зайнятті сотнями оборонного місця я хотів собі поспати, бо валився попросту з ніг, не кажучи вже про голод, який почав докучати немилосердно. "Залізна порція" давно скінчилась. Тож вибираю собі місце всередині оборонного кола та лягаю спати, наказуючи Яворові і Ясеневі, щоби мене збудили в разі потреби. Але спання не ішло. Всередині щось нуртувало, непокоїло мене, одним словом, опанувало мене якесь недобре почуття, якого не мав ніколи. Крім того, турбувало мене, що в магазинку автомата є лише кілька набоїв. Правда, можна було кинути автомата в дебрі, а взяти собі кріса, які валялись скрізь, і набоїв до них можна було дістати, але як вояк призвичаюється до зброї, як до своєї жінки, то нелегко її заміняти на іншу. В другому районі я мав закопану повну скриньку набоїв, але треба там перше дістатись. Думав, просив, щоби мені позичили, але ніхто не хотів, а командир казав, що кожний стрілець дбає за свою зброю і амуніцію сам. Набої числились на вагу золота, дружба ішла на другий план. Так мене застав друг Грім (В. Ґавляк), з села Острів мій друг із шкільної лавки польської гімназії на Водній в Перемишлі, де ми здавали іспити з 7-ї кляси.

Сідаючи коло мене, питає:

- Що, невдоволений, що стоїш над своїм порогом? Пригадуються тобі кращі часи?

- Нема чим тішитись, друже. Що з того, що над своїм селом, над своїм гніздом, а там поляки, які розсілись на нашій землі. А ми? Навіть куска хліба не маєм, тоді як вони наживаються нашим добром! – відповідаю йому.

- Що думаєш, можна буде там дістати хліба? Там ще хтось з наших хіба остався, не всі виїхали? – питає він.

- Навіть якби дістав, як там дістатись? Як принести? Там повно польського війська, прецінь говорили зловлені! – відповідаю.

- Казали, що вони є лише на фільварку – каже Грім.

- Командири не позволять, друже. Конспірація, сам знаєш!

 

Але він не тратив надії і каже:

- Може, і позволять! – і з тими словами пішов.

 

По його відході я таки задрімав, хоч мені здавалось, що дивлюсь повними очима на світ. Не чую жодного руху довкола себе. Переді мною виринула наша церква, а дальше фільварок і наш рідний Сян, в якім так ніжно плюскали води, відбиваючись на камінчиках, де вився брід. Я біг до них і спотикався, шукав зором когось, чи не біжить хтось за мною. І ось, ось, я вже добігав, коли Сян раптово почав від мене віддалятись, а я почав застрягати в болоті і піску і, витягнувши руку в сторону втікаючого Сяну, крикнув: "Не втікай від мене, рідна річко!" – і в тім моменті я пробудився з кошмару, мокрий з поту. Наді мною стояв Ясень. Протираю очі, а він питає:

- Задрімав, Цягіко? Щось снилось доброго?

 

Оповідаю йому сон. Він вислухав, махнув рукою і каже:

- Сниться, щоби пробудиться, снам не вірю!

- В що вірити та кому вірити в цей час? – кажу до нього, і ми розговорились про ситуацію.

 

Я кажу йому:

- Чому нам всім з села, що є тут, не залишатись в тих теренах і перечекати до осені, а тоді, як журавлі, полинути на захід? Командири, напевно, не будуть мати нічого проти того, ми ж не дезертируємо, а беремо відпустку!

 

Ясень, не надумаючись, відповів:

- Навіть якби і командири позволили, нащо мені чекати осені, коли ми відходимо вже тепер?

- То щасливої дороги, не забудь написати від води, – кажу до Ясеня.

- Від якої води, що верзеш, Цяпко? – питає Ясень.

- Як поїдеш до Америки, або до Росії, як вас американці видадуть большевикам! – кажу та змінюю тему розмови. – Заки поїдеш до Америки, справа хліба є важніша. Як його дістати з села?

- Думаю, що треба послати Камінського до наших людей, може, принесе щось, хоч кілька бохонців, живуть близько ліса! – каже Ясень.

- Шли і дідька старого, аби приніс хліба! – відповідаю йому злий.

- Піду до командирів, щоби позволили послати одного в село, а ти пиши записку, як верну, підпишу і я, щоби повірили! – каже Ясень.

- Вона повірить, чейже твоя симпатія, а любов не ржавіє так скоро, час не крушить! Щоби тільки не прислали поляків за нами! – кажу.

 

Недовго по тому прийшов Ясень з дозволом командира, і ми оба підписали карточку та пішли до зловлених раніше цивільних. Камінського я знав, ми разом їхали до Німеччини на роботи, але його скоро звільнили, бо не був сповна розуму, або, як ми казали, "не мав всіх вдома". Передаючи йому записку, кажу:

- Передай записку Марійці, і нікому ні слова, а вона вже буде знати, про що йдеться.

- Зроблю все, що кажеш, Дмитре, – обіцяє дурнуватий Юзьо, а я, замріяний бохонцями хліба, був ще дурніший від нього, забув, що є засадою СБ, що безпека є перша. Та мною керував голод, як і всіма нами. "Баська" (голова) не працювала як слід.

 

Ясень його випровадив за застави, а ми домовились, що будемо на нього чекати в умовленім місці. Довго прийшлось чекати, коли нарешті показався Камінський з одним бохонцем хліба. Передаючи нам хліб, каже:

- Вона не мала більше, але обіцяла організувати. Просила, щоби прийти пізніше. Ділимо хліб наполовину з Ясенем. Він бере свою частину для рою, я ділю свою половинку ще раз наполовину і даю Грому, а рештою ми поділилось з Явором і провідником Потапом. Кажу Ясеневі, щоби послав Камінського ще раз. Тим разом умовляємося, що ми з Ясенем будемо чекати на нього ближче Долинок, прийдемо і поможемо нести. Коли він відійшов, я пішов до провідника Потала, який лежав і щось говорив з Явором. Сідаю при них, а провідник каже до мене:

- Щось ти, хлопе, нині поденервований, не в собі. Чи це твої сторони діють на тебе?

 

Я знав, що він говорить від серця, бо перейшов на "хлопе" і на "ти". Тож відповідаю:

- Хіба нема чим денервуватись? В автоматі кілька набоїв, в шлунку бурчить, а я на своїй батьківській ріллі і не можу дістати кавалочок хліба!

 

Провідник поклав свою руку на моє плече і каже:

- Ми всі зараз нервові і голодні в ті дні. Відбились від своєї групи. Але вірю, що скоро будемо в своїй стороні, між своїми, а там і набої є. Хочеш, дам ти своє ПС, а сам зістану з пістолею?

 

Прийшла пора йти на зустріч з мужчиною, що пішов другий раз по хліб в село, тож кажу до провідника:

- Може, дещо поживимось, як принесе хліб, а не принесе, то вечором десь заскочимо з відділом в котресь село, бо все військо голодне.

 

Провідник лише сказав:

- Майсь на осторозі! Передаю мапник і далековид Яворові та йду по Ясеня, але командир Бурлака не пустив Ясеня, а дав мені Комара, рівнож з мого села (Дмитра Михайлецького). Перейшли заставу і сказали, за чим ідемо, щоби в разі чого були готові. Коли прийшли на умовлене місце, я кажу до Комара: "Ти пильнуй моїх плечей, а я піду трошки нижче, бо звідси нічого не видно. В разі небезпеки стріляй, буду знати". Він лише покивав головою і ми розлучились. Я не пройшов і сто метрів, як з-за корчів почув: "Руки вгору! Тут міліція!" Відрухово пускаю серію з автомата. Коротка серія – і автомат став, а вони друться: "Не стріляй!" Відбезпечую гранату і кидаю в їх сторону, другу підкладаю під себе, відбезпечую і чекаю на вибух, який не приходить. Моментально здираю нашивки з погонів, закопую записки під корч і маніпулюю при гранаті, але даремно. Знову чую: "Не стріляй, Ґрецко! (так поляки нас кликали). Ми не хочемо тебе вбити, ми твої товариші шкільної лавки, а будеш стріляти – мусимо тебе вбити!" В голові майнула думка: може, Комар поможе? В голові потемніло, затиснув губи з досади і встаю. Перед собою побачив трьох міліціянтів. Забирають від мене порожного автомата, гранату копнули, і полетіла в потік, та сказали до мене: "А тепер, пане Гриць-ко, підемо в сторону села". Поспішали, і мене наполягли спішити. Так ми прийшли під село на Долинки, де затримались, а один з них каже: "Знаємо, що тебе повісять, як тебе приведемо на міліцію або до війська. Але ми того не хочемо тобі. Ти нам не зробив ніколи кривди, ми думали, що зловимо котрогось з козаків, які гуляли з відділом минулого року і палили хати. Так нам казав Юзьо, що котрийсь прийде на умовлене місце. Але пустити тебе не можемо (видно, боялись один другого). Тут маєш летючку". Впихають мені її в кишеню, перевішують автомат на шию та кажуть: "Ми підведемо тебе близько міліції. Іди і зголосися сам, і як будеш вмів брехати, може, будеш жити. Але тут таки дай нам слово гонору, що ніколи не скажеш, хто тебе тут привів і пустив! Втікати не думай, подивися на поля, там повно війська". Була це правда. Кожний горбок – це кулеметна ланка. В голові блукають різні думки. Навіть якби мені вдалось втекти і прийти до провідника, чи повірить? Чи повірить, що поляки мене пустили? Нині не ті часи. Знову чую: "Вибирай, Грицько, і боронись сам, як знаєш, ми тебе не знаємо". Тож прирікаю, що до смерті не скажу нікому, хто з них був. І я слова дотримав, донині ніхто не знає, хто з них був.

 

"Де будинок міліції, ти знаєш, в тім самім домі, що і українська поліція була". І всі три подали мені руку на прощання.

 

Дивне почуття мене охопило. Іду як спаралізований. Ноги угинаються піді мною, якби я ніс тяжкий тягар, а тягар був тяжкий, це моє життя. На Загородах несподівано я натрапив на Франка Камінського, брата Юзя, який на мій вид зблід. Він вже знав, а, може, і був з ними? Він скоро скрутив в село, а я пішов дальше до шосе. Що буде, це буде, повороту нема, бо, як казав Потап не раз, "вмерти можна завжди". На шосе Динів-Перемишль роїлось від польського війська, але на мене ніхто не звертав уваги. Я рівнож був в польській уніформі, накритий цельт-палаткою, під якою був порожній автомат. Молюсь Богу, щоби мене ніхто не зачіпив, хочу дограти до кінця свою роль.

 

На сходах міліції стояв міліціонер, тож салютую і питаю, чи пан комендант міліції є на постерунку. Дістаю відповідь:

- Так єст колего, – і перепускає мене.

- Прошев, прошев, – та відчинив мені двері і замкнув за мною.

 

При бюрку сидів якийсь мужчина у військовій блузі і щось писав, не пам'ятаю рангу. Тож стаю перед ним і медьдуюсь: "Панє коменданцє, єстем жолнєж УПА, пшишедлем сєв зґлосіць!" – і при тих словах стягаю порожній автомат та витягаю летючку, що мені впхнули міліціянти, кладу це все на столі перед командантом. Він, як дурнуватий, дивиться на мене і ще питає: "Пан не жартує?" Коли я повторив ще раз, хто я є, то коли б впала бомба в канцелярії, не наробила б більше страху, як моя особа. Комендант був раз синій, то знову білий, то червоний, кинувся до дверий і крикнув: "Мєтек, Мєтек! Когось пусціл до мнє? То бандзора, арештуй го!" І оба кинулись мене обробляти. Обшукали перше кишені, торбу, а я собі подумав: сам влізісь їм в руки, як жаба змії в пащу. Але на роздуми вже не було часу. Злетілись вже і інші. Не розуміючи, що сталось, надворі хтось пустив з нервів серію з автомата. Тут при першому ж запитанні, як довго я в "банді", я відповів ясно, що я в жодній банді не був, а у війську УПА. І дістав порядно в шию чиєюсь рукою, так що аж свічки мені засвітились в очах, але вистояв. Знову при запитанні про те, яке мав псевдо, коли сказав Цяпка, вони написали Шапка, що я спростував. Не знаю, що було б зі мною, якби не прийшов сам комендант міліції з Кінковець пан Длубанчик, який знав мене дуже добре з часів, як я довгі роки перебував у стрийка в Кінківцях.

 

Той подзвонив на команду війська, завів мене до кухні, казав куховаркам зробити кави, хліба з маслом та яйко. Видно, знав про мене від тих, що мене пустили, та знав добре, що мене чекало б, якби я тут зостався на ніч в тій зграї. А може, боялись, бо я знав колишні зв'язки коменданта з УПА, як ми стрічались на Бовині.

По мене джипом приїхали майор і капітан інформації, забрали всі мої причандали і завезли до Кривчі, де містилась ціла команда оперативної групи.

 

Тої самої ночі наші відділи продирались через Сян коло Голублі, наробивши між поляками значного замішання.

 

Не буду описувати всіх подробиць, вони описані в книжках "Горить ліс" і "Ліс – наш батько", але не можу перемовчати кінцевої "шопки", коли всі мої викрутаси вийшли наверх і мене в Ряшеві поставлено віч-на-віч з головним шефом контррозвідки майором Гриценком , та зрадником Вишинським.

Партизанськими cтежками Закерзоння. Частина 3. (Автор: Грицько-Цяпка Дмитро)

опубліковано 8 груд. 2015 р., 12:18 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 груд. 2015 р., 02:28 ]

ПІДСТАРШИНСЬКА ШКОЛА УПА ім. ПОЛКОВНИКА КОНИКА

Вишкільний табір, або, як ми казали, "наші кошари", містився в густім загайнику, який скривав нас від людського ока. Коли ми зійшли в долину, перед нами показались рівно ряд в ряд збудовані колиби, покриті зеленим гіллям ялиць і сосен. На першій колибі був напис "Реєстрація курсантів". Туди ми скерували свої кроки. Увійшли досередини. При столі сидів командир табору Зенко (Любомир Бахталовський, член штабу УПА, ТВ Лемко. Родом був з с. Яблонова коло Копичинців, син греко-католицького священика, студент Львівської політехніки).

 

Коли ми в нього зголосились, він навіть не підніс голови з-над паперів, лише запитав: "З якої групи? День народження, ім'я батька і мами. Місцевість". Тож починаю я: "Друг Цяпка, охорона провідника Летуна, син Михайла і Анни – Перемищина, народжений 29.10.21-го року".

 

Коли друг Буква також зареєструвався, він споглянув на нас і каже: "До рою друга Бурого!" Ми засалютували та діставши позволения, вийшли. На виході мало що не перевертаємо командира Зруба, який, побачивши нас, питає:

- А ви тут за чим?

- В офіцери, друже командир, - відповідає друг Буква.

- Побачим, побачим, а до кого призначені можна знати?

- Рій друга Бурого! – відповідаю.

 

Він показав нам колибу, і ми відійшли. Те саме повторилось в Бурого. Побачивши нас, питає:

- А що ви тут робите оба? Тут злодіїв нема, самі порядні люди! Ані дезертирів ще нема!

- Думаєш, що будуть? – питає Буква.

- Знайдуться, знайдуться, хай тільки командири притиснуть! – А коли довідався, що ми до його рою, сказав:

- Приймаю, приймаю, вибирайте собі місце, отам коло вікна більше повітря!

 

І ми почали запізнаватись з бойовиками, які були в його групі. Хмара, Яр – оба від боївки Карла, Богун, Чайка – від Орлика, Явір і Сосна – з адміністративної боївки, ну і ми оба з Буквою. Ще не розсівся як належиться, а вже чую, як хтось кричить: "Гей, Цяпко!" Оглядаюсь і бачу колишнього коменданта Максима. Іду і вітаюсь з ним. Він знайомить з новими його бойовиками. Деяких знаю, як-то Великого, Чалого і Бистрого, а Дона і Жайворонка бачу вперше. Їх шістьох вислав провідник Гуцул на підстаршинський вишкіл. Ми розговорились надобре, як чую за своїми плечима:

- Як бачу, Цяпка закладає тут свій лад. Таж почують тебе в Бірчі, пане брате!

 

Оглядаюсь – а за мною стоїть командир Ластівка. Відповідаю йому:

- Хіба і дуби та буки чи сосни вуха мають, друже командире?

- Всього можна сподіватись, друже Цяпко! – каже командир. – Наразі дарую, а завтра лікті і коліна будуть діряві!

 

Він відійшов, залишаючи нас самих.

 

Обласний лікар Мельодія, санітари і охорона, 1946 рік

 

Був перший день травня 1946 року. І перший день реєстрації. Хоч декотрі поприходили ще вчора, зате їх нагнано до порядковання площі плацу. Всюди світилась чистота. Як десь знайдено пізніше коло котрогось рою сміття, то клали його на коц і несли всі з рою, на сміх інших. Зголосився і командир Прикуй зі своєю чотою. Не було ще Щипавки, якого приписали до нас, до рою Бурого.

 

Якщо минулого року підстаршинська школа УПА ім. Є. Коновальця була лише для Холодного Яру, то цього року зійшлись люди зі всіх сторін Закерзонського краю, Любачівщини, Лемківщини і Перемищини та Бірчанщини. Тут мушу зазначити, що люди різнились не тільки віком, але і знанням чи освітою. Візьмім рій Бурого: тут були самі такі, що перейшли вже один або два вишколи. Наприклад, я і Буква та Бурий мали за собою поліційний вишкіл, а потім в Карпатах, в боївках. Такий самий за складом і рій Максима. Старі забіяки. Тепер візьмім рої, які походили з сотень Бурлаки, Крилача, Громенка і утворювали чоту командира Зруба. Друга чота була командира Прикуя. Хлопці відважні аж до пересади, але не були так здисципліновані, не мали належної свідомості, що то є наказ, а щодо санітарної сторони краще не казати, нічого. Отже, ми мали дві чоти по 50 людей, що творили вишкільню сотню. Тепер запізнаймося з інструкторами:

- командир табору-вишколу Зенко, на грудях, якого блищав бронзовий Хрест бойової заслуги, викладав історію визвольних змагань;

- командир Ластівка був впорядником. Його сотня була охоронною на день, а вночі застави і стійки тримала вишкільна сотня. Сотня Ластівки рівнож дбала про харчі і кухню;

- командир першої чоти Зруб, викладав зброєзнання;

- командир Воля (Роман Дутко з с. Острів коло Перемишля, поручик передвоєнної польської армії) вчив про наступ, марші, оборону, поведінку в казармах;

- командир Лісовик (Василь Наконечний), був інструктором топографії на Буковій Берді;

- командир Залізний викладав балістику, тобто стрілянину.

 

Провідник Мирон, політвиховник, читав історію України. По його смерті (впав на польській засідці, як ішов до нашого табору) заступав його провідник Корч (Володимир Фортуна, політв'язень з Освєнціма, що втратив руку по лікоть).

 

Доктор Щувар давав нам основні поняття про серцеві недуги, венеричні недуги, та про перестрах, як ми жартували.

 

3-го травня розпочались заняття. До обіду тривала муштра. Перше роями, пізніше чотами, а наостанку – сотнею. Як я вже споминав, наш рій Бурого, рій Максима та інші рої з нашої чоти не мали клопоту, зате в другій чоті по роях було часто чути слова командира Ластівки сіно-солома, "сіно-солома" – або ліва-права, ліва-права. А було засміятись – бідна твоя доля.

 

Старшини куреня Байди. 1947 рік

 

Найгіршими були два рої командира Прикуя. Їх вічно викликали до карних звітів, вони стояли за кару під крісом, робили порядки, а між ними вирізнялися кулеметник Сова і його амуніційний Липа. Часто висмикувались без дозволу на села за хлібом, маслом. Не помагали жодні кари, вони якби тим гордилось.

 

По двох тижнях стежа донесла, що поляки пожвавили свою діяльність в тому терені. Мабуть, щось прочували. Оголошена повна готовність, з повним спорядженням. Звідкись почулися рушничні постріли, і все затихло. Від сторони П'яткови в лісі показались поляки і ми вирушили маршем в той бік. Обійшли терени понад П'яткову, Жугатин, а не зустрівши нікого, забрались до науки.

 

Ми взялись до науки дуже серйозно, маю на увазі наш рій. Помагаємо один другому, випитуємо себе взаємно, що почули на викладах, бо підручники ще не дійшли до нас. Треба було все записувати: роди зброї, їх назви, рік випуску, з чого складаються; гранати, як діють, з чого зроблені, якого типу, чиєї продукції; "максими", як їх розбирати, не тільки їх, а всю зброю, перше з відчиненими очима, пізніше – з зав'язаними (бо, як казали, як його направиш вночі?); історія визвольних змагань, історія України, дати, князі, гетьмани, провідники. Росли записки, і все треба було знати напам'ять. Найкраще нам подобався командир Воля. Він свою лекцію починав з якогось анекдоту. Одного разу каже: "Щоби прожити нам в тому світі брехні, мусимо мати відчинені очі вдень і вночі, навіть у сні!" Хтось десь зажартував: "Так як наш Сова!" За його заувагу ми мусили зробити 10 км в повному виряді. Тож, як він щось казав, ми слухали, боялись відплати.

 

Одного разу каже: "Хто знає, що прикрашає лисицю, а що – жінку?" Ніхто не хоче відповідати, щоби з нього не сміялась ціла сотня. Тож Воля веде далі: "Лисицю прикрашає хвіст, а жінку – язик!" Сотня вибухає сміхом, а Воля каже: "Є багато людей на світі невимовно впертих, яких ні розум, ні розсудок не зможуть переконати!" Ми знали, кого він мав на увазі, але мовчали.

 

Десь по двох тижнях покликано до шатра командира Зенка мене і друга Букву. Там були вже командири Ластівка, Зруб та Прикуй. Командир Зруб повідомив нам:

- На нараді командирів вишкільного табору вирішено вас обох перевести на ройових до роїв у чоті командира Прикуя. Друг Цяпка перебере четвертий рій, а друг Буква – третій. На денному оголошенні наказів буде зачитано наказ про ваше переведення, готуйтеся до перебрання роїв. Віримо у ваші сили, що наведете в тих роях порядок. Командир Зенко потиснув нам руки, командир Ластівка лише підсміхувався. Командир Прикуй був зажурений.

 

Увечері в денному наказі були зачитані наші нові номінації на час вишколу. Друг Буква мав більше щастя, його попередник уступив чесно, виконуючи наказ командирів. Мій же попередник посіяв незгоду. Власне до цього рою потрапили стрільці, які чули мою розмову з Прикуєм, коли ми вирушали в дорогу з Терки, і образились. Рій був поділений на два табори. На моє щастя, заступник ройового, якого я залишив, на місці був по моїй стороні, а крім нього, ще три стрільці серед яких Тугар і Буйний. Кулеметник Сова, його оба амуніційні і ще двоє були проти волі командирів і робили мені різні перешкоди. Зараз по прийнятті рою я зібрав всіх і кажу:

- Воля командирів, що я замінив вашого ройового. Або мені підчинетесь, або вас завтра відішлють до командира Хріна з запискою, як ви поводились і за що вас прогнано з вишколу. Даю вам півгодини на роздуми!

 

І я вийшов. За півгодини я прийшов, і заступник, друг В'юн, поставив рій до звіту і представив всіх поіменно. Переводжу першого амуніційного Липу у стрільці, а диски передаю другу Тугареві. Друг Сова, хоч погодився на зміну ройових, до мене все звертається не по псевді, як інші. Я удаю, що не чую. Як дотепер, мені наука ішла дуже добре. Але з перебранням рою я почав більше займатись справами рою, не мав вже стільки часу, як раніше. Зі зміною ройових карні звіти на Сову і Липу не переставали надходити, хоч я сам їх не робив. Робили інструктори, хоч виправи в села втихли.

 

22-го травня ми якраз були на викладах зброєзнання, що викладав командир Зруб, як в стороні Явірника Руського заграв кулемет. Туди щойно поїхала наша фірманка по харчі. У відповідь затарахкотів і польський кулемет. Прислухаємось до стрілянини. Все затихло. Дістаємо наказ іти до колиб і забрати всі свої речі. Ми вже були спаковані, як раптово коло кухні на становищах сотні Ластівки заграли кулемети, вибухли гранати. Це сотня привітала поляків, які підійшли під заставу від кухні. Поляки, залишивши двох убитих, втекли. Ми встановили маршову колону і рушили в сторону Делянгови, а тоді пішли в сторону Ясенова. Похід замикала сотня Ластівки, несучи з собою харчі, що можна було забрати. Поляки не пішли за нами, а напали на табір та почали там гуляти, розбиваючи в кухні великі баняки, які залишено. Справу нападу поляків передано до СБ, до Карпа. Виявилось, що поляків напровадила одна полька, яка, ходячи по дрова до лісу, зауважила табір, повідомила поляків у Бірчі та завела їх під самі кухні.

 

Ми розтаборились в селі Ясенів по хатах. Переводимо науку з усного викладу на письмовий, вивчаємо її з підручників, які нарешті нам доставили. Командир Ластівка висилає стежу в сторону Явірника, де було чути стрілянину, бо коні прийшли до табору самі, як ми вже з нього виходили. Знайдено всіх трьох бійців забитими, а по смерті змасакрованими. Повибивані щоки, виколені очі, один мав розторощений череп, всі три трупи були попроколювані багнетами вже по смерті, бо інакше вийшла б кров з ран. Так "валечні Заглоби" (персонажі повісті А. Міцкевича) вміли воювати з мертв'яками.

 

Щоби заглушити біль за полеглими друзями, беремось за науку, а стрільці з сотні Ластівки разом з майстрами села тешуть і збирають труни. Кожний стук сокири врізувався в наші серця і ранив до глибини.

 

23-го травня сотня Ластівки і сотня підстаршинської школи виструнчились перед хатою, де було три домовини. Почесну стійку коло домовин тримала чота, до якої належали загиблі стрільці, а їх рої стояли при домовинах, щоби занести на вічний спочинок в "Упівську спільну могилу", яка була в с. Воля Володзка. Решта вишикувалась і стояли струнко, доки не перейшли з трунами. Відтак трійками ми рушили за домовинами. Попереду ішов наш капелан о. Кадило, за ним хор, який зорганізував командир Залізний, вибравши співаків з сотні Ластівки. Ішли дівчата з сіл, несучи вінки, зроблені з польових квітів. Селяни стояли боками дороги і ридали, як по втраті своїх рідних. Хор співав:

 

"Ну і що ж, що прийдеться вмерти

У похідній шинелі, у житах,

Ми у вічі сміємося смерті,

А вмирати прийдеться лиш раз!

За потоптану честь України,

За поганьблену землю святу,

Ми ідем, щоб піднести з руїни Українську державу нову!"

 

Несеться в простори ця пісня, співана не тільки тим, що відійшли, а і тим, що ще не народжені. Ось і могила. Там вже стоять в рядах сотні Бурлаки, Громенка, Крилача-Сухого, члени підпільної мережі, селяни довколишніх сіл, боївка Карпа, а на полеглих жде викопана спільна яма. Разом впали, разом будуть спочивати. Першим промовляє о. Кадило, капелан УПА, відправивши молебень. За ним – командир Ластівка. Оба прощаються з героями, що віддали своє життя, щоби ми не були заскочені зненацька. Тоді слово мав політвиховник сотні Бурлаки Євген. Наостанку від підстаршинської школи УПА ім. полковника Коника промовляв командир Зенко. "Не прощаємось з вами, друзі, салютами, як пристало воякам, бо кулі залишаємо для тих, хто позбавив вас життя!" І кинув квітку замість грудки землі. По нім підходили стрільці, дівчата і кидали квітки, назбирані в полі, що пахли волею і свіжістю. Спіть герої, хай ця земля українська буде вам пером!

 

Зробивсь вечір. Нам припало йти ночувати у село Поруби, таки зараз при Волі Володзкій.

 

Сотня Ластівки розташувалась в долішньому кінці, Бурлака, Яременко та Крилач-Сухий зі своїми сотнями в поближніх селах, бо, як нам казали, завтра відбудеться Свято героїв. Повечеряли в хатах. Потім – молебень вишкільної сотні, вечірня зоря і, зайнявши оборонні позиції, ми полягали спати, виставляючи як завжди застави і стійки. Кожний рій виставляв ще алярмівку, щоби побудити рій в разі небезпеки. Ніч була напрочуд тепла. Не всі відчували красу природи так, як я. Кожний сприймав її по-своєму, оцінював її принади або попросту не звертав уваги, бо не всяка людина здібна пізнавати суть речі. Напримір, Сова чи Липа. Вони знали, що поляків треба бити, бо це їх вороги, що їжу треба споживати, бо хочеться їсти. Але вони розуміли суть життя інакше, як ми, вихідці з підперемиських сіл. В нас ще з дитинства зростала ненависть до поляків і большевиків, нині та свідомість подвоїлась або потроїлась, залежно від того, хто скільки витерпів сам або його родина.

 

Я не міг ніяк позбутися неприємної атмосфери, яка панувала в рою і створювала напруження. Як мій заступник В'юн не старався вмовляти затятих впертюхів, щоби змінили свою поведінку, це не помагало. Я собі ніяк не міг уявити, що людина може бути така нерозумна, хоч є дуже відважна. А може, в тому і є ціла причина? Відвага? Показати, що того ніхто не зробить, а тільки я? Але я не був психологом. Старався, як міг, впливати на них своєю поведінкою на кожнім кроці. Картав, якщо не зробили так, як треба, але в своїх словах я ніколи не показував роздратування чи злоби. Коли я часами заступався в командира, щоби цю справу обминути, не карати, він завжди казав: "Я караю стрільця не за те, хто він є, а за його провини, щоби знав, що так не можна робити. Я не можу жодному стрільцеві позволити дискваліфікувати свого старшину хоч би найменшим вибриком, і того вимагаю і від вас. Бо раз попустимо – можуть заразитися й інші".

 

Були це слова командира Ластівки, з яким пов'язувала мене стара знайомість ще з мого села, де він був заступником коменданта української поліції, куди і мене скерував як члена Організації.

 

У таких думках проходили мої ночі. Наука моя терпіла від того, хоч я старався не бути позаду за друзями Буквою чи Щипавкою; ми собі доповнювали у вільних хвилинах знання, помагали один другому.

 

Так і нині. Буква, бувши стрільцем по сотні, збудив нас своїм "Рання зоря", що діяло на нас як "червона плахта" на бика. Зриваємось, біжимо до потічка чи студні, миємось, проводимо молитви по роях, снідаємо і вже беремось до науки, сидячи на траві та слухаючи якогось інструктора. Ніщо не відволікало нас від лекції. Вся увага була скерована на викладача, незалежно хто ним був. Мушу признатись, що мій рій потрохи приходив до порядку, але не тому, що я був ройовим, а тому, що наближався кінець вишколу і вони мають стати перед своїм командиром Хріном. Що тоді? Про це їм на кожному кроці нагадував друг В'юн.

 

Командир Зруб на своїх викладах наполягав, щоби вивчати, крім всіх родів зброї, особливо російську, якою нам прийдеться боротись, бо одинока наша зброярня – це – большевицьке НКВД.

 

 

Повстанські орлиці дівчата – вояки УПА

 

День пройшов за наукою, а ввечері ми пішли на поляну недалеко від села Поруби. В головах ще дзвеніли слова командира Ластівки: "Гетьманську булаву носить кожний у своїй торбі". А це означало, чого навчишся – це будеш знати.

 

На Святі героїв, яке відбулося 24-го травня, були присутні майже всі довколишні села. Трибуна була освічена смолоскипами, над нею повівали синьо-жовті і червоно-чорні прапори. Між виструнченими сотнями УПА стояла сотня малих дітей з своїм командиром (забув псевдо, Славко, мабуть), що була гордістю не тільки їхніх мамів і татів, але і нашою, бо в них ворог ніколи не вб'є поваги до своєї нації, до України.

 

Свято відкрив "Молитвою революціонера" політвиховник сотні Бурлаки Євген: "Україно, свята мати героїв, зійди до серця мого, прилинь бурею вітрів кавказьких та шумом карпатських ручаїв, боїв славного войовника батька Хмеля, тріумфом і гуком гармат революції, радісним гомоном Софійських дзвонів. Нехай душа в тобі відродиться, славою твоєю опроміниться, бо ти, Пресвята, – все життя моє, бо ти – все щастя моє. Задзвони мені брязкотом кайданів, скрипінням шибениць. У понурі ранки принеси мені зойки катованих у льохах, і тюрмах, і на засланнях. Щоб віра моя була гранітом, щоб зросла завзяттям міць, щоб сміло ішов я в бій, так як ішли герої за тебе, свята, за твою славу, за твої святі ідеї, щоб помстити ганьбу неволі, стоптану честь, глум катів твоїх, невинну кров помордованих під Базаром і Крутами, геройську смерть провідника української національної революції полковника Є. Коновальця, Басарабової, Головінського, Голояда, славну смерть Біласа, Данилишина та тисячі незнаних нам, що їх кості порозкидувані або потайки поховані; спали вогнем животворним в серці мойому кволість, нехай не знаю я, що то вагання, скріпи мій дух, загартуй волю, у серці замешкай мойому. В тюрмах і в тяжких хвилинах нелегального життя зрости мене до ясних чинів. Для тебе в чинах тих хай знайду смерть, солодку смерть в муках за тебе, хай розплинуся в тобі та вічно житиму в тобі, відвічна Україно, Свята, Могутня і Соборна!

 

По Святі героїв наша вишкільна сотня і охоронна сотня Ластівки дістали наказ відійти до с. Улюч. Тут я на час перемаршу до нового місця табору, до нових навчань передав рій старому ройовому. Ця коротка перерва дуже пішла мені на користь, бо не тільки відпружила нерви, але і дала можливість заглянути до підручника. Веселий настрій в рої Бурого влив у мене нові сили. Сюди рівнож на другий день за нами прийшла і сотня Бурлаки. Кажу до Бурого, що піду між вояцтво, бо там маю односельчан. Він позволив. Тож вітаюсь з Ясенем і рештою друзів. Ми розговорились про нашого друга Мака (Володимира Козака від старого війта, як ми казали в селі), який поліг весною в обороні села Улюч і похований на цвинтарі коло церкви під Дубником. Я хотів знати, як це сталось. Тож Ясень почав оповідати:

- 19-го березня ми прогнали поляків з с. Тирява і пішли довкруги лісами. Зайшли 21-го березня в село Улюч та почали чищення зброї, коли дали нам знати, що з Доброї ідуть поляки. Ми кинулись на становища. Рій, в якому був друг Мак, зайняв становища на цвинтарі коло церкви. Населення села повтікало хто куди, переважно в ліс; брали, що можна було взяти на скору руку, бо знали, що як буде бій, то поляки спалять хати. Лежимо. Бурлака з одною чотою зробив засідку над Сяном в лозах. Ми були на горбку і бачили добре дорогу, якою ішли поляки, прямо на цівки чоти. Ішли, обладовані курми та награбованим майном, якби прямували на ярмарок. Попереду їхав їх старшина на коні. Коли кінь зрівнявся з засідкою, по перших пострілах поручик здався в полон, втративши кількох жовнірів. Взяли ми і коня. Решта жовнірів розбіглись по полях, пускаючи курей та кидаючи награбоване майно. Прибігши в село Улюч вони почали палити хати, мабуть, хотіли при заслоні диму втекти з-під наших цівок. Багато з них полягли від наших кулеметів, решту забрала наша славна річка Сян, як скакали в неї при втечі. Польська куля, яка зробила рикошет від нагробка, вдарила друга Мака в саму скроню, – і труп на місці. Там ми його і поховали, – закінчив оповідання Ясень. А по хвилині додав:

- Поляки втратили 13 вбитими, четверо піддалось, а скільки забрала наша річка Сян – ніхто не знає. На другий день поляки прийшли і спалили село майже цілковито, спалили нову церкву св. Миколая (що не згоріло, то згодом розібрали і вивезли до сіл Вітрилова і Тимешова, де збудували собі з неї дві колгоспні стайні). Решта людей розбіглись по інших селах та розсілись по цілому світі під час акції "Вісла" в 1947 році.

 

І так село, яке пам'ятало роки XV століття, коли було свого засноване, перестало існувати. В новітній польській мапі його навіть не позначено, а в селі стоїть державний колгосп, т. зв. ПҐР (державне селянське підприємство) . Там, на горі Дубник, ще стоїть церква Вознесіння, пам'ятник, збудований 1510 року. Улюч, або по-старинному Улич, сягає своїм початком староукраїнських часів. Свій розвиток та історичне значення Улюч завдячує двом шляхам, які, ідучи зі сходу на захід і з півночі на південь, перехрещувались в Улючі та лучили собою чотири торговельні міста: Сянік, Динів, Березів і Бірчу, (цими даними я завдячую моїй жінці, яка походить з с. Улюч-Хоми).

 

 

Група старшин УПА в лісах Перемищини. 1946 рік

 

Стрільці гомоніли між собою, проповідували "войну", бо коли б не зійшлись сотні докупи, командири все щось видумували. Дійсно, 27-го травня нас покликано на збір і тут офіційно оголошено, що ідемо на акцію проти польських сіл, які беруть участь в грабунку українських сіл.

 

План акції: сотня Громенка мала іти на Тимешів, сотня Бурлаки і Крилача – на Вітрилів, вишкільна сотня і командир Ластівка – на Глумчу. Ми розійшлись; кожна сотня мала визначений час. Ми вже мали переправлятись через Сян, як на відтинку командира Громенка заграли скоростріли і став помітним вогонь: горіли хати Тимешова. Нам не було пощо вже іти, ворог був заалярмований, звідусюди чулася стрілянина. Командир Громенко, як виявилось пізніше, не мав іншого виходу, ніж розпочати акцію, бо поляки стереглись і почали стріляти перші. Ми пішли на Волю Крецівську, де заночували.

 

28-го травня раненько на нашій заставі заграв кулемет. Зриваємось, вибігаємо на означене місце та займаємо становища. Поляки прийшли від сторони Липи. Вони хотіли заскочити селян сонними, та пограбувати їх. Натрапивши на нашу заставу, зайняли оборону, а коли побачили, що стали перед більшою силою лице в лице, почали втікати в поля. Деякі кинулись до хат, які планували грабувати або мордувати їх господарів, і просились: "На мілосць босков, ратуйцє нас, бо згінєми!" В погоню за тими, що пішли в поля, пустилась чота Прикуя, а між ними, очевидно, і Сова, який грав своїм МГ-42, як бандурою, встеляючи поле трупами. Хто не підніс руки вгору, гинув.

 

Піддалось близько 30 польських вояків, 22 лежало трупом, 10 поранених. Ми не втратили жодного. Я собі подумав, ой Сово, Сово коли б ти хотів вчитись, міг бути з тебе добрий командир. Ладуємо на вози, які мали з собою поляки для грабунку, всю зброю, повчаючи поляків, щоби не грабували українців, і відпускаємо їх. Пізніше вони хвалили нас, які ми добрі, які відважні. Але всі пішли босі, лише в білизні. Нам було потрібно вбратись і взутись. Я сам виміняв собі свого кріса Мосіна на малого кавалерійського, також Мосіна, але ще зі свіжою фарбою, прямо з магазину. Бій не тривав й годину. По відправленню поляків, ми пішли в напрямі Ляхови, де нас дігнали два кукурузники, але коли ми їх обстріляли з кулеметів, не вернувся жоден, і ми дійшли в ліс щасливо. В лісі після відпочинку, і передачі лишньої зброї до магазину, ми пішли попід Маґуру і ввійшли в село Тростянець, де дістаємо з Буквою наказ перебрати назад свої рої.

 

В Тростянці чекав на мене пакунок з чистою білизною, яку передав мені друг Гордий. Тож миюся і перебираюся в чисту білизнину. На другий день, коли прийшли до села Ямни Горішньої, дякую Гордому за білизну. Там продовжуємо свій вишкіл. Город, в якому ми розложились, нагадував мені мій сад. Були гарні молоді яблуні, груші та сливи, а спів дівчат, що долітав до нас, розчулив мене до решти. Навіть не чув, як прийшов друг Сова й казав зголоситись у командира Ластівки.

 

Встаю та йду. Зголошуюсь та хочу зголосити свій прихід командирові, але він махнув рукою, що не треба. Каже сідати і питає, як іде наука, як справи в моєму рої. Тож відповідаю правду: "В порядку! Не маю нарікань! Справи ладнаються. Чи щось сталось, що я не знаю, друже командире?"

- Завтра відходимо на нові місця в Курманицький ліс. Там ладять нам нові кошари. Хочу послати ваш рій перевірити роботу. Я вже обговорив з командиром табору про висилку вашого рою, щоби дати вам можливість зжитись з роєм в терені, що потребують руху і дії.

- Думаю, що це зробить їм добре, подумають, що про них думають командири! – відповідаю.

 

Командир витяг мапу, показав, де знаходиться місце на табір, а в другому затримав палець і каже:

- Тут поляки роблять засідки, будьте уважні!

 

Я вже це місце знаю, думаю собі, але нічого не кажу. Прощаюсь з командиром, а він ще докинув:

- Хочу вас бачити в мене завтра з виконанням завдання, зрозуміло!

- Так є, друже командир! – салютую і виходжу.

 

Прийшовши до рою, скликаю всіх і кажу готуватись до вимаршу в терен. Друзі заворушились. Видно, що це було їм до смаку. Отже, за півгодини ми стояли перед командиром Зенком і я зголошував про свій відхід. Вийшли з Ямни під вечір, а як смеркалось ми були недалеко місця польських засідок. До мене підійшов друг В'юн і каже:

г


- Звідси нічого не видно, щоби виконати те, про що ти думаєш!

-А як ти знаєш, що я думаю? – запитую.

- Навчити поляків розуму. Якщо вони тут прийдуть! – відповів В'юн.

- Зачекаємо, маємо ще зо дві години або й більше, бо вночі і так не розвідаємо про табір, – відповідаю.

 

Висилаю В'юна і Вербу ближче до Вигра, а Сові кажу вибрати собі добре поле до обстрілу, та вилучити запальні набої з ленти, щоби поляки не бачили звідки стріляємо. Кожний вибрав собі добре місце, де видно добре дорогу і поляну, що вела до річки Вигор і чекаємо. Думаю, чи прийдуть чи ні. Прийдуть – добре, ні – друге добре. В річці чути як дзюрчить вода, стікаючи по камінцях. Минула 22 година, як ми вчули тріскіт галуззя та шелест сухого листя на поляні, що вела до річки. Одна, друга, третя постать збились в купку, видно, що старшина дає розпорядження, де мають засісти. Питаю Сову чи бачить їх:

- Як на долоні!

 

Шепчу йому до вуха:

- Бий їм у спину, хай знають з ким мають до діла!

 

Нічну тишину розірвала серія з МГ-42 та заграли автомати і кріси. По другій стороні чути зойки, крики. Поки поляки залягли, чи вже драпались вгору на домовлений пункт, небо роз'яснилось від білих ракет, які поляки пускали одну за другою та сіяли по тому місці, де ми стріляли з кулемета та всієї зброї, що мали. Ми вже не чекали, а подались стежкою в сторону Посади Риботицької, перейшли вбрід Вигор та опинились на Кописно, а поляки ще освічували ліс і стріляли. На Кописні, потискаю кожному руку, а Сова каже:

- Не хотів би бути на їх місці, а ще під моїм кулеметом.

 

Так як завжди, коли було чути стрілянину, кожний хотів знати причину. Тому провідники висилали стежі. І тим разом, як ми входили в Курманицький ліс, нас затримала стежа сотні Бурлаки, а довідавшись від нас про постріли завернули, а ми пішли з ними. Перебувши до ранку, ми пішли в сторону, де мав бути табір. Там рівнож праця завмерла, бо не знали причини пострілів. Тож інформуємо їхнього командира, який відповідав за роботу. Одні стинали корчі і готували площу до звітів і денного наказу, другі – стягали кору з смерек і накривали колиби, щоби дощ не лив нам за обшивку, треті – копали ями на "лятрини" (військовий туалет в польових умовах). Були це стрільці сотні Стаха, яка була в нас на перевишколенні під командуванням чотового Калини. По споряджені всього і запевненні чотовим, що нині буде все закінчено, прощаюсь з ним і йдемо до села Конюші. Потоком поміж Посадою Риботицькою та Риботичами дістаємось до Турниці, а о 14-ій годині по обіді зголошую про свій рій у командира Ластівки, що завдання виконано і перевиконано.

 

Вони вже знали, що хтось сполошив поляків, а я казав "настрашив", де загинули двоє поляків і кілька було поранено, як донесла розвідка, яка була в Риботичах, де вони брали підводи, щоби їх доставити до м. Бірчі. Мене покликали до командира табору Зенка, де я мусив висповідатись, офіційно "обірвав" (отримав зауваження) науку про непослух так офіційно, але як я бачив, командири були задоволені з загального мого звіту. Того самого вечора ми вирушили в напрямі Курманич і над ранок ми увійшли в нові казарми, які ще охороняли стрільці, котрі їх будували.

 

 

Чота УПА 1943 рік

 

По звіті командирові Зенкові, який їм подякував за добру працю, вони відійшли до своєї сотні, а сотня Ластівки перебрала застави, а ми забрались тепер до справжньої науки, бо вже командири бажали поставити нам точки-оцінки.

 

Здавалось, що мій рій стад на ноги, але це лише здавалось. Зараз другого тижня на нових місцях, я мав службового стрільця по сотні, службовим командиром був друг Зруб. Я вивів свій рій на заставу, порозставляв стійки довкола табору, наказавши половині рою йти спати, бо треба буде за дві години змінити першу туру. Ми посідали з командиром Зрубом і почали розмову про загальну ситуацію у світі, страхіття третьої війни, яку на заході проповідували політики з большевиками. Хоча наша боротьба пропагується по всьому світі, союзників тяжко знайти. Геройство нашого народу виводить з рівноваги найжорстоких енкаведистів. Як говорив вчора провідник політвиховник Мирон: "У Львові занотовано кілька випадків, коли українські енкаведисти відходили від служби, як нервово хворі. Говорять, що вони не були в силі розглядати образів жахливих тортур, які стосуються НКВД на українських патріотах і українському народі взагалі. Як він казав до нас, для України прийшли грізні дні, дні київських і батуринських жахів, тепер вже в кожному українському селі!"

 

Наговорившись він пішов до шатра відпочити, а я замість йти на обхід стійок, пішов до свого рою, що був на заставі, а звідти – справдити стійки. Коли прийшов на заставу, при кулеметі був лише амуніційний Тугар. Сова і Липа пішли в село за хлібом і маслом. Це мене так розгнівало, що не знаю що робити з собою. Вже прийшов друг В'юн зі зміною, а їх ще нема. Що робити? Це свинство! За це грозить розстріл! А В'юн каже: "Вдушу його власними руками!"

 

Ось і вони оба. Стали перед нами так, якби нічого не сталось. Питаю:

- Що ви зробили! Вас завтра можуть розстріляти!

 

На це Сова відповів правдивим совиним сміхом:

- Хай стріляють!

Я в тім моменті, випровадений з рівноваги його словами, кажу до В'юна:

- Забери його і всю компанію до табору, хай не дивлюсь на них!

 

Коли вони відійшли, кажу до зміни, щоб і вони не встругнули глупства, залишив їх пішов оглядати інші стійки. Обійшовши стійки, зайшов до шатра командира Зруба і оповідаю усю історію. Та питаю:

- Що мені робити?

 

Він відповів спокійно:

- Їх треба подати до карного звіту, того пропустити не можна, якщо хочемо втримати дисципліну!

 

Питаю чи не можна цього затримати між нами до завтра? Хочу поговорити ще раз з цілим роєм.

- Лише до вечора! Якщо – ні, то я сам зроблю звіт, а тоді на вас впаде підозріння, що ви маєте з ними спілку! – відповів командир.

 

Ще перед ранньою зорею, коли рій зійшов з застави, збираю його в корчі і кажу до всіх:

- Друзі, про вчорашній вибрик Сови і Липи знає наразі лише командир Зруб. Затаїти я не можу, це не належить до моєї чести, тож скажіть мені тут, зараз, що дальше маю з вами робити. Чи у вас нема хоч крихти поваги до командирів? До командування табору? Вишкіл майже добігає кінця, а що ви навчились? З чим підете і станете перед своїм командиром Хріном, який стільки на вас покладав надії, висилаю вас сюди? Чи не буде вам соромно стати перед ним як чорним вівцям? Та ще гірше, самі не хочете вчитись, і другим не даєте!

 

До мене підійшов друг Сова і витягаючи руку до мене каже: "Друже Цяпко! (Перший раз назвав мене по псевдо.) Я знаю що зробив зле, та ще потягнув і друга Липу з собою. Робіть карний звіт, я прийму кару, на яку мене засудять командири, але тут прирікаю при всіх, що я вже не повторю того глупства. Рівнож перепрошую вас. Простіть мені".

 

За ним підходили інші і прирікали, що буде порядок і згода в рої. Потискаємо собі руки, якби ми перший раз бачились, і був час вже робити ранкову зорю. Тож спочатку йду до командира Зруба та роблю ранкову зорю. День почався як і попередній, якщо можна так сказати. Бо направду було не так. Вперше, мій рій почав дивувати всіх. Перше що не кумкався з попереднім своїм роєвим, і я відчув, що все лихо походило від нього. Як прийшов, то "офіційно" просив про дозвіл зайти. В обід роблю карний звіт на Сову і Липу. Ввечері в денному наказі відчитано "кару". Сові – 16 годин стійки під крісом, його амуніційному другові Липі – вісім годин.

 

Після занять, коли всі відпочивали, оба відробили свою кару, до хвилини, про що подбав друг В'юн, мій заступник. Його рівнож заслуга в тому, що рій перепросив мене, і виправився. Бо як казав мені в чотири ока: "Сова був би засуджений судом у своєму відділі, а командир Хрін незносить зловживання, про що я їм сказав".

 

Мені спав камінь з серця. Але біда не спала. Під вечір, прийшла звістка, що в дорозі до нашого табору на польській засідці впав політвиховник історії України друг Мирон. Другого дня прийшов провідник Потап читати лекцію з розвідки і контррозвідки, і сказав мені та Щипавці, що на шосе під Олешичами на польській засідці впав наш провідник Летун. Звістка була приголомшливою для мене і Щипавки. Ми його шанували і любили, як свого батька. Йому завдячую, що я нині тут між вибраними, що живий. Провідник Потап потішав нас як міг, кажучи, що він вас обох послав на науку, щоби продовжити боротьбу, тож зберіться вкупу, і вчіться, щоби він був гордий за вас і не заведіть його "хлопи".

 

 

Великдень воюючої України

 

Друзі з рою, почувши про трагедію з моїм провідником, щиро співчували і у всьому старались мені помагати. Одним словом стали не тими, що були. Навіть це зауважив сам командир Ластівка, кажучи до мене:

- Як бачу, ми не завелись на вас друже Цяпко! Ваш рій дійде до здавання іспиту!

 

Ми таки взялись в "руки", як радив провідник Потап, почали вивчати все записане, тепер роєм, що підтягало і тих, що прогайнували час на дурниці, або на спання на лекціях. Була половина червня, як командири заповіли, що будуть виставляти точки (оцінки) з відповідей, але це ще не остаточний іспит. Тож ми дійсно запрягли себе до підручників. Час збігав на науці.

 

25-го червня сотні Бурлаки, Крилача-Сухого, Громенка, пішли за Сян, щоби сповнити волю виїжджаючих українців в Україну, які просили, щоб не дати полякам наживатись нашими господарками, а спалити їх. Ось прийшов час. Вони спалили Мацьконичі, Вуйковичі, Батичі, Совницю, Дуньковички, Гнатковичі, Острів, навіть загнались під Журавицю. За їх слідами прийшли поляки аж в наш терен.

 

26-го нас повідомила наша стежа, а розвідка підтвердила, що поляки заночували в Конюші. Ми дістали наказ виходити на поляну, де робили часто навчання з балістики – стрільби. Там були навколо тої поляни старі австрійські окопи, які ми відновили, і робили практику, як здобувати окопи. Там розложились і вчились. Там нас застав ранок 27-го червня. Дістали наказ вислати по два до кухні за сніданком. Тож снідаєм на становищах. Після сніданку ми взялись за підручники, коли розвідка донесла, що поляки вийшли з села Конюша і йдуть в нашу сторону. З Конюші йшла досить добра дорога аж на Залісся, а відтак до Перемишля і командири винюхали, що вони вибрали власне цю дорогу. Командир Ластівка зайняв оборону на лівому крилі, замикаючи дорогу, виславши один рій щоби, як підуть поляки, обстріляти їх і вицофатись зараз на оборонні позиції сотні. Вишкільна сотня зайняла позиції справа від сотні Ластівки в старих австрійських окопах, замикаючи поляну і трикутник, відчиняючи полякам оди­оку прогалину всередині нас. Мій рій був цілком на правій стороні з завданням забезпечити тили чоті Зруба і сотні Ластівки від табору. Чота Прикуя була ще дальше до дороги, якою повинні йти поляки, так щоби вдар ти їм збоку. Мій рій тримав зв'язок з роєм Бурого. Перед нами переходять командири і поправляють, як щось не так, а командир Воля заохочує всіх: "Нині, мабуть, прийдеться вам здати іспит практичний, а не тактичний, тож пам'ятайте чого я вас учив!" – і йшов далі заохочувати своїх курсантів.

 

О 6.45 застава привітала поляків з кулемета, і сказавши їм "повстанський добрий день" відступила заздалегідь на свої приготовані позиції. Поляки побачивши втікаючих повстанців, а до того ж малу групку, пустились за нею слідом. Засліплені вийшли на поляну. Спереду стояв поручик в білому халаті, видно, їх командир, і розложивши руки, наказав окружити поляну, та його скосили кулемети повстанців, і так з розложеними руками повалився на землю. Його місце зайняв другий, і показав на віз, який тягнули за собою. До нього кинулось кілька поляків, але зістали скошені рівнож. На возі була радіостанція, якою хотіли надати заклик про поміч. Віз опинився в наших руках, бо коні не стояли на місці, вчувши стрілянину. На поляні третій хіба вже поручик готував групу поляків до наступу, і з сильним "Гурра" побігли на становища, де були два рої Мирона і Ворона та вишкільна сотня чоти командира Зруба. Добігши на половину поляни, відізвалось сильне "Слава" і грянули гранати на поляків, які там і залишились. В тім часі, інші почали гуртуватись до наступу на штики. Одягнувши штики, пішли в атаку, але не дійшли далеко, як їх скосили кулі повстанців. Ми опинились в ролі спостерігачів. На нашому відтинку поляки не атакували. Коли бачу, як друг Корч щось показував рукою вбік. Спрямовую зір і бачу, як перед нами, під грубим дубом, де не раз ми ховались від пекучого сонця, лежить польська кулеметна ланка та періщить по наших. Показую це Сові. Почався поєдинок між Совою та поляком, якого Сова скосив за першим разом, і його амуніційного. Та кричить до мене: "МГ затялось!" Та шпортає щоби витягнути патичок чи гільзу. Бачу як з-під дуба підноситься поляк і біжить в сторону, де вже залягла більша група поляків, яка готувалась закидати наших в окопі гранатами. Підношу свого "мосіна" і стріляю, рівночасно хтось стріляє збоку з автомата, і поляк перевернувся. Підбігаю до дуба беру від поляка Дехтяра і подаю Сові, бо він свого таки не направив, забираю іншу зброю і передаю стрільцям. Забираю від вбитих документи, щоби вислати до їх родини з печаткою УПА та поясненням защо і де впали. Тепер розігрується вже бій між нашими та поляками, які залягли напроти роїв Мирона і Ворона. Бачу щось кричить і махає рукою командир Зруб в нашу сторону, але в клекотінні не чути слів, тож посилаю Тугара і Буйного, щоби довідатись, як рівнож, щоби з'ясували ситуацію в нас. Вони пішли поляною, якби це було звичайне тренування, але не повернулись вже до свого рою, а прилучились до останнього рою. Поляки готували гранати, рівночасно і наші. Лише поляки піднеслись, щоби кинути гранати, наші їх випередили, і наші гранати рвались між ними, разом з їхніми. Вислід був страшний. Ще раз пронеслось над поляною "Слава!" і бій втих. Руки піднесло лише вісім, перестрашених й окровавлених власною кров'ю та осмажених від пороху і золи гранат, поляків.

 

Бій закінчився о 8.30 рано. Іду і оглядаю поле бою. Дерева стяті кулями, обгорілі від гранат, тяжко відрізнити куски тіла і шмат від обсмаленого листя з дерев. Тут пройшла смерть з косою і забрала 24-ри ворожих вояки. В другому місці була купка тіл в конвульсійному стані, між якими лежав поручик в білому халаті, мабуть, медик. Дальше знайдено ще одного поручика при возі і три трупи. Дальше – 11 вмились своєю кров'ю, під дубом – ще троє, а перед сотнею Ластівки – ще 16. Як ми довідались від перестрашених, які думали, що ми їх розстріляємо, бо вони напевно зробили б це з вояками УПА, що це була школа підхорунжих ім. Червоного Штандару, яка складалась з 80-ти людей. Пізніше знайдено ще двох в корчах, разом з п'ятьма жовнірами і трьома поручиками. 14 вистрашених полонених, між ними вісім поранених. Разом ми налічили 74. Шестеро, видно, втекли або десь в корчах догорають зі страху або від поранення. Наші санітари бандажують поранених і кажуть їм йти додому, роздаючи їм наші листівки, за що боремось.

 

З нашої сторони двох убитих, а це з мого рою Тугар і Буйний, які пішли до командира Зруба і там остались та один з рою Бурого, Хмара, який на очах посинів нам, помирає. Куля була затрутою. Як виявилось, поляки уживали кулі дум-дум, що заборонено використовувати на війні. Всіх трьох вночі поховали на цвинтарі у Брилинцях. Заладувавши здобуту зброю на віз, де була радіостанція, ми опустили поле бою, наказавши пораненим, що не будемо перешкоджати, як завтра приїдуть забрати своїх вбитих.

 

Ми подались в сторону Тисови, де переночували і зранку подались над Ямну Горішню-Бориславка і там вже під голим небом здаємо іспити. Бо ж за два дні закінчення вишколу. Найкраще зробив командир Воля: він зібрав вишкільну сотню і заявив: "За вашу завзяту боротьбу, за складення іспиту з бою, даю всім найвищу точку!"

 

Прийшла черга і на мене. Від одного до другого командира, ішли як на сповідь, складали іспити, здавали чого навчились, а командири проставляли точки. Хто хотів міг поправлятись, я відмовивсь. Що буде то буде.

 

30-го червня, на поляні між Ямною Долішньою та Бориславкою, стрільці-майстри сотні Ластівки, поставили трибуну, обмаювали чатинням, а по обох боках трибуни поставили прапори і тризуб – посередині. О 10-ій год. почали сходитись сотні Бурлаки, Крилача, Стаха, підпільники і цивільні, які широким колом обступили трибуну, на якій вже були провідники Орлан, Потап, Григор, Тарас і багато інших. В цей день я мав службового стрільця по сотні, і мав вивести вишкільну сотню перед трибуною та передати її командирові Ластівці, який був службовим старшиною того дня. Ноги мої угинались, ніби були з гуми. Це все з напруги, хотілось щоби все вийшло якнайкраще, щоби не завстидатись перед провідниками і командирами, щоби не помилитись. Тож беру себе в руки, як казав провідник Потап. Ставлю вишкільну сотню в ряд і вже зрівноваженим голосом кричу:

- Сотня, на мій наказ – струнко! Вправо рівняй!

 

Коли лави були вир­івняні, даю:

- Спочинь! Струнко! Відчисли!

 

Коли відчислили, знову даю:

- Спочинь! Ліворуч! Сотня, ходом марш!

 

Друзі, хоч на траві, але дійсно вдарили, що аж земля задрижала. Ми вже перед трибуною. Командую:

- Сотня, струнко! Направо глянь!

 

Перемарширувавши до кінця трибуни, знову даю команду:

- Сотня, стій!

 

Все завмерло. На переді стояв командир Ластівка і командир Зенко. Даю команду:

- Вліво руч!

 

Сотня обернулась лицем до трибуни і до командирів. Тож даю команду:

- Сотня, до звіту глянь! Почесть дай!

 

Затріскотали кріси в долонях сотні, а я кричу:

- Друже командире, вишкільна сотня УПА ім. полковника Коника до вашого наказу!

 

Командир Ластівка відібравши сотню, каже:

- Дякую! Дайте на "плече кріс, спочинь", та вступіть на місце.

 

Ставлю сотню на "спочинь" і камінь спадає мені з грудей. Стаю на своє місце перед своїм роєм. Командир Ластівка здав сотню командирові Зенкові, цей прозвітував члену Краєвого проводу Орланові, і впав наказ: "До молитви!"

 

Знімаємо шапки, кладемо їх на цівках крісів чи автоматів, о. Кадило, капелан УПА, проводить молебень. По молебню знову прозвучала команда "струнко", командир Зенко почав читати присягу, а ми всі повторюли: "Я, воїн Української повстанської армії взявши зброю в руки, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед великим народом українським, перед святою землею українською, перед пролитою кров'ю найкращих синів і дочок України. Буду чесним, буду виконувати всі накази зверхників, суворо зберігатиму військову і державну таємницю, буду гідним побрати мом у бойовому життю..." і так дальше (не буду наводити всієї присяги, її знають всі). По присязі приступлено до підведення підсумку нашого вишколу та присвоєння нам військових звань.

- Друг Максим! За вашу поставу в боях, за науку і взірцеву поведінку підвищуємо вас до ранги старшого булавного!

- Слааава! – загуло з соток уст.

- Друг Вишня (сотні Громенка)! Старший булавний!

- Знову "слава".

- Друг Лоза (сотні Громенка)! Булавний!

- Друг Бурий! Булавний!

- Друг Буква! Старший вістун!

- Друг Хмара! (посмертно)! Старший вістун!

- Друг Щипавка! Старший вістун!

- Друг Цяпка! Старший вістун!

 

Я був восьмий, за мною ішли інші, аж дійшли до мого рою. Друг В'юн дістав вістуна, посмертно друг Тугар і Буйний – вістуна, решта – старшого стрільця.

 

ДРУГИЙ РАЙОН

Прощання з своїм роєм. Передаю його попередникові, який рівнож дістав вістуна. Розходимось як друзі, бо справді останні дні нас зблизили. Дякую другові В'юнові та прошу передати родині впавших друзів, як геройськи вони полягли, а також їхні грамоти закінчення вишколу.

 

Прийшлось лишати військо, до якого призвичаївся. На мене вже чекав провідник Потап з друзями, які були на нашому святі. Коли я прийшов до провідника і зголосився, він зажартував:

- Як маю тебе тепер кликати? Старший вістун чи попросту, як колись, Цяпка?

- Друже провідник! – відповідаю, щиро врадуваний, що він так тепло відноситься до мене.

- Краще без тої добавки!

-То нехай буде по-твоєму! – відповів провідник, стискаючи мою руку і гратулюючи за здобуття звання старшого вістуна.

 

Але мене цікавило більше від всього, що буде зі мною, де мене призначать, бо ж мого провідника нема. Потап, видно, відчув мою гризоту, тож каже:

- Я, як заступник провідника Летуна, перебрав його обов'язки до часу, доки не призначать нового провідника, то і ви залишитеся при мені, хіба що хочете до війська!

 

Коли я відповів, що приймаю це як наказ і буду виконувати, він додав:

- Ще доберу собі одного з першого, одного з четвертого та Сливку з другого, зможу пересуватися без послуг зв'язків. Що ти на це, хлопе?

 

Так говорячи, ми ішли в сторону Ямни Долішної, коли моїм очам показався командир Рен із своїм одиноким охоронцем Галаном. Прямував в сторону, де відбувавсь іспит вишкільної сотні, тож кажу до провідника:

- Перед нами командир Рен, друже провіднику!

 

Коли зрівнялись з ними, провідник виструнчився:

- Друже командире, провідник Потап до ваших послуг!

 

Командир Рен затримався, простяг руку до провідника з словами:

- Як то добре, друже провіднику, що вас стрінув, не мушу за вами бігати. А подивившись на мене, питає:

- Чи це не ви з охорони провідника Летуна? Чи ви були з ним, як він впав?

- Ні, друже командире, я був на підстаршинськім вишколі, з якого і вертаю! – кажу стаючи струнко.

- Спочиньте, спочиньте! А можна знати, як закінчили вишкіл?

- В першій десятці, старший вістун, друже командире! – відповідаю.

- Гратулюю, гратулюю, працюйте і дальше над собою. Україна потребує здібних і щирих людей, а не шахраїв!

 

І я зауважив, як його густі брови стяглись у гніві. Доперва, по кількох хвилинах, я зрозумів, про що йдеться, коли він в розмові з провідником сказав:

- І я перед таким ошустом мусив ставати на струнко?

 

Я зрозумів, що мова іде про доктора Вуйка, який, як мені сказав провідник є в руках СБ за свої махльойки. Але про нього пізніше. Командир і провідник почали розмовляти, а я пішов до бойовиків, які нетерпеливо чекали, на мене. З ними був рівнож новий комендант боївки, на місце Орла, який пішов до сотні Ластівки на бунчужного. Питаю першого Лиса:

- Ну, що ж скажеш, Микольцю? Чого так роззявив рота?

- Не можу діждатись, щоби тобі погратулювати з нагоди старшинських "погонів"! – відповідає Лис, беручи мене в свої обійми. І так з цілою групою треба було вітатись, якби я щойно перший раз їх бачив.

 

Мороз, вітаючись, каже:

- Вітаю тебе в нашій групі!

- Справді? – питаю.

- Як не віриш, то попитай Лиса!

- А відколи Лисам можна вірити? – кажу, бо знаю, що Лис зараз запротестує. Так і було,

- Хіба вас вчили на вишколі також, кому вірити, а кому ні?

- Різного вчили! – відповідаю.

- Вчили навіть, що і власній жінці не можна вірити!

- Лисові – лише тоді, коли не бачить курника з курми! – вмішався Сливка.

- А Сливці – не знаєш коли, бо не знаєш, коли впаде в болото! – огризнувся Лис.

 

 

Група старшин УПА в таборі сотні «Холодноярці»

 

Не знаю, до чого б дійшло, коли б не втрутився новий комендант Нечай, який прийшов до нас з шпиталю після свого поранення. Перед тим він в сотні Бурлаки був ройовим.

- Мені багато вже говорила про вас, Цяпко, і я сказав би, що знаю вас, але виявляється, що я милився!

- А то чому?

- По-перше, ви не є "мруком" (замкнена в собі людина), яких я вже стрічав деколи при провідниках. По-друге, я уявляв собі вас силачем, чув про ваші "ескапади" поміж поляками! – вияснив Нечай.

- Ну що ж, друже Нечай, краще здивуватись, як розчаруватись! – відповідаю.

 

Пізніше, ближче пізнавши його, я зрозумів, що він від першого разу, як тільки прийшов до групи, зумів доказати кожному бойовикові, що не любить бавитися з ними в учителя і школярів. Любив дисципліну. Шанували його в групі за відвагу, дружність, тактичну швидкість і вміння розбиратись в кожній ситуації, що вигідно вирізняло його від попереднього коменданта Орла. Тож наші стосунки від першого дня уклались на основі дружності і пошанування, яке потрібне в таких ситуаціях, як наша.

 

Коли ми зійшли в Ямну Долішню, мене покликав провідник Потап і казав сісти на кріслі обік себе. Коли я сповнив його волю, він почав:

- Вороги стараються омотати нас рядом "сексотів", донощиків, тож нам треба бути чуйним. Наразі не лізуть в терен, але арештують чи задержують людей, котрі ідуть чи їдуть в місто по сіль. Ми позволяємо їм їхати чи іти, бо їм довіряємо. Але одні прийдуть і скажуть, що поляки від них вимагали, інші ж бояться і затаюють. Отже, ті є дуже небезпечні, треба бути дуже терпеливому, бо можна легко помилитись. Був рівнож час, що в наші ряди напхалось різної голоти: кар'єристи, боягузи, а навіть такі, що чекають оказії, коли ми провалимось. Тож треба мати вуха, і ніс, та очі всюди. Не можемо допустити до зради хоч би найменшого нашого чоловіка!

- Як мені відомо, ми не мали ще більшої зради з нашої сторони, за винятком бунчужного з сотні Яра, гада! – кажу.

- Він не зрадив нас цілковито, він лише мав забагато конспірації, хотів жити в спокою. Це, що видав, нам не пошкодило, але не дай Бог гіршого, – відповів провідник Потап і витяг з торби згорток паперів.

- Прочитайте, може, щось витягнете для своїх записок! – і він пішов до другої кімнати, лишаючи мене самого.

 

Тож читаю: "Справа доктора Вуйка, Антонія Пуло. Він вибився крутійством на члена Краєвого проводу і на головного лікаря, яким ніколи не був. Колись був санітаром у шпиталі в Радивні. Як прийшли німці, прилучився до якогось відділу УПА на Волині, де виконував функцію санітара. Після розбиття німцями в 44-му році відділу УПА він попадає в полон, дістає працю при хірургу-німцеві, переважно доглядає полонених членів УПА і підпілля. Тоді вивчає краще медицину. Він випитує ранених про дії УПА і все передає німцям. По розпаді "Третього рейху" маючи контакти він добивається, що у проводі його роблять головним лікарем і пересилають до Крайового проводу. Він стає членом Краєвого проводу, його перекидають в Закерзонський край, де йому довіряють як головному лікарю.

 

Але шило з мішка мусить вилізти. В 45-ім році з транспорту в Україну втікає один хлопець, і в околицях Тисови його ловлять наші. Він пізнає доктора Вуйка і на нього покликується, щоби його прийняли до УПА, як і на заступника провідника Орача Холодного. Вуйко намовляє хлопця, щоби той їхав в Україну, заки ще родина на станції. Хлопець про це сказав провіднику Холодному, чим зацікавився і провідник Потап. Висилають в Україну запити і дістають підтвердження його діяльності. Вуйка арештовують, і він до вини признається. Коли я прийшов до групи, його власне тримали під домовим арештом. Йому можна було ходити на спацер, але під охороною одного або двох бойовиків. Він мав у нас бути до рішення члена Крайового проводу Орлана. В тій справі і приходив командир Рен. Вуйка відіслали до провідника Орлана за два дні після мого приходу до групи. Але і тут не обійшлося без вибриків. Зараз на другий день я пішов подякувати дівчині, яка мене остерегла про польську засідку, як я ішов на вишкіл. Сиділи з нею надворі, і вона запропонувала мені напитися молока. Я не відмовився, тож вона пішла до пивниці по молоко, а я обсервував дорогу в селі. Раптом я побачив, як дорогою спішить Вуйко, без палиці, з якою завжди ходив – і гуп в потічок, що вів у Турницю. Біжу до гори потічка і загороджую дорогу Вуйкові, питаючи: "Що ви тут робите, а де охорона?" Він викрутився, що прийшов собі вимочити ноги. Коли я його вивів на дорогу, нею біг бойовик Явір з Вуйковою паличкою, а, побачивши нас, пояснив:

- Втік мені, обдуривши, що забув свою паличку! Я побіг за паличкою, а коли вийшов на дорогу, його вже не було! Хотів втекти до поляків, "сукін син!" – закляв друг Явір і забрав Вуйка з собою. На другий день по тому випадку його відправлено до провідника Орлана, хай мастить собі з ним голову. Дальша доля Вуйка мені невідома. Говорили різно.

 

Тепер мені не прийшло нічого іншого, як сісти на "задницю" і робити місцеві порядки, бо провідник Потап, який був слабого серця, не міг так бігати по терену, як світлої пам'яті провідник Летун. Одним словом, я став "його ухом, очима, попросту тінню", перебравши його мапник, ПС, далековид. Праці не бракувало, бо терен був великий. Треба було взятись до роботи та привикати до неї. Заки я був на вишколі, не стало двох друзів, веселого Лісовика і відважного Щура. Як оповідав Лис, пішли по "сексота" і той обох кропнув з пістолі. Називався Василь Гарбач.

 

 

Присяга перших старшин УПА. 1943 рік

 

8-го липня прийшла пошта з першого району від провідника Орача. Провідник Потап прочитавши звіти, покликав мене і, вручаючи малий звіт мені в руки, каже:

- Прочитай, може, знайдеш щось для своїх записів. Хто знає, наші звіти можуть зігнити десь, а твої записки можуть врятуватись.

 

Він єдиний, хто мене заохочував нотувати події, хоч я це робив і без нього. У звіті йшлося про акції поляків на катедру в Перемишлі. Документ був за підписом провідника СБ Орача. Подаю його в скороченнні:

- 27-го червня 1946 року частина 9-ї дивізії Війська Польського і її підхорунжівка (шкода, що не попали на нас, як ми їх товкли на вишколі) разом з УБП оточили палату греко-католицьку Єпископа Я. Коциловського. Серед вуличної лайки, б'ючи палатну обслугу, вдерлись до сивенького Єпископа і наказали негайно пакуватись, бо поїде на Схід. Єпископ не рухався з свого фотеля, а відповів: "Тут моє місце і тут я зістану, хіба що мертвого або силою мене завезете на Схід. Мене тут посадив св. отець з Риму, і він мені може лише сказати, де я маю їхати!" Розлючені большевики в польських мундирах почали пакувати майно Єпископа, при тім грабуючи все, що попало їм в руки і мало якусь цінність. Грабіж тривав від 10-ої рано до пізньої ночі. Побито помічника Єпископа. Забрали всі єпископські мітри. Вкінці його силою, разом з фотелем кинули на вантажне авто, при чім Єпископ розбив собі голову. І так "добровільно" поляки викинули Єпископа з Перемиської катедри. [Не є правдою, що Єпископів Коциловського і Лакоту арештували 21-го листопада 1945 року і вивезли до Ряшева, а звідти – на Україну. Обох єпископів було звільнено з Ряшева, і вони вернули до Перемишля. Доперва в червні 1946 року, як описує провідник Орач, обох вивезено до Львова, а дальша їх доля знана всім (примітка моя)].

 

Після вивезення Єпископів Коциловського і Лакоти, поляки пограбували з катедри і палати все, що попало їм під руки. Випили церковні вина, повпивались і чинили блюзнірства в Божому храмі, а все награбоване віддали лихвареві Куявському, що мав склеп на вул. Ягелонській, і той все розпродував. Після війська на палату і катедру напали цивільні зграї та винесли з неї килими, хідники, фотелі і все, що дали раду потягнути, помимо що стояла військова варта при всіх будинках. Грабили, бо це українське. Викинули рівнож помічника ректора Кузича, каноніка Решетила і його брата-священика. Залишили лише старого вмираючого о. Пилипа. Найбільше по-дикунськи обійшлись з о. канцлером Грицеляком. Далеко на місто були чути зойки катованого, крики його жінки та розпачливий плач дитини. Коли їх викинено, канцлер був скатований, ліва рука викручена в рамені, пальці покручені, виглядав, якби мав параліч. Дружина його мала подряпане лице, подерту на собі сукню, було видно синці від побоїв. Як пізніше ми довідались, рука була скривавлена, бо польські "богатежи" стягали з неї перстені і годинник". На цьому звіт закінчився.

 

Скільки в тім було жалю і болю, що Бог міг спокійно дивитись, як польські розбишаки справляли гульки в його храмі. Видно, Бог мав більше терпеливості як ми, бо чекав 35 роки, щоби покарати поляків, які почали дусити самі себе.

 

9-го липня ми, друг Чміль, друг Хрущ і я пішли до с. Макова. Всюди був спокій. Повечерявши в селі, ми взяли, що мали взяти для провідника від його жінки, та пустились у дорогу. Коли переходили коло річки, де був звалений міст, Чміль сказав, що чув брязкіт дисків. Прислухуємось. Ми почули дивний шум по високій траві, де був звалений міст. Думали перше, що це дикі свині, які ходили стадами. Але по якімсь часі ми пізнали, що це поляки розставляються на засідку. Що робити? Куди нам тепер іти? Бо не знати, де вони всі засіли. Якщо нас почують і освітять ракетами, то згинемо. Будемо лежати тут на місці – можуть прийти до потока пити воду, і нас викриють. Питаю друг Хруща, що був ближче до мене: "Що робимо?" Він відповів: "Наказуй, ми виконаємо!" З огляду на те, що Чміль був дуже грубий, його би скоро зауважили в чистому полі, тож треба шукати якоїсь заслони. Від нас на яких сто метрів був маленький загайник, що вів до лісу, і який я знав, як свій сад. Отже, показую обом рукою на нього і починаємо човгатись туди. Крок за кроком, на ліктях і колінах просуваємось вперед. Я був перший, за мною Чміль, а Хрущ замикав колону Повзли на віддалі 10 м один від другого. Були ми вже на яких 20 метрів від корчів, як я вчув польську мову. Перед нами підслух, або застава. Лежимо тихо досить довго, коли чуємо: від моста іде трійка. Прозвучав оклик: "Гасло!" Відповіді ми не почули, але ті, що ішли, відповіли: "Не грай мармуліка, тут Вісла, Ясєк, цо, не познаєш Франка?" Доперва тепер ми почули: "Ту вяжа, подходзь, Франек". Це змінювалась застава. Отже, вже знаю, хто є на підслуху, і знаю їх кличку-гасло. Я заміряв втяти штучку і зловити поляків їх кличкою. Але Хрущ зі мною не погоджувався. Чміль був моєї думки, і Хрущ врешті-решт погодився. Він, як і я, був в польській уніформі, а Чміль був в большевицькій, тому ми його лишали позаду. Відлежуємо менш-більш час зміни, підносимось на весь зріст і йдемо прямо на підслух. Ми почули: "Гасло!" "Тут вяжа, цо, не познаєш, Франек?" – і заки вони опам'ятались, наші цівки автоматів були при їх боках. Роззброюємо їх, затикаємо їм уста шматами, стягаємо їм пояси від споднів, в'яжемо всіх трьох до якогось корча, забираємо їх зброю – і подаємось в сторону лісу. Ми вже були під Ямною, як небо освітили ракети та почулись поодинчі постріли. Чумак, як і Хрущ, хотіли тих поляків забрати з собою, але я був проти, бо завтра будуть шукати за ними, полізуть в села, а вони менше знають, як наші "баби". Це саме потвердив і провідник, як довідався, чию зброю ми принесли. Він лише сказав:

- Тебе поляки будуть два рази вішати, як зловлять!

- Перше мусять зловити! – відповідаю.

- Ті поляки також не думали, що будуть зловлені! – відповів провідник.

 

 

 

11-го липня я пішов з Монтиком і Явором до Арламова за якоюсь справою. Ми з Монтиком зайшли до хати, а Явора поставили на стійці під грушею в саду. Світити не казали, коли несподівано під вікном закляв хтось по-польськи. У вікні ми побачили купу поляків, які вже грюкали у двері, щоби господар відчиняв. Думаю собі: де Явір? Чому не стріляв, як побачив, що ідуть поляки? Кажемо господарю відчиняти двері, а ми оба стаємо за ними. Коли двері господар відчинив, закрив ними нас обох. Поляки кажуть світити світло. Вже крешуть сірник. Дивлюсь через шпару: на дворі є їх лише чотири, решта в хаті. Показую Монтикові рукою на двір. Він киває головою, що розуміє, і ми оба висмикуємось з сіней на двір. Котрийсь кричить: "Кто єст?" – але Монтик пускає серію в його сторону, я поправляю, і вскакуєм за хату. Зойк і крик на подвір'ї, з хати вибігають поляки, пускають ракету вгору, але нас не бачать, бо ми сховались. Чуємо, як за нами потихо кличе Явір: "Цяпко, Монтику, до мене! Тут Явір!" Пускаємо ще по серії, Явір стріляє з кріса, а ми бігом – і вже при Яворі. Взяли ноги "на серії", як ми жартома називали втечу, та побігли в ліс. За нами зчинилось пекло. Але ми вже були в лісі. Посідали передихнути і я питаю Явора: "Що ж за стійковий з тебе, що не повідомив нас про те, що ідуть поляки, чому не стріляв?" Явір відповів цілком логічно: "Вони вийшли з поля і прямо під хату. Стріляти – це було їх попередити, а вас зрадити. Я знав, що будете втікати, тоді я зможу вас обороняти!"

 

Монтик згодився, що краще не можна було зробити, і ми подались на квартиру, де вже чекали нас, заалярмовані пострілами.

 

Коли зголосили все провіднику, він каже :

- Це для вас всіх повинна бути наука. Республіка минулась, а поляки навчились воювати нашою методою. Треба глянути дійсності у вічі! Треба бути більше осторожному.

 

28-го липня провідник каже до мене:

- Цяпко, мені треба в перший район до провідника Орача! Кого візьмемо?

- На мою думку, друже провідник, треба нам взяти друзів Явора і Косаря, хай побачать перший район, вони там ще не були!

 

Провідник згодився на мою пропозицію, і ми без перешкод прийшли в перший район. Найперше – то шукаю друга Букву, щоби довідатись, як він чується без війська. Виявилось, що і він, призвичаївшись до більшої групи людей, чується як "осиротілий".

- Де Чміль? – питаю Букву, бо хотів би дещо більше довідатись, як впав провідник Летун!

- Пішов в терен, я покличу Оленя, він з ними був! – відповів Буква і пішов шукати за Оленем.

 

Коли той прийшов, ми посідали окремо, і він почав оповідати:

- Ми прийшли лісом за дня над шосе, що вело з Олешич на Ярослав. Здавалось, що в терені є спокій. Провідник, як завжди, ішов перший, а за ним ішли місцеві зв'язкові, що нас перепроваджували. Чміль ішов останній. Коли ми прийшли над шосе, провідник сказав: "Переходимо по-одинчо шосе, а в разі розбиття маємо зійтись під лісом, що видніє перед нами". З тими словами піднісся і пішов прямо на шосе. Вже минув його, як зі всіх сторін заграли кулемети. Поляки лежали замасковані. Ми побачили, як він впав, думали, що заліг Але знаку життя не було. Поляки били зі всієї зброї, вже по нас, не даючи нам піднести голови. Ми мусили цофнутись до лісу і звідтам бачили, як вони піднесли провідника, його наплечник і понесли до своєї групи, що була схована дальше в полях. Ми долучили до якоїсь групи та дістались щасливо до нашого терену – скінчив розповідати друг Олень.

- Чи провідник мусив іти перший? Чому не ішов Чміль або зв'язкові? Не можна було тому запобігти? – питаю.

- Хто знав, що таке станеться? – відповів друг Олень.

 

А я подумав, що коли б я був там, того не сталобся. На його місці був би я, не він. Я ніколи його не пускав попереду, навіть часто з Чмілем сперечались, що той ніколи не візьме наплечника від провідника. А він ніколи не наказував сам. Його треба було змушувати віддати кому-небудь наплечник, який носив замість торби. Там була вся його канцелярія. Я подякував Оленеві. Ми вийшли в ліс, де під Княжичами стояли сотні Бурлаки, Крилача-Сухого і Стаха. Кажу провідникові, що іду між своїх односельчан. Він попрямував до почоту. Ясень розповідав мені, як спалили наше село, мою хату, в якій вже жив якийсь поляк. Хомик знову – як він тримав заставу від Мивкова на гостинці. Розповіли, що покарали на горло подляхових собак і Сиву, шукали за Боднаром, але він десь сховався. Коли ми так собі розмовляли, стійка дала знати, що в лісі є поляки. Тому що день був дуже гарний, сотні розложились завчасу колом і відпочивали в холодку зеленого листя, в молодому загайнику. Сотні поставили в остре поготівля, і я пішов до почоту, до провідника. Там якраз точилась дискусія, хто має перебрати команду. Як я довідавсь пізніше, командира Бурлаки не було, пішов на стрічу з жінкою. Команду передав командиру Крилачеві. Там був і провідник Вишинський, кум провідника Григора, який мав протекції всюди і займався господарським сектором. Він вперся, що він є старшим за рангом і має перебрати сотні. Провідник Потап спитав командира Крилача, кому Бурлака передав команду. Почувши у відповідь, що йому, Крилачу, провідник Потап сказав:

- Беріть команду, як вам наказано, а з тим "паяцом" я собі пораджу!

 

 

 

А був вже час. На заставі заграв кулемет. Крилач видав наказ розімкнути кругову оборону і в середину утвореної підкови пустити поляків. Поляки, як звичайно, побачивши, що застава втікає, погнались за нею, а коли опам'ятались, було запізно. Їх товкли зі всіх сторін, замикаючи вихід з підкови. Поляки, втікали хто куди, під захист густих корчів. Наші за ними не гнались, а викінчували тих, що остались в мішку. Виник бою: вісім забитих (а може, і більше; ніхто не шукав по корчах), шість полонених, двоє поранених. Цим наші санітари зробили перев'язки, і всіх відпущено. З нашої сторони впав один, командир Зруб, колишній інструктор вишкільної сотні У ПА, що викладав нам зброєзнавство. Кулю дістав ззаду в плечі. Досліджень не було. Міг дістати від своїх, від поляків, або просто загинути від рикошетної кулі, що шукала жертви. Поховано його таки в лісі, тимчасово. Мали забрати його потім в рідну Бірщанщину. Але іронія льосу. На другий день приїхали поляки шукати за своїми вбитими, знайшли свіжу могилу командира і забрали його тіло разом з тілами своїх вояків і вивезли в Перемишль. Ніхто не знає, чи вони поховали його разом зі своїми, чи окремо. Але ті, що ховали командира, не знали, що ховають його на криївці-магазині, де весною замагазиновано привезені з Любачівщини реактивні боєприпаси Ф-1, дарунок для Бірчі, й Ф-2.

 

Про цей випадок я довідався доперва 1947 року, в тюрмі, коли туди попав і станичний з с. Курманичі, якого за провал криївки засудили на кару смерті, і її мав виконати бойовик Чміль, але він увільнив станичного, бо були знайомими. А станичний отримав від поляків десять літ тюрми, мабуть, уласкавлений, бо помагав їм зраджуючи нас.

 

Коли ми вернулись в село, прогнавши поляків, провідник Орач каже до Букви і Сокола:

- Чи ви оба не бачите, що Цяпка ходить обутий, а босі сліди лишає? Підіть до магазину і витягніть чоботи і убрання!

 

Коли мене вбрали і взули і я прийшов до провідника Потапа показатись, оба провідники зажартували:

- Тепер уважай, хлопе, бо як побачать тебе поляки, будуть думати, що то якийсь "офіцер" і спрямують на тебе всю свою зброю!

- Чому? – питаю. – Хіба щоби відібрати собі назад свої чоботи і убрання?

- Це не їх! – відповів провідник Орач. – Це робили наші шевці і кравці зі здобутого матеріалу.

- Все одно – з їх магазину, – відповідаю.

- Тепер маєш рацію! З їх магазину, який ми купили за наші асигнації. Україна їм поверне колись, як буде вільна! – докинув Орач, сміючись.

 

Ми вийшли на день в ліс коло присілка, чи лісничівки, званий "Жупа", і взялись за чищення зброї. До мене підійшов друг Олень і каже:

- Як хочеш, Цяпко, дам тобі нове ППШ-е, прямо з магазину!

- Ти сам вибирав чи тобі видали? – питаю жартом.

- Сам вибирав і справджував, працює як годинник! – і вручив мені автомат, дійсно новенький, ще пахла на нім фарба. Гарна штука! Справджую замок, а Олень каже:

- Оглядаєш, як коня на ярмарку? Хочеш – він твій! Як я кажу, що добрий, то добрий!

- Щиро дякую, друже, беру, бо з моєї цівки набої летять вже напоперек, цівка вже цілком розбилась, але скажи мені його історію! – прошу його.

- Історія проста! – каже Олень, сідаючи коло мене.

- Одного дня, не пам'ятаю котрого, пішов я в село Авсманичі за чимсь. Входжу в хату, а там сидить собі пан поручик і попиває молоко. Я віддав честь, а він мене питає: "Цо пан тутай робі?" Я попросту сказав, що прийшов за ним, взяв його зброю і його самого перед себе, та дав драпака в потічок, що був за хатою, а відтак на Корінець поза Фредрополь, звідки він вийшов, і привів поляка до провідника на балачку! Ось і ціла історія автомата, – закінчив друг Олень.

- А що з поручиком? – питаю з цікавості.

- Хіба сидить в тюрмі, що продав бандерівцю автомата! – відповів Олень.

- Чи хоч сказав вам щось цікавого? – питаю.

- То що і всі, що воюють з нами, бо не мають виходу. Їх женуть руські старшини в польських мундирах!

 

По поверненні з вишколу я вже не брав своєї десятизарядки, бо не ходив у далекі рейди, а між хатами і на короткій віддалі певніший автомат. Змінюю лише пояс у ньому на свій шкіряний, бо цей мав партяний, як кожний російський автомат.

 

Був кінець серпня. Ми знову з сотнями Бурлаки і Крилача-Сухого та Стаха. В той час боївка першого району зловила трьох польських розвідників, які удавали, що втікають з табору полонених, що знаходився в Негрибці, коло Пикулич-Перемишля. Їх взято на окреме переслухання. Одного взяв провідник Потап, другого – провідник Орач, а третього – провідник Пугач який був з нами рівнож. Всі три казали, що є німцями. Коли провідники зайнялись нима, я пішов між своїх односельчан, до сотень. Стрінувсь з Ясенем і Вовком. Хомик був десь на розвідці. Левко рівнож пішов десь з Комаром. Ми посідали, і я почав випитувати, як іде воячка. Оба ствердили, що поки-що горуємо ми, хоч тут і там гинуть наші вояки. Тож я попросив, щоби мені оповіли про останній бій, який вели в Явірнику Руськім. Ясень погодився:

- 1-го серпня ми прийшли в гості до командира Громенка. Він не був дуже радий, бо ми зайшли в Явірник Руський, а він сидів зі своєю сотнею в лісі. Нарікав, що ми його розконспіровуємо. Але сам знаєш Бурлаку. В лісі сидить лише як треба або мусить. Та зараз зранку донесено, що із-за Сяну йдуть поляки. Рівнож з сторони Бірчі доносили, що і звідтам іде польське військо. Командир Бурлака поїхав в ліс, де були командири Байда і Громенко. Рішено, що не пустять поляків в село. Розробили план акції. Сотня Бурлаки лишилась в селі. Сотня Крилача зайняла позиції на полях, добре маскуючись, а Громенко зробив сильні застави від лісу, щоби не пустити поляків, які йдуть від Сяну. Сотня Стаха була в резерві, замаскована рівнож в полях. Не знати було, звідки поляки вдарять. Поляки прийшли від Жугатина-Котів і вдарили на сотню Бурлаки в селі. Бурлака, підпустивши їх близько, заатакував поляків збоку і нагнав їх на становища Крилача. Коли вони дістали доброго прочуханця, обі наші сотні почали заходити кругом від Ясенова, де чекали на тих, що підуть з сторони Делягови, не натрафивши на Громенкову сотню Яра. Повним маршем спішили на відсіч полякам, що були між нами а селом Явірником Руським. Вогонь кулеметів Громенка прикував неприятеля до землі. Тоді сотні Бурлаки і Крилача-Сухого, як рівнож резервна сотня Стаха, вдарили по поляках з такою силою, що поляки нехотячи з’єднались з тою групою, що ішла з Делягови. Командир Громенко за той час обсадив присілок Копань, так що привітали поляків на полях кулеметами зі всіх сторін. Полякам не осталось нічого іншого, як показати п'яти, що і зробили, залишаючи на полі бою 86 вбитих та кількох поранених, що піднесли руки вгору Бій закінчився цілковитою нашою перемогою. Ми втратили трьох убитими, двох наших було легко ранено, а командир Громенко – ройового Лозу вбитим і ще одного тяжко раненим, – закінчив Ясень. Вовк лише додав:

- Я думаю, що поляки нам того легко не забудуть, бо і Бурлака став осторожнішим, більше товче нас в лісі!

 

Побувши в колі односельчан, я завжди чувся освіженим. Забувались почуття туги за рідним селом, за родиною, хоч ніхто і ніколи не позбувався тої стихійно вродженої любові до рідних місць, до місця свого народження. І хоч тут, між своїми людьми, друзями, я знаходив своє місце, тепле, родинне, одначе десь на дні душі чув, самотність, чув що щось гнітить душу, що чогось бракує.

 

Вернув до своєї групи вже десь під вечір. Провідники дальше випитували німців та час до часу лишали їх під охороною, а самі сходились на консультацію, порівнювали розповіді і приготовляли їм нові запитання, в яких ті запутувались, і врешті котрийсь мусить заломатись. Бо, як казав провідник Потап, мені не подобалось відразу те, що вони володіють добре українською мовою.

 

Вечеряли таки в Курманичах. Полонених тримали під стійкою, не даючись їм комунікуватись – одним словом, окремо. На другий день почалось наново випитування; я б сказав, що більше перепитування, як допитування. Ніхто не тиснув на них. Як виявилось, один лише був дійсно полоненим з Негрибки. Другого російська контррозвідка, шефом якої був майор Гриценко, звербувала в Східній Німеччині, третій був звербований рівнож у Східній Німеччині. Всі три зійшлися разом і познайомились доперва як привезли їх автом до Ряшева, на консультацію з майором Гриценком. Одне було правдиве і не викликало сумніву – це майор Гриценко.

 

Слідство тяглось майже цілий тиждень. Щодня провідники довідувались щось нового про те, як їх вербовано. Їм казано говорити, що вони є жидами, які втікають з Ізраїлю, бо там їх чекає тюрма, англійці дуже зле з жидами поводяться. Хочуть дістатись до СССР. Хоч провідник їм не вірив, але слухав їх балачок, кажучи, що він має час. Вияснилося, що їх вчили української мови в Східній Німеччині, де їх тренували також, як мають в разі чого брехати. Вони точно описали майора Гриценка, це одне співпадало до йоти. Чи я міг тоді передбачати, що колись стану сам перед ним? Та у світі всіляко буває.

 

Кінець кінців вони признались. Один був дійсно полоненим з Негрибки, якого поляки звільнили, вивезли до Східної Німеччини і там тренували. Він хотів побачити СРСР. Другий був німцем, що походив з колонії на Україні і останньо жив у Східній Німеччині. Вже давно працював у розвідці, ще за Гітлера, був професіоналом. Третій казав, що хотів переконатись, чи дійсно є правдою, те що кажуть поворотці додому про рух спротиву в Польщі і Україні, а за фахом він є кореспондентом. Документи всі дістали у Східній Німеччині. Відтак їх перевезено літаком до Ряшева, звідки, по інструкціях майора Гриценка, УБП привезло їх автом до Перемишля, а відтак в селі Вітошинці їх пущено. Коли зайшли щось з'їсти в селі Княжичі, їх зловила боївка першого району. Нічого ще не провірили, нічого ще не бачили і до нічого не могли признаватись. При вечері провідники почали радитись, що з ними робити. Пропозиція Орача: того що хотів бачити СССР, пустити через кордон, нехай там з ним собі большевики поговорять. За півгодини він буде на НКВД, або в пеклі. Того, що дав згоду і є фаховим розвідником, зліквідувати ще нині. Щодо третього, Орач не мав певності, як вчинити. На думку Пугача, того, що хотів бачити СССР, треба туди пустити, того, що є розвідником, зліквідувати, а третього, що хотів бачити дійсність нашої боротьби, залишити і дати йому ту можливість, а потім через Карпати помогти йому вернутися до Західної Німеччини, може, що світу про нас розкаже!

- Оба маєте рацію щодо двох! – підсумував Потап. – А хто буде тим третім бавитися? Ми маємо і без того повні руки роботи! Коли ми покажемо йому наші сили, переконаємо, за що боремось і яка наша ціль, може бути користь з нього, а до чехословацької границі не так і тяжко буде його доставити, на це маємо ПЖ! (польову жандармерію), а звідти він дорогу вже знайде сам! – каже провідник Пугач переконливо. На цьому і погодились.

 

Ще того самого дня розвідника розстріляно, а другого пущено на кордон, де за кілька хвилин вили сирени і, напевно, НКВД мало його в руках, а від них видістатись нелегко, навіть як він буде твердити, що є шпигуном. Третій мав нагоду бачити сотні скорше, як ми думали. Ранком розвідка донесла, що з Перемишля ідуть поляки. Ми вийшли в ліс і там зустріли сотні Бурлаки, Крилача-Сухого і Стаха. Оголошено остре поготівля, а по годині в селі вчинився крик і плач, мужчини втікали в сторону лісу. До лісу прибіг хлопець і сказав, що з військом є і УБП, яке арештує хлопів. Вже мають зловлених шістьох, яких прив'язали на возі. Командири зробили коротку нараду, і вже одна сотня пішла під Барандьовичі, а друга – від Княжич. Крилач мав завдання замкнути полякам дорогу до Фредрополя, а Стах – до Перемишля. Сотня Бурлаки заатакувала поляків в селі Курманичі, перше тих, що бігли за мужчинами. Решта поляків, побачивши, що нема жартів, пішла вросзіч на поля від Княжич, де їх привітала сотня Стаха. Тепер всі пігнали в сторону Фредрополя, де їх стримувала сотня Крилача. УБП, почувши стрілянину, погнала коней і хотіли втекти зі зловленими мужчинами, але їм заступила дорогу сотня Стаха, при якій були бойовики першого району. Поклали трупом всіх шість убеків, звільнили мужчин і побігли за тими, що втікали до Перемишля попри Фредропіль. На місці бою лишилось шість забитих убеків, чотири вояки і шістнадцят полонених, які піднесли руки вгору. Їх звільнено, на здивування нашого німця, який сказав:

- Таж вони завтра підуть знову на вас і будуть по вас стріляти!

 

Провідник відповів йому:

- Так, то правда! Ми то знаємо, але в нас нема таборів полонених, а не можемо карати смертю всіх, кого женуть силою проти нас! Ми караємо смертю лише тих, хто вбиває невинне населення, грабує його майно або ґвалтує жінок і дівчат!

 

Як мені відомо, німцем зайнялась ПЖ командира Стаха, яка відходила вже на стало в Карпати, вишкіл їм скінчився. А що далі – мені невідомо. Мабуть, і перейшов, мабуть, і щось написав, бо про нас писано багато в Німеччині.

 

Ми вибрались в другий район. Було 7-го вересня, коли ми стали в с. Макова на вечерю. Ще не розсілись добре, як в село почали входити сотні командирів Бурлаки і Крилача-Сухого. Ми довідались від них, що завтра відбудеться Свято зброї, над селами Ямна Горішня і Грозява Горішня. Прошу стійкового рою Чумака, щоби нас збудив, як будуть відходити в ліс. Обіцяв, але обіцянки не дотримав. Розбудило нас сходяче сонце – вже 8-го вересня. Ми пішли в сторону лісу, розмовляючи про останні події в Перемищині.

 

Так ми зайшли недалеко Ямни Горішньої, і провідник скомандував відпочинок, бо, як казав, маємо досить часу, нема чого спішитись.

 

Ми зійшли зі стежки, якою йшли, може, з 50 м та розмістились як хто, сіли на траві або лягли горілиць, виставляючи лише підслух.

 

Лежачи на землі, мені причулось, що чую тупіт ніг. Кажу про це провіднику, коли в тім моменті прийшов і підслуховий та каже, що чув якісь голоси. Провідник вислав мене перевірити, може, це хтось із наших спішить в ту саму сторону, що і ми. Я пішов у вказаному стійковим напрямі, і на стежці, якою ми ішли, мені кинулись в очі свіжі сліди поляків. Виразно було видно сліди черевиків, які носили поляки. Гумові, американські.

 

- Бери Сливку і перевір околицю докладно, але будьте уважні! – сказав до мене провідник. Ми пішли удвійку. Чим глибше ми ішли потоком, тим більше було видно польських слідів. Всі сліди прямували в сторону Ямни Горішньої. Ми завернули і розповідаємо, що бачили. Провідник, подумавши, каже:

- Підемо їх слідами, не будуть сподіватись нас за своїми спинами!

 

Так і робимо. Перетинаємо потік, і прямуємо не в сторону Ямни, а до Бориславки і Ямни Долішньої. Минаємо десятки стежок, але тепер ліс перешитий, як шахівниця. Одним словом, ішли зі всіх сторін, і всі в сторону Ямни Горішньої. Затримавшись в одному місці, провідник каже до мене:

- Бери, Цяпко, Лева та перевірте крайчики лісу, понад поля. Може, дещо зорієнтуємося. Може, вони, перейшовши лісом, подались в сторону Бірчі?

 

Ми пішли. Підсуваємось щораз ближче до краю лісу, вже бачимо поле, коли моїм очам показалась група вояків. Затримую рукою Лева: приглядаємось, хто іде. Лев каже: "Це поляки!" І мені видалося, що ідуть поляки. Обсервуємо, щоби побачити, як їх багато. Та раптово я зауважив між ними на віддалі 50-ти м командира Журавля, брата Ластівки. Передня лінія в польській уніформі – це його вояки. Кажу Левові йти до провідника і решту, а сам кричу:

- Друже командир! Тут Цяпка!

 

Він, побачивши мене, затримав своє військо і питає:

- Що ви тут робите самі? Що сталось? Де Потап?

 

Я коротко оповів, що і як, та ось підійшов і сам провідник. Тепер чотовий розставив своє військо в оборонній позиції, а ми посідали і давай обговорювати ситуацію. За його словами, вони минули польську заставу за Трійцею і йшли злучитися з сотнею в Ямні Горішній, щоби взяти участь у Святі зброї. Не минуло і півгодини, як прибіг стрілець з підслуху і повідомив, що лісом в сторону Арламова ідуть поляки. Провідник сказав:

- Нема сумніву, що поляки довідались про концетрацію наших сил, і стягають свої сили. Шукають нас в потоках, там, де ми варимо харчі, там, де є вода.

 

Раптово десь в Ямні або в Грозяві, заграв наш кулемет МГ-42, бо серія була одна, тяглиста. У відповідь почувся польський "дехтяр", стріляв, якби хтось тягнув патиком по паркані. Будучи вічно в бою, людина розрізняє свій і чужий кулемет. Наші, як стріляють, то заощаджують набої, серія є коротка. Поляки ж стріляють зі страхом, серії довгі. Ще не забув слів командира Волі з вишколу. Журавель витяг мапу і каже до провідника:

- Я не думаю, що сотні будуть в Грозяві Горішній, як знають, що військо концентрує свої сили довкола них. Я думаю, що вони змінили своє місце. Дайте Цяпку, і я дам двох стрільців нехай перевірять гору 303, так звану "Тінь", а як їх там нема, то нехай ідуть на гору Розгань або Мшанець!

 

Він показує мені на мапі, я приглядаюсь, вже бачу, як туди дістатись, тож беру визначених стрільців і рушаємо. Ми не ішли, а бігли, маючи відчинені очі і вуха. Перетинаємо десятки потоків, всюди видно стоптані трави, але ні наших, ні поляків ніде не стрічаєм. Обійшли всі три гори та вертаємо до своїх. Перед нами був глибокий потік, через який було звалено грубе дерево. Мабуть, звалили недавно, бо ще було зелене. Щоби не лізти в потік, я прямую на нього, а за мною оба стрільці. Вже був ногою на дереві, як нижче в потоці почалась рухатись висока трава, а в ній я побачив кілька шапок "антків". Не було часу їх числити. Даю рукою знак до відвороту, біжимо над поля попід самі хати, щоби дістатись до своїх. Зголошую, що бачив, а провідник зробив висновок: шукають попри потоках, вже знають, де ми живемо, і шукають дуже тихо, щоби нас не сполошити. Ще не скінчив своєї думки, як десь там над Арламовом чи Грозявою зацокотіли кулемети і гахнули вибухи гранат. Одним словом, заговорила зброя, наша і ворожа. Лежимо і вслухаємося в клекотіння. Бажаємо нашим перемоги, бо нічим іншим помогти їм не можемо. Бій тривав з перервами, то пригасав, то знову прибирав на силі, видно було, що поляки атакували, а наші боронились. Вже минула одна година, коли до нас долетіло громоподібне "Слаааавв!" – і вибухи гранат, як канонада. Командир Журавель каже з усмішкою: "Наші пішли в атаку!

 

Ми повеселішали. Ми чули тепер виразно, що стріляє лише одна сторона. Видно, поляки втікають, бо бій віддаляється. Чути ще час до часу гранати, поодинчі постріли з кріса, мабуть, стрільці полюють вже за втікачами. Ми були вже певні в нашій перемозі. Командир дав наказ збиратися до відмаршу, бо, як казав, там не маємо вже чого іти, вертаємо над Тисову, хтось нас знайде. Не стрічаючи ніякої перешкоди, над вечір ми залягли над Тисовою в малім загайнику і чекали вісток з поля бою. Журавель не помилився. Десь коло 21-ої в село прийшла стежа сотні Ластівки, шукати за Журавлем. Коли прийшли до чотового, він запитав про перебіг бою. Вони відповіли менш-більш так:

- З самого ранку ми працювали при монтуванні трибуни до Свята зброї, яке мало відбутися на поляні між Грозявою Горішньою та Ямною Горішньою, в так званій "Сімці" (назва лісу). Тут стежі донесли, що поляки появились в Ямні, де їх обстріляла наша стежа. Бурлака зібрав командирів і почав радитись. Тим часом стежа донесла, що від кордону з Арламова вийшла група большевик і скільки – вони не знають. На трибуні вже майоріли наші прапори. Бурлака не позволив їх стягнути, кажучи: "Нині є наше Свято зброї, хай прапори майоріють і додають нам сили. Мй не відступаєм нікуди!" Сотні зайняли позиції в грубому лісі від Войткови і Грозяви, скеровуючи зброю на поляну, де була трибуна. Командир Крилач розмістив свою сотню на краю лісу, напроти трибуни, маючи з лівої сторони сотню командира Бурлаки, а на правому – сотню командира Ластівки і одну чоту сотні Громенка. Всі не змогли прибути. Від сторони Ямни показались поляки, які з бравурою влетіли на поляну, а, побачивши пусту трибуну з розвіяними на вітрі прапорами, якби завмерли. Тим часом як їхні задні лінії пхались на них. Тоді сотня Крилача відкрила по них вогонь зі всієї зброї, а спеціально призначені стрільці закидали поляків гранатами. Поляки вицофались під прикриттям лісу, лишаючи на поляні вбитих і поранених. В той час друга частина поляків разом з большевиками натиснули на сотню Крилача, яка почала відступати на заздалегідь приготовані для неї позиції. Поляки і большевики, побачивши, що сотня відступає, з криком "уррра", кинулись купою за втікаючими. На це тільки і чекав командир Бурлака зі своєю сотнею. Коли ворог підійшов до лісу, на нього посипався град куль, гранат і голосне "слава", що стрясло лісом і поляною. Здавалось, що від того громового вигуку, повіяли вище наші прапори. Ворог не витримав, залишивши своїх вбитих, почав втікати в сторону Арламова, де вже командир Ластівка пражив по ньому. Між відступаючими виникло замішання, почали втікати хто де, а сотні погнались за ними. Грубий ліс давав прикриття стрільцям, які стоячи стріляли навздогін втікаючим. Так їх гнали аж до границі, куди втікали поляки і большевики разом. На другий день большевики автами доставили поляків до Перемишля. Вони залишили на полі бою 83 вбитих і, як признались самі, 121 пораненого. Як нам оповідали пізніше люди Арламова і Ямни, цілу ніч було чути зойки поранених та крики "рятунку". Так закінчилося Свято зброї, зброї, яка в руках повстанців карала загарбників-наїздників на своїй землі. З нашої сторони був один загиблий з сотні Крилача. Він був поранений, відлучившись, дійшов до села Арламова і просив там помочі. А батько і син замордували його (як казали на слідстві), щоб заволодіти його пістолею. Оба повисли на гіляці за свій ганебний вчинок.

 

З Тисови ми пішли знову в перший район, де пробули лише кілька днів. Провідник Пугач скаржився:

- Іде зима, а де я поставлю машинку, на пняку?

 

Його підтримав і провідник Потап:

- В мене жінка і син, а де я її сховаю, як поляки схочуть вивезти людей з Макови до решти? Або хтось сипне? Тож нам потрібна криївка.

 

Отже, рішили, що як підемо в другий район, будемо шукати місця під криївку. Так і робимо. Знайшли таке місце між селами Ямна Долішня-Бориславка і Макова-Ліщини. Воно було між висотами Запуст-122 і Канасор-533, на горбочку. Під ним протікав потічок, що спливав до річки, яка ішла від горба Канасор і впадала до одної з приток Вигора, що плила через Макову. Комендант Нечай поділив свою групу на дві частини. Одна, де були провідники Потап і Пугач, комендант Нечай і нас шість бойовиків копала криївку, зарившись в лісі на час, доки криївка не була замаскована. Друг Чміль і сільські майстри з села Ямна розбирали старі хати і готували зруб, щоб як тільки будуть готові ями, зруб помістити туди і закопати. Провідник Борис і його заступник Чорний та решта боївки мали нам доставляти інформацію, харчі та пильнувати терен. Але не так легко було виконати заплановане. В половині жовтня нас повідомили, що поляки вирушили в терен, також і на ліс, де ми копаємо собі, як казав Лис, "гріб". Кидаємо роботу і сидимо в гущавнику та обсервуємо свою працю. Провідник казав на деревах порозвішувати годинники, свій далековид:

- Завжди знайдеться хтось, що злакомиться на якусь річ, тоді будемо знати, що нас викрили. Бували вже випадки, що поляки зауважували будову криївки, але відразу не чіпали, а чекали, аж буде викінчена і заселена, а тоді брали її мешканців – тепленькими".

 

Десь вже о 10-й годині ми вчули постріли в лісі. Це був знак, що поляки увійшли в ліс. Стріляли раз туn, раз там, але все далеко від нас. О 12-й годині ми почули, як стрілили десь близько. Я пішов на підслух від дороги, що веде з Ліщин на Макову. Замаскувавшись в корчах, слухаю. Чую, що дорогою іде військо. Нараз я почув шмер недалеко себе. Перетворююсь цілий в слух і тут бачу, що на яких 25-метрів переді мною рухаються трава і гіляки. Приглядаюсь: хтось підсувається, на голові шапка, замаєна зеленю. "Поляк-розвідник", майнула мені думка. Віддих в мене завмер, але він пошукав в потоці, видно, слідів, вийшов на берег та дав знати тим, що були на дорозі, і всі подались другим берегом потічка в нашу сторону. Спішу щосили вгору і повідомляю, що другим боком ідуть поляки. Ми насторожились. Знайдуть чи не знайдуть? Обсервуємо місце криївки, але там спокій. Поляки пішли вгору на Сташів, і ми зітхнули з полегшенням. О 13-й годині провідник каже до мене:

- Цяпко, бери Лиса і Монтика. Підіть над Риботичі і погляньте, що там робиться!

 

Ми пішли. Щасливо дістались на гору, так звану Ростикальна, і почали обсервувати Риботичі. Там були військові кухні. З боку Вугник на дорозі курилось, їхали тягарові авта, але чи з військом, чи порожні по військо, не можна було побачити, бо були закриті брезентом. Пообсервувавши, ми пішли в напрямі дороги що вела з Макови на Ліщини чи Ямну, і побачили, що збоку на гору, де ми були з одного потічка почали виходити поляки. Ми пустились бігом, злетіли на дорогу та подались в сторону нашої криївки. Коли чую, як позаду Монтик каже: "Скорше біжіть, за нами ідуть поляки!" Ми приспішили крок. Вже вскакуємо на стежку, яка нас заведе до наших, як зауважую стрілку, зроблену з галузки ліщини і спрямовану на нашу дорогу. Завертаю, скеровую стрілку вгору по дорозі, а ми, скрившись в корчах, обсервуємо, що буде дальше. Зі стежкою зрівнялись поляки. Старшина подивився на мапу і на стрілку, покрутив головою і махнув рукою. Військо пішло дальше, а ми побігли до своїх. Оповідаю провідникові, що сталось. За півгодини чуємо, що польське військо пішло тою самою стежкою, що і перша група. На висоті Запусти обі групи стрінулись і подались в сторону Риботич, не підозріваючи, що їх обсервують ті, що їх злучили. Наша праця врятована. Провідник лише пожартував, як звичайно в таких випадках:

- Маєш, Цяпко, більше щастя, як розуму!

- Дякую Богу за те! – відповідаю.

 

Тепер ми взялись за роботу на повну силу. І був час. Найгірше було встановлювати комин з дуплавого дерева, який був і тяжкий, і грубий. Але що не робиться, як треба. Чміль зробив помилку в обмірюванні отво­ру в магазині для бочки нафти, і прийшлось нам його розширювати. Ночами ми ходили до с. Бориславка, здирали гибльовані дошки з одної хати, чи плебанії, і оббивали ними всередині стіни криїки. Коли все було готове, ми замаскували криївку і пішли між люди. Ходили чутки, що ми вже не живемо. Тож можете собі уявити, яка була радість, що ми живі. Та не тільки в цьому була причина. За нашої неприсутності, поляки заложили дві станиці – пляцуфкі ВОП (Войско охрони пограніча). Одну – в Кальварії Паславській, другу – у Войткові. Мені не було зрозуміле, як наше командування УПА могло це допустити. З тою думкою я носивсь довго, аж не витримав і спитав провідника:

- Друже провідник, скажіть мені, якщо можете, чому не зліквідовано ті станиці в зародку, а дали їм загніздитись і обкопатись?

- Тому, Цяпко, що це коштувало б жертв не тільки нам, але і цивільному населенню. Поляки вже зміцнились і привели б ще більші сили, а тоді ми б не могли так свобідно пересуватись, як робимо це ще тепер!

 

Одним словом, ми слабли і приймали ситуацію, яку нам зсипала доля – або, як казав друг Буква, Мойра. В нашому терені в с. Лімна поляки арештували (підкинули йому гранати) батька провідника Вишинського, о. Гамілку, і посадили його на УБП в Перемишлі. Вишинський почав робити старання, щоби викупити батька. Але полякам не розходилось про батька, а про Вишинського, який, як я вже писав скорше, був референтом господарським, а останньо, як казав провідник Потап, і референтом фінансовим. Мав велику протекцію в провідника Григора, бо був його кумом. Тому так всюди підскакував, за словами Потала, "був як паяц". Був вже листопад. Після арешту батька його родина, а це мати і сестра, переїхали з Лімни до Грозяви, в долішній кінець. Там часто бувало польське військо з Войткови чи Бірчі. Лазило по всіх хатах, очевидно, але, як донесли нам люди, там пересиджувало якнайдовше. Ходили чутки, що в той час бував у хаті й Вишинський. Почались частіші наскоки на наші квартири, хоч без результатів, бо ми береглись добре. А з тим росло підозріння. Хто сипле? Вишинський? Його сестра? Вона ніде не ходить, але може довідатись від брата дуже легко! До мене звернувся провідник Борис:

- Ви, Цяпко, близько провідника Потала. Зверніть йому увагу на це, що ми знаємо. Бо я не можу, не маючи підстав, а вам обійдеться нічим!

 

 

 

Обіцяю йому, бо в Грозяві мав багато знайомих, зокрема через друга Монтика. Його братова була полька, родом з Варшави, або, як її кликали, варшав'янка. Вона видалась за Монтикового брата, як він служив у війську у Варшаві, і прийшла жити з ним на село. Весною 45-го року, як польска банда напала на село Грозява, разом з мужчинами села вбили і її мужа, Монтикового брата. Вона душею і тілом ненавиділа польське військо, називала його "московським". Ми часто там з Монтиком заходили та говорили на різні теми. Це вже не була собі яка-набудь жінка. Мала освіту. Не треба було бути психологом, щоб відгадати, що за тим суворим поглядом, яким вона обкидувала нас, вояків УПА, за лаконічністю її мови, за дивними манерами панюсі крилася таємна сила, що змушувала нас, мужчин, мріяти про береги щастя в обіймах таких жінок. Мала одну слабість – кохалася до глибини душі в командирі Бурлаці. Він став для неї "чародієм", хоч знала, що він жонатий. Дочка її вчилась дальше у Варшаві та перебувала в її родини, приїжджала хіба раз в рік, на Різдвяні свята. На жаль, я не мав змоги її бачити, знав тільки з оповідань матері. Тож, маючи тепер трохи вільного часу по будові криївки (бо провідники взятись за звіти), я пішов в село з бойовиками і зайшов до Монтикової братової. Вона привітала мене словами:

- Яка з вас Служба безпеки, що позволяє зрадникам ходити по тій землі?

 

Я був приголомшений її словами, тож запитав якнайделікатніше:

- Про що ви говорите? Які зрадники?

 

Вона відрубала просто з моста:

- Не валяйте дурака, що не знаєте, про кого я говорю! Знає і провідник Борис! – і продовжувала сипати словами, як зі скоростріла: – Батько Вишинського звільнений з тюрми, але не є вдома, а на ВОП-у відправляє Служби Божі для них! Що говорить батько з сином, один на службі в поляків, другий – на службі в УПА?

 

Це було для мене приголомшення, ще ніхто не знав, що батько Вишинського звільнений. Але не удаю, заскоченого, питаю:

- А що більше знаєте, це вже для нас стара байка!

- Знаю багато, але не скажу вам, скажу провідникові Борису, як тут прийде! Голос її тремтів, і деякі слова застрягали в горлі від припливу емоцій. Коли говорила про поляків, не могла втамувати свого хвилювання. Як закохана жінка. Але тут не була закоханість, а ненависть. "Вони вбили мені мужа і батька моєї доні", – не раз казала. Може, якби вбили півсела, а її мужа залишили в живих, була б щаслива, не ненавиділа б, а помагала б їм. Хто його знає. Вертаю до колиби провідника Бориса, а в голові гуділи слова варшав'янки: "Яке з вас СБ? Батько Вишинського на ВОП-у. Про що говорять батько і син?" Так про що говорять? Але відповіді нема. Говорю все провідникові Борису. Він аж за голову зловився. Каже: "Мусимо говорити з провідником Потапом, і то ще нині!" Так і робимо. Використовуємо, що має трохи часу, бо відірвався від звітів. Вислухав нас і каже: "Дайте мені докази! Без них нічого не можу зробити, хоч я є тепер окружним СБ! Підозрювати вам вільно і мене, а докази? Де маєте? Бабські здогади! Дайте йому ангела-хоронителя, а зловите на гарячому – тоді я його сам на гілляку підтягну, не поможе "протекція"!"

 

Хочу розкрити ще один секрет. До хати родини Вишинського, нам, бойовикам, і взагалі нікому не вільно було заходити, щоби не стягати підозріння.

 

Одного разу перебуваю в колибі з провідником Потапом. Бойовики Бориса йшли в село Грозяву, попросився і я. Провідник позволив. В селі бойовики пішли за своїми справами, а я вступив сюди і туди, та, переходячи попри хату Гамілки, я увійшов до сіней! Мені загородила дорогу, відчинивши двері з кімнати, сестра Вишинського Оленка. А побачивши мене, питає:

- Ви не знаєте, друже Цяпко, що до нас вам не вільно заходити?

- Тож удаю, що помилився, і кажу:

- Перепрошую, помилився. Давно в селі не був, – і виходжу з сіней, але я зауважив в хаті, як вона відчиняла двері, незнайомого чоловіка. Випасеного як бугай, коротко підстриженого, так як ходять большевики. Нічого не кажу, опускаю хату і спішу до сусідньої, де були дівчата, з якими я добре знався. В розмові їх питаю:

- Ви не знаєте, хто в Оленки мешкає?

- Як ми маємо знати? Там завжди хтось є з поляків! – була відповідь. І знову думки. Для нас двері замикаються, а для поляків? Вернувшись до квартири, при розмові з провідником Потапом кажу:

- Друже провідник, хочу щось запитати. Відповісте – добре, а ні – то друге добре. Чи ви знаєте, хто в Оленки квартирує?

 

Провідник подивився на мене і відповів питанням:

- А як ви знаєте, що там хтось квартирує? Бо я не знаю нічого! Ви там заходили?

- Так, друже провіднику! Вступив через помилку! – відповідаю. – З цікавості!

- А знаєте, Цяпко, польську приповідку? Цікавість – перший ступінь до пекла! Там вам носа не потрібно пхати! Зрозумів, хлопе? Я вже остеріг Григора, а решта – справа "гори!" – закінчив провідник розмову зі мною.

 

Прийшов грудень і сипнув першим снігом. Ми зашились в криївці і не показували носа, бо знали, що з першим снігом поляки рушать шукати слідів. Провідники взялись за звіти, Воробець клацав на машинці, роблячи по три копії з кожного звіту, а я помагав пакувати одну копію у бляшані банки від молока, які ми закопували десь під деревами в сухому місці. [Таку банку зі звітами поляки віднайшли в 1960 році, коли корчували вже старого дуба]. Одна копія ішла до провідника Дальнича, друга – за кордон, спеціальними кур'єрами. В хвилинах спокою упорядковую і свої записки, які росли, нотуючи часто дещо зі звітів. Провідник не забороняв, лише провідник Пугач часто сміявся: "Хто дочекає їх читати? Не шкода паперу?" Як він помилявся. Дочекав і він сам.

 

Коли вже все поробилось, а на світ не можна було видістатись, провідник Потап, бачачи, що я нуджусь, каже до мене: "Там, Цяпко, в куті є польська машинка до писання, вичисти її, дам тобі роботу. Є багато польських листівок до переписування!" Він знає, що я пишу на машинці, хоч не так плинно, бо я не раз помагав Воробцеві, але мені не було де практикувати. І ось знайшлась і для мене робота, яка потягла мене, як за шнурок. Ми застосували таку методу. Вночі ми працювали, варили їсти, палили в печах, щоби зігріти криївку, а вдень ми спали, тримаючи алярмівку при вході і міняючись що дві години. Нашим куховаром став друг Лев, бо по мойому останньому куховарстві ми їли кашу цілий тиждень. Я поставив баняк води на кухню і насипав панцаку. Чим панцак більше кипів, тим більше робилось його в баняку, і я мусив зливати до другого, а потім до третього. Так я наварив за перший раз на цілий тиждень, і мене знято з кухні, зате я робив це, що мав зробити друг Лев. Перший сніг зліз по тижневі, і я, ощасливлений, з провідником і Сливкою подались до колиби провідника Бориса. Воробець, Пугач і Лев остались. Ми побули лише два чи три дні, бо занеслось на сніг і ми влізли знову в криївку, де нас завалило на добре. Зближались наші Різдвяні свята. Латинські нам минули в криївці. Надворі зчинилась буря, почало валити снігом, і провідник каже:

- Хто хоче на світ Божий, хай ладується в дорогу. Ідуть наші Свята, і я хочу бути з бойовиками і людьми!

 

Очевидно, я був перший. Недалеко нашої криївки бойовики переходили майже щодня, як падав сніг, щоби зробити стежку, до якої ми доходили, засипаючи слід решетом. Коло колиби провідника Бориса, може, на віддалі 200м зробила собі колибу чота командира Ваньки сотні Бурлаки, і вони підтримували зв'язок, щоби в разі чого один другому прийти на поміч. Коли ми прийшли до колиби провідника Бориса, там відбувалось переслухання війта, тепер солтиса, з Юркови, який виказав цілу "сексотську" сітку, яку він змонтував, до двадцяти осіб. Цікаво було слухати, як він обмотував нас своїми людьми, як поляки у Войткові помагали, платили за юдину роботу. Не оминув нікого, кожного по деталях видавав, скільки і коли хто де ходив, що доніс. Так, за одним замахом, поляки позбулись цілої сітки, одного ранку не долічились їх. Солтисові даровано вину. Причина? Його доня була зв'язковою ще за німецьких часів, і, як казав Лис, була красунею над красунями. Коли прийшли большевики, в 44-ім році попала зі своєю товаришкою їм в руки. Перейшла страшні тортури, так що стратила навіть мову, але не слух. Не призналась до нічого. Большевики взяли старого за серце, і щоби звільнити доньку, давсь намовити на співпрацю. Донька вийшла, описала всі тортури. Але я звіту не міг прочитати вже.

 

Доки провідники мали роботу з сексотами, мене спитав Лис, чи я вмію робити за собою сліди оленя. Я почав сміятись, а він на це: Ходи, я навчу і тебе! Ми вийшли надвір, а за нами вийшли й інші бойовики, що були тоді вільні. Лис взяв два щудла (ходулі), які стояли під колибою, встромив собі під пахи, якби був каліка, став на спеціально пристосовані для ніг педалі, і почав іти снігом. Я пішов подивитися на слід. Насправді, сліди виглядали як оленячі. Він, перейшовши по снігу, завернув, зіскочив з щудлів і показує їх мені. На кінцях щудлів були вирізьблені оленячі ратиці. Каже до мене: "Пробуй!" Та де там, я зробив кілька кроків – і зарив носом в сніг, на сміх бойовикам. Від мене взяв щудла Сливка і почав на них виправляти чуда. Ми сміялись, аж вийшли провідник і комендант, який відразу догадався, про що йдеться і розповів провідникові. Цей оглянув щудла і каже в мою сторону: "Хочеш не хочеш, а вчися нової штуки ходження. Може придатись, як треба буде вилізти з криївки". Але з того нічого не вийшло, бо було добре на чистому полі, на дорозі, але не в потоках чи у великих снігах. Ми мусили дальше сіяти сніг решетом, спеціально зробленим для того.

 

Було 6-го січня 1947 року. Ми вибрались під вечір до с. Ямна Горішня, щоби на Святвечір побути з людьми. Несподівано в село зайшла сотня командира Ластівки. Ми з провідником зайшли до командира, і провідник запитав його, де святкує Святвечір.

- Знаєте, друже провідник, хлопці радо би хотіли святкувати тут в селі, бо майже половина моєї сотні з Ямни. Але поляки також про це знають і можуть нам зробити несподіванку. Тому я задумав піти святкувати там, де ніхто не сподівається, до Арламова! Під саму граничку "старшому брату!"

- А приймете і нас з собою, друже командир? – запитав провідник Потап.

- Друже провідник, моя сотня до ваших услуг! Просимо, просимо, буде веселіше.

 

Провідник вийшов дати розпорядження Нечаєві, а командир звернувся до мене:

- Що нового, друже Цяпко, у вас? Як іде воячка після вишколу? Не сумуєте за селом, людьми? Ей, було колись!

 

Він любив споминати наше село, підперемиське село. Він там був заступником коменданта Української поліції, яким був не хто інший, як наш провідник Пугач. Я відповів:

- Всюди є свої люди, а там, де є чесні люди, не прикриться за людьми, що з ними зріс. Знаю, що вони десь роблять те саме, тужать за своїм рідним! Чи не так, пане командир?

- Я в тому самому положенні, що і ви! Співчувати можу кожному стрільцеві як людина. А по-друге, в нас практикується ставлення до всіх з материнським серцем. Чим більше зіграний стрілець зі своїм командиром, тим легше воюється! Мораль в нашій армії, а мораль в чужій армії – це небо і земля!

 

Ми ще хвилину розмовляли про всячину, коли ввійшов зв'язковий і зголосив, що сотня готова до вимаршу. Ми розстались. Він пішов до своєї армії, а я до нашої групи, яка вишикувалась позаду сотні. Почав валити великими платами сніг. Провідник покликав Сливку і каже: "Біжи до криївки, нехай зараз прийде Пугач, Воробець і Лев. Скажи, що це наказ". Сливка лише кивнув головою і вже скрився за хатами. Ми ішли розтягнутим гусаком. Жартували, коли хтось перед тобою потряс гілляку, а сніг впав за ковнір. Настрій був чудовий.

 

І ось Арламів. Сотня займамала хати, по рою на хату, почавши від лісу, так що нам припала хата майже на половині села. Тому що нас було майже два рої, ми умістились у двох хатах, виставивши стійку. Сотня виставила заставу майже під самим польсько-большевицьким кордоном. По годині долучились до нас Пугач, Воробець і Лев. Нас повна хата, а, крім того, в хаті ще господарі і рій діточок, які горнулись до блискучої зброї, що ми її поскладали в кутику під дідом. Стрільці, як і ми, вифасували по літрі самогони на рій, тож ділились з господарем, бажали собі веселих і щасливих свят. Інтенданти, які прийшли в село ще перед вечором, роздали селянам великі плати м'яса і помагали в кухні готувати, щоби було для всіх. Тож було не тільки що їсти, але і весело, бо тепло в хаті, ще і самогона гріла. Прийшла черга на коляди. Співало ціле село, ніхто не звертав уваги, що недалеко є границя "Сатани", який не узнає свят.

 

Коли ми були зайняті колядами, двері відчинились і разом із снігом увійшли командир Ластівка і його брат Журавель:

- Христос раждається!

 

Побажали веселих свят, а командир Ластівка докинув:

- Іду від кордону, де стоїть застава. Вони мене повідомили, що большевицька стежа, яка справджувала, чи хтось "нє спортів гранічкі", кричала до них: "Бандьора, покушав?" Коли наші відповіли, що так, тамті загукали: "То ідіть в лес!" Але не стріляли, як звичайно буває!

- Мабуть, якісь наші вояки, яким пригадались Різдвяні свята вдома. А може, нас остерігали? – каже провідник Потап. – Коли, друже командир, думаєте виходити з села?

 

Командир Ластівка по надумі відповів:

- Шкода відривати стрілецтво, яке разом з селянами так весело святкує. Думаю, що десь коло третьої над ранком. Маю ще обійти сотню та побажати їм веселих свят. Тож бавтеся, бо надворі заноситься на завірюху, потискає мороз і зривається вітер! І при тих словах вийшов, пускаючи знову повно морозної пари в хату.

 

По відході командира, провідник Потап звернувся в сторону провідника Пугача і каже:.

- Клята війна впала на нас зненацька. Витиснула з нашої молоді рожеві світанки і виповнила їх серце полум'яною любов'ю до України. Молоді серця підхопили цю любов і швидким маршем понесли своє молоде життя у вир боротьби та віддали і віддають своє життя на жертівник Батьківщини, тоді коли більша половина нашого народу змушена служити чужому богу.

 

Ми слухали. Пугач відповів запитанням:

- Маєте на увазі тих, що стережуть тюрму народів", свою тюрму? Чи не так, друже провіднику? Не журіться, і в них обізветься одного дня сумління та зроблять в себе порядок! Але ми того хіба не побачимо! Не дочекаємо!

 

Потап якби хотів щось довести, відповісти, але лише махнув рукою і не сказав нічого. А по хвилі, коли всі чекали-таки від нього якогось слова, сказав:

- Вийдіть надвір і подивіться на комин, з якого вилітає дим, котрий скоро розвіється на вітрі! З нього не залишиться нічого! А з нашого життя лишається історія, слід, що ми існували. Певно, що не одному прийдеться вмерти за цю історію, але і тоді не все скінчене, залишиться могила, яких сотні вже є розкинутих по нашій Україні, яку прибиратиме ще довго дівчина, мати, бо не знатиме, чи це не її наречений або син в ній спочиває!

 

Не знаю, як довго б ще тяглась дискусія, коли б стійковий не повідомив, щоби приготуватись до відходу в ліс. Прощаємося з родиною, в якій ми святкували, бажаємо їм провести решту свят у спокою і радощах, беремо зброю і виходимо надвір. Справді, ми і незчулись, що від того часу, як ми увійшли в село погода різко змінилась. Дув східній вітер, якби Сталін дув з-під своїх вусів, хотячи нас заморозити за те, що не складаєм зброї. При останній хаті стояв командир Ластівка і перепускав маршируючі рої, якби числив їх. Ми ішли останні. Він зрівнявся з провідниками і щось їм говорив. Я затягнув комір на вуха і споминав тепло кожуха, якого мав минулої зими. Вітер змагався з морозом, крутив снігом, який замерзав, наганяв холоду в кожну шпарку непасованої уніформи, польської, німецької чи російської, яку хто здобув. Кожний ішов під недавній радісний настрій Різдва, може, згадував свою рідню, маму, батька, сестру, брата, питав вітру, як їм живеться, чи мають що з'їсти в цей Святвечір Різдва Христового? Так, з думками про свою рідню, сотня ішла в ліс назустріч завтрашньому дню.

 

Вийшовши на сухий обич, де були становища сотні, ми побачили, що вітер очистив з даху колиб соснове чатиння, і вони не надавались нам нині до нічого. Розтаборившись, кожний шукав затишного кутка, як голки в стозі сіна. Кожний думав свою думку. Збиті докупи стрільці розпалювали вогні, щоби зігрітись, але тепла годі було знайти, лише в'їдливий дим ліз в очі, уста, в ніс, бо вітер крутив ним на всі сторони. Чи ж би це була покута за вчорашній вечір, що ми провели радіючи народженню Христа? Про сон не було і мови. Тож стрільці почали співати, перше потиху, далі щораз голосніше. Наш бойовик Явір замолотив по клавішах свого акордеона замерзлими пальцями, розставив ноги, якби боровся з биком, і вдарив "Бог Предвічний", який підхопили стрільці, і ліс заревів. Спів змагався з вітром, а той підносив пісню-коляду десь до небес і ніс в простори. Пізніше за колядами пішли повстанські пісні. Командир виділив дещо самогони на кожного, і бунчужний розділював її, дехто витяг свою, що роздобув в селі, і настрій покращувався. Ніхто не дбав, що дує вітер, що крутить димом, кожний чекав того чарівного слова: "Приготуватись до відмаршу, ідемо в село!" Командир якби відчув стрілецькі думки. Казав гасити вогні. Ідемо до Макови! В одну мить сотня була готова. Забрязчали диски до кулеметів, і сотня розтяглась в стрілецький ряд. Виглядала як той черв'як, що хоче досягти рослину. О 15-й годині ми входили до села Макова, де сотня заквартирувала. Провідник пішов до своєї жінки і синка, який мало тепер бачив батька, а ми розійшлися по хатах. Я вступив до дівчини, якої не бачив вже давно, ще від осінньої забави в Угниках.

 

Справа була така. Коли ми вийшли з лісу, скінчивши будувати криївку, провідник Потап зібрав групу боївки з другого району і каже:

- Підемо нині в с. Угники. Підемо до солтиса і пригадаємо, що він не виповнив нашого наказу, не зібрав "контингенту" –білого полотна на "маскировки", шкіри на чоботи і харчу.

- Цяпка, Мороз, Чміль, Чумак і Серна (останні три були з першого району), які є в польській уніформі, підуть до солтиса і випровадять його надвір, удаючи польське військо. Ми будемо надворі, то значить я і комендант Нечай. Решта – на заставу від Кальварії Паславської і Сільця.

 

Ми пішли. Під селом ми довідались, що в Угниках має відбутися забава. І дійсно, коли ми прийшли в село, в одній хаті грав оркестр. Коли застави відійшли, в зазначеній годині ми пішли досередини. Музика змовкла. До нас підійшов якийсь мужчина і каже:

- Пане плютонови, єстем солтисем, чим могев служиць?

- А тебе мені і треба, подумав я. Тож кажу до нього, що ми з дороги і хочемо підводу, щоби дістатись на Кальварію.

- Зробісев, панє плютонови! Може, вудкі?

 

І пхає фляшку горілки перед мене.

- Єстем в службі і нє пієв, – відповідаю, іду між люди та дивлюсь, хто тут є. Солтис за мною. До нього прийшов ще і його син. Дивлюсь, поміж дівчатами є кілька з Макови, які і мене знають, і ще де кого. Кричу до музикантів:

- Музиканці! Полєчкі! – а коли вони втяли польки, беру дівчину з Макови і закручую нею, а у вухо їй кажу:

- Ані слова, хто ми, перекажи іншим! – і пускаю її. Задержую музику і командую: - Поляци на однов стронев, українци – на другов! Прошев о документи!

 

Коли наказ був виконаний, перевіряємо документи. Чумак і Серна стоять в дверях і не випускають нікого надвір, лише досередини. Солтилсів син, видно, щось запідозрив і хотів скочити на стрих, але Серна його стягнув з драбини і відставив надвір до провідника. А тоді зайшов досередини і каже до мене:

- Провідник наказав кінчати машкараду.

 


Тож кажу до всіх, очевидно, що по-українськи вже:

- Пані і панове! Перед вами стоїть влада, яка діє на вашому терені – і висуваю солтиса перед них. – Солтис дістав від нас розпорядження зібрати по можливості від вас трохи полотна, шкіри на чоботи, харчів, але він думав, що як має польське військо в Кальварії, ми йому нічого не зробимо! Польське військо є в Кальварії, влада – у Варшаві, а ми – на місці! Тепер солтис визначить з-поміж вас мужчин, які підуть з нами від хати до хати, і будемо просити, що хто має! А тепер всі додому, за винятком тих, кого солтис вибере собі за помічників!

 

Люди почали розходитись, кажучи:

- Хіба ми б не дали? Якби солтис до нас звернувся?

 

А до дівчат з Макови кажу:

- Ми ще поговоримо! – Та наказую музикантам: – Грати марша, доки ми не дійдемо до лісу!

- Ми українського не вмієм! – крикнув котрийсь з музикантів.

- Грайте жидівського, мадярського, циганського, аби грали! – відповідаю і відчиняю вікна, щоби музику чули аж до Кальварії. Ми пішли з людьми в село, і від хати до хати ішли з місцевими мужчинами та збирали потрібні нам речі. Люди були щирі, давали, а ми лише виписували асигнати УПА та казали:

- Буде Україна вільна, заплатить!

 

Коли збірка була закінчена, кажемо до солтиса і його сина:

- Ви поїдете з нами до Макови та заберете назад підводи!

 

Так робимо. Ми були в Макові вже давно, а з Угник неслась мелодія за мелодією, так що провідник спитав когось:

- Що, ви не розпустили людей?

- Людей розпустили, але Цяпка казав музикантам грати до ранку! – відповіли йому. Коли провідник запитав мене, пощо було треба мучити музикантів, я відповів

- Вони мали згори заплачене до раня грати. А по-друге, хай думають в Кальварії, що забава іде!

 

Як ми довідались, польске військо вийшло з села перед нами на яких півгодини, знали про забаву. Здавши речі в станичного і забравши від нього посвідчення, ми казали батькові і синові сідати на підводи і не забувати, хто тут є при владі, а самі пішли в ліс.

 

Отже, від того моменту я ще не говорив з дівчиною, що з нею танцював. Дівчина була обурена, побачивши мене, і сказала: - Як ви сміли розігнати забаву? Ми нікому нічого не зробили!

- А ви мали позволения піти на забаву? Хто вам позволив? Провідник? Станичний?

- Я була в родини в Угниках, вони ішли і я пішла! Що в тім злого?

- А інші? Також мали там родини? – питаю. – Хто їх запросив?

- Я їм дала знати, щоби приїхали і забавились! Вас ніколи нема в селі! Ми не відлюдки! Ми люди також! – виправдовувалась дівчина.

- Маєш щастя, що тоді не було часу, а то був сам би вліпив хоч 10 буків, щоби пам'ятала! – кажу.

- І ти б посмів? – питає, здивована і обурена.

- Попробуй ще раз – переконаєшся! А тепер збирайся, підемо до провідника, може, ще і скаже це зробити? – кажу, підсміхуючись. Вона зібралась, а коли ми були надворі, кажу:

- Тепер веди до тої дівчини, що була з тобою на забаві!

 

Коли ми туди прийшли, там вже були бойовики, і ми пірнули в дівоче товариство. Пожартували, посміялись, якби знали, що скоро нам не стрінутись. Декому ніколи. Невдовзі я залишив жартуюче товариство і пішов до хати, де був провідник. Жінка відразу запитала, чи я голодний. Я відповів що ні, тоді господар хати запропонував келишок і подивився на провідника. Цей кивнув головою, і ми стукнулись. Господар був поляком, інвалідом війни, що пройшов з-під Леніна до Берліна, але чесним, тому і прийняв провідникову жінку з сином до себе і обороняв її, як когось з родини. Чи поляки знали, хто вона є? В селі – так, а у Кальварії, Перемишлі? Мабуть, ні! Наразі.

 

8-го січня ми пізним вечором пішли до с. Конюша, де застали сотні командирів Бурлаки, Крилача-Сухого і, на наше диво, і боївку провідника Орача. Радощам нема кінця. Оповідаємо собі різні пригоди. Наговорившись, ми положились спати. Рано ми повставали, потовклись трохи снігом, з'їли сніданок, і я пішов до своїх односельчан. Чей же нині Стефана! А я маю аж три Стефани з мого села. Сподівався, що їх застану вкупі. Так і було. Ясень прийняв мене зі сміхом. Набрав в жменю попелу, який валявся при печі, і хотів мені посипати чоботи. Ніби на це, щоби я був частішим гостем, щоби тримався хати. Що за забобони! Потім питає, за чим мене принесло.

- Запахла військова зупа! – відповідаю.

 

Були всі: Левко (Стефан Козак), Ясень (Стефан Козак), Хомик (Стефан Козак). Всі козаки, хоч не родина, бо наше село роїлось від Козаків. Був рівнож і Вовк (Євген Ковальчик), і Комар (Дмитро Щербатий-Михалецький). Коли розсівся, вони почали розповідати, як були минулого місяця в пропагандивному рейді на польських теренах Венгерка, Воля Венгерська, аж по Порохник. Мені було цікаво довідатись, як живуть наші сусіди, накравши наше майно, тож питаю:

- Як же ж вони вас прийняли?

- Дуже добре! – каже друг Вовк. – А коли почули наші кулемети, як ми били по польськім війську, яке прийшло нас вигнати, відносились до нас ще краще. Побачили, з ким мають до діла, а не так, як два роки тому з горсткою самооборони!

- А як на загал живуть вони тепер у своїй Польщі Людовій?

- На це відповів Комар: – Живуть собі несогірше, що хата – то куча, що поляк – то свиня! – Ми розсміялись, а друг Левко, або наш "доктор", дорікнув:

- Як так можеш говорити про нашого союзника? Там кожний тепер член ВіН-у! (Вольность і Нєподлєглость – польська антикомуністична організація). Як казав курінний політвиховник Євген, наші союзники проти большевизму!

- І ти в то віриш? Відколи поляк став нашим союзником? Хіба забув 44-й рік? Кожний поляк, обоятно до якої партії належав, грабував наш нарід. Нині, коли комуна їм влізла в печінки, а ми її товчемо, стали нашими союзниками! Чому не товкли комуни, як ми до них звертались листівками? Думали, що англійці і американці віддадуть їм Галичину.

- Гей, Цяпко! каже Ясень. Хіба ми казали, що вони є нашими союзниками? Це говорив політвиховник! Це його діло так говорити! Рейд був потрібний Євгенові, Бурлаці, може, ще кому, а ми лише чекали, щоби поляки піднесли носа, були б втерли! Втерли, і то порядно!

- А тепер скажіть мені, що ви там в Динові поробляли, як він ще донині стоїть! Не спалили? питаю.

- 17-го листопада цілий курінь командира Байди вирушив на Динів! почав говорити Хомик. Нам потрібна була медицина. В нашому терені аптеки були вже пусті. Динів мав. Треба було лише піти і купити. Тож пішов цілий курінь. Вони скорше сподівались чорта побачити, як нас. Місто ми здобули без стрілянини бо зараз на передмістю ми зловили ОРМО, від якого довідались їхнє гасло і ловили їх, як курчат. А хто не підніс руки вчасно, пішов до "Авраама з поклоном". Ми радо б спалили це бандитське гніздо, але не було потреби. Аптеку ми взяли без пострілу, хай собі місто стоїть!

 

До розмови втрутився ройовий Хомика друг Стоп, кажучи:

- Якже ж то, Стефани, так насухо клепчете язиками? Не приймаєте гостя?

 

На ті слова, як з-під магічної палички, на столі виросла фляшка самогони. Наливши, хто в що мав, ми випили за Стефанів, не тільки присутніх у хаті, але за всіх, що були в сотні. Вихиляючи чарку з самогоною, Хомик каже до мене:

- Пий, Цяпко! Там води нема, вона чиста, як сльоза.

 

Ройовий спитав, що це означає? Хомик пояснив:

- За німецької окупації він приходив купувати в моєї мами виборівку (горілку), яку мама дістала за здачу корови. Я, як був в бавдінсті, приходив до хати і кожний раз зливав водку, а доливав воду, щоби не було видно, що рушена. Цяпка її пив!

 

Всі почали сміятись, але від того часу Стефан завжди платить за випиту горілку. Навіть ще тепер, в Австралії.

 

Наговорившись з друзями, я пішов до своєї групи, коли раптово стрінув нашого колишнього коменданта Орла, якого переслідував чогось новий окружний провідник СБ, старий Пастернак. Як мені казав провідник Потап, якісь старі гріхи.

- Як справи, друже Орел!

 

Він відповів понуро:

- Сам знаєш, старий завзявся на мене. Що колись було добре, нині стає мені на перешкоді!

 

А я подумав собі: старі гріхи не дають спокою. Він просив піти з ним на Грушову, але мені було час до групи. Якраз прийшов, як провідник хотів зробити з нами всіми збірку, користаючи, що є обі групи, першого і другого районів. Тож він почав:

- Друзі! Це, що буду говорити, торкається нас всіх як служби безпеки! Командири мають свої інструкції, а ми свої. З України приходять сумні вістки. Там бійці УПА і підпілля ОУН, а з ними і СБ, мусять протиставитись страшному тиску переважаючих сил ворога і не здавати позицій. Героїзм, що проявився в наших рядах і рядах ОУН, є такий великий, що він став праві неймовірним. Блокади, які большевики роблять по селах Волині, Галичини і Буковини, пожирають страшні жертви, але друзі не здаються. Нам тут є легше, але і на нас прийде час, до чого нам треба приготуватись. Ми знаємо, що поляки планують по зібранню збіжжя з поля, переселити звідси всіх людей. Одні кажуть, що на схід, другі кажуть, що на захід, на по-німецькі землі. Але до того ще далеко. Гірше є те, що большевики почали вести боротьбу з нашим рухом бактеріологічною зброєю. Дарма, що вона є заборонена міжнародним правом. Але що для большевиків якесь там право! Вони кинули на ринок затроєні заштрики , знаючи добре, що наш рух їх скуповує. На Волині большевики роздали отруту своїм сексотам, щоби труїти в першу чергу командирів, провідників та всіх, хто працює в підпіллі. Поляки, як нам відомо, почали з нами вести боротьбу венеричними хворобами, пускаючи між наше населення заражених тими недугами вояків. Кому вдасться заразити жінку, що добровільно піде з таким вояком, кому – силою. Маємо ознаки того в Ямні і відомо, що нас коштувало вилічити заражених та переконати інших. Московський терор виявляється всюди, де Москва може тільки сягнути своєю лапою. Тож ми мусимо бути на сторожі порядку, на сторожі спокою, наша чуйність мусить бути всюди, нічого не перепускати боком, всі вістки перевіряти, а відповідальних за них потягати до послуху і дисципліни. Ідучи в терен, треба знати, з ким і що говорити, бо не знаємо, хто буде тим, що перший зневіриться нашій боротьбі і піде до ворога. Тепер прочитаю вам відозву головного командира Т. Чупринки, що видана в липні тамтого року.

 

Він витяг звиток паперу і почав читати: "Я певний, що ви, незламні борці-герої, вміло засвоїте собі ті нові зразки бою з ворогом, так скоро і вміло, як вміли засвоїти собі і опанувати мистецтво партизанки. Окриті, невловні, ви негайними блискавичними ударами будете вдаряти ворога там, де він того не сподівається. З питомою вам відчайдушністю і витривалістю, про яку ходять легенди по цілому світі, будете продовжувати своїми вчинками старі традиції УПА і будете виховувати своїми геройськими вчинками нове покоління, щоб його включити в революційну боротьбу. Ви докажіть ворогу ще раз і ще раз, що української революції подавити не можна, що боротьба завершиться побідою і створенням Української самостійної соборної держави! Слава Україні!"

 

Провідник зітхнув собі і каже:

- Друзі, я вірю у вас! А тепер забавляйтесь, хто як може. Ми мусимо іти до криївки!

 

Перед нашим відходом в другий район провідник Борис попросив у провідника дозволу піти в четвертий район на Йордан, щоб відвідати дружину і дві доні. Провідник йому позволив, і ми розійшлись з групою. Ми заховались під землю. Очевидно, що збавило нам півдня замести свої сліди. Майже цілий січень ми просиділи в криївці, лише як була завірюха чи падав сніг, досить густий, щоби затерти сліди, приходив хтось зі світу і приносив нам вістки. Між такими були і часописи, які передавали нам з першого району. Я давно не переглядав їх, бо мав що інше на голові. Тепер, сидячи в криївці безчинно, перепакувавши свої записки в бляшану банку з-під молока, яку мені вдалось зорганізувати в першому районі, лежу на причі, переглядаю і читаю газету з вересня 46-го року "Дзеннік Жешовскі", де є інтерв'ю з генералом Роткевічем, командуючим відділами на нашому терені, у якому його запитують: "Кеди конец бандом?" Або "Нове Горизонти", Перемиський часопис, де жаліються на наскоки "бандеровцуф" "Жечпосполіта", знову, застановляється "О чим мажи УПА". "Дзеннік Жешовскі" за 2 жовтня 46-го року хвалиться, як поляки здобули "Радіо УПА", і рівнож журнал "Пшекруй" за 21 вересня 46-го року містить обширний репортаж про УПА, очевидно, з точки зору поляка-шовініста. Тижневик Війська Польського "Польска Збройна" поміщає багато матеріалу, навіть зі знимками. Годі все нині передати, бо мої записки, що по десятилітнім перебуванні в банці майже чудом остались цілі, таки сильно затерлись. А пам'ять не дописала.

 

Почали приходити звіти з терену, і то не дуже веселі. Гинули люди. Вороги набували практики в боротьбі з нами, мали поповнення, і всі їхні потреби забезпечувала держава. В четвертому районі гине референт СБ Максим, а два бойовики, що були з ним, Мазепа (родом з села Жугатин), та Драпак (родом зі східних теренів України) попадають до рук поляків. Драпак заломлюється і веде поляків на криївку, яка була замінована, відриває йому ногу. Слід за ним пропав. Мазепу збили до непізнання, вибили одне око, і коли його везли через Сян, він кидається на свого ката, намагаючись його втягнути у воду, але, прошитий серією з автомата, гине. В руки полякам потрапила підпільниця Оля, яку хотіли звербувати до співпраці в Бірчі. Вона підписує, згоду вертає в терен і зголошується в провідника Карпа, оповідає, що зробила. Провину їй дарують, пізніше дістає від поляків 15 літ тюрми, переживає і виходить на волю, як сотки інших.

 

Ось звіт з п'ятого району. Звітує провідник Орлик: "В Ракові поляки арештували одну дівчину і почали її випитувати, де квартирує боївка з провідником Орликом. Дівчина каже, що не знає. Але полякам потрібна була жертва. Дівчину допитували в Ропенці. Коли не призналась, забрали її до Ліська. Там нові допити. Коли дівчина твердила, що не знає, прив'язали її до стола голу, і почали нею забавлятись. Коли дівчина зомліла, відляли водою, привели другу дівчину, що там сиділа, казали її вбрати і вкинули її до келії з тою дівчиною, яка була з Безмігови. Вночі її забрали і пустили в лісі, збожеволілу. Її віднайшли в лісі після того, як та дівчина з Безмігови донесла провіднику Орликові".

 

До нашої криївки друг Лис припровадив окружного провідника СБ, старого Пастернака, якого поставили на місце загиблого провідника Летуна. З ним був ще Хрущ. Сливка і Лев пішли засівати снігом-сліди, а ми посідали і говорили собі, а провідники собі, про справи, які кого цікавили. Принесли нам сумні вісті. 17-го січня впав провідник Борис, не дійшовши до своєї родини. Впав зі своїм братом Михасем і другом Карим в присілку Доброї, де на них наскочив "батальйон смерті" Михальського (КБВ). Друг Яр, який пробував втікати, був скошений на полі кулеметами.

 

За два дні бойовики відійшли. Ми ще побули в криївці до 26-го січня. Надворі потемніло, і провідник каже: "Ідемо до колиби, треба наставити нового референта СБ, щоби боївкарі знали, кого слухати". Труднощів не було. Сніг валив густими платами, і ми щасливо добрались до колиби. Нечай зробив збірку групи, і провідник Потап офіційно затвердив молодого студента Львівського університету, який заступав провідника Бориса, на референта СБ, хоч і знав, що він молодий і недосвідчений. Звідки було брати людей? У колибі провідник, переглянувши пошту, покликав мене до себе і каже:

- Бери собі, Цяпко, Лиса і Косаря та підеш до провідника Орача! Там відбереш одну нашу дівчину, яка пішла на співпрацю з большевиками, і припровадиш її сюди в Ямну.

 

Ми пішли. Надворі почав притискати мороз. Місяць світить, під ногами скрипить сніг, уста забиває, не можна дихати. На цю дорогу я позичив собі в друга Лева десятизарядку, бо можна наставити її на серії і бити з неї, як з кулемета. Ніхто не розрізнить. В Макові не вступаємо до нікого, бо нам спішно до Курманич, заки група не вийде кудись на день. В Грушаві я хотів дещо довідатись, та і напитись чогось теплого. Тож стукаю до знаної хати, стукаю ще раз – ніхто не відзивається. Пішов стукати до другої – те саме. Ідемо до с. Конюша, і в перших хатах стукаю. Даремно. Ніхто ані не моргне, ані пчихне. Пробую ще в одній. Те само. Кажу, хто я є. Даремно. Щось мусило статись, але що? Кажу до друзів:

- В половині села маю знайому вдовицю, зайдемо до неї, вона скаже!

 

Посуваємося дуже обережно, бо відчуваю якесь лихо. Коли дійшли до знаної хати, обох ставлю на стійці, а сам стукаю у вікно. Раз, другий. Кажу, що то я, Цяпка. У вікні показалась голова жінки. Рипнули двері до сіней. Відчинила вхідні двері, а я питаю:

- Що, до лиха, чума зайшла на села, що ніхто не відповідає?

 

Вона мене потягла до сіней:

- А що, ви нічого не знаете? Втікайте з села! Два дні тому в Бірчі зголосився бунчужний сотні Ластівки, колишній ваш комендант Орел (Роман Сус), водить військо і видає Ластівчині магазини зі збіжжям. Наразі не показує пальцем на людей, а як почне?

 

Вона говорила, а я слухав і якби мене хто товк обухом по голові. Не хочу вірити:

- А ви не помилились?

 

Вона тягла далі:

- Якщо ви нічого ще не знаєте, спішіть до групи і повідоміть провідника та всіх, що ще не знають.

 

Мусив повірити. Німа тиша в хатах говорила сама за себе. Дякую жінці і кажу їй іти досередини, бо почала вже трястись з зимна. Вона ще вспіла мені подати коробку консервованого молока, яку кидаю в торбу. Виходжу та кажу до друзів:

- Погано, друзі! 26-го січня зголосився в Бірчі Орел і водить польське військо, крадуть Ластівці магазини зі збіжжям. Коли ми вийшли з колиби, ніхто нічого ще не знав, тож треба повідомити їх! Ти, друже Лисе, будеш вертати до наших, а ми оба будемо шукати провідника Орача! Даш раду, Лисе?

 

Лис лише стиснув мені руку, і вже його не було. Я потягаю Косаря за собою і йду в сторону Барандьович, шукаючи в голові розв'язку питання, де шукати групу провідника Орача. Якщо тут гуляє Орел, то чи вони десь не під Перемишлем? Але іду над Барандьовичі, і, ставши над селом, дивлюсь по небі. Косар побачив, що я споглядаю в небо, і питає:

- Що, сушиш зуби до місяця?

- Ні, друже, питаю, де є наші! – відповідаю Косареві. І ось з одного комина сипнуло кількома іскрами. Хтось підкинув вогню до печі. А хто це міг зробити? Тільки наші. Обоятно хто! Кажу до Косаря:

- Вже знаю, де є наші, але не знаю хто!

 

І пустився іти в село. Сніг скрипів під ногами, зраджував нашу ходу. Тож скоро я почув: "Стій! Кличка!" І цокнув замок. Подаю кличку і кажу: "Тут я, Цяпка!" За кілька хвиль вітаюсь з другом Чудом, який стояв на стійці. Іду до хати і зголошуюсь у провідника Орача, який каже:

- Маєте щастя, ми вже ладились до відходу! А як ви нас знайшли?

- По комині! – відповідаю, пояснюючи.

 

А провідник сказав до всіх:

- Треба пам'ятати на другий раз, поляки також можуть нас так розпізнати!

 

Коли я сказав Орачеві, що завернув Лиса, він похвалив:

- Дуже добре зробили, Цяпко. А тепер напийтесь теплої кави і будемо йти в ліс!

 

В лісі вже були на становищі обі сотні, Бурлаки і Крилача-Сухого, а коли ми долучили, їх мінери замінували стежку на снігу, яку ми зробили кільцевою, так що лицем ми були до неї, як би ми не дивились. Дерева, вкриті інеєм, виглядали як ялинки, а порушив гілляку – бурульки дзвонили, як китайські дзвоники.

 

Командир Бурлака видав наказ:

- Стріляти всі мають перше в Орла, якщо поведе військо!

 

Бурлака рівнож був вдоволений, що я завернув Лиса. Напевно, повідомлять і його чоту Ваньки, яка сусідує з боївкою. З нами була рівнож Оксана, колишня підпільниця, яку восени зловили большевики. Запропонували їй співпрацю, і вона погодилась. Додали їй ще одну сільську дівчину і перевели через кордон, щоби розвідати про наші сили, переважно де сидять провідники терену, СБ, де квартирують сили УПА. Тільки перейшли кордон, боївка першого району їх зловила і взяла на допити. Оксана твердила, що нічого не знає, що втекла, але друга дівчина призналась від першого разу, за чим прийшла. Погодилась на цю роботу, бо большевики їй грозили, що вивезуть її родину і її, як не піде з Оксаною. Тому Потап хотів мати Оксану в себе, ну і окружний провідник – старий Пастернак – зацікавився тою справою.

 



31-го січня я вмовив провідника Орача, щоби іти в другий район, бо провідники чекають. Ми вийшли, як тільки звечора сотні пішли десь на вечерю. В Грушові довідуємось, що в Риботичах спокій, казав о тім один господар, що щойно приїхав звідтам. Тож ідемо сміло. Під ногами тріщить.

 

Місяць якби здурів, видно як вдень. Чоботи мої замерзли як кість, навіть не згинаються, стежка слизька, треба добре триматись, щоби не гепнути на спину. Позатягали "маскировки" на себе і пішли. До Макови ми перейшли полями, не потрібно було йти на кладку. В селі тихо і темно. Ніде не світиться, видно, люди вже сплять, заощаджують нафту. Десь в четвертій хаті виднілося слабе світло, яке перебивалось крізь замерзлу шибу. Затримую всіх під першою хатою, кажучи до провідника:

- Піду перевірити. Мене тут люди знають, а в разі чого не ідіть, як ми прийшли, а в поля від Риботич!

 

І я пішов. Сніг скрип, скрип. Підходжу під хату і дивлюсь крізь замерзлу шибу досередини. На підлозі сплять покотом польські вояки, а при кухні стоїть господиня хати з дітьми і щось варить. При ній стояв і вартовий, грівся. В сінях була зложена вся зброя. Перша моя думка була кинути б сплячих гранату. Але скоро ця думка згасла, пригадав собі про дітей і жінку, яка не раз і не два варила і нам. Тож відходжу від вікна, та зрадливий скрип снігу почув вартовий і, вийшовши на поріг, крикнув: "Кто єст? Гасло!" Знаю, що мене не може бачити, бо я лежав під плотом і накритий був білою "маскировкою". Але як відв'язатись від нього? Наробить крику, і я пропав. Тож, не надумуючись, скеровую свою десятизарядку і натискаю на спусковий язичок. Пшик! Не спрацював. Натискаю знову, і замість серії, лунає один постріл. Поляк ричить: "Матко Боска ", – та валиться на поріг. Тоді я біжу вже за своїми, які почувши постріл, побігли в поля, як я їм казав. Вже сховався за хату і пустився полями вслід за своїми, як небо освітили ракети та заговорив кулемет, мабуть, застави, бо пражили по кладці і стежці. Мені було видно, як летіли в ту сторону світляні кулі. Одним словом, стало пекло на землі. Поляки повибігали і стріляли Бог зна де, а ми тимчасом віддалялись від села. Ідучи слідами за своїми, зауважую на снігу пачку паперу, яку ніс Серна, плащ, що кинула Оксана. Піднімаю це все і доганяю своїх вже на верху. Тут вітер поздував сніг, краще іти. Віддаю папір Серні, плащ Оксані і кажу до провідника:

- Тепер скоро мусимо перетяти дорогу Риботичі-Угники, бо не знати, чи в Риботичах нема війська, яке може нам відтяти відступ!

 

Бродимо в заметах. Тяжко іти, сніг замерз, ломиться з тріскотом, тяжко витягати з нього ноги. Але ми перейшли щасливо, і, діставшись в поля від Грушови, оглянулись позад себе. Небо було засіяне штучними звіздами. Це різноманітні ракети, що освічували його. Стрілянина не вгавала, не знати, до кого вони стріляли, хіба Богові у вікна. Ми вийшли в лісок між Грушовою а Конюшою і там затримались. В Конюші заїдло гавкали пси.

 

Хто там? Провідник каже до Серни і Оленя перевірити терен. Вони пішли. Вернувши, кажуть, що в селі була сотня Крилача, якраз відійшла в ліс на становища. Питаю провідника, чи не можна б розпалити з сухого чатиння вогонь і зігрітись. Він позволив. При вогні дивлюсь на Оксану, і зробилось мені жаль її. Панчохи, які мала на собі, висіли з ніг клаптями, подерлись на твердім снігу. Ноги посиніли, ціла трясеться, як осика. Кажу їй сісти біля вогню, стягаю з її ніг чоботи, беру сніг і натираю закостенілі ноги, доки не дістали рожевого кольору. Витягаю свої запасні онучі і кажу їй взутись. Ніхто не відізвався ні словом. В очах Оксани я побачив сльози не то жалю, не то розпачу. Я сповняв лише людський обов'язок. Вона була сама собі винна. Чому не призналась до вини? Могли її виправдати, що рятувала своє життя. Коли скінчив, питаю провідника:

- А може, так трошки теплого молока?

 

Провідник подивився на мене з-під ока, бо думав, що я жартую, але я вже витягав з торби консерву, яку дала мені жінка в Конюші пару днів тому. Кладу її на вогонь, і за хвилину ми ділились молоком, як причастям. Пили з насолодою. Крапля теплого молока, що розплилось по шлунку, робила своє. Ми розгрівались і всередині. Провідник наказав погасити вогні і вести слідами до сотні Крилача. Ми пішли їх слідами, забуваючи, що вони мінують стежку за собою. Та тим разом обійшлось. Командир не мінував, бо, як казав, в терені спокій. Ми розповіли про випадок з військом, а він сказав: "Ви нас вигнали з теплих хат!" Вдень принесли інформацію з Макови. 17 поляків відморозили ноги, і тяжко обморожених відправлено до шпиталю. 30 пообморожували легко носи, руки, вуха, а один, ранений мною в рамено, плакав як дитина і повторював: "Дякую Богу, що живу, моя війна на Українє сконьчилась!"

 

Казали люди що з ними був і Орел, але його скоро вивезли, бо між вояками повстав проти нього бунт. Вони вважали, що все це через нього. Увечері ми не ішли з сотнею, а пішли під большевицький кордон до с. Сільці. Там стрінули майже всіх санітарів славного Вуйка, які робили тепер добру роботу, а не пильнували його. Славко навіть думав женитись і просив нас всіх на весілля, лише не мав ще позволения теренового проводу. Тут ми перебули чотири дні, як в Бога за дверима.

 

6-го лютого ми, взявши дещо з собою, вирушили в другий район на пошуки провідників. Обійшли Угники, але вступили до одної хати взяти собі трохи хліба і сала, бо не знати, як довго прийдеться шукати своїх. Тепер верхами ми пішли в Турницю. Зранку знайшли місце і отаборились. Стягаєм сухе галуззя, розпалюємо вогонь і гріємось. Знаючи, що будемо ночувати, збираємо купу дров на ніч, і при тій роботі гріємось, жартуємо самі з себе. Мороз потискає щораз більший і більший. Так нам минув день. Звечора ідемо до Арламова, довідуємось у станичного, що всі групи вийшли з терену, а вдень були поляки з Орлом. На нікого ще пальцем не показав. Хвала Богу хоч і за це.

 

7-го лютого днюємо і ночуємо, не ідучи ніде. Їсти ще маєм що.

 

8-го потиснув ще гірший мороз. На ніч розпалюємо кілька вогнищ і кладемося ногами до вогню на чатинні з сосни, що служило за постіль. Вартовий мав пильнувати Оксану і вогонь, підкладати, щоби горів цілу ніч.

 

9-го лютого перше, що чую, це слова Серни: "Шляк трафив нові чоботи!" Підошви згоріли, і Серна світив голою ногою. Замотує шматами і так сидить при вогні. Чобіт потребує і Оксана. Під вечір провідник каже до мене:

- Треба піти на розвідку до Макови. Може, провідникова жінка знає, де його шукати!

 

Так і робимо. Іду я, Чумак і Серна. Провідник докидає:

- Принесіть чоботи і для Оксани, так не може ходити!

 

Коли ми застукали в першій хаті і спитали, чи не було поляків, господар подивився на мене і каже:

- Як можуть бути поляки, як щойно був тут Сливка і шукав за тобою!

 

Ми зраділи. Наші в селі. Дякуємо господареві за радісну новину. Іду до провідника, а він питає найперше де Орач.

 

Оповідаю, по що ми прийшли, а він каже до Нечая:

- Знайдіть сани і привезіть їх сюди! Зайдіть до моєї жінки, хай дасть свої чоботи для Оксани, заки витягнемо з магазину!

 

Я теж хотів іти, але провідник затримав мене:

- Скажи Сливці, де шукати решту, а ти лишайся і розказуй свої пригоди, бо, як чую, їх було досить! (Люди вже знали, що то я стріляв до поляка. Як? Не питайте).

 

Коли я розповів коротко про все, він спитав:

- Чого ви пхались туди, як знали, що Лис нам все розкаже і ми не будемо чекати на поляків у колибі, про яку відомо Орлові. Але дивно. Він видавав все, що знав, але до колиби поляків не повів. Чому? Того не питайте, не знаю. Він і на мене пізніше не свідчив, як я попав до поляків.

 

Доки ми розмовляли, господар приніс фляшку "доброї", налив келих та каже: "Це, Цяпко, вам за те, що настрашили поляків, які добре померзли тої ночі, а поранений не міг натішитись, що для нього "война на Україні сконьчона!"

 

- Якби моя десятизарядка не замерзла, був би перед св. Петром стояв ще тамтої ночі! – відповідаю, беручи келих. Потап, сміючись, каже: "Ти стріляєш, а Бог кулі носить".

 

Він був у найкращому настрої. На подвір'я в'їхали сани, і до хати впхались змерзлі друзі. Передаю фляшку провіднику Орачеві і виходжу до бойовиків. Передаю десятизарядку Левові, нарікаючи:

- Завела!

- Завела, кажеш? Треба було її тримати при серці, а не на морозі. Знаєш, що тоді було 41 степінь зимна?

 

Була то правда. В лісі тріскали старі буки і граби, якби хто стріляв з кріса. Ми навіть не чули, як поляки з Орлом розбивали табір Ластівки, що був за другим потічком від того місця, де ми днювали, як собі пригадую. Ще не розговорився з друзями, як в порозі став Сливка:

- Цяпка, до провідника Потала!

- Ідемо оба, – каже Пугач, встаючи.

 

Коли ми прийшли до провідника Потапа, він, побачивши і Пугача, каже:

- Добре, що і ви прийшли, друже Пугач! Знаєте, Лев щораз більше хорує, його думаю віддати назад до провідника Орача, свіже повітря піде йому користь! На його місце беру Явора! Чи ви згідні зі мною?

- Ваш наказ, мій обов'язок слухати, друже провіднику! Явора знаю, молодий, але відважний. Коли вже це було полагоджено, Пугач каже в мою сторону:

- Тебе поляки повісять за твої штучки, не чекаючи суду!

- Перше мене мусять зловити, друже провіднику! – відповідаю, бо що було казати.

 

До розмови вмішався знову Потап, кажучи:

- Того ніколи не зарікайся! Ніколи не знаєш, що станеться! Ось в четвертому районі поляки зловили бойовика Щура, який сотки разів зарікався, що не дасть себе зловити живим. Ви його знаєте, мабуть, не від нині, Цяпко. Вони його просто вкрали, як ішов останній за своєю групою! Поляки навчились від нас! Боївка хотіла його відбити, але сексот повідомив поляків про засідку і вони пішли іншою дорогою! Як бачиш, Цяпко, все в Божих руках! Не в тому, чи ти загинеш, бо не дашся зловити, а в тому, як ти себе поведеш пізніше!

 

Його слова викликали в мене мурашки по тілі. Зловлення бойовика Щура в'їлось в голову і не давало спокою. Яка ж моя доля? Нас усіх? Та життя не стояло на місці. Події, які наступали завдавали не одне питання. Вчора Орел, перед тим Оксана, тепер з сотні Ластівки зголосився рівнож стрілець Скала, уродженець Тисови. Хто завтра піде до ворога? Мої думки перервав голос провідника Потапа:

- Приготуйтесь до відмаршу, ідемо десь над Ямну, будемо продовжувати слідство! На вашій голові безпека, не кажу за боївку, яка до вашої диспозиції. В них є ще інші роботи!

 

Покидаємо Макову і снігами бредемо в сторону Ямни Долішньої. По тижневі слідства Оксану забрав назад Орач, щоби передати її провіднику Орланові, хай він вирішує її долю. В нас виникла інша проблема. З постанням у Войткові станиці ВОП-у поляки почали часто бувати в наших селах. Не грабували, не били, а залицялись до наших дівчат-підлітків, які почали "флірти" з ними, і треба було положити тому край. Треба було декому перетріпати задки, декотру остригти, щоби не цілувались з ворогом, який мав в тому свою ціль. За поцілунком ішла зрада, що виявилось наскоками на наші квартири. Може, це було роботою когось іншого, бо з смертю провідника Бориса справа Вишинського таки завмерла. Молодий референт СБ не давав собі ради, хоч мав поміч в особі коменданта Нечая. Ми ж мусили відійти до криївки, бо нас завалили звітами.

Партизанськими cтежками Закерзоння. Частина 2. (Автор: Грицько-Цяпка Дмитро)

опубліковано 6 груд. 2015 р., 03:37 Степан Гринчишин   [ оновлено 28 груд. 2015 р., 10:53 ]

У СВОЇХ СТОРОНАХ

Прийшовши в свої терени, ми застали великі зміни. Поляки відбирали нам село за селом. Не стало людей в Корманичах, Конюші, Блилинцях, Аксманичах. Але по тих селах Перемщини, в яких лишилось, скажімо, 35 процентів українців (в яких – більше, в яких – менше) ніхто не тратив духу. Боротьба щойно розпочиналась, бо поляки виселенням нагнали всіх здорових і молодих людей до УПА; сотні набирали сили. Військо викидало людей з хат під цівками автоматів. При кожному підрозділі були спецгрупи большевиків, які навчали польське військо методів боротьби з цивільним населенням, з жінками і дітьми, бо УПА була для них недосяжна.

 

В "Акції переселенчій" брали участь дивізії польського генерала Роткевича та інших. Росли валки людей, яких гнали через кордон до совстського "раю", грабуючи при цьому що попало. Так нам оповідали люди, які лишились.

 

Ішов грудень "в білих чоботах". Впав перший сніг. Незадовго латинські Різдвяні Свята. Провідник, даючи нам пару днів вільного, сказав, що Свята будемо святкувати в Карпатах, у командира Рена. Для мене це була чудова новина. Лісовик і Чуйко рівнож раділи, бо всі ми його знали з Букової Берди. Одначе, прошу провідника пустити мене до Ямни, до своїх товаришів-бойовиків. Дав згоду. По приході в другий район, спочатку зголошуюсь у провідника Потапа, а тоді йду до друга Бурого і міняємось знову. Я забираю свій кожух, віддаю йому його плащ та питаю про новини. Друг Бурий, віддаючи мені кожух, каже:

- Якби не твій кожух, мене би було добре посікло, зробило б з мене решето, коли 25-го жовтня між нами вибухла граната. Загинув наш кущовий розвідник Муха, поранено мене і Гордого. – А про новини додає?

- Воюємо, і падуть жертви. 29-го жовтня від рук польського війська загинув Каня. Бойовика Смика зловили 26-го жовтня, кущовий розвідник вбитий 17-го жовтня.

 

Це великі жертви. Тож питаю, чи нема добрих вісток.

- О, є! – каже Бурий. - Бралисьмо участь в бою на Бірчі 22-го жовтня, а також на Кузьмині. Наш Петя, який тепер є в провідника Карла командиром боївки, сам вистріляв зі своєї півкрісівки 12 поляків, як ті вискакували з хати, і здобув РКМ (ручний карабін машиновий) Дехтярова та іншу зброю. Брали рівнож участь в засідці на поляків, здобули також РКМ Дехтярова і досить амуніції. Були ще на акції з відділами на Ліщаві та Заліссю, там загинув один наш стрілець, Куропатва.

- Як бачу, ви не спали, доки я блукав світами. Жовтень був гарячим місяцем!

- Так, друже, Потап не дає нам засиджуватись, а гонить не менше від вас!

 

Але на довші розмови не було часу, бо ішли кур'єри в перший район, і я пішов з ними, щоби долучитись до свого провідника. А вже час було. В селі Курманичі стояло повно нашого вояцтва, навіть одна чота сотні Громенка. Як казав провідник ідемо "засвітити свічки полякам в Кругелю, щоби не подумали, що ми за них забули". Маю нагоду побачити своїх односельчан, але застаю їх "не в сосі" (не в дусі). Споминаєм геройську смерть нашого друга Микити (Дмитра Конюха), який до останнього бився з большевиками, хоч лежав ранений на ношах. Про нього мова піде далі. Тож питаю:

- А як вам пішло на Бірчі?

- Бірчу ми мали в руках. Покарали кількох бандитів на горло, але хат не спалили. Командир Прут задовільнився трофеями і відійшов, а ми тепер терпимо. Гаддя окопалось бункрами бетоновими і робить наскоки на наші села та втікає в ті бункери. Громенко був на Кузьмині, то він зробив набагато більше. Або Крилач на Корінці чи Ластівка на Волі Корінецькій – то хоч загрілись,– - закінчив Ясень. А друг Вовк додав:

- В Кузьмині було 90 забитих і 100 поранених поляків. Нам не потрібна пропаганда, бо поляки в неї не вірять, вони поважають лише сильний п'ястук.

 

На довші розмови не було часу. Сотні ладились до відмаршу, і я супроводжував провідника до почоту командира Бурлаки. Там був вже і командир Ластівка, на якого чекали. Вимарш почався, як тільки надворі смеркло. Ми тяглися поволі, як слимак, бо вдень сніг розтав і зробилось болото, в якому грузли вози, що везли Перемишлю подарунки: тяжкі міномети калібром 82 мм і снаряди до них. Було 24-го грудня 1945 року. На половині дороги провідник дав мені завдання:

- Бери, Цяпко, одного бойовика від Орача, що є родом з Кругеля. Ідіть і перевірте, чи там є польське військо, та попередьте українців про акцію. Хай не бояться. Нехай стануть на порозі і кажуть, що вони тут родились.

 

Ми пішли. В Кругелю поляки сиділи при столах, при Святій вечері (бо ж нині їх Свят-Вечір), при "хоїнках" – ялинках. Коли ми повідомили наших людей, вони розбіглись і застерігали інших, а ми вернулись і на умовленому місці чекали на командира і провідника, щоби здати їм звіт. Бойовик пішов до своєї групи, я долучив до чоти Марка, де були мої односельчани.

 

Ідемо до Правковиць знищити водогін, щоб стримати подачу води до Перемишля. Були вже коло водогону, коли повітря перетяли мінометні стрільна, які рвались в казармах саперів дев'ятого полку. Зчинився рух, завили сирени, з с. Острова хтось почав стріляти, але кулі летіли "Богові у вікна". Наступний залп пішов на будинок УБП (уряд безпеки публічної), але, як казали пізніше люди, міни не долетіли, а розривались коло брами. Третій залп був спрямований на залізницю та головний двірець. Як казав провідник наступного дня, в Перемишлі були заграничні кореспонденти, акредитовані у Варшаві. А тим часом небо роз'яснілось: горів Кругель, і Малий, і Великий. Шкода лише, що через сильну мряку не було добре видно Перемишля. Ми підійшли під водогін і сказали сторожеві відчинити. Він не опирався. Зайшовши досередини чотовий Марко взяв кілька гранат та пустив у помпу, яка гнала воду для Перемишля. Один гук, сильний блиск – і водогін перестав працювати. Сторож виніс нам навіть гарну "струшлю" – півлітру, і ми подались в сторону освітленого пожежею в Кругелю і Зеленці Перемишля.

 

Мені в очах стала стрімка вулиця Баштова, яка була засаджена грубими вже каштанами, будинок бурси ім. св. Миколая, а напроти – будинок Української гімназії, у якій завжди роїлося від люду, як тільки починався шкільний рік. То знову вулиця Татарська, дівочий інститут, де все повно красивих українських дівчат з підперемиських сіл чи далекої Ярославщини. На Баштовій стоїть також довжелезний корпус Української духовної семінарії, а далі – Замок. З нього видно як на долоні довколишні села, включно з моїми Вапівцями, де, як свічка, стояла величезна тополя, що ділила село на горішній і долішній кінці. Думки біжать, ніби кінострічка. Що там тепер? Пустка. Все вигорнули поляки і большевики, загнали в ясир найкращу молодь, знищили нашу культуру. Тому, палячи хати, що лишилися по українцях, ми робили прислугу тим, які тут кров'ю і потом здобували для себе і для наступних поколінь якийсь набуток, що його варвари тепер хотіли присвоїти собі. По правій стороні починає рожевіти. Це займалась перша хата в селі Пралківці. Там діяла чота Журавля сотні Ластівки, роблячи чистку, або, як ми казали, "віддавали довг полякам".

 

По закінченні акції, відділи розійшлися кожний в свою сторону, а група провідника Орача, до якої прилучився і я, пішли з сотнею Бурлаки. Не відійшли далеко від Кругеля, як в лісі командир Бурлака дав команду на спочинок. Але розпалити вогнище не позволив. Кожний тупцює та гріється як може. Стійковий повідомив, що по нашому сліду йдуть поляки. Віддано наказ зайняти бойові позиції. Лежимо, але поляки не надходять. Як повідомила розвідка, вони перейшли за 30 м перед нашою лінією оборони, але, мабуть, не хотіли нас бачити, бо сліди на снігу виразно показували, куди ми пішли. Видно, жоден з них не хотів вмирати тоді, коли народився Ісус Христос – на саме Різдво. Коли поляки забралися, ми помарширували: Бурлака – до Брилинець на вечерю, а ми з групою Орача – до Курманич, звідки, повечерявши, взяли напрям на Ямну Долішню. Прибули туди в ніч з 26-го на 27-ме грудня, приносячи з собою сніг, який валив великими платками, завалюючи всі дороги та стежки.

 

Через день ми відпочили, а під вечір подались в Карпати, затримуючись в групі п'ятого району провідника Орлика, де заступником коменданта Словака був призначений мій друг Веселий. Там пробули недовго, бо поспішали перейти Сян за темноти. В дорозі провідник радив мені приглядатися добре до всього, бо це буде мій терен як зв'язкового Карпати-Перемишль. Тож приглядаюсь до всього докладно, якщо можна щось запримітити під снігом. За Безміговою, була одна хата, майже під самим тунелем на залізній дорозі Лісько-Ванькова його ніч і день пильнувала польська варта. Ми зайшли до хати. Господарі, дуже приємні люди, жили з донькою. Провідник знайомить мене з нею. Вона була зв'язковою. Тут я мав зустрічатися з нею і перебирати пошту, якщо така була. Як я здогадався, це було перехрестя доріг Сянік-Лісько-Перемишль.

 

 

  Нас вели хлопці з Безмігови, яких дав Орлик. Сян ще не був скутий льодом, і нас перевезли лодкою. Відправивши зв'язкових, ми подались до Березниці Нижньої. Я не вірив своїм очам. На місці прекрасного села, де ми квартирували влітку 44-го року, стирчали самі комини. Лиш де-не-де була хата, люди жили в землянках. Причина? Його спалили поляки. Курінь Прута ночував у селі, а коли вийшов з села, на долівках полишалась солома. І бійці могли хіба приглядати з лісу, як поляки палили хати, де тільки застали неприбрану солому. Мене це дуже збентежило, що провідник зауважив.

- Візьмім примір, Цяпко, що курінь вступив би в бій з поляками. Чи оставив би хати цілі? Не згоріли б? А скільки людей би було вбитих? Чи командир Прут, думаєте, не плакав над тим, як приглядався? Але він жалував не за хатами, а за людьми. Поляки спалили хати, але ні одної жертви не було. Нікому нічого не сталося. Люди задоволені, що бою не було. Попитайте людей самі – так виясняв мені справу провідник, і, з його точки зору, це було правильно.

 

Дивна війна, але нічого не вдієш. Дійсно, люди були веселі, радо приймали нас, жартували, як і колись, і поляки майже завжди обходили село, бо знали, що там нема де ночувати чи перебувати.

 

На Волі Матіяшовій ми застали групу надрайонної боївки і командира Шугая (Миколу Стельмаха). Квартирували ми в якогось українця, що бував в Америці. Мав гарну цегляну хату, і вона була в такому положенні, що ніяк поляки не могли нас зненацька заскочити, бо далеко було видно довкола, як на долоні, а, крім того, існували різні потоки, якими можна було при потребі дістатись до котрого-небудь лісу. Оскільки до Свят-вечора було ще пару днів, провідник хотів побувати тут і там: любив поцікавитись, як живуть люди, чи не нарікають на утиски зі сторони наших, бо про польські знав сам.

 

Ми заходимо до сіл Жердинка Вишня і Нижня, Загочев'я, Полянка, Волковия і Завоззя та прийшли до Терок Творинних, де чекала нова штафета від командира Рена, щоби його шукати в селі Лопінка. Тож 6-го січня ми прибули до Лопінки. Коли я глянув на гору Лопінник, мені прийшла до голови згадка про бій на цій горі, перший мій бій з большевицькою партизанткою Ковпака влітку минулого року, коли я був у курені Бурлаки і стрінувся вперше з другом Зоряном.

 

Стріча з командиром Реном була напрочуд приємна. Він, як завжди, був врівноважений, усміхнений. Лише в злості його високе чоло корчилось, а брови звужувались в одну лінію, тоді – бережись. Дивлюсь на нього: волосся вже почало вкриватись сивиною, на чолі показалось більше зморщок. Але в його очах та сама сила, та сама іскра любові до свого війська, що і колись. Треба було лише бачити, як змінилося його лице, коли ми сказали з другом Чуйком, що свого часу були на Буковій Берді в його курені. Він поцікавився, в кого саме, тож оповідаємо, що я – в сотні Бульби, пізніше в сотні Крісового і курені Євгена, а Чуйко – в жандармерії.

- Так, тепер вас собі пригадую, – мовив Рен і тягнув далі: – Так, були добрі командири і я їм довірив, а що сталося? Знищив курінь, а пан де подівся?

 

Я знав, про кого іде мова. Це про Євгена, нашого курінного, який десь чудом звіявся після того, як в Лопушанці було вбито провідника Остапа, сотенного молодечої сотні.

 

Тут ми стрінули рівнож провідницю Христю, яка зі своїми дівчатами приготувала Святу вечерю. Перед самою Вечерею на нашій квартирі загостював не хто інший, як сам найславніший з докторів – головний лікар Вуйко зі своїми 10-ма "лапідухами" (санітарами) і охороною. Тоді, як командир відтинку, мав лише одного охоронця – ад'ютанта, незаступимого Галана. Прийшла година на Святу вечерю. Подруга Христя з дівчатами подавали страви на стіл, ми внесли і поставили в куті Дідуха та слухали галасу дітвори, яка не могла дочекатись Вечері. Я якраз розмовляв з Вуйковими санітарами, коли засвітила перша зірка, на яку так чекала дітвора, і ми ввійшли до хати та сіли за стіл. Провідниця Христя провела спільну молитву, побажала нам смачної куті, командир зложив нам побажання від УГВР-у (Українська Головна Визвольна Рада), провідник – від Проводу ОУН, і ми сіли "палашувати" (смакувати, їсти) страву на столі.

 

Старший вістун УПА Дмитро Грицько-Цяпка. 1946 рік

 

Для мене цей Свят-Вечір направду був радісний. Не тому, що було повно всього на столі, а тому що мав нагоду святкувати з командиром Реном та провідником. Оба були для мене учителями і батьками. Один був мені вчителем у вишколі військового знання, другий – батьком, бо вчив мене бути самим собою.

 

Коли скінчилась Вечеря, провідник, командир Рен і доктор Вуйко посідали до розмови про нинішню ситуацію, дівчата спрятували непотрібне зі стола і мили посуду, а ми вийшли до другої кімнати і затягли коляди. Коляди притягнули всіх. Прийшов командир, провідник, Вуйко, провідниця Христя з дівчатами. Співали всі разом, раділи. Радість перервав нам стійковий, який повідомив:

- Друже командир, в стороні Тісної чути стрілянину!

 

Командир якби на це чекав, вийшов надвір, а ми всі – за ним. В стороні Тісної клекотіло, в небо летіли ракети, чути було вибухи гранат або мінометні стрільна. По хвилині мовчанки, яку перервав командир Рен, ми почули:

- Це сотня Мирона атакує Тісну. Не в цілі її здобути, а щоби стримати "антків" лізти в наші села і дати людям спокійно святкувати. При цьому, його брови стяглись у одну лінію: знак, що зажурений.

 

Заслуханий в клекіт бою, я не чув, що між собою говорили командир і провідник, але за хвилину долетіли до мене слова Рена:

- В цю хвилину на вашому терені Бірчу атакує командир Коник, який присягнув знищити кляту Бірчу або загинути самому.

 

А я подумав про своїх друзів, які пішли на справу, знову без мене. Але дійсність – як мачуха, невблаганна і непередбачувана. Коли добре померзли, ми зайшли в хату, кожний думаючи про своє. Поклались на соломі спати, але сумнівно, чи хтось спав, за винятком хіба "лапідухів" Вуйкових, які хропіли собі "на цілого".

 

Збудились рано, як кому не припала стійка. Провідник Летун пішов на нараду, яку мав з референтами СБ того району, а я пішов до місцевої церкви на Всеношне і так собі затягнув по-перемиському "Бог Предвічний", що звернув на себе увагу всіх, бо ж співав довгі роки в церковному хорі. Про цей спів пригадав мені пізніше, вже в Австралії, один чоловік з Лопінки.

 

В обід я зайшов до хати, де відбувалась нарада. Там були мої старі друзі Гуцул, Максим та інші колишні бойовики Снігура. Ціле пополуднє ми просиділи, споминаючи друзів, яких вже не жили, серед них Стальку і Цока. Ввечері мої старі знайомі відійшли у свій терен, а ми подались на квартиру командира Рена, готуватись в дальшу дорогу. Попрощавшись з і командиром Реном, Вуйком і його "лапідухами", ми вибрались в сторону Городка. Сніги великі, часто застрягаємо санями, в'їжджаємо в замети. Затіяли битись сніговими кулями і незчулись, як перед нами виринуло село Городок. Тут я вже бував та мав багато знайомих, навіть таких, що були зі мною в Німеччині. Село лежало недалеко большевицької границі, тож треба було триматись на осторозі. Проте ми не затримуємось надовго і беремо напрям на Березку. В дорозі ми стрінули провідника Григора і його дружину, на конях. Від них ми довідались про смерть командира Коника в Бірчі. Це нас засмутило, а я подумав, що нам не ведеться. Тиснув мороз, і жінка запропонувала кому-небудь їхати конем. Інших охотників не було, тож користаю я, бо вбраний в кожусі. Так ми прибули щасливо до Ракови. Був уже ранок. Провідник Летун сказав мені скочити до Ямни і зголосити Потапові, що ми там скоро будемо, щоби не відходив нікуди!

 

Пришпорюю коня, і той прискорює біг, але зрівнявшись з конем провідника Григора, раптово гальмує, зарив ногами на місці, а я, як з пащі, вилітаю з сідла носом в сніг. Всі почали сміятись, а провідник Григор вибачився, що забув мене попередити і пояснив, що кінь його дружини ніколи не виходить вперед, якщо йде у парі з провідниковим конем, але як є сам, то біжить як куля. Була це щира правда. Поволі я віддаляюсь від групи, а коли вже був досить далеко, потиснув коня, і кінь пішов стрілою. Була 10-та година, як я застав ще боївку провідника Потала в селі Ямна. Переказую слова провідника Летуна та спішу до куховара, щоби дістати гарячої кави. Коли вийшов з кухні, друзі вже завели коня до стайні і нагодували. Ми почали розмовляти, бо я дійсно досить довго не бачився з ними. До мене відразу, як реп'ях до кожуха, причепився Лис, та почав бомбардувати словами:

- Цяпко, ти віруючий?

 

Я не знав, до чого він веде, тож відповідаю:

- Залежно в що.

- А я є, але ніколи б не повірив, що з святого місця можна вбивати!

- О що ходить, Лисе, що з тобою? – питаю, бо дійсно не знаю, про що йдеться.

 

Тоді Лис став пояснювати:

- Коли ми були в Бірчі і наступали в ринку, то з польського костелу нас так припекли, що ми не знали, де ховатись! Зі всіх вікон пражили кулемети, а ми, як ті дурні, лежали в снігу!

- Що, не мали фаустпатрона? Треба було пустити одного – і було б по всім! – кажу на це.

- Ага! – аж підскочив Лис. – Треба було мати позволения!

- Від кого? Від Папи? – питаю, здивований його розповіддю.

- Командир Коник заборонив! – почув я відповідь Лиса.

 

Тепер мені було зрозуміла ціла трагедія того наступу.

- Бо це варварство, – закінчив Лис, якби сам до себе.

 

Прийшли наші. Треба було братись за снідання. По ньому провідники почали розглядати звіти, а я сказав Чуйкові, що іду до сусіда, та покликав Мороза, щоби пішов зі мною. Це вчув Лис і собі напросився йти з нами. Я махнув рукою, і ми пішли до сусіда. Там мав білизну, тож миюся, перебираюся в чисте. Потім випили по келишку сивухи, і ми знову вернули до теми Бірчі. Тим разом говорив Мороз.

- Я був при самому командирі Конику і коменданті Орськім, які наступали на Бірчу з другої сторони, силами одної чоти сотні Громенка. Не розумію, пощо командира Коника пхало в місто одною чотою, тоді як друга чота "товкла кутю" сто метрів від нього. Мене послали на зв'язок вияснити, що робиться, і я вже не побачив живими ні командира, ні Орського, а лише розбитки чоти. Там його і залишено, як і поручика Орського і, мабуть, рій вояків з чоти, – закінчив розмову Мороз. Що більше я чув про цей наступ, тим більше було загадок всяких, пощо і чому.

 

По двох днях ми з провідником Летуном ідемо знову в Курманичі. Друг Бурлака скаржиться на ноги. Ростуть чиряки, яких набрався, перемерзнувши на Сяні, коли пробував перейти його вбрід. Друг Чумак хоч на Щедрий вечір проситься побути з родиною. Друг Чуйко, я і Лісовик держимося ще, бо нам все одно, де будемо. Правда, Лісовик мав родину в с. Тисова, до якої не було далеко, але він не просився у відпустку. В першому районі, я зайшов у гості до односельчан, яких застав сумними. Я вже знав від Горака, що в Бірчі загинув один з наших односельчан, Друг Тур (Михайло Козак). Знову розмова про Бірчу. Випитую Ясеня і чую:

- В Бірчі було справжнє пекло. Ніхто не знав, що робити, де фронт, де тил. Поляки повлізали в костел і сіяли звідти смерть, а нам не вільно було його замінувати.

- Чув я від бойовиків, що командир Коник заборонив ще перед наступом нищити костел.

- Ми ніколи не знищили ще жодного костела, але коли з костела сіють смерть? -- -- Один фаустпатрон – і Бірча була б наша! – вмішався друг Вовк.

- Дивна війна, думаю собі. А скільки церков знищили поляки, хоч з них ніхто не стріляв?

 

До розмови вмішався наш доктор Левко (Стефан Козак з Веселівки, присілку нашого села):

- Що ж ви хочете, якби донеслось до Папи, що ми знищили костел, міг би нас назвати "барбажинцамі" (варварами).

 

Мені захотілось з них пожартувати, тож кажу:

- А відколи ви собі позволяєте відбирати полякам гармати, танки та тікати в "гацях" (нижня білизна) перед ними?

- І ти віриш в то, що пишуть польські газети? "Нови Горизонти"? Ще до того? – відповів сміхом Ясень. – Хочеш знати правду, то слухай. По другому наскоку на Бірчу ми заквартирували у с. Лімна. Були дуже помучені. Виставили стійки і поснули. Полякам вдалось нас заскочити, і ми дійсно втікали в "гацях", але при тому наложили повні купи їхніх вояків, тож вони мусили якось свою невдачу виправдати. Бо назбирали кілька фір своїх забитих. Ми ж втратили вбитими одинадцять.

 

Мені вже час було йти до групи, прошу друзів вважати один на другого бо нас стає щораз менше. По дорозі роздумую та шукаю відповіді на питання про причину цих всіх невдач, але не знаходжу. Одного разу, заставши провідника Летуна самого, я спитав, що він думає про наступ на Бірчу, бо кожний має свою опінію. Думки різняться одна від другої, і лише деякі згоджуються. Котрій вірити? Провідник нічого не сказав, витяг звиток паперів і подав мені, кажучи прочитати самому. Були це звіти про операцію в Бірчі. Перше йшов план наступу, який опрацював сам командир Коник. Там було написано: «Власні сили, наявні до диспозиції, поділено на дві групи: східну і західну. Завдання східної групи – взяти ворога вогнем і звернути на себе увагу, а в той час західна група мала вдертись до центру Бірчі і підпалити її. До складу східної групи належали відділи Бурлаки і Ластівки під командуванням Бурлаки. В складі західної групи були відділи Громенка і Яра, що були під командуванням самого командира Коника. За даними розвідки в Бірчі мало бути: 960 польських вояків, озброєних гарматами, тяжкими мінометами та важкими і легкими кулеметами, крісами і автоматами; ескадрон кінноти; 140 міліціянтів та рота большевиків з НКВД. Акція мала розпочатись о 2-й ночі, з 6-го на 7-ме січня 1946 року.»

 

Командир Бурлака (Володимир Щигельський)

 

Це був звіт про плановану акцію, опрацьований перед наступом. Другий звіт – це фактичний перебіг наступу, який зробили командири по повороті з акції. І з цього виходимо менш-більш так:

 

Акція розпочалась о 3-ій годині, значить, на годину спізнена, бо розмоклий терен не дав змоги прийти на час і зайняти своїх позицій. Сотня Бурлаки, яка йшла попереду, знищила на своєму терені бункери і замість того, щоб піти на місто, заблудила і вийшла на Кам'яну Гору, де потрапила під сильний польський гранатометний обстріл. Відділ Яра підійшов під церкву і викинув з хат поляків, які там були, і заліг. Поляки з міста вирушили до наступу, і Бурлака, відступивши на кращі позиції, зв'язався з ними. Відділ Громенка наступав від Нового Села під командуванням поручика Орського, бо Громенко ще не вилікувався від ран, що їх зазнав скорше під Кузьміною. Коли одна чота була вже в Бірчи, друга чота була ще в Новому Селі – до міста було ще 300-400 метрів. Вони мусили перейти високу скалу, а коли це зробили, перша чота вже боролась в місті. Решта чот не могла наздогнати їх, бо сильний вогонь з польських мінометів прикув їх до землі. Так як місто вже почало горіти, ті, котрі були на костелі, виділи кожний наш рух, і вони паралізували нас кулеметами. Обі чоти мусили відступити з великими втратами. Перша чота дісталась до міста, а з нею командир Коник і поручик Орський. О 6.30 рано чота відступила з міста, втративши поручика Орського і командира Коника (посмертно його підвищено до рангу полковника).

 

Відділ Ластівки наступав на Бірчу від Волі Корінецької. Підійшовши під м. Бірчу, він отримав сильний вогонь з ворожих укріплень, особливо будинку міліції та костела. Відділ Ластівки нав'язав запеклий бій з ворогом, в якому знищив один бетонний бункер, спалив 10 хат, в яких залягли поляки, і там закріпив свої становища аж до білого дня. Почав відступати разом з відділом Бурлаки, і відступ відбувався під сильним обстрілом мінометів і тяжких скорострілів з костела. По ворожих рухах було видно, що він старається відтяти нашим відділам дорогу до лісу, але цього йому не вдалось осягнути, бо підвідділи час до часу ставили сильний опір, стримуючи поляків на крилах. У погоню за відділом Ластівки поляки пустили свою кавалерію, але її було занадто виразно видно на снігу і відділ її стинав вогнем своєї зброї. Полякам відхотілось гнатись за відступаючими, завернули в Бірчу.

 

Вислід бою: ворог втратив 70 вбитих, невідому кількість ранених; наші втрати 23 вбитими, між ними командир Коник, курінний Перемиського куреня, командир Орський. Всі вбиті залишились на полі бою в м. Бірчі. Їх доля невідома. Згинув також чотовий Павленко. Самі поляки коментували цей наступ словами: "Сама акція на Бірчу була зле зорганізована. Розвідка УПА зле розвідала наші сили, які на той час були сильні, а відділи УПА не були звиклі до боїв у місті..."

 

Конкретні зауваження можна звести до таких:

- акція розпочалась запізно, польське вояцтво вже виспалось;

- розпізнання ворога слабе;

- брак координації між відділами та командиром;

- брак навиків боротьби на вулицях міста;

- недобачення, брак обсервації м. Бірчі, куди в день наступу прибув свіжий батальйон польського війська як доповнення, бо готувалися облави на ліси.

 

Так подав журнал "Войско Польскє" за 16-те січня 1946 року, та інші польські часописи.

 

Оцінюю з своєї точки зору: світлої пам'яті командир Коник шукав смерті, загнавшись на чолі малої горстки в місто, не маючи змоги координувати боротьби розпорошених на довгу лінію слабих наших сил. Це дало полякам спроможність легко оборонятись і атакувати, і, крім того, не було сміливця, щоби розбити костел, з якого сіялася смерть. Я дійшов до такого висновку на підставі зізнань різних стрільців і звіту командира Ластівки.

 

Ми добре засіли в перемиському терен і, що мені було на руку, бо міг дещо записати до свого нотатника, "чорної книжки'', як її називав Лис. Роботи, крім стійки, стеж і розвідки, яка мене обминала, бо я був "гість", не було.

- Як живеться? – питаю друга Шугая (мого амуніційного з карпатського рейду, друга з поліції у Перемишлі, мого ровесника).

- Те саме, що вчора стійка, стежа. Тобі добре: бігаєш світом, щодня нові новини, бачиш вищих людей, чуєш їх розмови, сам стаєш мудрішим!

- Ага! Тут тебе болить! – кажу. Коли ти ідеш собі вулицями Перемишля і удаєш вищого офіцера, а тобі б'ють в дашок "шаракі" (рядові), а до того ж зиркаєш на зграбні ніжки і мальованих "панюсь" в той час, як я приглядаюсь до сосен і ялиць, то того не згадуєш? Га?

 

 Майор Червоної армії, командир Перемиського куреня Байда (Петро Миколенко)

 

До розмови втрутився комендант боївки Сокіл:

- Думаєш, Цяпко, що це належить до приємностей? Не тільки нема часу приглядатись до ніжок і мальованих лиць, як тобі до ялиць, а треба розглядатись, де порядна аптека, де іде вищий від тебе старшина, щоби не загнали до "цюпи" (тюрми) за те, що не віддав гонору, або не стати до карного звіту перед провідником за те, що не приніс нічого з ліків. Це жодна не приємність, лише сповнення обов'язку!

- Щоби того не було, треба спрятати генерала – і не будеш іти до "цюпи".

- До того ще не дійшло, але часто треба брати ноги на плечі, бо за тобою біжать і кричать: "Лапай бандеровца"!

 

Тут мушу сказати, що наші бойовики з першого району часто, перебираючись у польських або большевицьких офіцерів, ходили в Перемишль де здобували ліки, потрібні для УПА. Реквізували за видані "асигнати" (грошове посвідчення) з печаткою УПА цілі аптеки, а часами й купували за "доляри" як ті прийшли з заграниці.

 

Підійшов мій провідник і каже:

- Друже Цяпко, я іду в другий район, а ти зачекаєш на пошту, яку принесуть зв'язкові від провідника Орлана. Тоді прямуй до мене в Ямну!

 

Він відійшов, а я лишився на тій самій квартирі, та чекаю на пошту. Бойовики пішли десь на акцію під Перемишль. На ніч вибираю собі куток на лаві і кладуся спати, бо в селі спокійно. Збудив мене легкий шепіт та тормосіння, і я почув голос дівчини з цієї хати:

- Цяпко, до села увійшло якесь військо, не знаю хто!

 

Зриваюсь і вискакую до сіней, та через прочинені двері прислухаюся. По кількох хвилях чую польську мову. Отже, поляки. Кажу дівчині замкнути двері та подякувати від мене мамі, а сам висмикуюся надвір і кладуся в снігу. Дивлюсь, де вони є і куди йдуть. Та їх повне село! Село вже зазнало вивезення, було повно пустих хат, тому поляки ходили і заглядали, грюкали, шукали людей. Тоді я поволі, поміж хати, де вони вже побували, майже їхніми слідами, використовуючи темноту і те, що мав на собі білу "маскировку", пішов в сторону с. Бараньдьовичі. Вже входив у потік, як переді мною вигулькнуло около 50 поляків, які простували туди, звідки я прийшов. Пригортаюсь до білого снігу, а коли вони перейшли, встаю і йду в сторону лісу. Перечекавши трохи, я і подався на "мертвий пункт" перед селом Брилинцями, де чекав на прихід зв'язкових від провідника Орлана. Прийшли в умовлений час. Були це Пісня і Пімста. Вони вручили мені пошту, на якій було зазначено "Дуже важне, в разі чого – знищити".

 

Хоч всі "штафети" були важні і не сміли попасти полякам в руки, деякі були позначені червоним атраментом або олівцем, як щойно отримана мною. Попрощавшись з ними, спішу в сторону Тисової, але не входжу в село, а полями дістаюсь на шосе Риботичі-Бірча, хвилю дослухаюся. Переконавшись, що спокійно, пускаюся майже бігом, щоб не змерзнути, в сторону с. Трійця. Звідти треба дістатись в Ямну Долішню, де мали бути провідники. Довідуюсь, що вчора були тут поляки, і наші вийшли з села. Де їх шукати? В селі стрічаю одного стрільця з сотні Ластівки, чоти Журавля. На день ми оба вийшли в ліс під Турницю. Небо відчинило свої ворота, вимітало зі своїх покоїв м'який сніг та сильним вітром замітало дороги на землі, засипало стежки і яруги. Коли ми вийшли на верхні поля над Турницею, на вершку не було снігу навіть на лікоть, все вітер поніс на ліси. Скручуємо в гущавник від с. Бориславки, розпалюємо вогонь і гріємось та прислухаємось до свисту вітру. Він вив-завивав понад кронами високих сосен і ялиць, що стояли обіч загайника і потоку, в якому ми сиділи. Щоби якось згаяти час, ми зробили собі стрільницю і вправлялись у стрільбі, бо ніхто не зміг би розрізнити звуку пострілу від гуку, викликаної трісканням буків, що росли скрізь. О третій годині ми вийшли на верх полів Ямни, де побачили злегка занесену стежку, якою щойно недавно перейшли поляки. Сліди вказували, що поляки пішли в Горішню Ямну, й ми підкралися під Долішню Ямну, де нам люди сказали, що поляки були вдень і пішли нагору. Повечерявши, ми пішли на розшуки своїх. Знайшли їх в Горішній Ямні, коло лісничівки. Входжу до хати. Орел лише вказав головою керунок другої кімнати – і я знав, що там є провідники. Стукаю і чую голос провідника Летуна. Я ввійшов, замельдувався і подав пошту. Провідиик мене зміряв з ніг до голови, якби мене бачив вперше в житті. Я знав, в чому річ, та нічого не казав. Нарешті провідник озвався:

- Шкода, що не маємо арешту: посадив би хоч на кілька днів за непослух! Була б, друже провідник, нагода відпочити! – але він лише кинув коротко: – Можете відійти!

 

І я вже не слухав, а зголосив відхід і вийшов до другої кімнати, де пасував грубий голос Лісовика. В кімнаті було аж темно від диму з папіросок. Я тільки хотів щось запитати, як в кімнату встромив голову провідник Потап, і мене покликано назад. Буду мусів сповідатися подумав я, входячи до другої кімнати за Потапом. Але провідник Летун відразу казав сідати і розказувати, що діється в першому районі. Я відповів, що провідник Орач і друзі пішли під Перемишль. Провідник Потап зауважив до Летуна:

- Колись ті прогулянки скінчаться фатально, Перемишль–- не ліс! Шкода хлопів!

- А тих в криївках – не шкода? Тих ранених, які чекають на ліки, – не шкода? - ----- Здорові мусять ризикувати життям для тих, що потребують! – відповів жорстко провідник Летун.

 

Потап відповів неначе до себе:

- Ліки можна купити за гроші, а не ризикувати людьми!

- За які гроші? Де їх взяти? – не здававсь провідник Летун, видно, чимось поденервований, і продовжував:

- Кожний хоче долярів, а де їх брати? А ті, що прийдуть час від часу із закордону – не знати, на що їх обернути! Кажуть "поворотці" (ті хто повернувся з-за кордону), що там збирають кошти на поміч УПА, але до нас доходить дуже мало, – закінчив провідник Летун та звернувся до мене:

- А ви на будуче постарайтесь держатись ''регуляміну" (статуту), ви самі знаєте добре, більше не буду напоминати. Мова про те, що я ішов сам з поштою. Маю вимагати, де б я не був, щоби дали мені щонайменше двох бойовиків. Тоді в разі чого я або хтось, як я сам не зможу, мав би час знищити пошту.

 

Провідник Потап став мене обороняти, кажучи:

- Нічого йому не буде, самі знаєте що в нього більше щастя, як розуму.

 

Але Летун перервав словами:

- Не беріть його в оборону, а то ще гірше розпуститься.

 

Це вже сказав з півсміхом, видно було, що заспокоювався. Тож користаю з того і відповідаю:

- Друже провідник, долі своєї конем не об'їдеш... – але не докінчую, бо провідник Летун перервав мене:

- Так, то правда, але ви мусите пам'ятати, що вам доручено таємниці, які не сміють попасти в руки ворога. А коли ви самі, то як їх знищите, як зістанете забиті? Хто дасть нам знати, що з вами сталось? Про це не думаєте? Відваги самої мало, треба ще і розуму, розваги, а я думаю, що у вас є одне і друге! Я не маю нічого проти, як ви ідете самі без пошти, тоді навіть не годилобся брати когось для охорони, але коли ідете з поштою? Вимагайте від провідників, це наказ! – і він казав мені вийти. Я вже був на порозі, як він докинув:

- Відпочивайте, бо ідемо знову в Карпати!

 

Кімната, де сиділи бойовики, аж тріскала від жартів. Лісовик щось доказував коменданту Братові.

- Ходи, Цяпко, до нас, може, розбереш справу, якої жодні звірі не можуть розібрати!

- О що ходить, пане Волосний, і сідаю на лаві між ними.

- Це не годиться, бо поляки забрали всі "урни" для голосування, а на додаток мій "возьний", – і показав Орача, – на тих справах не розуміється.

- То вибирай Лиса на його місце! Лиса вже посилали раз вибирати короля звірів! – відповідаю.

- Чого мене? – заперечив Лис. – Виберіть Сороку, бо скорше літає і люди більше раді сороці, бо кажуть, – де сорока, там і гість!

 

Десь з кухні відізвався Сорока, наш інтендант:

- Пощо робити вибори? Це дорога річ. А результат? Дурня скинуть – другого дурня виберуть. Беріть примір з Совєтського Союза!

 

Всі вибухнули сміхом, на що комендант Орел наказав:

- Кому на стійку, кому спати – гайда, бо не знати, що завтра принесе!

 

Хатою як замело, кожний пішов у свій кут, а за півгодини вже розносився звук різних "мелодій". Коли я рано встав і пішов митися, стрінув кілька незнаних мені стрільців, які були на заставі з боку Грозяви. Питаю, з якої сотні. Запитаний виявися Вороною. Я не відразу впізнав його. Був не молодий хлопчина, який втік з транспорту в Перемишлі, коли його везли в Україну, і я його знайшов в лісі та передав командиру Ластівці, щоби відіслав до садочка (так звали його сотню). Хотів ще з ним поговорити, коли стійковий крикнув: "Поляки!" – і затаркотав кулемет застави. Ми кинулись до зброї, бойовики вилітали з хати і займали оборону. За нашою хатою відізвались кулемети чоти Журавля, яка вночі прийшла з Ліщин, де була на вечері. Лис в бігу кинув мені десятизарядку. Заки наші вибігали, я вже розпізнав ситуацію. Недалеко від нас на дорозі стояли коні, і звідти летіли постріли по нас. Задимнюємо вогонь з нашої зброї, а большевики (а це були вони) посідали на коней і поїхали в Турницю, звідки прийшли. Як вияснилося, вони йшли слідами чоти Журавля від Ліщин. Там за селом проходила границя, і вони бачили, як чота там вечеряла. Зорганізунали погоню за ними і прийшли аж сюди. Не сподівались, що тут є ще хтось більше. Вони зловили стійкового, а коли побачили ,що чота не є сама, пустили кулю в потилицю стійковому і втекли. Чота хотіла їм відтяти дорогу до лісу, але великі сніги не позволили. Стійковий Муха (родом з Княжич) був ще живим. Куля вибила йому зуби, щоку і вилетіла устами. Його відтранспортовано до нашої шпитальки, а коли підлікувався, пішов додому і укривався в криївці. Як мені оповіли пізніше бойовики з першого району, поляки застукали Муху в криївці, і він розірвав себе гранатою. Ось така доля партизана.

 

Вдень долучаються до нас Бурлака і Чміль, і ми готуємось знову в Карпати. Дорога не принесла нам жодних ані пригод, ані труднощів, зате принесла розчарування і смуток. Нашу хату, яка мала служити мені за зв'язок, поляки спалили, родину побили та викинули на сніг. В хаті згоріло все майно. Їх прийняли інші люди в с. Глинному. Ми знову в групі Шугая, з якою мандруємо по селах Жердинка, Жерниця, Новосілки, Середнє Село, Коляшне, Щавне, Кам'янка, Дущатин, Команьча, Явірниця. Там кілька тижнів тому загинув референт СБ провідник Цок, той самий, що ішов з Гуцулом з наших теренів. Потім проходимо Тварильницю, Гільське, Туринське, Криве, Ветлища. З нами часто мандрує провідниця Христя. В Ямірнику я стрінув дяка, який вчився колись дякувати в Перемишлі, і ми розговорились, граючи в шахи. Він цікавився подіями в Перемищині, знав обох єпископів і багато священиків. Він не тільки вчився дякувати в Духовному інституті, але і брав лекції з диригентської штуки, знав багатьох дяків, між іншими і дяка з мого села, Яиівського, я довідався дещо з їх приватного життя. Я любив заходити до нього на розмову, коли ми зупинились у тому селі на пару днів.

 

 Стефан Козак (Хомик), кулеметник УПА з сотні Бурлаки куреня Байди

 

Дещо нового я побачив і з самому Явірнику. Коли ми зайшли в село і хотіли розставити стійки від Команьчі, з нас почали сміятись, кажучи, що вони мають цю сторону забезпечену сільськими хлопцями, які на нартах патрулюють всі стежки чи підходи до села. У їхній справності я переконався зараз наступного дня перед обідом. Десь в горах ми почули дивний звук, нібито грала трембіта, ніби хтось співав, щось подібне на звук військової трубки, а пізніше – вже виразніше – слова. Співали хлопці, спускаючись з гір на нартах Я хоч їх не зрозумів, мені пізніше переповіли слова: 'Татуню, мамуню, беріть сірак, і гуню, і тоту велию, що вішані на шию". "Велия" значило кріс. Була це стара пісня, яку співали колись контрабандисти, які ходили на Словаччину через кордон. Нею остерігали перед польською поліцією, як та входила в село. Тепер вони остерігали нас, бо до села йшли поляки. Ми вийшли з села в лісок, але поляки пішли кудись, інше, і ми вернулися до своїх занять: провідник до звітів, а я – до шахів та розмов з дяком про Перемишль. Він згадував професора Кулеву, який вів курси в роках 1937-38, доїжджаючи давати лекції зі Львова. Крім того, лекції вели також інші учителі Музичного інституту, а іспити відбулися під наглядом інспектора д-ра Людкевича. На жаль, я їх не знав і не міг нічого йому переповісти, хоч про д-ра Людкевича я чув ще за панської Польщі.

 

Але на дальші спомини не було часу. Провідник дістав записку, і ми скорим маршем пішли в с. Стежницю коло Балигорода. Станичний завів провідника до маленької хати. З ним зайшли Шугай, Чуйко і я. В хатині блимало слабеньке світло, на постелі сиділа старенька мати, а коло, неї стояли дві дівчини. Мати була в шалі божевілля, повторювала раз у раз:

- За що? За що? Де моя Надя?!

 

Страшно було дивитись на цю стареньку жінку. Я вийшов з хати надвір. Вийшов провідник і каже до Шугая:

- Цій жінці негайно дати поміч лікарську. – А до станичного: – Забезпечити їх всіх одежею і харчами! Чув, що її Надю поляки скатували і забрали з собою до Сянока.

 

Невдовзі провідник дістав пошту, і в ній був звіт, як не милюсь, провідника СБ Пугача. Прочитавши його, він передав мені, щоби я теж прочитав.

 

Одного ранку польське військо зайшло несподівано до хати Наді. Прискочили до жінок і почали всіх бити нагаями та прикладами крісів. Надю взяли окремо на допит, питали, де бандерівці, хто носить штафети, в кого криються. Надя відповідала: "Не знаю". З Наді здерли одяг і били по голому тілі шомполами, дротами від чищення кріса, кожний удар, яких прорізував тіло до крові. Надя мовчала. Коли це не помогло, а Надя казала «не знаю», кати взяли жар з печі і посипали його по столі та поклали скривавлену Надю на стіл. Надя з болю зомліла. Відлита холодною водою, повторювала: "Не знаю". Тоді кати принесли торбину солі і посипали по Надіним тілі, а потім клали жертву на жар. Надя знову зомліла. Скатоване тіло Наді (а робили це все на очах матері і сестер) кати казали вбрати і в самій сукончині, бо більше нічого не мала, кинули на платформу відкритого тягарового авта і так лишили на морозі. А самі пішли ще до Радови та Волі Горянської, де також заарештували декілька жінок "бандерофцуф", потім поїхали до Поража. А там нові допити. Надя мовчить. Знову свіжі шомполи. Двоє катів тримали за ноги і голову, а двоє били. Відчислили двадцять п'ять. Надя мовчить, числять ще двадцять п'ять. Надя зомліла. Та тверда постава молодої жінки-селянки лише озвірила бандитів у мундирах польської влади. Цілу в крові, Надю завинули в простирала і кинули в холодну автомашину. Так Надя пролежала до ранку. Ранком приїхало вище командування і, оглянувши Надине змасакроване тіло, наказало відвезти Надю до лікарні в Сяноці. Там її не прийняли. Тоді Надю відправили до військової лікарні. Відривали від тіла прилипле до ран простирадло, знову потекла свіжа кров. Обандажували Надю цілу, дали застрики на підсилення серця. До кімнати приходили цікаві поглянути на дівчину, що витримала стільки побоїв, а не сказала таємниці, яку замкнула у свому серці. Прибув головний лікар, майор, і казав розбандажувати Надю. Та не дозволила вона. Сказала лікареві:

- Спогляньте на простирало, то будете мати відбиток мого стану. Йому показали, але він не хотів дивитися, скоро вийшов з кімнати, де лежала Надя, кажучи лише санітарам:

- Бережіть добре дівчину, бо перенести стільки тортур могла тільки жінка-героїня, жінка твердої волі і характеру!

 

Ось таких жінок мало наше революційне підпілля, а коли таких жінок має Україна, вона ніколи не пропаде, а буде жити вічно. І таких випадків було тисячі, треба лише їх зібрати докупи і показати світу, що вони всі хотіли одного – Самостійної Соборної України.

 

Після того випадку провідник скомандував марш в Ямну Долішню, куди ми прибули 19-го лютого. Провідник зарився у звітах з провідниками Потапом і Пугачем (Володимиром Качором), а нам казав відпочивати, набирати сил. Та відпочивати не було коли. Ще добре не розсілись, як провідник дав команду на відмарш знову в Карпати, але тим разом настала зміна маршруту: замість Карпат ми пішли під Перемишль, до групи провідника Орача. Очевидно, провідник пішов на зустріч з провідником Орланом, а ми "збивали бомки" при групі бойовиків Орача. Тут ми забарились досить довго, бо коли вертали в Ямну, на полях видніли вже чорні плями землі, сніг почав танути. Прийшла весна. Але це тривало недовго, незабаром знову випав сніп Та все-таки в повітрі чулась зміна, і ми раділи їй. В Ямні ми пробули кілька днів, і знову марш в Карпати. Побувавши в підперемиських селах, таких як Курманичі, Аксманичі, Клуковичі чи Молодовичі, а навіть Конюша чи Кописно і Тисова, ніяк не можна було їх порівняти з Карпатами щодо життєвого рівня. Села з родючою землею близько Перемишля давали людям більший комфорт і вибір способу життя. Діти з тих сіл ішли до школи в місто у Перемишль чи Нижанковичі, були більш грамотні і свідомі, різнились навіть мовою, яку в Карпатах мало вживали, бо там плекали свій жаргон, лемківську вимову (хоч порозумітись не було трудно: час і окупація, та перемішання людей змінило і їх та приблизило до тої клітини, що звалась Україною). Тут поляки роками хотіли їх опольщити, на що видавали тисячі злотих – і все без скутку. Підперемиська молодь училась в гімназіях, гірська – ледве чи мала чотири класи Народної школи. Підперемиська молодь і взагалі людність читала часописи свої і чужі, гірська молодь навіть їх не бачила, і не треба було бути якимось психологом, щоби бачити цю різницю. Але я в Карпатах почував себе сто разів краще, як в підперемиськім селі. Бо чим більший багач, тим більше боявся за свою гарну хату, стодолу і комору чи стайню. Радо давали, що треба для УПА, але нерадо брали до себе на нічліг, мовляв, можуть підглянути "пограничники" – і згорить все. В Карпатах господар рівнож дбав за свою "хижу", тобто хату, за родину, але з радістю і щиро віддавав свою постіль воякові УПА, ділився останньою ложкою страви, тому я любив бувати в Карпатах. Коли мені хтось сказав, що я лемко, бо закидав почуті там слова, я відповідав, що я не є лемко, а бойко, але мене викормила мати-лемкиня своїм молоком. Тож кожну вістку, що ідемо в Карпати, я сприймав радо і тішився, що йду в свою сторону. Мою сторону сплюндрували поляки, засіли на моїй землі, і я там не мав нічого. В Карпатах кожний корчик, кожна хата, була моєю, рідною. Я полюбив людей, звичаї, полюбив природу. Тож ідучи знову в Карпати, я відчував серцем радість.

 

Побувавши в підперемиських селах, мав нагоду переглянути польські часописи, побачити, що пишуть про нас. Візьмім хоч би перемиський часопис "Нове Горизонти", який помістив промову польського маршала оборони Ролі Жимерського під заголовком "Звольніць Пшемиске зємє од бандоровцуф". Це, мабуть, був передрук статті з "Краківського Дзенніка" за 6-го січня 1946 року, в якій Роля Жимерський журився ситуацією на польсько-українськім фронті, і наслідками боротьби польського війська проти УПА". Очевидно, журився невдачами. Про боротьбу УПА також широко говорила і підсовєтська преса, звичайно, у фальшивому світлі, та таки між рядками можна було вичитати ниточки признання для УПА, чи подив для українського "фанатизму і героїзму".

 

Напримір, "Нове Горизонти" за 1-го березня 1946 року під заголовком «Бандити з-під знаку тризуба" приписують ці всі дії одній особі з латкою на оці (ніби Навроцькому), що помагала німцям творити дивізію СС "Галичина" (ніби оцей пан з латкою на оці командував всіми власовцями, есесами, мародерами і дезертирами з усіх армій). Видно, що "Нове Горизонти" нічого не знали про те, що діється у них під носом.

 

Було 8-го березня, як ми увійшли до села Воля Матіяшова, але боївки Шугая не застали. В терені було неспокійно, поляки використовували останні сніги, шукали за слідами. Ми подались в малі корчі недалеко села Березка. За якийсь час ми почули, що хтось підкрадається. Ми засіли, готові привітати непрошених гостей, коли провідник дав рукою знак, щоби були тихо, випростувався за корчем та раптом зловив за вухо молодого хлопця. Спитав:

- Що тут шукаєте?

 

Хлопець вертівся з болю, але відповів: Вас шукаємо, друже провідник!

 

Провідник пустив його вухо, він потер його, а провідник питає: Хто дав вам наказ шукати за мною і як знаєте, що я провідник?

 

Хлопець з гордістю відповів: Наш командир Ромко! Ходіть за нами!

- А не заведете нас до поляків? Як я можу вам повірити?

 

Хлопець мало не заплакав на ці слова, покликав ще кількох таких, як він, і сказав: Там є не тільки комендант Шугай, але і ще хтось більше. Не журіться, до поляків вас не заведемо! – після чого пустився іти, а ми за ним. Ідучи за ними, я собі подумав, що коли Україна має таких дітей, вона не пропаде. За кілька хвилин маршу за хлопчаками ми опинились в Бережниці Вижній, серед стрілецтва сотні командира Кармелюка. Був там і комендант Шугай, який сказав, що бачили нас, як ми виходили з Волі Матіяшової, тому послав хлопців, які вже не раз помагали з розвідкою, і то успішно. Рівнож нас познайомили з командиром Ромком. Це вже хлопці його представили провідникові, горді зі свого завдання. Це вже другий раз прийшлось мені стрічати молодечі сотні, що гуртувались на наш взір та творили свої рої, чоти і вибирали свого командира. Ми довідались, що тут відбувається під сильним секретом збір всіх командирів Закерзонського краю, на якому був і командир Лемко-Сян (Орест Мирослав Онишкевич) та крайовий провідник Стяг (Ярослав Старута) ще з якимсь вищим провідником. Відбувалися інспекції сотень, був і командир Рен. Одним словом, як ми казали, вся "сметанка".

 

МАРШІ

Було 12-го березня 1946 року.

 

Командир УПА Клин – Єфрем;

обласний провідник ОУН на Буковині Сталь (Василь Савчук)

 

Коли збір скінчився, мене покликав провідник і каже:

- Друже Цяпко, на вас покладаю всю переправу в наші сторони. Вам має дати комендант Шугай всю допомогу, а зі всім звертайтесь тільки до мене! Зрозуміло?

- Так є, друже провідник, зрозуміло, наказ виконаю!

 

Коли прийшов до коменданта Шугая, ми сіли за стіл і розглянули всі за і проти, визначили, хто піде зі мною попереду, хто буде замикати похід. Біда полягала у тому, що провідники хотіли їхати, а не йти. Сніг полями вже злізав, тому сани не підходили, треба було брати вози. Знову в заміттях вози не надавались, але вибрали менше лихо – вози. Під вечір все було готове. Я зайшов до хати, де були провідники, і зголосився у свого провідника, бо, крім нього, знав лише командира Рена. Тоді провідник представив мене провідникові Стягу, який міряв мене очима довший час, а вкінці сказав:

- Добре, якщо треба, то я дам вам ще свою охорону! Але я відповів, що охорона буде тільки при них і що дістануть людину, яка знає терен, на всякий випадок.

 

Погодились з тим, і під вечір ми виїхали з Бережниці Вижньої та щасливо добрались до Звіринця. Переходячи попри віз, я вчув, як командир Орест говорив до незнайомого мені блондина: – Так є, пане генерале, ви сідаєте перші!

 

Хто це? Ким був цей чоловік середнього віку, вбраний у совєтську шинелю? Мушу спитати провідника, бо мучила мене цікавість.

 

На моє щастя, чи на наше, лід на Сяні, як твердили експерти з села, був ще сильний, і можна буде перейти поверх Сяну. Беру собі Сороку, Чумака і Білого. Переходимо перші, перевіряємо терен, а тоді даємо знак, щоби переходили решта. Першими перейшли бойовики Шутая, які роблять заставу, тоді решта. Як були вже всі на тому боці Сяну, провідник спитав мою думку: йти старим шляхом чи його змінити. Я вважав, що треба змінити, щоби не бути заскоченим. Провідник погодився. Беру ще двох бойовиків від Шугая і веду в сторону Костриці, а не на Глинну, та все-таки заходжу до знаних мені людей і питаю, чи були тут поляки. Довідуюся, що були вечером, а де пішли – вони не знають. Переходимо шосе, і полями дістаємось під залізничну штреку і тунель. Тут змінюю напрям, і ми залягаємо не коло самого тунелю, а за 300 м від нього, та чекаємо, аж всі перейдуть, бо переходимо лише трійками. Ми вже побачили Шугаєвого коня (значить, що всі перейшли), коли Чмілю, який лежав при мені, почулися якісь голоси.

 

Перше я подумав, що, може, це варта тунелю перекликається. Але ні. Чую їх сам виразно з іншого боку. А по хвилі ми побачили на горизонті коло 50-ти поляків, що вийшли з засідки на тій дорозі, де ми завжди ходили. Перечекавши, аж вони зникли в темряві, ми піднялись і подались в наші знані терени. До мене підійшов провідник.

- Друже Цяпко, ви хіба були з ними в змові і знали, де змінити напрям! Дякую!

- Друже провідник, ми стратили досить часу, тож мусимо надолужувати скорим маршем, щоби до ранку бути в Безмігові!

 

Провідник у відповідь сказав лише:

Ведіть!

Було 14 березня, 4-та година, як ми, оминувши Безмігову, зайшли під Верх до останніх хат. Там розміщую людей, виставляю заставу, стійки, а коли всі вже були на соломі чи лавах, іду в село до свого чоловіка сказати, щоби як найскорше зладив сніданок на 30 осіб.

 

О 7-ій годині принесли сніданок. Буджу всіх. Частина снідає на місці, решта йде в село за чоловіком. О 8-ій рана ми вже готові до дороги. Та тут застава затримала якогось дядька, що питав за мною. Іду до застави, де стоїть перебраний стрілець з сотні Ластівки друг Лоза. Побачивши мене, він сказав, що має записку від командира Ластівки до командира Ореста. Я передав провідникові, і на цьому моя робота була скінчена, хвала Богу.

 

На

командирів чекала сотня Ластівки і одна чота Бурлаки. Тягар спав мені з плечей. Провідник як завжди, стиснув мені руку на знак, що задоволений, як і тоді, коли ми перевезли його через Сян. Більшого мені не треба було. Тепер я користаю з оказії, що ми самі, і питаю провідника, чи може мені сказати, хто той блондин, що його кликали генералом. Провідник, задумавшись на хвилину, відповів, що це сам командир Чупринка на інспекції Закерзонського краю. Чи так було направду? Я припускаю, що ні, що був це генерал Дмитро Грицай. Провідник хотів нас лише піднести на дусі.

 

Коли командирів і провідників перебрала під свою опіку сотня Ластівки, ми пішли вже спокійно до провідника Потапа, і я почав дійсно насолоджуватися наближенням весни. Сонце вже потрохи пригрівало, зникали сніги по горбах, зеленіла трава, набухали бруньки на деревах. Сонце настирливо припікало землю, особливо в обід, а земля домагалась дощів, щоби змити весь той бруд, що нагромадився за зиму. Але довго любуватись весною мені не довелось, бо ми знову в Карпатах, а там ще до весни далеко. Ми вийшли з групою Шугая з Волі Матіяшової і, попри Радову-Лопінник, дістались до малого села Яблінка. Вийшовши з нього на гору, ми зауважили, як десь в стороні Криниці зійшло "повстанське сонце". Провідник спитав Шугая, де це може бути. Шугай відповів, що горить, мабуть, місто Романів. Туди пішов командир Мирон. Нас догнали зв'язкові і передали штафету провідникові. Той прочитав таки до сірника, покликав мене і каже:

- Друже Цяпко, ще нині мусите вертати в Перемищину до провідника Орлана та передати йому пошту! Беріть собі в Шугая добрих бойовиків і заки ви приготуєтесь, я напишу записку від себе.

 

Я пішов до Шугая і просив Сороку та Чумака. Шугай відповів, що у нього всі бойовики добрі, і дав мені Соколенка і Білого. Соколенко з тамтих сторін, то міг придатися в дорозі. Коли я був готовий, провідник вже написав кілька слів і, вручаючи мені пошту, сказав:

- Найпізніше за два дні пошта мусить бути вручена. Не сміє попасти в чужі руки, має згинути, в разі чого, разом з вами! Зрозуміли?

 

Я нічого не відповів, взяв пошту в торбу, попрощався зі всіма і кажу до Соколенка: "Веди!" Бойовик Білий щось крутив, не хотів іти, але не хотів теж сказати, що не піде. Ми пройшли вже кавалок дороги, посідали трошки передихнути і тоді Соколенко мені оповів історію Білого. Зимою, коли боївка квартирувала у с. Лопінка, їх на спанню заскочило військо. Білий, не маючи змоги втекти, всунув кріса під ліжко, а сам положився на ліжко, удаючи господаря. Та поляки обшукали хату, знайшли кріса, і його арештували, та в самій тільки білизні вивели надвір, де було їх таких більше, очевидно, звиклих господарів. Білий попросився до убікації, і поляки, давши варту, завели його, щоби залатвився. Він, побачивши, що є лише один жовнір вивалив стіну в убікації і втік в поля. Тому що був в калісонах, на снігу його не було видно і поляк не знав, де стріляти, а хоч стріляв, то кулі летіли "Богові у вікна". Білий біг босий і в білизні аж до другого села, де попросив в господаря якесь убрання, обвинув шматами ноги і прийшов до групи перестрашений (або удавав перестрашеного). За другою версією Білий мав дівчину і хотів з нею женитися, а Провід не позволив. Отже, по тім випадку він, мабуть, удавав перестрашеного, щоби його звільнили, тоді б оженився. Ось я й отримав його, бо Шугай хотів позбутись Білого. Тепер, знаючи його історію, мав ним клопотатися. В селі Воля Матіяшова було польське військо, і ми пішли на Волю Горянську, щоби зранку перевірити, куди воно піде. Над ранком ми вийшли в малий потік, що був покритий густим загайником і добре крив нас.

 

Перед собою ми мали добре поле зору, що охоплювало всі горбки і полям. Заховавшись в корчі, я навіть задрімав. Мене збудив Соколенко і рукою показав на хати. Коло хат було около 50 польських вояків, які питали "Нєма ту бандеровцуф?" Втечі нема. Відбезпечую десятизарядку, витягую гранати з-за пояса і кажу робити це ж їм обом. Білий зблід, цілий трясеться. Підсуваюсь до нього:

- Роби, що кажу, а ні –то згинемо всі три через тебе!

 

Він метнувся, якби до втечі, але Соколенко, який обсервував Білого, притис його до землі і каже:

- Втечею не врятуєш себе, а згубиш не тільки себе, а і нас! Разом маємо шанс. Як підуть в потік, то кропнемо кількох, інші сховають голови в землю, а тоді ми побіжимо перед себе!

 

Це його трохи вспокоїло, відбезпечив кріса, положив коло себе гранати. Чекаємо що буде. Я закопую пошту під одне дерево та кажу до Соколенка:

- В разі чогось зі мною – знаєш, де є пошта, відкопай і йди в Перемищину, в Ракові скомунікуєшся з провідником Орликом або з провідником Аркадієм, вони допоможуть доставити пошту на місце!

 

Він щось хотів відповісти, але ми звернули увагу на поляків, які стояли при хаті і показували щось руками в нашу сторону. Оглядаємось, а над самим потічком стоять поляки, ще коло 50, та кричать: "Нєма бандерофцуф?" Ті, що були коло хат, відповіли, що нема, і вони краєм потічка понад нашими головами пішли до хат, де злучились з першими. Жінки виносили молоко чи воду у горщиках та поїли їх, а за півгодини поляки пішли собі геть. Ми зітхнули. Була вже третя година, тож кажу до друзів:

- А тепер ноги "на серії", і махаємо де кличе обов'язок, а до Білого додаю: – Пам'ятай, більше не удавай боягуза, бо прожену, і підеш сам, де схочеш, лише не пхайся до поляків.

 

Він нічого не відповів. Витягаю пошту, забезпечуємо гранати і подякувавши селянам помахом руки за те, що нас не видали, ми подались в сторону Звіринця. Дістались до нього якраз як западали сутінки, не зустрівши жодної перешкоди. Зате перешкодою став Сян. Сян рушив. На льоді повно води, але люди, які над ним прожили свій вік, вміли маневрувати, і нас перевезли, сказавши, що для них не першина перевозити як Сян ламає свої кайдани. Добре, що з гір ще не тиснуть води. Щоби не марнувати часу, я хотів обминути Глинне і взяв напрям на Руденку. Хоч там дорога була розконспірована і можна було сподіватись засідки поляків, зате вона коротша. Перед хатами ми зауважили польську стійку. Зрадили себе дверима, які скрипіли при відчиненню. Ми вирішили обминути поляків. Перед нами був потік, зарослий густими корчами, до яких було, може, 80 метрів. Тож лягаємо на живіт і рачкуємо, як малі діти. Перед тим я дав обом інструкції, що в разі розбиття сходимося в Ракові у провідника Орлика. Ми з Соколенком тримаємо Білого між себе. Рачкуємо, метр за метром посуваємось вперед. Мій кожух, який обліпився болотом, важить з тонну, і мені тяжко його тягнути, а кинути шкода. Час до часу зупиняємось і поглядаємо на хати, чи нема сполоху. Останніми силами досуваємось до рятівного потоку, і, не задумуючись, звалюємося в нього. Мені здавалося, ніби я летів у студню, а за мною мої друзі. Чую, що по лиці тече кров. Подрапався, нічого ж не видно, лише зорі на небі. З того всього так сильно закляв, що міг би побудити поляків в Ліську, не то що в Глиннім. Але це було в потоці, де мій голос і завмер. З бідою видряпуємось на поля, перетинаємо шосе, залізну дорогу і о 5-ій рана ми вже вітаємось з провідником Аркадієм (Іваном Кривуцьким), який прибув з першого району допомогти провідникові Орлику. Він, подивившись на нас, почав жартома докоряти нам за брудний нехлюйний вигляд, але скоро разом з нами вибухає сміхом. Сміялись ми всі зі своєї долі. А чи це перший раз? Передаю записку провідникові Орлику, той прочитав і каже:

- Пише провідник, щоби дати тобі бойовиків, якщо в терені неспокій.

- А як в терені спокій?

- Наскільки знаємо, було спокійно кілька днів, але, мабуть, це не надовго! – озвався Аркадій.

 

Маю клопіт: Соколенко походить з с. Середниця і просить, щоби його пустити додому відвідати матір, яка його не бачила вже півтора року. Білий ледве волочить ногами, з ним я не піду ні кроку. Тому вибираю, – піду сам. Терен і люди мені знані, тож не дадуть пропасти. Прошу провідника Аркадія заопікуватись моїми бойовиками, а як буду вертати, ми стрінемось тут, у його групі. Аркадій погодився. Мені треба було ще з півгодини, щоби опорядитися трохи, бо інакше пострашив би людей. Я пішов в потік, перше вимочив ноги, перезувся в чисті онучі, які в мене все були запасові в торбі, отряс болото з кожуха і вимив його, а коли був готовий, попросив дати мені добре снідання. Коли наївся, попрощався з своїми, попередивши, щоб чекали на мене тут за три дні як, я буду вертати. Ішлось досить легко. Та лихо, як-то кажуть, не спить. В с. Станкова напоровся на провідника Боєнодарника і його заступника Нестора. Провідник причепився, щоби я пішов з ним в 4-й район. Він добре знав, які я маю обов'язки, але боягузливо не наважувався іти сам. Я по-доброму пробую відмовитись, бо маю наказ від провідника Летуна. Але ні Вишинський, чи УНРА, як його називали, вперся, що як я не послухаю його, то він мене арештує, та витяг пістоля і почав мені погрожувати. До розмови вмішався Нестор, який пробував вгамувати Вишинського, нагадуючи йому, що я маю своє завдання, а вони – своє. Але марно. Той розійшовся і почав вже "йонкатися", заїкатися: "ЯЯЯ ввам покажу, яяк слллухати зверхників, нне маєте пправа ображжувати мене"... Але я вже не зважав на його вибрики, подякував Несторові, віддав почесті, пішов лишаючи Вишинського з пістолем в руці. Знищив мені гумор на цілий день. Переді мною Тростянець, Грозява, і я вже на горі вище Ямної. Приглядаюсь, куди йти, як бачу: коло Бабиного потоку є наші. Але ще не зробив десятка кроків, як почув:

- Гей, Цяпко, де так розмахався?

 

Була це стійка, на якій стояв друг Мороз. Ми привітались. Він потвердив, що провідник є в Ямні Долішній, і я пішов, бо мені спішилось. Зголосившись у провідника Потапа, я розказав пригоду з Вишинським. Він відразу запитав:

- Чи тебе не обов'язує закон партизана? Знову самопас? Думаєте, що ви у свому селі вийшли собі на спацер? А ще з такою важною поштою? Колись Господу Богу ввірветься терпець, а що тоді? Хлопе, хлопе, будь уважний!

 

Коли він переходив на "ти", я знав, що він жартує, хоч в його словах було досить правди. Тож відповідаю:

- Друже провідник, я пам'ятаю, як сказав провідник Роберт, що ходжу своєю землею. Чому маю йти тихо чи критись?

- Кожний філософ має "свого бзіка", а ви не філософ, отже, треба робити з розумом!

 

До нашої розмови прислухався друг Лис, а коли провідник скінчив, він зауважив:

- Друже провідник, а чи не все одно, як впасти – одному чи трійкою? Як кому судилось, прецінь маємо свою Республіку!

- Скажи мені, Лисе, – відповів провідник, – чому, до лиха, ми сидимо в лісі а не в місті? Чейже маємо, за нашими словами, Республіку? Не правда?

 

Лис почухався по шиї: – Хіба Медведя, Лиса, Борсука та іншу звірину можна втримати в місті? Хіба в зоологічнім городі?

 

Бойовики пирснули сміхом, а провідник подивився на Лиса та відповів: – Коли б я не знав, чий ви син, я б подумав – "війтів"; недаром, як батько їхав в Україну, казав до мене: "Друже провіднику, вважайте на мого "мудрагеля", він ще малим був, а вже язик виставляв, хотів мене вчити розуму! "

 

Тепер щойно хата стряслась сміхом. Але Лис не давався: – Тато мій хотів, щоби я був шевцем, славним, як ті, що в Риботицькій Посаді, де роблять "славні руські" чоботи. Але я від молодості мав потяг до лісу. Так виходить, що це було мені суджене! –закінчив Лис, навіть не заїкнувшись. Не знаю, на чім було би скінчилось, але ввійшов стійковий і сказав, що в Ямні Горішній видно якийсь рух. Провідник вислав стежу в напрямі Ямни Горішньої, а мене спитав як там провідник Летун. Я мусив оповісти деякі подробиці, але додав, що мені є спішно і що я вже відпочив.

- Що на обід не зачекаєте? Сорока може образитися!

 

Вернула стежа і повідомила, що до Ямної увійшла чота Ваньки з сотні Бурлаки, і займає квартири по хатах. Прийшов і Сорока з дівчатами, принесли обід. Інтендант глянув на мене і каже:

- Дармоїдам обіду нема, на нього собі треба заробити, – але таки подав миску мені разом із провідниковою.

 

З'ївши смачний капусняк, я запив його кавою, мабуть, з житнього хліба і звернувся до провідника:

- Щиро дякую за гостину, але справді мені вже час, хочу під вечір бути в Курманичах.

- По дорозі вступи до моєї жінки, вона дасть тобі деяку інформацію, там крижуються всі дороги, тож знають більше, та перекажи, що в мене все в порядку. Може, скоро побачу їх!

 

І знову я сам. Провідник забув, а я не нагадав, бо волів іти самотою. Ніхто мене не злапав позаду, і я чув все, що робилось довкруги мене. Вже два рази мене поляки перепустили, думали, що я іду на шпіці, а за мною піде більше, але якби ішов ще з кимсь, було б крухо. Вийшовши на гору, споглянув на Ямну, околиці і пригадалась мені пригода з минулого року, яка тут сталася. Прийшла до нас через кордон чота з України, на відпочинок. Ми стояли в селі, як нині, і я та Мороз пішли на заставу від Турниці, а краще сказати – на обсервацію. Ніхто не знав, що від Трійці до села ввійшли поляки, які хотіли набрати соломи. Одному полякові закортіло вкрасти коня, який пасся на полі. Він пішов ловити коня та наліз на мене, бо я якраз пішов за своєю потребою в корчі. Я виходив з одного кінця корчів, а він з другого. Я думав, що це хтось з тих, що з-за кордону, і йду до нього сміло. Мабуть, він подумав, що я є з большевицької погранзастави, бо спитав по-російськи: "Но что, Ванька, документ єсть?' – та приставив мені цівку кріса до грудей. Дивлюсь в сторону Мороза, він дивиться на нас, рівнож думаючи, що це хтось з тих, що прийшли на відпочинок і навіть не реагує. Витворилась дивна і глупа ситуація. Моя зброя була коло Мороза, я мав при собі лише гранати. Але "башка" працювала справно, тож кажу до поляка "сейчас" і пхаю руку за пазуху, ніби по документи, а сам в той момент кидаюсь на нього. Поляк відрухово стрілив до мене, куля перешила кожух, а я впав на землю. Тепер щойно Мороз зрозумів, що тут щось не в порядку. Побачивши, що поляк втікає, пустив за ним серію з ППШ та прибіг до мене. Думав, що я вбитий. Підношусь з землі й питаю Мороза, чого не стріляв. А він відповідає: – Я думав, що хтось з-за кордону прийшов нас стягнути.

 

Поляк був Морозом поранений в ногу, але добіг до своїх та з помсти спалив одну хату, яка стояла вже давно пуста на полі. Всміхаюсь до минулого і кажу собі, що провідник має рацію, в мене більше "щастя, як розуму".

 

Переді мною шуміла Турниця. Входжу до неї, як до якої святині, подивляю її красу. Шумлять столітні сосни і ялиці; шкода, що не розумію їх мови. Минаю струмки, в яких дзюрчить кристалево чиста вода, споглядаю небосхил, який мигає мені понад головою крізь крони дерев, з яких при моєму наближенні зриваються громадами різні пташки, від маленької дрібноти до великих чорних ворон. Десь чую зозулю. Лічу, скільки мені літ прожити, але зозуля кує і кує, і я стратив рахунок. Вийшовши за село Макова, прислухаюсь. Всюди спокійно, щебече дітвора (знак, що в селі спокій. Коли були в селі поляки чи большевики, дітвора мовчала, тримаючись маминої спідниці, що давало нам можливість розрізнити, хто є в селі. Це була наша перевага над ворогами). Заходжу до хати, де жила провідникова жінка з маленьким синком, передаю привіт, випиваю горнятко кислого молока і йду дальше, довідавшись, що довкола спокій. Минаю Грушову, входжу до Конюші, перетинаю її впоперек – і я вже стою над Курманичами. Тут довідуюсь, що всі відділи вийшли з терену, а боївка провідника Орача відійшла до Станіславчика, під Перемишль. В селі самі "обібоки, марудери" (ті хто уникає служби) з сотень, тож долучаюсь і я до них, все ж веселіше вкупі. Зайшли до однієї хати, і в теплі почав морити мене сон. Кладусь на якійсь лаві, сказавши друзям, щоби мене розбудили, як будуть відходити. Здавалось, що я щойно положився спати, як мене вже термосять і, кажуть, що відходять в ліс. Нема ради. Встаю і разом ідемо в ліс. Ледве волочу ногами зі змучення, та, на моє щастя, недалеко в ліску ми натрапили на сотню Бурлаки, яка щойно над ранком прийшла сюди. Іду прямо до почоту, зголошуюсь у командира, та прошу дозволу долучити. Командир питає жартома:

- А скільки маєте війська, Цяпко?

- Я і Цяпка, нас двоє, друже командир! – також відповідаю жартом.

 

Він розпитав, звідки я і куди, де залишив провідника, а коли довідався, що йду до провідника Орлана, мовив:

-Його мусите шукати в Станіславчику, пане брате, сидить під кордоном большевикам під носом! А зауваживши, що я в кожусі, питає: – Чи ви не думаєте скинути кожуха, таж весна до нас не прийде ніколи, а по-друге, в чім будете зимувати другу зиму? Час кожух до магазину здати!

- Що ж то, друже командир, ще будемо одну зиму партизанити? – питаю, удаючи здивованого.

- А ти що думав, пане брате, що Москва або Варшава віддасть нам Україну? Ще не одному з нас горб на плечах виросте з ношення зброї, а навіть якби і була Україна, то для таких як ми спокою не буде, хіба що посадять до тюрми за те, що завірно воював! – тягнув командир.

- Як же так, друже командир, того не може бути! – кажу.

- Як тільки стане Україна вільною, то всі ці, що вчора втекли на Захід, бо не хотіли іти до УПА, попруть до корита, як мухи до меду... Та я бачу, що вам не до розмови, очі ледве у вас відкриті, ви, напевно, змучені! – перервав розмову командир.

 

То правда, я був змучений, тож перепрошую всіх, хто був в почоті, і виходжу, чуючи ще застережливий голос командира Бурлаки:

- Як підете до Станіславчика, уважайте, у Фредрополі є поляки і лазять на засідки!

 

Дальше я вже не чув. Вибираю собі щасливо якийсь куток і відразу засинаю смачним сном. Коли сотня відходила під вечір, мене збудили мої односельчани. Ясень запропонував іти з ними, але мені була пора до

 

провідника Орлана. Нині мав доставити пошту, як наказав провідник. Тож вечеряю в Курманичах, а тоді іду полями попід Княжичі, оминаю Фредропіль (німецьку колонію) і в Даровичах виходжу на дорогу, що веде до Германович. Вже темно. Бачу, в одній хаті світиться, вікно не заслонене. Заглядаю, і мені видно дві панни чи жінки, які щось латали. Стукаю, чую: "Хто там?" Відповідаю: "Свій! Відчиніть, то побачите!" Але вони вже зауважили мій кожух і думали, що я з погранзастави в Нижанковичах, бо большевики лазили за горілкою по селах, хоча це Польща, а не Совєтський Союз. Тож переконую, що я ні не поляк, ні не большевик, бо тамті не просять. Це їх переконало, і пустили мене до середини. Я говорив по-українськи, вони відповідали по-польськи. Кажуть: "Вудкі не мами юж". Я сміюся: "А молоко маєте?" В хаті якби роз'яснилось. Були це дуже гарні дівчата, сестри. Мати була в другій кімнаті, боялась вийти, але коли вчула, що я попросив молока, вийшла і каже: "Зараз пізнати, хто свій, а хто чужий. Дівчата, дайте пану молока, хліба. Напевно, голодний з дороги". Я щиро подякував їм, напився молока і кажу:

- Прощайте, милі, може, ще стрінемось!

- Ми гостям раді, а ще своїм, а чи милі – треба переконатись, тож заходіть!

 

Вийшовши з хати, я став, як сліпий. Доперва по якомусь часі призвичаївся до темноти. Під Германовичами я став та прислухаюся. Тут іде шосе з Перемишля до Нижанкович, за 3 км в Пикуличах є польське військо, казарми. Помимо що їх минулого року в листопаді Бурлака трохи поскубав, таки не винеслись, а, зміцнивши гарнізон, стояли дальше. Отже, можна їх сподіватись кожної хвилини. Але поки що панує спокій, собаки побріхують нормально. Вступаю до Марусі. [Моя наречена, в якої я мешкав, коли служив у поліції. Ми тримали стійки на роздоріжжях: німці скорочували фронт, а фолькдойчери втікали, тож треба було наводити порядок]. В хаті втішились. Є хлопці з села. Питаю, чи спокійно у Станіславчику. Кажуть, що до вечора там був спокій, хочуть мене відпровадити. Я подякував, перебалакав з Марусею і її сестрами та з мамою. Батька не було, мабуть, був на роботі (працював на колії). Тепер іду вже сміло, до Станіславчика лише один кілометр. Я був на половині дороги, як у Станіславчику загавкали собаки та почувся грюкіт коліс. Це їхали якісь підводи. Що, до лиха, думаю собі, в'їжджають поляки? Але ні. Не задержуються, а їдуть далі. Підсуваюсь полем під якусь хату, де світилося, підходжу під вікно. Світло згасло, але вчув, що говорять по своєму. Стукаю. Тиша. І я подумав про нещасний кожух, мабуть, знову його зауважили. Пробую переконати жінок. Врешті вони послухали. В хаті відразу скидаю кожуха, кидаю його на лаву і кажу до жінок:

- Я не большевик, не бійтеся. Одна нехай іде до Славка К. і перекаже, що тут є Цяпка. Він знає хто.

 

Жінки нараджувались, котра піде, і мати залишилась в хаті, а доня побігла в село. Не минуло і десять хвилин, як я вчув голос Чумака:

- Хто в хаті? Кличка!

- Входи, Чумаче, до хати, тут Цяпка!

 

І ми вже вітаємось, а жінки дорікають: "Ви не знаєте, що ми страху наїлись!" Впершу чергу кажу Чумакові, що мені конечно треба до Орлана. Бо інакше не засну! Чумак заспокоїв:

- Не журись, Цяпко, ти в добрих руках. Я дам знати на зв'язок, завтра хтось зголоситься до тебе від провідника Орлана. Відпочивай!

 

І ми попрощались. Як тільки він вийшов, я поклався на тій-таки лаві, що сидів, і так смачно заснув, що жінкам аж шкода було будити мене на вечерю. Рано, щойно я збудився і з'їв снідання, як у дверях стали друг Бурлака, який пішов лікувати свої чиряки (і вже більше до нас не долучив), та Пімста і Крук, прислані від провідника Орлана. Я передав їм пошту, і мені з серця спав тягар. Звертаюсь до Славка (Бурлаки):

- Дай мені свій плащ, а бери кожух, бо вже тяжко в нім лазити!

- З приємністю, Цяпко! – каже Бурлака. – Він мені в криївці придасться!

 

Приніс не тільки плащ, польський, з нашивками плютонового, а також шапку і пару білизнини. Перше миюсь порядно, перебираюсь в чисту білизнину, тоді вдягаюсь в польську уніформу, а жінки кажуть: "І пізнай, хто свій, а хто чужий!" Коли зробив порядок коло себе, ми посідали оба з Бурлакою, і я запитав:

- Що за рух був вчора на дорозі, як я входив в село?

- Вчора чота Марка сотні Бурлаки, перевозила на возах "корови" з Любачівщини. Це подарок для Бірчі. [Корови – це німецькі Ф-1 і Ф-2, по-німецьки "небельверфер", які при польоті давали дивний звук, подібний до рику корови, тому наші і назвали їх "коровами". Їх вистрілювали з спеціальних ракетних підставок, що були дуже тяжкі. Але наші майстри сконструювали дерев'яні візки, на яких клали ці снаряди та уставлювали до цілі. Були довжиною 120 см і мали діаметр 35 см. Летіли до цілі на відстань до 800 м, а розриваючись, творили студню, на місці, де був будинок. Підпалювали їх навіть соломою, як бракувало викидального пороху. Ними було розбито будинок НКВД в Грубешові, станиці міліції у Варяжі, Черничині і Кристанополі. Мені лише було цікаво, як вони перелетіли через Сян.

 

Але того не зміг розвідати. Коли бачив, бувало, чотового Марка, забував його спитати]. Увечері я збирався відійти, але мене затримали зв'язкові провідника Орлана. Треба було ще одну ніч перебути тут, та я не нарікав. Мама і доня дбали про мене, як про рідного, ну і друзі навідувались, так що затримка мені не була прикрою. Однак мене тягнуло до провідника. Другого дня я отримав пошту для провідника Летуна, мав також записку до провідника Григора, з яким мав зв'язатись в Курманичах. На зворотній дорозі вступив знову на кілька хвиль до Марусі та ще декуди, знав тут багато людей, переважно молоді. Мене старші тут не любили. Коли я служив на контролі роздоріжжя, нашим командиром був німець, старий австріяк, який любив "панєнкі", і я часто діставав від нього позволення на всякі забави. Молодь раділа, а старші дивились кривим оком, бо як можна "вигулювати", коли йде війна. Але це не була наша війна! Чому ми мали сумувати? Навіть о. Граб, місцевий парох, мене "чесав" з амвона в церкві за це. Приїжджав і друг Кривуцький – тепер Аркадій – та перевіряв, бо люди доносили на команду у Перемишлі. Але я був спокійний, бо не робив нічого злого.

 

Само собою, вступаю до моїх нових знайомих, дівчат в Даровичах. Вони були здивовані зміною у моїй уніформі і засипали мене питаннями, на які я не міг відповісти. Одне запитання мене самого інтригувало, а саме чому міліція в Даровичах не розбита, як інші, а існує. Очевидно, я знав, що вона не мішаєтся до наших справ, навіть помагає нашим людям, а при тім веде шпигунську роботу. Це як один та один є два. Але її не рухали до кінця. Або, ще як спитала одна з дівчат, як довго триватиме така ситуація в нашому терені? Що можна було їй відповісти. Ми попрощались, і я їх вже ніколи не бачив. Не було як і часу.

 

В Курманичах лишаю записку для зв'язкових провідника Григора, іду на "мертвий пункт" та чекаю. Лізу в густі корчі, зарослі вужинням, маскуюсь і дрімаю. Раптом чую в лісі постріли, і то недалеко від мене. Тож пригортаюсь до матері-землі якнайтісніше і чекаю. Видно, що лісом ідуть поляки. Я не помилився. Поляки прочісували ліс навколо Брилинець. Раптом десь близько пролетіла довша серія з автомата, кулі просвистіли горою понад корчами, і все затихло, як в могилі. Коли я виліз з корчів, побачив стежку, протоптану за 25 м від мого сховку. Провідник прийшов у зазначений час, поцікавився, як я пережив облаву на ліс, запитав про брата Щипавку і передав записки до провідника Летуна і провідника Зорича. Дістаю усну інструкцію, що, "в разі необхідності знищити штафети, маю переказати провідникові: "Референти СБ, Холодного Яру і Говерли – стріча на умовленому місці". Провідник знає вже, де. Ми попрощались.

 

Минаю Тисову, вже мав входити в Трійцю, як всередині щось мене не пускає. Якесь дивне почуття: ноги хочуть іти, а розум каже ні. Тож сідаю і роздумую, що робити. Коли раптом до моїх вух долетів стукіт на дорозі. Хтось іде. Прислухаюсь. Поляки! Скачу в річку Вигор, переходжу на другий берег і, залігши, чекаю. На тлі неба бачу групу з 25 людей. Нема сумніву що ідуть на роздоріжжя на засідку. Треба буде остерегти бойовиків і всіх інших. Коли поляки перейшли, я виліз з корчів та пішов навпростець лісом до Ямни Долішньої. На своє щастя, застаю ще групу провідника Потапа. Кажуть, що поляки готуються до виселення. Повідомляю, що бачив поляків, як ті йшли на засідку. В Трійці рівнож є поляки, вже бойовики знають. Мені нині треба стрінутись з Соколенком і Білим. Провідник дає мені Лиса і Сливку, і ми прямуємо в сторону Тростянця, який оминаємо, та входимо в Завалку. Там стрічаємо людей, які втікають з майном в ліс, а в селі вже поляки. Будуть виселяти в Україну. Порадившись з Лисом і Сливкою, ідемо на присілок Борсуківка, де довідуємось, що в Пашові, Рикові, Станкові є поляки. Де шукати Орлика? Чуємо, як в Станкові, на дорозі з Розпуття, реве танк. Ми присіли в малому загайнику зі сторони Станкови, роздумуючи куди йти, як раптом над нами почули поляків, які сунули густою лінією прямо на цей загайник. Ми пустились перед ними в сторону лісу. Перед нами простяглася широка смуга, яку ми планували перейти, щоби дістатись вглиб лісу, як Лис засичав голосно: Долі! Поляки!" Кидаємось на животи, а Лис каже: "На полосі засідка!" Ага, ті що ідуть за нами, наганяють нас на неї. Що робити? Вирішили піти між тими, що наганяють і тими, що чекають. Ми піднялись і згорбившись удвоє, побігли в сторону Станкови. Перед нами – костел у Станкові, а збоку малий загайник корчів. Тож вскакуємо в ті корчики, замасковуємось і чекаємо, що буде далі. Вже минуло дві години, ноги вже зрослись, як ми почули крик. З потоку за краєм гущавника вийшла друга група, і разом з першою вони гурмою ішли прямо на той потік, де були ми. Серце підскочило під горло, зброя відбезпечена, в руці граната, готова до кидка, а тоді хай діється Божа воля. Міряю оком віддаль до лісу. Може, там вже нема поляків, і, як зайде потреба, будемо продиратись туди. Сливка показує пальцем вгору по потоці. Там стоїть група поляків, може, десять та щось радиться. Вони пустили кілька серій з автомата по потоці і пішли під костел, куди вже зганяли людей з села та ладили на фірманки. Чувся плач дітей, рик корів, іржання коней, все це змішалось в один звук – дійсний ярмарок. Загудів танк, що стояв коло костелу, і над ним знеслась чорна смуга диму. Танк від'їхав в сторону Розпуття або на Кузьмину. Лежимо тепер вже спокійно, найгірше минулось. Під вечір, коли сонце стало сідати, ми вийшли з корчів і пішли в сторону Завадки. Перед селом зустріли людей, які, заховавшись в лісі, тепер обсервували село і хотіли вертатись до хат. Я кажу до них:

- Пощо вас тягне в село? Пересиділисте в лісі щасливо, то ще одна ніч вам не зашкодить. А може в селі поляки засіли і тільки чекають, коли ви прийдете з ліса? Думаєте, що вони не знають, що ви сховались?

 

Мужчини пошкребли за вухом і кажуть:

- Може, і масте рацію, друже, їсти маємо що, переночуємо в лісі, а завтра побачимо!

 

Запросили і нас на вечерю. Та нам було спішно дістатись на другий бік села, над Ропенку. Може, там десь стрінемо наших. Ми щасливо дістались до річки, яка плила попід горою, перейшли на другий берег і вийшли нагору. Іду перший, щоби в разі зустрічі з поляками вдати свого, коли раптом чую: "Руки вгору!" Клацнув замок.

- Кличка!

 

Не даю ради відповісти кличку, а кричу:

- Тут я, Цяпка!

 

Переді мною став провідник Аркадій з двома бойовиками. Він подивився на мене:

- Цяпко, Цяпко, секунда ділила тебе від моєї кулі! Хто міг тебе пізнати в польській уніформі, як довкруги всюди поляки?

 

Я був незмірно радий зустрічі. Ми сіли на хвилину, відпочили. Лис і Сливка пішли в свою сторону, а ми – до групи Орлика. Ще тої ночі я вітався з провідником, передаючи йому пошту. Соколенко не міг мені надякуватись, що я поміг йому побувати вдома, дякували і його сестра та матір. Білий був радий, що все скінчилось щасливо. Я ще добре не відпочив, а ми вже махали назад в Перемищину. Провідник запитав, чи я не змучений, бо якщо так, то можу залишитися, оскільки він скоро повернеться. Але я не відчував втоми. У Звіринцю люди переправили нас човном на другий берег, і ми пішли знаною нам стежкою до присілка Чульне. Несподівано я напоровся на польську стійку. Вартовий, мабуть, дрімав. Тож користаю, що він розгублений, і кричу:

- Чеґо спіш, блазьнє? Сцьонґаць застави!

 

Поляк почав йонкатися:

- Панє Плютонови... – але я крикнув знову:

- Сцьонґаць застави! Одходзіми!

 

Поляк пішов до хати, а я прискочив до провідника та заліг коло нього. Кричав навмисно, щоби переполохати поляка і застерегти наших. По короткім часі з хат почали вибігати поляки та, обсвітивши ракетами околицю, пішли в напрямі Глинного. Там рівнож були поляки, бо чути було, як кричали, заалярмовані пострілами. Коли все заспокоїлось, провідник сказав:

- Мабуть, ця дорога розконспірована, треба попередити наших і самому більше туди не йти! Бо одного разу хтось впаде їм в руки, а шкода! – А по хвилі продовжив: – Друже Цяпко, ви дуже добре відіграли роль плютонового! Гратулюю!

- Друже провідник, наука не іде в ліс, навчився в Бушковичах!

 

Ми розсміялись та помарширували далі вже спокійно. Поляки, раз їм зловити нікого не вдалось, пішли рівнож до казарм відпочивати. В Ямні всі були здивовані нашим поверненням, Лис аж роззявив рота. Провідники взялись до звітів, я тим часом жартував з друзями. Аж тут прийшов Орел, подивився на моє убрання та каже до друзів:

- Добрі з вас друзі, а не скочив би котрий до магазину принести Цяпці нове убрання?

- Дундер би то свиснув! – закляв, як звичайно, Лис. А я навіть не здогадався, навіть мені не прийшло до "лепетини"! Лис з Гордим вийшли. За півгодини принесли мені сподні німецькі. Це роздобув Лис, а Гордий приніс нову польську уніформу. Лісовик почав сміятись з Лиса:

- Як пану плютоновому пасуватимуть німецькі сподні? Як антек то антек, треба до комплекту!

 

Я взяв одні і другі та кажу: – Польська форма добра для антків, не для мене, полотно ніби з кропиви, а ще чути дьогтем московським, звідки його дістають. Беру німецькі! Зелені, теплі. Добрий матеріял, і тепер між зеленню якраз пасує.

 

 Ще не вбрався, а провідник вже кличе.

- Відпочивайте, бо завтра підете в Карпати. Будете проводити гостя до провідника Зорича. Ідіть до провідника, він визначить, кого, крім Лиса і Сливки, вам дати.

- Так є, друже провідник, я готовий хоч би і нині!

- Завтра прийде друг Чміль з першого, приведе гостя, а ви поведете дальше в Карпати!

 

Я вийшов, якраз стрінув Лиса і питаю: – Не сверблять тебе "лапи" завтра в дорогу? Іди до провідника Летуна!

 

Лис побіг. Коли вернувся, ми пішли довідатися, чи провідник Потап дасть нам Сливку, як казав Летун. Але провідник відповів нам, що у нього всі бойовики однакові. Сливка потрібний тут на місці, тож дасть нам Риболова. Він тут недавно і може ображатися, що його оминаємо. Коли все було готове, я кажу до Лиса:

- Скочу в село, декого відвідаю. Вже давно не бачив знайомих, ще подумають, що я загнівався!

- Нема чого Цяпко, всі зайняті!

- І наймолодша? Також? – питаю Лиса.

- І наймолодша! Належить до сотні Ластівки! – відповів Лис мені.

- Все-таки зайду, хоч до мами! – кидаю йому і йду.

 

В хаті застав всіх, а мати сказала:

- Я думала, що Цяпка вже за нас забув або повірив в людські плітки!

- За вас я не забув, попросту нема часу, а щодо пліток, то вони все мають щось з правди в собі. З чогось вони беруться! – відповідаю. На це вмішалась старша, Зося, кажучи:

- Вам добре, маєте зброю, а ми що? Прийдуть в село поляки, то чим їх спекатись?

- Попитай своїх сестричок, обі мають своїх хлопців і не дивляться на поляків! Чи не встидно тобі мами, тата? – кажу їй в очі. Вона не витримала, втекла до другої кімнати, а середуща каже:

- Дай їй, Цяпко, спокій, ми її вже допікали досить, та вже і попередження дістала від провідника Потала. Може, поправиться!

 

Поговоривши з молодими і старими, я повернувся до групи. Застав якраз Чорного, референта СБ, та питаю:

- Як справи з Петрусянками?

 

Чорний подивився на мене і каже: – Щоби не молодші, но і родичі, повісили б її давно. Наразі дістала застереження, а далі – побачимо.

 

Помимо що вже квітень, надворі похолодніло і здавалось, що вертає зима, а мені здавалось, що також через те, що я перебрався вже у літній одяг. В нас під Перемишлем люди вже робили в полі, тут щойно збиралися, а в Карпатах ще місцями лежав сніг.

 

Іду скоро спати, щоби добре виспатись, бо не знати, коли буду мати цю приємність знову. Рано вставши, біжу до потічка і миюсь, перу онучі і сорочки та вішаю до сонця, яке вилізло десь з-поза ліска. Заповідався гарний день. В обід прибув Чміль ще з якимись людьми, серед яких на коні сидів гість, що його ми мали відпровадити в Карпати. Прибулі зайшли до хати, де були провідники. По якомусь часі покликав мене провідник. Яке було вже здивування, коли він представив мені молоду ще жінку чи дівчину та вручив досить спорий наплечник з якимись паперами, мабуть, звітами з цілого Закерзоння, та сказав, щоби на нього уважати, так само як і на гостя. Ми були готові. Вона мала з собою коня командира Крилана, якого ми мали залишити в Борсуківці, а далі йти пішки. Я зголосив наш відхід провідникові, а він побажав нам щасливої дороги та казав себе шукати в четвертому районі у провідника СБ Карла.

 

Наплечник перекидаю собі на плече, Лиса пускаю наперед. Ми обоє з гостею посередині, Риболов замикає похід. До Борсуківки ми дістались щасливо. Зловивши недавно кілька соток селян, поляки відпочивали. Там нам прийшлось ночувати. Тож вибираю хату, що має три кімнати, близько лісу. Коли по вечері ми казали їй іти спати до призначеної кімнати, вона відповіла:

- Разом ідемо, разом ночуємо, без жодних виріжнень!

 

Вона положилась на ліжко, а ми – на лавах, змінюючись щогодини на стійку. До ранку було все гаразд. В обід до Завадки прибули поляки, і ми мусили бути напоготові кожної хвилини дати драпака в ліс. Але без того обійшлось. Вечером ми пішли до Станкови, де повечеряли, і взяли напрям на Солонний Верх. Совгаючись по замерзлій землі (зловив приморозок), ми прийшли до Безмігови. Була десята година. Тож питаю друзів, що робимо: "Ночуємо чи ідемо. Як ідемо, то мусимо робити форсовний марш, інакше нас застане день, по тім боці Сяну".

 

Вона сказала:

- На мене не зважайте, а робіть, що вважаєте, я постараюсь не бути тягарем!

 

Тепер я веду, Лис і Риболов несуть наплечник і, змінюючись, замикають похід. Оскільки земля примерзла, йшлось добре, і о 6-ій годині люди перевезли нас на другий бік Сяну. Варта тримала стійку день і ніч при лише їм знанім місці, де ховали човен, криючись перед поляками. А о 7-ій ми зайняли квартиру в Бережниці Нижній, висилаючи зв'язкового на зв'язок до Березки, щоби на нас чекали. Положились спати, хто де. Місцеві люди нас охороняли. На наше диво, в обід полило як з цебра. Я і кажу до своїх супутників:

- Бачите, як ми виграли? Добре було б іти нам нині в той дощ, як були би заночували!

 

До розмови вмішалась наша гостя:

- Я ще ніколи не мала такої тяжкої дороги, як цеї ночі, але ішла з приємністю, бо бачила, що провідник Летун знав, кого посилає зі мною. Щиро дякую вам трьом!

 

О 7-ій ми передали гостю на зв'язку в Березці, де нам сказано почекати на відповідь від провідника Зорича до провідника Летуна. Передавши нам записку, провідник Зорич подякував нам за справне виконання завдання, і ми відійшли. Питаю друзів, що будемо робити: ночувати в Бережниці Нижній чи йти дальше. Була 12-та година ночі, до раня мали ще сім годин, отож повинні би бути на снідання в Ракові у провідника Орлика. Друг Лис відповів з лисячою, як завжди, усмішкою:

- Чого питаєш? Ти знаєш, що за тобою піду і в пекло! Веди!

 

Обляпані в болоті як чорти, над ранком ми зголосились у провідника Аркадія. Орлик був на нараді референтів СБ в четвертому районі, де мали його шукати. Аркадій же, подивившись на нас, каже:

- І вам не встидно так показуватись переді мною? Ану, гайда до потоку! А то не дам снідання!

 

Відпочивши трохи в групі, поснідавши добре, ми пішли до Станкови, а відтак взяли напрям на Розпуття, куди дістались аж на вечерю, бо в Станкові ми затримались довше, прагнучи розвідати, що перед нами.

 

Поляк, до якого ми зайшли, видно, взяв нас за АК, бо навіть почастував по чарці "вудкі". Ми подякували і пішли в напрямі Бірчі. Ідучи битою дорогою, я почав кульгати, а Риболов, зауваживши, що я кульгаю спитав:

- Не дав тобі поляк якоїсь трутизни, Цяпко?

- О, ні! – кажу. – Подивись на мій черевик, бракує обцаса. Коли йшов травою, або болотом, не відчував, а тут на битій дорозі мій черевик маркирує, хоче до шевця!

 

І раптом, коли ми так ішли по шосе, яким я вже давно не ходив, хіба що перебігав його з одного боку на другий, щось мені стрілило до голови і я на весь голос рикнув: "УГУУУ! УГУУ!" З несподіванки Лис, який ішов переді мною, аж пристав.

- Що тобі, Цяпко? З глузду з'їхав, чи що? Таж в Бірчі нас почують і сотню поляків вишлють напроти нас!

- О друже Лисе, ще не з'їхав з глузду, але вже давно не чув свого голосу, бо ходимо, як німі!

 

Так ми дійшли до якоїсь доріжки, і я кажу до Риболова і Лиса, пристаючи:

- Чи це не дорога до Волі Крецівської?

- Прочитай дороговказ – довідаєшся! - відповів Лис. А Риболов поправив Лиса:

- Дорога просто – на Кузьмину і Бірчу, по правій стороні – гора Магура, попри неї дістанемось до Тростянця, а цею дорогою дійдемо до Крецова.

 

Ми пішли в сторону Крецівської Волі минаємо кілька хат, і я стаю як вкопаний. Стримую обох рукою і показую перед себе:

- Танк!

- Який танк? – питає Лис. Думав, що я жартую. Тож відповідаю:

- Залізний! А який, думаєш, що передвоєнний, дерев'яний?