Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

З мрією про волю. Частина 3. (Автор: Ясновський Пилип)

опубліковано 9 квіт. 2014 р., 11:32 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 квіт. 2014 р., 10:57 ]

Книга «Жовківщина»: історико-мемуарний збірник. Том 2. – 1995.

 

15. Смерть батька. Як я втратив мою нову працю

Прийшов 1909 рік. Господарюючи знову на ріллі, я згадував часто меліораційні роботи, що давали мені добрі заробітки. Часом згадувались і дебрестські дебри, і тоді праця на своїй землі набирала більшої вартости та принади. Зрештою, життя пливло звичайним руслом за працею. Вечорами я читав часописи й книжки, що їх позичав у читальні «Просвіти».

 

Якраз два дні перед Благовіщенням відійшов від нас мій батько на вічний спочинок. Ця смерть так, начебто заскочила нас. Тепер прийшли турботи про похорон і зв'язані з тим витрати. Було в мене трохи збереженого гроша, то й пішло майже все на ту сумну справу. Поминки по батькові годиться зробити гідні та не абиякі.

 

Щойно тільки скінчився похорон, моя сестра мені каже, що їй належить частка по мамі, пів «Переціля».

- «От маєш новий клопіт, – думаю собі і пригадую як покійний тато збувався жіночих часток, коли доньки померли. Пояснюю сестрі, що мама записала землю на мене і що я витратив, гроші на два похорони. Але сестра не хоче й слухати, та й каже мені:

- Е, ти можеш, ти маєш гроші.

 

Всім видається, що я маю гроші, і то великі, та сестра теж так думає. Бачу, що шкода її переконувати. З її мови домірковуюся, що вона ладна зо мною правуватись. ІЦе того бракувало! Що ж буде далі, як почати так дробити батькову спадщину? Як би тато жив, напевно, на це не погодився б.

 

Я пішов до адвоката і розповів, яке діло. Адвокат порадив мені записати цю парцелю на дружину. Я так і зробив. А все-таки прикро було почувати, що рідна сестра чує до мене жаль, ніби я її скривдив.

 

Кажуть, що біда сама не ходить. Як почнеться одне, тоді й далі йде як із Петрового дня. Напружені відносини між українцями і поляками в Дублянах не припинялися, в нашій читальні аж гуло після читання газет і коментування останніх подій.

 

Одного дня йду в селі дорогою, аж тут іде напроти мене один поляк. З-за розхристаної сорочки видно «шкапліж», очі в нього світяться, Не знати, чи від горілки, чи від чого іншого. Проходжу попри нього, а він зупиняється і затримує мене, серед дороги.

- Чому, – питає, – твоя дружина не ходить до костьолу лише йде до церкви, адже ж вона полька.

 

Бачу, що він шукає собі зачіпки, а я не з тих, що бояться напасти, ще й до того на гладкій дорозі. Я дав йому таку відповідь, що за два тижні мене покликали до суду, де я заплатив 30 корон гривни, не згадуючи про заплату адвокатові за його оборону, яка й так мені не помогла.

- Погано, – думаю собі, – до чого доходить польське нахабство, ще й плати за нього. От і справедливість!

 

Проминули два місяці і я знову не встерігся біди. Десь якось на христинах причепився до мене знову якийсь поляк, чому я дав христити доньку до церкви, а не до костьолу.

 

Я аж скипів:

- Хіба я тебе питаю, чому ти свою доньку христив у костьолі?

 

А що це вже було по кількох чарках, я ще пригадав йому, як він голосував на Абрагамовича і від тої пригадки він перележав кілька днів у ліжку, а я у Львові просидів десять днів на голій причі.

 

О, розгорілась у мене в серці досада і злість, але вже більше ніхто з поляків не наважився мене зачіпати. Обидва напасники запам'ятали добре мою руку, і мабуть, іншим переказували.

 

У газетах ми вичитували цікаві для нас вісті про Січинського, про виступи наших послів у парляменті та кріпили в серці надію, що для нашого народу мусить таки колись настати краща доля.

 

Десь перед Зеленими Святами отримав я листа зо Львова від пана Калінки. Калінка повідомляв мене, щоб я приготовився до нових робіт, які будуть у Конюшках Сімяновських біля Самбора, а саме будуть перекопувати канал від озера до ріки Блажви. Він визначив мені зустріч за тиждень у ресторані Менкесової у Львові, при вулиці Стрілецькій.

 

Це була радість, як я прочитав того листа! Знову матиму роботу при меліорації. Спілка з Калінкою була вигідна і для мене, і для нього. Скінчиться врешті та непевність про завтра, бо робота триватиме довше і заробітки будуть незгірші. Моя дружина теж тішилася, що мене кличуть на роботу. Було їй трохи прикро, що місце праці так далеко і що мене не буде цілий тиждень дома, але ми потішали себе тим, що я щонеділі буду приїздити до Дублян і хоч у цей день буду разом зо своєю родиною.

 

В назначений день я вибрався до Львова. В ресторані Менкесової була теж пиварня і продаж лікерів. Калінка вже був там. Попили ми тоді з ним горілки Бачевського і перекушували всячиною аж до вечора. Увечорі нам обидвом у голові шуміло, Калінка плів щось п'яте через десяте, а я тільки рахував, скільки корон утекло з моєї кишені. Переночували ми у поблизькому готелі, й на другий день рано від'їхали до Самбора.

 

Калінка став шукати квартиру, щоб була недалеко місця праці. З трудом найшов він відповідну хату в Загір'ї. Це була простора кімната, в якій ми мали ночувати. Вдень це мала бути наша канцелярія.

 

На третій день прибув до нашої кімнати інженер, який мав керувати роботами. На жаль, це вже не був Андрій Корнелля, а якийсь поляк.

 

Я передав йому те свідоцтво, яке я дістав після закінчення меліораційних робіт у Дублянах. Інженер мовчки його переглянув, киваючи при тім головою, і віддав мені, нічого не сказавши. З Калінкою теж мало що говорив.

 

Того ж дня ми почали вимірювання терену. Я гонив із помальованою у жовто-білі пояси тичкою та встромляв її в землю згідно з вимогами інженера. Наше міряння відбувалося не дуже, добре, бо йшли дощі, і на тому оболонні, що його ми міряли, стояли води і замулювали терен. Треба було бігати по мокляках і болоті, що не належало до приємности і сповільнювало нашу працю. На те вимірювання ми зужили два тижні часу. Властива праця з копанням землі мала початися щойно тепер.

 

Вертаючись з недільного відпочинку з Дублян, я купив собі у Львові «Діло» і по дорозі до Самбора перечитав у вагоні пів газети. Я вложив газету в кишеню, щоб прочитати решту, як буде вільна хвилина. Прибувши до нашого помешкання, я вибрався з Калінкою оглядати оболоння, щоб обміркувати й поділити працю. Коли ми вернулися, в хаті вже був інженер і вони вдвох з Калінкою сіли при столі виготовляти потрібний плян праці, а я вийшов купити канцелярійського паперу. Коли я вернувся, інженера в хаті вже не було, а Калінка мені каже, що йому казав інженер, що для мене тут роботи нема. Я остовпів.

- А то чому? – питаю.

 

Калінка лише обернувся й очима показав на газету «Діло», яку я лишив на ліжку.

 

Мені виплачено за два тижні праці при мірянню і на тім моя мірнича кар'єра скінчилася. Сваритися чи допоминатися справедливосте не було де, бо в цілій Галичині була одна правда супроти всіх українців.

 

Приходжу до хати, дружина питає, чому так хутко вернувся з роботи. Збуваю її різними викрутами: що там велике болото, що за метр землі платять мало, що людей дістати тяжко, але дружина не вірить цим викрутам.

- Колись ти говорив інакше, щось тут не так.

 

Врешті я розповів їй усю правду. Але від того мені не було легше. Щоб за газету звільнити з роботи, це вже було дійсно безправ'я і самоволя. Якби був інженер Корнелля, того не було б. Ходжу по хаті, ходжу по подвір'ю – в голові вовтузить думка про польську справедливість.

 

Важко було погодитися з своїм становищем, але я знову опинився без праці. Щоб не давати причини до радости дублянським полякам, я нікому не розповідав про мою пригоду. Зрештою, яка мені була б з того потіха?

 

16. Моя торгівля худобою

Кінець-кінцем треба було погодитися з тим, що в Конюшках я вже роботи не дістану. Але що робити далі?

 

За кілька днів я вибрався до Малехова, до о. Коновальця. Панотець вислухав уважно моє оповідання, не перебиваючи мені ані словом. Вістка про поведінку польського інженера його, видно, схвилювала, бо він встав з крісла і пройшовся по кімнаті. По хвилині він сказав:

- Нічого йому не зробиш, він подасть іншу причину звільнення, і завжди буде його «правда».

 

Питаю о. Коновальця, чи за його старанням я не міг би дістати роботу на станції Підзамче.

 

Панотець добродушно посміхнувся і похитав головою:

- Якби то моя сила, Пилипе... Це державна служба, «ц.к.» (скорочення вживане в австрійсько-угорській державі, значить, цісарська-королівський). туди тяжко дістатися. На двірці може дістати роботу той, хто вислужив 12 років у війську і був принаймні підстаршиною. Навіть, щоб бочки навантажувати до вагонів, чи міхи з мукою, і за те тяжко.

 

Панотець на хвилину задумався, а потім каже:

- Тепер найкраще було б узятися за якусь незалежну працю. Я думаю, що найпоплатніше було б кинутись до торгівлі.

- Якої? – питаю.

- А такої, – каже о. Коновалець, – як роблять жиди: скуповувати кури, яйця... На це не треба великого капіталу, а заробіток буде добрий.

 

Трохи заскочила мене така рада. Подививсь я з недовір'ям на панотця, сам не знаю, що казати. Якось не пропала мені до вподоби така жидівська робота. Кажу врешті:

- Знаєте, отче, якось мені соромно гендлювати курми і яйцями. Вже волів би я коровами або кіньми.

 

О. Коновалець відразу заперечив:

- Це небезпечно, Пилипе. Коровами – так, але торгівля кіньми – слизький інтерес. Нині кожний добрий господар має дві-три корови, бо це завжди потрібне, а з кіньми – що: два і три господарі спрягаються своїми здохляками, доброго коня мало хто має, бо дорогий. В короткому часі коней взагалі не треба буде, люди рискалями землю оброблять.

 

Отак за порадою о. Коновальця я рішився взятись до торгівлі телятами. Я взяв у панотця метрикальний відпис і з тим пішов на другий день до громадського писаря. Він написав мені прохання до ц.к. староства про дозвіл «гандлю рогатим бидлем», узяв пів корони за писання й пів корони за штемпель і казав чекати «патент» зо староства.

 

За якийсь тиждень поштар приніс мені цей патент, тобто концесію, це є те, що в Америці називають лайсене. Таким чином я став «патентованим» торговцем худобою.

 

Я ніколи в життю не торгував і властиво не знав, як до тої справи взятися. Але святі горшків не ліплять і життя навчить усього. І пес не навчиться плавати, доки його не кинуть у воду. Я запряг коня до візка і поїхав до сусіднього села, де мене мало знали. Лишив я коня з візком на дорозі і ходжу від хати до хати питаючи:

- Чи маєте корову, або теля на продаж?

 

Люди оглядають мене, одні з цікавістю, другі з недовір'ям але відповідь усюди однакова:

- Нема.

- Нема, то нема, треба йти далі. Так пройшов я більше, ніж пів села і всюди з нічим. Врешті в одній хаті є теля на продаж. Питаю:

- Скільки хочете, ґаздо?

- Шість ринських, – відповідає господар.

 

Я чув на ярмарках, як жиди завжди давали половину ціни, тож і собі кажу.

- Я дам три.

- Не буде, – заперечив господар.

- Я дам чотири.

- Інакше не продам, як за п'ять, – заявляє власник теляти.

 

Заплатив я п'ятірку, зв'язав чотири ноги перевеслом, викинув на візок і вйо! до Львова.

 

Не проїхав я два кілометри, – оглядаюсь – теляти нема. Загубив.

 

Став я на дорозі і питаю людей, що доїздили до мене, чи хто не забрав теляти, з дороги.

 

Теля було на одній хурі. Питає чоловік чи теля моє, а тоді каже дати собі десять центів і забрати згубу.

 

Добре, що так скінчилося. Викинув я теля назад на мій візок і їду під жовківську рогачку.

 

Мій візок відразу обступили жиди, подивились на теля і дають мені три ринські. Я знову нагадую собі, як торгують на ярмарку, і жадаю сім. Жиди пошваргоніли щось поміж собою і відійшли. Лишивсь один, обмацав теля і клянеться під хайром, що за таке марне теля не може дати більше, ніж чотири ринські.

 

Чекав я ще якийсь час, але ніхто більше не давав. Десь уже пополудні продав теля за чотири ринські і вертаюся додому сердитий, хоч не знаю, на кого більше сердитись, чи на ґазду, що здер за теля п'ятку, чи на жида, що заплатив тільки чотири. В кожному разі початок не добре заповідався і відбирав охоту до дальшої торгівлі. Але я вирішив не кидати цієї торгівлі і потішав себе думкою, що коли початок тяжкий, то потім піде легше.

 

Дома питає дружина:

- Ну, як, вторгував що?

- Вторгував, але мало...

- Скільки?

- Три корони – відповідаю.

- Дякувати Богу і за це, каже жона, – що ж би ти висидів дома?

 

Я собі подумав: до біса з такою торгівлею! Треба спробувати ще на міській торговиці.

 

На другий день я знову виїхав моїм візком на закупи, але тепер у дальші села, аж до Зіболок. Тут мені пощастило: телят можна було купити багато, але я купив тільки шість штук, бо не було місця на возі. З ними я поїхав на торговицю до Львова і позаганяв телят до клітки. Прийшов ветеринар, оглянув телят і двоє забракував: «слабі». От, маєш заробіток! Я пустився на нахабство: всунув ветеринарові десять корон і він замаркував усі телята: «здорові». Не знаю, чи хто потерпів на цьому обманстві, але я все таки не тільки, що не мав втрати, а навіть по обрахунку всіх моїх витрат, переконався, що мав 40 корон чистого заробітку.

 

Мій настрій значно поправився. Я побачив, що з торгівлею я дам собі раду, але треба мати більший досвід. Став я їздити по дальших селах, заїздив аж до села Козлова, недалеко Нового Милятина, звідки привозив не так телята, як корови. Корови по більшості я продавав у нашому селі, заробляючи 40 до 50 корон від штуки, залежно від того, скільки я заплатив і яка була корова. В той час за добру дійну корову треба було дати до 300 корон, а я старався купити за 200-250 корон. Купців у селі я мав досить, але не всі платили повну готівкою. Один каже зачекати на 40 корон, другий ще більше, третій дав половину, а решту обіцяв дати, аж як свою стару корову продасть. До року я мав на людях до 800 корон, але дістати їх від людей було трудно. Я вже не хотів продавати без повної ціни, але дружина просить: дай, це наша кума, а тих кумів я мав до біди і трохи.

 

Яких тільки вимівок люди не вживали! Очевидно, перша вимівка була, що корова не добра. Один каже, що вже три рази, водив до бугая і не може відбігати, другий нарікає, що молока дає досить, але ніби воно рідке, інший скаржиться, що корова спочатку давала 12 літрів молока на день, а тепер по двох місяцях дає лише сім. Докажіть йому, що він крутій. Я був настільки вирозумілий, що не допоминався довгу, а довжники використовували це й ховалися від мене, щоб не лізти мені на очі. І як почали віддавати, так віддають донині – хай Бог буде вирозумілий за їх слово!

 

У моїй торговельній практиці я викомбінував іще один спосіб заробітку. Я зробив контракт із нашим двором у Дублянах на рік і склав кавцію 100 корон на закуп усіх телят, за які мав платити по 35 центів від кілограма живої ваги. Корови були великі, породи «Гольштайн», вагою сягали до тисячі кілограмів. Теля по уродженню важило 40-50 кілограмів, а по десятьох днях, як я мав забрати, важило вже 60-70 кілограмів, отож на цьому я мав прибуток. Крім того, я продавав по 50-60 центів за кілограм, пересічно ж було по десять телят на місяць, отже, я мав на тому добрий заробіток.

 

На мої торговельні успіхи звернули увагу жиди, які стали робити мені різні пакости й перешкоди. Я на це не звертав уваги, бо мав ц.к. патент, а моя сила і грізний погляд були моєю найкращою обороною.

 

Коли я став займатися тою жидівською торгівлею, люди сміялися з мене, говорили, що той «гандель» для жидів, а не для християнина. Я сміявся з цих уваг, бо пам'ятав пораду о. Коновальця і також відповідав при нагоді нашим мудрагелям, що вони не бачать того, що кожного жидівського гендляра син ходить до гімназії, що в нього на сабаш мусить бути риба і різні гуглики, а наш селянин хіба у піст може купити собі смердячого оселедця.

 

Потім вже й інші побачили, що торгівля, це ніяка не ганьба, вона дає користь і що це не мусить бути привілей жидів, коли і свої люди можуть мати з того прибуток.

 

17. Українці в Дублянах добиваються своїх прав

Був рік 1910, рік дальшої гарячої боротьби українців в Австрії за свої права. Ми всі з цікавістю слідкували за вістками в газетах, бо йшли події, які затримували віддих у грудях та викликали і надію та тривогу. Це був час посиленої боротьби за український університет у Львові, боротьба, яка хвилювала все українське громадянство і відбивалося широкою луною по всьому світі.

 

З великими надіями ми читали в «Ділі» програмову заяву українських парляментаристів, які з'їхалися в лютому того року у Львові. Заява ставила вимогу територіально-національної автономії для Східньої Галичини і північно-західньої Буковини та цілий ряд інших домагань для українців в Австрії. 

 

«Історія Унії» Ю. Буцманюка у церкві Пресвятого Серця Христового у Жовкві

 

Скільки почувань викликала промова митрополита Шептицького у віденському парляменті в справі українського університету у Львові! Яким хвилюванням і обуренням у наших серцях відбилася звістка про вбивство українського студента Адама Коцка! Просто кров стиналася в жилах. Білі плями сконфіскованих статей виховували нас так само, показуючи, яка польська справедливість.

 

І багато було інших хвилюючих вісток. Були й такі, що викликали завзяття і навіть злорадність, коли в газеті ми вичитали про обструкцію українських послів у соймі, які довгими промовами, а потім різними деркачами через цілих десять засідань не давали можливості соймові виносити польські ухвали.

 

Дублянські українці теж піднесли голову. Як не диво, але в селі, де більшість населення складали українці, досі війтом був постійно поляк. Того року ми вирішили допильнувати виборів. І дійсно, рік 1910 був для нашої громади сприятливий: у виборах до громадської ради на 12 радників вибрано 8 українців, перший раз по 24 роках начальником громади став українець Михайло Тушницький. Це була наша перемога, якою ми всі раділи і гордились. Ми побачили, що за своє треба обставати всім, а не стояти осторонь, і що ми могли того добитись і давніше, бо нас була більшість. Але передше національна і громадська свідомість наших людей у селі не стояла на належній висоті: більшість наших людей трималася засади «моя хата з краю» і не цікавилися громадськими справами, а це, очевидно, було на руку полякам, які без жодного труду займали всі урядові становища.

 

Здобувши врешті провід громадської ради в Дублянах, місцеві українці могли тепер подумати про збереження нашого стану посідання і про забезпечення його на майбутнє. Перша річ, яка коштувала нас усіх великого труду, це була справа будови церкви в Дублянах. Скільки то треба було заходів і старань, поки вдалося дістати місце під церкву! Дарма, що в Дублянах стояла колись церква, що її спалили татари, і як слід по ній лишився хрест, а біля нього кам'яні плити з незрозумілим написом, – проте тяжко було те саме місце дістати під будову церкви. Громадська рада з новим війтом винесли рішення про ту площу, на якій хотіли ми побудувати нову церкву. Поляки кричали, робили скарги і протести, заявляючи, що Буляни, це «весь польська», але кінець-кінцем право було за нами. Місце під церкву ми таки дістали.

 

  

Більший клопіт був із тим, звідки взяти грошей на будову церкви. Убоге село Дубляни само не могло спромогтися на такий великий видаток. Люди складали, що могли, бо кожний розумів потребу церкви, а втім, кожний волів мати церкву на місці, ніж ходити в неділю на Богослуження до Малехова. Та ще й була тут заторкнена амбіція села: невже поляки могли поставити свій костьолок, а ми не здобудемося на церкву?

 

І люди складали пожертви та збирали всюди, де далося. Але того було замало. Багато труду вклав у ту справу о. Коновалець, який де міг, старався про фонди та закликав до жертвенности. З допомогою поспішили сусідні села, як Грибовичі, Зашків, Стронятин та інші, які жертвували по 500 і 1000 ринських. Ми тепер наочно переконалися, що громада – великий чоловік, і де єдність, там – сила.

 

Вже восени 1910 року був урочисто покладений угольний камінь, а опісля почалася будова самого храму. Тут же кожний причинявся чим міг, щоб будова поступала вперед.

 

У 1911 році церква була вже готова і о. Коновалець з дооколичними священиками доконав її посвячення. Того урочистого свята ані самої церкви я вже, на жаль, не бачив, бо мене вже тоді в Дублянах не було. Замість лишитись у рідному селі, доля кинула мене скитатись по чужому світі, серед чужих людей, бо на рідній землі не стало для мене місця.

 

18. Пригода, що вирішила дальшу мою долю

Кажуть, що своєї долі й конем не об'їдеш. Що й казати, коли сам кінь стає знаряддям долі. Згідно з історичним переказом князь Олег Віщий згинув від свого коня, бо така доля була йому призначена.

 

В моєму житті кінь теж відограв рішальну ролю та спричинив крутий зворот моїй дотеперішній кар'єрі. І в сні таке не могло приснитися, що мені трапиться така пригода і що ця пригода змінить моє життя. Аж дивно подумати, що така, здавалось би маловажна пригода примусить мене кинути батьківську хату та рідне село і пожене за океан шукати кращої долі. Інакше плянувалось, а інакше склалось.

 

Пів кілометра на північ від двора лежить сто моргів панського торфовища, називали його Шнура. Назва «Шнура» сягає ще панщизняних часів, коли той обшар належав до пана і частково до громади. Пізніше люди ділились линвою по 20 сажнів і косили сіно на тому торфовищі, а панові відробляли за те 30 днів у жнива за один «шнур».

 

Показалось одначе, що з цієї «шнури» можна мати більшу користь ніж сіно. При кінці XIX століття на березі цього торфовища стояла вже невеличка фабрика. Ніхто навіть не здогадувався, що тут розвинеться таке підприємство. Торфовий ґрунт копали машиною у глибину 14 метрів і човнами довозили до фабрики. Тут цей торф мішали, прасували і краяли, потім розвозили і стелили на землі, сушили, складали під великі піддашшя, а взимі відсилали вагонами до Німеччини. Не всі знали, що з того торфу в Німеччині виробляли фарбу, що коштувала 10 ринських один кілограм.

 

Інтерес ішов добре, але чомусь не тримався довго. Уже в 1890 році фабрика торфу припинила роботу. В дійсності трапилася пожежа, яка знищила будинок і все влаштування. Після того працю біля торфу занехали, а на цьому місці лишився 10-ти морговий глибокий став, який наводнено і в якому розведено риби. Торфова яма не змарнувалася і давала новий прибуток.

 

Попри той став на віддалі 30-40 метрів бігла стежка, яку протоптали люди, скорочуючи собі дорогу з північних сіл, головно з села Ситихова і Сторонятина. Стежка зауживалась, люди нею в літі ходили, а взимі навіть проїздили тудою саньми через Дубляни до Львова.

 

Користувався і я не раз тою стежкою, бо обходити ціле торфовище було б досить далеко і довго. Якраз 1-го лютого 1911 року пізною годиною ввечорі я повертався тією стежкою з Сторонятина. Їхав я конем на санках і в думках радів, що вже скоро буду дома в теплій хаті з дружиною й дітьми. Земля була покрита снігом 6-8 цалів. Зрання, коли я виїхав, виглядало на гарний день, пополудні ж зачало темніти, а над вечір став падати сніг. Коли я опинився на тій стежці, що починалась від Ситихова, сніг став падати густими клаптями і зчинилась метелиця, що світу Божого не було видно. Добре, що хоч додому недалеко, кінь уже сам знайде собі дорогу. Я пустив віжки вільно з рук і кінь побіг повільним кроком. Так проїхав я якої пів години, зданий на орієнтаційний інстинкт коня.

 

Раптом відчуваю, що щось сталося: бачу, кінь запався яких два метри в долину, а сани зсунулися на коня. Я ледве встиг зіскочити з саней. Наскільки темрява і сніговія дозволяли, я став розглядатися, що сталося. Я пізнав, що кінь загнався на став і лід під ним заломився. Хоч який я був сильний, але коня самому вирятувати було неможливо. Вітер снігом забиває очі, за мною нема знаку куди я їхав, я змерз, трясуся і не знаю, що робити. Дивлюсь на годинник, десята година. Буду кликати кого, хто почує і захоче йти в таку хвилину? До села було ще з один кілометр. Я махнув рукою, пішов.

 

Приходжу додому, година перша. Дружина прокинулась, подивилася й каже:

- Там у печі маєш гречану кашу в банячку і чай, бери собі сам, мені чогось не хочеться вставати.

 

Я розтираю руки й відповідаю:

- А мені чогось не хочеться їсти.

- Чому? – питає дружина і підводиться, щоб встати.

- Кінь утопився в ставі на торфах.

 

Дружина раптом почала стогнати: ой-ой-ой!..

- Я гримаю на неї:

- Чого йойкаєш? Коневі мама не вмерла. Втопився один десять буде.

- Ой, я не того!..

- А чого, – питаю нетерпеливо.

- Іди по бабусю!

 

Ото маєш, думаю, якраз у таку пору!

 

Пішов, сама не прийшла, привів. Увійшли ми до хати обсипані снігом, аж у хаті зробилося холодно. Я розпалив у печі, бабуся ж оглянула дружину і каже, що за годину «буде».

 

Отак збіглося все докупи. Коби хоч усе щасливо пройшло? Правда, я тепер не так непокоївся, як сім років тому, але все одно було тривожно. Тепер ще до того новий свідок: семилітній хлопчина лежить на печі і заглядає, то знов накриває голову коцом. Куди його вижену на таку студінь. Кажу йому відвернутися до стіни і спати, та й сам сідаю біля печі. Ні, ще не все готове. Каже бабуся, що треба обстелити ліжко плахтою. Я набив кілька цвяхів у трами й окрив ліжко як умів.

 

Сидимо в очікуванні нового прибутку родини. Бабуся, так як сім років тому, сидить на стільчику і мимрить молитву. Коли ж утихомириться жінка на короткий час, бабусина молитва переходить у шепіт, опісля втихає, тільки її голова кивається то вгору, то вдолину.

 

Не сидиться мені спокійно, завжди приходить мені на думку моя пригода з конем. Кажу до бабусі:

- От і не вгаває завірюха, як довго це триватиме?

- Кара Господня, синку, не дай Боже, в таку хуртовину випадку.

 

Я аж здригнувся, але нічого не кажу про свою пригоду.

- Чи трапляються які випадки, – питаю по хвилині.

- Ой, трапляються, дитино, трапляються, але таким, що в Бога не вірять і до церкви не ходять, батька-матір не шанують, кривду другому роблять, і таким, що мають за що випити, а цента бідному не дадуть.

 

Сказала, ніби проповідь вичитала. Я подумав: може і правда. Але що був винен мій кінь, яку він кривду кому заподіяв, що може далі ще мучиться в багні? Хіба він за мене потерпів?

 

Мої думки перебили нові стогони та зойки жінки. За кілька хвилин почувся в хаті плач нового члена родини.

 

Питаю бабусю, що Бог дав.

- Прачку.

- Богові дяка і за доньку.

 

Це було якраз над ранком у свято Стрітення.

 

На дворі сніжна метелиця припинилася. День був ясний, але морозний. Пополудні я пішов до місцевого вахмістра жандармерії і розповів йому про свій клопіт. Вахмістер був поляк, але як дістав «куку в руку», то й за українцями обставав. За співи «Не пора» йому поляки постійно доносили, а він їм казав: «То ніц не шкодзі, і ми также спєвами «Єще Польська не згінела».

 

Пригадую, що й мені грозило колись чимале лихо, яке. вдалося оминути, завдяки помочі цього вахмістра. Ще десь у 1909 р. я мав гостру суперечку з поляками на гостині. Я висловився досить гостро про староство у Львові, що воно не дбає про дороги. Розмова була на гостині, за чаркою, ніби між сусідами, хто ж міг би думати, що з цього може бути біда. Пригадую моє збентеження, коли на другий день по цій гостині прийшов до моєї хати вахмістер жандармерії в повному озброєнні разом із начальником громади і став допитувати, чи це правда, що я виговорював на староство. Відмовлятись було б трудно, але я сказав, що я повторив тільки те, що вичитав у газеті, лайок, ані образливих слів я не вживав.

 

Вахмістер заявив тоді, що за такі слова, які я сказав і які люди чули, чекає мене шість місяців тюрми або й більше. Може це була тільки погроза, але добром вона не пахла.

 

Ввечорі я пішов до нього до хати і просив, щоб лишив мене у спокою, а я за те йому віддячуся. Віддяка коштувала мені пів свині ваги 40 кілограмів, але я був вдоволений, що справу так полагоджено. Після того я вже був обережний на язик, а втім і вахмістер був уже по моєму боці.

 

В оцього вахмістра став я питати поради щодо мого випадку. Питаю, чи я не міг би дістати відшкодування за втрату коня, коли б я подав скаргу до суду. Вахмістер зробив невиразну міну:

- З урядом іще ніхто справи не виграв. Шкода труду. З урядом краще дати собі спокій.

 

Він радив піти до директора фільварку і там зголосити претензії за свою шкоду.

 

Рада видалася мені непогана, я так і зробив. Директор, це був той самий, що підписав мені свідоцтво, коли я працював при меліорації в Дублянах. Він не сказав нічого, тільки запитав, скільки коштував кінь. Я сказав, що 390 корон. Директор таки при мені наганьбив економа, що під його носом діються такі непорядки, та що через торфи не повинна йти дорога. Про якесь відшкодування шкода й говорити: я сам винен, що втратив коня, бо там не було жодної дороги.

 

І на тому кінець. Що мені з того, що економа виганьблено? Економ не пустив цього плазом, але почав мститися на мені. Але яка це була пімста? В суботу ввечорі приходить до мене слуга з двора з повідомленням від економа, щоб я забрав негайно четверо телят. Я пішов до економа і прошу його, що в суботу не можу забрати, бо не маю коня, заберу їх у понеділок

 

Моя просьба нічого не помогла, економ був упертий і видно радів, що може мені дошкулити. Він сказав, що коли я не заберу телят зараз, то він продасть їх жидові. Я тріснув дверима і пішов. У понеділок рано я купив коня, а ввечорі о годині шостій заїхав до двора по телята. Бачу, вже є жид і вже важить телята. Шкода й говорити, вже продані. Економа я не бачив. Лють мене охопила. Чекай, побачимо, чия правда. Сідаю у візок та іду просто до Львова, до адвоката. Розповідаю все і питаю що можна в дій справі зробити.

 

Адвокат зробив міну, ніби від нього залежала доля світу і підніс переконливо палець догори:

- Економ не мав права продавати телят, хіба аж тоді, як би він казав вам брати, а ви не брали, а телята випили за сто корон молока. По друге, ви не мусіли брати телят, коли вам виходило на втрату. Справа вийде на вашу користь.

 

Скінчив і подивився на мене так, наче б справа вже виграна. Звичайно, він знає право і краще визнається, хто може виграти.

 

Адвокат не дав, мені довго надумуватись та ще й питає: «Скільки ви могли заробити на тих четверо телятах?»

- 90 корон, – відповідаю.

- Буде подана скарга за втрату заробітку 100 корон, – вирішив адвокат і відразу взявся за писання цієї скарги.

 

Я розповів йому ще, що мені втопився кінь на панській сіножаті. Адвокат вигукнув:

- О, того не даруйте! – і питається, чи через ту сіножать була якась дорога.

 

Я вияснив, що там визначеної дороги не було, але люди з сусідніх сіл тудою переходили вліті і взимі, а взимі то й переїздили.

- Значить, дорога була зауживана, – зробив висновок адвокат, – і цю справу теж виграється, – заявив авторитетно і став мені розповідати.

- Я мав таку розправу, що хлоп поїхав красти пісок, заїхав під гору, пісок усунувся і засипав коней. Власник піску заплатив за коней і судові кошти.

 

«Оце, видно, добрий адвокат, – подумав я, – він не дасть собі в кашу наплювати». І я дав зробити ще другу скаргу на коня. Заплатив я адвокатові за виготовлення позовів 20 корон і поїхав додому. Побачимо, пане економе, як то буде на цісарськім суді.

 

За кілька днів дістаю поклик до суду. Поїхав я до Львова, знайшов будинок суду, а там уже на коридорі чекають різні люди на свою чергу. Мій адвокат був уже там і сказав, що наша розправа буде в залі ч. 3.

 

Чекав я під тою залею до 10-ої години, аж мене покликали туди. Зразу бачу, що не будуть переливки за ці телята, бо економ взяв аж двох адвокатів. І дійсно, розправа не скінчилась того дня, а відложено її на пізніше.

 

Мій адвокат заспокоював мене:

- Не бійтеся, все буде добре.

 

За три дні дістав я виклик на нову розправу, цим разом за коня. Розправа знову не скінчилась, і мій адвокат знову зневажливо усміхнувся.

- Будьте спокійні, ми їм покажемо.

 

За кілька днів викликали мене на другу розправу за телята. Розправа й цим разом не скінчилася. Потрібні ще нові свідки й нові докази.

 

Думаю собі: чого це такі великі короводи, що справа так проволікається і розтягується? Мій адвокат був спокійний:

- Це все так, що тяжко починається, потім добре кінчається. Вас дауергафт іст, іст іммер гут. – І він розповів мені знову випадок із своєї практики, коли все виглядало безнадійно, а він виграв. Друга розправа за коня також не дала висліду.

- Видно, що суддя робить усе помалу. Але до трьох разів штука, – казав мій адвокат.

 

Треба було чекати до третьої розправи. Наперед була розправа за коня. Як же краснорічиво не розводився мій адвокат, які розумні і переконливі аргументи не наводив, все це було даремне: розправу я програв. Єдина потіха для мене, що судові кошти мені даровано.

 

Гірша річ, що й третя розправа за телята теж випала на шкоду для мене. Мій адвокат товк кулаками у стіл, доказував, що противна сторона не має рації, але справи не виграв. Таким чином я не тільки дав себе завести під дурного хату, але ще й опинився на тому «сухенькому», з якого мій мудрий адвокат і не пробував мене вивести.

 

Суддя показався більше вирозумілий. Коли економові адвокати стали рахувати кошти, суддя звернувся до них:

- З кого будете стягати кошти? Що з нього візьмете? Хіба ту смердячу загноєну куртку, що має на собі?

 

Вийшов я мовчки із залі розправ, а сльози так і тиснуться до очей. Жаль стискує серце, а в голові постійно докучає думка: де та правда, де та справедливість? І Бог все те бачить і терпить?!

 

Потім верх узяла злість і досада. Я ще більше глибоко відчув ненависть до тих мазурських зайдів, що позаймали всі уряди в адміністрації та й крутять усім по своїй вподобі. Один лях вигнав мене з роботи, без ніякої причини, другий довів мене до тої розправи, яка крім моральної муки, коштувала мені багато грошей. Лише ж не тільки адвокат забрав 150 корон, але й пропала кавція 100 корон і, більш ніж місяць часу втратив без заробітку!

 

Як я міг бути такий легкодушний та повірити в адвокатські перехвалки? Невже я міг сподіватися, що польський суд буде карати польського економа, та ще за те, що через двірське торфовище люди протоптали неофіційну дорогу?

 

Приїхав я додому гнівний і обурений. Дружина тільки глянула на мене й нічого не питає. Думки перевалюються по моїй голові, а всі крутяться довкола одного: пімститися! Ходжу по хаті з кута в кут, бо годі всидіти спокійно. Їсти не хочеться, в горлі стиснуло, неначе якийсь клубок застряг.

 

Вже дуже пізно ліг я спати, але на сон ніяк не збирається. Думка про відплату свердлує мені мозок і не дає спокою. «Почекайте, – думаю, – ще вам моя кривда боком вилізе. Вже я сам знайду на вас справедливість»!

 

Хоч я не мав дозволу, але я носив револьвер і брав його з собою, коли кудись далі виїздив. Лежу і думаю: це буде мій суддя. Знаю, що мене за таке чекає. Що ж, хіба за це не повісять. Дадуть до Станиславова та й буду відсиджувати кару. Ще й якогось ремесла навчуся.

 

Еге ж, прийшла друга думка, а хто заопікується дітьми і дружиною, коли тебе не буде? Велика буде тобі користь із тої відплати, коли на тім потерпить твоя родина?

 

Думки перевалюються по голові та викликають сумніви і вагання. Десь над ранком сон нарешті переміг мої нерви і я заснув.

 

Коли мене вранці дружина збудила пити каву, дійсність вернулася до мене знову. Моє попереднє рішення було вже закріплене. Все одно – раз мати родила, раз треба гинути! Годі довше душити в собі почуття кривди і пімсти!

 

Через три дні я не виходив нікуди. Що жінка запитає, відповідаю коротко, обриваючи цим усяку дальшу розмову. В голові одно: пімста. Проте зі здійсненням цього наміру я чогось не спішився, відкладаючи це до відповідної нагоди.

 

Раз дружина питає, чому я не їду купувати худобу. Пригадав я собі, що ще поки втопився кінь та вродилася дитина, я купив був бика в селі Козлові, дав навіть десять корон завдатку. Міркую: як кому продав, то добре, а не продав, заплачу і заберу.

 

Раненько я нагодував коня, запряг і поїхав. Це був кінець березня. В природі вже була провесна. Ідучи серед вологих піль, я відчував деяке заспокоєння і відпруження нервів. Я собі подумав: може таки мій батько краще міркував, вибираючи для мене хліборобську працю. Рільник живе з природою і з Богом. Він не потребує вимотувати собі нерви якимись гандлярськими комбінаціями, чи мати клопоти з двірськими обманниками. Але зараз же я нагадав собі, що для цього спокою треба мати більше поля і більше господарство, щоб не треба було ходити додатково на заробітки та журитися, звідки взяти грошей на заплачення податків чи на якусь одежину для себе і для родини.

 

Десь коло третьої години пополудні прибув я до Козлова. Заледве проїхав я селом біля кількох хат, як із одної хати вибігає молода людина і кличе мене до себе:

- Пане, ходіть до нас, маємо корову на продаж.

 

Злажу з воза і йду за нею, до обори. Оглянув я корову, а людина:

- Ходім до хати.

 

Я відкрив двері, глянув і мимохіть відступив назад. Бачу – в хаті стоїть незнайомий мені жандармський підстаршина, середніх літ, ростом, як я. Я став, дивлюся на нього, а він дивиться на мене, мовчимо обидва.

- Це мій брат, – сказав власник корови, наче втихомирюючи мене, щоб я спокійно добив із ним торгу.

- Тоді добрий день! – сказав я нарешті.

 

Жандарм усміхнувся й каже:

- Знаєте, ви поводитесь так, немов би зробили якийсь незаконний поступок. Що з вами?

 

Враз якось відчув я приплив довір'я до цього чоловіка, що наче читав із мого обличчя. Кажу до нього просто:

- Ще не зробив, але хочу зробити.

 

Жандарм моргнув бровами:

- Оце розумію! Ще не згрішив, а вже сповідається.

 

І ми всі розсміялися.

 

Ми сіли за стіл і я розповів йому всю правду та згадав теж про мій плян відплати.

 

Жандарм наморщив чоло:

- Ви надто гарячкова людина і любите перебільшувати. Ваші порахунки з економом чи двором, це надто дрібна справа, щоб робити аж таку пімсту й наражати себе на біду. Ніхто вам потім не поміг би. Січинському помогли наші люди рятуватися з в'язниці, але це була загальна, народня справа. Але ваша відплата, що її ви плянуєте, була б непростима дурниця. Просто, безумство було б іти на такий злочин, а за злочин, ви знаєте, карають.

 

І жандарм став змальовувати всі погані наслідки від суду, тюрми, і людського осуду.

 

Засуджені на довгі роки, переважно гинуть у тюрмі і їх ховають як собак. Ви, хоч би й вийшли з тюрми, то яке буде ваше життя? Люди будуть вас цуратися, називатимуть кримінальником, ваша дружина не гляне на вас, найде собі любаса, а може з сорому і гризоти завчасу піде в сиру землю.

 

Говорив, як би з книжки читав. Я дивувався, що цей жандарм так по-людськи і з таким зрозумінням поставився до мене. Я аж язика забув у роті. А він увесь час добродушно посміхався і говорив далі:

- Послухайте моєї ради. Мій брат їде до Канади, їдьте й ви з ним. Побудете в Канаді рік-два, вернетесь і все забудеться.

- Дійсно, розумна рада, – подумав я. – Як то добре, що я зустрів цього жандарма. Чому б не спробувати щастя в Канаді?

 

Питаю жандармового брата, чи має яких знайомих у Канаді.

- На невідоме я б не їхав, – відповів. – Три роки тому поїхав туди наш сусід, до міста Мікадо, в провінції Саскачеван.

 

Я рішився відразу.

- Добре, – кажу, – і я поїду разом.

 

Ми умовились, що зустрінемось 31 березня у Львові на головному двірці, де він буде на мене чекати.

 

Я переночував таки в тій же хаті, раненько виїхав із Козлова, а на вечір був уже дома.

 

19. Вибираюсь до Канади

Я твердо вирішив виїхати. Про саму Канаду я нічого ближче не знав, пам'ятав тільки те, що колись у читальні «Просвіти» студент із Зашкова Творидло, розповідав, що у канадійськім місті Вінніпегу живе п'ять тисяч українців. Значить, своїх там досить, а раз вони звідти не вертаються, значить, там добре. Вправді я не чув, щоб із Дублян чи із сусідніх сіл хтось виїхав до Канади але що мені до того: я вирішив, що поїду туди на рік, а може на два роки, зароблю там дещо грошей і вернуся додому.

 

Пригадались мені заробітчани – халупники, що навесні виїздили з нашого села на роботи до Німеччини. Восени, коли повертались додому, привозили з собою сало, крупу, самі були вдягнені в гарне міське убрання і, що найважливіше, мали в кишені дещо зароблених грошей. Треба було поговорити з таким мандрівником із Німеччини! У нього – легковажний рух рукою, як згадати про якісь труднощі, в погляді почуття вищости, в розмові що кілька слів впліталися німецькі слова, як «ганц вуршт», «аллєс цугавз» чи «фертіг». Всі дивилися з респектом на таку «світову» людину, бо й як же інакше?

 

Значить і мені тепер судилося мандрувати в чужий світ. Але як мені тепер говорити з дружиною? Колись ні защо в світі не лишив би її саму, тепер я збирався на якийсь час виїхати від неї. Але, як їй це сказати? Колись було б мені просто боляче затаїти щось від неї, а тепер таки прийдеться говорити неправду. Гай-гай, як то життя змінює людину!

 

Кажу дружині:

- Юзю, я поїду до Канади.

 

Жінка подивилася на мене великими очима й питає:

- А де та Канада?

- Слава Богу! – думаю, – не знає.

- Недалеко, – кажу, – яких шість годин їхати залізницею. – Закурюю цигарку, бо не маю відваги глянути дружині в очі.

- А чого? – питає далі тихо.

- Там парцелюють землю, – кажу ніби спокійно і затягаюся димом.

 

Жінка відповідає спокійно:

- Ну, то їдь, подивися, може купиш. Коли побачиш щось добре, то купи яких 10 моргів.

 

Бідна Юзя, повірила в мою вигадку і навіть не сумнівалася, щоб я міг збрехати. Було мені прикро і соромно перед самим собою, але я потішав себе думкою, що чейже поїду на заробіток для родини, і як вернуся, то зможу вже жити спокійно з моєю родиною і для родини. Коли ж я вернуся, тоді Юзя довідається всю правду і буде знати, чому я так поступив.

 

На другий день було якраз 31-го березня. Ранесенько збираюся в дорогу. Витягую деякі папери, взяв дещо грошей, що в мене збереглися, і став прощатися. Ніби незадовго я мав вернутися, але прощання було тяжке. Розцілувався я з дружиною і дітьми та й швидко рушив в дорогу. Сонце ще не зійшло і я скоротив дорогу через поля в напрямі до села Збоїська, далі йшов я битим шляхом до Львова.

 

Йду самотній серед піль, а на серці важко і сумно. Десь недалеко жайворонок виводить свою пісню до Всевишнього. Співай, співай люба пташко, не вчую тебе аж за рік, а може й за два, проси в Бога щасливу дорогу для мене!

 

Оцею дорогою ходив я не один раз, та ніколи вона не видавалася мені така тяжка. За годину прибув я до Львова. Передусім я пішов до доктора Озаркевича, щоб оглянув очі. Лікар ствердив, що очі здорові, я за свідоцтво заплатив 20 корон. Потім я пішов на вулицю Городецьку, де були еміграційні бюра, щоб купити собі шифкарту. Шифкарти я не дістав, лише за 20 корон мені видали квиток, з цим квитком казали мені зголоситися в агента в Освєнцімі.

 

Лишилося ще почекати на земляка з Козлова. Я пішов на головний залізничний двірець і сів у почекальні 2-ої кляси. Сиділи тут усякі люди, одні приходили, інші відходили, коли був їм час до поїзду. В залі стояв дим, бо багато людей курило, а повітря в залі, крім того, було задушливе. Мабуть, тут ніколи не вітрили. Люди споживали тут хто що мав з собою, а дехто вибігав до сусіднього ресторану на «гальбу» пива.

 

За якийсь час прийшов земляк із Козлова. Він мав з собою пів чвертки жита і якесь насіння.

 

Це просили мене земляки взяти з собою, щоб було чим засіяти поле, як його викорчують із дерев і пнів. Землю дають задармо, – казав він, – але лісисте і кожний, хто її бере, мусить сам вирубувати ліс для себе.

 

Козлівський земляк не виявив при тім охоти брати ліс для корчування та осідати на новій землі.

 

- Мені, коби заробити трохи грошей і вернутися назад до своїх у рідне село.

 

Я погодився з ним, що яка б чужина не була принадна, рідна батьківщина таки наймиліша. Якщо її покидати, то хіба тільки на короткий час, щоб заробити дещо грошей і поліпшити своє життя на рідній землі.

 

Купили ми квитки до Освєнціма і ввечорі о годині 8-ій посідали у вагони і від'їхали на захід в напрямі Кракова. Їхали ми в невідому дорогу, кожний занурений у свої гадки.

 

В Освєнцімі зголосилися ми в еміграційній агенції й повіддавали наші квитки. Тут нам призначили різні тури: його відослали до Антверпен, а мене до Бремену. Було мені прикро розставатися з моїм дотеперішнім товаришем подорожі, з яким я хотів їхати туди, куди й він. Але він їхав до знайомих, а в мене там не було нікого. Всіх таких, як я, скерували на Бремен. (Від того часу я не бачив свого земляка, ані не чув про нього. Тільки аж у 1953 р. вичитав у вінніпезькому «Українському Голосі» посмертну згадку про нього, що він прибув 1911 р. до Канади, осів у Мікадо, Саск., помер у 73 р. життя. Вічна тобі пам'ять, забутий товаришу моєї мандрівки!)

 

Тепер я їхав німецьким потягом, що був куди чистіший від австрійського і мчався з більшою швидкістю. Зо мною їхали самі чужі люди та один поляк, що теж збирався шукати щастя за океаном. Крізь вікна вагону ми милувалися гарними краєвидами і подивляли німецьке господарство.

 

У Бремені я зустрів більше людей з Галичини, що приїхали сюди, щоб попасти на корабель до Канади. Багато з них скеровувались до Вінніпегу. І я також рішився їхати туди, знаючи, що там багато українців, і надіючись, що легше буде серед своїх знайти пристановище і працю.

 

В Бремені пішов я купувати «шифкарту» до Вінніпегу. Приходжу до агента і кажу, що хочу квиток до Вінніпегу. Треба було виповнити анкету. Агент став випитувати мене про ім'я, прізвище, вік, місце народження, і замешкання, стан родинний, те саме про дружину і дітей. Коли він уже все списав, каже до мене:

- Як ви можете покидати таку молоденьку жінку і діточок, та їхати в такі далекі сторони?

 

Я вже був освоївся з думкою про виїзд, а тут знову те саме.

 

Питання агента заскочило мене трохи. Яке діло агентові питати про це? Я подивився на нього, але не відповів нічого. Він мав рацію, цей агент, людина повинна цінити більше любов і почуття своєї найближчої родини, ніж якісь заробітки чи порахунки з польськими посіпаками.

 

Але тут не було місця на такі міркування, ані не було на те часу. Я відчув тільки, що мене щось стиснуло в горлі, ніби я задавився чимсь твердим і сухим.

 

Агент видав мені «шифкарту» на корабель «Байт Стар Лайн», що мав відійти з Бремену 8-го квітня до Ст.Джан, Нью Брунсвік, Канада.

 

Оце стояла тепер передо мною дорога світ-за-очі, далека й невідома. Були хвилини, що я вагався, чи не вернутися ще тепер додому. Але остаточно я махнув рукою і в означений час всів на корабель.

 

Описувати цю морську подорож я не буду. Змалювало її багато письменників, описало її багато подорожних та авторів спогадів. Майже у всіх ті самі переживання, пов'язані з морською недугою, і з почуттям безсилля та самотності серед хвиль безмежного океану. Колись я читав козацькі думи про бурю на Чорному морі і про Олексія Поповича, і тільки тепер на кораблі я зрозумів, що значить пережити бурю і як її мусіли сприймати козаки на своїх байдаках.

 

Моя подорож морем теж була тяжка і страшна. Перших два дні було гарно й погідно, коли ж корабель виплив на повне море, зірвалася велика буря. Кораблем кидало, як помелом, заливало водою, перевертало столи і колихало на всі боки. Морякам нічого, це їх стихія, але люди, що їхали перший раз, просто переживали муки.

 

Жаль було дивитись, що діялось з людьми: переважна більшість хворіла і, як казав потім жартома один пасажир, здавалося, людина вернула все, що ще з маминих грудей виссала. Люди кричали, зойкали, плакали, деякі молилися, а були й такі, що зо страху мліли, боячись, що корабель потоне.

 

Я сам належав до тих, що їх морська недуга не чіплялася, хоч від колихання корабля та від перевалювання морських хвиль деколи крутилось в голові. Було прикро дивитися на інших, що хворіли й терпіли від бурі, але й самому було страшно дивитись на розбурхане море. Я тоді подумав, що краще навіть у криміналі зігнити, але тіло спочило б на рідній землі, ніж дати себе на поживу рибам.

 

По чотирьох днях море успокоїлося і дальша подорож пройшла вже при гарній погоді. Люди помалу звикали до колихання корабля і позбувалися страху від морського простору. Врешті 22-го квітня корабель прибув до Ст.Джан.

 

Аж приємніше відчувалася тверда земля під ногами і всі раділи, що морська подорож уже скінчилася. При виході з корабля кожного з нас питали куди їде та скільки грошей має, і формальності вступу на канадську землю на тім кінчалися.

 

Хоча це був кінець квітня, але земля була покрита снігом. Від моря віяв холодний вітер і довкола стояла тиша. Нараз я почув: дзвонить дзвін. Я скинув шапку і перехрестився. І тут є храм Божий, подумав я, мабуть почнеться молебень у подяку за те, що щасливо перепливли океан.

 

Спускаюся сходами в долину і бачу: стоїть поїзд, на переді льокомотива, а на ній великий, зверху чорний і з середини червоний дзвін. Ось що викликало в мене побожний настрій! Бачу, ідуть люди, сідають у вагони, іду туди і я. Біля вагона при дверях стоїть кондуктор і повторяє:

- Вінніпег! Вінніпег!

 

Увійшов я до вагону, глянув і хочу вертатися: здається, що попав у вагон першої кляси. Але бачу, що мої товариші подорожі з корабля розсілися вигідно і мене просять до себе. Я не сподівався бачити такий комфорт канадських поїздів. Німецькі залізничні вагони чисті й вигідні, але прості й невибагливі. А тут, у Канаді, по обидвох боках вікон місця на дві особи з м'яким сидженням із зеленої матерії, а посередині вільний перехід.

 

Я нагадав собі поїзд зі Львова до Рави-Руської, яким найбільше їхало жидів. Там тоді було так тісно, що люди сідали одні одним на коліна. На дерев'яній лавці тиснулося більше осіб, ніж було призначено. Я сам собі не вірив, що їду нормальним вагоном для всіх.

 

За годину поїзд рушив у дорогу. Починалася нова сухопутня подорож. Рух поїзду і м'яке сидження вколисували до безтурботної дрімоти. Через вікна мигали телефонічні стовпи й довгі смуги лісів. Здаватись могло, що я їду не на заробітки, а відбуваю якусь відпочинкову подорож.

 

Час від часу до вагону входив продавець з кошем, повним помаранч, яблук і всяких ласощів, та говорив щось, чого ми не розуміли, – очевидно заохочував купувати його крам. Ми тільки дивилися, а купувати навіть не пробували, бо припускали, що це дуже дороге.

 

Їзда тягнулася досить довго. По дорозі міняли льокомотиви, ми всі висідали, щоб дещо з'їсти.

 

Аж за три дні ми прибули до Вінніпегу.

 

У Вінніпегу не всі повисідали з поїзду. Одні поїхали далі до Саскачевану, інші до Алберти, а деякі до Британської Колюмбії. Я не мав ніякої адреси, ані не мав жодної рекомендації на роботу. Треба самому собі щось знайти.

Буенос-Айрес, 1961 рік