Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

З мрією про волю. Частина 2. (Автор: Ясновський Пилип)

опубліковано 7 квіт. 2014 р., 12:23 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 квіт. 2014 р., 11:00 ]

Книга «Жовківщина»: історико-мемуарний збірник. Том 2. – 1995.

 

9. Перша дитина

Більше ніж півроку проминуло від того часу, як померла моя мама, а мені з дружиною за клопотами світу не видно. Вже ліс покрився знову золотим листям, на полі видніють загінці зеленої пшениці, десь хтось викопує бараболю, осінній вітер свище й шумить, а мені в голові теж шумить від різних думок, і нема мені від них спокою. Рік тому я не журився нічим, а тепер все звалилося на мене. Якби то лише господарські клопоти, але ще й ці родинні нещастя були для мене великим тягарем. Вже вривався мені терпець від вічних дорікань незгідливого батька, який ніби завзявся нам докучати. А тут іще прийшов новий клопіт: Юзя сподівалася стати матір'ю. їй уже тяжко було робити, вона не мала ніякої помочі ні опіки. Могло б бути цілком інакше, коли б жила моя мама. Тепер же тільки я – одинокий помічник та опікун моєї дружини. Треба пам'ятати, щоб допильнувати всього на час, аби все відбулося щасливо. Та й – коби хоч хлопець...

 

Так за кілька днів каже мені дружина, що її щось болить. Я вже знав який то біль і заспокоював її, щоб потерпіла.

- Зачекав я аж поки добре стемніло, а тоді пішов на село до бабусі-повитухи. Я застукав у вікно. Почувся голос:

- Хто там?

- Це я, Пилип, – кажу.

- Добре, я туди зараз прийду.

Ще я добре не переступив порога своєї хати, як бабуся вже прийшла також. Вона казала моїй жінці лягати у ліжко, зробила оглядини так, як доктор, і каже:

- Ще за годину не буде.

 

Бабуся сіла на стільці біля дружини й дрімає. Свічка блимала нерівним світлом і нагадувала, що в цю ніч ніхто не буде спати. Я сів під вікном і думки не дають мені спокою. Як довго ще треба буде чекати? Коли б Юзя не дуже терпіла! А що, як вона не витримає болю?

 

Було мені тяжко слухати, як дружина час від часу стогнала і зойкала. Бабуся за кожним разом прокидалася з дрімоти, зазирала до дружини і голосно вимовляла слова молитви «Богородице, Діво». Дружина на хвилину заспокоювалась, а бабуся сідала знову дрімати. Як тільки застогне голосніше моя дружина, вже чути голос бабусі: «Обрадованная, Господь з Тобою»...

 

Так перемучилась моя жона цілу ніч. Аж над ранком спокутувалася болю і привела на світ дитину. І таки хлопця.

 

Юзя після пологів заснула, а я на радощах ходжу по обійстю, заглядаю до стайні і кручуся без потреби, не знаючи, за що взятися. Мій тато теж видно був вдоволений, як почув, що син, бо заніс повитусі чарку горілки. Та грудка тіла, що мала бути продовжувачем роду Ясновських, лежала у сповитку біля моєї Юзі і ні трохи не знала, скільки вона спричинила турбот, болю і врешті радости.

 

Через два тижні відбулися христини. Як звичайно, при тій нагоді треба було зробити гостину для родини і знайомих, і, як годиться, закропити все чаркою. Очевидно, на христини й на гостини прийшов теж Юзін батько, старий добродушний Михалюк. Для нього це теж було родинне свято і він мав міну, ніби народження дитини його заслуга, а не його доньки. За столом пішла розмова, пересипана жартами і веселим сміхом. По кількох чарках горілки почалася дискусія поміж моїм батьком і тестем на тему дитини. Мій батько каже, що дитина вродилася захутко, вісім місяців по весіллю. Мій тесть заперечує:

- Та що ви, свату, де ж би то так було? Таж від весілля вже йде одинадцятий місяць.

 

Ото знайшли собі відповідну тему для розмови! Спробував би хто тепер їх стримати! Мій тато став рахувати на пальцях: грудень, березень, лютий, травень, серпень, квітень, а тепер жовтень.

- О, то навіть сім, а не вісім.

 

Видно Шмулькова горілка таки міцніша, бо поплутала татові рахубу. Почалася суперечка, і то тверда. Люди стали сміятись і докидати свої жарти. Мій тато вже був сердитий і ладний до бійки, а тесть і собі впертий. Аж одна жінка вхопила мого тата за шию і почала співати: В городі ружа трояка, Мала я мужа пияка...

 

Люди підхопили пісню, а батьки помалу втихомирились. Щастя, що на тім скінчилося, а то батько міг наробити ще гіршого клопоту.

 

Але в хаті гаразду далі не було. Батько до всього ставився з підозрінням і недовір'ям, все йому здавалося, що ми його замало слухаємо, що все, що ми робимо, це не так, як треба. Бувало й таке, що батько виговорював перед сусідами:

- Я на старі літа не буду смаркачам дивитись у руки, щоб мене потім вигнали з хати.

 

Можна було подумати собі, що мій батько – дійсно жертва переслідування чи нелюдського ставлення своїх дітей. Невідомо, звідки батько уроїв собі таку кривду, але дійшло до того, що він продав корови і кілька курок. Тепер я собі нагадав, що батько, передаючи господарство в мої руки, не згадав ні про коров, ні про курей, тому то тепер уважав, що має право їх продати. Я нічого не казав, а Юзя тим більше, але для дитини не було молока. Батько продав – пропало, але дивна мені була та ненависть і самолюбство, що не пощадило навіть нашої малої дитини.

 

Серце боліло, бо ж це мій тато, але милим оком я не міг подивитися на нього. Де ж я коли міг подумати, що до такого дійде. Мені аж соромно було перед дружиною, але вона сказала: «Якось нам Бог допоможе». Щоб купити другу корову, шкода було й мріяти, а батько гроші сховав для себе.

 

Моєї дружини мама приносила час від часу молоко для нашої дитини, а раз принесла також гарнець пшениці. Моя Юзя хотіла змолоти муки, але мій батько заборонив на жорнах молоти.

- Це мої жорна, – заявив батько, хоч ті жорна передав він мені, як передав все господарство.

 

Моя дружина навіть не сварилася. Вона обходилася з татом лагідно, як з хворим. Як що зварила, все просила батька до стола, навіть і після його сварки зі мною, ніби нічого не трапилося. Коли ж одного разу батько занедужав і нарікав, що болить у нього голова, то жінка намочила хустину в холодній воді та поклала йому на чоло. Але проминула слабість, батько знову виговорював і зчиняв сварку.

 

Так ішли дні за днями, повні прикростей і терпіння. Я часто просив Бога, щоб хоронив мене від злої спокуси покласти руку на тата. Але Бог охоронив мене від такого гріха. Ми з дружиною не оминали Служби Божої і щонеділі ходили до церкви. Це теж додавало нам сили бути терпеливими й вирозумілими до батькових примхів.

 

Тепер, коли згадую ті часи, трохи прикро, що таке пишу про свого рідного батька, але нині я ще краще розумію, що де була важлива недуга, і при тім маю почуття задоволення, що ми з, дружиною супроти батька були терпеливі і не зробили йому нічого злого.

 

10. Читальня «Просвіти» в Дублянах

Здавалося, що таке одностійне життя буде тягнутись увесь час, і що поза господарськими та родинними турботами інших зацікавлень у нас не буде. Зрештою, які могли бути надзвичайні події в селянському житті: одні люди вмирали, другі родились, а там знову вінчались. Поза цими похоронами, христинами і весіллями життя було виповнене працею і турботами про щоденний хліб. Одинока неділя і святочні дні вносили деяку зміну: люди йшли рано до церкви, а пополудні зустрічалися, балакаючи про різні господарські справи, чи перемелюючи сільські плітки. Молодь своє, жінки своє, а чоловіки теж своє. Хто ходив у будень до міста продавати молоко чи купувати щось для господарства, рідко приносив якісь новини з світу. Остаточно село жило своїм замкненим життям.

 

Коли до Дублян приїздив із Малехова о. Коновалець, чи то до школи на науку релігії, чи то до Дублянських парафіян з нагоди христин або вінчання, часто намовляв наших людей, щоб заснувати в селі читальню «Просвіти». Панотець поясняв дуже переконливо, що нам читальня потрібна, та яку користь вона дасть громаді, і ми всі, молодші і старші, яких о. Коновалець знав ще від дитини, бачили, що священик наводить нас на добру справу. Але все якось тяжко було за це взятися. В одних був страх, що самі не дамо ради, другі відказувались, що нема відповідного приміщення, аж врешті о. Коновалець узявся сам за це діло.

 

За якийсь час знайшлась домівка, вже не пригадую в чиїй хаті, скликано основуючі збори, вибрано управу і читальня «Просвіти» в Дублянах почала своє існування. Це було в 1904 році. Першим головою нашої читальні став Юрко Гамота, тоді студент університету, і він з молодечим запалом узявся стягати людей до читальні. Спочатку приходило людей багато, бо були зацікавлені новиною, що там будуть говорити, але в члени вписалися не всі. Молодь читальнею не цікавилась, а старші, що приходили в неділю, заводили собі балачку, яку хто хотів. Коли Гамота був в селі, головно під час вакацій, тоді він давав якийсь реферат, або читав книжку, але коли він лишався у неділю у Львові, тоді в читальні люди збавляли час, як самі вміли. Дійсно, можна було наслухатися всіляких дурниць: той розповідав, як виторгував дев'ять ринських за теля, другий жалівся, що купив коня на ярмарку у Жовкві, дав 80 ринських, але кінь на задні ноги не дає себе підкувати. Ще інший розповідав, як він їхав із мокротинського ліса з дровами й на дорозі до Дорошева вісь у возі зломилася, та поки приїхав із другим возом, половини дров бракувало. Безперечно, находились слухачі і на такі новини, але для цього не треба було читальні, такі балачки можна було вести і на вигоні, чи біля перелазу.

 

Життя в читальні пожвавилося на літні вакації, коли зо Львова приїздили студенти і гімназисти, та крім цікавих доповідей, заводили ще потім веселі розваги. Тоді почала до читальні приходити також і молодь: дівчата, щоб подивитися на паничів з міста, хлопці, щоб хто йому не підмовив дівчини, але багато при тім бажали почути, що там будуть говорити.

 

У 1905 р. була війна Росії з Японією, і вісті про неї доходили також і до Дублян. Вісті ці цікавили людей, а в читальні було читання газети, потім до кожної нової вістки комбінували собі свій коментар. Читальня помалу стала притягати щораз більше людей. Люди уважно слухали, які дива діялись тоді в Росії: І про п'ятитисячну процесію з попом Гапоном, яку перед царською палатою розігнало військо, і про бунт матросів у чорноморському фльоті, які потопили своїх старшин, і про генерала Стеселя, що запродав японцям Порт Артур, і багато інших вісток про революцію в Росії, правдивих і перебільшених, що їх приносила газета на першій сторінці.

 

Пригадую, великою сенсацією для дублянських українців був приїзд до Львова разом із Юрком Гамотою двох студентів із Наддніпрянської України, які прийшли теж до нашої читальні. Прізвищ наших наддніпрянських гостей я вже не пам'ятаю, але їхній виступ у читальні пригадую дуже виразно. Кожному було цікаво бачити тих революціонерів, що втікли від переслідування царського уряду.

 

Зійшлося тоді людей, що аж глітно було, але коли став говорити студент із Наддніпрянщини, стало тихо, як у церкві. Такої промови тут ще досі не чули. Промовець розповідав історію боротьби українського народу в часи Богдана Хмельницького, опісля за гетьмана Івана Мазепи, та розповів, як то Московщина загнуздувала щораз сильніше козацькі вольності, а опісля за Катерини знищила Запорізьку Січ, козацьких старшин винародовила й козаків та селян перемінила в панщизняних кріпаків. Розповівши про самоволю панів над українськими селянами, промовець представив далі, як московський уряд заборонив українську мову, що не вільно було друкувати українських книжок, ні часописів, і як помимо того український нарід не дав себе винищити і оборонив себе далі.

 

Люди слухали з запертим віддихом промовця, який уміло подавав яскраві малюнки боротьби українського народу, трагічну битву козаків і шведів проти Москви під Полтавою, геройську поставу останнього кошового Січі Кальнишевського, що помер у кайданах запроторений у соловецькому монастирі, та інші приклади геройства й посвяти за свій нарід. Така оповідь всім промовляла до серця. Вона збуджувала почуття національної свідомості і бажання волі для свого народу. Коли промовець закінчив свою мову заявою, що «ми всі козацького роду», люди захоплено вигукнули «Слава!» і плескали в долоні.

 

Коли втихомирились, забрав слово другий студент. Цей був зо Львова. Його мова була неголосна і повільна, але зробила не менше враження. Говорив він про недолю нашого народу в Галичині за панщизняних часів, як польські пани збиткувалися над нашими селянами, потім змалював життя нашого народу по касуванні панщини, говорив і про конституцію в австрійській державі. Промовець доказував, що в Австрії повинна бути свобода мови і преси, але польські пани її обмежують, до шкіл дають учителів поляків, до високих шкіл утруднюють доступ нашим студентам, землі з панських маєтків розпарцельовують мазурам, а наші люди мандрують за куском хліба до Німеччини, або навіть емігрують за океан, шукати кращої долі десь у лісистій і гадючій Бразилії, чи в пустельній Канаді. Наш народ з голоду дістає під весну курячу сліпоту, тоді, як хліб і м'ясо з наших земель котиться вагонами за кордон. Накінець згадав про Івана Франка, який боровся за кращу долю нашого народу і закінчив закликом до єдности та навів слова Івана Франка, що не пора нам москалеві й ляхові служить, то що ми повинні захищати наші права, які нам належать!

 

І тому промовцеві кричали «Слава» та плескали в долоні. Люди обступили обох і випитували про різні справи, накінець просили, щоб вони ще колись приїхали до Дублян. Юрко Гамота обіцяв, що на другу неділю приїдуть ще інші промовці, опісля наші гості від'їхали.

 

Від того часу почалась освідомна діяльність читальні «Просвіти» в Дублянах. Люди зрозуміли вартість знання, горнулися до читальні, ставали свідомими українцями. Коли не було доповіді, читали газети і книжки, з яких довідувалися більше про історію нашого народу і про ті вимоги, за які нам треба боротися.

Так, отже, почин о. Коновальця з читальнею приніс у Дублянах великі успіхи.

 

11. Меліорація і моя «панська» кар'єра

З мого подвір'я перед хатою видно було Високий Замок у, Львові. Бувши у Львові, я оглядав цю княжу гору і нагадував собі з історії, що тут колись ходили своїми ногами король Данило і князь Лев. Так званий «копець» Люблинської Унії не викликав у мене ніяких спеціяльних гадок, він був у мене теж княжою горою.

 

Зате вигляд з мого подвір'я на північ не милував мого ока. Куди оком сягнути, простягався далеко великий простір торфовища. Я знав, що цей простір землі тягнеться широким трикілометровим поясом, довжиною на тридцять кілометрів, і простягається від Грибович до Яричева. Серединою цього пояса протікала річка, що кінчалася більшим руслом у багнах біля Буська. Початок цього торфовища творила панська сіножать, так звані Щепи, що тягнулися на 500 метрів, далі на північ до річки простягалася сіножать, що належала до селян, так зване Переціля. Сільські хлопчики знали добре цю Перецілю, бо там звичайно грали в кічку та гнали худобу на випас. Переціляв і я там молодим хлопцем, як далеко летить кічка, та набігався досить, граючись із іншими хлопцями. Промине кілька років і на тім вигоні бігатиме мій синок і буде гратись в ту саму кічку.

 

Одної днини навесні, коли вже зеленіли загінці збіжжя і було посаджено бараболю, спостеріг я на Щепах дивну річ: якісь троє панів щось міряли. Один поставив апарат і дивився крізь нього, інші двоє розставляли тички помальовані білою та червоною фарбами. Той, що був біля апарату махав то лівою, то правою рукою, як крилами, а опісля обидвома руками вниз, і записував щось на аркуші паперу.

 

Мій сусід, що теж дивився зо свого подвір'я, спершись на пліт, каже до мене, що це буде меліорація. Я чув уже в читальні про ту меліорацію, але не уявляв, що це так скоро прийде. Сусід уже розводився про те, як то будуть копати рови, сипати вали, будувати застави, і наводняти ґрунт водою з тої річки, що пливе з Грибович. Він не дуже прихильно ставився до справи меліорації, бо побоювався, що, можливо, заберуть нам воду, а ми не будемо мати води ні для себе, ні для худоби, ані не буде де сорочки випрати.

 

Але я не думав, щоб людям була аж така шкода від меліорації. Мало чого люди не вигадають. ІЦе може нечисту силу причеплять. Я подумав щось інше, що буде робота, та побоювався, що можуть спровадити мазурів і для них підуть усі заробітки. Та ще й будуть неприємності для села: мазури будуть у коршмі пити і по ночах у людей курей красти, так як це вже раз було, коли вони копали став біля ботанічного саду.

 

Та все-таки треба поспитати, може й для мене знайдеться робота. Глядів я за тим інженером, де його канцелярія. Врешті знайшов.

 

Я постукав до дверей, увійшов, скинув шапку і кажу:

- Нєх бендзє похвальони Єзус Христус! Я пшишедлем просіць праце на Щепах.

 

За столом сидів той самий інженер, що його я бачив на полі з апаратом. Він зразу не відповів, тільки дивився на мене, а потім спитав:

- А хто ти, поляк чи русин? – і не чекаючи відповіді продовжував:

- А чому по-нашому, не говориш?

 

Я змішався і почув, що кров ударила мені в лице. Видно, що пізнав мене по моїй не надто поправній польській мові. Я відповів:

- Та я не думав, що тут є наші пани.

 

Інженер якось дивно посміхнувся і похитав головою. Він встав з крісла, підійшов до мене і каже:

- Є ще досить таких панів, що не соромляться свого роду. Не самі в нас Дідушицькі і Потоцькі, що запродали свою мову і віру за герби та графські титули. Пам'ятай, шануй свою віру і мову, бо як їх утратимо, то й наш нарід пропаде.

 

В той час до кімнати ввійшли двоє панків і наша розмова на цю тему урвалася. Інженер сказав мені прийти на другий день о 5-й годині до тої самої канцелярії і казав одному з цих панків записати моє ім'я та прізвище. До мене звертався цей інженер увесь час по-українському.

 

На другий день я вже перед п'ятою годиною був у канцелярії. Головного інженера не було, був тільки той його помічник, що записав моє ім'я й прізвище. Він був поляк і називався Міхал Калінка. Від нього я довідався, що інженер, який дав мені роботу, називається Андрій Корнелля, і що він має старшого брата Михайла, теж інженера, який, як казав Калінка, теж був «зацєнти русін». Вони обидва були одинокі українці між сотнею інженерів, що були зайняті у Краєвім Виділі у Львові.

 

Пан Калінка повідомив мене, яка буде моя робота та яка платня. Треба було навозити землю на будову валів. До тої роботи мені дають п'ять залізних візків і п'ятсот метрів тонких залізних шин. До кожного візка я мав найняти по двох робітників, які мали навантажувати його землею і потім попихати рейками на місце призначення. За один кубічний метр навезеної на вал землі одержу 35 центів, за перевіз шин – окрема плата по 75 центів за 10 годин. До будови валів Калінка буде мати своїх людей. З моїми робітниками я мав розплачуватись сам, при чім Калінка перестеріг мене, щоб я з виплатою був ощадний, бо землі треба буде багато навозити, тому, що торфова земля буде сильно осідати.

 

Цілу ніч я не міг спати від радісного хвилювання. У думках я рахував, скільки я зможу заробити за тиждень і вже мріяв, як я куплю коровину та яка то буде радість у хаті. Я почував, що тепер уже почнеться для мене краще життя.

 

Через тиждень почалась праця. До роботи я взяв десять українців; за два дні ми склали рейки, і вагоники з землею стали котитися по них. В суботу з виробленим виказом я пішов до каси. У виказі була подана кількість кубометрів землі і сума належних грошей. За укладання рейок мені виплачено 30 корон, а за доставу землі на вал 420 корон. Це були великі гроші, і я виплачував моїм людям як попало, головно дивився, чи хто жонатий і з дітьми – такому платив більше.

 

На другий тиждень я почав моїм робітникам давати підвечірок, по кускові ковбаси й шматкові хліба та для всіх кварту горілки. Робота йшла добре, я почувався наставником, що керує роботою і наглядає над нею. Заробітками всі були вдоволені. Моя військова книжка від коронових банкнотів почала пухнути; мене вже люди називали «паном».

 

Моя дружина вже почала забувати про борщ. Щораз частіше в нас бувало м'ясо і в п'ятницю навіть риба на маслі. Мій батько був уже покірний і не робив хатніх сварок. Він навіть колисав дитину і приспівував:

 

- Мамуненько, кожух де?

З козаченьком добре йде...

 

Нікому вже також не хотілося збирати з поля. Батько казав:

- Роби собі з тим, що хочеш.

 

Моя дружина того року не збирала сіна, не жала, ані не копала бараболь. Все обробляли люди за невелику плату, були й такі, що й платні не хотіли.

 

Як помічник пана Калінки, я діставав добру платню, й за всякі прислуги він мені давав різні додаткові гроші. Може бути, що він робив там різні махінації з виплатами, бо раз я зауважив, що він приписав собі роботу, якої взагалі не робив, але яке мені було до того діло? Він був мій наставник, до мене ставився добре, отже я не хотів його контролювати, щоб не втратити праці.

 

Тим часом робота йшла добре, я тільки наглядав, чи все йде як слід. На Спаса я вже мав гарного коня і легенький візок. Кінь був потрібний, щоб перевозити рейки на другу «квадру» і чи він робив, чи ні, я діставав за нього по 6 корон денно. В суботу ми могли поїхати з паном Калінкою до Львова на «пляц повиставови», де були всілякі «дзіви».

 

Чи думав я коли, що життя повернеться до мене таким прихильним боком? Я все-таки знав, що це довго не потриває, і коли робота скінчиться, тоді скінчиться і моє «панство».

 

12. Польська виборча кампанія і загострення національної ворожнечі

Восени 1906 р. робота була припинена. Ми всі знали, що це тільки тимчасово, бо меліорація ґрунту ще не була закінчена але ніхто не знав, коли робота почнеться знову і як надовго Я вже тоді подумав, що тої роботи колись цілком не стане Саме був празник Св. Михайла. На другий день у Куликові був ярмарок. Отже, я дав дружині 400 корон і казав їй купити дві корови. Сам я рівночасно вибирався до Львова, щоб полагодити іншу купівлю.

 

Дружина каже, що не вміє коров купувати. Якого там треба вміння, раджу їй, що треба дивитись, аби були молоді та мали тонкі роги, а зрештою там буде Лейба, треба дати йому.п'ять корон – він корови вибере. Дружина пішла до Куликова, а я поїхав до Львова.

 

У великій крамниці рільничих машин при вул. Городецькій купив я гарну січкарню на два кола, заладував її на свій візок і повіз цей цінний наш набуток додому. Батько оглядав січкарню, обмацував а з усіх боків і не казав нічого, але видно було в його очах подив і вдоволення.

 

Над вечір того ж дня приганяє якийсь чолов'яга дві корови і каже собі дати за те, що пригнав, одну корону. Що там одна корона, як вже є свої корови у стайні. Питаю батька, чи корови будуть добрі. Батько дивно подивився на мене, може нагадав собі, як то він продав наші корови, та й каже:

- Як ти даси корові, то й вона тобі дасть!

 

Цілу зиму я доглядав дбайливо цих корів, радіючи не тільки, що є молоко для дитини, але що це буде підпора всіх нас на гірші часи…

 

Ця зима пройшла для мене без жодних турбот: я читав «Діло», брав книжки з читальні «Просвіти» і став більше цікавитися тим, що вичитав у газеті та в книжках про життя українців, в Австрії і в Росії.

 

Таке поглиблення національної свідомости проходило не тільки в мене одного, але й захопило всіх моїх односельчан. Цієї зими молодь у Дублянах стала дуже жваво горнутися до читальні. За почином о. Коновальця в читальні утворено драматичний: гурток. Аматори готували виставу «Наталка Полтавка», з запалом ходили на проби і вивчали ролі. Вистава пройшла з великим успіхом і викликала захоплення всіх дублянських українців. Друга вистава «Невольник» мала ще більший успіх. Наші молоді парубки і дівчата щораз більше стали носити українські вишивані сорочки та співати по селі патріотичні пісні, як «Ми Гайдамаки», «Гей, там на горі Січ іде» та інші. Дублянські поляки ще більш ворожо дивилися на читальню і на нашу молодь.

 

Настав 1907 р. На весну розписано вибори до галицького сойму у Львові і до австрійського парляменту у Відні. Це мали бути перші вільні вибори. Австрійський уряд під натиском народних віч, що домагалися загального виборчого права і після ствердження великих надужить при попередніх виборах, видав новий закон, який хоч і з великими обмеженнями, допускав широкі маси населення до участи у виборах. Почалася широка виборча акція як серед поляків, так і серед українців.

 

У Дублянах ворожнеча між поляками і українцями ще більше прибрала на силі. До села приїздили польські агітатори, які скликали віча, ставали на бочку і виголошували промови, закликаючи голосувати за польських послів. Абрагамовича – до віденського парляменту і Глуховича – до львівського сойму. Українці почали й собі організувати віча. Приїздили наші студенти університету і старші громадяни, які поясняли нам у читальні нову виборчу ординацію і закликали нас не дати себе звести на манівці чужим агітаторам, а вибирати своїх представників, які будуть захищати наші права в соймі і в парляменті.

 

У тій виборчій агітації не обходилося без ворожих вигуків. Поляки кричали до українців: «За Збруч, кабане!», а українці відплачували подібним: «За Сян, мазурські зайди!». З часописів ми довідались, що діялось у всій країні перед виборами. Велику популярність мала польська газета «Монітор», що її редагував адвокат німецького походження, д-р Ернест Брайтер, який також кандидував на посла до Відня. З тої газети люди довідалися про всілякі надужиття й незаконні та неморальні вчинки різних навіть високопоставлених осіб із польського табору. Не оминув «Монітор» також особи тодішнього польського архиєпископа Більчевського, який у своїх проповідях атакував Брайтера і «гайдамаків». «Монітор» подавав різні матеріяли, що сильно компромітували Більчевського і від яких не можна було навіть викрутитись на судовій розправі, бо Брайтер доказав свідками і документами правдивість поданих фактів. Разом із тим Брайтер

ставився із зрозумінням до політичних змагань українців в Австрії та виявляв свою прихильність до нас. Це той самий д-р Ернест Брайтер, що пізніше, в час української державности, 1918-19 р.р. був членом західно-українського уряду, д-ра Євгена Петрушевича, як міністер для справ національних меншостей. Очевидно, в цих виборах до австрійського парляменту 1907 року д-р Брайтер був вибраний послом зо Львова.

 

Українці здобули тоді в цих виборах 27 мандатів з Галичини і 5 мандатів з Буковини. Пригадую, яка радість охопила дублянських українців, як ми довідалися, що з нашої округи був вибр­ний послом о. Фолис із села Скнилова, та д-р Кость Левицький зо Львова.

 

Тепер ми пильно стежили за вістками в «Ділі» про діяльність нашої парляментської репрезентації у Відні і з радістю читали про те, що наша парляментарна репрезентація проголосила деклярацію про змагання українців в Австрії до національно-територіальної автономії.

 

Тепер ми бачили, як наші посли в соймі і в парляменті боролися за права українського народу. До давніх вимог, поділу Галичини і поділу Шкільної Ради, приходили нові домагання в справі українського університету і в справі українських гімназій та в справі урядової мови в громадах; що більше, українські посли в 1907 р. домагалися українського міністра в уряді й українських урядовців в центральних установах у Відні.

 

По селах поглибилося серед наших людей почуття національної окремішности. Де було мішане населення, як напр., у Дублянах, там поглибився теж національний роздор. Тому десять років українці в Дублянах шанували латинські свята, а поляки українські. Тепер почали діятися в селі досі невидані речі. На латинські свята, чи треба чи ні, наші люди виїздили возами у поле, на подвір'ї різали дрова, скреготали жорнами та давали відчути, що для нас це буденний день. Тепер навіть умисне робили одні одним пакості та допікали різними зачіпливими окликами чи демонстраційним співом. Пісня Івана Франка «Не пора» співалася в нас дуже часто і колола поляків, як шило в серце.

 

У 1908 р. прийшли нові події. Коли поляки у відповідь на українські домагання стали підтримувати москвофільський рух у Галичині, і галицький намісник граф Потоцький, у нових виборах до галицького сойму різними надужиттями пропхав 8 москвофільських послів, тоді український студент Мирослав Січинський виконав атентат на графа Потоцького і вбив його, заявляючи відкрито, що це відплата за злочинну політику супроти українців. Ще перед тим під час виборів згинув пробитий жандармським багнетом український селянин із села Коропець, Бучацького повіту, Марко Каганець, що викликало велике обурення серед українців.

 

Тепер усі докладно читали звідомлення «Діла» з «процесу Січинського» і стежили за всіма подробицями оборони. Всі говорили про нього як про національного героя. Коли ж українським послам удалось добитись, щоб кару смерти Січинського замінити на 20-літню в'язницю, це вже вважалося за деяку поступку польських вельмож супроти українців. А вже небувалою радістю зрушила всіх вістка, коли при помочі долярів від української еміграції в ЗДА вдалося провести втечу Січинського з станіславської тюрми, звідки він через Швецію, зміг дістатися до ЗДА.

 

«Діло» приходило часто з білими плямами, але пізніше на місці сконфіскованих статей приходили інтерпеляції послів, де ця стаття була наведена, в цілості. Український нарід гартувався в такій боротьбі, набирав сили і розмаху до дальшої боротьби за свої права.

 

Таку політичну школу ми проходили в тих часах. Часописи, читальня, віча, вибори, – це все кристалізувало нашу свідомість.

 

В ті часи я ще був на тій самій роботі, при меліорації. Особисто мені жилося добре, тож і я мав усюди пошану. Де христини, там я за кума, де весілля, я за старосту. Корони пливли і відпливали, пан Калінка комбінував свої рахунки як хотів, зрештою, коли робота в 1908 р. скінчилася, він виставив мені друковане свідоцтво, що я виконував працю дуже добре, з усіма підписами й печатками. Казали, що як буде ще якась нова робота, таке свідоцтво може стати у пригоді.

 

13. Як я їздив купувати землю в Дебресті

Три роки роботи при меліораційних валах і ровах проминули, як батогом свиснув. Пан Калінка згадував, що будуть проводити меліорацію ще десь в інших повітах і що тоді він мене також покличе, але коли і де це буде, ніхто не знав нічого певного. Чекай, псе, аж кобила здохне... Тим часом, я, правду кажучи, «розпаскудився» при цій меліорації. Як після такого «панства» вертатись до простої роботи.

 

Клопіт, та й годі. Від добра відвикати не легко. Де ж тепер, спробувавши «панства», братися самому за косу або за ціп? Або чи міг би я допустити знову, щоб моя дружина йшла взимі прати на ріку, коли я вже наймав прачку. Треба було шукати чогось іншого.

 

Раз якось перед самим Йорданом того ж таки 1908 року, читаю газету «Свободу», що приходила до мене зо Львова. В ній знайшов я таке оголошення:

«Не треба їхати до Америки чи Канади»!

«Хто хоче набути дешеву землю першої кляси, може її купити біля міста Дебресту на Угорщині. Ближчі інформації дасть Лев Гузар, нотар у Галичі».

 

Старші господарі, що їм висіла сімдесятка на шиї, почувши про землю в Дебресті, стали говорити:

-Го, го, Дебресть, я знаю, я там стояв з військом, там земля така, хай наша сховається. Як би мені так двадцять-тридцять, то я б зараз поїхав і не заносив би воза на своїм полі.

 

Люди говорять про дебрестенську землю, але ніхто якось не збирається їхати. Раджуся з моєю дружиною, чи не поїхати мені оглянути ту землю, а може таки варто купити.

- Їдь, – каже дружина, – ти ж бачиш: одне ходить, друге вже рачкує, є надія й на третє, а чим поділиш? Даси по загінчику, щоб собі голови розбивали. Ти повинен подбати насамперед для дітей, а потім про дітей.

 

Отак дружина береться вчити мене, що я маю робити. Я тільки посміхнувся і кажу:

- А ти забула, що говорив священик, коли давав нам шлюб: «Благослови, Боже, той виноград і умножи, як Ісаака...»

 

Я ще не докінчив, як дружина в крик:

- З тебе правдивий Ісаак, але Ісаак більше дбав про своїх дітей!

 

Отже, нема що застановлятися, треба їхати.

 

На другий день я був у Львові, на головнім залізничнім двірці купив квитка і гайда до Галича. Дивлюсь через вікно і дивно мені, що, хоча прийшов уже Йордан, а поля біля Львова без снігу й по шляхах курить порохом. Але, під'їжджаючи до Галича, бачу сніг до десяти цалів і дерев'яний міст через Дністер покритий ледом, немов склом.

 

Уже темніло, як поїзд прибув до Галича, Питаю зустрічну людину, де тут готель, де можна б переночувати, і йду до того будинку, який мені показали.

 

В невеликій кімнаті, з брудними стінами та обкуреною стелею, не було нічого. Я сів на шлябані, що був замість крісла, і думаю, які то будуть кімнати до спання, коли тут так брудно. З другої кімнати вийшла жидівка і стала за лядою. Питаю за вечерою, але що не замовлю, нічого нема. Чоловік поїхав до Станиславова за продуктами, незабаром привезе. Навіть хліба не було, лише якісь гуглі. Повечеряв я тими гуглями і чаєм, запл­тив десять центів і питаю про кімнату до спання. Жидівка вирячила на мене очі, відкрила шлябан і каже:

- Ось тут будете спати, у мене всі гості тут ночують.

 

У шлябані було трохи соломи і якась сірячина. Ночувати тут не було в мене ніякої охоти, але куди піти звідси? Вже була десята година і треба було тут залишитись на ніч.

 

Перемучив я ніч у цьому шлябані. Рано з подряпаним тілом вибрався до канцелярії нотаря Лева Гузара. Тут застав я вже кількох людей, що гляділи на мапу, де були вирисовані парцелі на продаж. Люди випитували про різні справи, але остаточна відповідь була одна:

- Кота в мішку не можете купити. Мусите поїхати на місце і самі оглянути. І ще мусите пам'ятати, що угорський морг рівняється трьом четвертим галицького морга.

 

Всіх, що бажали поїхати, замовлено на 4-ту годину на залізничну станцію в Галичі. До четвертої години було ще досить часу і я пішов оглянути місто. Побачив я також розвалини старого муру, що залишився з руїн давнього княжого замку і я уявляв собі, як то з цих мурів колись боронились наші предки від татарів, і коли не ставало зброї, лили окріп або кип'ячу кашу, на голови ворогів. З нашого замку лишились тільки руїни, і я подумав, що поляки краще шанують свої пам'ятки, бо Вавель донині зберігся незнищений.

 

На залізничній станції зійшлося біля 30 осіб. З розмови я довідався, що найбільше було між ними наших людей з-під Бродів, які хотіли цілим гуртом поселитись на новій землі. Один чоловік із Стоянова, що тримався трохи осторонь від них, сказав мені, що це наші збаламучені кацапи-москвофіли.

 

Поїзд повіз нас через Станіславів на схід під високими горами до угорської границі і зупинився на якійсь станції. Дивлюся – станція повна самих мужчин у круглих заячих шапках: одні попивають пиво, інші грають на сопілках, кількох витинають гопака, підскакують легко у своїх личаках. Загріваються наші гуцули під йорданський мороз.

 

О дванадцятій годині наш поїзд рушив у дальшу дорогу. Біля мене присів один із гуцулів. Він мав при собі топір і два малих мішки з поживою. Питаю його, куди їде.

- До роботи, – каже.

- Скільки заробите на день? – питаю.

- Корону.

 

Я собі нагадав меліораційні роботи і подумав, що доля наших заробітчан не всюди однакова. З розмови з тим гуцулом я довідався також, що він свідомий українець, читає наші газети й цікавиться нашим громадським життям.

 

Наш поїзд їхав досить довго, але в вагонах при темному світлі та крізь білі замерзлі вікна нічого не можна було бачити. Аж над ранком ми почули голоси: Мукачев, Мукачев!

 

Віддряпавши трохи наморозь із шиби, я побачив ріку, на якій були малі пароплави. Казали мені, що це ріка Ляториця. В Мукачеві ми довго не стояли. Поїзд повіз нас далі на південний захід. Праворуч було видно більші й менші виноградники, і серед них хатки. З лівого боку простягались поля, на них стіжки зі збіжжям і чередки худоби. Я вже не пам'ятаю, де ми знову пересідали. В станційному буфеті сиділи спокійно мадяри і попивали вино. Люди здоровили себе: «Юо ригек, кіяно», а відповідь на привіт була така: «Юо ригек».

 

Вже було пополудні, як я прибув до міста Грос Вардин (Великий Вараждин). З вікон простягався гарний вид на рівні поля і гладкі дороги, хоч яйце коти. Кидалися в очі стада сивих корів, або стада коней і великі будівлі. Мої співдорожні лише прицмокували, яка то гарна худоба і яка багата країна.

 

З Вараждина малою вузькоторівкою ми поїхали на місце призначення. Наша тарадайка що десять хвилин зупинялася, їзда вже була не така як головною лінією. По двох годинах такої їзди ми прибули ввечорі до Дебресту. В ті часи це було містечко завбільшки чверть Куликова. Довкола горбувата околиця, самі пасовиська, і аж дивно було подумати, що це «земля першої кляси». Наш провідник повів нас пішки цими полями, то вгору, то вниз, то знову через якісь рови, аж врешті ми дійшли до фільварку. Тут нас розміщено на нічліг у шопі на вівсяній соломі, і ми тут втомлені заснули, прикрившись соломою, щоб не замерзнути.

 

Початок нашого приїзду до тої «обіцяної землі» не заповідався добре, піднесений настрій, що був під час дороги, значно опав, але всі мали надію, що на другий день все виясниться. Головне, щоб побачити ту земельку, що має бути на продаж.

 

Рано попросили нас на снідання. Ґазда приніс залізний котел, завбільшки бушля, що в нім була зварена на рідко мамалиґа. Дав нам по дерев'яній ложці. І так навстоячки ми обступили цей котел, думаючи про дивний звичай щодо снідання. Ті, хто стояв ближче, могли свобідно споживати цей дар Божий, але ті, хто був позаду, поки донесли цей дар до рота, пообляпували другим одяг й самі сердились і в інших викликали сварку. Ледве якось втихомирились, бо треба було йти оглядати ті парцелі, що були на продаж.

 

14. Голосні бубни за горами

Відома річ, що не тільки власна хвальба сорочки не дасть, але часом й чужа. Вже перші наші враження від тої нової землі не були такі, як сподівалися. Оглядаючи ті парцелі, що були на продаж, я собі подумав, що продавці тієї землі вміють добре прицінятись, коли ту землю захвалювати як ґрунт першої кляси. Виставлені на продаж парцелі, це була власність якогось збанкрутованого графа, але на тисячу моргів або й більше було тільки яких 40 до 50 моргів поля в долинах, решта – це були горби зі зрубаним лісом, які може колись із тяжким трудом далось би перемінити на сяке-таке поле.

 

А ось перше господарство, що було на продаж: п'ятиморговий кусень землі, на ній убога хатина без комина, одне віконце, що в нього не всадив би голови, та й воно не відчиняється, але вліплене «раз на завжди» глиною. Гай-гай, та в нас найбільший бідняк мав кращу хату. Входимо в хату, дивимось: голі стіни, одна лавка, дерев'яне ліжко, а під ліжком може корець бараболь. На подвір'ї стояла корова, при ній менша теличка ссала свою маму. Все було брудне, запущене і злиденне.

 

Ми пішли далі, на другу парцелю. Дороги не було, йшли ми вирубаним зрубом то вгору, то вдолину, аж опинилися перед другою хатою. Ця хата була куди обширніша, в ній стояв ткацький верстат, а в кутку були поставлені глиняні начиння. З стіни кидався в очі образ Єви, що розмовляла з гадюкою. В хаті був ґазда, який почастував нас свіжим кукурудзяним хлібом, але запивали ми той хліб звичайною водою. У стайні стояло десять волів, що з них кожний міг мати до тисячі кілограмів ваги. Всіх нас цікавило чому то на кінці даху був причеплений дрючок із завішеним на нім горшком. Наш провідник пояснив нам, що це знак, що тут приміщений громадський уряд.

 

Оглянули ми й решту ґрунтів виставлених на продаж. Були це три-чотири – і найвище п'ять – моргів парцелі, запущені й ніким неужитковані, де не видно ні коня, ні воза, ані хоча би сліпої курки, хіба тільки рогата худоба, що нею там торгують, чи, де-не-де кози, мабуть для дешевшого утримання. Навіть доброї дороги до Дебресту з цієї місцевості не було, тільки якась стежка. Між поодинокими парцелями тягнувся гірськими закрутами неглибокий рівчак, який був висохлим руслом потока, що колись спливав сюди з гір. І треба було мені їхати аж сюди шукати такого «раю» між мадярами і румунами? Але брідські земляки, мали, видно, іншу думку і розраховували, мабуть, що попаде їм дурничка за дешеві гроші. В розмові між собою вони висловлювали думку, що таки тут осядуть, бо дома нема й такого ґрунту.

 

Ввечорі ми вступили до крамниці, що була рівночасно корчмою. Стояли там дві бочки з вином і на шнурку висіло кілька пар черевиків, подібних до канадійських магусів.

 

Я казав собі дати склянку вина і поклав корону, – мені видали 44 центи. Але вино там мало хто пив. Найбільше пили горівку-сливовицю.

 

Врешті всі пішли на фільварок, щоб остаточно домовитися в справі купівлі огляданих парцель. Пішов і я туди, хоча вже бачив, що я тут нічого не куплю, і знав, що сюди не переїду ані не перевезу сюди своєї родини на ще гіршу поневірку. Але я пішов з усіми, бо хотів знати, по чому продаватимуть цю землю, і хотів бачити, як де все скінчиться.

 

На фільварку у прибраній кімнаті стояв широкий дерев'яний стіл і при ньому дві лави. Всі вмостились за цим столом. Наш провідник, що знав мадярську й румунську мови, поговорив з урядовцями чи арендаторами фільварку, які продавали цю землю, потім звернувся до прибулих із запитом щодо купівлі.

 

Тоді встав один із брідської громади і виголосив цілу промову про те, що трапляється добра нагода набути святу земельку, яка дасть хліб для них і їхніх дітей. Тої нагоди не можна опустити. А що тут люди живуть бідно, і що життя тут ще таке, як за диких часів, то не на довго. Як усі візьмуться до праці, то тут, не лише земля буде краще оброблена, але стануть гарні хати, буде вибудована гарна церква і читальня Качковського, буде промощена дорога, одним словом, тутешні люди побачать, що до них прибули люди не тільки працьовиті, але й культурні.

 

Треба признати, що він умів промовляти і говорив до речі, хоч увесь час приплітав до своєї мови і великий «русский народ» і навіть русского царя. Другі хитали головами, але ніхто більше не говорив. Зрештою було видно, що інтерес піде.

 

По хвилині на столі появилась бочівка вина і два глиняні горнятка. Наш провідник перший наточив горнятко вина і стоячи підніс його вище голови. Він повів поглядом по всіх присутніх і голосно сказав:

- На здоров'я тим, що сюди прибули, і на щастя тим, що тут залишаться. Нехай Бог благословить ваше мудре і чесне діло!

 

Чарки передавались з рук до рук, коли ж уже кожному світились очі, як уночі котові, почався продаж землі.

 

Відбулося це достоту так, як на ліцитації. Один перед одним хотів дістати для себе кращу парцелю, тож один на одного набивав по 20, а то й по 50 корон, аж доходило до найбільшої висоти. Тоді урядник проголошував, що земля того, хто пропонував найбільше, і він платив зараз завдаток, а решту мав дати «при табулі». Таким чином, п'ятьом господарям попало по малім шматку доброї землі в долині, хоч при такій ліцитації ціна набігла досить високо. Інші дістали решта гори з вирубаним лісом і з камінням. Але всі хотіли бути разом, тому брали й ці неужитки, тим більше, що вони пішли й дешевше. Чого то не зробить із них труд і піт нашого селянина!

 

Торг скінчився, бочка з вином теж опорожнилася. Нові власники парцель мали вигляд щасливців, що виграли на льотерії.

 

Їхній оратор розпочав «Мир вам, браття» і всі його односельчани підхопили пісню. При словах «Разом руки си подаймо» всі за столом почепилися за руки, видно, так їх хтось навчив. Я сидів збоку і став підтягати ту пісню, але з іншими словами: «Жир вам, свині, всім приносим» і «Разом рила си подаймо», аж мене ззаду став сіпати за рукав стоянівський земляк і стримував, щоб не наробити клопоту. Він також не купив нічого і в загальній забаві теж участи не брав. На щастя, п'яні співаки не звернули уваги на «єретичні» слова мого співу і якось обійшлося без клопоту.

 

А втім, усі незабаром позасипляли там таки за столом, а деякі позсувалися з лави під стіл. Було вже пізно шукати десь якогось іншого нічлігу, тож і я передрімав там цілу ніч, сидячи на лавці, а рано я разом із стоянівським подорожним подалися пішки до Великого Вараждина. Йшли ми шість годин. По дорозі ми розмовляли про наших брідчан і ніхто з нас ні на хвилину не заздрив їхній долі.

 

- Нагаруються вони тут добре, поки стануть на ноги, – ствердив стоянівський земляк, – а потім їхні діти хіба по-мадярському будуть співати «Мир вам браття»...

- Буде їм іще те мадярське добро боком вилазити. Але може ще якийсь час втримаються при своїй церкві, якщо її збудують.

 

У Вараждині я купив собі на дорогу буханець хліба, завбільшки колеса, і пляшку вина та й подався додому тою самою залізничною дорогою через Делятин до Львова.

 

Коли я вернувся до Дублян, стали до мене приходити не тільки місцеві, але і з сусідніх сіл довідуватися про ту землю, що її можна купити. Я міг із чистим сумлінням відповісти:

- Чоловіче, заносиш віз на своїм полі, заноси й колеса, а про мадярську землю забудь. Кажуть, там добре, де нас нема, а як приїдеш туди, то побачиш, що й там того добра немає.

 

Так закінчилася моя спроба купити землю. На цю подорож до Дебресту я витратив майже сто корон. Можна було за ці гроші купити щось для господарства, але кінець кінцем я не жалів тої втрати. Побачив хоч трохи, як люди живуть в інших країнах і переконався, що голосні бубни за горами. А крім того, моя дружина могла б іще мені докоряти, яке то щастя я занедбав. Я міг тільки дякувати Богові, що побачив те «щастя» і не потребував за ним шкодувати.