Рубрики‎ > ‎Історія‎ > ‎

Голокост

ЄВРЕЇ ТА УПА. (Автор: МАУРІТССОН Максим)

опубліковано 4 січ. 2017 р., 03:34 Степан Гринчишин   [ оновлено 15 січ. 2017 р., 03:23 ]

 

"Нація і Держава" 2016 року №12

 

 

 

У діяльності заснованої 1942 р. Української повстанської армії (УПА) узяли участь не тільки українці, а іноземці, зокрема євреї. Сотні євреїв були солдатами й офіцерами УПА, лікарями, медсестрами й санітарами та працівниками інших ланок життєзабезпечення цієї підпільної армії.

 

Майже всі томи «Літопису УПА» рясніють інформаціями про героїзм євреїв, які боролися в лавах УПА і проти нацизму, і проти комунізму. Чимало їх загинуло в боротьбі за волю України та за честь єврейського народу.

 

Але вже раніше понад три тисячі євреїв воювали в лавах Української галицької армії (УПА) під її начальним вождем Олександром Грековом чи Греківом (1875-1958). Останній був генерал-хорунжим генерального штабу Армії Української Народної Республіки (УНР), у 1917-1918 рр. – командиром другої Сердюцької дивізії, згодом – військовим міністром УНР.

 

В УГА євреї воювали проти вишколеної та озброєної до зубів французами й англійцями польської армії генерала Галлера. Серед тих євреїв слід згадати сотника Лямберґа й санітара Карла Бельке.

 

Під час Другої світової війни (1939-1945) єврейська дівчина Стелла Кренцбах, дочка одного рабина, служила в рядах УПА й зразково виконувала підпільні обов’язки санітарки. Вона була схоплена нацистами й мала бути розстріляною, як і тисячі інших євреїв. Однак під час атаки вояків УПА на в’язницю Стелла була врятована й, вступивши до УПА, ще довго воювала проти нацистів. Українські патріоти допомогли їй пробитися на Захід.

 

В одній статті газети «Вашінгтон пост» під назвою «Тим, що я живу, завдячую Богові та УПА», вона розповіла про героїчну боротьбу УПА та свою любов до українців. Також зазначала, що знала особисто дванадцять євреїв, серед яких було вісім лікарів, які боролися в УПА за визволення України. Після війни працювала в Ізраїлі секретаркою в міністерстві закордонних справ та згодом трагічно загинула.

 

На високу українську нагороду після смерті мав би претендувати Самуель Найман, великий ерудит, який вільно володів багатьма європейськими мовами та був відомим лікарем, який лікував усіх, хто в цьому мав потребу. Під час Голокосту нацисти схопили його й кинули в гетто, де вже перебувала його мати. Щоб урятувати маму й себе, таємно передав листа зв’язковим УПА, а її Служба безпеки зуміла звільнити їх. Із підробленими документами на ім’я «Максимович» д-р Нойман вступив до лав УПА під псевдонімом «Максим», де встановив прямі зв’язки з начальником штабу Олексою Гасином. Таким чином цей талановитий лікар врятував десятки вояків УПА. У 1945 р. він поліг у Чорному лісі разом із членами штабу УПА в бою з енкаведистами.

 

Єврейський лікар Абрагам Штерцер, його брат Арієг та їхні сім’ї, котрі за своїм світоглядом були переконаними сіоністами, чудово володіли українською мовою. Вони мужньо воювали в УПА. Абрагам під псевдонімом «Куп» лікував не тільки поранених і хворих вояків УПА, а й місцеве населення, за що був дуже шанований серед українців.

 

Абрагам здобув медичну освіту в Італії, пройшов практику у Відні й Празі, а далі працював у Дрогобичі. Нацисти розстріляли його родину, і він пішов до УПА, де лікував поранених хлопців-повстанців спочатку на Волині, а згодом у сотні хорунжого «Щита» в Карпатах. Усі любили й шанували цього талановитого й мужнього лікаря. Взимку 1946 р., оточений більшовиками в підпільній лікарні, він разом із пораненими відбився від наступаючого ворога й останню кулю залишив для себе. Командування УПА нагородило його Срібним Хрестом за заслуги.

 

Усі поранені й тяжко хворі солдати й офіцери УПА з великою любов’ю ставилися до свого рятівника – єврейського лікаря Шая Давидовича Варм, чудового фахівця й відважного воїна. Він народився 1909 р. в сім’ї торговця, у Варшаві, а навчався в Парижі й Варшаві. У 1937 р. здобув диплом лікаря у Варшаві, пройшовши лікарське стажування, працював до 1939 р. в єврейській лікарні міста. Дуже любив грати на скрипці, з якою, як із торбою медикаментів, не розлучався. Перейшовши до Володимира-Волинського, працював епідеміологом, а від 1941 р. – додатково в селі Свійчеві Вербського району.

 

Під час німецької окупації провадив приватний кабінет і працював амбулаторним лікарем до травня 1943 р. Тоді, за пропозицією місцевого провідника УПА «Сокола», разом із дружиною Естерою Броніславою, яка була медсестрою, став працювати підпільним лікарем у рядах УПА в селі Вовчку Турійського району, під псевдонімом «Скрипаль».

 

Потім працював у декількох лісових підпільних лікарнях, а згодом був переселений до Ковельського району. Від січня 1944 р. він із дружиною працював у майже двотисячному війську УПА під командуванням «Соченка», що діяв на Волині. Із цього загону його перевели до села Старий Порицьк, а згодом до загону «Голубенка», який був розташований в околиці села Божа Воля. У першій половині 1944 р. він разом із дружиною взяв участь в останньому бою свого загону з нацистами.

 

Варм не тільки лікував повстанців і населення, а й викладав на медичних курсах для лікарів та допоміжного персоналу. Він дуже тісно пов’язав свою долю з українським підпіллям і здобув повне довір’я повстанців і командирів. Забирав із поля бою поранених вояків, рятував їхнє життя та робив складні операції в дуже важких умовах. Йому завдячують життям понад двісті молодих повстанців.

 

На жаль, він якось відбився від повстанського загону, в якому залишилася його дружина, випадково потрапив у серпні 1944 р. у більшовицький полон і був засуджений на двадцять років таборів ҐУЛАҐу. На допиті енкаведистів він мужньо заявив: «...євреїв усіх винищили німці. До тих євреїв, що були в УПА, ставлення поганим не було» (див. «Літопис УПА», том 23, с. 359-362, та статтю «Багряними шляхами з історії УПА», «Голос України», Київ, 26 червня 1992 р., ч. 119, де опубліковано протокол його допиту). Про нього та його дружину цінні спогади залишила і Галина Островецька, яка знала їх із підпілля.

 

У Тернопільському повіті в УПА воювали два єврейські лікарі, один під псевдонімом «Богдан», другий під псевдонімом «Коваль». А таких були десятки.

 

У курені «Острича», що діяв на Костопільщині на Волині, воював єврейський лікар під псевдонімом «Чорний», ще один єврейський лікар під псевдонімом «Грифель» із Луцька у підстаршинській школі «Січ», а єврей під псевдонімом «Білий» – у групі «Турів», що також діяла на Волині. Разом із дружиною здобули собі славу знаменитих лікарів.

 

В УПА воювали й інші єврейські лікарі: один Холос, який був врятований УПА, Антін Кальман під псевдонімом «Вугляр» та «Богдан» і «Ковалик». Воювала в УПА й смілива єврейська дівчина, медсестра на прізвище Беренсон, яка походила з Матвіїва на Волині.

 

Два єврейські стоматологи організували й керували стоматологічним пунктом у військовому окрузі «Заграва».

 

Воюючи в УПА, єврейські лікарі були мужніми й витривалими. Так, один із них цілу добу просидів у болоті по саму шию, щоб врятуватися від радянських партизанів, а потім щасливо повернувся до свого підрозділу.

 

Крім єврейських лікарів, багато євреїв діяли у військовій окрузі «Заграва» під командиром Дубового. Його загони діяли в районі Костополя. У червні 1943 р. загін УПА, що йшов рейдом через Сарненщину, зіткнувся з великою групою людей та негайно приготувався до бою. Та, як виявила розвідка, це були сорок євреїв, більшість яких – жінки й діти. Командир наказав їх поселити на Степанщині біля Костополя. Єврейським сім’ям створили побутові умови, роздали одяг, взуття, худобу, реманент. Зі свого боку євреї шили повстанцям одяг і взуття, збирали врожай та інше. Солдати УПА постійно охороняли єврейське поселення від німців. Там єврейська дівчина Доба Дукерман вийшла заміж за повстанця Майданця (див. «Літопис УПА», том 27, с. 174).

 

Українці, як могли, рятували євреїв від нацистів. Особливо активно це робили зв’язкові. В одному з боїв солдати УПА врятували десять єврейських дівчат, красунь, яких есесівці тримали для розваг.

 

У списках розстріляних людей, що їх для остраху вивішували гестапівці, біля багатьох українських прізвищ було позначено німецькою «за сприяння євреям, за переховування євреїв».

 

Харитину Кононенко, видатну українську діячку жіночого руху в Західній Україні, за зав’язок з УПА було кинуто у в’язницю, де її немилосердно катували гестапівці. Та, незважаючи на це, вона допомагала всім, чим могла, багатьом євреям, які теж чекали смерті в нацистський катівні. Усіх їх разом із Харитиною Кононенко було розстріляно 15 жовтня 1943 р. в Рівному та їхні тіла спалено.

 

Навіть дружина Головнокомандувача УПА з 1942 р., генерал-хорунжого Романа Шухевича (1907-1950), Наталія переховувала й врятувала від смерті єврейську дівчину Іру Райхенбург.

 

Та не тільки в Західній Україні українські патріоти допомагали євреям. У часи німецької окупації Києва вони переховували молодого й талановитого єврейського поета Якова Гальперіна, який дуже любив Україну й залишився в місті (про нього не згадує Х. Бейдер у своєму творі «Этюды о еврейских писателях», видавництво «Дух і Літера», Київ 2003, де написано про Бера Гальперина й Мойше-Лейба Гальперина). Допомагала йому й поетеса Олена Теліга (1907-1942), яка попереджала його про найменшу небезпеку та застерігала від необачності. Однак поет дуже кохав свою дружину, хоч його українські друзі попереджали його про її інтимний зв'язок із одним угорським офіцером. Тож разом із Оленою Телігою Яків скінчив своє життя в Бабиному Яру в Києві.

 

З огляду на наведені факти, слід засудити організовану 8-10 квітня 2010 р. в Українському домі в Києві, за допомогою місцевих українофобів, виставку світлин і документів під назвою «Волинська різня: польські та єврейські жертви ОУН- УПА». Навіть аташе Польського посольства в Києві Ольга Гнатюк в інтерв’ю Радіо «Свобода» назвали виставку «різкою маніпуляцією».

Про «криві дзеркала» російської історій. (Автор: Соколов Борис)

опубліковано 24 вер. 2014 р., 12:09 Степан Гринчишин   [ оновлено 7 жовт. 2014 р., 11:26 ]

Газета «День» від 19-20 вересня 2014 року

 

… Фракцією Бендери була створена Українська Повстанська армія, яка повинна була боротися проти німців, поляків і Советів. У реальності з німецькою армією УПА довелося стикнутися лише при відступі німців із Західної України 1944 року, коли були здійснені напади на окремі німецькі частини з метою захоплення зброї і боєприпасів. До цього боротьба велася проти радянських і польських партизан і співробітників окупаційної адміністрації, звідки члени ОУН пішли. У листівці, випущеній УПА, стверджувалося, що українські повстанці борються «за новий, справедливий лад і порядок в Україні, без панів, поміщиків, капіталістів і більшовицьких комісарів. За новий справедливий міжнародний лад і порядок у світі, що забезпечує права і незалежність кожного народу. Проти німецьких і московських загарбників, які прагнуть підкорити і поневолити український народ».

 

У постанові ІІІ Надзвичайного Великого Збору Організації Українських Націоналістів 3 серпня 1943 року стверджувалося: «Сам факт існування СРСР становив і становить реальну загрозу повернення більшовицького режиму на Україні. Переслідуючи офіційно лише окремі верстви населення, московсько-більшовицький режим створює для решти народу фікцію мирного і спокійного життя і брехливою перспективою щастя і побажань на майбутнє. Більшовицька окупаційна система, на противагу німецькій, затримує політичну активізацію цілих мас і створення єдиного фронту всіх народних сил. Характерно й при цьому те, що політичний наступ німецького гітлеризму і московського більшовизму на українській території не ліквідували себе у взаємному ударі а навіть не нейтралізувалися. Просуваючись окремо і переслідуючи свої цілі, вони поповнювалися і полегшували свою роботу. Частина слабкого елементу, перелякана більшовицьким поворотом, бачила порятунок у німецькій силі; інша частина, бита нещадно німецьким колоніальним чоботом, обирала, на свою думку, менше горе, чекаючи порятунку від більшовиків. Коли на Україні, як і в інших країнах, частина народу і сьогодні орієнтується на більшовиків, то це значною мірою заслуга німецької колоніальної системи».

 

ОУН робила ставку на взаємне виснаження сил СРСР і Німеччини і переорієнтовувалася на співпрацю з США і Англією. Останнє залишилося декларацією. Жодних зв'язків із західними союзниками «бандерівці» до кінця війни за всього бажання не могли встановити, тим більше що вони воювали також і проти польської Армії Крайової.

 

Все сказане вище не означає, що в розстрілах євреїв не брали участі українці і навіть колишні члени ОУН, які вступили в німецьку допоміжну поліцію або в айнзатцгрупи СД, але робили це вони не як члени підконтрольних ОУН і УПА структур.

 

І так само в «остаточному розв'язанні» брали участь окремі радянські партизани, не кажучи вже про антисемітизм, що панував в радянських партизанських вагонах. Начальники Особливих відділів у партизанських загонах винайшли цілу теорію, згідно з якою гестапо спеціально засилало агентів євреїв у розрахунку, що ніхто не подумає, що вони є німецькими агентами. Нещасних регулярно змушували признатися в цьому, а потім відстрілювали.

 

10 серпня 1943 року командир Осиповицького партизанського з'єднання Корольов доповідав до Москви: «Останнім часом гестапо використовує євреїв з метою шпигунства. Так, при Мінському і Борисовському гестапо було відкрито дев'ятимісячні курси для євреїв. Шпигуни розсилалися по квартирах у місті і засилалися в партизанські загони, останні забезпечувалися отруйливими речовинами для отруєння партизан і командирів. У Мінській зоні було викрито цілу низку таких шпигунів».

 

І подібні повідомлення приходили з партизанських загонів не лише в Білорусії, але й в Україні, Криму, на Брянщині та в інших регіонах. Євреїв-шпигунів регулярно відловлювали, змушували зізнатися в тому, що вони – агенти гестапо, і розстрілювали. При цьому ніхто не задавався питанням, як може гестапо використовувати як своїх агентів людей, для яких повернення на німецький бік становило набагато більший ризик, ніж якби вони залишилися в лавах партизан.

 

А колишній командир партизанського загону НКБД імені Бериї, що діяв у Білорусії, Кирило Орловський згадував: «Організував я загін імені Кірова виключно з євреїв, які втекли від гітлерівського розстрілу. Я знав, що переді мною стоять неймовірні труднощі, але я не боявся цих труднощів, пішов на це тільки тому, що всі оточуючі нас партизанські загони і партизанські з'єднання Барановицької і Пінської областей відмовлялися від цих людей. Були випадки вбивства їх. Наприклад, «партизани»-антисеміти загону Циганкова вбили 11 євреїв, селяни села Раджаловичі Пінської області вбили 17 євреїв, «партизани» загону ім. Щорса вбили сім євреїв.

 

Коли я вперше прибув до цих людей, то застав їх неозброєними, босими і голодними. Вони заявили мені: «Ми хочемо мститися Гітлеру, але не маємо можливості».

 

Після цього я не жалів ні своїх сил, ні часу для того, щоб навчити цих людей тактиці партизанської боротьби з нашим спільним заклятим ворогом. І я повинен сказати, що витрачена мною енергія не пропала дарма. Здавалося б, абсолютно нездатні до збройної боротьби, колишні спекулянти, дрібні торговці, ремісники тощо – ці люди, прагнучи мститися німецьким недолюдкам за пролиту народну кров, під моїм керівництвом за 2,5 місяця провели не менше 15 бойових операцій, щодня знищували телеграфно-телефонний зв'язок противника, вбивали гітлерівців, поліцейських і зрадників нашої батьківщини. Поступово вони стали не лише дисциплінованими, але і сміливими як у проведенні диверсій, так і при нічних переходах з одного району в іншій».

 

Відчувається, що й самому Кирилу Прокоповичу Орловському – до речі, прототипові героя Михайла Ульянова у фільмі «Председатель», теж був притаманний антисемітизм, раз євреї для нього перш за все були «спекулянти, абсолютно нездатні до збройної боротьби».

 

Але ж нікому не спаде на думку на підставі цих фактів зробити відповідальним за Голокост радянський Центральний штаб партизанського руху.

 

Публіцист Марлен Кораллов, колишній в'язень Кенгірського табору, згадував, що «одним із керівників повстання був Келлер. Не Михайло, як затвердилося у Кенгірі, а Герш Йосифович, який народився в Славському районі Дрогобицької області, в селі Аненберг, 1924 року. Келлер – єврей, який партизанив у загонах ОУН, початковий строк отримав він 8 жовтня 1944-го. Знову пишу про Келлера не з упертості. У версію автора «Архіпелагу» не укладалося, що Келлер, на прізвисько Жид, очолював оборону Кенгіра. Що саме він разом з уродженцем села Борки Шацького району Рязанської області Енгельсом Івановичем Слученковим – табірне ім'я Гліб – був дійсним керівником повстання».

 

Тут найцікавіше те, що єврей Келлер не лише бився в рядах УПА і як «бандерівець» отримав свої 25 років таборів. Набагато важливіше, що в Кенгірі Келлер не просто був одним із головних керівників знаменитого повстання, придушеного за допомогою танків, але і в штабі повстання був представником від «бандерівців» – колишніх бійців УПА і співчуваючих їм. Значить, прибічники Бандери в жодному разі не були антисемітами за переконанням і переслідували лише тих євреїв, які були прибічниками радянських комуністів. Неможливо уявити собі, аби ув'язнені в радянському таборі німецькі есесівці вибрали б своїм представником єврея…

 

Путін не раз стверджував, що Україна у Великій Вітчизняній війні, як то кажусь, «сачкувала» і основний тягар боротьби з Німеччиною винесли Росія і росіяни. Він спирався на дані офіційного російського довідника про втрати у Великій Вітчизняній війні «Гриф секретності знятий», наскрізь фальсифікованого. Там стверджується, що в РРФСР було централізованим чином призвано, з урахуванням тих, що служили в армії до війни, 22,2%, в Закавказзі, республіках Середньої Азії і Казахстані цей показник перевищував 18 %, тоді як у Білорусії склав 11,7 %, а в Україні – 12,2 % . І це дійсно так. Але укладачі збірки, а за ними і Президент Росії забули, що території України і Білорусії були повністю окуповані німцями, тому значна частина чоловіків після повернення Червоної Армії була мобілізована безпосередньо в частини, а ці люди, яких були мільйони, ніде централізовано не враховувалися. Загальне число мобілізованих за межами офіційної цифри централізованого призову в 34476,7 тис. осіб я оцінюю в межах від 10,5 до 12,2 млн. осіб. Це – люди, прикликані безпосередньо у військові частини або в ополчення. А з додаванням 500 тис. призовників, які нібито не прибулих до своїх частин, загальне число мобілізованих складе від 45,5 до 47,7 млн. осіб, із яких 35,4 млн. були призвані в централізованому порядку. Якщо відняти звідси 3,6 млн. осіб, відряджених для роботи в промисловості й у формування інших відомств (хоча це число здається нам завищеним), чистий призов складе від 41,9 до 43,1 млн. осіб, а в середньому близько 42,5 млн. осіб. Це цілком відповідає нашій оцінці в 26,9 млн. загиблих і померлих у 1941-1945 роках радянських військовослужбовців. Число жителів України, призваних безпосередньо в частини або ополчення, оцінюється мною в 10 % від загальної чисельності населення України, або в 4,14 млн. людей. А загальне число мобілізованих в Україні до Червоної Армії – 9,2 млн. осіб. За моєю оцінкою, загальні втрати СРСР у Великій Вітчизняній війні склали від 40,1 до 40,9 млн. людей убитими і померлими. З цього числа 26,9 млн. падає на Червону Армію.

 

З урахуванням того, що населення України напередодні Великої Вітчизняної війни складало 21,3 % від всього населення СРСР, можна передбачити, що в лавах Червоної Армії і в німецькому полоні загинуло близько 5,7 млн. жителів України. А число жертв серед мирного населення можна оцінити в 2,8-3,0 млн. людей. Сюди входять також бійці УПА, які загинули в сутичках з Червоною Армією і німцями до кінця війни. Між іншим, багато солдатів Української Повстанської Армії були мобілізовані в Червону Армію в останній рік війни, а після її закінчення знову повернулися до Карпат і продовжили боротьбу проти радянських військ. Отже деякі «бандерівці» внесли свій вклад у перемогу над Гітлером, воюючи з німцями не лише в лавах УПА, а й Червоної Армії.

 

Борис Соколов, історик, публіцист, Москва 

Голокост Євреїв у Великих Мостах (підготував: Величко Лев)

опубліковано 6 жовт. 2011 р., 01:23 Степан Гринчишин

Стаття була опублікована в газеті «Голос з-над

Бугу» 21. 11. 2006 року. Автор Петро Цимбалюк

(Подається в скороченому вигляді.)

Історія міста Великі Мости, літопис якого починається з 1472 року, як і зрештою історія багатьох інших галицьких міст, тісно переплітається з історією життя євреїв у Галичині.

Перша історична згадка про євреїв, які мешкали у Великих Мостах, датована 1563 роком. У звіті про проведення королівської люстрації (ревізії) земель і майна міста зазначено, що у місті на той час проживало 5 єврейських родин, які нараховували більше як 30 осіб.

Згідно історичних джерел, євреї міст і містечок Галичини активно допомагали і сприяли матеріально утвердженню молодої Західно-Української Народної Республіки у 1918 році. Під кінець 1918 р. і на початку 1919 р. єврейські організації провели низку заходів по наданню допомоги уряду ЗУНР. Ними було оголошено збір коштів до урядового фонду, зібрано для бійців Української Галицької Армії ліки, одяг, продукти і гроші – помагали чим могли. У грудні 1918 року велика група єврейських лікарів і медичних працівників (серед них Марія Горвіц, Роман Яримович, Вільгельм Нац, Лев Шаєвич, Еліас Іссерлес) зголосились добровольцями на службу до 1-го корпусу УГА, яким командував генерал О. Микитка. Навесні 1919 року в цьому корпусі був сформований єврейський курінь (полк). У ньому служили зокрема чотарі (офіцери) Мойсей Зеєманд, Лев Маргуліс, Давид Ліндер, А. Майзельс та багато інших славних синів єврейського народу.

З перших днів свого існування, уряд ЗУНР визнав євреїв самостійним народом і надавав євреям Східної Галичини 27 місць у сеймі ЗУНР. Уряд ЗУНР надав євреям право участі в органах державної влади, визнав мову ідиш офіційною мовою спілкування у всіх державних і приватних установах, а також мовою викладання в єврейських школах Східної Галичини. Очевидець подій 1918 року, Н. Гірняк свідчив: «Жиди не тільки поставились лояльно до нас, але і чинно нас піддержували і служили в нашій армії».

На жаль, історичні факти щодо активної участі єврейського народу у визвольних змаганнях, за незалежну Україну, замовчуються і тому відомі тільки дуже вузькому колу науковців-істориків.

Єврейська спільнота у Великих Мостах відігравала значну роль у формування суспільного життя міста, завдяки значному впливу високоосвіченої єврейської інтелігенції – вчителів, військових, суддів, адвокатів, урядовців, депутатів, лікарів, які підтримували тісні контакти як з представниками української інтелігенції, так і польської. Міжнаціональні стосунки мешканців міста – українців, поляків та євреїв будувались на засадах добросусідства, релігійної і суспільної толерантності.

Промовистим є той факт, що магістрат Великомостівської міської ради в 1934-39рр. очолював бургомістр О. Сокальський, який був поляком (загинув у концтаборі Майданек), віцебургомістром був українець – І. Самсін, а секретарем міської ради був єврей – К. Катц (якого разом з родиною вбили фашисти).

Але мирний період історії міста був брутально перерваний трагічними подіями Другої світової війни, яка кровавими літерами заповнила останню, найстрашнішу сторінку літопису місцевих євреїв, назва якій – ГОЛОКОСТ.

У 1910 році у Великих Мостах проживало 5112 мешканців, серед яких було понад 1700 євреїв. Згідно статистичних даних за 1921 рік, єврейське населення у Великих Мостах скоротилося до 1142 осіб. Але вже у 1938 році населення Великих Мостів, знову зросло приблизно до 5000 мешканців, понад третину яких становили євреї. У липні 1944 року, після визволення Великих Мостів від фашистів, у місті залишились живими тільки 2 євреї, яким чудом вдалося врятуватися від загибелі в час кривавих «жнив» Голокосту.

Вже під час першої хвилі німецької окупації у період з 16 по 23 вересня 1939 року фашисти вчиняли неодноразові акти знущань і побиття євреїв та використання їх на примусових роботах по прибиранню вулиць і нечистот. За сприяння нацистів було пограбовано і спалено кілька будинків і магазинів найзаможніших євреїв.

Кількість єврейського населення у Великих Мостах різко зросла у листопаді 1941 р. Оскільки німецьке командування видало наказ про примусове переселення євреїв, які мешкали у прилеглих до міста селах і хуторах, з метою їх концентрації в єврейському гетто у Великих Мостах. Найбільше євреїв прибуло з села Реклинець.

Фашисти наклали на євреїв, що перебували у Великих Мостах, сплату високої контрибуції, проводили конфіскацію їх майна та використовували євреїв на тяжких примусових роботах.

6 липня 1941 року нацисти, з допомогою місцевої поліції, зігнали 16 найбільш шанованих у місті євреїв у синагогу, де над ними знущалися, били і катували, а після цього спалили.

10 і 11 липня 1941 року на вулицях міста знову провели облави на євреїв. Більшу частину заарештованих розстріляли на єврейському кладовищі, вцілілих погнали на будівельні та дорожні роботи.

22 липня 1941 року фашистами було розстріляно 10 євреїв. Майже щотижня проводились погроми знущання і вбивства. Як правило, акції знищення євреїв проводилися фашистами у дні найбільших єврейських свят.

У серпні 1941 року гітлерівці розстріляли ще близько 80 євреїв в урочищі «Бабка».

10 травня 1942 року фашисти зігнали у гетто майже все єврейське населення, яке перебувало у Великомостівському районі.

Частину євреїв 22 жовтня 1942 року було перевезено у сокальське гетто, де всі вони були знищенні фашистами до 28 травня 1943 року.

У грудні 1942 року був створений табір примусової праці у Великих Мостах, у якому працювало понад 2 500 єврейських жінок і чоловіків з Великих Мостів та багатьох інших місцевостей.

10 лютого 1943 року, згідно наказу генерала Ф. Кацмана, було проведено акцію по масовому знищенню єврейського населення безпосередньо у Великих Мостах. Німцями, з допомогою місцевих поліцаїв, було вбито понад 1400 євреїв у лісовому урочищі «Бабка», котре розташоване недалеко від міста, біля дороги Великі Мости – Борове. Крім цього, в той самий день у міському гетто було вбито ще близько 100 євреїв.

Євреїв без жодної надії на спасіння, замучені непосильною працею, голодні та хворі, практично без жодного опору йшли на страту, яка часто була бажаним кінцем їхніх пекельних страждань. Але були випадки, коли декому з євреїв вдалося вирватися з-під охорони під час маршу колони на місце розстрілу. Пораненому в ногу Моше Штегеру вдалося втекти з підводи, якою везли поранених і вбитих євреїв. Він добрався у польське село Станіслівка під Боянцем, де переховувався у знайомих його батьків, але пізніше і він загинув. Тільки двом втікачам вдалося врятуватися і вижити – ними були молоді євреї з Великих Мостів – Мойзес Брікнер, який під час втечі був поранений, та Йосиф Гутерман. До приходу радянських військ вони переховувались у криївках в місті та лісі. Після війни вони залишились жити у Великих Мостах, оженились, та не один раз свідчили про ці страшні події.

Громадянин Швейцарії, доктор Єжі Чарнецький (він же Ісаак Штегер) народився та провів своє дитинство і юність у Великих Мостах. Він теж був в’язнем табору примусової праці і довбав камінь поблизу Рава-Руської. Неподалік кар’єру Ісаак випадково зустрів колишнього сусіда поляка Петровського. Той повідомив, що найближчим часом усіх євреїв буде знищено, і натякнув, що готовий сховати хлопця. 10 червня 1943 року Ісаак втік із табору й спромігся дістатися домівки Петровських. Колишні сусіди сховали хлопця у лісному бункері, а згодом роздобули для нього фальшиві документи на ім’я поляка Єжі Чарнецького. Згодом йому вдалось пробратися у Варшаву, а пізніше, рятуючись від гестапо, Ісаак–Єжі завербувався «остарбайтером» на роботу в Німеччину, де дочекався визволення у 1945 році. Після війни Єжі повернувся у Варшаву, здобув вищу освіту та оженився. З 1972 року Єжі Чарнецький з сім’єю проживає у Швейцарії. Він є автором книги «Моє життя у якості арійця», виданої у 2002 році на німецькій мові.

Майже з понад тисячі великомостівських євреїв врятувалося кілька осіб і лише один з них спромігся відвідати рідне місто. Це був Єжі Чарнецький. В рідний штетл його привів поклик сумління, поклик синовнього та загальнолюдського обов’язку – вшанувати пам'ять загиблих.

З ініціативи доктора Єжі Чарнецького 23 жовтня 2005 року відбулось урочисте відкриття меморіальної таблиці жертв Голокосту, встановленої на стіні єврейської синагоги у місті Великі Мости.

У листопаді 2005 року Єжі Чарнецький звернувся до Великомостівської міської ради з клопотанням про підтримку ідеї спорудження пам’ятника жертвам Голокосту в лісовому урочищі «Бабка». Ідея спорудження пам’ятника була підтримана міськими депутатами.

8 жовтня 2006 року в лісовому урочищі «Бабка» відбулося відкриття пам’ятника жертвам Голокосту.

На відкритті пам’ятника, доктор Єжі Чарнецький висловив щиру вдячність жителям міста за розуміння і дієву підтримку ідеї будівництва пам’ятника жертвам Голокосту. У своєму виступі він підкреслив, що завжди пам’ятав і буде пам’ятати про свою Батьківщину, якою є Україна, про своє місто – Великі Мости, у якому він народився, де виріс і вчився, де жили його діди і прадіди, де він пізнав радість життя, але де все це було знищено фашистами у вогні Голокосту. Чудом врятувавшись від загибелі, він вдячний Богу за те, що тепер може донести до людей доброї волі ту біль і розпач, яку зазнав єврейський народ, а пам’ятник жертвам Голокосту в урочищі «Бабка» нехай буде знаком скорботи і пам’яті замордованим співвітчизникам та гіркою пересторогою для майбутніх поколінь.

Потім, коли меморіал буде відкрито, жалобний мітинг закінчиться, то Єжі-Ісаак запросить друзів на прощальну вечерю, на якій він виголосить тост: «За здійснений обов’язок!»

Коментар. Скажіть, чому українці теж повинні весь час оплакувати свої жертви? Коли нарешті буде суд над тими хто здійснив Голодомор, вбивав у Биківні, Дем’яновому Лазі, Винниці …

1-3 of 3