Перші переселення «большевиками» лемків з прадідівських земель

опубліковано 23 вер. 2011 р., 05:40 Степан Гринчишин   [ оновлено 23 вер. 2011 р., 05:44 ]

Спогади Петра Івановича, опубліковані в книзі Зиновія Книша

«Перед походом на схід», стор. 147 –160.

(Автор не вказує прізвища, оскільки спогади написані за часів існування СРСР. Подається у скороченому вигляді)

 

У місяці жовтні 1939 року замешкав я в Кракові. У той час українське життя там було слабе, не наплило ще багато українців до Кракова. Саме прийшов час на виконання деяких постанов пакту Молотова-Ріббентропа. Спільна німецько-большевицька гранична комісія витичила остаточно лінію, куди має йти нова границя. Незабаром почали працювати переселенчі комісії: німецька комісія по большевицькій і большевицька – по німецькій стороні. Завданням тих комісій було підготувати виміну населення. З більшовицького боку сюди мають прийти німці й поляки, а звідси туди йтимуть москалі, українці й білоруси.

Німці звернулися з проханням дати їм перекладачів для спілкування з большевицькими комісіями у Генерал Губернаторстві…

…На нас жде німецький старшина, веде нас до якоїсь німецької станиці, там виписують документи. Прошу, щоб на документах виписали моє правдиве назвище, але щоб зазначено, що по національності я словінець і народився у Любліні. Скеровують мене до комісії в місті Сянок. Німецька комісія була мішана, поліційно-військова, і прибула до Сянока просто з Берліна. Десь за два дні приїхали до міста якісь гульвіси і шукають за розміщенням німецької комісії. Дивляться на них німці і не хочуть повірити, що це їхні союзники – одяги на них пом’яті. Один виглядає, якби стягнув плащ з молодшого, а другий неначе в штанях зо старшого брата. Та невже ж таких людей посилали б большевики, як представників своєї держави, що мали б заохочувати до себе лемків? Тяжко мені в це повірити. Я знав, як і багато нас в Західній Україні, що в СССР біда, що там усе йде на гармати й танки і не стає на штани й чоботи, але щоб офіційну свою місію пускати в світ, як купу голодранців – це не могло мені поміститися у голові. Неодмінно щось криється за тим, бо нічого большевики не роблять без цілі.

Недовірливі німці кажуть показати документи. Що ж, документи в порядку, всі потверджені губернатором Кракова. У супроводі німецького старшини веду їх до полковника, якому підлягає наш відтинок праці. Цей теж зачудований і йому не йде в голову, щоб цих чотирнадцять, неначе собаці з горла вийнятих чоловіків, були переселенчою місією союзників. Якось похапцем відбулася церемонія познайомлення. Виглядало, наче б німці мерщій хотіли збутися з очей тої кумпанії. Призначено їм будинок у місті, там вони зараз ж вивісили червоний прапор і прибили свою таблицю.

Фактично, я був приділений до німецької комісії і мав стояти до диспозиції її членів як перекладач. Але мені кортіло приглянутися до большевиків і я весь час вертівся біля них. Були це майже самі москалі, ні одного українця між ними не вдалося мені відкрити. Можливо, що були – але притаїлися. Трохи дивно, бо як це так, що йдуть агітувати українців до переселення в Україну і висилають до них самих москалів? Було теж кілька євреїв і швидко завважив я, що вони не тільки розуміли, але й дуже добре говорили по-німецьки, одначе прикидалися незнайками.

До мене відносилися на загал привітно, але за тією привітністю відчувалася якась підозрілість. Пам’ятаю, що шефом над усіма ними був генерал Єгоров. Він десь жив по другому боці, час до часу налітав як шуліка, лаявся і кричав та знову зникав. Большевики ходили у цивільних одягах, тільки німці носили однострої.

Довгенько ми нікуди не виїжджали. Укладалися якісь плани, були конференції, заготовлялися пропагандивні, чи, радше, інформаційні матеріали. З німецького боку йшла переписка до сільських громад. Але прийшов час, щоб їхати, і на перший вогонь вибрали містечко Тісну. З Сянока туди не дуже то далеко, а коли автом – то наче рукою подати. Я сидів посередині – з одного боку два большевики, а з другого – німець. Та ми не спішилися, поволі розглядалися по околиці. В’їжджаємо до Тісни, це ніби містечко й ніби село, розкинулося у мальовничій долині. Переїжджаємо попри читальню «Просвіти». На щоглі повіває жовто-блакитний прапор. Питаюся большевика, що це.

Это флаг петлюровских бандитов – рубає большевик.

Які б там не були різниці між східними москалями й західними німцями, та одне в них завжди бачив я спільне: тільки в село – перші кроки до корчми. Не шукали далеко, ресторанчик під рукою. Німець відразу розвалився за столом і від тої хвилі все його комплектно перестало інтересувати, коби тільки швидко подали тарілки і щоб пляшки й чарка з нього не зникали.

Але в мене діло. Випрошуюся на часок і біжу до станиці української поліції. Там говорю до коменданта: «Друже, я перекладач при переселенчій комісії. Називаюся Петро Іванович, був членом УВО. Большевики приїхали намовляти людей до Совдепії. Не сміємо до того допустити. Зокрема за всяку ціну мусимо боронити закарпатців, що не мають підстави на побут у Генерал Губернаторстві, їх усіх негайно треба остерегти. Треба вживати всіх заходів, щоб населення не йшло реєструватися в комісію».

Тим часом у ресторані бешкет. За прилавком обслуговували гостей два молоді хлопці-українці. Пізнали москалів по мові та відмовилися їх обслуговувати. Ті до німця, та що йому, він радий, що йому подали. У цьому моменті вбігаю до ресторану. Большевики жаліються мені та грозять господареві.

– Хлопці, – кажу – не робіть дурниць і принесіть большевикам жерти. Що швидше заллють собі пельку, то для нас краще.

Набурмосені хлопці не слухають. Переконав я їхнього батька, і, нарешті, принесли їсти большевикам. Їли й запивали, попивали й закусювали, не зчулися як і звечоріло. Куди вже там до роботи сьогодні! Адже й завтра день!

Поки комісія їсть – наші хлопці з поліції не дармували. Коли ми на другий день зачали своє «урядування» у приміщенні громадського уряду, довго прийшлося ждати, заки перший дядько показався. Та й то ще швидше пішов, як прийшов. Два дні ось так ми сиділи в Тісній і за цей час зголосилося всього кілька людей. Та й то так, що чоловік їде, а жінка лишається, або навпаки. Таких большевики не заносили в папери, вони брали цілі родини. Страшенно були тим здивовані, їм здавалося, що народ так і попре до них, ніякої агітації розводити не треба, а тут – ні собака в двір не забіжить.

Їдемо назад, большевики насуплені, до розмови не пруться. Потішаю їх, що другим разом піде краще, наші люди повільні, добре треба їх розгойдати. Повеселішали.

Говоримо по війну. Я до большевиків: «Німець боїться Заходу, вже раз дістав по штанях. От якби ви йому допомогли! Шапками накрили б англічан! Та що з вас за союзники, що німцеві не помагаєте?»

Для большевиків це – масло.

– Да, да. Мы б им дали! Но сейчас нельзя. У нас договор, что мы немцам продовольствием и сырьем помогаем, нефть поставляем.

Від тоді виїздили ми на села часто, майже кожного дня. У горах страшенна нужда, тугим зашморгом здавили лемка злидні, їхав колись до «прусів», емігрував потім до Америки, чому б і до руських не поїхати, кажуть, край там багатий. Не трудно большевикам агітувати. Але, на превелике диво, якось не видно наслідків тої агітації, людей голосилося то більше, то менше, але ніяк не можна рахувати на масові виїзди.

По кількох тижнях цієї агітації визначено реченець першого виїзду до СССР на день 22 січня 1940 року, на саме Свято Соборності, із залізничної станції в Сяноці. Німці заготовили довжелезний поїзд з особових вагонів, на кінці декілька товарних – на тяжчі речі, хоч не дозволено забирати з собою нічого такого, що не вміщується в звичайні клунки. Тай нічого зібрати бідному лемкові, всю свою мізероту на плечі міг узяти. Поїзд мав дійти тільки до Ліська по большевицькій стороні і там ждали на переселенців уже большевицькі вагони.

Їдемо на станцію. Німці ще раз перевіряють чи все в порядку. Все готове. Локомотив під парою, вагони чисто підметені, залізничний персонал на поготов’ї. Але не видно щось ні возів, ні людей. Постояли до полудня – ні людського духу. Що за біс? Большевики скаженіють, а німці підсміховуються, їм це на руку, навіщо робочу силу до москаля висилати, коли й тут її потрібно.

Большевики домагаються їхати до найближчого села для повірки, чому не прийшли оголошені люди. Оказується, якісь молоді люди їздили скрізь по селах і повідомляли, що транспорти відходять не 22 тільки 25 січня, що дату змінено через великі морози, які начебто мають попустити за кілька днів.

Все ж таки большевики підняли бучу. Жадали слідства, притягнення винних до відповідальності. Навіть до своєї амбасади в Берліні телефонували, що нема помочі від німців, що німці дозволяють «петлюрівцям» швендятися по терені і відмовляти людей від виїзду.

А три дні пізніше, на 25 січня, з’їхалося багато народу з подальших околиць. Одні – щоб виїжджати, другі – щоб їх прощати. Поїзду вже не було, німцям треба вагонів, от вони й розібрали ешелон. Большевики вияснюють людям помилку, обіцяють швидко другий транспорт. А люди клянуть такі порядки, що через них стільки світа на морозі даремно їхали.

Визначено другий транспорт на 8 лютого. ОУН розіслало кур’єрів по горах – виїзд тим разом приспішено на 5 лютого, щоб не здержувати людей так довго. Дехто повірив, дехто ні, але на 5 лютого чималенько народу приїхало на станцію і знову даремно. Ані назад вертатися, ані тут до восьмого ждати. Большевики хочуть, щоб їм дати бодай кілька вагонів, відставити людей до Ліска.

Ферботен! (Заборонено!). Не можна давати вагонів ані скоріше, ані пізніше, все мусить бути на свій час. Орднунг мус зайн! (Мусить бути порядок!).

Жалко глядіти на людей, як мучаться на морозі. Є й малі діти. Але вимагає того наш національний інтерес, щоб вони тут осталися, хоч не можуть вони того розуміти.

І знову не поїхали ані 8 – бо всього кілька родин з’явилося, – ані 10 – бо не було поїзду.

Коли заповіджено наново транспорт на перші дні березня, то большевики взялися за іншу тактику і розділили членів своєї комісії на кілька сіл та самі пильнували виїзду. Людей з’їхалось не багато, але настільки, що німці згодилися пустити поїзд. Завантажилися люди швидко, не багато там мали своєї мізерії. Зараз буде рушати поїзд. Ходжу по станції. Побалакаю з людьми. Підходить до мене німець.

– Для нас ось окремий вагон. Ми їдемо з транспортом до Ліська, а ви з нами, ви теж належите до нашої комісії. Нема чого лякатися, ви ж громадянин нейтральної держави і стоїте тут під німецькою опікою.

А й справді, чому б це не поїхати і не побачити, що будуть робити большевики з нашими людьми?

Поволі їде поїзд, задихується, неначе пручається, не спішно йому туди, «на другий бік». З вагонів чути стрілецькі пісні. Дивно! Їде елемент національно найменше свідомий, а стрілецьку пісню співає. Ось з другого вагона відповідають жіночі голоси – жінок і дівчат відлучили, посадили в інші вагони.

Переїжджаємо через міст. Серединою моста йде засік з колючого дроту, біля нього стійкові енкаведисти з наїженими багнетами. Розсувають засік і пропускають поїзд. На німців це робить дивне враження, з їхнього боку границі бережуть мало.

Нарешті заїжджаємо на станцію. Нараз – пісня стихає. Чути крики: «Выгружайся!» Відчиняються двері від нашого вагону, кажуть нам висідати. Але коли хочемо підійти до гурту переселенців – не пускають. Завели нас під ескортою до малого бараку, поставили двох стійкових при дверях. Тут ми мусіли переждати, заки відправлять переселенців далі. А мені кортить подивитися, що діється надворі. Вікна нашого бараку виходили на інший бік. Кажу стійковому, що хочу вийти за потребою.

– Нельзя! – і зачинив мені двері перед носом. Намовляю німецького майора, щоб він спробував, самому мені не дуже хочеться зчиняти веремію. Почали ми гримати у двері, та все одно стійкові нас не пустили. Прийшов якийсь старшина з НКВД і наказав нас відвести по черзі під штиками до потребника.

Швидко кидаю очима сюди й туди. Бачу, людей вантажать у товарні вагони, брудні й засніжені. Якась жінка заливається слізьми, біля неї двоє дітей. Її чомусь до вагону не саджають, тримають осторонь. Нема гамору й метушні, в повітрі віє сумом, чути тільки команду енкаведистів.

Завантажили людей і тоді полагодили формальності перебрання транспорту від німецької комісії. Тривало це дуже коротко. А на кінець загадали погостити німців. Внесли дві пачки до бараку – замість столів – наклали на них кільканадцять оселедців і «пожалуйста», без хліба навіть. Опісля взяли звідкись доморобного вина, та ні одного ні другого німці не прийняли – хутенько назад до нашого вагону. Ось і та жінка з двома дітьми, що так плакала. Виясняється, що це єврейка. Вона хотіла втекти від німців і замішалася в транспорт, большевики її не прийняли.

Большевики вернулися з нами і підготовляли дальші транспорти, та не йшло діло ніяк. Німецькі члени комісії зовсім перестали цікавитися цією справою і я мав більше часу. І не дармував. З нашого боку йшла протиакція, хоч, як показалося, ми перебільшували, принаймі в наших околицях. Лемко в своїй масі твердо тримався прадідівської землі і зрушити його з неї нелегко.

Гірше було в Коросні. Там теж була комісія, п’ять чоловіків, мабуть між ними два українці. Генерал Єгоров налетів несподівано ввечері, не застав їх у канцелярії, якраз тоді відбувалася українська забава у місті та большевики зайшли туди. З місця їх арештували і відправили до Перемишля. Казав мені знайомий большевик, що їх розстріляли. Я в те не дуже вірив, якось не виглядала мені їх провина аж на таку, щоб стріляти за неї.

Зближався кінець моєї праці. 15 березня я мав повернутися до Кракова. Якось раз зайшов я до большевицького будинку і застав голову їхньої комісії самого за столом. Він заглибився в паперах і не чув, як я ввійшов у кімнату. Давай налякаю його, думаю собі. Підходжу тихцем. Стаю навшпиньки. Понад голову встигаю перечитати кільканадцять рядків якогось наказу. Довідуюся з нього, що большевики планували вивезти на схід 1 200 000 людей.

Як же ж налякався большевик. Вже й не лаявся. Просив мовчати, нікому з німців про те не говорити. Бо це тайна і велика біда стрінула б його, якби вийшло на яву, що ця тайна висмикнулася якраз з його комісії. Від німців довідався я, що всіх людей виїхало не цілих одинадцять тисяч.

Спогади доктора Тома Лапичака, опубліковані в книзі Зиновія Книша «Перед походом на схід», стор. 161-164

(подається у скороченому вигляді)

Переселенча акція у Криниччині та в Новосандеччині почалася доволі швидко після того, як заключено пакт Молотова-Ріббентропа про визначення границь поміж Генерал Губернаторством і СССР. На нашій околиці відкритий був переселенчий пункт у Новому Санчі. І там почала діяти совєтська місія. Переселення мало спиратися на засаді добровільності – німці заборонили вести пропаганду за виїздом чи проти нього – лемко мусів заявитися добровільно, чи поїде на схід, чи залишиться на своїх прадідівських горах, де жив тисячі літ. Одначе совєтській місії дуже легко було обійти заборону агітації за виїздом: під претекстом інформації про виїзд, місце поселення, спосіб життя на новому місці. Вели вони дуже зручно пропаганду, роздавали інформаційну літературу та обіцяли лемкам золоті гори. Перед бідним і битим нуждою лемком розкривала вона чарівні картини розкішного життя, де доволі землі, багато худоби, легка, вигідна і добре платна праця на фабриках.

Не треба було довго ждати на наслідки тієї пропаганди. Лемків огорнула виїздова гарячка, одинцем і гуртами перли вони в місію реєструватися до виїзду, бували випадки, що голосилися поголовно цілі села.

Наша повітова ОУН сильно тим занепокоїлася. Протидіяти акції большевицької місії було дуже тяжко, не так через німецьку заборону пропаганди – хоч і вона в’язала руки та не дозволяла на явні виступи – як більше через недовірливість і підозрілість лемка. Десь на дні серця крилася у нас надія, що кінець-кінців таки переможе в лемка любов і прив’язаність до тієї країни, що її сотні років боронив перед польським заливом і, що її тільки під тиском крайньої нужди з жалем покидав, коли емігрував за море. Але на те покладатися не вистачало, тут треба було діяти і ми взялися за освідомчу працю, щоб представити лемкам небезпеку виїзду до СССР.

Робота йшла дуже тяжко і тисячі разів огортала нас зневіра, та ми не піддавалися. Швидко переконалися ми, що наші успіхи дуже малі, майже ніякі. Лемко дивився на нас, як на зайдів-панів. Були випадки, що хотіли нас бити під церквою чи під читальнею, коли промовляли ми до більшого числа людей. Уважали нас за німецьких агентів, що відмовляють від виїзду, щоб показати, що в СССР гірше, а в Німеччині ліпше людям живеться.

– Там живуть наші братове руснаки, а тут лем поляки й німці, – відповідали вони на наші переконування.

Як на те в тому часі не мали ми ще в Криниці ані доволі людей, що їх можна б кинути в акцію та зовсім не було грошей. Якось раз приїхав до Криниці з Сянока наш друг Бак, що був пізніше обласним провідником на Лемківщину. Бувши незле, як на тодішні відносини, забезпечений грошима, бо мав у Сяноці якісь крамниці та дрібні промислові підприємства. Він виложив гроші на те, щоб найняти санки та переїхатися по селах західної Лемківщини. Не так то вже й легко зробити, але якось ми санки дістали. На лихо, говору лемківського не знав з нас ніхто, а через те дуже тяжко знайти до них підхід.

Найперше шукали ми по селах священиків та вчителів, щоб через них, як людей місцевих, обізнаних з відносинами і знайомих з людьми, легше дістатися до лемківської душі. Учителів майже не було, поляки пильно дбали про те, щоб скрізь насаджувати тільки національно польський елемент. А від священиків більшої допомоги теж годі сподіватися. Були щоправда дві впливові священичі родини Хиляків і Вегриновичів, що їхні члени з діда- прадіда жили на Лемківщині й вели духовну працю. На жаль вони майже від століття попали під москвофільський вплив і до нашої акції ставились наскрізь вороже. Ненавиділи все, що українське. Інші панотці, хоч і з душі раді були б щось зробити через близьких собі людей і сусідів, та й кинути своє слово, були стероризовані розпаленими фанатиками виїзду на схід, що грозили їм червоним півнем та убійством.

Так йшов час і хвиля виїзду наближалася, за кілька тижнів мали вже йти перші транспорти. Деякі села попродали худобу та всі статки, що їх не могли взяти з собою до поїзду, нетерпляче ждали на виїзд.

Неждано забрів тоді до Криниці доктор Омелян Волинець. Він сам родом лемко, з околиць Сянока, і дуже болів над тим, що стільки його земляків зловилися на солодкий леп большевицької пропаганди. Він чудово знав лемків, їхні звичаї, психологію і розговірну мову. Коли я запропонував йому об’їхати зо мною села Криниччини й Новосандеччини радо на те погодився. Часу вже мало, але ще два тижні об’їздили ми криницький повіт, від села до села скликали людей на збори й мітинги. Відбували приватні наради. Говорили із зустрічними людьми по дорозі. Тепер доступ до лемків був легший, бо д-р Волинець говорив їхньою мовою і його вони вважали за свого. Показалося при тому, що більшість панотців та які ще там були українські вчителі заявилися проти виїзду. Осмілені нашою появою вони й від себе докидали тверезе слово.

Лемко – натура вперта і скрита, переломити недовір’я у нього не абияк важко. Тому ми радили не спішитися, а з кожного села вислати по одному чоловіку на розвідку і ждати від них вісток. Коли нове життя покажеться добре, тоді поїдуть усі, коли зле – буде час себе рятувати. Різно ставилися до нас: одні тільки кивали головами, інші казали, що вже запізно, бо худобу попродали. Все таки найшлося багато розважніших, що казали «пани» зле не радять, може й справді краще наперед перевірити справу, а щойно потім рішитися.

Тепер почалися спори між самими лемками: одні були за негайним виїздом, бо чого ж відкладати його, коли вже рішили і в комісії зголосилися, але щораз більше було таких, яким подобалася думка вислати делегатів на оглядини. Подекуди спори підносили температуру до того, що доходило до бійок. Для нас було ясно одне: сліпий гін покидати свою землю стратив розмах, заломилася перша хвиля захоплення, тепер кувати, поки гаряче, доки не прийде повне протверезіння.

Отож більшість лемків таки роздумалася і не поїхала. Тільки деякі, найбільш загорілі та розагітовані, поїхали. Та не минуло кілька місяців, як уже почали напливати перші вісті від переселенців. Вісті непевні, хвилюючі. Швидко з’явилися перші втікачі-поворотці. Вони розказували, яке стрінуло життя, і гірко жаліли, що далися піддурити москалям і большевикам.

Велика була радість тих лемків, що повірили нашим словам і залишилися на місці. Не раз доводилося мені пізніше чи то самому, чи разом з д-р Волинцем бувати в тих селах, де ми давніше спиняли хвилю московської агітації. Я був глибоко зворушений сердечним прийняттям і виявом вдячности тих бідних, але добрих серцем людей.

На мою думку ОУН зробила тоді величезну, історичної ваги роботу. Вона не тільки зберегла лемківський елемент від розселення і знищення, але й відкрила до нього двері українських ідей. З лемків стали українці. Довір’я до ОУН було безмежне і коли вже декілька років пізніше прийшлося зводити повстанські бої з поляками та з москалями на лемківських землях – українське націоналістичне підпілля знайшло в лемківських горах одну зо своїх найсильніших опор.

Шановний читачу, постарайся дати собі відповідь на питання: «Чому Російська імперія, комуністичного забарвлення, хотіла переселити лемків з їх прадідівських земель на територію СРСР? Якщо Ти уважно читав спогади цих двох людей, то міг зауважити, що німці не підтримували переселення лемків. Німці ще не чинили національного тиску, не розстрілювали людей. Навпаки, у певній мірі, вони сприяли культурному розвитку українців. У той час тисячі українців, із земель окупованих «першими совєтами», втікали на територію Генерал Губернаторства, котра була під контролем гітлерівської Німеччини. Крім того, Польща не існувала, оскільки спільними зусиллями Росії та Німеччини, вона була знищена. Отже, поляки не могли бути ініціаторами виселення лемків. Отже: «Чому Російська імперія намагалася виселити лемків з їх прадідівських земель?»