Лодина – українська земля. Частина ІIІ.(Автор: Моцьо Василь)

опубліковано 10 січ. 2014 р., 07:55 Степан Гринчишин   [ оновлено 20 січ. 2014 р., 09:17 ]

Туди, де бій за волю

...Вставайте до бою, брати, груди в груди.

З низин до карпатських висот!

Хай трупами ляжем, а волю здобудем:

Не раб український народ!

Санжара

 

Хто виховувався в любові до України, той став учасником збройного підпілля ОУН-УПА. Повстали і героїчно віддали своє життя за Україну: Марія Фенцик (1921 р.н.), Андрій Токар (1914 р.н., сотник УПА), Василь Романів (1919 р.н.), Євстахій Волошанський (1922 р.н.), Михайло Волошанський (1925 р.н.), Антін Гадомський (1921 р.н.), Михайло Гадомський (1923 р.н.), Василь Івасів (1921 р.н.), Семен Глинянський (1922 р.н.), Михайло Глинянський (1922 р.н.), Михайло Яцинич (1922 р.н.), Микола Козупас (невід, р.н.), Михайло Радик (невід р.н.).

 

 

Сьогодні, з відстані понад півстоліття, важко встановити їх повстанські підрозділи, імена і псевдоніми їх бойових командирів, бої, в яких загинули і місця поховань. Понад п'ятдесят років їх імена ніхто не згадував уголос. Нині таке право маємо, бо це право вибороли для нас і вони.

 

Навіки закарбуються в пам'яті вдячних лодинців також імена односельчан, які за станом здоров'я, або за віком не були зачислені до бойових сотень УПА. Вони пішли у підпілля, відмовилися служити московській окупаційній владі чи воювати за її інтереси, були також певною силою спротиву. Серед них Євстахій Волошанський – двічі засланий з дружиною у Сибір, до УПА належав сам і відправив до неї двох синів; Йосип Марчак – таємно з сім'єю перейшов кордон, у Польщі проживав під чужим прізвищем; Микола Токар – таємно перебрався до Польщі, проживав під чужим прізвищем; Антін Марчак – закатований у німецькому концтаборі; Василь Фенцик, Микола Моцьо, Гнат Горб'як – загинули від більшовицьких куль при ліквідації криївки в лодинському лісі (березень, 1945р.); Йосип Улан – загинув в с. Ліщоватому (Польща) у бойовій сутичці з совєтськими і польськими прикордонниками; Павло Кучма, Степан Кучма, Федір Фенцик, Михайло Яцинич (зарічного) – арештовані і заслані у Сибір (березень, 1945 р. в час ліквідації криївок в лодинському лісі); Моцьо Іван (син Миколи) і Степан Яцинич (син Онуфрія) втекли із третьої криївки (лодинський ліс, березень, 1945 р.). Іван Моцьо тоді добрався до Польщі босий у спідній білизні; Степана Яцинича вбили прикордонники на його подвір'ю 5 травня 1945 р. Лодинці знають хто винен у його смерті.

 

Марія Яцинич (Струк), Антін Яцинич, Казимир Яцинич – покинули Львів за кілька днів до приходу туди більшовиків, проживають до нині у США; Василь Моцьо був двічі арештований органами НКВД; Михайло Тиркала (син Миколи), арештований у домашній криївці, з Сибіру повернувся морально надломлений; Ганна Токар (Марчак) – дружина сотника УПА Андрія Токаря, нелегально проживала у Львові, виховувала двох синів – Тараса і Левка. Вони ще й сьогодні не повернули собі славного імені батька. Така ж доля спіткала дітей Йосипа Марчака, Йосипа Улана, Степана Яцинича та інших. 

 

 

У списках нелегалів числилися Микола Пуняк (син Степана, 1925 р.н.); Михайло Масний (син Михайла, 1919 р.н.); Іван Радик (син Степана, 1915 р.н.); Семен Волюватий (син Антона, 1910 р.н.); Федір Токар (син Федора, 1910 р.н.); Василь Красуляк (син Михайла, 1923 р.н.); Євстахій Сущак (1923 р.н.); Михайло Радик; Петро Яцинич (син Гната, 1923 р.н.); Володимир Токар (син Івана); Степан Горб'як (син Олександра, 1917 р.н.); Іван Волюватий (син Антона); Іван Тишик (син Михайла, 1913 р.н., політв'язень ГУЛАГУ, до українського збройного підпілля не входив).

 

Більшовики шаленіють

... - Де син, стара? В підпіллі?

Що? Не знаєш?

І сиву жінку чоботом в живіт.

Збирай дітей! В дорогу вирушаєм:

В Сибір, в тайгу... На другий світ...

За що? О Боже!! – зойки, крик...

І матом криє большевик...

Марта Гай – поетеса-упівка.

 

Кремлівські правителі настирливо вимагали від Києва рішучих дій по ліквідації націоналістичного підпілля. На виконання рішень ЦК КП(б)У від 10 січня 1945 року та рішень Дрогобицького обкому КП(б)У від 18 січня 1945 року «Про боротьбу з бандами українсько-німецьких націоналістів» Нижньо-Устріцький райком КП(б)У розробив Оперативний (цілком таємний) план проведення в районі перепису населення для виявлення «бандитських елементів». По суті це був дуже підступний акт. Він позбавляв керівників села (зрозуміло, національно свідомих) мінімальної можливості вироблення нелегалам документів для виїзду у східні області, щоб там десь у колгоспах легалізуватися. Листи перепису населення зберігалися у сейфі начальника НКГБ, який візував видачу документів паспортним столом.

 

Згідно з Оперативним планом перепису населення на допомогу оперуповноваженим у кожне село посилали по 5-8 чоловік пропагандистів та по 10-20 прикордонників і бійців «істребітєльних» батальйонів. З метою профілактики у проведенні перепису перевірялась агентурна мережа в усіх ланках органів НКВД, НКГБ і прикордонників. Села району були розбиті на 4 групи (дільниці):

 

1 дільниця – Телешниця Ошварова, Солина, Телешниця Сянна, Соколе, Панищів, Рябе, Соколова Воля, Гошівчик, Задвір'я, Дашівка.

 

2 дільниця – м. Нижні Устріки, Береги Долішні, Ясень, Ялове, Бандрів, Мочари, Рівня, Стрв'яжик, Устьянова, Воля Мацькова, Лодина, Устріки (село), Лобізва, Гошів.

 

3 дільниця –Хревть, Жолобок, Поляна, Росолина, Ванькоди, Середнє Мале, Вигра, Чорна, Скородне, Росохате, Смільник, Хміль, Дверничок, Санківці.

 

4 дільниця – Лютовиська, Журавне, Кривка.

 

Райкомові партії приблизно було відомо, що на кінець січня 1945 року в Нижньо-Устріцькому районі «... нараховувалося 300 чоловік, що ухилялися від призову в Червону Армію, ... 53 чол., що дезертирували з Червоної Армії і понад 20 українсько-німецьких бандитів...». (Держ. арх. Льв. обл. Ф. п. 5017, Окрема папка Нижньо-Устріцького РК КП(б)У Дрогоб. обл. №63 «а» «Справа документів по боротьбі з бандами» за 1945 р., лист №66.)

 

 

Справа документів по боротьбі з бандами за 1945 р.

Сов. секретно

1-ая погранкомендатура 13 п. о. НКВД

Сведения

О количестве задержанных, пришедших с повинной и убитых за период с 15 сентября 1944 г. по 20 января 1945 г.

Всего задержано – 276 чел. из них:

а) Бандеровцев УПА – 77 чел.

б) членов ОУН – 66 чел.

в) пособников Бандеровцев – 13 чел.

г) Дезертиров Красной Армии – 22 чел.

д) уклоняющих от призыва в Кр. Ар. – 41 чел.

е) уклоняющиеся от Кр. Армии (пришли с повинной) – 46 чел.

и) Нарушителей границы (государств) – 11 чел.

Всего – 276 чел.

Убито при проведенной операции по борьбе с бандитами – 155 чел.

Всего – 431 чел.

Комендант 1-ой погранкомендатуры 13 погранотряда НКВД

Майор           Польников

 

(Особая папка Нижне-Устрикского РК КП/б/У Дрогоб. обл. № 63 « а»)

 

Станом на 27 квітня 1945 року по Нижньо-Устріцькому РК КП(б)У тільки по селу Лодині числилося 14 нелегалів. Ними були (витяг із партархіву)

Горб'як Степан Олександрович (1917 р.н.)

Марчак Йосиф Семенович (1912 р.н.)

Глинянський Семен Михайлович (1922 р.н.)

Токар Андрій Іванович (1914 р.н.)

Пуняк Микола Стефанович (1925 р.н.)

Романів Василь Сташкович (1919 р.н.)

Моцьо Іван Миколайович (1923 р.н.)

Масний Михайло Михайлович (1919 р.н.)

Радик Іван Степанович (1915 р.н.)

Волюватий Семен Антонович (1910 р.н.)

Токар Федір Федорович (1910 р.н.)

Красуляк Василь Михайлович (1923 р.н.)

Сущак Сташко (1923 р.н.)

Тишик Дмитро Михайлович (1902 р.н.)

(Там же, арк. № 58, витяг по селу Лодина).

 

Цей список явно неповний, але свідчить про те, що таємний інформатор був особою обізнаною і орієнтувався в селі. Дещо пізніше органи кагебе встановлять прізвища всіх лодинських нелегалів і відфільтрують бійців УПА від тих, які укривалися від мобілізації на фронт. Очевидно, що точної кількості боївок і груп УПА не знав ніхто, бо ліси і села Нижньо-Устріцького району межували з лісами і селами Добромильського, Хирівського, Турківського, Боринського і 33 км – із лісами і селами на Закерзонні.

 

Рейдуючі відділи, сотні і боївки УПА обліку не піддавалися. Тому райком більшовицької партії і його каральні органи лютували, переслідували сім'ї повстанців. Спочатку їх (75 родин) під конвоєм звезли з цілого району до Устрік і замкнули у приміщенні синагоги і колишнього українського банку. Розмістили усіх так, що на людину припадало півметра підлоги. Людей місяцями (з березня по кінець серпня 1945 р.) утримували в голоді і бруді, їх тіла струпіли від укусів вошей.

 

У цій наспіх створеній кагебістській катівні, за двісті метрів від райкому партії і райвиконкому, були також сім'ї лодинських повстанців: С.Пуняк – 4 чол., М.Сущак – 5 чол., В. Ґадомський – 2 чол., З.Яцинич – 2 чол., К.Волювата – 2 чол., Токар – 2 чол., А.Сущак (з Кульбака) – 1 чол., Г. Глинянська – 2 чол., Є.Романів – 2 чол., Т.Моцьо – 2 чол., Ю.Глинянський – 2 чол., Ю.Яцинич (з Чвертий) – 4 чол.

 

Всього з Лодини забрано біля 30 чоловік. У цьому антисанітарному приміщенні без прогулькового двору, з одним двомісним клозетом півроку під замком томилося близько 300 душ жінок, дітей і чоловіків-старців. Воду доставляли собі самі відрами у супроводі чекістів. Навіть найстрашніший концтабір має територію, зону, в якій дозволено людям ходити, дихати свіжим повітрям. А у цьому беріївському «санаторії», створеному енкаведистами з благословення бюро Нижньо-Устріцького РК КП(б)У, ходити й дихати людям було заборонено.

 

Коштів на харчування «бандітскіх сємєй» держава не виділяла. Їх утримували за рахунок передач сусідів, знайомих і кревних. А під час бойових сутичок повстанців з енкаведистами на території району – передач не приймали по два-три дні. Перекличку людей проводили по два рази на день. Начальником цієї катівні був майор НКГБ, жид. За жорстокість і вічно п'яну його червону пику прозваний – Червоний. Недарма цей об'єкт не значиться навіть у спеціальних архівах Львівської області.

 

Засоби масової інформації продовжували щонайширше оповіщати «Звернення Радянського уряду до населення Західних областей України...», в якому закликали бійців УПА до припинення підпільної боротьби і «явки з повинною» до радянських органів, їхнім сім'ям обіцяно звільнення з-під варти, а їм прощення, як тільки складуть зброю.

 

Звернення обговорювалося на зібраннях у кожному населеному пункті. Так, загальні збори селян с. Лодини ухвалили: «... збори селян зобов'язуються довести до всіх лісних банд, щоби вони до 20 липня прийшли з повинною до органів радянської влади. Їм буде все прощено...» (дослівно за прот. №9 від 10.06.1945 р. – В.М.). Зрозуміло, що протокол складав уповноважений РК КП(б)У ст. л-т Нижньо-Устріцького НКВД Мисько, який відповідав за організацію і проведення зборів. (Держ. арх. Льв. обл. Р-173, оп. 1, (прот. сесій, зборів, засідань сільради Лодина).

 

Прийшли, але не з повинною

Чистосердечно каятися перед органами НКВД ніхто з лодинських повстанців не прийшов. Кожен був пройнятий ідеєю: «Здобудеш Українську Державу або згинеш в боротьбі за неї», це по-перше, і по-друге, всім стало відомо, що ті одиничні «явки з повинною» закінчувалися трагедією для тих, хто повірив більшовицьким словам: «... вам буде все прощено».

 

З колишніх повстанців брали підписки про співпрацю з НКГБ, використовували їх, як «стребків» по ліквідації ОУН-УПА. Хто відмовлявся, того тероризували, провокували і вивозили з родиною у Сибір. Командирам і воякам УПА також стали відомі секретні директиви ЦК ВКП(б):«... використовувати для розгрому банд групи по лінії НКВД бандитів, що прийшли з повинною...» (Держ. арх. Льв. обл., Ф.З.П. оп. 1, спр. 222, арк. №87.)

 

У листопаді 1944 року додому повернулися лодинські хлопці: Михайло Яцинич, 1927 р.н. (син Павла); Михайло Вишковський. 1927 р.н. (син Атанаса); Василь Яцинич, 1925 р.н. (син Павла); Іван Горб'як; Іван Тиркала та ін. Повернулися, бо у 1944 році відповідно до ситуації, Провід ОУН дав настанову командуванню скоротити чисельність УПА-ЗАХІД, яка на той час сягала 40 тис. вояків – з урахуванням дивізійників і тих, що переховувалися по лісах. В часі оголошених більшовицьким окупаційним режимом першої та другої амністії командир УПА-ЗАХІД Шелест (Василь Сидор) цю надмірну частину армії розпускає, як згодом розпускає і частину дійсних вояків УПА.

 

В УПА-ЗАХІД залишилося 12 тисі, вояків, у тім числі – 2 тис. на Закерзонні. Значна частина вояків змушена була підкоритися наказові командування УПА. Поверталися додому без зброї, у селянській одежі, різними стежками і дорогами по 2-3 чоловіки, не викликаючи підозри у розвідувальних служб Червоної армії.

 

Спустившись з Маґури Ступосянської (1016 м. н. рівнем моря). у Двернику лодинці зустрілись із односельчанами: сотником УПА Андрієм Токарем і його сім'єю, Василем Яциничом та ін. Там уже йшли бої. Червона армія просувалася з боями на захід, все дальше в гори. УПА-ЗАХІД пробивалася на схід за лінію фронту, уникаючи прямих сутичок з наступаючими частинами Червоної армії.

 

Скориставшись розпуском частини вояків УПА, Василь Яцинич у Двернику скинув мадярський мундир і в цивільній одежі разом із братом Михайлом взяли курс на Нижні Устріки. Лісовими дорогами перетнули лінію фронту, дійшли до села Чорна, а далі на попутній совєтській автомашині доїхали до Устрік, звідки лісами вночі дійшли до рідної Лодини.

 

Свою відсутність у селі понад чотири місяці (саме в цей час проводилася мобілізація на фронт) хлопці пояснювали, що були захоплені відступаючими німцями і мадярами для риття окопів і будівництва укріплень у горах, і що звільнила їх героїчна Червона армія. З допомогою лікарів і райвіськкомату Василь Яцинич від фронту відкупився, а від НКГБ відхреститися було важко. Якщо братові Михайлові вдалося стати агентом райфінвідділу, то Василеві всюди, де тільки влаштовувався на роботу, у кадри підсовували «чорну» характеристику. До того ж його щотижня викликали в комітет безпеки виясняти хто був його командир, скільки сотень входило в курінь, хто був курінним, кого зустрічав там із лодинських хлопців. Версія про риття окопів не проходила, бо на очних ставках із зрадниками Василь не витримував. Всі інші хлопці легалізувалися як могли: одні були відправлені на фронт, інші подалися на схід України.

 

Василь Яцинич (із ярликом «куркульський син», «бандерівець») незабаром одержав посаду лісника, по службі бував в лісах, здибався з нелегалами-односельчанами. Так, вранці 5 травня Василь мав таємну зустріч із Степаном Яциничом (сином Онуфрія), а о 15 год. хату С.Яцинича оточили прикордонники.

 

Михайло Вишковський, після повернення з полонин Наринської і Ветлінської, де півтора місяця «рив окопи», відразу в селі не появлявся. З жовтня 1944 року по лютий 1945 року знаходився у криївці, в якій переховувалися його вуйки Павло і Степан Кучми та інші лодинці. Зв'язок з Михайлом відбувався через Катерину Масну, яка вчителювала в с. Воля Мацькова. Ідучи до праці мимо лісового масиву № 13, вона в умовленому місці зустрічалась з Вишковським і вручала від матері передачі.

 

Наприкінці лютого 1945 року Михайло Вишковський здався у своїй хаті енкаведисту Л. Мессеру, який доставив його в районний відділ НКВД. На попередньому допиті Вишковський признався, що зв'язок з родиною підтримував через вчительку Катерину Масну. Катерину до кінця дня схопили енкаведисти. Вишковському дають посаду завідуючого Лодинським сільським клубом.

 

І так Вишковський і Яцинич стали радянськими службовцями в Лодині. А в той час УПА продовжувала боротьбу з московським окупантом.

 

«19.05.46 р. повстанці відділу «Басейн» під ком. к-ра Тараска звели завзятий півторагодинний бій із спецбоївкою МВД ком. ст. лейт. Смірнова біля с.Ялове (р-н Устрики Долішні Дрогоб. обл.). В часі бою обидві сторони по чотири рази наступали. Бій вівся на найближчу віддаль. Ворог утратив 1-го вбитим і 1-го раненим. Повстанці 1-го вбитим.

 

Його тіло емведисти прив'язали шнурами і вже волокли в село. Одначе повстанці відібрали його та похоронили з належними почестями». (Літопис Укр. Повст. Армії, т. 9, кн. 2, Льв. 1992, стор. 418-419.)

 

У складі цього відділу був Микола Козупас із Лодини. Встановлено: Тараско (Ступка Василь) сотник відділу «Басейн», Устріки Долішні, Дрогобиччина, 1947.

 

«08.07.1946 р. в с. Бандрів (р-н Устрики Дол., Дрогоб. обл.) енкаведисти гнали червоноармійців у ліс на облаву «проти бандерівців». Бійці відмовилися від послуху, їх почали гонити наганами, один боєць заявив: «Я від кулі бандерівців вмирати не хочу, як хочете, стріляйте мене тут». Його роззброїли й арештували, решта під терором мусіла йти у ліс». (Там же, стор. 306.)

 

Тоді у Бандрові знаходився вояк УПА Антін Гадомський із Лодини, пізніше вбитий у с. Дверник.

 

«30.07.47 р. в с. Волосянка (р-н Устрики Дол., Дрогоб. обл.) підвідділ «Басейн» спалив збірник нафтової ропи. Рівночасно цей же підвідділ знищив у місцевій сільраді всі документи». (Там же, стор. 453.)

 

«19.08.46 р. повстанці відділу Булава під ком. к-ра Тараска розгромили «стрибків» в с. Волосянка Велика (р-н Устрики, Дрогоб. обл.). (Там же. стор. 421.)

 

«26.08.47 р. о год. 12.45 вибухла в приміщенні МВД в райцентрі Устрики Дол., Дрогоб. обл. підложена тут бойовиками ОУН міна. Від вибуху міни був важко ранений емгебист Сімонов Михайло, який якраз приїхав, щоб обняти пост першого слідчого МГБ, та ще 1 емведист; 1-го майора з м. Дрогобича вбила. Рівночасно в усьому місті були розкидані листівки ОУН «До всіх членів і кандидатів ВКП(б)У». У висліді цієї акції у місті ще довший час була помітна паніка між усіми емведистами, партійцями і насланою більшовицькою адміністрацією». (Там же, стор. 456.)

 

Відомо, що у багатьох бойових групах діяли повстанці з Лодини.

 

Про декого відомі місця загибелі: Микола Козупас загинув в с. Рудавка біля Хирова, 1947 р.; Михайло Гадомський вбитий енкаведистами в с. Гошівчик. 1950 р.; сотник Андрій Токар загинув у бою з поляками між Ліськом і Сяноком, 1945 р.

 

Зрозуміло, що окремі збройні акції УПА не могли захистити людей від арештів і вивезення – сили були нерівні. Тільки «... у січні 1947 року на території Н-Устрицького району проведено 28 чекістсько-військових операцій і засідок. В результаті проведених заходів затримано і арештовано 36 чоловік... викрито схронів – 11; ... По селу Мочари арештовано 17 чол. в т.ч. 14 чол. бандпособників» ( Держ. арх. Льв. обл. Ф. 5017 П. оп. 15, спр. 7.)

 

Із цілком таємної інформації Нижньо-Устріцького РК КП(б)У «Про виконання спецзавдання по виселенню з району 130 сімей (350 душ) українсько-німецьких націоналістів і бандпособників» дізнаємося, що «... 21-Х-1947 року о 6-й годині на світанку був розпочатий по всьому районі арешт і відправка бандитських елементів і їх родин на вокзал... Операція по вивозу бандитських родин була закінчена до 5-ти годин вечора... З села Бандрів, яке засмічене бандитськими елементами, вивезено найбільшу кількість родин (21).» (Там же Ф. 5017 П. от 7., спр. 15.)

 

В ході цієї акції тільки з Дрогобиччини вивезено 4504 сім'ї (14456 чол.), а із 7-ми областей Західної України 26332 сім'ї (77791 членів сімей).» (Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917- 1953, т. 1, стор. 284, К. «Либідь», 1994.)

 

От як багато було «бандитських елементів»! Так жорстоко принижували нас перед світом. І світ мовчав хоч добре знав, що за волю, віру й правду бандит не підніметься на боротьбу. Лише через 47 років світ побачить тих «бандитів» в одностроях УПА на марші по Хрещатику з нагоди проголошення Незалежної України.

 

А через 51 рік, у серпні 1998 р., Левко Лук'яненко щиро і відверто напише Президентові України панові Леоніду Кучмі заяву як учасник бойових дій проти фашизму про відмову від нагородження медаллю імені Г. К. Жукова. «... Я заздрю воякам Української Повстанської Армії. Вони воювали за свободу України проти німецьких окупантів, проти польських антиукраїнських сил, проти російських окупантів. Вони – справжні продовжувачі нашої славної Козаччини. Їх не мобілізовували до УПА силою. Вони самі йшли до неї, самі шукали собі зброю, присягались боротися супроти окупантів до загину і у випадках безвиході воліли підірватися на гранаті, аніж здаватися в полон. Вони справжні лицарі і щирі сини України – ось хто має право гордо підняти голову й сказати: я захищав Вітчизну!...»

 

Справка

Сов. секретно

(о состоянии Советской законности в Н-Устрикском РО МГБ)

На протяжении 1947 года, января и февраля 1948 года Нижне-Устрикским РО МГБ арестовано 65 государственных преступников в т. числе:

1. Бандитов и членов ОУН – 27

2. Бандпособников – 29

3. Немецких пособников – 6

4. Немецких шпионов – 3

Все преступники были арестованы с санкции Военного Прокурора Войск МВД с соблюдением соответствующих статей уголовно-процессуального Кодекса.

Все арестованные преступники осуждены Военным Трибуналом на разные сроки и ни один из них не освобожден.

Нач. Нижне-Устрикского РО МГБ

капитан        (Шелехов)

25.03.48 г.

Льв. д. обл. арх. (партархів) Фонд 5017, опис 7. (витяг із довідки)

 

Репресії тривають

Із оперативних таємних донесень органів НКВД, НКГБ, прикордонних застав на ім'я першого секретаря Нижньо-Устріцького райкому партії:

 

«...ряд населених пунктів розташованих у східній частині району найбільше забруднені антирадянськими елементами, де спочатку звільнення р-ну були прояви бандитських дій (Бандрів, Мочари, Гошів, Рівня, Чорна, Росохоте, Скородне, Соколова Воля, Устьянова, Панищів)». (Держ. арх. Льв. обл. Ф.П. 5017, Окрема палка Н-Устріцького РК КП(б)У Дрогоб. обл. № 63 «а» «Справа докум. по боротьбі з бандами» за 1945 р.)

 

Репресії проти корінного населення розгорталися з новою силою. Ночами біля будинків сімей, намічених на виселення, виставлявся пост НКВД, людям давали годину часу для приготування в дорогу. Так вивозили Василя Гадомського за двох синів; Онуфрія і Марію Яцинич; Волюватого; Волошанського. Двічі вивозили до Іркутська Марію Тишик (Вишковську) з трьома дітьми до семи років; Катерину Івасів – за чоловіка Василя; Катерину Глинянську – за сина Михайла.

 

За окремим рішенням виселяли куркулів. Так, за рішенням Дрогобицького облвиконкому від 6 квітня 1951 року № 590/17-130 С «Про виселення куркульських родин за межі області» по цілком таємному списку з області виселили 19 куркульських родин у т. ч. з села Лодини:

Яцинич Андрій Михайлович – 1900 р.н., одноосібник, голова сім'ї

Яцинич Генорета Максимівна – жінка, 1903 р.н., одноосібник

Яцинич Марія Андріївна – дочка, 1930 р.н., одноосібник

Яцинич Володимир Андрійович – син, 1936 р.н., утриманець

Яцинич Катерина Андріївна – дочка, 1941 р.н., утриманець

Яцинич Іван Андрійович – син, 1943 р.н., утриманець

Яцинич Гнат Іванович – стрийко, 1884 р.н., утриманець

 

Сім'я мала 11 га землі, 4 га випасу, 3 корови, 9 овець, 10 вуликів бджіл, 10 голів дрібної рогатої худоби, кінну молотилку, олійницю, шевську майстерню, постійно мав 4-х слуг. В період німецької окупації активно допомагав німцям. Його брат Яцинич Петро у 1942 році добровільно поступив на службу в дивізію «Галичина» і знаходиться за кордоном. (Там же, Ф. Р. 2022, оп. 2. спр. 110, арк. 1-10.)

 

Можемо тільки здогадуватися, як Андрій Яцинич активно допомагав німцям, можливо, комусь із поліцаїв полагодив чоботи. А як майстер, він постійно навчав шевської професії сільських хлопців, які згодом відкрили свої майстерні, або працювали у взуттєвих ательє.

 

По визначенню куркульських господарств для індивідуального оподаткування спеціально засідав виконком Нижньо-Устріцької районної Ради депутатів трудящих 10 липня 1947 року, який затвердив списки представлені сільрадами.

 

По Лодинській сільській Раді до числа куркулів піднесені:

Солонина Теодор Олексійович

Тиркала Іван Васильович

Тиркала Євстахій Васильович

Фенцик Петро Федорович

Козупас Михайло Петрович

Яцинич Гнат Іванович

(Там же, Ф. 5017, спр. 1, оп. 6. стор. 14.)

 

Куркулі обкладалися податком в повному розмірі (натуральним і грошовим). Ніяке стихійне лихо, або неврожай не могли вплинути на зменшення податку. Невиконання поставок кваліфікувалося як саботаж і грозило вивезенням у віддалені краї СРСР. Мотиви виселення куркулів сформульовані у рішенні № 590/17-130 С Дрогобицького облвиконкому «... з метою очищення населених пунктів області від куркульських родин, які вороже поставилися до колгоспів...».

 

На 1 січня 1949 року із Західних областей України на спецпоселення у віддалені райони Радянського Союзу було вислано 112633 чол. навічно і поверненню у місця попереднього проживання не підлягали. А за самовільний виїзд (втечу) із місць примусового поселення було визначено покарання – 20 років каторжних робіт (Указ Президії ВР СРСР від 26-ХІ-1948 р.). (Літопис нескореної України, кн. 1, Льв. «Просвіта» 1993, стор. 300.)

 

І кожному з цих людей приписувалося «куркуль», «оунівець», «бандит», «бандпособник», «член сім'ї оунівців», «німецько-українські найманці», «вороги народу», «члени сімей бандитів» і т.п. Ці видумані терміни вживалися «... для довголітньої пропаганди серед совєтського народу, але в документах для Сталіна і членів Політбюро Берія дотримувався нашої нормальної термінології. Комуністична верхівка у Кремлі не могла не знати, не усвідомлювати, що насправді йде запекла боротьба не з «отдєльнимі бандамі», а з кількома мільйонами національно свідомих українців, тобто – українським народом у цілому». (Газ. «За вільну Україну» №88 від 29. 07. 1997.)

 

Руками українських спецпоселенців розбудовували і освоювали «простори Родіни чудєсной», не враховуючи «архіпелагу Гулагу». Сьогодні наша держава підтримує і фінансує повернення в Україну кримських татар, німців і шведів, більше уваги приділяє етнічним меншинам, ніж українському народові. «Чи нормальним можна вважати те, – говорить Петро Дужий, – що держава не піклується про тих, яких большевицька окупаційна влада депортувала далеко поза межі України? Чому не допомагає їм повернутися на рідні землі, але надає таке право німцям, які ніколи не були громадянами України... Ті державні, політичні та громадські структури, які не стають на захист свого народу, втрачають довіру й не мають рації існування...» (Петро Дужий. Український націоналізм за суверенну державу. ВШ № 9 (546)1993).

 

13й- відділ лісу – Сернів потік

5 березня 1945 року в лодинському лісі (13-й відділ) одночасно були ліквідовані три криївки, в яких 5 чол. убито, 5 – взято в полон і засуджено, 2-м – вдалося втекти. Серед убитих – Василь Фенцик – батько 5-х малих дітей, відкликаний з фронту на похорон жінки і владнання опіки над дітьми. На фронт не повернувся – заховався у лісі до закінчення війни. В день цієї акції мертвого Василя прикордонники приволокли на подвір'я, крикнувши дітям: «Похороніте отца-бандіта!» П'ятеро круглих сиріт залишились на руках 75 – літньої бабусі. Опікувалися сиротами їх стрийко Петро Фенцик із дружиною Рузалією.

 

Трагедія ця сколихнула все село, всіх огорнула глибока жалоба. Гната Горб'яка, Миколу Моця і двох з Хирівського району хоронили з цвинтарної «халупки» (трупарні), в одну яму. Василя Фенцика виносили з дому. Хоронили без священика, тихо без дзвонів і в різний час. Присутня була лише родина. За похороном спостерігали чекісти.

 

Хто ж на світанку березневого дня, у страшну заметіль і на диво глибочезними снігами, привів до криївок чекістсько-прикордонний підрозділ?

 

Підозріваються у цьому Василь Яцинич і Михайло Вишковський. Вони недавні повстанці, обидва мали бронь від фронту, досить швидко дістали державні посади в селі. Багатьом було відомо, що чекісти не давали їм спокійно жити й працювати, бо з села невідомо куди ділися біля 30 дорослих чоловіків. Від них вимагали інформації про відсутніх людей, про криївки, в яких переховуються односельчани. Зокрема, їх цікавила інформація про тих, хто активно діє в боївках, підвідділах і сотнях УПА. Чекісти активно спонукали їх до конкретних дій. Тому не дивно, що в селі почастішали облави і акції: 5 березня, 5 травня та ін.

 

8 травня 1945 року Василь Яцинич, зі страху за скоєне і під впливом Катерини Куривчак, переходить на нелегальне положення, стає членом боївки СБ , яка контролювала Старо-Самбірський, Хирівський, Добромильський, Нижньо-Устріцький райони та Ліський повіт у Польщі. Керівником боївки був колишній солтис Нижньо-Устріцької міської ґміни. Цей вчинок Василя Яцинича розлютив прикордонно-чекістські служби. Тому оперативні відділи по боротьбі з УПА Нижньо-Устріцького енкагебе і 3-ої комендатури прикордонних військ розробили план укорінення своїх агентів у згадану боївку СБ для повного її знищення. Один із агентів забезпечувався секретними документами, які виказували, що ліквідація трьох криївок в лодинському лісі (березень 1945 р.) справа рук Василя Яцинича. Кандидатури агентів були під рукою – Михайло Чаплінський і Михайло Вишковський. План укорінення їх в УПА зводився до того, що вони самі знаходять зв'язок з підпіллям, самі домовляються про спосіб переходу на нелегальне становище. Найкращий шлях – викрадення їх з якоїсь хати. Мотивування переходу в підпілля було придумане чекістами: не бажання працювати на комуністичний режим, який хоче залучити їх до боротьби зі своїм народом; близькість початку нової світової війни; обов'язок боротися за волю України. Керівництво боївки повірило у цю версію.

 

Операція по укоріненню агентів у боївку відбулася в ніч з 27 на 28 червня 1945 року. Їх, як було домовлено, викрали бандерівці. Для людського ока лодинські прикордонні застави були підняті по тривозі. Викраденню бандерівцями дільничного енкаведиста Михайла Чаплінського і завідуючого сільським клубом Михайла Вишковського надано широкої гласності. Ретельно допитували свідків, які стверджували, що при арешті їх жорстоко побито.

 

Вже через кілька годин після «арешту» Чаплінський і Вишковський були в лісах Хирівського району, а через день-два – у Польщі, і знову в Україні – в СБ робота завжди знаходилася.

 

Спецдонесення капітана Смірнова

Пильність у прикордонно-чекістських службах Лодини завжди була високою. Здавалось би, що у режимній Лодині з двома заставами місцевій радянській владі можна було почуватися безпечно. Але випадок, який стався 1-го червня 1945 року, вартий уваги:

Секретарю Нижньо-Устріцького РК КП(б)У

тов. Певко

Цілком таємно.

Спецдонесення.

1 червня ц/р о 12 годині ночі в селі Лодина невідомі бандити обстріляли з автоматів дільн. уповноваженого Чаплінського, голову сільради Івасіва М.М. і голову сільпо Яцинича Дмитра Семеновича. Обстріл стався при таких обставинах: після обходу села дільн. уповноважений Чаплінський, голова сільради Івасів, голова сільпо Яцинич о 12 год. ночі зайшли до хати гр-ки Вуйків Юлії, яка недавно повернулася з Німеччини. У неї в хаті знаходилася ще одна жінка Козупас Катерина Михайлівна і мешканець цього села Куривчак Михайло, останній через 10 хвилин із хати вийшов, відразу після його відходу у вікна почали обстрілювати, в результаті обстрілу вбита Катерина Козупас, поранений легко в руку голова сільпо Яцинич Д.С., останньому надана меддопомога. Обстріл стався у 100 метрах від прикордонної застави № 9, 3-ї комендатури, на вистріли прийшли бійці застави, але бандити в темноті укрилися у лісі, переслідування бандитів позитивних результатів не дало.

Н-к Н-Устріцького РВ НКВС капітан держбезпеки Смірнов

2 червня 1945 р.

№ 443 Н-Устріки

(Окрема папка Н-Устріцького РК КП(б)У Дрогоб. обл. №63 «а» «Справа документів по боротьбі з бандами» за 1945 р. лист № 66.) (переклад з російської – В.М.)

 

Це «Спеццонесення» грішить значною неточністю: Вуйків Юлія в Німеччині не була; за 10 хвилин до обстрілу з хати вийшов не Михайло Куривчак, а Михайло Вишковський. М.Куривчака там зовсім не було. З Німеччини повернулася дівчина Козупас Катерина, яка втратила там батьків. Ночувала вона у Юлії Вуйків не випадково, обидві любили веселих хлопців при горілці. Чаплінський, Вишковський, Івасів і Яцинич зайшли до Ю.Вуйків не о 12 год. ночі, а біля 10-ї, як тільки стемніло. Пиятику-вечерю організувала Юлія по завданню М.Чаплінського. Хата Ю.Вуйків була, справді, безпечною для забави представників радвлади на селі, бо знаходилася всього лише 300-350 м. від 9-ї застави, розміщеної в будинку лісництва. Від пострілу у вікно мав загинути весь сільський радянський актив, а жертвою стала дівчина, яка сиділа навпроти вікна. Смерть помилувала Михайла Івасіва тут ще раз. Є підстава думати, що стріляв Василь Яцинич.

 

У квітні 1945 року, будучи головою сільпо, Михайло Івасів пішки добирався у райцентр здавати тижневу виручку сільської крамниці. Між Лодиною і Берегами Долішніми, де дорога підходить близько до лісу, на Івасіва напали бандерівці. Двоє гналися за ним майже півкілометра в сторону Лодини. В погоні його схоплено за полу куртки, але втікач на бігу скинув її разом з поважною сумою грошей, і втік їм з рук. У цій ситуації бандерівці не мали наміру вбивати його. Він потрібний їм був живий. Після цього випадку органи держбезпеки рекомендують М. Івасіва на посаду голови Лодинської сільради.

 

Своє головування М. Івасів розпочав з того, що зайняв квартиру директора у приміщенні школи. Директор школи знайшов помешкання у селі. Новий голова сільради фатально боявся бандерівців, і тому з фонду НКВД йому виділено коня, сідло, десятизарядний карабін і списану на заставі вівчарку. Керував Івасів селом не злізаючи з коня. Усіх лякав Сибіром, кожному пригадував гріхи перед радянською владою. Сам же перед цією владою був також небезгрішний. Але радянські органи безпеки поки що не поспішають пред'являти йому звинувачення, ще терплять, бо нечистими його руками і темною головою (був цілком безграмотний) багато лиха ще можна зробити людям.

 

Супроводжуваний «стребками», М. Івасів часто вривався до заможнішого господаря, відстрілював на подвір'ї домашню птицю, заставляв готувати закуску і виставляти горілку. Торгував речами вивезених родин. Наприклад, швейну машину, вилучену в Гадомського чи Глинянського, продавав за горілку одній господині, через місяць-другій, і так багато разів. Своїх не дуже покірних односельчан намагався відправити у Сибір, віддавав під суд людей за невиконання норм лісовивозу, несвоєчасну здачу контингенту і т. ін.

 

Керівники району, нарешті зрозуміли, що вірний їм голова сільради М.Івасів компрометує радянську «революційну законність». Настав час сказати йому, що він бувший поліцай – колаборант, вірний прислужник німців. Його заарештовують, а сім'ю слідом за ним відправляють у Сибір.

 

Якби за всі його злочини відплатою була бандерівська куля, то М.Івасів став би канонізованим борцем за радянську владу, а так зійшов зі «сцени», як «замаскований ворог», що своїми діями компрометував політику більшовицької партії на селі.

 

Сільська Рада, як і всі вищі ланки Рад депутатів трудящих при тоталітарному радянському режимі ніякої влади не мала. Вся влада була в руках райкому, обкому і ЦК компартії. Уповноважений райкому партії знав у селі кожну курку, козу, корову і фруктове дерево краще, ніж голова і секретар сільради. Бувало, що і по рекомендації партбюро до місцевої влади потрапляли розумні і порядні люди, які допомагали народові у важку хвилину. Це лодинські голови і секретарі сільради: Іван Куривчак і Степан Івасів (1939-1941 рр.); Микола Токар (солтис) і Євстахій Волошанський (секретар ґміни, 1941-1944 рр.); Йосип Улан і Михайло Чаплінський (1944-1945 рр.); Марія Юристовська (секретар, 1945-1946 рр.); Іван Козупас і Михайло Ковалик (1946-1948 рр.); Степан Вуйків і Богдан Махник (1948-1950 рр.); Михайло Солонина і Богдан Махник (1950-1951 рр.).

 

Секретарями були молоді люди з семикласною освітою, які вирішували іноді більше, ніж голова і депутати. Секретар сільради Михайло Чаплінський представив у райвійськкомат (жовтень, 1944 р.) списки чоловіків із фіктивними роками народження, рятував хлопців від мобілізації на фронт. Списки затвердив голова Йосип Улан. У 1945 році, уникаючи арешту, Й.Улан перейшов радянсько-польський кордон. Михайла Чаплінського не арештовували, врахували, що його старший брат був першим комсомольцем у Лодині у 1940 році. Після втечі Й.Улана секретар М.Чаплінський став дільничним міліціонером Нижньо-Устріцького НКВД.

 

Секретар сільради Михайло Ковалик таємно виготовив паспорт Ганні Токар, дружині сотника УПА Андрія Токаря. Одержавши паспорт на дівоче прізвище мами (Марчак), сотниківна Ганна могла напівлегально проживати у Львові і виховувати двох синів. М.Ковалику грозив арешт за цей паспорт, не обліковану значну кількість худоби в селі і за сфальшований свій рік народження (1929 замість 1926-го метрикального). У 1948 році М.Ковалик покинув село, не здавши секретарських справ.

 

Секретар сільради Богдан Махник, син чл. ВКП(б) з 1940 року, Якова, закатованого німцями у концтаборі (1942 р.), не поділяв політичних поглядів батька, хоч секретарем став не без допомоги його політичної біографії. Був добрим, надійним хлопцем, не раз обороняв людей від всякої біди. У 1951 році брав участь у передачі Лодини полякам. 

 

 

Кожному своє

Компрометуючі документи на Василя Яцинича, вилучені у дільничного М.Чаплінського, біля двох місяців вивчали експерти боївки СБ. В.Яцинич, М.Чаплінський і М.Вишковський весь цей час були під слідством. У такій ситуації довго знаходитися під пильним оком СБ – важко, тож Чаплінський з Вишковським, скориставшись тривалою збройною сутичкою боївки з підрозділом НКВД на польсько-радянському кордоні в с. Лісковатому Хирівського району, таємно покинули боївку. На одному диханні вони добралися в Лодину, де у «...хаті Михайла Моця Чаплінський заявив, що повинен про себе повідомити 9-ту заставу». (Із листа Михайла Яцинича. Челябінськ, квітень, 1998 р.)

 

Про намір Чаплінського зв'язатися із заставою Катерина Куривчак, зв'язкова УПА, доповіла підпіллю. Чаплінського і Вишковського зобов'язали з'явитися у ліс для зустрічі з керівником боївки СБ, де Чаплінського розстріляли. Вишковський на зустріч не прийшов – вдруге здався в руки енкаведисту Л. Мессеру. «Вишковський, – пише Михайло Яцинич, – знову залишився чистенький, все звалив на Чаплінського і дальше продовжував шпигувати за діями боївки...»

 

Такий перебіг подій зняв підозріння з Василя Яцинича. Незадовго він був підвищений у званні до сотника УПА.

 

Лодинська 9-а застава достовірно знала про відхід боївки на Закерзоння 17 січня 1946 року, бо на неї у с. Середниці біля будинку Марії Ярчак (тітки В.Яцинича) у засідці чекали прикордонники, які на 10 км заглибилися у польську територію. Свою групу Василь залишив у хаті зв'язкового, а сам подався до родини. Біля хати тітки йому крикнули: «Стой! Руки вверх!» Поранений він кілька годин відстрілювався і, нарешті, вистрілив собі у скроню.

 

Вже о 10 год. ранку 18 січня Василя приволокли конем на лодинську заставу. Начальник застави капітан Самарханов запрошував людей для упізнання трупа. Прийшла й мати його. Упізнавши сина, просила дозволу захоронити його на цвинтарі. Не дозволили. Закопали Василя за огорожею застави, де була псярня. Тіло до ями тягнули за ноги конем. У похованні брав участь Іван Тиркала (син Леона). Допитливим лодинцям про Василя Самарханов сказав: «Цей чоловік не вартий уваги ні вашої, ні нашої».

 

Залишається загадкою від кого застава дізналася про рейд боївки В.Яцинича до Польщі 17 січня, і хто привів прикордонників у Середницю на подвір'я його тітки.

Михайло Вишковський невдовзі одержав посаду зав. сільською крамницею в Лодині, а в кінці 1947 року став директором магазину робітничого постачання деревообробників у райцентрі Нижні Устріки. За розтрату засуджений. Ув'язнення відбував у Дрогобицькій тюрмі Бригідки.

 

Марія Фенцик, Катерина Куривчак і Катерина Масна

Переважна більшість лодинських жінок дбали про ідейний гарт своїх дітей: охоче посилали їх до школи, у сільський хор, змалку водили до церкви, на фестини і концерти, вчили «писати» писанок, вишивати рушники, подушки і концертні строї. Все це залишило певний слід у душах дітей, позитивно впливало на формування національної гордості. І тому жінки і дівчата безстрашно поводилися під час німецьких і більшовицьких облав і обшуків, проявляли дивовижну винахідливість у час смертельної загрози їх чоловікам і синам. У числі таких жінок потрібно назвати Катерину Глинянську, Євфросинію Волошанську, Марію Гадомську, Рузалію Куривчак, Юстину Яцинич, Марію Фенцик, Анну Романів, Катерину Волювату, Анну Пуняк, Теодору Масну, Марію Красуляк, Катерину Марчак та ін. 

 

 

Ніколи не згасне в пам'яті лодинців образ славної дівчини Марії Фенцик, 1921 р.н. (дочки Петра). Під час німецької окупації Марійка вчителювала в Лютовиськах (з 1947 по 1951 рр. – Шевченкове) за 25 км від Нижніх Устрік. Там вона таємно організувала вишкіл молоді, навчала їх історії України, знайомила з документами і матеріалами чину ОУН і, в слушний час, повела їх у повстанці. Загинула Марійка у бою з чекістськими підрозділами під час карпатського рейду сотні, до якої належала. Є непідтверджені відомості, що Марійка була політвиховником у повстанській сотні Андрія Токаря.

 

З великою повагою і любов'ю згадує Марію Фенцик її колишня лодинська подруга Марія Дудурак (Махник), яка також учителювала в той час у гірському сусідньому з Лютовиськами селі Чорна. «Я з тривогою у душі спостерігала за тою відважною дівчиною, – говорить пані Дудурак, – вона у лісі організувала табір для хлопців, навчала їх бути українцями і боротися за волю України. Німці могли схопити її і кинути у концтабір. Славна була Марійка!» 

 

 

Зв'язкову УПА Катерину Куривчак, 1925 р.н. (дочку Івана) двічі заарештовували. Вона мужньо витримала допити в катівнях НКВД, понад три роки (1945-1948) знаходилася в окремій слідчій палаті Львівської психлікарні.

 

Вижила, симулюючи психічну неповноцінність. Знаходячись на волі до 1956 року, вимовляла лише одне слово: «Начальник?» Нормально заговорила тільки під час родів, так було в сім'ї задумано. Господь послав їй дочку, як винагороду за всі страждання. Похоронена під прапором Незалежної України в селі Сольоноватка Старо-Самбірського району у 1994 році.

 

Катерина Масна, 1927 р.н. (дочка Костянтина). Закінчила учительські курси в Сяноці. Була включена до підпільної роботи в час німецької окупації. У хаті Костянтина Масного таємно знаходився організатор збройного підпілля «Гонта». При радянській владі працювала секретарем Нижньо-Устріцької середньої школи, потім учителькою в с. Воля Мацькова. Була зв'язковою між родинами і криївками, в яких переховувалися лодинські нелегали. Зраджена Михайлом Вишковським. Заарештована. Звільнена з тюрми на поруки Л. Мессера під виглядом «приманки» для дальшого «розкриття» українського збройного підпілля. Втекла з Нижньо-Устріцького району до м. Добромиля. З Добромиля вивезена на спецпоселення в Іркутськ із сім'єю чоловіка. У 1957 році Катерина Масляник (Масна) виїхала з чоловіком до Польщі, де проживає до сьогодні.

 

Леонід (Лейба) Мессер

Народився Л.Мессер у Лодині в сім'ї бідного жида-шевця. Знав усіх лодинців. Жінка Костянтина Масного – Теодора, з милосердя часто допомагала цій жидівській родині, рятувала від голоду. У 30-х роках Мессери переїхали у сусіднє село Береги Долішні. У 1939 році Л.Мессер став совєтським активістом-комсомольцем. Разом з енкаведистами розправлявся із національно-свідомими людьми. Роки війни провів у совєтському глибокому тилу. У Нижніх Устріках появився разом з НКВД 18 вересня 1944 року. Працював дільничним енкаведистом у Лодині і Берегах Долішніх, де знав кожну хату, всіх людей.

 

Його слово було вагоме в районі. Від нього залежало: кого заарештувати, кого вивезти, а кого помилувати. Яскравим прикладом на підтвердження цього було розпорядження Л.Мессера звільнити з-під варти Яцинич Анну з двома дочками (матір вбитого Василя Яцинича), а чоловіка, Яцинича Павла, з двома дорослими дітьми відправити у Челябінськ під час акції по виселенню з району 130 сімей 21 жовтня 1947 року.

 

Після цього Анна Яцинич жила у своїй хаті відкрито до 1951 року, до часу здачі Лодини полякам. У 1951 році з'єдналася з сім'єю у Челябінську. Виїхала добровільно.

 

Катерину Масну з тюрми звільнив Л.Мессер на сльозну просьбу своєї матері, до якої в розпачі звернулася мама Катерини. Його мати не забула про хліб, молоко, картоплю, що діставала у скруті безкорисно від Масних. Згідно з інструкцією Л.Мессера, Катерина повинна була зникнути з району, і в жодному разі не переховуватися в родини. Так Катерина опинилася у Добромилі, а далі в Іркутську.

 

Так само він звільнив із-за ґрат Михайла Масного, стрийка Катерини, який також змушений був таємно покинути свій район.

 

Л.Мессер у різний час очолював райфінвідділ, банк, районну страхову інспекцію, колгосп ім. Т. Г.Шевченка в с. Берегах Долішніх, був також офіцером НКВД, а за душею мав лише початкову освіту.

 

Після ліквідації Нижньо-Устріцького району Л.Мессер дістав посаду фінансиста у Миколаєві над Дністром. У цьому районі фінансиста без освіти не сприйняли. Він виїжджає до Польщі, а далі до Ізраїля. При виїзді із СРСР до Польщі совєтська митниця конфіскувала Л. Мессерові все багатство. В Ізраїлю стало відомо, що Мессер совєтський енкаведист. Постійно мав справу з ізраїльською поліцією, якій доводив, що він не совєтський агент.

 

У кінці 50-х років загинув від вибуху бомби у власному автомобілі.

 

Михайло Івасів головував у Лодині так довго, як того Л. Мессерові було потрібно. Ув'язнивши Михайла Івасіва, він взявся за Миколу Івасіва – гайового. При німцях він охороняв не тільки ліс, а й лісничого фольксдойчера Богдана Чужака. Обидва мали грішки. Чужак своєчасно подався на захід з відступаючими полками Третього Райху, а Івасіву Миколі посада лісника при радянській владі дісталася важко. Незадовго йому пригадали всі гріхи. Просто так заарештувати його не випадало. Адже був корисним для багатьох. Тому Л.Мессер серед ночі привів на гаївку спецгрупу «перелицьованих» під бандерівців.

 

Івасів на їх вимогу заготовляв продукти, підключивши на допомогу сусідських хлопців. Один із них, Іван Подоляк, уточняв у «перелицьованих»: «Чи молоко також їм потрібне?», відповідь була: «Все беріть, що люди дають!» Згодом Мессер жартома нагадав І. Подоляку: «... молоко також бери...»

 

На другий день, після нічної заготівлі продуктів, Миколу Івасіва заарештували.

 

Колективізація

Навесні 1948 року в Лодині розпочалася колективізація. Базою колгоспу визначили господарство Павла Яцинича і лісництво. Павло Яцинич на той час вже «освоював» Сибір, але його кірат, стодоли, стайні, обороги і величезне подвір'я колгоспові придалися. Прикордонна застава вивільнила добре розбудований комплекс лісництва і перенеслася ближче до кордону в будинок Глинянського Василя, який на той час знаходився у США. Його син Михайло, як вже нам відомо, був в УПА, а дружина Катерина з молодшим сином Василем несла покарання за них у Сибірі. Похоронена Катерина Глинянська в США. Щасливий випадок допоміг їй на старість з'єднатися з чоловіком. Сприяла цьому поїздка Микити Хрущова до США в 1959 році на запрошення Президента Сполучених Штатів Америки. 

 

 

Виступаючи на одному автомобільному заводі США, Микита Хрущов з пафосом розповідав американським робітникам про добробут в СРСР, про відсутність в Країні Рад безробіття, про найнижчу квартплату і найдемократичнішу у світі Конституцію СРСР. Зокрема, зупинився Хрущов на розквіті Радянської України в складі Союзу РСР. Агітував українців повертатися в Україну, до родин, до щасливого життя на рідній землі. Тоді з маси робітників вийшов Василь Глинянський і англійською мовою усім зібраним сказав: «Не вірте жодному його слову. Ніякої демократії в СРСР немає. Мою жінку і сина кагебе заслало в Сибір тільки за те, що я тут в Америці, а старший син боровся за Україну, хай дозволить пан Хрущов моїй жінці приїхати сюди в Америку до мене!» Тут-таки Хрущов розпорядився взяти сибірську адресу жінки і відправити її в Америку до чоловіка. Це було виконано після взяття з неї підписки про нерозголошення державних таємниць. Незадовго Глинянська померла, але українці Америки довідалися від неї про комуністичний рай у той час багато.

 

Створення колгоспу в Лодині спочатку нагадувало анекдот про колективізацію Біробіджану, коли Сталін порадив організувати колгоспи в Єврейській автономній області. І вже через п'ять днів керівники області телеграфували Сталіну: «Колгоспи створені, присилайте колгоспників».

 

Так вийшло і в Лодині: швидко зліпили колгоспний актив, присвоїли колгоспові ім'я Ів. Франка, а працювати нікому, немає колгоспників. На цей випадок більшовицька партія мала величезний досвід набутий у 20-х і 30-х роках в ході колективізації і розкуркулювання селян, в організації голодоморів і у викритті «ворогів народу». Тепер вона збагатилася новим досвідом: виявляти «сім'ї бандітов» і «бандпособніков». З таким злочинним досвідом наступу на селянина ВКП(б) і її філіал КП(б)У взялися «ощасливити» лодинців, бережан, устьянівців і... всю Західну Україну колгоспами.

 

Радянська репресивна машина запрацювала. Під покровом ночі в Лодину таємно пробиралися озброєні партактивісти, енкаведисти та різних рівнів уповноважені. Ночами, підсилені прикордонниками, зганяли людей у шкільний підвал, де уповноважений райкому партії мітингував про радість праці у колгоспі. Радив усім вступати до колгоспу. Так як бажаючих не було, то почали роботу з кожним окремо. Людині вручали папір і олівець. Якщо заяви не писав – починали обливати страшними епітетами. Тираду закінчували словами: «Обрізати йому город! За ним давно Сибір плаче!» Далі за роботу бралися енкаведисти.

 

Той, хто був у списку куркулів, заяву написав відразу. Середняки трохи довше думали, їх відпускали додому радитися з жінками. Нічні облави тривали майже півроку.

 

Показником стійкості лодинців – було 37 одноосібних господарств на кінець 1949 року. Це дуже багато. В умовах тотальної колективізації і беззаконня вижити одноосібникові було надзвичайно важко. В селі, куди тільки ступала людська нога, все було колгоспне. Важко було прогодувати сім'ю, корову, порося з городу 0,15 га; виживали певний час ті одноосібники, в яких хоч би один член сім'ї працював на виробництві. І з часом усі зрозуміли, що колгосп у Лодині стає реальною силою і люди мало-помалу включалися в роботу. Колгоспом опікувалися партія і держава, йому надавалася вигідна позика, субсидія і дотація. Через 2-3 роки банк усі борги списував. Збиткове колгоспне господарство підтримувалося дорогою ціною, бо це соціалістичний спосіб господарювання. Відомо, що в Україні були й рентабельні колгоспи – один, або два на район, їх завжди показували закордонним делегаціям.

 

У Лодині судили колгоспника Олексія Тиркалу. Судили за оберемок конюшини, викошеної на своєму полі. Виїзним показовим нарсудом судили. В останньому слові на суді О.Тиркала сказав: «Я косив на свойому полі. Я сіяв цю команицю. Це моя кривавиця! А то що «пальщина» чи що?! За «пальщини» такого не було! Люди, що ся робить!» За в'язку конюшини і за цю «пальщину» (панщину) Олексія Тиркалу позбавили волі на п'ять років. Приїхав Тиркала до сім'ї вже на Херсонщину, відбувши в таборах два і півроку. Амністований після смерті Сталіна.

 

Лодинський колгосп «набирав силу». Восьма сесія Лодинської сільської Ради депутатів трудящих 29 серпня 1950 року розглядала питання: «Про підсумки весняних польових робіт у колгоспі ім. Івана Франка у 1950 році».

 

Протокол № 8 від 29.08.1950 року

Доповідач голова колгоспу Михайло Романів:

У 1950 році посіяно:

- Жито озиме – 50 га

- Пшениця озима – 18 га

- Жито яре –13 га

- Ячмінь – 75 га

- Овес – 50 га

- Вика – 31 га

- Чумиза на зерно – 6 га

- Льон – 11 га

 

Планом на 1951 рік колгосп передбачав засіяти:

- Жито озиме – 64 га

- Пшениця озима – 22 га

 

Відповідно на декілька гектарів намічено збільшити посів всіх інших культур. Не приводились цифри величини площ під картоплею, а також кількість корів, дрібної рогатої худоби, коней, безрогих. З наведеного видно, що показники невтішні, бо незадовго була прийнята постанова партійних і радянських органів про укрупнення господарства шляхом злиття колгоспу ім. Ів. Франка (с. Лодина) з колгоспом ім. Т. Шевченка (с. Береги Долішні). Головним став колгосп ім. Т. Шевченка, що розміщався в садибі священика, де також була добра господарська база. Пароха Володимира Вербенця переселили на комірство до сільської хати.

 

Із доповіді голови колгоспу Михайла Романіва на 8-й сесії сільради видно, що під зерновими було зайнято 254 га найкращої землі. Припустимо, що під картоплею було 25 га, луки і сіножаті становили 40 га, перелоги – 30 га, людські городи – 220 га. Отже, село мало 570-600 га землі. Якщо відкинути городи, то колгосп мав 350 га різної землі, це приблизно стільки, скільки в центральній чи південній Україні колгосп засівав кукурудзою і соняшником.

 

Чи доцільно було створювати жебрачий колгосп? Виявляється що так, бо це був показник соціалістичних перетворень на селі в Західній Україні за роки радянської влади.