Рубрики‎ > ‎Історія‎ > ‎

Лемківщина

Згуба Лемківшини як злочин проти українського народу і польської держави. (Автор: Макарчук Степан)

опубліковано 12 лют. 2015 р., 09:26 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 лют. 2015 р., 09:47 ]

Журнал «Республіканець», №1-2 , 1995 рік

 

В історії українсько-польських відносин насильницьке виселення лемків з їх рідного краю у 1944-1947 рр., рівно ж як і несправедливе виселення з рідних сторін українців Надсяння і Холмщини виявилось найсумнішою сторінкою в багатовіковій взаємній боротьбі і співжитті обох народів.

 

Для польської сторони глибокою раною на національній свідомості відбилася теж недобровільна депортація поляків із західних областей України. Від днів тої національної драми, в першу чергу українців, минає піввіку. Ще живуть покоління людей, які були піддані холодному міждержавному експерименту і для яких втрата батьківських сторін і досі гіркотить життєву долю і крає серце. Але не тільки це змушує нас повертатися думкою до тих кривавих 1944-1947 років і знову та знову ставити одні і ті ж питання:

- чому не гасне туга за батьківським краєм?

- що втратив український народ і чи виграла Польська держава від ліквідації української національної самобутності Лемківщини та інших сторін?

- чому при так званому розв'язанні українсько-польського спору було поставлено знак рівності між державною і етнічною територіями?

- чи справді до згуби Лемківщини причислилися ОУН і УПА?

- чи все робилося за вказівкою Сталіна і імперії?

- хто головний винуватець згуби Лемківщини на польському боці?

- що ж це за народ лемки і якою є його співвіднесеність до української, польської та інших націй?

- і те, чи жити лемкам як самобутньому субетносу, чи мають вони майбутнє?

 

Не можемо ставити за завдання дати відповіді на ці та інші питання в одній статті. Але не можемо й обходити їх.

 

Як відомо, митарства сотень тисяч сімей формально були започатковані Угодою від 9 вересня 1944 р. між урядом УРСР і ПКНВ. Угода передбачала здійснити "добровільне" переселення українців з меж Польської держави в УРСР, а поляків і євреїв польського громадянства з УРСР в Польщу вже до кінця 1944 р. Проте, незважаючи на численні об'єктивні ворожі українському населенню чинники, що, здавалось, мали б підштовхувати виїзд українців з Польщі, Угода реалізовувалась аж до середини липня 1946 р. І тим не менше, не дала бажаних результатів як для тодішнього польського керівництва, так, на жаль, і для так званого українського. З 700 тис. українців (за оцінками польських авторів), що опинилися західніше нового державного радянсько-польського кордону, в УРСР виїхало близько 483 тисяч, а близько 220 тисяч, за оцінками, продовжували залишатися на корінній території. Це число, вважали на польському боці, мусіло бути більшим, оскільки тисячі з числа так званих добровільних переселенців всілякими способами поверталися в рідні краї. І ось в головах і кабінетах власть імущих, не відомо, де раніше – в Москві чи Варшаві – народжується ще один злочинний план: з усією беззастережністю застосувати до нескорених українців збройну силу. Злочин, що згідно Угоди 9 вересня, враховуючи реалії Другої світової війни, мав моральні виміри, підносився на кілька величин і об'єктивно набирав кримінального характеру. Проти українців Закерзоння в один фокус збіглися імперські та шовіністичні інтереси ворожих державницьких та політико-ідеологічних потуг.

 

Москва не хотіла мати на майбутнє будь-якої української сили поза межами стлумленої Української РСР. Варшава комуністична у ліквідації українства в Польщі угледіла засіб завоювання на свій бік розбещеної шовінізмом ендецько-людовської опозиції і зміцнення, таким чином, власного становища.

 

Імперії Заходу одержували можливість кинути українську кістку польській антирадянській і антиукраїнській політичній еміграції і навіть нові чехословацькі вожді шляхом знищення українського народу в Польщі надіялись вибороти для себе моральне право наступу на українство у власній країні.

 

На цьому фоні окреслюється у всіх своїх антиукраїнських виявах польський інтерес. 27 серпня 1945 р. Болеслав Берут формулював його так: «Українське і білоруське населення, відірване від своєї вітчизни внаслідок давнього штучного поділу, повертається тепер до неї. В принципі від Польщі відходять землі з національно чужим населенням. Польща позбувається вогнищ постійного неспокою, постійних внутрішніх заворушень. Тим способом питання розв'язується в дусі взаємних інтересів, у дусі ідеї однонаціональної держави. Це має величезне значення для розвитку Польщі не лише як основа приятельського співжиття між сусідніми народами, але рівно ж як основа тривалості загальноєвропейського миру» (Цит. Lеmkоwiе histоrіі і kulturzе Каrраt. Сzеsс ріеrwszа. - Rzеszow, 1992, S.356).

 

Польські комуністи у 1945 році підняли прапор, піднятий ще на початку століття Романом Дмовським. Але якщо Дмовський та його послідовники зенденції, а також з людовців і неопілсудчиків Станіслав Грабський, Вінценті Вітос, Єнджей Гєртих, Войцех Васютинський вбачали можливість побудови «раnstwа jеdnоlitegо» шляхом асиміляції українців, білорусів, литовців на їх корінній землі, то комуністи у 1944-1947 рр. вхопилися за ідею асиміляції українців через вигнання їх з рідних країв і розсіяння серед польського оточення на так званих «zіеmіасh оdzуskаnусh». З часу припинення дії угоди від 9 вересня ідея насильницького вигнання українців з рідної землі з метою Досягнення «jеdnоlitоsсі nаrоdоwеіj» стала заглавною в антиукраїнській політиці.

 

З місць, з середовища військових і чиновників її ініціюють шовіністичні елементи, а варшавське Політбюро на їх основі крок за кроком готує акцію, що потім дістане горезвісну назву акції «Вісла». Відомий цінний збірник документів «Аkсijа Wіslа», підготовлений і виданий Євгенієм Місілому 1993 р., дає можливість простежити ту лінію.

 

14 лютого 1947 р. староста Нового Таргу Лєї подає пропозицію до Краківського воєводства, «щоб створити пограничні повіти чисто польськими, що, зрештою, лежить в інтересі держави, і щоб усунути проблему лемків з польської політики, показовим було б переселення лемків в глибину Польщі» (Міsіlо Еugеnіusz. Аkcija «Wisla». – Wаrszawa, 1993, S. 51).

 

20 лютого 1947 р. за наслідками інспекції воєводських комітетів безпеки в Катовіцах, Кракові і Любліні генерал Моссор пропонував керівникові державної комісії безпеки міністру оборони маршалу Жимєрському вже «весною провести енергійну акцію переселення тих людей одинокими родинами розпорошено по всіх «Zіеmіасh оdzуskаnусh»» (Сіt. ор. S. 53).

 

Генерал тим самим пропонував усунути «nіеbіеzріесzеnstwо wszеlkіеj іrrеdеntу nа рrzуszlоsс». Аналогічні пропозиції піднімали воєводські управління, якби йшлося не про маси і народ, а про якогось окремого кримінального злочинця. В цих умовах відбулося вбивство генерала Кароля Свєрчевського. Євген Місіло цілком правий, вказуючи, що документи розслідування справи не дають підстав її однозначно трактувати.

 

Маховик підготовки злочинної акції набрав ще більше обертів, рівно ж як і її політичне «обґрунтування». В квітні (16-го) появляється проект організації спеціальної акції «Wschod» (потім перейменованої на «Wіslа»). Перше речення цього документу було сформульоване так: «Rоzwiаzас оstаtесznіе рrоblеm ukrаіnskі w Роlsсе» (Сіt. ор. S. 93).

 

Але ж вже тоді, в квітні, офіційні чинники очевидно дещо спохватились. Після 28 квітня, коли наступила кривава реалізація акції, на перший план виступив аргумент необхідності розгрому підрозділів УПА, очищення від них Лемківщини, а також східних територій Жешівського і Люблінського воєводств. Але й у процесі акції її виконавці не раз признавалися про свою завітну мрію. Наприклад, воєвода Краківський 3 червня обґрунтовував «dаznоsсі dо stworzenia раnstwа jеdnоlіtеgо роd wzglеdеm nаrodowosciowym» необхідність виселення лемків з Ново-Сончського та з Новотарговського повітів, хоч, як відомо, в тих повітах лемки не становили великих масивів.

 

Яким би мало бути наше ставлення до аргументу про виселення як засобу збройної боротьби із загонами УПА і українським націоналістичним підпіллям?

 

Звичайно, в тих умовах, коли великий сусід-диктатор на сході вів беззастережний наступ на збройне знищення бандерівського руху у західних областях України, не можна було очікувати якоїсь іншої політики з боку польського сателіта. СРСР, Польща, Чехословаччина творили у своєму ставленні до українського незалежницького руху одну ворожу силу. Цей рух трактувався, насамперед, як уламок німецького фашизму. І радянська, і польська пропаганда при цьому не гребували жодними фальсифікаціями. Особливо безсоромно експлуатувалась брехня про походження УПА від дивізії СС-Галичина та про те, що командири українських куренів є нібито офіцерами СС. Брехня була розрахована на польського обивателя. В українському, і зокрема в лемківському середовищі, вона не мала жодного успіху. Лемки навдивовиж, як це видно з польських документів, майже одностайно підтримували українських воїнів.

 

Вже в останні роки антиукраїнські сили на російському і польському боці, а також і в середовищі частини лемків почали вдаватися до псевдонаукових та ідеологічних конструкцій з метою протиставити лемківську етнографічну групу українському народові (етносу). Поряд з домінуючими поглядами на лемків як субетнос українців, їх етнографічну групу зі своїми унікальними культурно-побутовими і мовними рисами віджили прихильники трактування лемків як субетносу польського народу, «рівноправного члена польської етнічної спільності» (Рudlo Каzіmіеrz. Dzіeje Lеmkоw ро drugiej wojnie Swiatowej (Zаrуs рrоblеmаtуkі) // Lеmkоwie w hіstоrіі і kulturzе. Сzеs ріеrwszа. - Rzeszow, 1992, S.378).

 

Крім цього, знайшов послідовників також погляд на лемків як окремий народ (етнос), що в давньому минулому хоч і мав спільну основу з українцями, в пізніші часи викристалізувався в самостійну етнокультурну спільність. Все це дуже відоме в історії України. Так було в XIX – на початку XX ст., коли галицькі консерватисти, а за ними також ендеки, хадеція та інші заперечували існування русинського (українського) народу взагалі і приписували його нібито винайдення галицькому австрійському губернатору Стадіону, так було під час проведення перепису населення 1931 р., коли було прийнято мову українців записувати чи то українською, чи то русинською, чи тутейшою, чи гуцанською і т.д., з чого скористалася антиукраїнська політична думка, доводячи відсутність будь-якої непольської національної більшості в так званій «Маlорolsсе Wsсhodnіеj».

 

На російському боці і досі мусується думка про те, українці не народ, а «малороссийское племя», така собі етнографічна група росіян. Варто згадати хоч би статтю О.Солженіцина «Как нам обустроить Россию», що вийшла окремою брошурою у 1990 році. На фоні цього історичного досвіду цілком зрозумілими є різного роду сентенції і навколо лемків. Однак етнічна ідентифікація лемків як етнографічної групи українців є очевидною не тільки під кутом зору їх походження, етнічної свідомості, мови, особливостей господарсько-побутового укладу, близького до укладу інших українських гірських груп, звичаїв і обрядів, фольклору, але і з досвіду їх національного пробудження в середині XX ст. та гідної подиву участі в українському національному, в тому числі збройному опорі проти наступу так званої польської робітничо-селянської влади на елементарні національні права українців у Польщі.

 

Сьогодні навіть важко собі уявити, як влада народу з великими визвольними традиціями вже в середині XX ст. вдалася, до заборони греко-католицької церкви, обмеження діяльності православної автокефалії, обмеження громадських прав українців у питанні придбання землі за рахунок парцеляції великої власності та ін.

 

Очевидно, збройна боротьба УПА в Закерзонському краї і на Лемківщині зокрема, в 1946-1947 рр., в конкретних умовах перемоги Радянського Союзу і зміцнення його міжнародних позицій, не мала шансів на успіх, на те, щоб відстояти національні права українців. Надія на нову війну нових західних держав проти комунізму звичайно ж була нічим іншим як мрією-ілюзією. Потрібно ще вивчити, наскільки ту сумну реальність усвідомлювали тодішні керівники УГВР, командування УПА. А чи може усвідомлювали, але керувалися не мудрістю політиків, а гаслами героїв: краще смерть у борні, ніж неволя.

 

Але як би тоді не було, одне є однозначним: ту боротьбу підтримував весь лемківський народ. З численних польських реляцій з поля боїв на Лемківщині складається враження не про боротьбу урядових військ з українським фашистським бандитизмом, як називалися загони УПА, а про всенародну війну українців Карпат, Надсяння і Холмщини проти так званої Польщі Людової.

 

Чого варте одне лише визнання військової слідчої комісії обставин вбивства Свєрчевського, складене 17 квітня 1947 р. Комісія ствердила, що не може точно встановити нападників «nа skutek саlkоwіtеgо brаku аgеnturу w роdzіеmіu» (Мisilo Еugеnіusz. Сіt. ор. S. 113).

 

22 квітня 1947 р. у своїх «Wуtусznусh...» для війська шеф-штабу «Вісли» п-к Хіліньскі так само стверджував, що «банди УПА користуються великим авторитетом серед українського населення, в очах якого є армією, що бореться за «самостійну Україну»» (Сіt. ор. S. 145).

 

25 квітня «Роrаdnik tеrеnоwу zоlnіеrzа» знову констатував, що «українці, які залишились, на території південно-східних повітів Речі Посполитої становлять для бандитів натуральну допомогу» (Сіt. ор. S. 189).

 

28 квітня 1947 р. командування групи «Wisla» знову стверджувало, що «на всьому просторі Перемиського, Саноцького, Ліського повітів більшість українського і мішаного населення співпрацює з бандами УПА» (Сіt. ор. S. 200).

 

2 травня 1947 р. шеф Кабінету міністра Оборони Польщі п-к Лентовський писав про 80% населення «уповської постави» (Сіt. ор. S. 214) і т.д.

 

Якщо це так, а джерела українського походження, хоч би з недавно виданого "Літопису нескореної України" (Львів: Просвіта, 1993) так само, однозначно стверджують про повну солідарність лемків з українською справою у 1944-1947 рр., то на чому ж ґрунтуватись сумніву про співвіднесеність лемків до українського народу. Кожна історична спільність могла би гордитися розпачем свого ворога, що не може знайти серед неї жодної жаданої агентури.

 

Але оскільки ми стверджуємо чи не повну солідарність цивільного лемківського населення зі збройною боротьбою УПА, то чи не повинні тим самим виправдати курс польського уряду на повне виселення з рідних країв того цивільного населення. Відповідаємо: з позицій ідейних та політичних постулатів того уряду насильницьке виселення видалося чи не найбільш вигідним засобом боротьби. В той же час не тільки українська історична думка, але й загальнодемократична, також об'єктивна польська історіографія розглядають як самі ідейно-політичні, так і правові основи діяльності тодішнього польського уряду антизаконними і злочинними.

 

За результатами виборів до сейму у січні 1947 р. в лютому у Польщі почав функціонувати коаліційний уряд ППР-ППС – президент Б.Берут, прем'єр Ю.Ціранкевич, віце-прем'єр В.Гомулка. Так було передбачено у листопаді 1946 р. на зустрічі зі Сталіним у Сочі.

 

Але з багатьох політичних питань уряд виконував волю Політбюро ЦК ППР, що жертвою українства в Польщі прагнув заручитися підтримкою Польської внутрішньої і еміграційної реакції. В кінцевому підсумку уряд у великій політиці був маріонеткою московського політбюро. Домінуюча роль ППР в коаліції особливо виявляла себе в тому, що МВР (М-wо bіеzріесzеnstwуа рublісznеgо) і МОN (М-wo obrоnу Nаrоdоwеj) перебували у її монопольному віддані.

 

Під покришкою Політбюро ЦК ППР польський уряд 1944-1947рр. був урядом антинародним, а його акція «Вісла» злочинкою. Показово, що оголошена сеймом 22.02.1947 р. амністія щодо політичного підпілля, в тому числі на організаторів убивств, не поширювалась на УПА.

 

Зрештою, заслуговує такої ж негативної оцінки діяльність тодішнього уряду Української РСР, який до Львова делегував уповноважених «по повешению», а з так званою повиною приймав тільки тих учасників підпілля, що беззастережно приймали радянський режим. Український уряд був співучасником виселення у далекі райони Півночі і Сибіру в 40-х роках понад 100 тис. цивільних жителів західних областей України.

 

На цьому фоні гостювання в Кракові 8-9 травня 1947 р. делегації уряду УРСР на чолі з заступником Голови Ради Міністрів, коли з того ж Краківського воєводства силою відривали українців від матірної землі, рідних осель, і досі виглядає як національне блюзнірство.

 

Реалізація акції «Вісла» згубила відвічний український край Лемківщину. Вигнавши з нього суцільно все корінне населення, акція тим самим ліквідувала одвічну етнонаціональну специфіку краю, що вузькою в 20-30 км смугою північніше Карпатського хребта простягався приблизно на 100 км на північний захід через південні частини повітів Санок-Березів- Кросно-Ясло-Горлиця-Грибів-Новий Сонч аж до верхів'їв Дунайця. Не стало чути тут українсько-лемківського звучання назв сіл Барвінок, Березка, Бистре, Дубрівка, Верхомля, Жидівське, Зубрик, Крайнє, Криниця, Климівка, Кам'яна, Мушина, Мушинка, Одрехів, Свіржова, Смерековець, Поворозник, Хрещата, Шариське Чорне, Щавне, Явірки та ін. По давній лемківській землі перестали ходити Івани, Андрії, Василі, Миколи, Мирони, Луки, Юрії, Прокопи, Сидори, Григори, Федори, Ганни, Марії, Одарки, Наталки, Ксенії, Оксани, Олени. У застрашуючі поруйновані цвинтарі перетворилися сотні сіл і тисячі осель. Уряд розробив програму заліснення колись української лемківської ниви поверхнею понад 50 тисяч гектарів

 

В української людини така розплата з частиною її народу звичайно ж не може не викликати болю національної душі. Розуміється, розправи над Лемківщиною ми не пов'язуємо з державною приналежністю території. То питання іншого порядку. І хоч ми є послідовними прихильниками встановлення державних кордонів за національним характером території, все ж, необхідно враховувати, що при такому встановленні кожного разу вступають в дію й інші фактори: історична державна традиція, інтереси великих держав світу, взаємні поступки інтересами рівної якісної вимірюваності і т. ін.

 

Так зване розв'язання українського питання в Польщі оцінюється як злочинне не через те, що в 1944-1947 рр. до складу повоєнної Польщі було віднесено західні смуги української етнічної території з населенням приблизно 700 тис. українців, а через те, що було прийнято рішення найжорстокішими методами ліквідувати національну своєрідність тої смуги. Зрештою, це, здається, не принесло користі і польському інтересу. Політики, які очманілі від ідеї однонаціональної держави, національної зверхності, на ділі діяли і продовжують діяти на шкоду також власному народу.

 

Тут ми повинні констатувати, що в масі своїй польський народ у 1947 р. акції «Вісла» соромився, осуджував її. Оперативні донесення виконавців «Вісли» дуже часто сповнені скарг на польське місцеве населення, яке допомагало українцям в оформленні фальшивих документів, переховувало тих, хто ухилявся від виселення не лише українських сімей, але і всіх без  винятку мішаних родин. У великій мірі, отже, акція була також війною проти власної нації.

 

В одному з листів на ім'я першого секретаря ЦК ППР Владислава Гомулки група поляків із Кросно закликали вождя припинити акцію, схаменутися: «Лемківщина робить пригноблююче враження величезного цвинтаря..., – писалося в листі, – Терор і варварство, з якими викинуто наших братів з відвічних і бідних, але ж ними укоханих садиб за те, що не записалися на виїзд, залишається в історії чорною плямою на нашій молодій робітничо-селянській республіці» (Зустрічі. Часопис студентів і молоді української інтелігенції. – Варшава, 1989. N 19 (1) С.154-155).

 

Але держави як машини з власним інтересом та інстинктом самозбереження дуже часто не керуються інтересами народів. Демократичній думці важко збагнути логіку шовіністів, що, наприклад, однонаціональне «jеdnоlite Раnstwо» це більше досягнення, ніж існування поряд в одній державі двох чи кількох, чи й багатьох самобутніх етносів і їх оригінальних культур. Від цього не став вільним і сучасний світ.

 

Президенту Єльцину задали запитання, якою буде його реакція, якщо США висадять свої війська в Гаїті. Він же відповів, що навіть не знає, де ті Гаїті. А це тому, щоб президент Клінтон не знав де Таджикистан, де Абхазія, де Чувашія, де Крим і т.д.

 

Президент Дудаєв звертається за допомогою до Туреччини проти Росії. Але ж Туреччина ось уже десятки років жорстоко придушує національний рух курдського народу, а Росія мовчить.

 

Виходячи саме з міждержавних порахунків майже ніхто в світі не виступив на захист тигрів-тамілдаду, що кров'ю спливають за рівноправне становище свого народу тамілів у Республіці Шри-Ланка. Такі реальності світу XX ст. В цьому відношенні нічого не змінилося в порівнянні з століттям XIX чи з століттям X, чи з римськими часами.

 

Інтереси держав не співпадали з волею народів, і та воля не раз душилася кривавим способом.

 

Нам залишається відповісти на запитання, чи вдалося польському урядові реалізувати наміри організаторів акції «Вісла», досягти при її допомозі та засобом розсіяння українців їх повної асиміляції, полонізації?

 

Відповідь очевидна. Українці в Польщі зберегли себе і не розпрощалися з надією на своє існування та розвиток українського національного життя в Польщі і в майбутньому. З свого боку думаємо, що це також в інтересах Польської держави.

 

Разом з усіма українцями зберегла себе і лемківська етнографічна група. Найжорстокіше випробування, застосоване проти неї – розсіяння не вбило усвідомлення спільності батьківщини походження, усвідомлення приналежності до великого українського кореня і його культури, не зруйнувало неповторності лемківського менталітету, не загубило мови народу.

 

Напрошується і ще одне запитання: чи вистачить у лемківської спільності сили в умовах існуючих внутріпольських реалій перенести бодай частинку лемківського людського елементу, лемківської народної і професійної культури на землю батьків, наповнити історичну назву краю змістом, що дав би підстави сказати: Лемківщина відроджується.

 

Підрахували, що приблизно 5% лемківських родин від числа виселених вже вернулися попід Бескиди. Напевне, пройдуть ще десятиліття, коли можна буде сказати: «На історичній Лемківщині живуть лемки, або ж: На історичній Лемківщині лемків немає». Яка відповідь стане реальністю буде залежати від багатьох факторів:

- від самоорганізації лемківського елементу в Польщі, тобто від суб'єктивного фактора;

- від української політики Польської держави;

- від українсько-польських міждержавних відносин.

 

На українському боці хотіли б, щоб стала реалізованою відповідь перша.

Лодина – українська земля. Частина V.(Автор: Моцьо Василь)

опубліковано 15 січ. 2014 р., 13:12 Степан Гринчишин   [ оновлено 27 січ. 2014 р., 11:42 ]

Додаток №1

Деякі відомості про село Нанову станом на 1930 рік

Нанова, село, церква дерев'яна, Св. Михаїла, збуд. 1913р.

Парох: о. Лев Калужняцький, р. народж. 1864, рукопол. 1893, канонічне інституований 1921, жонатий.

Патрон: Правительство

В матерній церкві (Нанові)

- число душ 770

У дочірній церкві Стебник

Церква у Стебнику дерев. Св. Апос. Луки

збуд. 1899 р. відд. від Нанови 3 км.

- число душ 250

- дочірна церква Рудавка, Ц. дерев. Св. Михаїла

збудов. 1901 р., відд. від Нанови 5 км.

- число душ 150

Разом по парафії 1170 

Латин. 10. Брацтво в кожнім селі. Школа в Стебнику 1 клясова, мова навч. українська, дітей 45.

До церкви належало: Поля в Нанові 31 га 59 а, огороду 50 а, лук. 3 га. пасов. 16 га.

- в Стебнику 10 га, лук 1 га, ліса 1 га. пасов. 13 га.

- в Рудавці поля 28 га, лук 2 га, ліса 4 га, пасов. 4 га, дров 58 м. куб

Будинки у середньому стані

Дяк: Тома Гавриляк, неекзаменований

Ст. суд Добромиль 23 км., пошт., тел., залізн. Коростенко 8 км.

(Устріцький деканат) 

                                                                                                                                                                                 Додаток № 2

Дислокаційна відомість прикордонних частин і підрозділів Українського округу по стану на 15 жовтня 1945 року (Витяг по Нижньо-Устріцькому районі)

 

Назва частин і підрозділів

Пункти постійної дислокації

Область, район

Потрібно читати, – В.М.

Лінійна застава №8

Воля Мацькова

Устєц-Долін р-н

Дрогобицької обл.

Устріки Долішні або Нижньо-Устріцький р-н, Дрогобицької обл.

 

 

 

Лінійна застава №9

с. Лоданя

-----//-----

с.Лодина

Штаб 13-ої комендатури

Устішіке Дольне

-----//-----

Устріки Долішні

 

Резервна застава №3

 

 

 

-----//-----

-----//-----

-----//-----

Лінійна застава №10

 

 

 

с.Стренжі

-----//-----

с. Стрв'яжик

Лінійна застава

№ 11

 

 

 

Устянова

-----//-----

Устьянова

Лінійна застава №12

Лобозе

-----//-----

Лобізва

Штаб 4-ої комендатури

Шелесніца Ошварова

-----//-----

Телешниця Ошварова

Резервна застава №4

Шелесніца Ошварова

-----//-----

Телешниця Ошварова

Лінійна застава

№ 13

Соліна

-----//-----

Солина

Лінійна застава

№ 14

Ю. з. 13 застави

-----//-----

-----//-----

Лінійна застава

№ 15

Соколе

-----//-----

Соколє

Лінійна застава №16

-----//-----

-----//-----

-----//-----

Штаб 5-ої комендатури

Лютовіска

-----//-----

Лютовиська

 

 

 

Резервна застава №5

-----//-----

-----//-----

-----//-----

 

 

 

Лінійна застава

№ 17

Середне Мале

-----//-----

Середнє Мале

Лінійна застава

№ 18

Санкавец

-----//-----

Санківці

Лінійна застава №19

Хмель

-----//-----

Хміль

Лінійна застава №20

Смольник

-----//-----

Смільник

 

Заст. нач. 4 відділу Опервідділу ГУТЗ майор Бахмешір

 

ДА РФ. Ф. 9478, оп. і, спр. 642, Арк. 5і-56. за Біласом І. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953, т. 2, стор. 487.

 

Додаток № 3

Реєстр старшин УПА, провідників ОУН та членів УГВР (витяг по Дрогобиччині) з кн. Петра Содоля «Українська Повстанча Армія, 1943-49»

1. Ідентифікація: псевдонім або два, у дужках правдиве прізвище, ім'я.

2. Функція (становище чи обов'язки: титул, місце чи терен праці, географічна територія (ВО-4), голов. населений пункт).

3. Період: рік, прибл. період функції.

 

Дзвінчук (Белеймович Іван) – кр. ВО-5, Дрогобиччина, 1944-45.

 

Грабенко (Сколоздра Василь) – КВ, Миколаївщина Дрогоб., ВО-2, 1945-48.

 

Зміюка (Вітовський Ярослав) – КВ, Дрогобиччина, 1945-48.

 

Кармелюк – сот. «Вовки», Дрогобиччина, ВО-4, 1944-46.

 

Кобза – чот. сотні «Булава», Самбірщина, Дрогоб., ВО-4, 1947-48.

 

Крук – ПВ «Маківка», Дрогобиччина, 1945-46.

 

Летун – чот. «ім. Хмельницького», Сколівщина, Дрогобиччина, ВО-4, 1947-48.

 

Мітлович Антін – сот. «Жидачівщина», Дрогобиччина, ВО-4, 1945.

 

Могила – чот. сотні «Ударники-5», Дрогобиччина, ВО-4, 1948.

 

Моряк (Різак..?) – сот. «ім. Вітовського», Дрогобич, ВО-4, 1945-46.

 

Нечай (Лаврів Мирослав) – окр. пров. Дрогобиччини, 1945-48.

 

Нечай (Фрижер Михайло) – сот. «Сурма», Дрогобиччина, 1944.

 

Пугач – пов. оргмоб Рудківського повіту, ВО-2, 1944.

 

Підгір'янка – окр. реф. УЧХ Стрийщина, Дрогоб., 1945.

 

Перебийніс (Грицай Дмитро) шеф ГВШ, 1943-45.

 

Пас – чот. сотні «Басейн», «Булава», Дрогобич, ВО-4, 1945-46.

 

Павук – сот. «Булава», Самбірщина, ВО-5, 1944.

 

Орел (Вільшанський Богдан), обл. військ, реф., Дрогобич, 1942-44.

 

Березний – чот. сотні «Басейн», Дрогобиччина, ВО-4, 1948.

 

Біль – сот. «Басейн», Дрогобиччина, ВО-4, 1945.

 

Бойко – чот., Дрогобиччина, ВО-4, 1947-48.

 

Борис (Кузьма Григорій) – окр. пров., Самбірщина, 1944.

 

Борсук – почет. ШТВ, Дрогобиччина, ВО-4,1945-46.

 

Бродич (Лаврів Микола) – сот., Дрогобиччина, 1945-46.

 

Ведмідь – чот. сотні кр. Байди, Дрогобиччина, ВО-5, 1944.

 

Владан – окр. пров. Дрогобиччини, 1948-50.

 

Ворон – чот. сотні «Ударники-3», Дрогобиччина, ВО-4, 1947-48.

 

Галичанка (Ганущак Юлія) – обл. реф. УЧХ. Дрогобиччина, 1944-46.

 

Гарматій–- чот. сотні «Вовки», Дрогобиччина, ВО-4, 1945.

 

Нічка (Корчак..?) – військ, інстр. Самбірщини (Дрогобиччина), ВО-4, 1945.

 

Омелян (Шкітак Антін) – кур. Самбірщина, Дрогобиччина, УНС, 1943.

 

Тараско (Ступка Василь) – сотн. «Басейн», Устріки Долішні, Дрогобиччина, 1947.

 

Шугай – чот. сотні «Вовки», Дрогобиччина, ВО-4, 1945.

 

Шпак (Благий Зиновій) – обл. пров. Дрогобиччини, 1942-44.

 

Чорняк – сотн. «Басейн», Устріки Долішні, Дрогобиччина, ВО-4, 1947-48.

 

Чорний – бунч. Сотні «Басейн», Устріки Долішні, Дрогобиччина, ВО-4, 1947-48.

 

Хрін (Стебельський Степан) – КВ Дрогобиччина, ВО-4, 1947-48.

 

Строюк (Гасин Юрко) – член ШВО-5, Дрогобиччина, 1944-45.

 

Скритий – бунч. сотні У-3, Дрогобиччина, ВО-4, 1947-48.

 

Скиба – сотн.? в районі Устріки Долішні, ВО-4, 2 серпня 1945.

 

Сірий – член ШВО-5, Дрогобиччина, 1947.

 

Сайгор – окр. реф. СБ Дрогобиччини, 1947-48.

 

Рубань – чот. сотні «Басейн», Устріки Долішні, Дрогобиччина, ВО-4, 1948.

 

Ромко – член ШТВ, Дрогобиччина, ВО-4, 1946-48.

 

Список скорочень і пояснень

ВО Воєнна округа УПА (на рівні бойової дивізії).

ВО-1 – терен охоплював Львів та півд.-зах. р-ни обл. прилучено до ВО-2 У 4.

ВО-2 – спочатку півн. та сх. р-ни Льв. обл., півд. Холмщина, Любачівщина; від 1945 - «Буг», терен сягав до Дністра.

ВО-3 – терен галицької частини Тернопільської обл. – «Лисоня».

ВО-4 – спочатку терен Станіславської (Івано-Франк.) обл., від 1945 поширився на Буковину, Закарпаття, Дрогобиччину – «Говерля».

ВО-5 – терен тодішньої Дрогобицької обл., увійшов до ВО-4 в 1945.

ВО-6 – спочатку терен т.зв. Перемиської обл. (Ярослав, Перемишль, Сянок, Лісько) в 1945 ввійшли Холмщина, Любачівщина – «Сян».

ГВШ – Головний військовий штаб УПА.

КВ – командир Тактичного відтинку.

КВШ – Крайовий військовий штаб УПА (на рівні кор­пусу).

УЧХ – Український червоний хрест (у структурі ОУН).

 

Додаток № 4

Деякі відомості про священиків парафії Берегів Долішніх і Лодини

Про найдавніших священиків парафії Берегів Долішніх і Лодини тяжко знайти хоч би скупі відомості: життєпис, світлини та ін. Відомо, що у 1804 році парохом обидвох приходів був о.Василь Пузаковський. Десь із середини 1820-х років парохом стає о. Іван Дністрянський, котрий звів нову церкву у Берегах Долішніх, біля якої і був похований у 1846 році. Після нього у 1846-47 рр. парохією завідував о. Михайло Шеремет. Наступним парохом у 1947-58 рр. був о. Петро Менцінський, що також похований у Берегах, на цвинтарі. Після його смерті у 1858-59 рр. правив його син о. Корнило Менцінський. З 1859 по 1871 рр. парохом був о. Юрій Гладилович, при котрому зведено нову церкву в Лодині. Після нього парафією завідували у 1871-74 рр. о. Лев Козаневич, у 1874-76 рр. – о. Іван Татомир, а з 1876 по 1879 рр. – о. Олекса Маляревич. Із 1879 р. довголітнім парохом був о. Микола Чайковський – похований у Берегах Долішніх (1900 р.). Тільки один рік завідував приходством о. Іван Камінський. З 1901 по 1912 рр. парафію очолював о. Володимир Ольховий. При ньому проведено ремонт церков в обох селах парафії, похований на сільському цвинтарі у Берегах Долішніх. Після його смерті з 1912 по 1914 рр. парафією завідував о. Петро Лучечко. В роках 1914-19 парохом був о. Михайло Зубрицький, похований у Берегах Долішніх біля церкви.

 

Останнім довголітнім греко-католицьким парохом з 1919 по 1951 рр. був о. Володимир Вербенець. Похоронений у с. Тершів Старосамбірського р-ну в 1957 році. Він покинув парафію разом із мешканцями, котрих примусово виселили на південь України (1951 р.). Церкви, що були на цих українських землях понад 500 літ, припинили своє існування.

 

Додаток № 5

Село Береги Долішні – парафія

Від найдавніших часів України-Руси села Береги Долішні і Лодина належали до Перемишльської єпархії. На жаль, неможливо зараз встановити поділ на окремі деканати в найдавніші часи, але у XVII ст. ці села належали до Старосільського деканату Перемишльської єпархії. На початках австрійського панування (кінець XVIII ст.) влада провела регуляцію парафіяльної структури. Береги Долішні отримали статус парафії, до якої було приєднано Лодину з церквою св. арх. Михайла. Парохія була підпорядкована Устріцькому деканатові.  

Перша згадка про церкву села Береги Долішні походить з документів 1532 року. Згадується вона ще у податкових реєстрах 1565 та 1589 років. Ерекційну грамоту парафії надав польський король Сігізмунд ІІІ у 1615 році. У 1691 році, 6 липня, польський король Ян ІІІ Собєський підтвердив права і земельні володіння місцевої церкви.

 

У документі 1733 року згадується існуюча на той час дерев'яна тридільна церква св. арх. Михайла з дзвіницею над бабинцем, недавно підважувана і ремонтована. Ця будівля зведена, ймовірно, у XVI ст., простояла до 1749 року. У цьому році зведено наступну дерев'яну церкву, що існувала до 1844 року, коли стараннями о. Івана Дністрянського і громади споруджено на її місці нову дерев'яну. Будову церкви здійснив майстер-тесля М. Бухай Рцей. Відновлена у 1884 році за о. Миколи Чайковського. У 1909 році за о. Володимира Ольхового добудовано південну захристію. 

Останній ремонт церкви проведено громадським коштом у 1922 році за пароха о. Володимира Вербенця. Зачинена у 1951 році у зв'язку з виселенням села і передачею території Устріцького району Польщі в обмін на територію Забузького району на Сокальщині. З цього часу церква використовувалась поляками як склад будівельних матеріалів і міндобрива.

 

У 1973 році перебрана римо-католицькою церквою і освячена на філійний костьол Матері Божої Вервечковою. У 1973-1978 рр. здійснено ремонт костьолу. В південній захристії збережено напис польською мовою з датою будови церкви, іменами фундатора і теслі. Весь внутрішній вистрій, включно з іконостасом, втрачений.

 

Додаток 6

 
 

 

До написання цього нарису про Лодину

спогадами та ілюстраціями причинилися:

Горб'як Іван Якимович, 1927 р.н., м. Львів

Романів Катерина Євстахіївна, 1930 р.н., м. Львів

Гавриляк (Глинянська) Ганна Іванівна, 1928 р.н. м. Львів

Тиркала Іван Леоновим, 1925 р.н., м. Хирів, Львів, обл.

Тиркала Софія Андріївна, 1932 р.н. м. Рудки, Львів, обл.

Белей Михайло Юркович, 1931 р.н., м. Рудки, Львів, обл.

Кучма (Махник) Ольга Дмитрівна, 1922 р.н., м. Дрогобич

Яцинич Дмитро Степанович, 1925 р.н., м. Дрогобич

Дудурак (Махник) Марія Андріївна, 1922 р.н., м. Борислав, Львів, обл.

Фенцик Михайло Дмитрович, 1930 р.н., с. Зміївка, Бериславського р-ну Херсонської обл.

Куривчак Микола Миколайович, с. Зміївка, Бериславського р-ну Херсонської обл.

Виханський Богдан, вчитель історії, смт. Дубляни, Самбірського р-ну Львівської обл.

Слободян Василь Михайлович, інститут «Укрзахідпроектреставрація», автор книги «Перемиська єпархія».

 

Складаю їм щиру подяку.

 

Дружині Зені дякую за духовну підтримку.

 

Автор висловлює щиру вдячність за поради та оцінку цього нарису докторові економічних наук, професору

Брику Михайлові Васильовичу, м. Львів.

Лодина – українська земля. Частина ІV.(Автор: Моцьо Василь)

опубліковано 13 січ. 2014 р., 10:44 Степан Гринчишин   [ оновлено 22 січ. 2014 р., 09:00 ]

Переселення

У 1950 році колгосп чомусь не відчував такої пильної опіки з боку району в період посівної і збиральної кампаній, як у попередні роки. Підвищилась увага держави до вирубки і вивозу лісу. Дрімливий ліс Лодини, Бандрова, Лісковатого, Нанови, Коростенка та інших масивів вирубувався під контролем партійних органів. Напружено працювали тартаки області, а поїзди з лісом один за одним мчали на схід.

 

Про лісонасадження ніхто не думав. У лютому 1951 року район одержав секретну вказівку у стислі терміни провести уточнення вартості будівель, які знаходяться у власності громадян. Було видно, що йде підготовка до здачі району полякам. Поки що голосно говорити про це не дозволялося. Ніхто й не повірив би таким розмовам. Коли в бесіді з Миколою Бараном (с. Береги Долішні) я заговорив про переселення, то він назвав мене більшовицьким агентом і додав: «Яка тут може бути Польща, яке може бути переселення, звідки русский Іван візьме стільки вагонів, щоб нас перевезти, та ж то цілий район!» Спробуй такому доказати скільки «русский Іван» має вагонів.

 

На початку березня 1951 року в Устріках відбувся районний партійно-господарський актив з участю представників ЦК ВКП(б), ЦК КП(б)У, РНК СРСР і УРСР, Дрогобицьких ОК КП(б)У і облвиконкому, на якому стояло питання підготовки і проведення здачі району Польщі згідно з Договором між СРСР і ПНР від 15 лютого 1951 року про обмін ділянками територій. Польща в замін віддає Україні територію з вугіллям у Сокальському районі на Львівщині.  

 

 

Визначено терміни виселення людей, евакуації майна, ліквідації всіх районних структур. Передача району полякам повинна була завершитись у вересні 1951 року. Відповідно пройшли збори людей у кожному селі, на яких повідомляли їм адресу нового місця проживання, строки і порядок переселення. Для Лодини визначено Херсонську область, Бериславський район. Туди ж повинні переселитися також села Береги Долішні (Нижньо-Устріцькош району) і Нанова (Хирівського району), бо відхідна територія зачепила ряд сіл (Коростенко, Волиця, Стебник, Лісковате, Рудавка і Млини) Хирівського району.

 

У травні 1951 року, до початку переселення, на Херсонщині побувала делегація, створена з колгоспників трьох сіл і представників району. До складу делегації увійшли люди, які розумілися на сільському господарстві, могли оцінити побачене і доповісти односельчанам. І справді побачили вони в колгоспі ім. Молотова безмежні лани пшениці, бавовнику, кукурудзи, вражаючі площі під баштанними культурами, городами і кормовими травами. Захоплено розповідали про Дніпро, багаті у той час лісами, городами і сіножатями плавні, які межували з селом. Потрібно сказати, що 1951 рік на півдні України був рекордно врожайним. Після почутого від своїх делегатів, страх переселятися дещо притупився, але очі в людей не висихали від сліз.

 

Незабаром усім селом проводжали хлопців і дівчат на Херсонщину будувати житло для своїх односельчан. За ешелоном будівельників йшли транспорти з лісом. Лодинці готувалися до виїзду згідно з графіком доведеним до кожної сім'ї:

- червень – 20 малосімейних родин

- липень – 40 родин

- серпень – 40 родин

 

У вересні залишали село всі решта. Вони ж відповідали за евакуацію всього колгоспного майна, готували село до здачі полякам.

 

Сільська церковна рада забирала з собою усе церковне майно, а дзвони закопали у надійному місці. Через десятки років усі посвячені у таємницю схованки дзвонів повмирали. Відвідуючи недавно Лодину, дочка Дмитра Марчака (учасника демонтажу дзвіниці) Ганна Мищишин, проговорилася, що дзвони закопані. Поляки з часом знайдуть їх, і наші дзвони служитимуть полякам-лодинцям у костьолі, а повинні би служити херсонським лодинцям, бережанам і нанівцям у новозбудованому ними храмі.

 

Вирішує перевезення своїх дзвонів з Польщі в Україну колишня громада Лютовиськ, яка проживає в с. Дудчанах Нововоронцовського району Херсонської області. Їх дзвони закопані в Лютовиськах.

 

В інших селах також дзвони ще спочивають у землі. Громада тоді не відважилася забрати їх у невідомість зі собою. Лютовищани закопували свої дзвони з надією, що колись до них повернуться. От і повернулися через 50 років. У Дудчанах збудували новий храм, до якого хочуть повернути старі дзвони. Їм допомагають у цьому Товариство «Надсяння», Львівська газета «За вільну Україну» і Посольство України у Польщі, але Міністерство культури і мистецтва Республіки Польща, уряд РП знаходять щораз нові «причини» для відмовок. «З цього видно, як польський державний чиновник неохоче береться за справу, як тільки-но побачить у ній бодай дрібку української ідеї і, – навпаки: усе робиться блискавично для того, щоб цю ідею на польській території усіляко затерти, відсунути на задній план або й узагалі забути.

 

Кросненський воєвода нарешті відповів, що «церковні дзвони вважаються предметами мистецтва, а тому не можуть бути вивезені з країни». (Льв. газ. «За вільну Україну» № 46 від 4 квітня 1998 р.). На цьому лютовищани не зупиняться, справа дзвонів перенесена на рівень Міжурядової українсько-польської Комісії у справі охорони та повернення втрачених і незаконно переміщених під час Другої світової війни культурних цінностей.

 

Дзвони дорого коштували громаді. Вони, як і люди є багатством парафії, держави. Лодинський Великий дзвін, наприклад, був освячений для розгону страшних градоносних хмар. Він також оповіщав людей про прихід неділі, свята, радував душі людей під час Літургії. Менший дзвін сповіщав людей про нещастя, покійника в селі. На Великдень звуки трьох різної величини дзвонів на високій дзвіниці робили цей день ще більше святочним.

 

А район продовжував переселятися.

 

Напередодні виїзду з села сім'ям вручали переселенський квиток, документ на хату, підйомні голові сім'ї і членам. У день подачі транспорту люди виносили на подвір'я всі свої достатки. Ніхто не залишав жодного образа чи образка на стіні. Собак забирали з собою; коти ніби чули біду, не підступалися близько, але сусіди, які ще залишалися, пообіцяли кормити їх. На багатьох подвір'ях йшло завантажування автомашин. Люди, як загіпнотизовані, щось ще виносили і укладали, а щось скидали, як непотрібне на новому місці життя. Кожному здавалося, що його майно не поміститься в одному кузові, але більшість автомашин ЗІС-150 були завантажені наполовину. Худобу переганяли гоном до станції завантаження – Устріки.

 

Перед виїздом з рідної хати вся сім'я на колінах востаннє молилася, просячи Господа прийняти цю молитву і охоронити від усього злого. Всі прощалися з рідними порогами, прощалися з садом, криницею, річкою, стежками, які вели в поле й до лісу. Прощалися зі сусідами, які повинні також швидко виїхати – колгоспники на Херсонщину, а робітники і службовці залишалися на Дрогобиччині: у Бориславі, Миколаєві, Стрию, Хирові, Турці, Добромилі, Самборі, Дрогобичі, Жидачеві, Ходорові, Сокалю, Белзі та інших містах Західної України. Ті, що залишалися, мали офіційний перевод по службі і право на прописку. Колгоспники ж повинні були їхати за адресою, зазначеною у переселенському квитку: Херсонська область, Бериславський район, Зміївська сільська Рада, колгосп ім. Молотова.

 

Транспорт завантажувалися в Устріках. Кожним ешелоном відправляли порівну лодинців і бережан. У чотирьохосьовий товарний вагон завантажувалося чотири сім'ї з усім домашнім багатством.

 

Запам'ятався липневий ешелон, у якому їхав я з батьками і односельчанами. Перед подачею «товарняка» появився другий секретар райкому партії, який мітингово заявив людям-переселенцям і своїм інструкторам: «Одноосібників розміщати в останніх трьох вагонах. Ці вагони у Жмеринці будуть відчеплені і повезуть їх у Сибір. Можемо ще помилувати їх якщо зараз подадуть заяви про вступ до колгоспу!»

 

Заяв ніхто не подав. Одноосібники при всьому народі заявили райкомовцеві: «Якщо ми вже покинули рідну хату, то можемо їхати і у Сибір!» Довелося «індусам» (так зневажливо називали одноосібників) перетягати усе своє майно з голови поїзда у кінець на віддаль понад сорок вагонів. Швидко всі дізналися про навислу біду. До останніх вагонів приходили односельці прощатися, деякі вмовляли подати заяви, щоб їхати разом. На станції чувся плач і лемент жінок.

 

Ешелон тягнули два паровози. До станції Жмеринка поїзд прибув уночі. Скільки часу стояв важко сказати, бо перевтомлений народ спав. На світанку, під час руху поїзда хтось виявив, що одноосібники їдуть у перших вагонах, а в останніх трьох – колгоспники. Знову плач в останніх вагонах. На наступній зупинці після Жмеринки начальник ешелону і супроводжуючий переселенський штабіст довго заспокоювали людей, заявивши їм, «... що всі їдемо в Херсон, і ніхто нікого в Сибір не повезе!» Після цього паніка трохи вщухла, але всі пильно вдивлялися у перші вагони не розуміючи, як-то одноосібники опинилися спереду, напевно, добре комусь заплатили. Кінцево люди заспокоїлися лише з прибуттям у Херсон.

 

Навіть таким підступним способом намагалися втягнути решту людей до колгоспу. Розрахунок був на те, що люди морально вбиті, нервово виснажені і зі страху підуть на все. Начальству дуже хотілося привезти в колгосп ім. Молотова тільки колгоспників.

 

У херсонському річковому порту на переселенців вже чекали пришвартовані баржі. Перевантажування з вагонів до баржевих трюмів йшло важко. Люди звалювалися з ніг. Від перенапруження судомило багатьом руки і ноги. Худобу загнали на баржу з бортами – «скотовоз». Буксирний катер ледве справлявся з п'ятьма, з'єднаними між собою баржами, буксируючи їх уверх по Дніпру. Здивовано зустрічали ці люди схід сонця на Славутичі, який чарував усіх шириною своїх водних плес і скалистими берегами. Дніпровські плавні вражали багатою рослинністю. У степах виднілися комбайни, закінчувалися жнива. Усе це було незвичним для ока бескидського бойка, який щодня бачив ліси і гори, чув дзюрчання гірських потоків і струмків, ходив босоніж по росах. Ці переселенці – бойки, ще не знають яке їх чекає тут життя, але деякі вже відчули південну спеку, хоч на воді, з подувом вітру, жара переноситься легше.

 

Проминули Козацьке, Берислав і Каховку, де вже кипіла робота по спорудженню Каховської ГЕС. Швидкими темпами йшло вирубування плавневих лісів, упоряковувалося дно під Каховське море. Територію, яка потрапляла під затоплення, вивчали численні археологічні експедиції інституту Археології Академії Наук України, проводили розкопки, виявляли старі городища, посуд, знаряддя праці і зброю наших предків. Ще не всі навіть місцеві мешканці усвідомлювали, що від плавнів не залишиться й сліду. Усе накриє вода.

 

За Каховкою на високому правому березі виднілася шведська кірха (тоді клуб), це село Вербівка, або причал «Зміївка». За тридцять метрів від цього причалу баржі заякорилися і спустили трапи, які зв'язали людей з землею. На березі між старезними вербами нас зустрічали лодинці й бережани, які вже акліматизувалися тут на будівництві житла. Вони з радості плакали, всіх нас обнімали, запрошували на обід до їдальні, яка тимчасово була устаткована у клубі Вербівки. Але кожен спочатку намагався швидше знести на берег своє майно. На баржах, як у муравлиську, закипіла робота. До берега люди несли й тягнули по трапу все, що привезли. Кожен вибрав собі місце під вербою у холодку, куди зносив свій маєток.

 

Правління колгоспу ім. Молотова тут же вимагало від кожної сім'ї переселенські документи, хто віддав, тому виділяли транспорт для переїзду в село. Переселенцями заселяли тільки колгоспні села: Михайлівку, Вербівку й Костирку. У Зміївку не розприділяли нікого, бо там – радгосп.

 

Візуальне знайомство зі селами показало, що тут колись жили добрі господарі. З давніх часів тут господарювали німці і шведи, яких також не обминула колективізація. У 1944-1945 рр. їх вивезли у Сибір за те, що добре почувалися під час німецької окупації. Всюди ще відчувався зловісний подих війни – Каховський плацдарм. Із руїн хат стирчали напіврозвалені димарі, зустрічалися землянки та халупи з глинобитними «дахами» – все це гнітюче впливало на наших людей. Але від цього ніхто не впадав у відчай, кожен старався до зими мати дах над головою, тому хапався за будь-яку готову коробку, викладену зі саману, виписував у колгоспі вікна, шифер, цеглу, кухонну арматуру і чекав майстрів, або й сам щось майстрував. Хто приїхав раніше, той захопив у центрі села розвалля і вибудовував собі житло. Всі інші вселялися у новобудови, що розтягнулися в степу по два, три і чотири ряди, створюючи однотипне поселення. Розрахунок з державою за однокімнатний такий будинок проводився у розстрочку на десять років.

 

Більшість переселенців з Лодини, Берегів і Нанови осіли в колгоспі, включилися у польові роботи, звикли до клімату. Старі люди звикали важко, деякі більшу частину спекотного літнього дня проводили в погрібах (пивницях).

 

Багато наших «западенців», кому вдалося виробити паспорти, подалися з Херсонщини на шахти Червонограда, на хімкомбінати Нового Роздолу і Новояворівська. Деякі відразу виїхали на Дрогобиччину до кревних і знайомих, познаходили роботу і житло, вирішили прописку.

 

Першу зиму на Херсонщині у 1951 році переселенці зустрічали з тривогою. Не в усіх будинках були встановлені двері, порозсихалися і покривилися вікна, з вологого саману по стінах виростала пшениця і «бавовна». Жінки не вміли соломою готувати їжу, напалювати хату, не всі заготовили достатньо брикетів кізяку, дим з якого виїдав очі. Жінки і діти довго вчилися носити на коромислах воду з сільрадівської (викопаної шведами) глибочезної криниці аж на верхню вулицю, десь понад кілометр. За хлібом пішки йшли п'ятнадцять кілометрів до Берислава, або дев'ять кілометрів через плавню, і лодочною переправою через Дніпро, до Каховки.

 

У Вербівці і Костирці воду діставали з глибини землі з допомогою пристрою, що приводився в рух конем. Дуже переселенці дивувалися, чому на херсонських полях немає роси, журилися, що не можуть ступати босоніж по траві – всюди жахливі колючки. Мусять звикати до всього. Повернення назад неможливе. І все ж старші люди вірили в повернення на рідну землю. Розмовляючи з ними, відчувалося, що не хотіли б потрапляти під польський уряд. Повернення можливе лише з поверненням Нижньо-Устріцького району в Україну. Тепер більшість людей вважає, що Батьківщина там, де дім їхніх дітей. Вони щасливі, що діти мають можливість жити там, де народилися, жити разом зі своєю родиною, зі своїм українським народом.

 

Зима 1951 року видалася досить сніжною із заметілями. Зимовими вечорами молодь готувалася до Різдва. За різними сценаріями створювалися два «Вертепи». Одяг для колядників в основному був. Із двох церков лодинці й бережани привезли фелони, хоругви, хрести та іншу церковну атрибутику. Мабуть, і нанівці дещо привезли зі своєї церкви. Вирішено було колядувати тільки по своїх. Виявилося, що «корінне» населення різдвяного вертепу ніколи не бачило й не чуло. На них величезне враження справили колядники з музичним супроводом: Царі, Ангели, Князі, Пастушки, Смерть, Чорт, Жид, Циганка, Стрільці, Ведмідь, хор та ін. персонажі. Усі люди радо запрошували колядників до осель, щедро гостили і платили. На третій день херсонське кагебе, повідомлене парторгом колгоспу Зейкіним, арештувало колядників... Кагебісти старанно вивчали текст вертепної драми, зокрема їм не подобалися київські й галицькі князі, а також слова про Україну-Неньку. Після проведеної розмови в Бериславському райкагебе, колядників відпустили. Січнева стужа піддавала колядникам бадьорості, і п'ятнадцятикілометрову віддаль додому, в усіх одностроях, вони подолали за кілька годин. Жид Зейкін не міг змиритися з антисемітизмом у вертепі, в якому  не так трактовано «богомобраних».

 

  

Вечорами наша молодь, переборовши в собі духовні вагання, збиралася у клубах. Адже сьогоднішні клуби – це колишні німецькі і шведські кірхи. Завідував Вербівським сільським клубом колишній завклубом с. Лодини Петро Романів. У його клубній кар'єрі були радісні дні, коли лодинський хор, керований вчителькою Клавдією Хмілевькою, зайняв у 1949 році місце серед лауреатів на Дрогобицькій обласній олімпіаді художньої самодіяльності, а також здійснення постановки «Безталанна» І. Карпенка-Карого (реж. К. Хмілевська).

 

Були й тривожні дні, коли одного березневого вечора 1953 року у самий пік танців у клубі появилися офіцери Бериславського райкагебе і зупинили музикантів. Один із них звернувся до молоді: «Сьогодні вмер Йосиф Віссаріонович Сталін і вам тому так весело! Припиніть музику і танці! Всім розійтися по домах! Завідуючому клубом і комсомольцям залишитися на місці!» За півхвилини з клубу вимело всіх. У цей вечір Петро Романів мав довгу розмову з кагебістами. Суворо його не карали, бо він «западенець», викручувався Романів тим, що у нього немає ще ні радіо, ні газети, і не знає ще про смерть вождя всіх народів. Із того часу органи держбезпеки ще пильніше слідкували за переселенцями.

 

Лодинські і бережанські конфіденти продовжували інформувати про своїх людей вже нових господарів. Першою жертвою став Михайло Белей, син Юрка. За зберігання релігійної, художньої і політичної літератури, виданої у Львові до 1939 року, писання портретів Т.Шевченка, І.Франка й митрополита Андрея Шептицького, виготовлення масок для колядників – Херсонський військовий Трибунал судив його як політично небезпечного для радянського суспільства, по ст. 54. КК УРСР. М.Белей реабілітований. Сьогодні він член політв'язнів України.

 

Значна частина переселенців до колгоспу на працю не поспішала. Вони створили бригади по вирубці плавневого лісу. Йшла очистка дна під Каховське море. Втрата робочих рук на полях нервувала голову колгоспу Гарбуза. Він із прокурором району і дільничним міліціонером перестрівали людей, які з сокирами, пилами і залізними клинами направлялися на лісорозробку. Зупинивши їх на дорозі, голова невдоволено запитував:

- Куди це ви направляєтесь, товариші?

- У плавню, – відповів Микола Баран.

- А куди вас привезли працювати, здається у колгосп Молотова, а не у плавню?!

- А чия, перепрошую, плавня – англійська, американська чи німецька? – відрубав у відповідь М.Баран.

- Ні, плавня наша.

- Отже ми, пане голова, йдемо до нас на роботу. До побачення!

 

І бойки-лісоруби, посміхаючись, пішли знищувати буйних осик, дубів і верб.

 

До нових будинків проводили радіо. Закопували стовпи, тягнули дроти. Виходячи з дому, Микола Баран суворо заборонив жінці впускати монтерів для встановлення в хаті радіорозетки, бо як повернеться з роботи то поб'є цю большевицьку пропаганду. Жінка впиралася як тільки могла, але четверо дітей підняли страшний плач, бо у сусідів уже радіо грає, а в них ще ні. Діти перемогли. Виплакали у матері 50 крб. і купили радіодинамік у вигляді великого чорного тареля. Увечері Микола Баран остовпів у дверях, почувши як із динаміка на всю хату неслося: «... А на Вкраїні – там сонечко сяє, козацтво гуляє і нас виглядає...». На запитання племінника Славка чому не розбиває радіо, як уранці обіцяв, той не задумуючись відповів: «Зажди, зажди, Славку, який ти ще глупий, та ж воно так гарно по-українськи виспівує. Нехай діти і жінка слухають».

 

Щоб зупинити виїзд людей, перекрити їм шлях на виробництво, була прийнята таємна постанова бюро Херсонського обкому партії, якою заборонялося паспортизувати переселенців. Постанова ця ретельно виконувалася сільрадами і райвідділами міліції області до 1962 року. Наші переселенці довго не могли скористатися зі смерті Сталіна та рішень XX і XXII з'їздів КПРС.

 

Сьогодні всі господарські справи лягли на плечі нової генерації, народженої вже на Херсонщині. Деякі з них стали рафінованими манкуртами. Наділені владою колишніх, ще сьогодні вони оберігають село від проникнення націоналістичних ідей із Львівщини. Дивуватися нема чого, бо за той час розгубилися в степах самостійницькі ідеї, привезені туди у 1951 році з Лодини, Берегів і Нанови. Над цим працювала комуністична партія та її первинний осередок – парторганізація колгоспу ім. Молотова. Але не все там загублено. Є ще добрі мої земляки, які на референдумі 1-го грудня 1991 року зробили правильний вибір – голосували за Незалежну Україну. Вони стали на захист української мови, відкрили церкви, до багатьох повернулася пам'ять, що вони повинні належати до Української греко-католицької церкви. Зрозуміли, що саме Українська греко-католицька церква, пройшовши страдницький шлях підпілля, разом зі своїм народом наближала День Українського Відродження.

 

Говорячи про Церкву пам'ятаймо слова Патріарха УАПЦ Мстислава: «Бог не запитує, до якої конфесії ти належиш». Але хай Господь кожного українця береже «... від обманливого московського православ'я, від такого типу християнства, який ладен служити всякій владі, навіть безбожній, щоб здійснити свою місію: поширення границь московської імперії та уярмлення чужих народів», (свящ. д-р Юрій Федорів).

 

У вересні 2001 року виповниться 50 років трагічного переселення Лодини, Берегів Долішніх і Нанови на Херсонщину. Ті, що приїхали у вересні 1951 року десятирічними, матимуть по 60 років. Хто мав тоді 25-30 років – рідко хто доживе до цієї дати. А ті, які винесли весь тягар, які поливали сльозами дорогу від Лодини до Херсона – лягли у херсонську землю навіки. Вічная їм пам'ять!

 

«Мрії переселенців про повернення додому і досі не здійснились. Старше покоління померло або доживає коло своїх дітей і внуків, а останні народившись тут, прижились. Тепер колишні переселенці не відчувають вже себе чужинцями на землі, на якій осіли, але туга за рідним домом щемом відзивається у серцях старшого покоління. Всі мріють хоч туди поїхати і оглянути свою землю – сироту та запитати, чи і вона тужить за своїми господарями » (ВШ № 11, 1991р.).

 

Росте друга й третя генерація народжених вже там. А чи згадають ті, яким у 2001 році виповниться 60, свої лодинські корені? Чи згадають своїх земляків – борців за Незалежну Україну?! Тих, які в лавах Української Повстанської Армії віддали життя за волю України у битвах із більшовиками і фашистами – поневолювачами нашого народу. Тих, що героїчно полягли за нашу свободу!

 

Доцільно було б відзначити на Херсонщині скорботну дату 50-річчя переселення побудовою величного храму, або хоча б пам'ятної каплиці, в якій у Літургіях, Панахидах, Молитвах згадати всіх своїх, хто спочиває у землі херсонській і в сибірській вічній мерзлоті, хто впав на полі бою, або засипаний землею у криївках.

 

Поряд з Храмом насипати високу могилу з Хрестом і плитою, на якій золотом викарбувати імена повстанців — уродженців Лодини, Берегів Долішніх і Нанови.

СЛАВА УКРАЇНІ!                                                                                                                                               ГЕРОЯМ СЛАВА

 

П'ятдесят років по тому

Переселення жителів Нижньо-Устріцького і частково Хирівського районів Дрогобиччини у південні та східні терени України, внаслідок обміну територій з Польщею, вказувало на злочинний харатер комуністичних режимів Москви і Варшави у ставленні до нашої землі і народу,

 

Однак великим щастям переселенців було те, що їх тільки переміщали в кордонах України і поселяли компактно цілим селом, або двома-трьома селами разом в одній степовій станиці північного Причорномор'я і Донбасу. Хоча прикрі випадки наруги не обминули й цих людей. Мешканці села Лютовиськ, наприклад, були розкидані по Донеччині, Херсонщині, Миколаївщині і Одещині. Могли б московські правителі цілком безкарно, на прикладі цього «найбільше забрудненого антирадянськими елементами» переселюваного регіону, частково виконати наказ Берії та Жукова (без сумніву, що й самого «вождя всіх народів») № 0078/42 від 22 червня 1944 року, і переселити цей народ у Сибір, або заселити ним російське «нечерноземье», де обезлюдніли цілі села, з яких «колхознікі» ринули в Крим на спустілі, після депортації татар, поселення.

 

У КПРС досвід з переміщення народів був. Цей «досвід» став у нагоді полякам у 1947 році при проведенні акції «Вісла» – заселяти українцями північно-західні приєднані землі так, щоб у населений пункт потрапляло не більше двох-трьох українських родин на відстані до десяти кілометрів одні від других.

 

Коли не буде великих нацменшинних поселень, тоді не буде й проблеми з українськими церквами і школами. Без них за рік-два, під ненависними поглядами чужинців, молодь асимілюється. Це красномовно підтверджує також звіт польських офіцерів М. Бунди і З. Янкуна про перевірку перебігу акції «Вісла» на терені Гданського, Ольштинського і Щецінського воєводств (витяг із звіту від 24 липня 1947 року), «... мережа польських шкіл на цих теренах досить густа. Оскільки українське населення розпорошене серед польських родин і, як правило, у значній меншості, в цей момент не виникає питання про створення українських шкіл. Українська молодь знає польську мову і з початком шкільного року піде до польських шкіл...». (Акція «Вісла», Львів – Нью-Йорк, 1997. Переклад з польської. Документ № 218, стор. 385, п. IV.)

 

З волі Всевишнього наших переселенців обминула зла доля, яка спіткала українців-виселенців у Сибірі, або під час акції «Вісла» у Польщі. 

  

Лодина, Береги і Нанова потрапили у села Зміївської сільської Ради на Бериславщині, і зайняли чотири кілометри Правобережжя понад Дніпром (тепер Каховським водосховищем).

 

Розселяючись у селах Зміївської управи, лодинці ставали сусідами бережан і нанівців. Колишні сусіди у своїх селах тепер тут роз'єдналися – одні стали костирчанами, інші вербівчанами і михайлівчанами. Але люди часто бачилися на вулиці, в степу, на току, в магазині, на базарі, діти – у школі. Сходилися також у свята, або на похоронах односельчан, щодня віталися, як і вдома: «Слава Ісусу Христу!», у свята – «Христос ся рождає!» і «Христос воскрес!». Так вітаються й сьогодні літні і молоді – вдома і на вулиці. У неділю на своїх господарствах ніколи не працюють. І це після, майже п'ятдесятирічного проживання там без церкви і священика. Духовна спадщина від дідів і батьків передалася потомкам галичан досить міцно, бо «корінні» мешканці вітаються: «Здрастє»; у неділю перуть, копають, будують.

 

На землях Зміївщини після німецької окупації було створено радгосп «Мічуріна» і колгосп «Молотова». Місцева інфраструктура розвинута була тут досить слабо. І все ж функціонував дитбудинок, школа, сільський клуб і бібліотека, з 1951 року – радіовузол і пром-продмаг. Звичайно, що до приїзду переселенців, область і район тримали Зміївку в полі зору: виділяли техніку і дещо завозили в магазини. Горілки і вина було більше, ніж масла і хліба.

 

По неділях люди масово виїздили у Каховку і Берислав до церкви і на базар. У Бериславі функціонувала єдина дерев'яна церква, заснована ще у XVIII ст. славними запорожцями. Нині вона відчутно реконструйована, має гарний сучасний вигляд.

 

Відстань від пристані Зміївка до Каховки по Дніпру – 10 км, до Берислава – 15 км.

 

Під час спорудження Каховської ГЕС виростало місто Нова Каховка. До залізничних станцій Каховка, Козацьке, Нова Каховка відстань від Зміївки – 25-30 км, до Херсона – 80. У містах поблизу ГЕС уже в 1951 році будувалися нові заводи, реконструювалися старі, відкривалися технікуми, училища ФЗН.

 

Сьогодні Нова Каховка – місто обласного підпорядкування, порт на Дніпрі. Населення – 52 тис. чоловік (1986 р.). У місті працюють понад 10 заводів і фабрик, підприємства харчової промисловості, налагоджене виробництво меблів і побутове обслуговування. Є три середні спеціальні навчальні заклади, три професійно-технічні училища, Палац культури і чотири будинки культури, краєзнавчий музей, картинна галерея. Поряд у Каховці започатковано і постійно проводиться фестиваль сучасної пісні «Таврійські ігри», на якому, поки що, панує російська попса.

 

Значна частина зміївської молоді знайшла робочі місця у цих трьох найближчих містах, дехто одержав житло і став городянином.

 

У Нову Каховку був закоханий Олександр Довженко. В день свого народження, 12 вересня 1954 року, у щоденнику він записав: «Сьогодні мені шістдесят років минуло... зараз сиджу біля вікна у Каховці. Прекрасний тихий ранок. Передо мною зовсім близько синіє Дніпро, за тихою дніпровою водою біліє Козацький острів і село Козацьке по тім боці, а на осінньому небі ні хмариночки. Мені радісно й приємно, що своє осіннє свято я зустрічаю в новому місті, в Новій Каховці, біля греблі, що створить тут нове море і нове життя, і навколо мене молоді люди... Я люблю Нову Каховку. Люблю Дніпро – велику річку мого народу, чисте ласкаве повітря, ясне небо, і широту у всьому, і стриманість у пейзажі, і величавий спокій. І ніде мені не хотілося б так жити, як тут, на чудесному рідному березі, ніде й ніколи я не проймався так любов'ю до людей, як тут...» (Довженко О. Твори в п'яти томах, т. 5. К. «Дніпро», 1966, стор. 178; П'ята записна книжка, 1954 рік.)

 

Милуючись Таврією, видатний український кінорежисер, письменник і сценарист О.Довженко,без сумніву, з такою ж теплотою і любов'ю відізвався б про Закарпаття і Крим, про Гуцульщину і Бойківщину, Буковину і Поділля, Слобожанщину і Донбас, якби довелося йому створювати і про ці регіони кінострічки, бо вся Україна – райський куточок на планеті Земля.

 

Переосмилюючи «Поему про море», О.Довженко болісно таїв у собі й інші думки щодо нових ГЕС на Дніпрі: «... я думав влітку ще в Москві, і особливо тут, в Каховці, і головним чином у Грушівському Куті, а також пропливаючи пароплавом по Дніпру: Чи се все так? Ну, добре, Каховську станцію і водоймище-море – я розумію, визнаю повністю і люблю. Ся споруда варта всіх жертв – і зруйнування сіл, і затоплення плавнів, і всіх найдорожчих трудів нашого народу. Чому? Тому, що воно породжує Південний життєдайний канал. Се зрошення, обводнення, се життя і благополуччя наших степів. Воно абсолютно прогресивне.

 

Інші греблі? Зокрема Кременчуцька? Та сама, яка повинна затопити 45000 домів серця України? Чи потрібна вона? Для чого вона? Для постачання запорізьких турбін? А може, плюнути нам на ці турбіни... Чи не надто дорого обійдуться сії запорізькі їхні кіловати? Можливо, ми далі обійдемося невеличкими греблями для підтримання нормального судноплавства і в невеликій мірі для енергії?

 

Адже людство вступило в нову енергійну еру! І яку! Оволодівання термоядерною енергією робить нас всемогутніми володарями всієї Сонячної системи, а не лише Землі!

 

Навіщо ж сі складні архаїчні, божевільно дорогі гідроелектрогіганти на прекрасних ріках? Ці затоплення міст і сіл?...» (Довженко О. Там же, стор. 309.)

 

Подібну думку щодо будівництва гігантських ГЕС, знищення плавнів, придніпровських сіл, родючих земель у погоні за дешевими кіловатами енергії, висловлював не раз і видатний український письменник Олесь Гончар. Він бачив у цьому злочин проти свого народу. Тому й закономірними є сьогоднішні підходи щодо перегляду цих злочинних проектів у минулому. Придніпровські старожили, які у плавнях культивували городи, збирали рясні врожаї овочів без поливання, мали літні стійла для худоби, сіножаті, ліс і пасовиська, з болем у серці дивляться на страшну масу води, яка щороку заростає ряскою, цвіте і плодить комарів. Але все ж у ставленні до Каховської ГЕС треба погодитися з О.Довженком.

 

У 1955 році перші агрегати Каховської ГЕС дали промисловий струм. У 1957 році утворилося Каховське водосховище площею 2155 квадратних кілометрів і об'ємом води 18,2 кілометра кубічних із пересічною глибиною 8,6 метра.

 

Каховська ГЕС дала поштовх до розвитку і модернізації навколишніх міст і сіл. У Зміївку прийшла електрика, водовід, дорога з твердим покриттям, автобусне сполучення Зміївка – Берислав – Нова Каховка. Побудовані дільнична лікарня (1955 р.), дитячий садок (1972 р.), два типові Будинки культури .(Зміївка – 1965 р.; Вербівка – 1975 р.) із залами на 350 і 500 місць та багатьма кімнатами для гурткової роботи. Сільські заклади культури, що розміщалися в церквах, були закриті, і перетворені на колгоспні склади міндобрива, що прискорило їх руйнування.

 

У хрущовський період ім'я Молотова, як члена антипартійної групи, було знято з назви колгоспу. Утворено радгосп «Комуніст» чи навіть «Коммунист», який об'єднав господарства радгоспу «Мічуріна» і колгоспу «Молотова».

 

Агрогосподарство з іменем «Коммунист» не звучало без пам'ятника вождю. Невдовзі перед Будинком культури з'явився пам'ятник Леніна на високому п'єдесталі і на весь зріст. Бовваніє він там ще й у 2001 році.

 

У брежнєвський час парторганізація «Комуніста» наповнювала життя людей комуністичним змістом. Навіть епітафії на могильних надгробках заведено було писати на «общепонятном языке»: «... дорогому й любимому мужу и отцу от скорбящих жены и детей...». Таких надгробків на могилах покійників від Нижніх Устрік є немало.

 

Окрасою Зміївки є середня школа, побудована (1984 р.) за типовим проектом зі спортивним залом і багатьма навчальними кабінетами і класами. Школа має певні досягнення у навчанні, розвитку спорту і художньої самодіяльності.

 

  

Число жителів по Зміївській сільській Раді перевищує три тисячі душ. Переселенці з Карпатських Бескидів становлять близько 80 відсотків від усього населення. Вони ревно дотримуються своїх національних і релігійних традицій, і в роки відродження Незалежної України дружньо взялися за реставрацію і ремонт церков. Одна – освячена на честь св. Михаїла (Українська православна Київського Патріархату). Друга – служить німцям і шведам, в якій релігійне обслуговування здійснюють німецькі і шведські пастори. 

 

 

Зміївська громада розуміє, що школа і церква дуже важливі ідеологічні структури, які формують розум і душі людей, отже відповідально ставляться до виховання своїх дітей. Із переселенського середовища жителів Зміївки вийшли лікарі, агрономи, бухгалтери, інженери, керівники заводів, державні службовці.

 

У 90-ті роки тут створено осередок «Просвіти» ім. Т. Шевченка, роль якого у культурному житті села помітна. Очолює осередок «Просвіти» вчитель Зміївської СШ Куривчак Микола Миколайович. На засіданнях правління, до якого входять активні односельчани, вчителі, керівництво села, священик, керівники закладів культури, піднімаються питання розвитку художньої самодіяльності, відзначення національних і релігійних свят, встановлення пам'ятників і пам'ятних знаків історичним постатям і подіям, поліпшення зв'язків з українцями Польщі, Румунії і Росії, участі сільських аматорів у районних і обласних оглядах народної творчості Херсонщини.

 

Велика увага приділяється зміцненню контактів з Галичиною – шляхом організації поїздок учнівських груп для відвідання музеїв, театрів, церков, кладовищ Львова і Львівщини з метою глибшого вивчення історії релігії та історії боротьби українського народу за свою незалежність, участь зміївчан в оглядах «Вертепів» та святкуваннях Різдва і Великодня на Прикарпатті.

 

Відрадно, що у цій царині вже зроблені перші впевнені кроки. У двохтисячному році група зміївських дітей, очолених парохом о. Степаном, у канікулярний час знайомилася із архітектурою Львова, історією Львівської опери, побували на Личаківському цвинтарі, в церквах, соборах і в двох монастирях Львівщини, які забезпечили дітей нічлігом і харчуванням. У великій мірі сприяли цій поїздці залізничні пільги – безплатний проїзд дітей.

 

Друга група зміївчан (дорослих і дітей) з 13 по 15 жовтня 2000 року, подолавши автобусом понад тисячу кілометрів, приєдналася до великого духовного дійства –сьомої Міжнародної Прощі вервиці у Крилосі, кульмінація якої припала на свято Покрови Пресвятої Богородиці. Зміївчани, котрі є парафіянами храму Різдва Пресвятої Богородиці, із о. Степаном (УГКЦ) серед сотень тисяч прочан молилися біля стіп Чудотворної ікони Матері Божої Крилоської. Прочани Бериславщини (Херсонської) були зачудовані красою галицького краю, з якого у 1951 році примусово виселили їх батьків, з насолодою вдивлялися в осінні золотисті ліси. Старші за віком згадували прощі і відпусти в Добромилі, Кальварії і Гошові, куди їздили з батьками.

 

За минулі десятки років значно поліпшилася архітектура сіл Зміївської сільради. Колишні стандартні будиночки модернізовані: добудовані літні кухні та підсобні приміщення. Над оборами звисають грона винограду, біля хат зеленіють вишневі, абрикосові і персикові сади. Кожна садиба капітально огороджена. Село телефонізоване, радіофіковане, на хатах видніються телевізійні антени. Переважна більшість осель має автономне водяне обігрівання, у багатьох – кімнати обставлені сучасними меблями, килимами, є санвузли і ванни. Люди розводять багато водоплаваючої птиці, індиків, годують свиней, корів і дрібну рогату худобу. Ті сім'ї, в котрих є молода робоча сила, живуть заможно. Немає сумніву, що житимуть ще краще, коли отримають державні акти на приватну власність на землю. На землі повинен бути конкретний господар. Україна стане повністю незалежною тоді, коли кожен українець буде незалежним на власній землі, власному підприємстві, у власній господі. Тобто, коли економіка стане українською.

 

Огульно стверджувати, що у Зміївці всі люди живуть заможно було б великою неправдою. Значний відсоток людей пристарілих і немічних, які трудилися на полях і фермах у спеку і в холод, місяцями вичікують свою мізерну пенсію, мають проблеми з кормами для домашніх тварин, придбанням вугілля і дров. До того ж цілі поселення по 3-4 рази на тиждень обезструмлюються на півдоби. А це зіпсовані продукти, відключений водовід, невивчені уроки, бездіяльна доїльна техніка на фермах. І все це відбувається за 25 км від знаменитої Каховської ГЕС. Хто розтлумачить людям куди діваються вироблені водою кіловати електроенергії? Адже потужність ГЕС – 351 тис. кВт.

 

Зміївчани постійно контактують з родинами і знайомими в Галичині. До Зміївки теж часто навідуються кревняки із західних областей, найбільше під осінь, щоб поласувати виноградом, динями, кавунами і домашнім вином, а зі собою привозять львівську пресу, фотодокументи зборів, віча, звернень політичних партій, перепоховань видатних діячів ОУН-УПА, демонтажів пам'ятників тоталітарної системи, живого ланцюга Львів-Київ та ін. Під цим впливом, а також під впливом теле- і радіопередач та доброю родинною традицією у Зміївці утворилася релігійна конфесія УГКЦ.

 

Розкол у Зміївській православній парафії (1993 р.) відбувся майже мирно. Українські католики, одержавши частку майна, тимчасово обладнали церкву в наметі, в якій відправляє парох Зміївської УКЦ о. Степан Макар. Свято-Михайлівська церква (УПЦ КП) залишилася за православною конфесією з парохом зміївським о. Олександром Квіткою.

 

 

На місці церкви-намету на костирському схилі, над самим Каховським водосховищем, 9 серпня 1998 року відбулося освячення мурованої каплиці. Участь в її освяченні взяв Екзарх Києво-Вишгородський кир Василій Медвіт. Церемонія освячення була надзвичайно урочистою і пам'ятною. Зусиллями о. Степана і громади УКЦ в каплиці встановлений іконостас (липень, 2000 р.), виготовлений земляками о. Степана, бродівськими майстрами (Львівщина, у народному стилі, дуб, різьба, живопис). В освяченні нового іконостасу (30 липня 2000 р.) взяли участь о. Степан Макар і о. Юстин Кіндзяк, ЧСВВ, настоятель храму-монастиря св. Володимира Великого у м. Херсоні.

 

Прикрасилися церкви Вербівки і Костирки також церковно-релігійною спадщиною привезеною лодинцями у 1951 році із свого храму св. Михаїла в Лодині. Зокрема, цінними є фігура Божої Матері, павук-люстра і образи. Понад 45 років люди зберігали цю церковну атрибутику по хатах, тепер їх діти і внуки милуються ними у храмах.

 

Спільними зусиллями осередку «Просвіти», сільради, парафіян трьох конфесій (УГКЦ, УПЦ КП та німецької лютеранської церкви) на честь 2000-ліття Різдва Христового у Зміївці було возведено ювілейний пагорб з хрестом, в освяченні якого (7 січня 2000 року) взяли участь священики Степан Макар (УГКЦ), Олександр Квітка (УПЦ КП) та пастор шведської лютеранської церкви Карл-Ерік Тіск (гість зі Швеції).

 

 

Восени 2001 року весь чесний люд Зміївки, що походить із Карпат, спільно з усіма мешканцями відзначать 50-річчя примусового переселення і втрату правічної батьківської землі. Планується встановлення пам'ятного знака скорботи, присвяченого цій трагічній події. Відбудеться мітинг-реквієм і поминальні відправи в церквах. Готується до друку історичний нарис «Лодина», в якому висвітлюється трагедія переселення, згадуються лодинці-борці за самостійність України, земляки-жертви сталінського терору.

 

...З того часу минуло майже півстоліття. Загоїлися рани в душі і в серці багатьох. Втраченого не повернути, і це добре усвідомлюють майже всі переселенці та їх діти і внуки. Вони не претендують на повернення на колишні землі своїх дідів і батьків. Але їм цікаво побувати на батьківщині родичів, відвідати могили предків, ознайомитися з історичними і культурними пам'ятками цього краю.

 

До 45-річниці від дня примусового переселення газета Бериславщини «Маяк» під рубрикою «Історія: біле і чорне» у статті «Пам'ять, скроплена болем» писала: «Є у світі багато сумних дат. Одна з них – сорок п'ята річниця від дня примусового переселення на Херсонщину жителів 29 гуцульських (бойківських. – В.М.) сіл. Масова депортація людей із Закарпаття (Західної Галичини. – В. М) у південні та східні регіони України – то був незрівняний за своїми масштабами акт насильства і чи не найгрубіше порушення прав людини.

 

Тоді, далекого 1951 року, за лічені години жителів трьох сіл – Берегів, Лодиного (Лодини. – В. М) і Нанового (Нанови. – В. М.) – повантажили сім'ями з сякими-такими пожитками на товарняки і відправили в далеку дорогу... Що їх чекало там, у посушливому степовому краї?

 

Прибувши до Зміївки, що у Бериславському районі, переселенці потрапили до помешкань, які не могли захистити людей від навісного холоду. Без вікон і дверей ці хижі нагадували трущоби, у яких свого часу мешкали злидарі з негритянського гетто.

 

Про все це говорили з трибуни Зміївського будинку культури свідки тих сумнозвісних подій. Зі сльозами на очах вихлюпувалися ті спогади, викликаючи щирі співчуття односельчан.

 

Зусиллями членів місцевого осередку «Просвіти» був організований театралізований вечір-спогад. У залі, розрахованому на півтисячі глядачів, як кажуть, не було де яблуку впасти. І така панувала тиша, що було чути, як дехто схлипував, слухаючи гірку правду не такої вже й далекої давнини...

 

Спогади, яким того вечора, здавалося, не було кінця-краю, відлунювали у серцях кожного, хто до них доторкнувся.

 

І як було приємно переконатися на власні очі в тому, що люди, по-насильницькому вигнані зі своєї землі, не втратили ні свого слова, ні своєї пісні. Вони зберегли свої неповторні народні традиції. Ніби сонячний вихор заметалися по сцені завзяті гуцулики – з топірцями в руках і в справжнісіньких капелюхах, які можуть бути тільки в Закарпатті (у Прикарпатському краї також. – В. М).

 

 

Згадує Марія Іванівна Теркало (Тиркала. – В М):

«- За дві години зігнали нас, як худобу, на станції, силоміць жбурляючи вузли з пожитками у брудні вагони... По чотири сім'ї у кожному товарняку... Їхали ми довго... Особливо тяжко було в дорозі дітям і старикам... Мало хто вберігся від простуди... Але і там, у степовій Зміївці, нас чекало ще більше розчарування – ті поменшання, що нам запропонували, треба було негайно приводити в порядок... Та під рукою не було ні дощечки, ні цвяха...».

 

Мов роз'ятрена рана, озивалися в серці спомини Ганни Григорівни Смельницької та Катерини Дмитрівни Рогаль. А особливо врізалася у пам'ять розповідь Степана Миколайовича Моцьо. Він один з небагатьох, кому поталанило побувати на батьківщині кілька років тому. Кожен поспішав до своєї смерекової хати. І, як можна було без хвилювання та сліз спостерігати, коли літня жінка стояла навколішки і цілувала призьбу дерев'яного будинку, який колись був її колискою...

 

 

Знайшли тоді на цвинтарі могили рідних – батьків, дідів, прадідів.

- Наступна наша поїздка, – з особливою впевненістю в голосі мовив Степан Миколайович, – має відбутися наступного року... Думаємо повезти туди, на Закарпаття (у Польщу. – В. М), хрести... Бо ті, що стоять нині на могилах, підупали...

 

Доки тривав цей вечір, на покутті в глибині сцени під іконою горіла свіча. Її полохливе світло, без сумніву, запам'ятається зміївчанам надовго, адже світло, пролите споминами, осяє стежини людей молодшого віку... Нехай вони знають: подібне ніколи не повинно повторитися...». (Гейко С., «Пам'ять, скроплена болем», газ. «Маяк» №2 від 11.01.1997 р. Бериславська районна газета, Херсон, обл.)

 

Стаття «Пам'ять, скроплена болем» – результат почутого і побаченого кореспондентом у зміївчан через 45 років їх постійного там проживання.

 

Виступали на вечорі-реквіємі діти і внуки тих, що у 1951 році туди переїхали. Їх батьків і матерів вже нема серед живих. Справді не згасає пам'ять, що скроплена болем, і біль глибоко закарбувався в пам'яті сучасників. І це не повинно більше повторитися з жодним регіоном України. 

 

  

Сьогодні доля нашої держави і її народу більше не вирішується у Москві, Варшаві, Бухаресті чи Парижі. Україна – суверенна і незалежна правова держава... Суверенітет України поширюється на всю її територію... Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною... Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави... – це гарантує нам Конституція України.

 

Тепер маємо право вільно висловлювати свої думки, свої позиції, вчимося говорити про себе правду, хоч вона часто є гіркою. Хіба не гірко, що значна частина населення не має розвиненого почуття національної свідомості, почуття національної державності. Реалії були сумні. Століттями нам паморочили голови облудними теоріями про меншовартість, інтернаціоналізм, які зводились до відвертої русифікації, полонізації та ін.

 

Цікаві думки про це знаходимо у доктора економічних наук, професора Михайла Брика: «...проголошення України суверенною державою супроводжується кризовими явищами в економічному житті, соціальною напругою, політичним протистоянням патріотичних сил з рештками комуно-соціалістичних прихильників, які бажають повернення до тоталітаризму, колишньої тюрми народів, якою був безславний Союз.

 

Тому не дивно, що дехто зневірився у сучасному житті, розчарувався і заявляє про свою нелюбов до Вітчизни, готовий її проклинати, навіть позбутися. Але чи вона – пречиста і свята – причетна до сьогоднішніх негараздів, чи, можливо, насамперед ті, що ведуть проти неї боротьбу, далі хочуть її нівечити, топтати і знову штовхнути у безодню?

 

Чи можна любити Вітчизну лише тоді, коли ти ситий, одягнутий, безтурботний? Чи думати сьогодні треба про те, що кожний зробив для цього? У першому випадку вона, можливо, й не чекає такої любові до себе, у другому – вона настійно її прагне, надіється на усіх працьовитих, сумлінних, чесних, добрих.

 

Тож любімо свою Вітчизну-Україну завжди, незмінно, вічно, в час негоди і достатку, катаклізмів і розквіту. Любімо, немов Бога, Матір, Землю... Молімося, працюймо, борімося за її велич і могутність!» (Брик М. Барви часу, Льв. 1999, стор. 196-197.)

 

Ще сьогодні, на початку третього тисячоліття, місцеві органи влади на Сході та Півдні України постійно здійснюють антиукраїнські акції при повному мовчанні Центру. Це вже кінець, агонія більшовизму. Зміївчани, що корінням походять із Західної Галичини, на ділі довели, що вони ніколи не втрачали національної ідеї, віри батьків, не позбулися навіть свого бойківського діалекту. В степах України чути їх рідну мову, пісню, дух український. Народжені там – козаки. А козацькому роду нема переводу.

Львів, січень 2001 р.

 

Лодина – українська земля. Частина ІIІ.(Автор: Моцьо Василь)

опубліковано 10 січ. 2014 р., 07:55 Степан Гринчишин   [ оновлено 20 січ. 2014 р., 09:17 ]

Туди, де бій за волю

...Вставайте до бою, брати, груди в груди.

З низин до карпатських висот!

Хай трупами ляжем, а волю здобудем:

Не раб український народ!

Санжара

 

Хто виховувався в любові до України, той став учасником збройного підпілля ОУН-УПА. Повстали і героїчно віддали своє життя за Україну: Марія Фенцик (1921 р.н.), Андрій Токар (1914 р.н., сотник УПА), Василь Романів (1919 р.н.), Євстахій Волошанський (1922 р.н.), Михайло Волошанський (1925 р.н.), Антін Гадомський (1921 р.н.), Михайло Гадомський (1923 р.н.), Василь Івасів (1921 р.н.), Семен Глинянський (1922 р.н.), Михайло Глинянський (1922 р.н.), Михайло Яцинич (1922 р.н.), Микола Козупас (невід, р.н.), Михайло Радик (невід р.н.).

 

 

Сьогодні, з відстані понад півстоліття, важко встановити їх повстанські підрозділи, імена і псевдоніми їх бойових командирів, бої, в яких загинули і місця поховань. Понад п'ятдесят років їх імена ніхто не згадував уголос. Нині таке право маємо, бо це право вибороли для нас і вони.

 

Навіки закарбуються в пам'яті вдячних лодинців також імена односельчан, які за станом здоров'я, або за віком не були зачислені до бойових сотень УПА. Вони пішли у підпілля, відмовилися служити московській окупаційній владі чи воювати за її інтереси, були також певною силою спротиву. Серед них Євстахій Волошанський – двічі засланий з дружиною у Сибір, до УПА належав сам і відправив до неї двох синів; Йосип Марчак – таємно з сім'єю перейшов кордон, у Польщі проживав під чужим прізвищем; Микола Токар – таємно перебрався до Польщі, проживав під чужим прізвищем; Антін Марчак – закатований у німецькому концтаборі; Василь Фенцик, Микола Моцьо, Гнат Горб'як – загинули від більшовицьких куль при ліквідації криївки в лодинському лісі (березень, 1945р.); Йосип Улан – загинув в с. Ліщоватому (Польща) у бойовій сутичці з совєтськими і польськими прикордонниками; Павло Кучма, Степан Кучма, Федір Фенцик, Михайло Яцинич (зарічного) – арештовані і заслані у Сибір (березень, 1945 р. в час ліквідації криївок в лодинському лісі); Моцьо Іван (син Миколи) і Степан Яцинич (син Онуфрія) втекли із третьої криївки (лодинський ліс, березень, 1945 р.). Іван Моцьо тоді добрався до Польщі босий у спідній білизні; Степана Яцинича вбили прикордонники на його подвір'ю 5 травня 1945 р. Лодинці знають хто винен у його смерті.

 

Марія Яцинич (Струк), Антін Яцинич, Казимир Яцинич – покинули Львів за кілька днів до приходу туди більшовиків, проживають до нині у США; Василь Моцьо був двічі арештований органами НКВД; Михайло Тиркала (син Миколи), арештований у домашній криївці, з Сибіру повернувся морально надломлений; Ганна Токар (Марчак) – дружина сотника УПА Андрія Токаря, нелегально проживала у Львові, виховувала двох синів – Тараса і Левка. Вони ще й сьогодні не повернули собі славного імені батька. Така ж доля спіткала дітей Йосипа Марчака, Йосипа Улана, Степана Яцинича та інших. 

 

 

У списках нелегалів числилися Микола Пуняк (син Степана, 1925 р.н.); Михайло Масний (син Михайла, 1919 р.н.); Іван Радик (син Степана, 1915 р.н.); Семен Волюватий (син Антона, 1910 р.н.); Федір Токар (син Федора, 1910 р.н.); Василь Красуляк (син Михайла, 1923 р.н.); Євстахій Сущак (1923 р.н.); Михайло Радик; Петро Яцинич (син Гната, 1923 р.н.); Володимир Токар (син Івана); Степан Горб'як (син Олександра, 1917 р.н.); Іван Волюватий (син Антона); Іван Тишик (син Михайла, 1913 р.н., політв'язень ГУЛАГУ, до українського збройного підпілля не входив).

 

Більшовики шаленіють

... - Де син, стара? В підпіллі?

Що? Не знаєш?

І сиву жінку чоботом в живіт.

Збирай дітей! В дорогу вирушаєм:

В Сибір, в тайгу... На другий світ...

За що? О Боже!! – зойки, крик...

І матом криє большевик...

Марта Гай – поетеса-упівка.

 

Кремлівські правителі настирливо вимагали від Києва рішучих дій по ліквідації націоналістичного підпілля. На виконання рішень ЦК КП(б)У від 10 січня 1945 року та рішень Дрогобицького обкому КП(б)У від 18 січня 1945 року «Про боротьбу з бандами українсько-німецьких націоналістів» Нижньо-Устріцький райком КП(б)У розробив Оперативний (цілком таємний) план проведення в районі перепису населення для виявлення «бандитських елементів». По суті це був дуже підступний акт. Він позбавляв керівників села (зрозуміло, національно свідомих) мінімальної можливості вироблення нелегалам документів для виїзду у східні області, щоб там десь у колгоспах легалізуватися. Листи перепису населення зберігалися у сейфі начальника НКГБ, який візував видачу документів паспортним столом.

 

Згідно з Оперативним планом перепису населення на допомогу оперуповноваженим у кожне село посилали по 5-8 чоловік пропагандистів та по 10-20 прикордонників і бійців «істребітєльних» батальйонів. З метою профілактики у проведенні перепису перевірялась агентурна мережа в усіх ланках органів НКВД, НКГБ і прикордонників. Села району були розбиті на 4 групи (дільниці):

 

1 дільниця – Телешниця Ошварова, Солина, Телешниця Сянна, Соколе, Панищів, Рябе, Соколова Воля, Гошівчик, Задвір'я, Дашівка.

 

2 дільниця – м. Нижні Устріки, Береги Долішні, Ясень, Ялове, Бандрів, Мочари, Рівня, Стрв'яжик, Устьянова, Воля Мацькова, Лодина, Устріки (село), Лобізва, Гошів.

 

3 дільниця –Хревть, Жолобок, Поляна, Росолина, Ванькоди, Середнє Мале, Вигра, Чорна, Скородне, Росохате, Смільник, Хміль, Дверничок, Санківці.

 

4 дільниця – Лютовиська, Журавне, Кривка.

 

Райкомові партії приблизно було відомо, що на кінець січня 1945 року в Нижньо-Устріцькому районі «... нараховувалося 300 чоловік, що ухилялися від призову в Червону Армію, ... 53 чол., що дезертирували з Червоної Армії і понад 20 українсько-німецьких бандитів...». (Держ. арх. Льв. обл. Ф. п. 5017, Окрема папка Нижньо-Устріцького РК КП(б)У Дрогоб. обл. №63 «а» «Справа документів по боротьбі з бандами» за 1945 р., лист №66.)

 

 

Справа документів по боротьбі з бандами за 1945 р.

Сов. секретно

1-ая погранкомендатура 13 п. о. НКВД

Сведения

О количестве задержанных, пришедших с повинной и убитых за период с 15 сентября 1944 г. по 20 января 1945 г.

Всего задержано – 276 чел. из них:

а) Бандеровцев УПА – 77 чел.

б) членов ОУН – 66 чел.

в) пособников Бандеровцев – 13 чел.

г) Дезертиров Красной Армии – 22 чел.

д) уклоняющих от призыва в Кр. Ар. – 41 чел.

е) уклоняющиеся от Кр. Армии (пришли с повинной) – 46 чел.

и) Нарушителей границы (государств) – 11 чел.

Всего – 276 чел.

Убито при проведенной операции по борьбе с бандитами – 155 чел.

Всего – 431 чел.

Комендант 1-ой погранкомендатуры 13 погранотряда НКВД

Майор           Польников

 

(Особая папка Нижне-Устрикского РК КП/б/У Дрогоб. обл. № 63 « а»)

 

Станом на 27 квітня 1945 року по Нижньо-Устріцькому РК КП(б)У тільки по селу Лодині числилося 14 нелегалів. Ними були (витяг із партархіву)

Горб'як Степан Олександрович (1917 р.н.)

Марчак Йосиф Семенович (1912 р.н.)

Глинянський Семен Михайлович (1922 р.н.)

Токар Андрій Іванович (1914 р.н.)

Пуняк Микола Стефанович (1925 р.н.)

Романів Василь Сташкович (1919 р.н.)

Моцьо Іван Миколайович (1923 р.н.)

Масний Михайло Михайлович (1919 р.н.)

Радик Іван Степанович (1915 р.н.)

Волюватий Семен Антонович (1910 р.н.)

Токар Федір Федорович (1910 р.н.)

Красуляк Василь Михайлович (1923 р.н.)

Сущак Сташко (1923 р.н.)

Тишик Дмитро Михайлович (1902 р.н.)

(Там же, арк. № 58, витяг по селу Лодина).

 

Цей список явно неповний, але свідчить про те, що таємний інформатор був особою обізнаною і орієнтувався в селі. Дещо пізніше органи кагебе встановлять прізвища всіх лодинських нелегалів і відфільтрують бійців УПА від тих, які укривалися від мобілізації на фронт. Очевидно, що точної кількості боївок і груп УПА не знав ніхто, бо ліси і села Нижньо-Устріцького району межували з лісами і селами Добромильського, Хирівського, Турківського, Боринського і 33 км – із лісами і селами на Закерзонні.

 

Рейдуючі відділи, сотні і боївки УПА обліку не піддавалися. Тому райком більшовицької партії і його каральні органи лютували, переслідували сім'ї повстанців. Спочатку їх (75 родин) під конвоєм звезли з цілого району до Устрік і замкнули у приміщенні синагоги і колишнього українського банку. Розмістили усіх так, що на людину припадало півметра підлоги. Людей місяцями (з березня по кінець серпня 1945 р.) утримували в голоді і бруді, їх тіла струпіли від укусів вошей.

 

У цій наспіх створеній кагебістській катівні, за двісті метрів від райкому партії і райвиконкому, були також сім'ї лодинських повстанців: С.Пуняк – 4 чол., М.Сущак – 5 чол., В. Ґадомський – 2 чол., З.Яцинич – 2 чол., К.Волювата – 2 чол., Токар – 2 чол., А.Сущак (з Кульбака) – 1 чол., Г. Глинянська – 2 чол., Є.Романів – 2 чол., Т.Моцьо – 2 чол., Ю.Глинянський – 2 чол., Ю.Яцинич (з Чвертий) – 4 чол.

 

Всього з Лодини забрано біля 30 чоловік. У цьому антисанітарному приміщенні без прогулькового двору, з одним двомісним клозетом півроку під замком томилося близько 300 душ жінок, дітей і чоловіків-старців. Воду доставляли собі самі відрами у супроводі чекістів. Навіть найстрашніший концтабір має територію, зону, в якій дозволено людям ходити, дихати свіжим повітрям. А у цьому беріївському «санаторії», створеному енкаведистами з благословення бюро Нижньо-Устріцького РК КП(б)У, ходити й дихати людям було заборонено.

 

Коштів на харчування «бандітскіх сємєй» держава не виділяла. Їх утримували за рахунок передач сусідів, знайомих і кревних. А під час бойових сутичок повстанців з енкаведистами на території району – передач не приймали по два-три дні. Перекличку людей проводили по два рази на день. Начальником цієї катівні був майор НКГБ, жид. За жорстокість і вічно п'яну його червону пику прозваний – Червоний. Недарма цей об'єкт не значиться навіть у спеціальних архівах Львівської області.

 

Засоби масової інформації продовжували щонайширше оповіщати «Звернення Радянського уряду до населення Західних областей України...», в якому закликали бійців УПА до припинення підпільної боротьби і «явки з повинною» до радянських органів, їхнім сім'ям обіцяно звільнення з-під варти, а їм прощення, як тільки складуть зброю.

 

Звернення обговорювалося на зібраннях у кожному населеному пункті. Так, загальні збори селян с. Лодини ухвалили: «... збори селян зобов'язуються довести до всіх лісних банд, щоби вони до 20 липня прийшли з повинною до органів радянської влади. Їм буде все прощено...» (дослівно за прот. №9 від 10.06.1945 р. – В.М.). Зрозуміло, що протокол складав уповноважений РК КП(б)У ст. л-т Нижньо-Устріцького НКВД Мисько, який відповідав за організацію і проведення зборів. (Держ. арх. Льв. обл. Р-173, оп. 1, (прот. сесій, зборів, засідань сільради Лодина).

 

Прийшли, але не з повинною

Чистосердечно каятися перед органами НКВД ніхто з лодинських повстанців не прийшов. Кожен був пройнятий ідеєю: «Здобудеш Українську Державу або згинеш в боротьбі за неї», це по-перше, і по-друге, всім стало відомо, що ті одиничні «явки з повинною» закінчувалися трагедією для тих, хто повірив більшовицьким словам: «... вам буде все прощено».

 

З колишніх повстанців брали підписки про співпрацю з НКГБ, використовували їх, як «стребків» по ліквідації ОУН-УПА. Хто відмовлявся, того тероризували, провокували і вивозили з родиною у Сибір. Командирам і воякам УПА також стали відомі секретні директиви ЦК ВКП(б):«... використовувати для розгрому банд групи по лінії НКВД бандитів, що прийшли з повинною...» (Держ. арх. Льв. обл., Ф.З.П. оп. 1, спр. 222, арк. №87.)

 

У листопаді 1944 року додому повернулися лодинські хлопці: Михайло Яцинич, 1927 р.н. (син Павла); Михайло Вишковський. 1927 р.н. (син Атанаса); Василь Яцинич, 1925 р.н. (син Павла); Іван Горб'як; Іван Тиркала та ін. Повернулися, бо у 1944 році відповідно до ситуації, Провід ОУН дав настанову командуванню скоротити чисельність УПА-ЗАХІД, яка на той час сягала 40 тис. вояків – з урахуванням дивізійників і тих, що переховувалися по лісах. В часі оголошених більшовицьким окупаційним режимом першої та другої амністії командир УПА-ЗАХІД Шелест (Василь Сидор) цю надмірну частину армії розпускає, як згодом розпускає і частину дійсних вояків УПА.

 

В УПА-ЗАХІД залишилося 12 тисі, вояків, у тім числі – 2 тис. на Закерзонні. Значна частина вояків змушена була підкоритися наказові командування УПА. Поверталися додому без зброї, у селянській одежі, різними стежками і дорогами по 2-3 чоловіки, не викликаючи підозри у розвідувальних служб Червоної армії.

 

Спустившись з Маґури Ступосянської (1016 м. н. рівнем моря). у Двернику лодинці зустрілись із односельчанами: сотником УПА Андрієм Токарем і його сім'єю, Василем Яциничом та ін. Там уже йшли бої. Червона армія просувалася з боями на захід, все дальше в гори. УПА-ЗАХІД пробивалася на схід за лінію фронту, уникаючи прямих сутичок з наступаючими частинами Червоної армії.

 

Скориставшись розпуском частини вояків УПА, Василь Яцинич у Двернику скинув мадярський мундир і в цивільній одежі разом із братом Михайлом взяли курс на Нижні Устріки. Лісовими дорогами перетнули лінію фронту, дійшли до села Чорна, а далі на попутній совєтській автомашині доїхали до Устрік, звідки лісами вночі дійшли до рідної Лодини.

 

Свою відсутність у селі понад чотири місяці (саме в цей час проводилася мобілізація на фронт) хлопці пояснювали, що були захоплені відступаючими німцями і мадярами для риття окопів і будівництва укріплень у горах, і що звільнила їх героїчна Червона армія. З допомогою лікарів і райвіськкомату Василь Яцинич від фронту відкупився, а від НКГБ відхреститися було важко. Якщо братові Михайлові вдалося стати агентом райфінвідділу, то Василеві всюди, де тільки влаштовувався на роботу, у кадри підсовували «чорну» характеристику. До того ж його щотижня викликали в комітет безпеки виясняти хто був його командир, скільки сотень входило в курінь, хто був курінним, кого зустрічав там із лодинських хлопців. Версія про риття окопів не проходила, бо на очних ставках із зрадниками Василь не витримував. Всі інші хлопці легалізувалися як могли: одні були відправлені на фронт, інші подалися на схід України.

 

Василь Яцинич (із ярликом «куркульський син», «бандерівець») незабаром одержав посаду лісника, по службі бував в лісах, здибався з нелегалами-односельчанами. Так, вранці 5 травня Василь мав таємну зустріч із Степаном Яциничом (сином Онуфрія), а о 15 год. хату С.Яцинича оточили прикордонники.

 

Михайло Вишковський, після повернення з полонин Наринської і Ветлінської, де півтора місяця «рив окопи», відразу в селі не появлявся. З жовтня 1944 року по лютий 1945 року знаходився у криївці, в якій переховувалися його вуйки Павло і Степан Кучми та інші лодинці. Зв'язок з Михайлом відбувався через Катерину Масну, яка вчителювала в с. Воля Мацькова. Ідучи до праці мимо лісового масиву № 13, вона в умовленому місці зустрічалась з Вишковським і вручала від матері передачі.

 

Наприкінці лютого 1945 року Михайло Вишковський здався у своїй хаті енкаведисту Л. Мессеру, який доставив його в районний відділ НКВД. На попередньому допиті Вишковський признався, що зв'язок з родиною підтримував через вчительку Катерину Масну. Катерину до кінця дня схопили енкаведисти. Вишковському дають посаду завідуючого Лодинським сільським клубом.

 

І так Вишковський і Яцинич стали радянськими службовцями в Лодині. А в той час УПА продовжувала боротьбу з московським окупантом.

 

«19.05.46 р. повстанці відділу «Басейн» під ком. к-ра Тараска звели завзятий півторагодинний бій із спецбоївкою МВД ком. ст. лейт. Смірнова біля с.Ялове (р-н Устрики Долішні Дрогоб. обл.). В часі бою обидві сторони по чотири рази наступали. Бій вівся на найближчу віддаль. Ворог утратив 1-го вбитим і 1-го раненим. Повстанці 1-го вбитим.

 

Його тіло емведисти прив'язали шнурами і вже волокли в село. Одначе повстанці відібрали його та похоронили з належними почестями». (Літопис Укр. Повст. Армії, т. 9, кн. 2, Льв. 1992, стор. 418-419.)

 

У складі цього відділу був Микола Козупас із Лодини. Встановлено: Тараско (Ступка Василь) сотник відділу «Басейн», Устріки Долішні, Дрогобиччина, 1947.

 

«08.07.1946 р. в с. Бандрів (р-н Устрики Дол., Дрогоб. обл.) енкаведисти гнали червоноармійців у ліс на облаву «проти бандерівців». Бійці відмовилися від послуху, їх почали гонити наганами, один боєць заявив: «Я від кулі бандерівців вмирати не хочу, як хочете, стріляйте мене тут». Його роззброїли й арештували, решта під терором мусіла йти у ліс». (Там же, стор. 306.)

 

Тоді у Бандрові знаходився вояк УПА Антін Гадомський із Лодини, пізніше вбитий у с. Дверник.

 

«30.07.47 р. в с. Волосянка (р-н Устрики Дол., Дрогоб. обл.) підвідділ «Басейн» спалив збірник нафтової ропи. Рівночасно цей же підвідділ знищив у місцевій сільраді всі документи». (Там же, стор. 453.)

 

«19.08.46 р. повстанці відділу Булава під ком. к-ра Тараска розгромили «стрибків» в с. Волосянка Велика (р-н Устрики, Дрогоб. обл.). (Там же. стор. 421.)

 

«26.08.47 р. о год. 12.45 вибухла в приміщенні МВД в райцентрі Устрики Дол., Дрогоб. обл. підложена тут бойовиками ОУН міна. Від вибуху міни був важко ранений емгебист Сімонов Михайло, який якраз приїхав, щоб обняти пост першого слідчого МГБ, та ще 1 емведист; 1-го майора з м. Дрогобича вбила. Рівночасно в усьому місті були розкидані листівки ОУН «До всіх членів і кандидатів ВКП(б)У». У висліді цієї акції у місті ще довший час була помітна паніка між усіми емведистами, партійцями і насланою більшовицькою адміністрацією». (Там же, стор. 456.)

 

Відомо, що у багатьох бойових групах діяли повстанці з Лодини.

 

Про декого відомі місця загибелі: Микола Козупас загинув в с. Рудавка біля Хирова, 1947 р.; Михайло Гадомський вбитий енкаведистами в с. Гошівчик. 1950 р.; сотник Андрій Токар загинув у бою з поляками між Ліськом і Сяноком, 1945 р.

 

Зрозуміло, що окремі збройні акції УПА не могли захистити людей від арештів і вивезення – сили були нерівні. Тільки «... у січні 1947 року на території Н-Устрицького району проведено 28 чекістсько-військових операцій і засідок. В результаті проведених заходів затримано і арештовано 36 чоловік... викрито схронів – 11; ... По селу Мочари арештовано 17 чол. в т.ч. 14 чол. бандпособників» ( Держ. арх. Льв. обл. Ф. 5017 П. оп. 15, спр. 7.)

 

Із цілком таємної інформації Нижньо-Устріцького РК КП(б)У «Про виконання спецзавдання по виселенню з району 130 сімей (350 душ) українсько-німецьких націоналістів і бандпособників» дізнаємося, що «... 21-Х-1947 року о 6-й годині на світанку був розпочатий по всьому районі арешт і відправка бандитських елементів і їх родин на вокзал... Операція по вивозу бандитських родин була закінчена до 5-ти годин вечора... З села Бандрів, яке засмічене бандитськими елементами, вивезено найбільшу кількість родин (21).» (Там же Ф. 5017 П. от 7., спр. 15.)

 

В ході цієї акції тільки з Дрогобиччини вивезено 4504 сім'ї (14456 чол.), а із 7-ми областей Західної України 26332 сім'ї (77791 членів сімей).» (Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917- 1953, т. 1, стор. 284, К. «Либідь», 1994.)

 

От як багато було «бандитських елементів»! Так жорстоко принижували нас перед світом. І світ мовчав хоч добре знав, що за волю, віру й правду бандит не підніметься на боротьбу. Лише через 47 років світ побачить тих «бандитів» в одностроях УПА на марші по Хрещатику з нагоди проголошення Незалежної України.

 

А через 51 рік, у серпні 1998 р., Левко Лук'яненко щиро і відверто напише Президентові України панові Леоніду Кучмі заяву як учасник бойових дій проти фашизму про відмову від нагородження медаллю імені Г. К. Жукова. «... Я заздрю воякам Української Повстанської Армії. Вони воювали за свободу України проти німецьких окупантів, проти польських антиукраїнських сил, проти російських окупантів. Вони – справжні продовжувачі нашої славної Козаччини. Їх не мобілізовували до УПА силою. Вони самі йшли до неї, самі шукали собі зброю, присягались боротися супроти окупантів до загину і у випадках безвиході воліли підірватися на гранаті, аніж здаватися в полон. Вони справжні лицарі і щирі сини України – ось хто має право гордо підняти голову й сказати: я захищав Вітчизну!...»

 

Справка

Сов. секретно

(о состоянии Советской законности в Н-Устрикском РО МГБ)

На протяжении 1947 года, января и февраля 1948 года Нижне-Устрикским РО МГБ арестовано 65 государственных преступников в т. числе:

1. Бандитов и членов ОУН – 27

2. Бандпособников – 29

3. Немецких пособников – 6

4. Немецких шпионов – 3

Все преступники были арестованы с санкции Военного Прокурора Войск МВД с соблюдением соответствующих статей уголовно-процессуального Кодекса.

Все арестованные преступники осуждены Военным Трибуналом на разные сроки и ни один из них не освобожден.

Нач. Нижне-Устрикского РО МГБ

капитан        (Шелехов)

25.03.48 г.

Льв. д. обл. арх. (партархів) Фонд 5017, опис 7. (витяг із довідки)

 

Репресії тривають

Із оперативних таємних донесень органів НКВД, НКГБ, прикордонних застав на ім'я першого секретаря Нижньо-Устріцького райкому партії:

 

«...ряд населених пунктів розташованих у східній частині району найбільше забруднені антирадянськими елементами, де спочатку звільнення р-ну були прояви бандитських дій (Бандрів, Мочари, Гошів, Рівня, Чорна, Росохоте, Скородне, Соколова Воля, Устьянова, Панищів)». (Держ. арх. Льв. обл. Ф.П. 5017, Окрема палка Н-Устріцького РК КП(б)У Дрогоб. обл. № 63 «а» «Справа докум. по боротьбі з бандами» за 1945 р.)

 

Репресії проти корінного населення розгорталися з новою силою. Ночами біля будинків сімей, намічених на виселення, виставлявся пост НКВД, людям давали годину часу для приготування в дорогу. Так вивозили Василя Гадомського за двох синів; Онуфрія і Марію Яцинич; Волюватого; Волошанського. Двічі вивозили до Іркутська Марію Тишик (Вишковську) з трьома дітьми до семи років; Катерину Івасів – за чоловіка Василя; Катерину Глинянську – за сина Михайла.

 

За окремим рішенням виселяли куркулів. Так, за рішенням Дрогобицького облвиконкому від 6 квітня 1951 року № 590/17-130 С «Про виселення куркульських родин за межі області» по цілком таємному списку з області виселили 19 куркульських родин у т. ч. з села Лодини:

Яцинич Андрій Михайлович – 1900 р.н., одноосібник, голова сім'ї

Яцинич Генорета Максимівна – жінка, 1903 р.н., одноосібник

Яцинич Марія Андріївна – дочка, 1930 р.н., одноосібник

Яцинич Володимир Андрійович – син, 1936 р.н., утриманець

Яцинич Катерина Андріївна – дочка, 1941 р.н., утриманець

Яцинич Іван Андрійович – син, 1943 р.н., утриманець

Яцинич Гнат Іванович – стрийко, 1884 р.н., утриманець

 

Сім'я мала 11 га землі, 4 га випасу, 3 корови, 9 овець, 10 вуликів бджіл, 10 голів дрібної рогатої худоби, кінну молотилку, олійницю, шевську майстерню, постійно мав 4-х слуг. В період німецької окупації активно допомагав німцям. Його брат Яцинич Петро у 1942 році добровільно поступив на службу в дивізію «Галичина» і знаходиться за кордоном. (Там же, Ф. Р. 2022, оп. 2. спр. 110, арк. 1-10.)

 

Можемо тільки здогадуватися, як Андрій Яцинич активно допомагав німцям, можливо, комусь із поліцаїв полагодив чоботи. А як майстер, він постійно навчав шевської професії сільських хлопців, які згодом відкрили свої майстерні, або працювали у взуттєвих ательє.

 

По визначенню куркульських господарств для індивідуального оподаткування спеціально засідав виконком Нижньо-Устріцької районної Ради депутатів трудящих 10 липня 1947 року, який затвердив списки представлені сільрадами.

 

По Лодинській сільській Раді до числа куркулів піднесені:

Солонина Теодор Олексійович

Тиркала Іван Васильович

Тиркала Євстахій Васильович

Фенцик Петро Федорович

Козупас Михайло Петрович

Яцинич Гнат Іванович

(Там же, Ф. 5017, спр. 1, оп. 6. стор. 14.)

 

Куркулі обкладалися податком в повному розмірі (натуральним і грошовим). Ніяке стихійне лихо, або неврожай не могли вплинути на зменшення податку. Невиконання поставок кваліфікувалося як саботаж і грозило вивезенням у віддалені краї СРСР. Мотиви виселення куркулів сформульовані у рішенні № 590/17-130 С Дрогобицького облвиконкому «... з метою очищення населених пунктів області від куркульських родин, які вороже поставилися до колгоспів...».

 

На 1 січня 1949 року із Західних областей України на спецпоселення у віддалені райони Радянського Союзу було вислано 112633 чол. навічно і поверненню у місця попереднього проживання не підлягали. А за самовільний виїзд (втечу) із місць примусового поселення було визначено покарання – 20 років каторжних робіт (Указ Президії ВР СРСР від 26-ХІ-1948 р.). (Літопис нескореної України, кн. 1, Льв. «Просвіта» 1993, стор. 300.)

 

І кожному з цих людей приписувалося «куркуль», «оунівець», «бандит», «бандпособник», «член сім'ї оунівців», «німецько-українські найманці», «вороги народу», «члени сімей бандитів» і т.п. Ці видумані терміни вживалися «... для довголітньої пропаганди серед совєтського народу, але в документах для Сталіна і членів Політбюро Берія дотримувався нашої нормальної термінології. Комуністична верхівка у Кремлі не могла не знати, не усвідомлювати, що насправді йде запекла боротьба не з «отдєльнимі бандамі», а з кількома мільйонами національно свідомих українців, тобто – українським народом у цілому». (Газ. «За вільну Україну» №88 від 29. 07. 1997.)

 

Руками українських спецпоселенців розбудовували і освоювали «простори Родіни чудєсной», не враховуючи «архіпелагу Гулагу». Сьогодні наша держава підтримує і фінансує повернення в Україну кримських татар, німців і шведів, більше уваги приділяє етнічним меншинам, ніж українському народові. «Чи нормальним можна вважати те, – говорить Петро Дужий, – що держава не піклується про тих, яких большевицька окупаційна влада депортувала далеко поза межі України? Чому не допомагає їм повернутися на рідні землі, але надає таке право німцям, які ніколи не були громадянами України... Ті державні, політичні та громадські структури, які не стають на захист свого народу, втрачають довіру й не мають рації існування...» (Петро Дужий. Український націоналізм за суверенну державу. ВШ № 9 (546)1993).

 

13й- відділ лісу – Сернів потік

5 березня 1945 року в лодинському лісі (13-й відділ) одночасно були ліквідовані три криївки, в яких 5 чол. убито, 5 – взято в полон і засуджено, 2-м – вдалося втекти. Серед убитих – Василь Фенцик – батько 5-х малих дітей, відкликаний з фронту на похорон жінки і владнання опіки над дітьми. На фронт не повернувся – заховався у лісі до закінчення війни. В день цієї акції мертвого Василя прикордонники приволокли на подвір'я, крикнувши дітям: «Похороніте отца-бандіта!» П'ятеро круглих сиріт залишились на руках 75 – літньої бабусі. Опікувалися сиротами їх стрийко Петро Фенцик із дружиною Рузалією.

 

Трагедія ця сколихнула все село, всіх огорнула глибока жалоба. Гната Горб'яка, Миколу Моця і двох з Хирівського району хоронили з цвинтарної «халупки» (трупарні), в одну яму. Василя Фенцика виносили з дому. Хоронили без священика, тихо без дзвонів і в різний час. Присутня була лише родина. За похороном спостерігали чекісти.

 

Хто ж на світанку березневого дня, у страшну заметіль і на диво глибочезними снігами, привів до криївок чекістсько-прикордонний підрозділ?

 

Підозріваються у цьому Василь Яцинич і Михайло Вишковський. Вони недавні повстанці, обидва мали бронь від фронту, досить швидко дістали державні посади в селі. Багатьом було відомо, що чекісти не давали їм спокійно жити й працювати, бо з села невідомо куди ділися біля 30 дорослих чоловіків. Від них вимагали інформації про відсутніх людей, про криївки, в яких переховуються односельчани. Зокрема, їх цікавила інформація про тих, хто активно діє в боївках, підвідділах і сотнях УПА. Чекісти активно спонукали їх до конкретних дій. Тому не дивно, що в селі почастішали облави і акції: 5 березня, 5 травня та ін.

 

8 травня 1945 року Василь Яцинич, зі страху за скоєне і під впливом Катерини Куривчак, переходить на нелегальне положення, стає членом боївки СБ , яка контролювала Старо-Самбірський, Хирівський, Добромильський, Нижньо-Устріцький райони та Ліський повіт у Польщі. Керівником боївки був колишній солтис Нижньо-Устріцької міської ґміни. Цей вчинок Василя Яцинича розлютив прикордонно-чекістські служби. Тому оперативні відділи по боротьбі з УПА Нижньо-Устріцького енкагебе і 3-ої комендатури прикордонних військ розробили план укорінення своїх агентів у згадану боївку СБ для повного її знищення. Один із агентів забезпечувався секретними документами, які виказували, що ліквідація трьох криївок в лодинському лісі (березень 1945 р.) справа рук Василя Яцинича. Кандидатури агентів були під рукою – Михайло Чаплінський і Михайло Вишковський. План укорінення їх в УПА зводився до того, що вони самі знаходять зв'язок з підпіллям, самі домовляються про спосіб переходу на нелегальне становище. Найкращий шлях – викрадення їх з якоїсь хати. Мотивування переходу в підпілля було придумане чекістами: не бажання працювати на комуністичний режим, який хоче залучити їх до боротьби зі своїм народом; близькість початку нової світової війни; обов'язок боротися за волю України. Керівництво боївки повірило у цю версію.

 

Операція по укоріненню агентів у боївку відбулася в ніч з 27 на 28 червня 1945 року. Їх, як було домовлено, викрали бандерівці. Для людського ока лодинські прикордонні застави були підняті по тривозі. Викраденню бандерівцями дільничного енкаведиста Михайла Чаплінського і завідуючого сільським клубом Михайла Вишковського надано широкої гласності. Ретельно допитували свідків, які стверджували, що при арешті їх жорстоко побито.

 

Вже через кілька годин після «арешту» Чаплінський і Вишковський були в лісах Хирівського району, а через день-два – у Польщі, і знову в Україні – в СБ робота завжди знаходилася.

 

Спецдонесення капітана Смірнова

Пильність у прикордонно-чекістських службах Лодини завжди була високою. Здавалось би, що у режимній Лодині з двома заставами місцевій радянській владі можна було почуватися безпечно. Але випадок, який стався 1-го червня 1945 року, вартий уваги:

Секретарю Нижньо-Устріцького РК КП(б)У

тов. Певко

Цілком таємно.

Спецдонесення.

1 червня ц/р о 12 годині ночі в селі Лодина невідомі бандити обстріляли з автоматів дільн. уповноваженого Чаплінського, голову сільради Івасіва М.М. і голову сільпо Яцинича Дмитра Семеновича. Обстріл стався при таких обставинах: після обходу села дільн. уповноважений Чаплінський, голова сільради Івасів, голова сільпо Яцинич о 12 год. ночі зайшли до хати гр-ки Вуйків Юлії, яка недавно повернулася з Німеччини. У неї в хаті знаходилася ще одна жінка Козупас Катерина Михайлівна і мешканець цього села Куривчак Михайло, останній через 10 хвилин із хати вийшов, відразу після його відходу у вікна почали обстрілювати, в результаті обстрілу вбита Катерина Козупас, поранений легко в руку голова сільпо Яцинич Д.С., останньому надана меддопомога. Обстріл стався у 100 метрах від прикордонної застави № 9, 3-ї комендатури, на вистріли прийшли бійці застави, але бандити в темноті укрилися у лісі, переслідування бандитів позитивних результатів не дало.

Н-к Н-Устріцького РВ НКВС капітан держбезпеки Смірнов

2 червня 1945 р.

№ 443 Н-Устріки

(Окрема папка Н-Устріцького РК КП(б)У Дрогоб. обл. №63 «а» «Справа документів по боротьбі з бандами» за 1945 р. лист № 66.) (переклад з російської – В.М.)

 

Це «Спеццонесення» грішить значною неточністю: Вуйків Юлія в Німеччині не була; за 10 хвилин до обстрілу з хати вийшов не Михайло Куривчак, а Михайло Вишковський. М.Куривчака там зовсім не було. З Німеччини повернулася дівчина Козупас Катерина, яка втратила там батьків. Ночувала вона у Юлії Вуйків не випадково, обидві любили веселих хлопців при горілці. Чаплінський, Вишковський, Івасів і Яцинич зайшли до Ю.Вуйків не о 12 год. ночі, а біля 10-ї, як тільки стемніло. Пиятику-вечерю організувала Юлія по завданню М.Чаплінського. Хата Ю.Вуйків була, справді, безпечною для забави представників радвлади на селі, бо знаходилася всього лише 300-350 м. від 9-ї застави, розміщеної в будинку лісництва. Від пострілу у вікно мав загинути весь сільський радянський актив, а жертвою стала дівчина, яка сиділа навпроти вікна. Смерть помилувала Михайла Івасіва тут ще раз. Є підстава думати, що стріляв Василь Яцинич.

 

У квітні 1945 року, будучи головою сільпо, Михайло Івасів пішки добирався у райцентр здавати тижневу виручку сільської крамниці. Між Лодиною і Берегами Долішніми, де дорога підходить близько до лісу, на Івасіва напали бандерівці. Двоє гналися за ним майже півкілометра в сторону Лодини. В погоні його схоплено за полу куртки, але втікач на бігу скинув її разом з поважною сумою грошей, і втік їм з рук. У цій ситуації бандерівці не мали наміру вбивати його. Він потрібний їм був живий. Після цього випадку органи держбезпеки рекомендують М. Івасіва на посаду голови Лодинської сільради.

 

Своє головування М. Івасів розпочав з того, що зайняв квартиру директора у приміщенні школи. Директор школи знайшов помешкання у селі. Новий голова сільради фатально боявся бандерівців, і тому з фонду НКВД йому виділено коня, сідло, десятизарядний карабін і списану на заставі вівчарку. Керував Івасів селом не злізаючи з коня. Усіх лякав Сибіром, кожному пригадував гріхи перед радянською владою. Сам же перед цією владою був також небезгрішний. Але радянські органи безпеки поки що не поспішають пред'являти йому звинувачення, ще терплять, бо нечистими його руками і темною головою (був цілком безграмотний) багато лиха ще можна зробити людям.

 

Супроводжуваний «стребками», М. Івасів часто вривався до заможнішого господаря, відстрілював на подвір'ї домашню птицю, заставляв готувати закуску і виставляти горілку. Торгував речами вивезених родин. Наприклад, швейну машину, вилучену в Гадомського чи Глинянського, продавав за горілку одній господині, через місяць-другій, і так багато разів. Своїх не дуже покірних односельчан намагався відправити у Сибір, віддавав під суд людей за невиконання норм лісовивозу, несвоєчасну здачу контингенту і т. ін.

 

Керівники району, нарешті зрозуміли, що вірний їм голова сільради М.Івасів компрометує радянську «революційну законність». Настав час сказати йому, що він бувший поліцай – колаборант, вірний прислужник німців. Його заарештовують, а сім'ю слідом за ним відправляють у Сибір.

 

Якби за всі його злочини відплатою була бандерівська куля, то М.Івасів став би канонізованим борцем за радянську владу, а так зійшов зі «сцени», як «замаскований ворог», що своїми діями компрометував політику більшовицької партії на селі.

 

Сільська Рада, як і всі вищі ланки Рад депутатів трудящих при тоталітарному радянському режимі ніякої влади не мала. Вся влада була в руках райкому, обкому і ЦК компартії. Уповноважений райкому партії знав у селі кожну курку, козу, корову і фруктове дерево краще, ніж голова і секретар сільради. Бувало, що і по рекомендації партбюро до місцевої влади потрапляли розумні і порядні люди, які допомагали народові у важку хвилину. Це лодинські голови і секретарі сільради: Іван Куривчак і Степан Івасів (1939-1941 рр.); Микола Токар (солтис) і Євстахій Волошанський (секретар ґміни, 1941-1944 рр.); Йосип Улан і Михайло Чаплінський (1944-1945 рр.); Марія Юристовська (секретар, 1945-1946 рр.); Іван Козупас і Михайло Ковалик (1946-1948 рр.); Степан Вуйків і Богдан Махник (1948-1950 рр.); Михайло Солонина і Богдан Махник (1950-1951 рр.).

 

Секретарями були молоді люди з семикласною освітою, які вирішували іноді більше, ніж голова і депутати. Секретар сільради Михайло Чаплінський представив у райвійськкомат (жовтень, 1944 р.) списки чоловіків із фіктивними роками народження, рятував хлопців від мобілізації на фронт. Списки затвердив голова Йосип Улан. У 1945 році, уникаючи арешту, Й.Улан перейшов радянсько-польський кордон. Михайла Чаплінського не арештовували, врахували, що його старший брат був першим комсомольцем у Лодині у 1940 році. Після втечі Й.Улана секретар М.Чаплінський став дільничним міліціонером Нижньо-Устріцького НКВД.

 

Секретар сільради Михайло Ковалик таємно виготовив паспорт Ганні Токар, дружині сотника УПА Андрія Токаря. Одержавши паспорт на дівоче прізвище мами (Марчак), сотниківна Ганна могла напівлегально проживати у Львові і виховувати двох синів. М.Ковалику грозив арешт за цей паспорт, не обліковану значну кількість худоби в селі і за сфальшований свій рік народження (1929 замість 1926-го метрикального). У 1948 році М.Ковалик покинув село, не здавши секретарських справ.

 

Секретар сільради Богдан Махник, син чл. ВКП(б) з 1940 року, Якова, закатованого німцями у концтаборі (1942 р.), не поділяв політичних поглядів батька, хоч секретарем став не без допомоги його політичної біографії. Був добрим, надійним хлопцем, не раз обороняв людей від всякої біди. У 1951 році брав участь у передачі Лодини полякам. 

 

 

Кожному своє

Компрометуючі документи на Василя Яцинича, вилучені у дільничного М.Чаплінського, біля двох місяців вивчали експерти боївки СБ. В.Яцинич, М.Чаплінський і М.Вишковський весь цей час були під слідством. У такій ситуації довго знаходитися під пильним оком СБ – важко, тож Чаплінський з Вишковським, скориставшись тривалою збройною сутичкою боївки з підрозділом НКВД на польсько-радянському кордоні в с. Лісковатому Хирівського району, таємно покинули боївку. На одному диханні вони добралися в Лодину, де у «...хаті Михайла Моця Чаплінський заявив, що повинен про себе повідомити 9-ту заставу». (Із листа Михайла Яцинича. Челябінськ, квітень, 1998 р.)

 

Про намір Чаплінського зв'язатися із заставою Катерина Куривчак, зв'язкова УПА, доповіла підпіллю. Чаплінського і Вишковського зобов'язали з'явитися у ліс для зустрічі з керівником боївки СБ, де Чаплінського розстріляли. Вишковський на зустріч не прийшов – вдруге здався в руки енкаведисту Л. Мессеру. «Вишковський, – пише Михайло Яцинич, – знову залишився чистенький, все звалив на Чаплінського і дальше продовжував шпигувати за діями боївки...»

 

Такий перебіг подій зняв підозріння з Василя Яцинича. Незадовго він був підвищений у званні до сотника УПА.

 

Лодинська 9-а застава достовірно знала про відхід боївки на Закерзоння 17 січня 1946 року, бо на неї у с. Середниці біля будинку Марії Ярчак (тітки В.Яцинича) у засідці чекали прикордонники, які на 10 км заглибилися у польську територію. Свою групу Василь залишив у хаті зв'язкового, а сам подався до родини. Біля хати тітки йому крикнули: «Стой! Руки вверх!» Поранений він кілька годин відстрілювався і, нарешті, вистрілив собі у скроню.

 

Вже о 10 год. ранку 18 січня Василя приволокли конем на лодинську заставу. Начальник застави капітан Самарханов запрошував людей для упізнання трупа. Прийшла й мати його. Упізнавши сина, просила дозволу захоронити його на цвинтарі. Не дозволили. Закопали Василя за огорожею застави, де була псярня. Тіло до ями тягнули за ноги конем. У похованні брав участь Іван Тиркала (син Леона). Допитливим лодинцям про Василя Самарханов сказав: «Цей чоловік не вартий уваги ні вашої, ні нашої».

 

Залишається загадкою від кого застава дізналася про рейд боївки В.Яцинича до Польщі 17 січня, і хто привів прикордонників у Середницю на подвір'я його тітки.

Михайло Вишковський невдовзі одержав посаду зав. сільською крамницею в Лодині, а в кінці 1947 року став директором магазину робітничого постачання деревообробників у райцентрі Нижні Устріки. За розтрату засуджений. Ув'язнення відбував у Дрогобицькій тюрмі Бригідки.

 

Марія Фенцик, Катерина Куривчак і Катерина Масна

Переважна більшість лодинських жінок дбали про ідейний гарт своїх дітей: охоче посилали їх до школи, у сільський хор, змалку водили до церкви, на фестини і концерти, вчили «писати» писанок, вишивати рушники, подушки і концертні строї. Все це залишило певний слід у душах дітей, позитивно впливало на формування національної гордості. І тому жінки і дівчата безстрашно поводилися під час німецьких і більшовицьких облав і обшуків, проявляли дивовижну винахідливість у час смертельної загрози їх чоловікам і синам. У числі таких жінок потрібно назвати Катерину Глинянську, Євфросинію Волошанську, Марію Гадомську, Рузалію Куривчак, Юстину Яцинич, Марію Фенцик, Анну Романів, Катерину Волювату, Анну Пуняк, Теодору Масну, Марію Красуляк, Катерину Марчак та ін. 

 

 

Ніколи не згасне в пам'яті лодинців образ славної дівчини Марії Фенцик, 1921 р.н. (дочки Петра). Під час німецької окупації Марійка вчителювала в Лютовиськах (з 1947 по 1951 рр. – Шевченкове) за 25 км від Нижніх Устрік. Там вона таємно організувала вишкіл молоді, навчала їх історії України, знайомила з документами і матеріалами чину ОУН і, в слушний час, повела їх у повстанці. Загинула Марійка у бою з чекістськими підрозділами під час карпатського рейду сотні, до якої належала. Є непідтверджені відомості, що Марійка була політвиховником у повстанській сотні Андрія Токаря.

 

З великою повагою і любов'ю згадує Марію Фенцик її колишня лодинська подруга Марія Дудурак (Махник), яка також учителювала в той час у гірському сусідньому з Лютовиськами селі Чорна. «Я з тривогою у душі спостерігала за тою відважною дівчиною, – говорить пані Дудурак, – вона у лісі організувала табір для хлопців, навчала їх бути українцями і боротися за волю України. Німці могли схопити її і кинути у концтабір. Славна була Марійка!» 

 

 

Зв'язкову УПА Катерину Куривчак, 1925 р.н. (дочку Івана) двічі заарештовували. Вона мужньо витримала допити в катівнях НКВД, понад три роки (1945-1948) знаходилася в окремій слідчій палаті Львівської психлікарні.

 

Вижила, симулюючи психічну неповноцінність. Знаходячись на волі до 1956 року, вимовляла лише одне слово: «Начальник?» Нормально заговорила тільки під час родів, так було в сім'ї задумано. Господь послав їй дочку, як винагороду за всі страждання. Похоронена під прапором Незалежної України в селі Сольоноватка Старо-Самбірського району у 1994 році.

 

Катерина Масна, 1927 р.н. (дочка Костянтина). Закінчила учительські курси в Сяноці. Була включена до підпільної роботи в час німецької окупації. У хаті Костянтина Масного таємно знаходився організатор збройного підпілля «Гонта». При радянській владі працювала секретарем Нижньо-Устріцької середньої школи, потім учителькою в с. Воля Мацькова. Була зв'язковою між родинами і криївками, в яких переховувалися лодинські нелегали. Зраджена Михайлом Вишковським. Заарештована. Звільнена з тюрми на поруки Л. Мессера під виглядом «приманки» для дальшого «розкриття» українського збройного підпілля. Втекла з Нижньо-Устріцького району до м. Добромиля. З Добромиля вивезена на спецпоселення в Іркутськ із сім'єю чоловіка. У 1957 році Катерина Масляник (Масна) виїхала з чоловіком до Польщі, де проживає до сьогодні.

 

Леонід (Лейба) Мессер

Народився Л.Мессер у Лодині в сім'ї бідного жида-шевця. Знав усіх лодинців. Жінка Костянтина Масного – Теодора, з милосердя часто допомагала цій жидівській родині, рятувала від голоду. У 30-х роках Мессери переїхали у сусіднє село Береги Долішні. У 1939 році Л.Мессер став совєтським активістом-комсомольцем. Разом з енкаведистами розправлявся із національно-свідомими людьми. Роки війни провів у совєтському глибокому тилу. У Нижніх Устріках появився разом з НКВД 18 вересня 1944 року. Працював дільничним енкаведистом у Лодині і Берегах Долішніх, де знав кожну хату, всіх людей.

 

Його слово було вагоме в районі. Від нього залежало: кого заарештувати, кого вивезти, а кого помилувати. Яскравим прикладом на підтвердження цього було розпорядження Л.Мессера звільнити з-під варти Яцинич Анну з двома дочками (матір вбитого Василя Яцинича), а чоловіка, Яцинича Павла, з двома дорослими дітьми відправити у Челябінськ під час акції по виселенню з району 130 сімей 21 жовтня 1947 року.

 

Після цього Анна Яцинич жила у своїй хаті відкрито до 1951 року, до часу здачі Лодини полякам. У 1951 році з'єдналася з сім'єю у Челябінську. Виїхала добровільно.

 

Катерину Масну з тюрми звільнив Л.Мессер на сльозну просьбу своєї матері, до якої в розпачі звернулася мама Катерини. Його мати не забула про хліб, молоко, картоплю, що діставала у скруті безкорисно від Масних. Згідно з інструкцією Л.Мессера, Катерина повинна була зникнути з району, і в жодному разі не переховуватися в родини. Так Катерина опинилася у Добромилі, а далі в Іркутську.

 

Так само він звільнив із-за ґрат Михайла Масного, стрийка Катерини, який також змушений був таємно покинути свій район.

 

Л.Мессер у різний час очолював райфінвідділ, банк, районну страхову інспекцію, колгосп ім. Т. Г.Шевченка в с. Берегах Долішніх, був також офіцером НКВД, а за душею мав лише початкову освіту.

 

Після ліквідації Нижньо-Устріцького району Л.Мессер дістав посаду фінансиста у Миколаєві над Дністром. У цьому районі фінансиста без освіти не сприйняли. Він виїжджає до Польщі, а далі до Ізраїля. При виїзді із СРСР до Польщі совєтська митниця конфіскувала Л. Мессерові все багатство. В Ізраїлю стало відомо, що Мессер совєтський енкаведист. Постійно мав справу з ізраїльською поліцією, якій доводив, що він не совєтський агент.

 

У кінці 50-х років загинув від вибуху бомби у власному автомобілі.

 

Михайло Івасів головував у Лодині так довго, як того Л. Мессерові було потрібно. Ув'язнивши Михайла Івасіва, він взявся за Миколу Івасіва – гайового. При німцях він охороняв не тільки ліс, а й лісничого фольксдойчера Богдана Чужака. Обидва мали грішки. Чужак своєчасно подався на захід з відступаючими полками Третього Райху, а Івасіву Миколі посада лісника при радянській владі дісталася важко. Незадовго йому пригадали всі гріхи. Просто так заарештувати його не випадало. Адже був корисним для багатьох. Тому Л.Мессер серед ночі привів на гаївку спецгрупу «перелицьованих» під бандерівців.

 

Івасів на їх вимогу заготовляв продукти, підключивши на допомогу сусідських хлопців. Один із них, Іван Подоляк, уточняв у «перелицьованих»: «Чи молоко також їм потрібне?», відповідь була: «Все беріть, що люди дають!» Згодом Мессер жартома нагадав І. Подоляку: «... молоко також бери...»

 

На другий день, після нічної заготівлі продуктів, Миколу Івасіва заарештували.

 

Колективізація

Навесні 1948 року в Лодині розпочалася колективізація. Базою колгоспу визначили господарство Павла Яцинича і лісництво. Павло Яцинич на той час вже «освоював» Сибір, але його кірат, стодоли, стайні, обороги і величезне подвір'я колгоспові придалися. Прикордонна застава вивільнила добре розбудований комплекс лісництва і перенеслася ближче до кордону в будинок Глинянського Василя, який на той час знаходився у США. Його син Михайло, як вже нам відомо, був в УПА, а дружина Катерина з молодшим сином Василем несла покарання за них у Сибірі. Похоронена Катерина Глинянська в США. Щасливий випадок допоміг їй на старість з'єднатися з чоловіком. Сприяла цьому поїздка Микити Хрущова до США в 1959 році на запрошення Президента Сполучених Штатів Америки. 

 

 

Виступаючи на одному автомобільному заводі США, Микита Хрущов з пафосом розповідав американським робітникам про добробут в СРСР, про відсутність в Країні Рад безробіття, про найнижчу квартплату і найдемократичнішу у світі Конституцію СРСР. Зокрема, зупинився Хрущов на розквіті Радянської України в складі Союзу РСР. Агітував українців повертатися в Україну, до родин, до щасливого життя на рідній землі. Тоді з маси робітників вийшов Василь Глинянський і англійською мовою усім зібраним сказав: «Не вірте жодному його слову. Ніякої демократії в СРСР немає. Мою жінку і сина кагебе заслало в Сибір тільки за те, що я тут в Америці, а старший син боровся за Україну, хай дозволить пан Хрущов моїй жінці приїхати сюди в Америку до мене!» Тут-таки Хрущов розпорядився взяти сибірську адресу жінки і відправити її в Америку до чоловіка. Це було виконано після взяття з неї підписки про нерозголошення державних таємниць. Незадовго Глинянська померла, але українці Америки довідалися від неї про комуністичний рай у той час багато.

 

Створення колгоспу в Лодині спочатку нагадувало анекдот про колективізацію Біробіджану, коли Сталін порадив організувати колгоспи в Єврейській автономній області. І вже через п'ять днів керівники області телеграфували Сталіну: «Колгоспи створені, присилайте колгоспників».

 

Так вийшло і в Лодині: швидко зліпили колгоспний актив, присвоїли колгоспові ім'я Ів. Франка, а працювати нікому, немає колгоспників. На цей випадок більшовицька партія мала величезний досвід набутий у 20-х і 30-х роках в ході колективізації і розкуркулювання селян, в організації голодоморів і у викритті «ворогів народу». Тепер вона збагатилася новим досвідом: виявляти «сім'ї бандітов» і «бандпособніков». З таким злочинним досвідом наступу на селянина ВКП(б) і її філіал КП(б)У взялися «ощасливити» лодинців, бережан, устьянівців і... всю Західну Україну колгоспами.

 

Радянська репресивна машина запрацювала. Під покровом ночі в Лодину таємно пробиралися озброєні партактивісти, енкаведисти та різних рівнів уповноважені. Ночами, підсилені прикордонниками, зганяли людей у шкільний підвал, де уповноважений райкому партії мітингував про радість праці у колгоспі. Радив усім вступати до колгоспу. Так як бажаючих не було, то почали роботу з кожним окремо. Людині вручали папір і олівець. Якщо заяви не писав – починали обливати страшними епітетами. Тираду закінчували словами: «Обрізати йому город! За ним давно Сибір плаче!» Далі за роботу бралися енкаведисти.

 

Той, хто був у списку куркулів, заяву написав відразу. Середняки трохи довше думали, їх відпускали додому радитися з жінками. Нічні облави тривали майже півроку.

 

Показником стійкості лодинців – було 37 одноосібних господарств на кінець 1949 року. Це дуже багато. В умовах тотальної колективізації і беззаконня вижити одноосібникові було надзвичайно важко. В селі, куди тільки ступала людська нога, все було колгоспне. Важко було прогодувати сім'ю, корову, порося з городу 0,15 га; виживали певний час ті одноосібники, в яких хоч би один член сім'ї працював на виробництві. І з часом усі зрозуміли, що колгосп у Лодині стає реальною силою і люди мало-помалу включалися в роботу. Колгоспом опікувалися партія і держава, йому надавалася вигідна позика, субсидія і дотація. Через 2-3 роки банк усі борги списував. Збиткове колгоспне господарство підтримувалося дорогою ціною, бо це соціалістичний спосіб господарювання. Відомо, що в Україні були й рентабельні колгоспи – один, або два на район, їх завжди показували закордонним делегаціям.

 

У Лодині судили колгоспника Олексія Тиркалу. Судили за оберемок конюшини, викошеної на своєму полі. Виїзним показовим нарсудом судили. В останньому слові на суді О.Тиркала сказав: «Я косив на свойому полі. Я сіяв цю команицю. Це моя кривавиця! А то що «пальщина» чи що?! За «пальщини» такого не було! Люди, що ся робить!» За в'язку конюшини і за цю «пальщину» (панщину) Олексія Тиркалу позбавили волі на п'ять років. Приїхав Тиркала до сім'ї вже на Херсонщину, відбувши в таборах два і півроку. Амністований після смерті Сталіна.

 

Лодинський колгосп «набирав силу». Восьма сесія Лодинської сільської Ради депутатів трудящих 29 серпня 1950 року розглядала питання: «Про підсумки весняних польових робіт у колгоспі ім. Івана Франка у 1950 році».

 

Протокол № 8 від 29.08.1950 року

Доповідач голова колгоспу Михайло Романів:

У 1950 році посіяно:

- Жито озиме – 50 га

- Пшениця озима – 18 га

- Жито яре –13 га

- Ячмінь – 75 га

- Овес – 50 га

- Вика – 31 га

- Чумиза на зерно – 6 га

- Льон – 11 га

 

Планом на 1951 рік колгосп передбачав засіяти:

- Жито озиме – 64 га

- Пшениця озима – 22 га

 

Відповідно на декілька гектарів намічено збільшити посів всіх інших культур. Не приводились цифри величини площ під картоплею, а також кількість корів, дрібної рогатої худоби, коней, безрогих. З наведеного видно, що показники невтішні, бо незадовго була прийнята постанова партійних і радянських органів про укрупнення господарства шляхом злиття колгоспу ім. Ів. Франка (с. Лодина) з колгоспом ім. Т. Шевченка (с. Береги Долішні). Головним став колгосп ім. Т. Шевченка, що розміщався в садибі священика, де також була добра господарська база. Пароха Володимира Вербенця переселили на комірство до сільської хати.

 

Із доповіді голови колгоспу Михайла Романіва на 8-й сесії сільради видно, що під зерновими було зайнято 254 га найкращої землі. Припустимо, що під картоплею було 25 га, луки і сіножаті становили 40 га, перелоги – 30 га, людські городи – 220 га. Отже, село мало 570-600 га землі. Якщо відкинути городи, то колгосп мав 350 га різної землі, це приблизно стільки, скільки в центральній чи південній Україні колгосп засівав кукурудзою і соняшником.

 

Чи доцільно було створювати жебрачий колгосп? Виявляється що так, бо це був показник соціалістичних перетворень на селі в Західній Україні за роки радянської влади.

Лодина – українська земля. Частина ІІ.(Автор: Моцьо Василь)

опубліковано 8 січ. 2014 р., 00:44 Степан Гринчишин   [ оновлено 17 січ. 2014 р., 07:07 ]

Лодина – українська земля. Частина ІІ.(Автор: Моцьо Василь)

 

 

Прикрасою села є дерев'яна тризрубна церква св. арх. Михаїла. Перші згадки про церкву в Лодині походять з податкового реєстру 1589 року. Час побудови першої церкви встановити неможливо. В церковному інвентарі 1733 року записано, що дерев'яна церква з дзвіницею «недавно ремонтована». Наступна дерев'яна церква збудована в 1740-х роках. У 1861 році збудовано дерев'яну церкву, що збереглася дотепер. У 1911 році стараннями громади і о. Володимира Ольхового здійснено відновлення святині. У 1922 році з ініціативи пароха о. Володимира Вербенця проведено ремонт будівлі з добудовою присінку. Після виселення мешканців в Україну перетворена на склад деревного вугілля. У квітні 1971 року перебрана римо-каголицькою церквою і після ґрунтовного ремонту освячена на філійний костьол св. Антонія. Ще один ремонт здійснено у 1975 році, під час якого втрачений весь внутрішній церковний вистрій. 

 

  

Вражає класичними формами придорожна мурована каплиця, вкрита банею з ліхтарем і маківкою. Визначними будівлями, що приваблюють художніми екстер'єрами, є школа і лісничівка. Привертають також око красиві господарські забудівлі Дмитра Махника, Андрія Махника, Миколи Токаря, Леона Тиркали, Василя Глинянського, Василя Юристовського, Дмитра Марчака, Івана Куривчака, Петра Фенцика (з Лугу), Теодора Радика, Степана Горб'яка та ін.

 

У селі діяли два млини – водяний і механічний. Водяний млин належав місцевому полякові Францу Плєсьнярському і функціонував до 1944 року. Часті паводки на Унячці і Лодинці розмивали греблі (гаті) і господареві-мельнику постійно приходилося вести боротьбу з паводковою стихією – піднімати рівень води в річках, щоб млинівками спрямувати її на лопатки великого приводного колеса. Тоді люди змушені були везти зерно до устріцьких млинів, або молоти в жорнах. Жорна були у 90 відсотків господарів.

 

Другий млин, що приводився в рух двигуном, належав Дмитрові Махнику і Петрові Фенцику на правах співвласності. Цей млин дуже швидко перестав функціонувати (кінець 20-х років) через непорозуміння між власниками і втратою довір'я у людей. Млин був проданий і демонтований. Руїни його фундаменту і металева арматура стирчать на пасовиську біля будинку Дмитра Махника до сьогодні.

 

Добрими пасічниками були Дмитро Марчак, Михайло Козупас, Петро Фенцик, Гнат і Андрій Яциничі, Петро Івасів (присташів).

 

Олійниці мали Гнат і Андрій Яциничі, Михайло Козупас і Петро Фенцик (квасининського).

 

У Павла Яцинича (з Під горбка), а також у Гната і Андрія Яциничів (грибових) були кірати (кінні молотилки).

 

У власному лісі Гнат і Андрій Яциничі випалювали вугілля і цеглу.

 

Не хлібом єдиним жила Лодина

Лодинці гордилися цінною бібліотекою і сакральною книгою поучень св. Івана Золотоустого. Школу в Лодині побудували лише у 1934 році, хоч громада мала власний ліс, відомих майстрів-теслярів і немало заможних господарів. Організаційно школа була заснована у 70-х роках XIX ст. Розуміння потреби вчити дітей у людей сформувалося ще в австрійські часи при організації парафіяльних шкіл. Успіх навчання в парафіяльних школах був мінімальний. Люди посилали дітей на науку у вільний від польових робіт час, а дяк вчив лише тоді, коли був вільний від своїх церковних і господарських обов'язків. Створювалася така школа з наказу церковної влади. Якщо священик прихильно ставився до освіти народу, то деколи доглядав таку школу. Парох о. Михайло Зубрицький провів велику роботу по піднесенню рівня навчального процесу в школах Берегів і Лодини. Ним започатковано фонд для будівництва шкіл у цих селах, але розруха спричинена Першою світовою війною і смерть пароха відсунули освітні справи громад до кращих часів.

 

Але ці кращі часи наступали надто повільно. Польща не поспішала вирішувати освітні справи українського населення. Наступник о. Зубрицького, парох о. Володимир Вербенець не конфліктував із польськими чиновниками на ґрунті освіти своїх парафіян, бо добре знав, що патроном парафії є держава («правительство») отже про неї й дбав.

 

Документальна довідка за 1930 р.

Парафія Береги долішні входила до Устріцького деканату

Декан: о. Михайло Жарський в Устріках дол.

Містодекан: о. Володимир Вербенець у Берегах дол.

Береги долішні, сільська церква дерев'яна, св. Михаїла, збуд. 1844, відновл. 1911 і 1922.

Парох: о. Володимир Вербенець, р. нар. 1878, рукоположений 1902, канонічно інституований 1919, Вк. (відзнаки крилошанські) вд. (вдовець),

Містодекан.

Патрон церкви: Правительство.

В матерній церкві (Берегах дол.) число душ – 782

У дочірній церкві Лодина, церква дерев'яна, св. Михаїла. збуд. 1861, відновл. 1911, віддаль від Берегів 2,5 км, число душ – 655

Разом по парафії – 1437 душ.

В обох селах є читальня «Просвіти», в Лодині – кооперат. «Господарська Поміч», Школа в Берегах 1 клясова, дітей – 82.

Поля в матірн. церкві Береги: 33 га 64 а 97 м. кв., огороду 47 а 84 м.кв. лук 3 га, пасовиськ 11 га 75 а 89 м.кв., ліса 4га 58 а 68 м.кв., неужитки 3 га 62 а 43 м.кв.; в Лодині поля 10 га 45 а 20 м.кв., лук 59 а 23 м.кв., пасовиськ 1 га 59 а 26 м.кв. Будинки добрі.

Дяк: Дмитро Радик, не екзаменований.

Станція Лісько – 24 км, суд, пошта, телеф., залізн. Устріки дол.

(Збережений правопис, деякі уточнення – В. М.)

 

Крім доходів від поля (близько 70 га у двох селах) були доходи, може й не високі, від хрещення, шлюбів, похоронів, коляд та ін.

 

Проповіді і поступки о. Вербенця не відзначалися національним забарвленням. Ніхто з парафіян старожителів не пам'ятав чи з 1919 по 1951 рр. о. Вербенець відправив панахиду на могилі о. Михайла Зубрицького та інших раніше захоронених отців. Хоч би один раз це міг зробити під час німецької окупації. Тож чи міг наш душпастир журитися освітою своїх парафіян? Зрозуміла річ, ні! Тільки активне втручання «Просвіти» і осередку ОУН у питання побудови шкіл у Берегах і Лодині привело до приїзду посла до польського Сейму від Галичини.

 

У Лодині на зборах селян посол до Сейму критикував Управління шкіл, повітове керівництво і Громадську раду за зволікання у вирішенні такої важливої справи, як будівництво школи. Збори закінчувалися масовим співом українського національного гімну «Ще не вмерла Україна», а поліція змушена була оберігати посла і супроводжувати від села до села. Тільки після цього акту справа зрушилася з місця. У 1934 році в Лодині споруджено школу. Відтоді школа перестала тулитися по сільських хатах і корчмах.

 

Населення села зростало – з 655 чол. у 1930 році до 820 чол. у 1944 році. Збільшенню населення сприяли ріст господарств і зростання робочих місць на устріцьких тартаках, млинах, залізниці, шосейній дорозі, лісовому господарстві та копальнях нафти в Лодині, Ліщоватому і Ропенці. І все ж більшість лодинців постійно боролася з бідністю. Лише поодинокі діти моїх односельчан здобували семикласну освіту. Правда й те, що люди не дуже витрачалися на науку дітей, бо українців з освітою поляки на державну службу не брали. Для одержання посади необхідно було переходити у римо-католицький обряд, що було образою і ганьбою для українців.

 

Усе українське населення Лодини і Берегів належало до греко-католицької церкви. В умовах полонізації національну гідність у людей виховувала Українська греко-католицька церква, «Просвіта» та осередок ОУН, що почав у селі активно діяти в 30-х роках. Саме тоді в Лодині з'явилися нові політичні сили, які ставили за мету ліквідацію окупаційних режимів, виступали за відродження української нації, ініціювали проведення шевченківських вечорів, фестинів, вечорів пам'яті Симона Петлюри, Євгена Коновальця, Ольги Басараб, Василя Біласа і Дмитра Данилишина, які загинули від рук московсько-більшовицьких терористів та в польських тюрмах-катівнях. 

 

Заохочували сільську молодь до патріотичного чину особистим прикладом односельчани Павло Тишик, Євстахій Романів, Степан Івасів, Євстахій Волошанський, Дмитро Радик і деякі інші.

 

Важливу роль у патріотичних діях відігравали молоді лодинці – Антін, Марія, Казимир і Осип Яциничі, які працювали і вчилися у Львові. Саме вони систематично привозили до села львівську пресу, літературу та інформацію про те, що всюди йде об'єднання української молоді у «Просвітах», «Соколах», «Лугах» і «Рідній школі». Одним словом, активно відроджується і набирає нової сили все те, що було жертовно ініційовано митрополитом Андреєм Шептицьким у Галичині перед Першою світовою війною, коли наш край покрився мережею читалень «Просвіта», шкіл і гімназій «Рідна школа», гуртками спортивних товариств, члени яких із вибухом Першої світової війни виставили легіон добровольців – Січових Стрільців, які вписали славну сторінку в історію України під час визвольних змагань 1918-1920 років.

 

Антін Яцинич і Андрій Махник мали радіоприймачі, що сприяло поінформованості людей.

 

Позитивно вплинула на селян організація кооперативної торгівлі, яка почала конкурувати з чужинською і випихати з села жидівських лихварів. Ініціатором цієї важливої справи був односельчанин Павло Тишик. Він немало причинився й до будівництва школи.

 

Свідомість лодинців швидко підвищувалася. Зокрема, це проявилося під час Ліського повстання у червні 1932 року, коли вони разом із бережанами вчинили опір польській владі, борючись за свої права. Селяни Ліського повіту Львівського воєводства різко відмовилися від безоплатної примусової праці при будівництві та ремонті шляхів, запровадженої під назвою «свята праці», яке мало бути узаконене 21 червня 1932 року встановленням у селі Берегах Долішних залізного хреста. Люди роззброїли поліцію і вигнали з села непрошених гостей: Ліського повітового старосту, Дирекцію державних лісів та особистого представника графа Потоцького. Після цього штаб по узаконенню «свята праці» перемістився на захід від Устрік у села Лобізву, Бібрку, Устьянову, Телешницю Сянну та Телешнию Ошварову. Лодинці і бережани скликали на допомогу повсталим селам людей з усього повіту, розіславши кінних гінців. Боронити свої права зі зброєю в руках прибуло понад 15 тисяч чоловік. КПП і КПЗУ безпідставно приписують собі організуючу роль у цій акції. На селян вони впливу не мали. (Енциклопедія українознавства, т. 4. Льв. 1994, стор. 1333. Радянська енциклопедія історії України, т. З, стор. 24, К. 1971.) 

 

 

За сім передвоєнних років (1932-1939) політичне життя в селі значно активізувалося. На цей час припадає створення політичного гуртка при читальні «Просвіта», Товаиства тверезості, кооперативи «Господарська поміч», бібліотеки, драматичного гуртка і хору, який під національним гаслом «... А ми тую червону калину підіймемо...!» об'єднав більшість хлопців і дівчат.

 

Учасниками чоловічого хору стали: Антін Яцинич, Андрій Токар, Осип Яцинич, Іван Тишик, Ілько Кучма, Михайло Козупас, Михайло Івасів, Іван Кучма, Василь Кучма, Теодор Токар, Михайло Білий, Микола Гадомський, Микола Токар та ін. Вони були основою церковного та великого мішаного хорів.

 

Популярним був ритуальний чоловічий хор «Брати», що діяв у Різдвяні свята у фонд церкви. Коронною колядою-віншуванням «Братів» у кожній хаті була коляда «Нашого брата постародавно...». Ця коляда виконувалася тільки в Лодині. Хор «Братів» у складі 35-40 чол. веселив господарів і був бажаний у кожній селянській господі. 

 

 

Різдво в Лодині, як і Великдень, було величаво святковане. Це було родинне свято. Здається, Лодина була таким селом, де коляди і щедрівки були організовані. Все зароблене повинно було вноситися на національні або церковні цілі. А ще Лодина славилася сімейними музичними капелами – «троїстими музиками». Були це відомі навіть за межами Лодини куривчаки, радики, макарі і янчики. Їх запрошували на всі весілля і забави. Між ними була здорова конкуренція.

 

Повнокровне життя селян часто приваблювало повітову поліцію, яка постійно цікавилася надходженням у село української періодики, наявністю дозволів повітового старости на проведення фестинів і забав, бо усі сільські масові заходи були наповнені українською символікою, піснями про славне минуле України.

 

Тернистий шлях села під окупантами

Лодинці насторожено поставилися, як до приходу німців після поразки Польщі, так і до радянської влади. Адже одні і другі прийшли як визволителі, а поводилися як завойовники.

 

У вересні 1939 року Червона армія на багнетах принесла нам радянську владу. В Устріках утворено районний центр, йшла підготовка виборів до Народних зборів, активно формувалася влада Рад.

 

На вимогу уповноважених райкому партії в Лодинській сільраді складалися списки виборців, і таємно – списки куркулів, активістів «Просвіти» і націоналістів.

 

Радянська влада намагалася впливати на бідніших людей. Їх збирали вечорами на «ідеологічну обробку», вони й стали (5 родин) основою колгоспу, засівали церковну і панську землю. Тоді ж у селі часто появлялися агітатори-політруки. Людей збирали на толоці біля цвинтаря, де політруки кричали про те, якими нелюдами були польські пани, що прийшло визволення, яке принесла Червона армія, що буде щастя всім – селяни отримають землю, робітники – заводи, і все це зробив для нас великий Сталін. Всі промови закінчувалися закликами «Хай живе!», що було дуже дивно.

 

Незабаром люди відчули, що таке радянська влада і її класова сутність. На мітингах і зборах промовці постійно називали чесних господарів «куркулями» і «експлуататорами». Всіх приголомшила звістка про арешт сина о. Вербенця, Миколи, – сільського вчителя. Ночами йшли масові арешти інтелігенції по всьому районі. З усього було видно, що в новоутворені райони Західної України прислали зі сходу чекістів і партапаратчиків з досвідом організації голодоморів і концтаборів, одним словом, професійних убивць. Відразу почастішали випадки втечі молоді за Сян, до німців. Утечі сприяла більшовицька кампанія по укріпленню радянсько-німецького кордону по Сяну. Нелегально перейшли кордон лодинці Василь Моцьо і Антін Марчак.

 

Початок німецько-більшовицької війни 1941 року запам'ятався лодинцям і бережанам нічними розстрілами у лісі скраю села, і тотальною мобілізацією чоловіків до Червоної армії, з якої всі призвані на війну з Лодини, Берегів Долішніх, Дзвиняча Долішнього, Волі Мацькової та інших сіл на п'ятий день відступу дезертували і повернулися додому. Німці на цій території без перешкод просувалися на схід.

 

Незадовго Лодина, як і інші західноукраїнські терени, святкували відновлення Української Держави, що відбулося 30 червня 1941 року у Львові. Актом 30 червня український народ заявив про своє святе право бути Суверенним Господарем на своїх споконвічних українських землях, що за Українську Самостійну Соборну Державу він буде боротися всіма засобами проти всіх окупантів. Із нагоди Акту відновлення Української Держави в Лодині відбулося Віче, на якому солтис Микола Токар і невідомий чоловік привітали людей з великою історичною подією, яка відбулася у Львові 30 червня, і закликали всіх дорослих навчатися військової справи, бо боротьба за Україну тільки починається.

 

У назначений час на військові заняття з'явилися всі юнаки і дівчата від 16 років, а чоловіки до 45 років. Народ із цікавістю спостерігав військові вправи та марші своїх дочок і синів. Колона маршируючих четвірками простяглася на півкілометра. Лунали маршові пісні про Україну, про її волю і славний український народ. Команди подавалися українською мовою. Вишкіл юнаків і дівчат проводили односельчани, колишні вояки австрійської та польської армій – Дмитро Марчак, Євстахій Романів, Іван Куривчак, які також бездоганно знали німецьку і польську військову термінологію.

 

Але військові вправи тривали недовго. Всіх приголомшила звістка про арешт українського уряду, очолюваного Ярославом Стецьком. Фашисти кинули за грати також і українського політичного провідника Степана Бандеру. Продовжувалися арешти членів ОУН. До Лодини часто навідувалися гестапівці. Почастішали облави. Сільську ґміну змусили подати арбайзантові список молоді та одиноких людей для відправки до Німеччини на підневільну працю.  

 

  

У кілька етапів зі села виїхали: Петро Романів, Михайло Бунь, Михайло Івасів, Володимир Юристовський, Петро Горб'як, Євстахій Козупас, Анна Макар, Марія Макар, Марія Фенцик (дочка Семена), Іван Яцинич (син Онуфрія), Дмитро Яцинич (син Степана), Ганна Яцинич, Марія Яцинич, Катерина Тиркала, Михайло Романів, Рузалія Антоняк, Юлія Антоняк, Теодора Марчак, Іван Бурківський, Іван Чаплінський, Марія Горб'як, Рузалія Волювата, Катерина Вишковська, Марія Тишик, Анна Тишик, Антін Гадомський, Іван Махник, Михайло Махник, Василь Кучма, Ілько Кучма.

 

Добровільно з сім'ями виїхали: Іван Тишик, Стефан Козупас, Іван Козупас, Михайло Козупас, Іван Глинянський, Йосип Антоняк. Більшість із них повернулися в Лодину після поразки Німеччини (травень 1945 року).

 

Близько 30 молодих, здорових парубків і дівчат, а якщо врахувати і сімейних, то понад 50 чоловік тільки з Лодини стали в ряди остарбайтерів Третього Райху. Відсутність у селі такої кількості молоді негативно позначилася на моральному стані лодинців. Люди постійно тужили за дітьми, вечорами на вулиці не чути було більше співу.

 

Боєздатна частина хлопців, що залишилася, таємно вивчала тактику та стратегію боротьби ОУН(р) у сучасних умовах. Заняття проводив невідомий «Гонта» в підвалі будинку Євстахія Романіва. Невідомого «Ґонту» поселили в хаті Костянтина Масного, ніби приїжджого родича. Насправді це був уповноважений представник Крайового Військового Штабу і Дружини Українських Націоналістів, керованих Романом Шухевичем і Дмитром Грицаєм. Його прізвища не вдалося встановити. Відомо, що «Гонта» готував молодь у повстанці ще й у навколишніх селах. Йшла підготовка до збройної підпільної боротьби з окупантами України.

 

Керівником підрайонного проводу ОУН, станичним і керівником куща був призначений Василь Моцьо (син Павла, 1910 р.н.). Він очолив заготівлю продуктів, теплого одягу, відповідав за складування зброї. Бункери для зброї обладнав у своїй хаті Михайло Моцьо (син Павла, 1905 р.н.).

 

У кінці липня 1944 року зброя була видана сотні Чорного (псевдонім), яка таємно розквартирувалася в Лодині. На очах у німців-фронтовиків зброю одержали біля 150 повстанців, які винесли з подвір'я Михайла Моця німецькі та російські карабіни, кулемети Дехтярьова, німецькі та чеські МП, німецькі штильгранати, скриньки з патронами та сигнальними ракетами. Озброєна колона рушила на захід у напрямку Середниці, Ліська, Цісни. Німці не наважилися перешкодити відходові озброєної повстанської колони, бо бачили досить потужну силу і добре кулеметне прикриття. До сотні командира Чорного приєднувалися хлопці з Лодини та інших сіл.

 

Над Лодиною продовжували розриватися гарматні стрільна, випущені більшовиками з Хирова і Добромиля. Німці відповідали артударами з лодинського горба з боку Діла. У цій канонаді в багатьох сім'ях чувся плач матерів, які тільки-но випровадили синів і дочок на смертельний бій з ворогами України, благословляючи їх освяченими образами та водою. Тихе материнське і дівоче схлипування чулося під час Святої Літургії у церкві. Люди добре знали, що найстрашніше ще попереду. Знали, що більшовики запитають їх про синів і чоловіків. А чи мали на це право?! Відповідь тут однозначна: сталінське беззаконня таке право їм давало! Окупантів тривожило те, що ми хочемо своє життя будувати у власній самостійній державі. Борючись за своє визволення, ми прагнемо до визволення всіх народів, бо ненавидимо всякий імперіалізм.

 

Лодина – українська земля. Частина І. (Автор: Моцьо Василь)

опубліковано 6 січ. 2014 р., 10:19 Степан Гринчишин   [ оновлено 13 січ. 2014 р., 10:24 ]

Лодина – українська земля. (Автор: Моцьо Василь)

 

 

 

  

До 50-річчя примусового переселення мешканців Нижньо-Устріцького району Дрогобицької області (1951-2001 рр.)

 

Видання книжки здійснене завдяки спонсорській підтримці

МПП «Бун-Тар» та ПП «Експерт Центр»

 

 

Моцьо Василь Михайлович народився 26 серпня 1932 року в селі Лодина Нижньо-Устріцького району Дрогобицької області (з 1951 року територія Польщі). Навчався в Нижньо-Устріцькій середній школі. У зв'язку з відходом району до ПНР у 1951 році переїхав на Херсонщину. У 1955 році закінчив Херсонський технікум підготовки культурно-освітніх працівників. Міністерством культури України скерований на роботу в Дрогобицьку область. У 1967 році закінчив Дрогобицький державний педагогічний інститут ім. Івана Франка по спеціальності українська мова і література.

 

Працював у державних і профспілкових установах культури. З 1975 по 1981 рр. завідував відділом культурно-масової роботи Львівської обласної ради профспілок. З 1981 по 1995 рр. – директор Львівського державного академічного театру опери та балету ім. Ів. Франка.

 

Переднє слово

До початку Другої світової війни Лодина, як і весь Нижньо-Устріцький регіон, входила до Ліського повіту Львівського воєводства. У 1939 році Нижні Устріки і прилеглі населені пункти, аж до Сяну, увійшли до складу СРСР. З того часу розпочав свою діяльність Нижньо-Устріцький район Дрогобицької області. У вересні 1944 року, після відступу німців, усі радянські районні структури відновили свою роботу.

 

З вересня 1951 року район припинив свою діяльність згідно з Договором від 15 лютого 1951 року між СРСР і ПНР про обмін ділянками територій.

 

Сьогодні цей регіон майже не згадується в наших історичних документах, бо з 1951 року належить Польщі. Таким чином, із поля зору українських істориків випало сім років (1944-1951) життя 24,8 тисяч населення району, який мав 33 кілометри спільного кордону з Польщею у Карпатських Бескидах.

 

До складу району входило 29 сільських Рад, які об'єднували 42 населені пункти, з них 17 опинилося на кордоні, де у кожному була розміщена прикордонна застава. (Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953. К. 1994, т. 2. стор. 487, «Либідь», «Військо України»)

 

Назва населених пунктів, які входили до  складу Нижньо-Устріцького району

Нижні Устріки (місто)                                        Лодина

Нижні Устріки (село)                                         Лобізва

Бандрів                                                            Гошів

Береги Долішні                                                Хревть

Телешниця Ошварова                                      Жолобок

Телешниця Сянна                                            Поляна

Солина                                                             Росолина

Соколе                                                             Ванькоди

Панищів                                                          Середнє Мале

Рябе                                                                Вигра

Соколова Воля                                                Чорна

Гошівчик                                                         Скородне

Задвір'я                                                           Росохате

Дашівка                                                          Смільник

Ясінь                                                               Хміль

Замлиня                                                          Дверничок

Ялове                                                             Санківці

Мочари                                                          Лютовиська (з 1947 р. Шевченкове)

Рівня                                                              Журавно

Стрв'яжик                                                       Кривка

Устьянова                                                      Воля Мацькова

 

Не можна обійти мовчанкою героїчний подвиг загонів Української Повстанської Армії і активність людей району у боротьбі за Українську Державу. Про геройство і страждання людей у той час свідчать документи.

 

Розповідаючи про Лодину, я згадую і ряд інших населених пунктів району, які були віддалені від райцентру і від державного кордону, отже, безпечніші для діяльності українського підпілля.

 

Лодина – прикордонне село, в якому знаходились 2 застави, а мешканці села, крім прописки у паспорті мали ще окремий штамп із цифрою – 1. Знаходячись у прикордонному режимі, лодинці самовіддано підтримували УПА і боролися з окупантами усіма доступними їм засобами.

 

Пишу про Лодину і сподіваюся, що, можливо, ще хтось з патріотичного обов'язку напише про своє село, або про весь регіон. Так згадаємо багатьох славних земляків – борців за Незалежну Україну і трагедію переселення.

Василь Моцьо

 

Уклін Тобі, вітцівська земле

Рідний край, Вітчизна, Батьківщина. Ці слова завжди, в усіх народів, мають свій невичерпний зміст, неповторну глибину, яка тісно переплітається із землею предків, її природою, культурою, усталеними традиціями людей і розмаїттям інших складових, що в широкому розумінні формують саме життя.

 

Етнічна приналежність людей тієї чи іншої національності ще тісніше пов'язується з їх Малою Батьківщиною. Нею, як відомо, є відповідний регіон, місто, район, село, інший населений пункт, в якому людина приходить на світ, виростає, милується першими чарами життя. Тут усе найдорожче, найкрасивіше, наймиліше серцю. Перші враження, прищеплені смаки, утверджені традиції завжди найповніше задовольняють людину, вона ними керується у своєму подальшому житті, готова їх відстоювати і сперечатися про їх переваги.

 

Такою Батьківщиною у широкому розумінні цього слова були і залишаються рідна Лодина, Нижні Устріки, Ліський повіт, інші населенні пункти Надсяння для Василя Моця і сотень тисяч українців, які в повоєнний час вони змушені були залишити. Нині ця територія належить до Республіки Польща.

 

Буревії попередніх століть важкою колісницею проїхалися по згаданих землях. За князювання Володимира і Ярослава, в добу Київської Русі, ці терени були складовою частиною нашої держави. Тісно перепліталися долі українського населення цих земель за часів Галицько-Волинської держави в наступні періоди історичного розвитку.

 

Після заключення таємного пакту Ріббентроп-Молотов 17 вересня 1939 року СРСР окупував західні землі України. Нижні Устріки та інші населені пункти увійшли до складу тодішньої Дрогобицької області. У вересні 1944 року, після відступу німецьких військ, зазначена територія знову перейшла під владу більшовицького режиму.

 

Угоди між СРСР і Польщею 1945 і 1951 рр. визначили кордони України і Польської держави. При їх вирішенні за основу була взята так звана «лінія Керзона». Відповідно до них, частина польської території в районі Червонограда перейшла до України, а Нижньо-Устріцький район та сусідні населені пункти Посяння і Лемківщини передані Польщі.

 

За цим уточненням і обміном територій проглядається жорстока руїна долі сотень тисяч українців, які змушені були залишати теплі насиджені місця, під командою служб НКВД і цивільних клерків-погоничів збирати свої пожитки, влаштовуватися у вагони для перевезення худоби чи інших вантажів і ганебно скитатися, вибираючи непідготовлені для життя місця в закинутих будинках Львівської, Тернопільської, Миколаївської, Херсонської та інших областей. Скільки сліз, обурень, проклять було в той час з боку скривджених переселенців. Скільки справедливих нарікань продовжувалося і по цей час виходить від цих людей на адресу жорстокого режиму, який ніколи не рахувався з народом, хоча афішував і брехав перед усім світом про протилежне.

 

Та рани з часом гояться, а душі, пам'ять не завжди миряться. Людина згадує, порівнює, мріє і вимальовує обриси свого життя, задумується над майбутнім, повертається думками в рідні краї. Ця дума-туга особливо притаманна пану Василеві, як і більшості тих, через життя яких прокотився вихор руїни. Не дивлячись на те, що його свідоме життя проходило і вирувало в Дрогобичі і Львові, де він очолював відповідальні ділянки роботи, найголовнішими з яких були посади керівника міського Будинку культури, завідувача відділу культурно-освітньої роботи Львівської обласної ради профспілок, директора театру опери та балету ім. І. Франка, він своєю душею, усім єством і зараз перебуває у рідній Лодині, його серце б'ється у єдиному ритмі із земляками.

 

Шановний Василь Моцьо знайшов час, виявив високий дослідницький хист, зібравши великий, змістовний, навіть унікальний матеріал про рідне село Лодину. В ньому переконливо фокусується життя і складові процеси пережитого населенням усього страждального регіону. Тому цей цінний матеріал заслуговує на опублікування. Його повинні читати сучасники, тим більше майбутні покоління.

 

Тож нехай Всевишній щедро оцінить Вашу полум'яну любов до рідного краю, милої Лодини і сусідніх територій – за шкоду, страждання глибокі душевні травми, подарує Вам свою ласку, любов і добро на нашій українській землі, в умовах державної незалежності. Здоров'я і щастя Вам!

 

Михайло Брик завідувач кафедри історії України та економічної теорії Львівської державної академії ветеринарної медицини ім. С. Гжицького, професор.

 

Рідна земля говорить

Лодина, як і всі населені пункти від Верхніх до Нижніх Устрік, а далі до Ліська (у Карпатах), належить до землі Сяноцької. Про найдавнішу історію цього краю маємо, на жаль, лише окремі відомості. У давні часи Прикарпаття і Карпатські Бескиди було заселене плем'ям білих хорватів, а край цей був відомий під назвою «Червенська земля». На найдавніші сліди поселень у Бескидах натрапляємо в околиці села Чорна (епоха неоліту – 2500 р. до н.е.). Археологічні розкопки біля Стефкови, Загір'я, Середнього і Ліська приводять нас в епоху бронзи (знайдені обручки, сокири, оздоблені мечі, римські монети часів Гадріана і Гордеаніса). Виявлене городище в розвилці Сяну і Гочевки біля села Гочев і ближче над водоймищем мичковецьким вказує також на розвинене тут поселення вже в IX і X ст. Масова осілість почалася в цих місцях у XIV або з початком XV століття.

 

Із достовірних джерел видно, що в XI і XII ст. землі, пограничні з Польщею та Угорщиною, були предметом частих їх нападів. У часи боротьби Володимира Великого і його сина Ярослава з польськими королями Червенські землі часто переходили то в ті, то в інші руки. З літопису також відомо, що Володимир ходив походом під Карпати, в теперішню Галичину, і забрав назад від поляків українські міста Перемишль, Червень та інші, заволодів Червенською землею, названою пізніше Червоною Руссю, і аж 1340 року король Казимир відібрав їх від України-Руси і прилучив на довгий час до Польщі.

 

Загарбавши Галичину і розгорнувши активну її колонізацію, польський король робив усе можливе, аби обсадити ці землі саме своєю шляхтою, котра брала на себе зобов'язання постійного тут перебування і оборони володінь. У такий спосіб упродовж лише кількох десятиліть в Галичині утворився досить значний прошарок привілейованих польських колоністів, які поступово витісняли галичан з їх дідизни, усували від громадського життя.

 

Ситуація в Галичині ускладнювалася ще й татарсько-турецькими наскоками. Влітку 1498 року турки і татари числом у 20 тисяч, йдучи підгірською дорогою вздовж Карпат, спалили Снятин, Стрий і Самбір. Прикарпаття було спустошене і в 1515 році. Зрозуміло, що люди жили тут непевним життям, у вічному страху перед нападниками. Повертаючись до розповіді про заселення карпатських просторів, наголосимо на тому, що відбувалося воно переважно по руслах основних та побічних річок, починаючи з прикарпатських долин.

 

Відомо, що територія Устрік і околиць до середини XIV сторіччя була подекуди заселеною лісовою пущею. Про це свідчать і назви місцевостей, що збереглися до нашого часу. Назва села Лодина, наприклад, походить від лугів – зарослих лісом низовин, берегів річок і потоків. Тому сьогодні часто на польських картах (мапах) зустрічаємо (Łęgi) замість Лодина. Старовинна назва Устрік – «Устє ріки», зрозуміло, що йдеться про ріку Стрв'яж, яка починається у селі Стрв'яжик (3 км західніше Устрік) і розрізає із заходу на схід Устріки і Береги Долішні. Впадає у Дністер недалеко від м. Рудок.

 

Простежується також тенденція виділення із старих сіл – нових, що й відбивалося у їх назвах. До найменувань утворених від назв старих сіл додавалося означення «воля» – Воля Мацькова. Воля Романова, Воля Матійова, Воля Соколова та ін.

 

Важко сьогодні стверджувати чи поселення Устріки Долішні виникло на свіжому корені, чи виросло на місці існуючого раніше села, що заросло терном в часі пограничних наскоків. Місцевість заснована близько 1469 року руськими пастухами, як королівське село. До складу Устрік входили простори сіл Ясені, Стрв'яжика і Берегів Долішніх. Мешканець Устрік не відрізнявся від подібних до себе мешканців гірських масивів землі сяноцької, перемишльської чи галицької. Поселенцями і першими князями (солтисами) нового села була родина Устріцьких, яка вірно служила королю.

 

Після буковинської війни у 1497 році король Ян Ольбрахт віддав село Устріки невідомому по імені Устріцькому, за його заслуги під час облоги Сучави і битви під Козьміном на Буковині. Цей привілей підтвердив у 1565 році король Зигмунд Август. Село потім із королівського стало власністю приватною, а Устріки заселила дрібна шляхта з околиць. Місцевість належала до Сяніцької землі і деякий час до Перемишльської.

 

Устріки Долішні не мали міських прав, хоч у XVI ст. тут добре процвітала торгівля і функціонував шлях із заходу на схід: Загір'я – Хирів – Самбір. Через Устріки Долішні вела також дорога на південь до торгових міст Угорщини, Семигороду, Хорватії і дальше. Проходив цей шлях через Чорну до Лютовиськ, звідси через Бориню і Турку повертав на Ужоцький перевал до Ужгорода, або також із Лютовиськ через Устріки Горішні, Волосате, перевал Бескид і Славське – до Ужгорода.

 

Міське право Устріки отримали з початком XVIII ст., правдоподібно в 1727 році з рук Августа II Міцного, але цей факт суттєво не вплинув на розвиток поселення. Люди дальше займалися годівлею волів, випасами худоби в місцевих лісах і на полонинах.

 

Торгівлею і ремеслами займалося жидівське населення. Під австрійським пануванням десятки років особливих змін не було. Тільки в другій половині XIX ст. наступило пожвавлення в господарському житті. Пов'язане воно з будівництвом залізниці від Кросна, Сянока і Ліська через Устріки до Хирова, Добромиля, Дрогобича і Стрия, а також з розвитком нафтового промислу. В околицях Устрік Долішніх з'являлися все нові й нові свердловини, а у 1900 році побудовано в Устріках перший нафтопереробний завод. У місті швидкими темпами розвивалася торгівля і ремісництво. Подібно як деякі близькі містечка: Лютовиська, Хирів, Бірча, Самбір і Турка – Устріки славилися також торговицями худоби. На місцеві ярмарки приїжджали купці з далеких сторін.

 

У час Першої світової війни в околицях Устрік точилися запеклі бої австро-угорських і російських військ.

 

У листопаді 1918 року на заклик уряду ЗУНР українці об'єднувалися у збройні загони. Вже на початку листопада в багатьох містах Східної Галичини українські військові з'єднання вели запеклу збройну боротьбу з поляками за владу. Але сили були нерівні. Більшість українців, котрі служили в австрійській армії, перебували на італійському фронті. Існувала також гостра проблема офіцерських кадрів і спорядження. Українські галицькі вояки під натиском поляків відступили із Самбора, Хирова і Устрік Долішніх, відкривши полякам дорогу до Сянока.

 

Достовірно відомо, що священик Михайло Зубрицький, котрий у 1914 році прийняв парафію Береги Долішні (з дочірною церквою с. Лодини), організував допомогу українським військовим з'єднанням значним числом своїх парафіян. Він також радо зустрів утворення ЗУНР і щиро вітав злуку ЗУНР і УНР, активно включився у роботу по зміцненню молодої української держави.  

 

 

За це польська поліція закатувала його у 1919 році. Похоронений о. М. Зубрицький у селі Береги Долішні біля церкви (нині костьол). Могила видатного українського вченого, громадського діяча, дійсного члена Наукового Товариства ім. Т. Шевченка пароха Михайла Зубрицького (1856-1919) нині у занедбаному напівзруйнованому стані на території Польщі. Сьогодні культурна громадськість Львівщини створює фонд на спорудження у Берегах Долішніх надгробка, проект якого виготовив відомий скульптор, народний художник України професор Еммануїл Мисько родом із Устрік Долішніх.

 

У 1939 році нижньо-устріцький регіон увійшов до складу СРСР. Про 22-х місячне перебування Устрік і околиць під совєтами мова буде далі.

 

Під час фашистської окупації в Устріках дальше продовжувався терор, видно було, що нові «визволителі» прийняли страшну естафету від тих, що відступили. Зокрема, ганебно проявився в окупаційних діях міста і округи гестапівець Йоган Беккер, син німця-колоніста з околиць Городка (хутір Гартфельд, біля Львова). Знаючи добре мови польську і українську, зробився пострахом Устрік і округи. Особисто виконував екзекуції мешканців міста, зокрема жидів і циган, в т.ч. і дітей. Власноручно розстріляв колишнього директора лодинської школи Володимира Крижанівського за його зв'язки з ОУН. У 1973 році вироком Кримінального суду в Берліні, Й.Беккер засуджений на довічне ув'язнення.

 

У липні 1944 року, ще при гітлерівськім режимі, в устріцькій окрузі активно формувалися загони українського збройного підпілля – УПА.

 

Звільнення Устрік відбулося в час східно-карпатської операції Першої Гвардійської Армії 4-го Українського фронту 18 вересня 1944 року. Вже в той час в околицях Устрік Долішніх активно діяли загони Української Повстанської Армії. У 1945 році вони кількаразово здійснювали збройні напади на місто і розташовані в ньому радянські гарнізони. По Другій світовій війні Устріки Долішні знову у складі СРСР. 

 

 

У 1951 році весь Нижньо-Устріцький район відійшов до Польщі, внаслідок обміну територій між Союзом РСР і Польщею.

 

Межуючи з Устріками полями і лісами, Лодина була найближчим свідком усіх подій, що відбувалися у цьому містечку, яке було для навколишніх сіл пульсом життя і зв'язком зі світом.

 

Лодина лежить на північ від Берегів Долішніх за 7 км від Устрік у долині річки Лодинки та її притоки Унячки. Село знаходиться на висоті 450-460 метрів над рівнем моря. Від заходу над Лодиною височіють мальовничі гори: Кам'яна Ляворта (769 м), Великий Король (726 м), Діл (762 м); зі сходу – Кичера (632 м) і Брусний (542); з півдня – Береги (635 м) – найвища точка лісистих Черенін. Гори вкриті буково-хвойними лісами і славляться невичерпними джерелами гірських вод, нафтовими родовищами, пасовиськами, багатою флорою і фауною.

 

При в'їзді в Лодину з боку Берегів Долішніх на початку села є роздоріжжя – одна дорога веде направо на північний захід до Волі Мацькової і Ліщоватого, друга – пряма – провадить на захід до Дзвиняча Долішнього, Романової Волі і Середниці. Обидві дороги, що розходяться в Лодині, обвивають з двох сторін плоскогір'я «Міст», і сходяться у Ванькові з виходом через ущелину Магури до Вільшаниці – на основну дорогу Устріки – Сянік. 

 

 

Лодина умовно поділена на частини (мікрорайони): Луг, Кульбак, Чверті, Лази, Бавковиця, За рікою, Під долиною, Коло Блажка, Коло церкви, Млака, Коло бурихи, Під горбком. У розмовах про когось обов'язково уточнювалося прізвище з районом проживання: Яцинич Степан із Чвертий, Яцинич Павло з Під горбка, Яцинич Юрко з Млаки, Юристовський Василь з Кульбака, Фенцик Василь з Лугу і т. д.

 

Так само розрізнялися поодинокі частини піль, городів, неужитків: Ровень, Вили, Горб, Лука Івасіва, Лука Петречкова, Лука Савчикова, Згарисько, Придаток, Грушка, Потічки, Під верхом, На верху, Косів, На щобі, Бавковиця, Ковальчиків потік, Грабники, Жбир, Махників берег, На Ділу, Мірки, Качмарйово, Під циглами, Гелів горб, На ксьондзовім, Під Тирйохою, На лісничівці.

 

Навколишні ліси розрізнялися: На Сенькові, в Дубах, Тирйоха, 13-й, 18-й, 19-й сектори, Бережанська яма, Замси, Сернів потік, Буковий ліс.

 

Перші поселення в Лодині і Берегах Долішніх відносяться до 1532 року. Цей західний край української землі згадується також у «Повісті минулих літ». Це говорить про те, що українці є тут автохтонами (корінними).

 

Лодина – типове бойківське село з довгими будинками, в яких під спільним дахом розміщувалися житлові й господарські приміщення. У 30-х роках XX ст. в селі побудовано понад десять сучасних цегляних і дерев'яних будинків покритих бляхою і ґонтами, з окремими господарськими будівлями.

 

Не забуваймо рідної землі, бережімо нашу історію. (Автор: Козоглодюк Віктор)

опубліковано 9 груд. 2013 р., 10:38 Степан Гринчишин   [ оновлено 18 груд. 2013 р., 12:08 ]

У ці осінні дні минає чергова 69 річниця початку масових примусових виселень українців з їх етнічних територій – Холмщини, Надсяння, Підляшшя, Лемківщини, Західної Бойківщини, яке тривало впродовж 1944-1951 років. Часто, коли заходить мова про переселення, звучить лише один термін – операція “Вісла”. Насправді ж примусове виселення українців відбувалося у 4 етапи.

Перший етап (1944-1946 р.р.) увійшов в історію, як “обмін населенням”, в ході якого примусово переселено 482 000 українців. Офіційним початком цієї трагічної сторінки в історії українського народу вважається Угода між Урядом УРСР та Польським Комітетом Національного визволення “Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР” від 9 вересня 1944 року.

Другий етап (1947 р.) пов’язаний з проведенням операції “Вісла”, що розпочалася 28 квітня 1947 року , в ході якої українців з Холмщини, Підляшшя, Лемківщини та Надсяння примусово виселено на західні та північні території Польщі.

Третій етап проводився відповідно до Договору між СРСР та ПНР “Про радянсько-польський кордон” від 16 серпня 1945 року, згідно з яким углиб УРСР виселено 9125 українців з території південно-західної частин Турківського району, Ліського повіту, Мостиського, Медицького, Нижанковицького, Добромильського районів, що відійшли до Польщі.

Четвертий етап (1951 р. ) відбувався відповідно до Договору між СРСР та ПНР “Про обмін ділянками державних територій” від 15 лютого 1951 року, за яким обміну підлягали 480 кілометрів території колишніх Нижньо-Устріцького, частин Хирівського та Стрілківського районів тодішньої Дрогобицької області на таку ж за розміром територію в Люблінському воєводстві Польської Республіки.

 

Примусове виселення 1951 року докорінно змінило долю 32066 українців, яких було виселено з прабатьківських земель Карпатських Бескидів в Одеську (10283 особи), Херсонську (5059 осіб), Миколаївську (6687 осіб) та Сталінську (сучасна Донецька) – 10037 осіб області, де в абсолютній більшості вони залишилися проживати, хоча завжди мріяли про повернення до рідних домівок.

 

Все менше і менше залишається очевидців цих подій, адже навіть тим, кого вивозили маленькими дітьми, сьогодні вже за шістдесят. Тому так важливо зберегти їхні свідчення і передати молодшому поколінню правду про останнє переселення, що сприятиме їх вихованню у дусі національної гідності.

 

В останні десятиліття в цьому напрямі сталися позитивні зрушення. Світ побачили ряд видань: – книга спогадів Василя Моця ”Лодина”;

– дослідження Наталі Кляшторної , що лягли в основу книг “Акція-51. Останні свідки” та ”Акція-51. Книга пам’яті”;

– доробки Івана Ніточко, який присвятив примусово переселеним краянам дві свої книги –“Маринове” та “Остання депортація”;

– долі примусово виселених українців з села Чорна Нижньо-Устріцького району розкрила Дарія Петречко у своїй книзі “Втрачені українські села Чорна”. Ці видання з переселенської тематики являються маленькою частиною того, що необхідно ще дослідити та донести до громадськості. Правда, окрім друкованих досліджень значну роль у збереженні історичної спадщини депортованих українців відіграють науково-практичні конференції, вечори пам’яті, відвідини рідних місць, що організовуються з ініціативи суспільно-культурних товариств, які активно діють на Львівщині, Івано-Франківщині, Тернопільщині.

 

Безпосередні учасники примусового виселення та їх нащадки, які об’єднались в суспільно-культурне товариство “Устріки”, починаючи з 2001 року, мають змогу відвідувати рідні землі, поклонитися могилам предків, взяти участь у спільних молитвах та інших заходах, що організовуються щорічно за сприяння осередку “Об’єднання українців у Польщі“ в місті Устриках Долішніх в рамках “Бойківської Устріцької ватри”, що традиційно проходить у серпні.

 

На цьогорічній такій події 17-18 серпня в Устриках Долішніх були представники переселенських родин зі Львова, Миколаєва, Жидачева, Нового Роздолу, Ходорова, Комарного, Надвірної. Особливістю дійства стало те, що серед учасників було багато молоді-онуків тих, хто пережив випробування примусовим переселенням. Саме вони – Іван Лишега, Тарас Петрів, Андрій Паньковецький, Оксана та Наталя Дідух, Ірина Курій після вечірньої молитви, яку відслужив місцевий устріцький парох отець Миколай Костецький, запалили ватру. Вона об’єднала цього вечора кілька поколінь українців, чиї долі пов’язані з переселенням. Старші зі сльозами на очах згадували страшні події 1951 року, коли 13 червня перший ешелон вирушив із залізничної станції Нижніх Устриків в південні степи України. А за ним впродовж 116 днів регулярно відходили такі ж ешелони, сформовані з українців-жителів цього мальовничого краю. Молодші ж, відвідавши місця, звідки були виселені їх діди та прадіди, починали розуміти, чому не перестають і до сьогодні старенькі переповідати події із свого життя до переселення, згадують родинну хату, джерельну криницю з найсмачнішою у світі водою, дзвінкі потічки поміж горами, рідні місця, які закарбувалися у пам’яті.

 

А ще були виступи теперішніх устрічан – членів ”Об’єднання українців у Польщі”. Вони дякували за участь у спільних заходах, які стали традиційними, за підтримку діяльності місцевої української громади, збереження національних і духовних цінностей.

 

Над горами опускалися сутінки, потріскували у полум’ї дрова, звучали спогади , побажання на проведенні нових зустрічей і лунала пісня :

 

“Бескиди рідні, близькі і далекі,

Ліси, поля й старенькі хати,

Літають як колись до вас лелеки,

І ми повернемось іще сюди”…

 

 

Недільної днини учасники “ватри”, як колись їхні батьки, одягнули вишиванки і попрямували до церкви на Службу Божу. Упереддень світлого Господнього Преображення – одного з дванадцяти найбільших свят у християнстві, встановленого на честь об’явлення божественної сили Христа Спасителя своїм учням, у багатьох  із присутніх у храмі були в руках яблука та груші, вирощені на цій землі, – це гостинці рідним і близьким, які залишились  в Україні.

 

Між іншим цього року через труднощі із візами, не всі бажаючі змогли разом у визначений час побувати на рідній землі.

 

Окрім серпневої поїздки, були липнева (чисел 27-28 ) і вереснева (числа 29), у яких взяли участь члени товариства з Нового Роздолу та Жидачева. Їх відвідини були не менш змістовними і цікавими, оскільки включали екскурсію місцями виселення, зустрічі з родичами, спільну молитву у храмі, покладення квітів до могил предків. А загалом, візити стали можливими завдяки сприянню депутата Верховної Ради України Олега Канівця, міського голови Нового Роздолу Володимироа Туза, депутатів Миколаївської районної ради Василя Созоника та Ігоря Жука.

 

На минулорічній “Бойківській Устріцькій ватрі” було прийняте одноголосне рішення про необхідність спорудження на виділеній під забудову території парафіяльно-культурного центру, де б могли зберігатися експонати часів переселення, зупинятися українці-переселенці під час відвідин рідної землі та спілкуватися із місцевою українською громадою. Маю сповідання, що незабаром у центрі Устриків Долішніх поряд із церквою ця будівля – як своєрідна українська світлиця – таки постане. Адже після тривалих перипетій Владика Перемишльський дав Благословення на будівництво. Зараз уже триває збір коштів. За моїми підрахунками, якщо кожен із понад 32 тисяч переселених українців чи їхніх нащадків пожертвує на одну цеглину споруди, – парафіяльно-культурному центру бути, а у ньому зможуть зустрічатися, ділитися своїм життєвим і релігійно-суспільним досвідом усі покоління українців з обох частин кордону.

 

Спільними зусиллями дослідників переселення, активістів суспільно-культурних товариств, небайдужих людей відроджується правда про примусове виселення українців з території повоєнної Польщі, які сподіваються, що найближчий час до вже виданих книг додадуться нові дослідження, спогади очевидців, роздуми науковців щодо оцінки цих подій,про які необхідно пам’ятати, бо це наша історія.

 

Віктор Козоглодюк – голова громадської організації      Суспільно-культурне товариство ”Устріки”

 

Товариство “Устріки”. Автор: (Козоглодюк Віктор)

опубліковано 28 лист. 2013 р., 22:04 Степан Гринчишин   [ оновлено 6 груд. 2013 р., 15:22 ]

У 2011 році минуло 60 років від часу, коли родини етнічних українців, які споконвіку проживали на теренах Західної Бойківщини, змушені були покидати рідні домівки, орошену потом землю-годувальницю, дзвінкоголосі гірські потічки, що збігали у Карпатських Бескидах до Сяну та Стрв’яжу, – все те, що зветься просто малою батьківщиною.

 

Більш як 32 тисячі горян відповідно до сумнозвісного Договору укладеного між СРСР і Польською Республікою від 15 лютого 1951 року №121 про обмін ділянками державних територій впродовж червня-жовтня були примусово виселені в Миколаївську, Одеську, Херсонську та Сталінську (теперішня Донецька) області. Ця акція стала останньою депортацією українців з Польщі в ланцюгу трьох попередніх 1944-1946 років, коли СРСР та РП “обмінювались населенням”, 1947 року при проведенні операції “Вісла”, 1948 року при демаркації державного кордону.

 

Чітко спланована депортаційна акція 1951 року враховувала інтереси радянського тоталітарного режиму, долі ж тисяч українських родин, виселених з прабатьківських земель, були жорстоко понівечені і майже півстоліття правда про ці події замовчувалась.

 

Лише на початку 90-х років століття, що минуло, уже в незалежній Україні, залунали виступи тих, хто пережив лихоліття, пов’язані з їх примусовим виселенням з території повоєнної Польщі. Активісти суспільно-культурних товариств “Надсяння”, “Лемківщина”, “Холмщина”, “Любачівщина”, які зорганізувались згодом в Об’єднання депортованих українців “Закерзоння” (голова В. Середа), направили свої зусилля на утвердження історичної правди про депортацію.

 

Згодом до цієї важливої справи долучилися депортовані в 1951 році українці, що поселились після примусового виселення на Львівщині в Миколаївському, Жидачівському, Городоцькому, Дрогобицькому, Старосамбірському районах та містах Трускавці і Новому Роздолі. Вони об’єднались в 1999 році в суспільно-культурне товариство “Устріки”. Створенню СКТ “Устріки” передувало ряд важливих подій, серед яких – серпнева 1997 року зустріч в місті Устріки Долішні, коли на подвір’ї церкви Пресвятої Богородиці під час святкування Храмового свята, на яке прибули колишні устрічани, зародилась ідея об’єднання людей, чия доля пов’язана з виселенням в 1951 році, в товариство. Саме тоді утворилася ініціативна група, до якої увійшли Стефанія Гаврилець (м. Устріки Долішні, Польща), Дмитро та Анна Лешега (м. Ходорів, Львівська область), Ірина Ковтун (м. Київ), Віктор Козоглодюк (м. Миколаїв, Львівська область), Богданна Лінг (м. Надвірна, Івано-Франківська обл. ), Марія Телепко (смт. Розділ, Львівська область), які й провели усю підготовчу роботу із створення товариства.

 

В наступному 1998 році 15 лютого в м. Миколаєві Львівської області відбулася, перша за 47 років після виселення, зустріч переселенців Західної Бойківщини з колишнього Нижньо-Устріцького, Хирівського та Стрілківського районів тодішньої Дрогобицької області. Учасники зворушливої зустрічі підтримали починання ініціативної групи щодо створення товариства, прийняли рішення про підготовку проекту Статуту товариства та необхідних документів для реєстрації.

 

Своєрідним епіграфом лютневої зустрічі, на яку прибули представники переселених родин з усіх куточків області, стали слова С. Пушика:

 

“Червонуваті зерна із калини

Кудись несе у дзьобі сивий птах,

Так землю, чорну землю України,

Розносять по усіх материках”.

 

28 червня 1998 року відбулася ще одна важлива подія – установчі збори з нагоди створення суспільно-культурного товариства, яке після обговорення було вирішено назвати “Устріки”. Учасниками зборів затверджено Статут товариства та підготовлено документи щодо його подальшої реєстрації.

 

З метою належного функціонування, реалізації статутних вимог товариства обрано його раду, до якої увійшли Віктор Козоглодюк (голова ради), Роман Махневич ( заступник голови ради), Йосип Милько, Марія Телепко, Оксана Косік – члени ради.

 

Розпорядженням голови Миколаївської районної державної адміністрації від 10. 12. 1999 року зареєстровано Статут суспільно-культурного товариства “Устріки”, до складу якого увійшли громадяни України, чия доля пов’язана із примусовим виселенням та члени їх родин.

 

Протягом 1997-1999 років на Львівщині, Івано-Франківщині, південних та східних областях України ініціативною групою була проведена значна робота із виявлення переселенських родин, їх реєстрації, згуртування навколо ідеї про необхідність утвердження правди про трагічні події, які їм довелося пережити і, накінець, об’єднання в громадські організації. Наслідком цієї роботи стало об’єднання примусово виселених українців, які проживають в м. Червонограді, в осередок суспільно-культурного товариства “Надсяння”, головою якого до 2010 року був уже покійний М. Дацько. На Івано-Франківщині, активісти-переселенці з м. Долини, Надвірної започаткували діяльність обласного товариства “Бойківщина” (голова правління Д. Петречко). В обласному Миколаєві питання переселення було підняте членами громадської організації “Наша доля”, яку очолив Василь Фляк – нащадок депортованих українців.

 

Саме ці громадські організації протягом останнього десятиліття направляють свою діяльність на виконання основних статутних завдань щодо:

- збереження і розвитку культурних надбань українців, чия доля пов’язана з примусовим переселенням, їх популяризація серед широких кіл громадськості;

- організації культурно-просвітницької діяльності, направленої на дослідження подій, пов’язаних з примусовим переселенням;

- сприяння у зборі матеріалів, пов’язаних із переселенням, з метою створення тематичних виставок, випуску науково-популярної друкованої продукції;

- організації науково-практичних конференцій, фестивалів, зустрічей, виступів творчих колективів;

- налагодження систематичних зв’язків з українцями, проживаючими у Польщі та організації відвідин членами товариства населених пунктів, звідки були виселені в ході депортації.

 

Серед важливих подій у житті переселенців були і перші організовані поїздки в 1998 році членів товариства до Устрік-Долішніх, під час яких налагодилась співпраця з устріцьким осередком Об”єднання українців у Польщі. При допомозі активістів осередку – Стефанії Гаврилець, Івана Федецького, Ольги Сенцьо вдалося організувати щорічні відвідини 28 серпня і 1 листопада рідних місць. Велику допомогу в організації перетину українсько-польського кордону в районі пропускного пункту “Смільниця-Коростенко” надали Старосамбірська районна рада в особі її голови Володимира Горбового та голови Старявської сільської ради цього прикордонного району – Івана Худьо.

 

Особливу активність проявили колишні переселенці з Нижньо-Устріцького району в 2001 році, коли було організовано ряд заходів, приурочених 50-річчю примусового виселення. Серед найбільш значущих подій - липнева 2001 року зустріч переселенців Львівщини, Івано-Франківщини. Тернопільщини, Миколаївщини, Одещини, Херсонщини у Львові за сприяння ради суспільно-культурного товариства “Надсяння”, асоційованим членом якого стало товариство “Устріки”.

 

Учасники зустрічі прийняли рішення щодо об’єднання зусиль у вирішенні питань, пов’язаних із встановленням для переселенців статусу учасників війни, організації спрощеного порядку перетину кордону з метою відвідин рідних місць, проведення спільних заходів із Об’єднанням українців у Польщі.

 

Наприкінці серпня радою СКТ “Устріки” організовано поїздку більш як пів тисячі переселенців до міста Устріки Долішні та сіл, з яких були примусово виселені тисячі українців. Тоді ж була започатковано проведення “Бойківської ватри” в Устріках Долішніх, яка стала традиційною і запалюється наприкінці серпня щорічно збираючи у Карпатських Бескидах вигнанців цього краю та членів їх родин, які приїжджають відвідати рідну землю, вклонитись порогам батьківських осель, віддати шану могилам предків, помолитись в осиротілих церквах.

 

“Бойківська ватра” впродовж десяти останніх років кілька разів запалювалась в Устріках Долішніх, Чорній, Рябому, кожен рік розширюючись завдяки участі нових і нових учасників. Відвідуючи рідні місця, проводячи масові культурно-просвітницькі заходи, учасники поїздок організовують також роботу із підтримки українських громад у Польщі, збору документів про переселенські родини, впорядкування могил предків, встановлення пам’ятних хрестів на цвинтарях.

 

При проведенні заходів з відзначення 50-річчя переселення неодноразово наголошувалось, що тема останньої депортації залишається недослідженою, зовсім мало зібрано спогадів очевидців цих подій, архівні документи не вивчаються. Станом на 2001 рік тематика примусового переселення 1951 року знайшла висвітлення лише в дослідженнях Василя Моця, багаторічного директора Львівського оперного театру, який видав книгу спогадів "Лодина", відобразивши життя і боротьбу односельчан-мешканців страждального Карпатського регіону та Олексія Юристовського –професора, доктора філософії Львівського національного лісотехнічного університету, який підготував серію статей під назвою “Ланка депортаційного ланцюга”, в яких висвітлив найболючіші сторінки життя переселенських родин устріцького краю, взагалі, та села Коростенко, зокрема, звідки в двохрічному віці був виселений.

 

В останнє десятиліття дещо змінилася ситуація щодо висвітлення усіх подій . Вагомим доробком з цієї тематики стали праці Наталі Кляшторної, з-під пера котрої в 2006 році вийшла книга "Акція-51. Останні свідки", яка базується на свідченнях очевидців, архівних матеріалах, газетних публікаціях. В 2009 році появилася її чергова книга “Акція-51. Книга пам’яті” - продовження хроніки виселення українців з західних етнічних земель .

 

Всім примусово переселеним краянам присвятив свої книги “Маринове” та “Остання депортація” Іван Ніточно –директор Державного архіву Одеської області, який в двохрічному віці з батьками, як і сотні інших родин, був виселений із села Устянове Нижньо-Устріцького району в с. Маринове Березівського району Одеської області. Як стверджує автор у передмові до своєї книги, він намагався на прикладі переселенців, в основному жителів села Маринового Березівського району Одеської області, показати не лише трагедію самого переселення, а й мужність і витримку переселених.

 

Вагомим доробком у дослідженні долі примусово виселених українців з села Чорна Нижньо-Устріцького району стала книга Дарії Петречко “Втрачені українські села. Чорна“ в післямові до якої відмічено, що розповіді очевидців переселення і коментарі тісно переплетені з документами, архівними та історичними матеріалами, з уривками або цілими публікаціями українських газет, розповідали про бойківський край взагалі і конкретно про життя, побут чорнян. Автор книги, яку в дев’ятирічному віці не оминула переселенська доля, розуміючи, що тема депортації потребує всебічного висвітлення, закликає дослідників та істориків молодшого покоління продовжити розпочату роботу і повніше описати минувшину втрачених українських сіл.

 

Все менше і менше залишається живих свідків останньої депортації. Тому серед першочергових завдань суспільно-культурних товариств є робота із запису спогадів про переселення та їх публікація, збору фотоматеріалів, предметів побуту, щоденного вжитку з метою створення музейних кімнат, пересувних виставок.

 

В 2009 році членами суспільно-культурного товариства “Устріки” з нагоди 10-ліття своєї діяльності проведено в м. Миколаєві Львівської області науково-практичну конференцію, в якій прийняли участь представники всіх осередків товариства, а також Червоноградського осередку СКТ ”Надсяння”, Івано-Франківського обласного товариства “Бойківщина”, Надвірнянського осередку СКТ ”Лемківщина”. Серед почесних гостей конференції Володимир Середа – голова Об’єднання депортованих українців “Закерзоння”, голова СКТ «Надсяння», Олексій Юристовський – професор, доктор філософії Львівського національного лісотехнічного університету, Володимир Бадяк – професор Львівської національної академії мистецтв, Василь Моцьо – автор книги спогадів “Лодина”.

 

Учасники конференції, підсумувавши досягнуте, відмітили, що спільними зусиллями вдалося розвіяно міф про нібито добровільне переселення мешканців Західної Бойківщини в південні та східні області, вдалося одержати статус учасників війни всім, хто переселявся у 1951 році, налагоджено зв’язки з переселенцями Миколаївської, Одеської, Херсонської, Донецької областей, які впродовж усіх років були оазами українства, носіями самобутньої культури, осередками релігійного життя.

 

Учасників ювілейної науково-практичної конференції вітали піснями та віршами молоді самодіяльні аматори сцени – діти та внуки переселенців – Марія Гев, Марта Плішило, Остап Грицко, Ярослав Баран, Анатолій Дайнаускас, Оленка Філь, а також народний ансамбль “Берездівчанка”, основу якого становлять переселенці з-під Перемишля. Серед виконаних творів найбільше до душі припали пісня “Рідні Бескиди”, (слова В. Козоглодюка, музика А. Грицка), що стала своєрідним гімном переселенців та поетичні рядки Юлії Цар :

 

“Як ми назавжди виїжджали,

Нам плакало небо услід,

А потяг невпинно мчав далі,

Все далі, все далі на схід.

І плакало серце з печалі,

Лишивши тут частку життя.

Все далі, все далі, все далі –

Назад не було вороття…

 

2011 рік розпочався цікавими заходами, приуроченими 60 річчю примусового переселення. Так у травні в с. Маринове Одеської області колишні мешканці с. Устянове Нижньо-Устріцького району, зорганізовані Іваном Ніточко – уродженцем цього села, встановили пам’ятний знак, на якому з південного боку викарбовані слова :“Встановлено в пам’ять примусово переселених у 1951 році українців з території Польщі с. Устянове Нижньо-Устріцького району”, з північного боку викарбовано 159 прізвищ глав переселених сімей. Основна споруда пам’ятного знаку збудована із 159 гранітних брил, які підтверджують міцність сімей, і розміщена вона на символічному залізничному полотні, на якому поверненню на захід перешкоджає залізничний тупик.

 

В липні пройде науково-практична конференція у Львові при сприянні СКТ “Надсяння”. В серпні організовується проведення чергової “Бойківської ватри” в Устріках Долішніх. На початку вересня заплановано встановлення пам’ятного знаку переселенню в с. Червонознам’янка Іванівського району на Одещині. А в жовтні в Городку Львівської області пройде Х Міжрегіональний фестиваль – конкурс “Пісні незабутого краю”, який проводиться з метою виявлення і підтримки талановитих виконавців, популяризації, пошуку і відродження творів українського музичного мистецтва “Закерзоння”. Активну участь у ньому приймають представники усіх суспільно-культурних товариств.

 

Аналізуючи події 60–річної давності, згадуються слова ровесниці останньої депортації Лілії Онишко :

 

“Життя країни – це історія,

Її кордони – то вже географія,

Коли міняється країни територія,

Міняється в людини біографія”.

 

Тож пам’ятаймо про події переселення, відкриваймо сторінки пережитого, бережімо нашу історію.

Акція пересилювання лемків (автор: Книш Зиновій)

опубліковано 16 черв. 2013 р., 10:22 Степан Гринчишин   [ оновлено 27 черв. 2013 р., 09:20 ]

Книга «Перед походом на схід. ІІ частина»

Рух людей через границю ввесь час ішов зо сходу на захід, з Галичини до Генерал-губернаторства. ОУН чинно помагала людям не тільки організуючи переходи з обидвох сторін, але й порадами на дальшу дорогу і при поселенні вже на нових місцях. Не була це одинока проблема в тому рухові людности. Бо майже в той самий час станула ОУН перед новим завданням: як спинити масовий відплив лемків під большевиків. Коли встановлено демаркаційну лінію поміж СССР і Генерал-губернаторством, Молотов і Ріббентроп заключили водночас пакт про виміну населення. З німецького боку могли їхати до СССР особи московської, української та білоруської національности, а з большевицького – особи німецького походження. Тут постала небезпека, що збаламучені московською пропагандою лемки покинуть землю своїх прадідів, що її тисячу літ боронили для українського народу. Це могло вийти на добро тільки полякам, бо ту порожнечу з часом залив би польський елемент. А на ближчу мету це була загибіль десятків тисяч легковірних лемків, що пішли б на леп масних большевицьких слів.

 

Боротися з тим мусіли всі свідомі українці, але головний тягар акції впав на плечі ОУН. Вложила вона в неї багато роботи, заанґажувала до того свій апарат на місцях, почесно виконала своє завдання і заслужилася перед українським народом.

 

Про те найкраще переконаємося з оповідань тих членів ОУН, що брали участь в акції. Перший розказує Петро Іванович (живе в Канаді, має родину в Україні та виступає тут під прибраним назвищем), що діяв у районі Сянока.

 

«В місяці жовтні 1939 року замешкав я в Кракові. В той час українське життя там було ще слабе, не наплило ще багато українців до Кракова. Подавшися в управі міста за бувшого польського старшину, вдалося мені дістати з мешканевого відділу просторе мешкання при вулиці Звіринецькій, мабуть число 16, точно вже не пригадую.

 

Тоді діяв уже в Кракові полковник Сушко, він мав свою канцелярію при вул. Зеленій ч. 26/1 двері ч. 3. Само собою, як тільки приїхав я до Кракова, зголосився в нього і залишив свою адресу. За кілька днів прийшов до мене післанець від полковника Сушка – негайно треба мені там зголоситися, справа важна. Іду зараз, і сам я цікавий, що це може бути за справа, що аж післанця по мене присилають.

 

Моє побачення з полк. Сушком було дуже коротке – в ждальні до нього юрбилися люди гурмою – кожен, хто приїжджав тоді до Кракова, вступав до полк. Сушка і завертав йому голову своїми особистими клопотами, полк. Сушко на той час був неначе українським консулем у Кракові. Сказано мені: нікуди з Кракова не виїжджати, не зв'язуватися ніякою працею, якнайбільше перебувати в хаті, щоб можна мене хутко достати. Бо я призначений в нашій Організації до одної справи, що для нас має не абияке значення, про неї ближче довідаюся, аж прийде на те час. Зрозумів? Зрозумів! То гаразд і до побачення!

 

Ще й не розташувався я в новому помешканні, як слід, а вже знову прибігає вістовий: негайно до полк. Сушка. Тепер довідуюся докладніше про моє призначення.

 

Саме прийшов час на виконання деяких постанов пакту – Молотова-Ріббентропа. Спільна німецько-большевицька гранична комісія витичила остаточно лінію, куди має йти нова границя, а незабаром почнуть працювати переселенчі комісії: німецька по большевицькій і большевицька по німецькій стороні. Завданням тих комісій – підготовити виміну населення. З большевицького боку сюди мають прийти німці й поляки, а звідси туди йтимуть москалі, українці й білоруси.

 

Німці звернулися з проханням дати їм перекладників для зв'язку з большевицькими комісіями в Генерал-губернаторстві. Це для нас дуже на руку. У нашому інтересі лежить, щоб автохтонне українське населення на захід від Сяну й Буга не залишало своєї прадідної землі. Перекладачі мусять – попри свою офіційну роботу так маневрувати, щоб утруднювати переселення. Ніяких інструкцій не дістануть, бо й невідомо ще, що можна б сказати. Раз підуть вони на місця – стратять регулярний організаційний зв'язок догори, хіба будуть ним користуватися на низах. Нізащо в світі не вільно нам прозрадитися з нашою ролею і з нашими організаційними завданнями. Якби хтось ляпав за багато язиком – Організація від нього відречеться. Ми здані на власний хист і власний промисел, мусимо пам'ятати, що відповідальність наша велика, будемо рятувати те, чого не зміг знищити тисячолітній тиск поляків на схід.

 

Стискаю руку полковника, стукаю закаблуками і лишаю місце другому. Є нас біля п'ятнадцяти, пізнаю знайомих інж. Федька Яцуру і д-ра Якова Маковецького, кожен окремо дістає ще останні вказівки і прощаємось з полковником. Коли побачимося? Невідомо. Приблизно наше завдання на лінії від Варшави по Карпати має тривати три місяці, але треба рахуватися з можливістю, що акція продовжиться, в зимі люди нерадо рухаються з місця, комунікація тяжка.

 

На нас жде німецький старшина, веде нас до якоїсь німецької станиці, там нам виписують документи, маємо зголоситися по них завтра. Прошу, щоб на документах виписали моє правдиве назвище, але щоб зазначено, що по національности я словінець і народився в Любляні.

 

Прощаюся з дружиною, на швидку руку збираю трохи речей, що попаде, і на другий день дістаю документи та їду до Сянока. Маю працювати на відтинку Сянік – Тісна, але наше запілля йде аж по Коросно і Горлиці.

 

Ані німецької ані большевицької комісій у Сяноці ще не було, довелося мені ждати. Німці приїхали зараз на другий день, була це мішана поліційно-військова комісія, прибула сюди просто з Берліна. А большевиків далі нема. Телефонують до Кракова і звідти приходить вістка, що большевицька комісія в дорозі, тільки що її не видно.

 

Десь за два дні приїхали до міста якісь гульвіси і шукають за нами. Кажуть, це вже комісія большевиків нарешті з'явилася. Дивляться на них німці і не хочуть повірити, що це їхні союзники – одяги на них пом'яті, один виглядає, якби стягнув плащ з молодшого, а другий неначе в штанях зо старшого брата. Та невже ж таких людей посилали б большевики, як представників своєї держави, що мали б заохочувати до себе лемків? Тяжко мені в те повірити. Я знав, як і багато нас в Західній Україні, що в СССР біда, що там усе йде на гармати й танки і не стає на штани й чоботи, але щоб офіційну свою місію пускати в світ, як купу голодранців – це не могло мені поміститися в голові. Неодмінно щось криється за тим, бо нічого большевики не роблять без цілі.

 

Недовірливі німці кажуть собі показати документи. Що ж, документи в порядку, всі потверджені губернатором у Кракові. В супроводі німецького старшини веду їх до полковника, якому підлягає наш відтинок праці. Цей теж зачудований і йому не йде в голову, щоб цих чотирнадцять неначе собаці з горла вийнятих чоловіків, це була переселенча місія союзників. Якось прихапцем відбулася церемонія познайомлення, виглядало, наче б німці мерщій хотіли збутися з очей тої кумпанії. Призначено їм будинок у місті, там вони зараз вивісили червоний прапор і прибили свою таблицю.

 

Фактично я був приділений до німецької комісії і мав стояти до диспозиції її членів, як перекладач, або, як вони це називали і як ця назва в часі війни скрізь прийнялася, як дольмечер. Але мені кортіло приглянутися большевикам і я ввесь час вертівся біля них. Були це майже самі москалі, ні одного українця між ними не вдалося мені відкрити, можливо, що були, але притаїлася. Трохи дивно, бо як це так, що йдуть агітувати українців до переселення в Україну і висилають до них самих москалів? Було теж кілька жидів і швидко завважив я, що вони не тільки розуміли, але й дуже добре говорили по-німецьки, одначе прикидалися незнайками.

 

До мене відносилися назагал привітно, але за тією привітністю відчувалася якась підозрілість. З одним членом, їхньої місії – він там мав якесь зовсім маленьке місце – познайомився я ближче і здобув собі його довір'я, чим, якщо вгадаєте? Купив йому за безцінь "часи" і він на радощах остеріг мене, щоб мався я на обережності в розмовах і не пускав зайвого слова.

 

Всі назвища позабував я, геть до чиста повилітали з голови. Пам'ятаю тільки, що шефом над усіма ними був генерал Єґоров. Він десь жив по другому боці, час до часу налітав, як шуліка, лаявся і кричав і знову зникав.

 

Большевики ходили в цивільних одягах, не бачив я в них зброї, можливо, що мали, але добре сховану. Без зброї і в цивільному ходив і я, тільки німці носили однострої.

 

Що вони робили, як були самі, лихий їх знає, але коли тільки я приходив до них – а старався я заходити частенько – ніколи не застав їх за працею. Може працювали вночі, кажуть, такий большевицький звичай, від Сталіна і від НКВД перейняли. Найчастіше грали в доміно, ніяк не хотіли намовитися на "очко", я мав враження, що їм службою заборонили грати в карти.

 

Вельми цікаві були большевики і про мене щось довідатися. Звідки я? Яким чином по-українськи вмію і навіть з-московської дещо закидаю? Яким способом дістався за перекладника? А все те принагідно, в балачках, щоб не виглядало на допити й не будило обережности. За словінця подався я навмисне, думаючи, що перед українцем будуть більше мовчати, а супроти іншого слов'янина легше їм розв'яжуться язики. Звідки я? Звісне діло – зо Словенії, адже в моїх документах це виразно написане. А говорити навчився я ще за Першої світової війни, на господарстві в мойого батька працювали полонені з України, від них мови трохи захопив, от тільки жалію, що не вмію читати й писати по-українськи.

 

Большевики заглядають у мапу, не довіряють моїм словам, бісові сини. Виходить, що місце мойого народження, недалеко від Любляни, тепер під італійським володінням. Якесь таке місце вибрали для мене німці в Кракові. Чому ж я на німецькій службі? Вияснюю, що студіюю у вищій торговельно-адміністраційній школі в Німеччині. Кожний студент обов'язаний відбути шестимісячну практику. Саме вибухла війна, мені запропоновано цю працю і я радо погодився, цікавий ближче познайомитися зо східними слов'янами.

 

Повірили вони, чи ні, – але більше мене вже про те не розпитували.

 

Довгенько нікуди ми не виїжджали. Укладалися якісь пляни, були конференції, заготовлялися пропаґандивні чи радше інформаційні матеріяли, з німецького боку йшла переписка до сільських громад. Але прийшов час, щоб їхати, і на перший вогонь вибрали містечко Тісну. З Сянока туди не дуже то далеко, а коли автом – то наче рукою подати. Та ми не спішилися, поволі розглядалися по околиці. Я сидів по середині – з одного боку два большевики, з другого німець – щоб зручніше було перекладати. Але нічого й перекладати, розмова якось не йде, німець увесь час мовчить.

 

В'їжджаємо до Тісни, це ніби містечко й ніби село, розкинулося в мальовничій долині. Переїжджаємо попри читальню "Просвіти" – на щоглі повіває жовто-блакитний прапор. Питаюся большевика, що це.

– Єто флаг петлюровскіх бандітов, – рубає большевик.

 

Вдаю турка й питаюся далі, хто це ті "петлюрівські бандити".

– Це бандити, що з ними Петлюра воював проти совєтської влади.

– Якось не чув. У нас, у Словенії, багато говорили, що проти Совєтів боролися генерали Денікін і Врангель, а от про Петлюру не чував.

– Це одна й така сама зволоч, тільки що Денікіна підпомагали французи, а за Петлюрою стояли поляки.

– Ну, справді негарно – викидую – коли русский до поляків іде.

– Петлюра не русскій, Петлюра — українець.

– Та хіба ж це не все одне?

– Прошу вияснити, яка ж властиво різниця між русскими й українцями.

– На чорта тобі воно здалося, ти й так того не зрозумієш.

 

Які б там не були різниці між східніми москалями й західніми німцями, та одне в них завжди бачив я спільне: тільки в село – перші кроки до корчми. Не шукали далеко, ресторанчик під рукою. Німець відразу розвалився за столом і від тої хвилі все його комплектно перестало інтересувати, коби тільки швидко подали тарілки і щоб пляшки й чарки з нього не зникали.

 

Але в мене діло. Випрошуюся на часок і біжу до станиці української поліції. До Тісни виїхали ми несподівано, я не встиг навіть довідатися, хто там комендантом поліції, і подбати про рекомендацію до нього. Час у мене короткий, не можу запускатися в довші пояснювання.

 

– Друже, я перекладчик при переселенчій комісії. Називаюся Петро Іванович, був членом УВО, можете про мене телефонічно розвідатися в Сяноці. Большевики приїхали намовляти людей до Совдепії. Не сміємо до того допустити. Зокрема за всяку ціну мусимо боронити закарпатців, що не мають підстави на побут у Генерал-губернаторстві, їх усіх негайно треба остерегти. Треба вживати всіх засобів, щоб населення не йшло реєструватися в комісію. Часу в мене дуже обмаль, я вже мушу бігти назад, щоб не будити підозріння. А ви робіть – як вам каже сумління.

 

Комендант мовчить, але слухає уважно. Здається мені, на мить сповнився сумнівом – боїться провокації. Та обіцює зробити все, що в його силі.

 

Тим часом у ресторані бешкет. За прилавком обслуговували гостей два молоді хлопці-українці, пізнали москалів по мові, довідалися, хто вони, і відмовилися від обслуги. Німцеві кладуть на стіл, чого хоче, а большевикам – дулю. Ті до німця, та що йому, він радий, що йому подали. В цьому моменті вбігаю до ресторану, большевики жаліються мені і грозять господареві. Це був якийсь літній уже чоловік, як виявилося, служив в українській армії.

– Хлопці, – кажу – не робіть дурниць і принесіть большевиквм жерти. Що швидше заллють собі пельку, то й для нас краще.

– Смоли гарячої йому! Щоб я не дождав – большевика годувати! Досить наших голодом виморили, ще й сюди їх занесло!

– Тим його не проженеш. А так – нап'ється, то и спати піде, замість людей агітувати.

 

Набурмосені хлопці не слухають. Переконав я старого, здається їхнього батька, і нарешті принесено їсти й большевикам.

 

А німчисько їсть, аж за вухами тріщить. Не жде на товариство, їсть, аж похекує. Ввесь світ для нього зосереджений тепер у тій мисці, звідки запашно парує отакетний кусень свинини в капусті І

– Я, я. Ґут, ґут. Ербзензуппе унд швайнфляйш? Зер ґут! Унд бір дацу. Авсґецайхнет! (Так, так. Добре, добре! Горохова зупа зо свининою? Дуже добре! І пиво до того. Знаменито!)

 

Їли й запивали, попивали й закусювали, не вчулися, як і звечеріло. Куди вже там до роботи сьогодні! Адже й завтра день!

 

Поки комісія їсть – наша поліція не дармує. Коли ми на другий день зачали своє "урядування" в приміщенні громадського уряду, довго прийшлося ждати, заки перший дядько показався. Та й то ще швидше пішов, як прийшов. І знову пустка, і знову жди. Одна й розрада, Що до ресторану недалеко.

 

Два дні ось так сиділи ми в Тісній і за цей час зголосилося всього кілька людей. Та й то так, що чоловік їде, а жінка лишається, або навпаки, а таких большевики не заносили в папері, вони брали цілі родини. Страшенне були тим здивовані, їм здавалося, що народ так і попре до них, ніякої агітації розводити не треба, а тут ні собака в двір не забіжить. Дуже це їм не в смак, в поганому настрої верталися до Сянока. Що скажуть начальству?

 

Тільки німець задоволений. І швайнфляйш був, і курка найшлася, та й пива не бракувало. Що за чудова країна, тут би й вік прожити!

 

Їдемо назад, большевики насуплені, до розмови не пруться. Потішаю їх, що другим разом піде краще, наші люди повільні, добре їх треба розгойдати. Повеселішали.

 

Говоримо про війну. Дивна якась ця війна, фронт стоїть, ані з одного ані з другого боку не стріляють.

 

Німець боїться Заходу, вже раз достав по штанях. От якби ви йому допомогли! Шапками накрили б англічан! Та що з вас за союзники, що німцеві не помагаєте? Для большевиків це – масло.

– Да, да. Ого, ми б їм дали! Але наразі не потрібно, в нас умова така, що ми німцям харчами й сировиною помагаємо, нафту постачаємо.

 

Від тоді виїздили ми на села часто, майже кожного дня. У горах страшенна нужда, тугим зашморгом здавили лемка злидні, їхав він колись "до Прус", емігрував потім до Америки, чому б і до руських не поїхати, кажуть, край там багатий. Не трудно большевикам агітувати. Але, на превелике диво, якось не видно наслідків тої агітації, людей голосилося то більше то менше, але аж ніяк не можна було рахувати на масові виїзди.

 

Я був у дуже дурному положенні. Безпосередньо відмовляти людей і незручно – бо не повірять, бачуть же ж мене кожного дня при комісії і не дуже визнаються, хто там член, а хто тільки перекладч – і небезпечно, бо проговоряться з простосердя. Треба йти крутими стежками. За цей час я вже половив багато зв'язків з місцевими українськими патріотами, а найбільше з членами ОУН і при їхній помочі паралізували ми большевицьку акцію, як могли й уміли.

 

По кількох тижнях цієї агітації визначено реченець першого від'їзду до СССР на день 22 січня 1940 року, на саме Свято Соборности, з залізничної станиці в Сяноці. Німці заготовили довжелезний поїзд з особових вагонів, на кінці декілька товарних на тяжчі речі, хоч не дозволено забирати з собою нічого такого, що не вміщається в звичайні клунки. Та й нічого забирати бідному лемкові, всю свою мізероту на плечі міг узяти. Поїзд мав дійти тільки до Ліська по большевицькій стороні і там ждали на переселенців уже большевицькі вагони.

 

Ідемо на станцію, німці ще раз перевіряють, чи все в порядку. Все готове. Льокомотива під парою, вагони чисто підметені, залізничний персонал на поготів'ї. Але не видно щось ні возів, ні людей. Постояли до полудня – ні людського духу. Що за біс? Большевики скаженіють, а німці підсміхуються, їм це на руку, навіщо робочу силу до москаля висилати, коли й тут її потрібно.

 

Потішаю большевиків, що люди напевно через сильні морози не приїхали. Сніги того року випали по пояс, а мороз тиснув, що аж віддих замерзав, і собаку жалко б надвір виганяти.

 

Большевики домагаються їхати до найближчого села для провірки, чому не прийшли зголошені люди. Їдемо. В громадському уряді кажуть москалі кликати тих, що зголосилися до виїзду. Люди приходять, допитують їх одинцем. Шепчу німцеві, що це має бути комісія мішана, а не тільки большевицька, і що не можна дозволити самим тільки большевикам розпитувати людей, мушу це також і я робити, в імені німецької частини місії.

– Так, так, – каже німець – і ми теж будемо питатися, скажіть це тим "руссам".

 

Помимо лютости большевиків я почав умішуватися в допити, щоб піддати духа застрашеним людям. Оказується, якісь молоді люди їздили скрізь по селах і повідомляли,що транспорти відходять не 22 тільки 25 січня, що дату змінено через великі морози, які наче б то мають попустити за кілька днів.

 

Зайво казати, хто це ті "молоді люди". Це націоналісти, я про те знаю, але ані німці ані большевики не мали поняття, яка це сила діє.

 

Все ж таки большевики підняли бучу. Жадали слідства, притягнення винних до відповідальности. Навіть до своєї амбасади в Берліні телефонували, що нема помочі від німців, що німці дозволяють "петлюровцам" швендятися по терені і відмовляти людей від виїзду.

 

А три дні пізніше, на 25 січня, з'їхалося багато народу з подальших околиць. Одні – щоб виїжджати, другі – щоб їх прощати. Поїзду вже не було, німцям треба вагонів, от вони й розібрали поїзд. Большевики ввихаються по станції, вияснюють людям помилку, обіцюють швидко другий транспорт. А люди кленуть такі порядки, що через них стільки світа на морозі даремно їхали...

 

Визначено другий транспорт на 8 лютого. ОУН розіслала кур'єрів по горах – виїзд тим разом приспішено на 5 лютого, щоб не здержувати людей так довго. Дехто повірив, дехто ні, але на 5 лютого чималенько народу приїхало на станцію і знову надаремно. Ані назад вертатися, ані тут до восьмого ждати ... Большевики хочуть, щоб їм дати бодай кілька вагонів, відставити людей до Ліска.

 

– Ферботен! (Заборонено!) Не можна давати вагонів ані скоріше, ані пізніше, все мусить бути на свій час. Орднунґ мус зайні (Мусить бути порядок!)

 

Жалко глядіти на людей, як мучаться на морозі. Є й малі діти. Але вимагає того наш національний інтерес, щоб вони тут осталися, хоч не можуть вони того розуміти. Нема де подітися в місті, вертаються люди. А сьомого лютого знову таємничі післанці шугають по горах і пересувають виїзд на 10 лютого. Суматоха, що годі описати! З більших сіл телефонують, з дальших висилають гінців, щоб упевнитися нарешті, що за лихо з тим виїздом. Декому це так набридло, що казав себе скреслити з лісти переселенців – мають уже досить тої забави.

 

І знову не поїхали ані 8 – бо всього кілька родин з'явилося, – ані 10 – бо не було поїзду. Большевики люті, що й не підступай до них. Німці до того часу байдужі, але тепер самі зацікавилися, хто за тим стоїть. Бо хоч і добре, що не їдуть люди до большевиків, але недобре, що не слухаються німців. Підозрівають, чи я чогось не знаю. Відпекуюся, стараюся обернути справу на сміх з большевиків.

 

Морози не попускають, може й тому покищо покинули думку про транспорти, рішили виждати початку березня, коли потепліє.

 

Коли заповіджено наново транспорт на перші дні березня, большевики взялися за іншу тактику: розділили членів своєї комісії на кілька сіл і самі пильнували виїзду. Людей з'їхалося не багато, але настільки, що німці згодилися пустити поїзд. Завантажилися люди швидко, не багато там мали своєї мізерії, зараз буде рушати поїзд.

 

Ходжу по станції, побалакую з людьми. Підходить до мене німець.

– Для нас ось окремий вагон. Ми їдемо з транспортом до Ліська, а ви з нами, ви теж належите до нашої комісії.

– Нікуди я не їду, вибачайте, але моя служба з цього боку і вона кінчається з хвилею, коли рушить поїзд.

 

Ніде правди діти, трохи бігають мурашки за спиною, та навіщо говорити про те німцеві? Та він щось прочуває.

– Нема чого лякатися, ви ж громадянин невтральної держави і стоїте тут під німецькою опікою.

А й справді, чому б не поїхати і не побачити, що будуть робити большевики з нашими людьми? Давайте, поїдемо!

 

Поволі їде поїзд, задихується, неначе пручається, не спішно йому туди, "на другий бік". З вагонів чути стрілецькі пісні. Дивної. Їде елемент національно найменше свідомий, а стрілецьку пісню співає. Ось з другого вагона відповідають жіночі голоси – жінок і дівчат відлучили, посадили в інші вагони ...

 

Переїжджаємо через міст. Серединою моста йде засік з колючого дроту, біля нього стійкові енкаведисти з наїженими багнетами, розсувають засік і пропускають поїзд. На німців це робить дивне враження, з їхнього боку границі бережуть мало.

 

Нарешті заїжджаємо на станцію. Нараз – пісня стихла. Чути крики: "Вигружайсь!" Відчиняються двері від нашого вагону, кажуть і нам висідати. Але коли хочемо підійти до гурту поворотців – не пускають, "вам тут уже нема діла", кажуть. Завели нас під ескортою до малого бараку, поставили двох стійкових при дверях, тут ми мусіли переждати, заки відправлять переселенців далі. Бачу, німці почуваються дуже пригноблююче. А мені кортить подивитися, що діється надворі, вікна нашого бараку виходили на інший бік. Кажу стійковому, що хочу вийти за потребою.

– Нєльзя! – і зачинив мені двері перед носом.

 

Намовляю німецького майора, щоб він спробував, самому мені не дуже хочеться вчиняти веремію. Почали ми гримати в двері, та все одне стійкові нас не пустили, доки не прийшов якийсь старшина з НКВД і не казав нас відвести по черзі під штиками до потребника.

 

Швидко кидаю очима сюди й туди, бачу, людей вантажать у товарні вагони, брудні й засніжені. Якась жінка заливається слізьми, біля неї двоє дітей. Її чомусь до вагону не саджають, тримають осторонь. Нема гамору й метушні, в повітрі віє сумом, чути тільки команду енкаведистів.

 

Завантажили людей і тоді полагодили формальності перебрання транспорту від німецької комісії, тривало це дуже коротко. А на кінець загадали погостити німців. Внесли дві пачки до бараку – замість столів – наклали на них кільканадцять оселедців і "пожалуста", без хліба навіть. Опісля взяли звідкись доморобного вина, та ні одного ні другого німці не прийняли – хутенько назад до нашого вагону. Ось і та жінка з двома дітьми, що так плакала. Вияснюється, що це жидівка, вона хотіла втекти від німців і замішалася в транспорт, большевики її не прийняли.

 

Їдемо мовчки, кожен думає про цей свій короткий досвід з відправи першого транспорту, а коли вже минули міст на Сяні, відотхнув я з полегшою.

– Що й казати, гарних маєте союзників, – шпиляю німців, – і прийняли гарно й погостили добре.

– А щоб їм біс, тим союзникам! Добре, що скінчили швидко. Їдете з нами другий раз за тиждень?

– Ні, спасибі, вже їдьте самі.

– І ми теж більше не поїдемо, досить з нас цього одного разу.

 

Большевики вернулися з нами і підготовляли дальші транспорти, та не йшло діло ніяк. Німецькі члени комісії зовсім перестали цікавитися цією справою і я мав більше часу. І не дармував. Стрічався зо свідомими українцями в місті й околиці, контактувався з організаційними зв'язковими на місцях і передавав їм ті відомості, що дійшли до мене. З нашого боку йшла шалена протиакція, хоч, як показалося, ми перебільшували, принаймні в наших околицях. Лемко в своїй масі твердо тримався прадідівської землі і зрушити його з неї нелегко.

 

Використовував я всяку нагоду, щоб побувати з большевиками, чи не розвідаюся про щось. Одного разу стрінула мене немила пригода. В кімнату влітає якийсь тип у цивільному і брутально накинувся на мене з лайкою, що годі тут повторити. Вимахуючи наганом мені попід ніс, кричав, що я не роблю своєї роботи як слід, що не обійдеться мені так на сухо і т. д. Питаються, хто він і яким правом сипле мені тут погрози? Я тут у службовому ділі зайшов, а позатим я італійський громадянин і йому до мене зась І тип замовк, вирячив очі на мене і тріснув дверми до другої кімнати. Дивлюся, большевики виструнчилися, пополотніли.

– Це Єґоров, – шепчуть, – він узяв вас за одного з наших.

 

Зовсім не підлестило це мені бути взятим за одного з тих гольтіпак.

– Ну, – гадаю собі, – оце ваш Єґоров? Він живцем подібний на того жида, що скуповував клоччя в нашому селі.

 

На большевиків напав жах, ніколи не сподівався я, що аж так бояться вони свого "начальника". Якось обійшлося тим разом тільки на крику.

 

Гірше було в Коросні. Там теж була комісія, п'ять чоловік, мабуть між ними два українці. Єґоров налетів несподівано ввечері, не застав їх у канцелярії, якраз тоді відбувалася українська забава в місті і большевики зайшли туди. З місця їх арештував і відправив до Перемишля. Казав мені мій знайомий большевик, що їх розстріляли. Я в те не дуже вірив, якось не виглядала мені їх провина аж така, щоб стріляти за неї, але самий факт, що один з большевиків про таку кару говорив, казав багато думати ...

 

Зближався кінець моєї праці, 15 березня мав я вернутися до Кракова. Якось раз зайшов я до бодьшевицького будинку і застав голову їхньої комісії самого за столом. Він заглибився в паперах і не чув, як я ввійшов у кімнату. Давай, налякаю його, думаю собі, підходжу тихцем, стаю навшпиньки і понад голову встигаю перечитати кільканадцять рядків якогось наказу. Довідуюся з нього, що большевики плянували вивезти на схід 1.200.000 людей.

 

Як же ж налякався большевик. Вже й не лаявся, просив тільки мовчати, нікому з німців про те не говорити, бо це тайна і велика біда стрінула б його, якби вийшло на яву що ця тайна висмикнулася якраз з його комісії. Хоч і казав я большевикам, що не знаю читати кирилицею, оказується, не вірили в це.

 

А від німців довідався я, що всіх людей виїхало не цілих одинадцять тисяч. Що ж, не завше мусить бути "по плану".

 

В половині березня попрощався я з обидвома комісіями і виїхав до Кракова. Здаю звіт полковникові Сушкові.

 

– Пане полковнику, як умів і як міг, так старався виконати наказ ОУН. Нехай говорить за мене німецький звіт про кількість переселених.

– Дякую вам, друже, в іменні нашої Організації дякую. Всі ви добре виконали свій обов'язок, хоч може й не всі здають собі справу з ваги вашої роботи"...

 

А тепер перенесемося на західні окраїни Лемківщини, в райони Новосандеччини й Криниччини. Цілий відділ ОУН у Криниці був відряджений до тієї акції, кількісно ще в тому часі досить слабий, але овіяний гарячим бажанням виконати своє завдання якнайкраще і твердий вірою в слушність справи. На перше місце акції в тих районах висунувся тодішній провідник Криниці, д-р Тома Лапичак, подаю понижче його звідомлення, так як він зголосив його до ОУН.

 

"Переселенча акція в Криниччині та в Новосандеччині почалася доволі швидко після того, як заключено пакт Молотова-Ріббентропа про визначення границь поміж Генерал-губернаторством і СССР. На наші околиці відкритий був переселенчий пункт у Новому Санчі і там почала діяти совєтська місія. Переселення мало опиратися на засаді добровільности – німці заборонили вести пропаганду за виїздом чи проти нього – лемко мусів заявитися добровільно, чи поїде на схід, чи залишиться на своїх прадідівських горах, де жив більш тисячі літ. Одначе совєтській місії дуже легко було обійти заборону агітації за виїздом: під претекстом інформації про виїзд, місце поселення, спосіб життя на новому місці вели вони дуже зручно пропаганду, роздавали інформаційну літературу та обіцювали лемкам золоті гори. Перед бідним і битим нуждою лемком розкривала вона чарівні картини розкішного життя, де доволі землі, багато худоби, легка, вигідна і добре платна праця в фабриках.

 

Не треба було довго ждати на наслідки тієї пропаганди. Лемків огорнула виїздова гарячка, одинцем і гуртами перли вони в місію реєструватися до виїзду, бува­ли випадки, що голосилися поголовно цілі села.

 

Наша Повітова Екзекутива ОУН сильно тим занепокоїлася. Протидіяти акції большевицької місії було дуже тяжко, не так через німецьку заборону пропаганди – хоч і вона в'язала руки та не дозволяла на явні виступи – як більше через недовірливість і підзорливість лемка. Десь на дні серця крилася в нас надія, що кінець-кінців таки переможе в лемка любов і прив'язання до тієї країни, що її сотні років боронив перед польським заливом і що її тільки під тиском крайньої нужди з жалем покидав, коли емігрував за море. Але на те покладатися не вистачало, тут треба було діяти і ми взялися за освідомчу працю, представити лемкам небезпеку виїзду до СССР.

 

Робота йшла дуже тяжко і тисячі разів огортала нас зневіра, та ми не піддавалися. Швидко переконалися ми, що наші успіхи дуже малі, майже ніякі. Лемко дивився на нас, як на зайдів-панів, були випадки, що хотіли нас бити під церквою чи під читальнею, коли промовляли ми до більшого числа людей. Уважали нас за німецьких агентів, що відмовляють від виїзду, щоб показати, що в СССР гірше, а в Німеччині ліпше людям живеться.

 

– Там живуть наші братове-руснаки, а тут лем поляки й німаки, – відповідали вони на наші переконування.

 

Як на те в тому часі не мали ми ще в Криниці ані доволі людей, що їх можна б кинути в акцію – там жили головно друзі, що приїхали до санаторіїв на відпочинок і лікування – і зовсім не було грошей. Якось раз приїхав до Криниці з Сянока наш друг Бак, що був пізніше обласним провідником на Лемківщину. Бувши незле як на тодішні відносини забезпечений грошима, бо мав у Сяноці якісь крамниці та дрібні промислові підприємства, він виложив гроші на те, щоб найняли санки та переїхатися по селах західньої Лемківщини. Не так то вже й легко зробити, але якось ми санки дістали. На лихо, говору лемківського не знав з нас ніхто, а через те дуже тяжко знайти до них підхід.

 

Найперше шукали ми по селах священиків та вчителів, щоб через них, як людей місцевих, обізнаних з відносинами і знайомих з людьми, легше дістатися до лемківської душі. Учителів майже не було, поляки пильно дбали про те, щоб скрізь насаджувати тільки національно польський елемент. А від священиків більшої допомоги теж годі сподіватися. Були щоправда дві впливові священичі родини Хиляків і Венгриновичів, що їхні члени з діда-прадіда жили на Лемківщині й вели духовну працю, на жаль вони майже від століття попали під москвофільський вплив і до нашої акції ставилися наскрізь вороже, ненавиділи все, що українське. Інші панотці, хоч і з душі раді були б щось зробити, а навіть тут і там через близьких собі людей і сусідів кинули своє слово – були стероризовані розпаленими фанатиками виїзду на схід, що грозили їм червоним півнем та убійством.

 

Так ішов час і хвиля від'їзду наближалася, за кілька тижнів мали вже йти перші транспорти. Деякі села попродали худобу та всі статки, що їх не могли взяти з собою до поїзду, нетерпляче ждали на виїзд.

 

Неждано забрів тоді до Криниці д-р Омелян Волинець. Він сам родом лемко, з околиць Сянока, і дуже болів над тим, що стільки його земляків зловилися на солодкий леп большевицької пропаганди. Він чудово знав лемків, їхні звичаї, психологію і розговірну мову, і коли я запропонував йому об'їхати зо мною села Криниччини й Новосандеччини, радо на те погодився. Часу вже мало, але ще два тижні об'їздили ми криницький повіт, від села, до села скликали людей на збори й мітинги, відбували приватні наради, говорили з зустрічними людьми по дорозі. Тепер доступ до лемків був легший, бо д-р Волинець говорив їхньою мовою і його вони вважали за свого. Показалося при тому, що більшість панотців та які ще там були українські вчителі заявилися проти виїзду, осмілівши нашою появою вони й від себе докидали тверезе слово.

 

Лемко – натура вперта і скрита, переломити недовір'я в нього не абияк тяжко. Тому ми радили не спішитися, а з кожного села вислати по одному чоловікові на розвідку і ждати від них вісток. Коли нове життя покажеться добре, тоді поїдуть усі, коли ж зле – буде час себе рятувати. Різно ставилися до нас: одні тільки кивали головами, інші казали, що вже запізно, бо худобу попродали, все таки найшлося багато розважніших, що казали, що "пани" зле не радять, може й справді краще наперед перевідати справу, а щойно потім рішитися.

 

Тепер почалися спори між самими лемками: одні були за негайним виїздом, бо чого ж відкладати його, коли вже рішилися і в комісії зголосилися, але щораз більше було таких, яким подобалася думка вислати делегатів на оглядини. Подекуди спори підносили температуру до того, що доходило до бійок. Для нас було ясно одне: сліпий гін покидати свою землю стратив розмах, заломилася перша хвиля захоплення, тепер кувати, поки гаряче, доки не прийде повне протверезіння.

 

Отож більшість лемків таки роздумалася і не поїхала. Тільки деякі, найбільш загорілі та розагітовані, поїхали. Та не минуло кілька місяців, як уже почали напливати перші вісті від переселених, вісті непевні, хвилюючі. Швидко з'явилися перші втікачі-поворотці. Вони розказували, яке їх стрінуло життя, і гірко жаліли, що далися піддурити москалям і большевикам.

 

Велика була радість тих лемків, що повірили нашим словам і залишалися на місці. Не раз доводилося мені пізніше чи то самому чи разом з д-ром Волинцем бувати в тих самих селах, де ми давніше спиняли хвилю московської агітації. Я був глибоко зворушений сердечним прийняттям і виявом вдячности тих бідних, але добрих серцем людей.

 

На мою думку ОУН зробила тоді величезну, історичної ваги роботу. Вона не тільки зберегла лемківський елемент від розселення і знищення, але й відкрила до нього двері українській ідеї. З лемків стали українці. Довір'я до ОУН було безмежне і коли вже декілька років пізніше прийшлося зводити повстанські бої з поляками та з москалями на лемківських землях – українське націоналістичне підпілля знайшло в лемківських горах одну зо своїх найсильніших опор.

  

Ми повернемось у Стежницю! (автор: Шпак Михайло)

опубліковано 18 січ. 2012 р., 04:21 Степан Гринчишин

Село Стежниця, колишнього Ліського повіту, розташоване на Лемківщині. Сусідні села кругом Стежниці: Лубне, Яблиньки – на полудне. На полудневий захід – село Бистре. На північний захід – містечко Балигород. На північ – село Жерниця Вижня. На північний схід – Бережниця, а на схід – Горянка та Воля Горянська. На полудневий схід – Радева. Сусідні села лежали приблизно 1-2 км від Стежниці. За польськими даними (Мапа Туристична – Бєщади, Варшава, 1976 р.) село Стежниця було засноване в 1498 році.

Село від 1918-1920 роки аж до 1939 року було під Польщею. У Стежниці проживала приблизно одна тисяча людей. З них 6 жидівських родин, які займалися скромною торгівлею та господарством. Поляків у Стежниці також було 6 родин. Жиди і поляки це були «новоприбулі» стежничани. Вони набули землі купуючи їх від стежничан, які виїжджали на заробітки до Америки та не повертались з-за океану.

Близько 90% населення у Стежниці належало до Української Греко-Католицької церкви, 4% поляків були Римо-Католиками та близько 4% – жидівського віровизнання.

У 1944 році в Стежниці було 146 менших і більших господарств, церква, плебанія, читальня «Просвіта», 4-клясова школа, кооператива під назвою «Єдність».

У 1945 році полякам знову вдалося, при помочі Москви, опанувати наші терени.

12 травня 1946 року відбулося примусове виселення стежничан польським військом із споконвічних прабатьківських теренів. 

 БОЛЬШЕВИЦЬКІ «ВИЗВОЛИТЕЛІ» на Лемківщині

Про цю трагедію, що сталася у селі Стежниця влітку 4 серпня 1944 року і принесла велике лихо в наше село, необхідно розказати. Чи можна було обійти це лихо? Тепер легко судити, давати поради, коментувати, притакувати, заперечувати, осуджувати або схвалювати. Йшла жорстока війна, яка котилася на Захід. Фашист на наших теренах не чинив опору, хоч готовився до оборони. Рив окопи, тобто не він, а мирне стежницьке і з інших сіл населення. Днями і ночами попід наші ліси копалися шансі. Фашист відступив без бою.

Дала про себе чути руска партизанка... Озброєні, бородаті, косоокі на малих конях з незрозумілою для нас мовою, яку ми вперше почули. У нас ця банда дістала назву «шурки». В один із днів ця банда ранком, зі сторони сіл Тискової та Радеви, заїхала в наше село для чергового грабунку. Награбувавши харчів, яких і так мало було в родинах, взуття, перин, подушок, грабіжники поверталися в ліс «Лопінник» на місце постою.

У ту ніч, на 4 серпня 1944 року, представник Проводу ОУН з групою стежницьких хлопців, дехто з них і нині живий, ночували на стриху в одній з хат. Постійного місця ночівлі їм не дозволялося. Ранком, коли озброєні грабіжники заїхали в село, хлопці, маючи на озброєнні один автомат і одну мисливську рушницю, не вступили в бій, бо це було би безглуздям. Ну застрілили б 3-5 большевиків… На стрілянину зреагували би загарбники і розстріляли би беззбройну, ще не сформовану, не навчену, не озброєну боївку, мабуть би зробили ще більшу масарку. Такі припущення.

Стежничанин Василь Черешньовський «Ясів Сухий» гнав у цей ранок пасти коні. Побачивши явний грабіж та бачачи втікаючих грабіжників з награбованим, підбіг до хлопців і почав їх ганьбити, що вони не виступають на захист людей. Хотів вихопити з рук у Провідника автомат і сам йти розправитись з большевицькими партизанами за вчинену кривду. Мабуть, під цим впливом Провідник вистрілив і тільки один раз. Один злочинець впав з коня.

Постріл месника був смертельний. Грабіжники переполошились, вчинили крик, думали, що на них організована засідка-облава і в цьому страху і злобі вчинили перший злочин: з хати Романишина Василя «Лучкового-Червака» вийшла неповнолітня дочка Єва і була вбита автоматною чергою большевицьким партизаном. До того ж вони кинули гранату і перша хата згоріла вщент, бо ніхто в даній ситуації не наважився гасити. Загарбники наспіх відступили, забравши вбитого на коня. Разом з собою вони забрали Хомича Михайла «Хомич», Михайла Опару «Рогуна», Михайла Філя «Філь». Михайла Опару «Рогуна», який хотів втекти від большевиків, вони скосили чергами з автоматів і прикладами-кольбами добили його. Коли стежничани знайшли його в лісі, то голова була страшенно порозбивана, понівечена. Філя Михайла «Фільового» бандити повісили за ноги в лісі, запалили під ним вогонь і катуючи допитували, де є бандерівці. Обгорілого, закатованого там знайшли його стежничани. Хомича Михайла «Хомичового» кати замордували теж у лісі. На цьому їх кровожадна оргія не закінчилася.

Відвідуючи наших стежничан у різних місцевостях чув, що той фатальний постріл зробив не наш земляк. Я теж старався переконати їх, що цей одинокий постріл зробив не наш стежничанин. Мої переконання, мабуть, змінили думки окремих людей. Подальша доля члена Проводу поки що невідома. Може історія збройної боротьби України має дані і про нього.

А для стежничан большевицькі партизани у той час готували криваву розправу. Вони зібрали свою банду і поїхали в село Стежницю вершити суд над неозброєним населенням. З тяжких і сумних спогадів Петра Шпака «Заневчикового», його дружини Катерини з дому Пицик, Катерини Пицик з дому Хомич «Николишиної», Дмитра Юрчака «Проця», Михайла Черешньовського «Бащиного», Івана Романишина «Лучкового» з США вдалося вирисувати ці події.

Заїхавши в село з горішнього кінця загарбники заявили, що спалять ціле село і всіх повбивають, якщо люди не видадуть бандерівців. Люди були беззахисні – бандерівців у цих теренах не було. Вони, причуваючи біду, втекли до лісу, але багато не встигло, бо російські партизани оточили село… та про це пізніше.

Приготувавши смолоскипи, а большевицька банда мала досвід спалення осель і вбивства людей, та під шалену стрілянину почали підпалювати хати. Я бачив багато подій, а ця страшна подія з дитинства стоїть перед моїми очима. З-під лісу «За буковиною», куди ми встигли втекти, нам було видно, як загарбники на конях заїхали з горішнього кінця села і, стріляючи, підпалювали хати. Про вбивства людей ми ще не знали. Звідти до нас доносилися людські крики, плачі, які напевно було чути аж до неба. Запаленим смолоскипом руский наїзник під'їжджав до хати і підпалював чергову солом'яну стріху. Вогонь, як ядовита гадина, повз по стрісі, щораз більше шипів і вмить вся хата перетворювалася у великий клуб диму з якого вихоплювався пекельний вогонь, руйнуючи хату, а з нею все, що було в ній: образи, постіль, одяг, збіжжя, худобу та всю домашню утвар. А коли падав спалений дах, валилися стіни, догоряло нажите, напрацьоване десятиліттям майно, на згарищі залишалася піч і виростав комин, як німий свідок незнищенності, який перемагав злобу і вогонь та засвідчував, що людський дух непереможний. Так від хати до хати йшла диявольська помста загарбника, який ціною людських жертв хотів завоювати світ. Що загубив московський загарбник на українській стежницькій землі, азіатська столиця якого – Москва за більш як 2 тис. км від Стежниці. Горішній кінець села почав перетворюватися у згарище. Дим від спалених хат розстелявся над мовчазними полями і лісами, а в той час від куль московських загарбників вмирали у муках невинні стежничани. Порятунок не йшов. Караюча рука українського Месника платила ляхам та іншим загарбникам за вчинене зло на інших теренах.

Стежничани, яким вдалося втекти у ліс, мовчки спостерігали, як почало гинути їхнє село. Хати горіли одна за одною: Черешньовського Михайла «Бащиного»; Черешньовського Михайла «Хомичового»; Хомичового Михайла «Хомичового»; Галянтового Василя «Коцура»; Черешньовського Матвія «Романишина»; Губицького Івана «Бойка»; Хомича Василя «Дзьодика»; Опари Матвія «Рогуна»; Опари Петра «Рогуна»; Шпака Івана «Кубувого»; Губіцького Дмитра «Казьового»; Губіцького Миколи «Казьового»; Романишина Василя «Червака»; Романишина Михайла «Лучкового»; Хомича Матвія «Лучкового»; Данила Василя «Лишканиного»; Костика Матвія «Костикового»; Сіканича Михайла «Джиґового»; Сіканича Антона «Джиґового»; Юрчака Прокопа «Проця»; Черешньовського Миколи «Ясьового».

Можна подумати, що загарбники палили тільки спорожнілі хати та інші будівлі. Ні, дорогий читачу, не всі люди встигли втекти у ліс і багатьох на власному подвір'ї, на власній землі, спіткала смерть. Як згадано, першою жертвою стала молода, вродлива стежничанка Єва, яка в своїй хаті в боденці (масляничці) робила масло. Озвірілі, сп'янілі від крові, не бачачи спротиву і кари, большевики йшли у кривавий танок. Вони розстріляли 22 невинних стежничан. Впали вбиті Хомич Михайло «Хомичів»; Романишин Іван «Ґриглів»; Устяновський Онуфер, 1899 р.н. «Штевків», Устяновський Василь «Олексів», Іваньцик Іван «Проців», Губіцький Іван «Бойків», Антін Шкирда «Гиштів», Стефан Шпачків та інші.  

Людина, якій в очі заглянула смерть, здатна на такі вимисли, що при звичайних обставинах не додумається. Іванцик Іван «Финів», при загрозі смерті, сховався на власному подвір'ї під велику дерев'яну бочку з-під капусти. Але допустився блуду. Почувши знайомі кроки свого тестя Юрчака Прокопа, запитався, чи нема бандитів на подвір'ї і саме в цей час з другої сторони хати підійшли палачі та почули голос з-під бочки. Напевно, перелякалися, що може під бочкою їхня смерть, перевернули бочку і пострілами з автоматів посікли тіло, яке не встигло навіть піднятися. Тут же запалили і хату, залишивши живим Юрчака Прокопа.

Розстріляні в калюжі крові лежали: Бабак Михайло «Бабаків» ­– 1900 р.н.; Осташ Петро «Сахарів»; Завалень Степан «Шпак» – 1922 р.н., син Антона; юнак Ґалянт Михайло «Коцур», син Василя. Цього юнака кати кинули у вогонь палаючої хати.

У 1980 році я зі своїми дітьми Іринкою та Олегом їздив перший раз, після виселення, до рідного села Стежниця. Зайшов я до хати Василя Ґалянта. До сьогодні перед моїми очима страшна картина: на ліжку сиділа каліка, подібна на людину, і, ричачи, підкидувалася на руках з задертими вверх ногами. Такий страшний танець. Я багато літ, згадуючи цю каліку, цю батьківську долю, не міг залишитися важкого душевного тягаря і страшної ненависті до ворога. Якийсь час дорікав собі чого я, та ще й з дітьми, заходив до тої хати. Хоч батько цього сина застерігав мене, що краще цього не робити. Каліку цю народила мати Михайла, якого кати кинули у вогонь. Будучи вагітною і бачачи свою згорілу, обвуглену дитину, вона народила таку істоту, яка, довгими десятиліттями була її дитиною, була її тягарем, була живим свідком страшного большевицького злочину.

Устянівський Василь «Олексів», 1899 року народження, жив біля нашої церкви і читальні. Був якийсь момент, коли загарбники перестали палити село і Устянівський з лісу повернувся до своєї хати. Палії-бандити їхали з горішнього в нижній кінець села, щоб переконатися, чи не йде оборонна сила. Побачивши руских партизан Устянівський Василь почав втікати через потік у напрямку «Верховини» і гори «Верху» до лісу. Не добігши до лісу впав на полі від ворожих куль.

У цей день у нашому селі були невідомі люди. Часто їх називали втікачами. А втікали вони зі Східної Галичини від большевицької чуми, шукаючої захисту десь на заході. Так було і на цей раз. Двох невідомих, батька і сина, родом ніби з Бучача Тернопільської області, вбили московські загарбники на стежницькій українській землі. Ці невідомі українці разом з стежничанами були поховані на цвинтарі в селі Стежниця. І напевно ніхто і ніколи не дасть про них відомості та не знайде їх могил, як могил і багатьох стежничан, бо час і природа зарівняла могили рівно з землею.

Ґалаю Антону «Татарикові» судилося жити. Большевицький партизан пустив чергу з автомата просто в рот, майже перетявши лице на двоє. Він скотився з берега в стежницьку річку і так лежав непритомним, стікаючи кров'ю. Його знайшли в потоці і вважали вбитим, але через деякий час він опритомнів та вижив. Зшив хтось лице. Його рот став подібним на трубку, а він не до впізнання, хоч перед тим був гарний, енергійний стежничанин. Таким переїхав в Україну. Поселився на Тернопільщині. Не один раз приїжджав до нашої родини на Самбірщину і завжди, скільки вже раз, з болем у душі, згадував про страшну стежницьку трагедію, ковтаючи біль, роз’ятрюючи тугу за рідним селом і його людьми.

Большевицькі злочинці вдалися і до знаного їм ремесла – ґвалтування. Не було кому захистити тих жінок і дівчат, які потрапили їм у руки. Але ніхто, ніколи не дорікав цим зганьбленим українським жінкам. Ніхто і ніколи в селі голосно не називав їх прізвищ. Так люди вміли берегти гірку тайну.

Ховали загиблих всім селом, навіть по кількох в одну могилу. Дехто був загорнутий в білу лляну тканину, оскільки у більшості все згоріло, то і не було з чого всім зготовити домовини. Насипані були могили.

Тепер на цвинтарі рівно. 50 літ ніхто не впорядковував могил. Ворожа влада, яка тепер на цих теренах, не пройнялася світовим гуманізмом до збереження Святинь-могил. Вірю, що прийде час і будуть люди, які впорядкують стежницький цвинтар та насиплять могилу і на граніті будуть висічені імена замордованих большевиками 4 серпня 1944 року Стежничан.

Дорогий читачу! Це теж ще не все.

Прийшла кара і на загарбника. Через два дні, ранком, з боку від Балигорода в село увійшла сила-силенна українського війська. Зазначу, що перед тим вони помстилися полякам за спалені села і вбитих українців.

Дорогою села їхало військо на конях, на фірах і йшли пішки. По полі, з однієї і другої сторони дороги та ріки йшли теж ряди УПА. Трьома рядами. Серед війська були озброєні дівчата. Хто вони, з яких з'єднань, під чиєю командою? – ніхто тоді не знав. Але історія не знищена, як і українська Нація. По дорозі до війська приєднувалися хлопці, йшли на підмогу. Ми діти як діти сприймали це в міру свого розуміння, що всі йдуть бити москалів. Бій під «Лопінником» почався після обіду. У село доносилися звуки скорострілів, розриви гранат. Люди молилися за здобуття перемоги над ворогом і чекали вістей з поля бою. Наложив головою тоді не один москаль. Не виключено, що десь у московських архівах збереглися чиїсь описи того бою, а ми тільки недавно мали змогу вичитати спогади українських повстанців – учасників цих подій.

Очевидці твердять, що большевикам вдалося перехитрити наших. Москалі, усвідомлюючи загибель, вдалися до хитрості, взяли біле капітуляційне полотнище і пішли в бойові порядки наших партизанів. Підійшовши на дуже близьку віддаль вони вихопили з-за плечей автомати… Наші хлопці цього не сподівались і тільки відчайдушна відвага, сміливість та вміння вести бої допомогли уникнути втрат. Рускі партизани запросили на допомогу літаки, які під вечір скинули кілька бомб у лісі, але бомби їм теж не допомогли. Вночі українські партизани, перетлумивши загарбників, відступили. А за остатками московських партизан-загарбників простив слід. Більше їх ніхто не чув.

Такі події пережили стежничани. Аналогічні ж події, а інколи й більш жорстокіші, пережили сотні українських сіл, сотні тисяч українців на українських землях, що тепер під Польщею.

Чи наступить розплата?

На рідній землі в 1996 році

 

 «Родимий краю, село родиме,

Вас я витаю, місця любимі,

Зелені ниви, ліси, могили

Щасливі з Вами дні мені сплили...»

 

Слова цієї української народної пісні такі правдиві і так актуальні для тих людей, які примусом мусіли залишати свої села, оселі, церкви, школи, читальні, поля, ліси і святая-святих – могили своїх рідних і близьких.

Примусове виселення – депортація українців із прадідівських земель розпочалася у 1939 році. Найбільш активним було виселення у 1944-1945-1946 рр. і тривало аж до 1953 р. Під час акції «Вісла» в 1947р. уряд Польщі виселив рештки українців, які залишалися ще в окремих селах, на західні (німецькі) терени Польщі.

Люди мріяли повернутися назад додому. Їхали і йшли пішки з Тернопільщини, Донеччини, Луганщини, тягнулися ближче до україно-польського кордону. Та доля переселенців була визначена урядами чужих держав. Багато людей так і не побачило своєї рідної землі. Невелика кількість українців з західних теренів Польщі повернулася додому. Уряд тодішньої Української РСР не знав і не хотів знати про долю вигнаної української Нації.  

Сьогодні існують документи, які дають право на спрощений перетин кордону з України до Польщі по внутрішніх паспортах і списках. Не всі українці мали і мають можливість поїхати на батьківську землю, вклонитися опустілому подвір'ю, помолитися у церкві, яка перебудована на костел або знищена, помолитися на цвинтарі, на якому не можливо знайти могили рідних, бо час зрівняв їх з землею.  

Минуло 50 літ виселення. Я взяв на себе обов'язок і відповідальність організувати таку поїздку в рідне село Стежницю Ліського повіту. Поїздку приурочену до 50-річчя виселення, яке відбулось 12 травня 1946 року, і поєднати з храмовим святом у нашому селі, яке святкувалося 22 травня на літнього Николая. Наша церква була збудована в 1924 році і мала назву Перенесення Мощей Св. Николая. На сьогодні з церкви залишилися лише кам'яні фундаменти – церква знищена польськими шовіністами. Мене не страхав збір підписів багатьох посадових осіб на дозвіл. Людей на поїздку записувалося багато, окремі з них по тих, чи інших причинах відмовлялися. Окрім стежничан було багато бажаючих поїхати з нами до своїх сіл. Окрему групу в с. Смільник зорганізував член Товариства «Лемківщина» Федір Яхвак. Ми разом оформляли документи і визначилися їхати на 18-19 травня 1996 року, що і зреалізували.

Хочу звідомити і запевнити тих, хто хоче зорганізувати такі групові поїздки переселенців у свої села по списках і внутрішніх паспортах, щоб не страхалися цих труднощів, вони під силу. Треба людей повезти додому, на рідну землю, що тепер під Польщею. Ми не раз були під чужими державами, але з Божою допомогою звільнялися від їхньої опіки! Бог добрий і тепер допоможе!

Для поїздки ми отримали запрошення від української громади з Перемишля, головою якого є М. Сидор. Ми йому вдячні.

У Львові консул Польщі п. Т. Леонюк задав мені кілька запитань: чого їдемо, по що їдемо, що будемо робити і т.д. Я був змушений підписати у польському консульстві зобов'язання, що не будемо вчиняти політичних маніфестацій, походів, мітингів, встановлення пам'ятних знаків, підняття синьо-жовтих прапорів і т. і.

Отже, складено списки двох груп, одна – до села Стежниця  на 2 автобусах і кілька легкових машин з людьми, які їхали до Перемишля, Сянока, Беска, Великого Поля, Дубрівки, Ліська, Монастирця, Балигорода, Березниці. Друга група – до сіл Смільник, Репеді, Команчі, Волі Міхової, Радожиць, Бальниці, Рябе. З нами, за нашим проханням, поїхав о. Миколай Куць та наші друзі, які хотіли побачити цей чудовий і сплюндрований край. Зазначу, що ніхто нас не підвів, всі щасливо повернулись додому.

Ми виїхали з Самбора 17.05.1996 року о 12 год. ночі, а о 4 год. 30 хв 18.05. вже були у Перемишлі. Я запропонував всім учасникам поїхати в с. Пікуличі на могили Українських Січових Стрільців. Ми всі разом відправили панахиду, а було нас 150 чоловік. Там ми поспівали стрілецьких пісень і всі разом сфотографувалися. Люди, які побували там вперше, почули, що це за місце в історії України. Відтак з с. Пікуличі повернулися у м. Перемишль і всі зайшли до української Катедри, в якій кілька віруючих поляків відправляли ранню відправу. Ми всі помолилися у Катедрі, а потім оглянули зруйнований до чиста Купол на Храмі. Він довго пік очі нашим недругам, в яких піднялася все-таки рука на руйнування Храму. А чи задумався хтось над тим, що за такі вчинки треба буде відповісти?! Адже польська громада на Самбірщині і в Україні має всі можливості для розвитку своєї нації. Від Катедри ми перейшли до теперішнього Храму, де українська громада відправляє відправи. О. Миколай Куць разом з настоятелем Храму Серця Ісусового о. Майковичем відправ ранню Службу Божу.

З м. Перемишля ми поїхали по своїх селах. Люди не могли надивитися на чудові неповторні краєвиди, срібнолентний Сян, міста Сянік, Лісько. Ми їхали в напрямку с. Стежниця. У с. Мхава помолилися біля каплички, де на Спаса відбувався Відпуст, храмове свято, на яке з'їжджалося багато українського люду з різних околиць. Зруйнованою стоїть церква в м. Балигороді. Ми помолилися коло українського Храму та обійшли довкола нього з піснями. Віримо, що в недовгому часі, в ньому будуть відбуватися українські релігійні відправи.

І ось нарешті ми в с. Стежниця. Можна собі тільки уявити, який стан був у людей – і старших, і молодших, коли вони після 50-ти літньої розлуки вступили на рідну землю. Серед присутніх були і самі переселенці та їх діти і онуки.

Люди розійшлися по своїх опустілих подвір'ях та окремих опустілих хатах. Стан душі важко описати. 18 травня ми на місці зруйнованої церкви відправили Маївку. 19 травня – співану Службу Божу і панахиду за всіх стежничан та українців, похованих по світу. Під час відправи майорів синьо-жовтий прапор, якого с. Стежниця не бачила більше 50 літ. О. Миколай Куць, відправивши панахиду, покропив могили рідних та односельчан на стежницькому цвинтарі. Михайло Іванцик, з дитинства пам'ятаючи місце захоронення свого батька, якого большевицькі партизани знищили 4 серпня 1944 року, встановив на могилі хрест.

Перед присутніми мали слово Михайло Шпак, багатолітній політв'язень Володимир Затварський, дочка відомого українського скульптора, уроженця с. Стежниця Михайла Черешньовського Звенислава Ватаманюк-Черешньовська, внук з родини Пициків – Юрій Ричак та Мирон Батрух, родом з Пициків. Пан Мирон з братом Іваном приїхав на зустріч з м. Слупська, віддаль до якого більше 800 км. Ми роз'яснили присутнім про ситуацію в Україні, наші взаємостосунки з Польщею і хто винен у тому, що сталося і як виправити цю ситуацію.

Зустрічі і розлуки були важкими і радісними, чимало сліз впало знову на нашу рідну зранену землю. Крізь сльози разом з односельчанами проспівано чимало стежницьких пісень дитинства, війни і розлуки.

У селі є кілька українських родин та польські сім'ї, які оселилися в нашому селі. Вони прийняли нас у свої домівки щиро і сердечно.

З розповідей людей з с. Смільника та інших сіл відрадно, що наші люди задоволені, що мали можливість побувати в рідних церквах, а тепер костелах, замаїти опустілі подвір’я, цвинтарі, бо десятки сіл на тих теренах повністю знищені, орні землі заросли густими лісами та, все-таки, не знищений Український Дух – місце церкви, цвинтаря, подвір'я, саду біля колишньої хати. Не було серед нас Миколи Шумов'ята і Петра Ґалянта, на яких трималася Стежниця. Однак були  їхні нащадки. За українське життя у Стежниці відправи чинив о. Богдан Прах. Наш приїзд зворушив затаїний український дух тамтешніх стежничан, а поляків змусить задуматися, що то таке.  

Дорогі краяни! Не відкладайте поїздки!

Їдьте домів! Допомоги не треба шукати, вона є. Вас чекає там рідна батьківська земля.

Матір Божа Стежницька

Про один із антирелігійних вчинків польсько-шовіністичного війська розповіла нам у 1993 році полька, дружина нашого стежничанина Станіслава Зарічанського «Франкового» Сташка, коли наша група стежничан відвідала рідне село.

Через село їхало три фіри, на яких були військові поляки. Їхали вони до Горянського лісу за дровами. Навпроти хати Шпака Петра «Заневчикового» на розлогій липі була невеличка капличка з фігуркою Матері Божої. Він купив її у Ліську ще до війни. Будучи добрим столярем встановив її на дереві. Довгі роки Вона оберігала наші оселі. У день виселення, видно, в цьому політичному пеклі і залишилася фігура Матері Божої у капличці. Така була воля Господня. Фігура Матері Божої залишилась і чекала на своїх односельчан.

Зупинивши фіру біля каплички один з вояків, якому запаморочилося в голові, викрикнув: «Юш тутай вєнцей стаць нє бєндзєш» (вже тут більше стояти не будеш) і... вистрілив кілька разів у фігуру. Потім три фіри з вояками поїхали в ліс, а та, з якої стріляли, в лісі наїхала на міну. Селом з лісу поверталися дві фіри і ті, що залишилися живими, зупинились біля каплички і про жахливу караючу подію розповіли Сташці. Вона взяла постріляну фігуру Матері Божої і берегла її аж до нашого приїзду та й віддала її нам, стежничанам. Мирося Шпак, по чоловіку Лукавська, згодом перевезла її до Самбора до її власників-стежничан. Фігуру Матері Божої дуже гарно відреставрував Любомир Тишко, родом з с. Кошляки Підволочиського району Тернопільської області.

Тепер фігура Матері Божої стоїть на Тетраподі в церкві Св. Андрія на передмістю Самбора.   

1-10 of 11