Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

З мрією про волю. Частина 1. (Автор: Ясновський Пилип)

опубліковано 4 квіт. 2014 р., 12:41 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 квіт. 2014 р., 10:59 ]

Книга «Жовківщина»: історико-мемуарний збірник. Том 2. – 1995.

 

Під рідним і чужим небом

Про піонерські часи української еміграції в Америці й Канаді є відносно небагато спогадів. Задумані на ширший розмір спогади Олександра Брика і Платона Стасюка, що вийшли окремими книжками, тільки частково торкаються цих часів. А втім обидва автори, відомі наші «бізнесмени», більшу увагу присвятили іншим правам та іншим проблемам. Спогади інших авторів, розкинуті по різних наших часописах і альманахах, менші розміром, охоплюють тільки окремі відтінки піонерського побуту нашої еміграції. Із них цікавіші «Спомин піонера», І. Барабаша, друковані в газеті «Український Голос» у Вінніпегу 1957 р.

 

Треба сказати, що побут перших наших поселенців у Канаді краще, ніж у мемуаристиці, відбився в літературі. Повісті Іллі Киріяка «Сини землі» та Ол. Лугового «Діти степу» (Безхатний), це великі епічні полотна, що, поза деякими недотягненнями з мистецького боку, мають свою літературну й документальну вартість.

 

Канаді більше пощастило. Можна тільки радіти, що цей з кожного погляду важливий і цікавий період життя нашої еміграції в Канаді зафіксовано в літературі. Що ж до Північної Америки існує велика книга спогадів о. М. Пристая, видана свого часу у Львові. Цікаво написано ці спогади, хоч і мають специфічний характер, залишаються досі єдиною цінною книгою мемуарів про побут українських поселенців в Америці.

 

Безперечно, живуть іще в різних місцевостях старші наші емігранти, що могли б багато, цікавого розповісти про перші роки свого побуту на американській землі і взагалі про переживання «гонгів» у ці тверді роки. Покоління піонерів вимирає, а з ними гине теж історія цих часів. Треба б спонукати тих піонерів до записання їхніх спогадів або навіть у потребі записати ці речі з їхнього оповідання.

 

Спогади Пилипа Ясновського своїм змістом охоплюють піонерські часи в Канаді та в Північній Америці. Дійсність, що її пережив автор, або про яку розповіли йому інші люди, змальована з переконливою правдивістю, часто навіть із протокольною вірністю. Але, це не сухий опис подій, а жива їх відбитка, пропущена крізь призму авторової психіки.

 

Спогади Ясновського стоять на межі публіцистики і літератури. Очевидно, мемуари, ессей і біографія вже завоювали собі місце як літературний жанр. Хоч Ясновський не має претензій на «літературність» своїх спогадів, проте їхня вартість не тільки документальна. Нахил белетризувати свої спогади проривається аж надто часто, а деякій окремі епізоди, це повні живого її безпосереднього відчуття, самостійні картини.

 

Ясновський старається бути докладним; літописцем: його увагу привертають різні, здавалось би, й маловажні факти, які одначе виявляють тонку спостережливість автора і які докидають свої риси до характеристики доби та її побуту. З поокремих явищ автор робить часто загальніші висновки, не обмежуючись тільки до особистої «фактографії». В різних обставинах свого життя, навіть у найгірших особистих труднощах, Ясновський не забуває про долю батьківщини і доволі часто відгукується на події в Україні. Тим самим його спогади мають ширше національно-громадське тло.

 

Події і факти свого життя автор намагається подавати з реалістичною вірністю, без підкрашування дійсності, але впарі з тим він не цурається зафіксовувати психологічні ситуації, які, хоч і поглиблені, вражають своєю непідкупною щирістю. Ясновський дещо стриманий у вияві своїх емоцій. Замість розлогих описів і характеристик деяка недоговореність і своєрідна конденсація вислову, але це виходить тільки на користь розповіді.

 

Пилип Ясновський виріс із фейлетону. Виріс на сторінках «Народного Слова», в Пітсбургу. Своїми фейлетонами Ясновський відгукувався на різні злободенні теми. Незнаний «Пи-яс» став популярним автором для читачів цієї газети, побуджуючи часто своїми фейлетонами до глибшої задуми.

 

Різно можна підходити до цих спогадів, як і різно можна їх розцінювати. Але не треба забувати, що письменницький шлях Архипа Тесленка був майже такий самий. Як підкреслює сам автор, більшої освіти йому не довелося здобути, отож і не можемо мати до нього претензій за літературне оформлення цих спогадів.

 

Люди покоління Ясновського знайдуть у його спогадах відбиток свого життя з часів, у яких вони пробивалися на його поверхню. Ширший загал знайде там не тільки «екзотику» піонерського побуту, але й малюнок життєвого шляху людини, що більше разів мусіла падати, щоб, підвівшись, з ще більшим завзяттям іти до своєї мети.

 

Віддаючи тепер ці спогади в руки читачів, маємо надію, що їх прочитають із цікавістю, не тільки знайомі автора, але що ця книжка знайде щирий відгук і в ширших колах нашої читацької громади.

Павло Кравчук.

 

1. ДУБЛЯНИ

Моє рідне село Дубляни розположене шість кілометрів на північ від Львова. Розповідали наші діди, що село Дубляни в роді 1800 мало лише кілька курних хат. Була там колись і церква, яку спалили татари. На тому місці потім стояв хрест, довкола якого були кам'яні плити з написом, що його не можна було відчитати.

 

В цім же селі, на видному місці, красувався двір дідички, пані Дублянської. Вона була вдова, бо її чоловіка вбили москалі тоді, коли він брав участь у польськім повстанні. Пані Дублянська мала багату посілість. Чотириста моргів поля й лісу обробляли панщизняні люди. Поля, що належали селянам, стояли облогом і заросли бур'яном та хащами. Народ не міг обробляти своєї землі, бо не мав; часу й не мав чим. Люди вдоволялися тим, що, відробивши панщину, могли заробити собі в дворі хуру дров і трохи зерна. Коли хто придбав собі якусь коровину або вола, то звичайно, все забирали жиди за горілку взяту батьком в набір на доньчине або синове весілля. Хоча панщизняний хлоп був бідний, але весілля мусило бути гучне і з горілкою для всіх. Весілля тривало п'ять днів. Така вже була традиція. Панські економи звикли говорити: «Застав сє, а постав се». І люди «ставились».

 

Вдова Дублянська не мала дітей. Умираючи, вона записала весь фільварок на Крайовий Виділ у Львові, з тим, щоб у цім селі побудувати високу рільничу школу.

 

Виконуючи заповіт пані Дублянської, Виділ Крайовий у Львові на згаданій чотиристаморговій землі заснував Рільничу Академію. До тої Академії мали вступ спершу лише сини князів, графів і багатих землевласників. Самі кошти будови будинку Академії, її лябораторій і помешкань для професорів оцінювали на один мільйон корон. Помешкань для студентів спочатку не було, тож у перших роках прийшлося студентам тулитись по сільських хатах. Оповідали старші люди, що вигідно було мати такого льокатора, котрий платив за хату і за те, що «госпося» мала чистити щодня йому одіж і черевики. Щодо харчу для студентів, то були кухні в кільках хатах, де варили «панську» страву вишколені кухарки з Польщі.

 

В якому роді померла вдова Дублянська і коли точно була заснована Рільнича Академія в Дублянах, я не знаю і не чув з оповідань батьків, бо як діди так і батьки не знали читати й писати, коли прийшлось рахувати, то робили карби на палиці.

 

У Дублянах 29 жовтня, 1881 року, народився той, що пише оці рядки. Коли мені вже було три роки, пам'ятаю, мене моя мати завела під двері до пана, що жив у нас, і я співав йому: «Запял когут кукуріку, вставай рано, муй хлопчику». «Пан», тобто студент Академії, дав мені за це цукерків. Від тоді я заходив співати частіше, але цукерків не діставав і вертався з плачем до мами.

 

В році 1895 Крайовий Виділ побудував для студентів Академії будинок-інтернат на 110 помешкань з кухнею, їдальнею та залею для забав. Тоді то випровадився від нас «пан» льокатор, перейшовши разом з іншими студентами до інтернату.

 

Через деякий час засновано при Академії також нижчу рільничу школу. Наука в цій школі тривала три роки. Ходило до цієї школи 50 учнів, але між ними були тільки чотири українці. Між ними був, добре пам'ятаю, Д. Творило з села Зашкова, що мав стипендію митрополита Шептицького і пізніше став студентом Академії. Навчання було здебільш практичне, подібно, як у теперішніх сільськогосподарських школах. Вчили там орати, сіяти, жати, косити і доїти коров, і лише 2 години в тижні відбувались виклади. Учні вставали рано о 4-ій годині, о 6-ій починали працю і, крім обідової перерви, працювали у полі до заходу сонця. Вихід поза школу був учням суворо заборонений, також було заборонено курити тютюн. Ригоризм у тій школі був майже монастирський. Після трьох років навчання учні складали іспити, потім діставали посади по більших фільварках з платнею по 150-200 корон місячно.

 

Інакше жилося «академікам», що мешкали в інтернаті. Сини багатих батьків, вони не могли нарікати на брак грошей, які розтринькували на забави у львівських готелях і касино. Було часто і так, що студенти Академії, шукаючи розваги, приходили на сільські весілля, щоб потанцювати з молоддю. Очевидно, приходили не з порожніми руками, крім того, за ними котились, звичайно, 2-3 барілки пива і кілька пляшок горілки. Для селян, крім «гонору», була і «користь». Перетанцювавши з молодою бучно, що аж у голові кружляло, кожний «панич» давав «на щастя» одну корону. «Академіки» на виклади ходили рідко, може лише четвертина пильнувала лекцій. Більшість студентів проводила час на грі в теніс або в «круглі», або «шуміла» у Львові в касино та барах.

 

Були потім труднощі з іспитами тих паничів, але й тут помотали гроші. Крім того, деякі студенти шукали протекції у професорових доньок, з якими ходили до театрів і на забави та з якими «крутили романси». Така «фартушкова» протекція найкраще помогала, особливо, коли студент кандидував на нареченого.

 

В склад професорів цієї Академії входили самі поляки, які дбали про свої патріотичні справи. Посади ці були добре оплачувані. На те все давав податки український селянин. Але, щоб українець міг дістати якусь звичайну працю в тім закладі, на це «для хлопа» не було місця. Навіть прислуга в цій школі була з-поміж мазурів. Українець, щоб дістати працю простого сторожа чи замітача, мусів мати протекцію від поляків, мусів бути «пожондним русіном», мусів також бути вислуженим вояком, принаймні капралом, і мати жінку латинського «обжондку».

 

Отак рільнича Академія в Дублянах стягала сюди польських зайдів і міняла національне обличчя села.

 

2. ГОСПОДАРСЬКЕ СТАНОВИЩЕ В ДУБЛЯНАХ

Село змінило помалу свій вигляд також і з господарського погляду. Хоча від скасування панщини минуло кілька десятків років, й селяни сиділи на власних господарствах, проте фільварок, що залишився після пані Дублянської при Рільничій Академії, відігравав далі головну ролю в житті села. Навіть заможні господарі, що мали по 12 моргів поля, йшли служити до фільварку «форналями», бо не могли самі вижити. «Форналь» одержував за свою службу річно 12 корців збіжжя і 40 ринських, а це був гарний прибуток.

 

Фільварком завідував управитель, т.зв. «ржондца», крім того був ще там економ і гуменний, тобто польовий, що також були потрібні для втримання ладу у фільварку. Школа мала там зразкове господарство для науки; була в фільварку навіть і гуральня, де студентам показували як робити горілку, також для наукових цілей.

 

В часи пані Дублянської було в панському дворі більше служби. Все це були самі поляки, що стягали сюди одні одних на легкий хліб. Ці зайшлі люди по якомусь часі купували собі ґрунти, женилися та осідали в селі. Після скасування панщини, коли давні «панщизняні хлопи» дістали на власність ґрунтові наділи, число осілих хліборобів з-поміж колишньої двірської служби теж збільшилося, так, що в селі третина населення були поляки.

 

З заснуванням Рільничої Академії число польського населення в Дублянах ще більше зросло і складало вже половину села. Так, як і церкви, в Дублянах, теж не було костьола. В неділю люди йшли на Богослужіння два кілометри до сусіднього села Малехова, українці до церкви, поляки до костьола. В часи Дублянської стояла в колишньому парку, що став потім ботанічним садом, маленька капличка, але вона могла помістити ледве кілька осіб. Щойно тоді, як розвинулась і розбудувалась Рільнича Академія, вибудувано теж біля будинку професорів костьолик. Спершу ходили до нього тільки студенти й професори Академії, з часом стали сюди ходити й польські селяни з Дублян.

 

Студенти Академії стали теж влаштовувати в саду Академії парадне свято 2-го травня, на яке стягали поляків не тільки з Дублян, але теж і з дооколичних сіл, як Пруси, Жидатичі та інші місцевості. Це називалася патріотична робота, що мала свою ціль. І польські селяни в Дублянах, різні Доманські, Вєчерковські, Ляховські, Левандовські, Нєвядомські, Вольські виховувались у цій школі на польських патріотів. Але національної ворожнечі між українцями і поляками в селі не було, хоча різниця відчувалася при багатьох нагодах, дарма, що в селі всі говорили і по-українському, і по-польському.

 

Досить різко відчували ту різницю українці, студенти Рільничої Академії, як, наприклад, Творило та інші, що завдяки стипендії митрополита Шептицького змогли дістатися на науку до Академії, де досі вчилися самі поляки. Українські селяни в Дублянах поза своєю працею на господарстві знали хіба ще церкву та й чули про цісаря, що десь там далеко у Відні «піклується» русинами.

 

Таке було моє рідне село в роки мого дитинства. Розташоване в долині з трьома ставками по середині, в яких була панська риба і хлопська вода, село на перший погляд не виглядало багате. Вправді позникали старі курні «халупи», але краєвид не був приманливий: широким оболонням на північ аж до Буська тягнулися торфовища з порізаними скибами торфу, що сушилися на сонці. Колись робилося таке на панському ґрунті на ширшу скалю, і цей торф вивозили до Львова, Тепер кожний господар на своїй сіножаті добував торф і сушив для себе.

 

В дійсності маєтковий стан наших селян у ті часи, тобто коло 1895 р., виглядав, ще ненайгірше. Була значна частина господарів, що мали по 24 морги землі з сіножатями, решта ж мала від 6 до 12 моргів. Були цілі родини багатих господарів, як Далецькі, Гамоти, Малини, Шпіки, Штойки, Базиляки, Тусницькі, Козики, Чехи, Савики, Малаї, які часто мали ще й спеціальні «вуличні» прізвиська для відрізнення, напр., один Штойко мав прізвисько «Дупіра» («допєро» – щойно) другий Штойко «Заменю» (за мною). Далецького прозивали «Сворнем», одного Тусницького звали «Гденк», другого «Колєга», одного Шпіка звали «Каналія», другого «Кренціглуфка». Вже погубилися мені в пам'яті ті цікаві прізвиська, які виникали випадково від якогось перекрученого слова, або від особливої прикмети.

 

  

Заможні господарі мали 60-70 кіп збіжжя. При тім вони плекали городину, яку продавали у Львові, де на неї був великий попит. Біднішим господарям за заробіток не було тоді тяжко.

 

Але рік за роком матеріальний стан села ставав гірший. Люди множились, як муравлі. Батьки ділили землю щораз на менші куски. Часом ділив і повітовий суд. А більше ж було таких, що мали лише по одному або по два морги. З 24-моргового господарства виникало кілька 4- або 5-моргових. На тому ґрунті, де колись стояла одна хата, тепер було три, а то й чотири.

 

Почалися часті скарги до суду. Скаржила сестра брата, що доньці належить більше поля по мамі, скаржили діти батьків,, що їх покривджено при поділі. Були і скарги за межу: той тому межу підорав, сусід сусідові сіножать підкосив. Навіть за дрібниці почали люди позивати одні одних до суду: чи то кому корова просо витовкла, чи сусідка сусідці вбила курку, – вся полагода йшла через суд. На таких розправах найбільше користали адвокати, що місяцями, а то й роками годувались принесеними їм курочками й яєчками – тоді, як захоплений судовою гарячкою господар, годував себе і своїх дітей бараболею та борщиком, заправленим житньою мукою.

 

Не було чого й дивуватись, що земелька краялась, як куликівський хліб, а селяни бідніли й не могли спекатись злиднів та біди. Найти якийсь заробіток було дуже тяжко, для господарства ж також треба було дещо час-від-часу купити. Фабрик не було, а те, що тоді десь там виробляли, було радше домашнім промислом, як, наприклад, виріб макітер у Глинянах, чи виріб дерев'яних ложок в Яворові. Ще десь там в Угнові виробляли дьоготь, косу чи серп спроваджували аж із Відня. Село бідніло і життя дрібного рільника ставало щораз тяжче. Матеріальні турботи вимагали надмірної праці і робили життя селянина гірким.

 

Такі були польські порядки в українському селі за австрійської держави.

 

3. МОЇ ДИТЯЧІ РОКИ

Різні письменники описували свої дитячі роки. Але в своїх творах вони багато речей домальовували з фантазії, підкрашуючи дійсність вигадками і неправдивими доповненнями. Я – не письменник і не силкуюсь на мистецький твір. У цих споминах я пригадую лише те, що можу видобути з моєї пам'яті.

 

З далекої віддалі років виринає в моїй пам'яті образ батьківської хати в рідному селі. Першої старої ліп'янки, де я родився, не пам'ятаю; пізніша нова хата мала три кімнати, одну з них якийсь час винаймав студент Рільничої Академії.

 

Господарство моїх батьків не було велике: кілька моргів поля і півтора морга сіножаті. Вижити з того було тяжко, передусім тому, що не було власних коней до обробітку поля. Батько мусів просити у заможніших господарів коней і за те мусів відробляти косою, граблями і ціпом.

 

Але й цього було замало, щоб виживити родину, і батько щороку мусів найматися форналем до двора, де крім грошей, платили ще збіжжям.

 

У хаті нас було спершу четверо дітей, але обидва старші брати померли і нас лишилося двоє: я і сестра Марина, на одинадцять років старша за мене. Коли я мав десять років, сестра вийшла заміж і тоді на мене впали обов'язки помагати в хатній роботі. Пізніше вродилися ще дві сестри, але вони обидві також скоро померли. Пам'ятаю, що як умирали молодші сестри, батько за кожним разом продавав кавалок поля, кажучи: «Як пішла дівчина, то й пішла її частка». Така була батькова господарська рахуба, коли то важливіша була худоба і людські руки, ніж кількість поля.

 

Ще й тепер стоїть мені перед очима висока й сухорлява постать мого батька з вічно стурбованим обличчям, завжди метушливого і непосидющого. І так само виразно залишився в моїй пам'яті образ мами з добрими спокійними очима та з передчасно постарілими рисами обличчя. Пам'ятаю, обоє були дуже богомільні й обоє молилися вголос перед образами.

 

Кажуть, що роки дитинства – найбільш радісні роки життя. Для дитини, це роки безжурного байдикування, але для селянської дитини вони, звичайно, тривають недовго. Селянська дитина дуже скоро пізнає життєві злидні і, хоча вона ними не турбується, і їх скоро забуває, але не менш їх переживає і відчуває.

 

Пам'ятаю, дитиною я радше тримався осторонь і не шукав товариства ровесників. Дитяча цікавість не завжди вдоволялася маминими відповідями і часом сама шукала вияснення незнаних речей. Одного вечора, коли сонце дуже яскраво заходило на горбі, я побіг скільки міг хутко на цей горбок, бо хотів вилізти на сонце, але поки добіг, сонця там уже не було. «Сонце втікло» – скаржилась розчарована дитина, і мама мусила заспокоювати, що воно завтра вернеться. І завжди мама знаходила для мене ласкаве слово, розраду, ще й погладила мене по голові й давала горня молока та окраєць хліба. Тоді в серці залишилося почуття великого щастя.

 

Тато був скупий на пестощі, і слово його було твердіше. Але навіть тоді, коли тато часом насварив за те, що я не допильнував корови, то й це не відчувалось як щось прикре.

 

Від 6-го року життя я став ходити до школи. Народня школа в Дублянах була так звана утраквістична, українсько-польська. Учителем за моїх часів був українець Володимир Чиж. Він, окрім шкільних предметів, учив нас також робити в городі, вчив ще вистругувати дерев'яні ложки та інші речі з дерева. В Дублянах він учителював 20 років, опісля його перенесли на вчительську посаду до Кульпаркова.

 

На науку релігії приїздив у четвер до школи до українських учнів о. Володимир Коновалець з Малехова, а до польських дітей у понеділок ксьондз Сервацкі, також із Малехова. Наука релігії відбувалась у кінцевих годинах шкільної науки. О. Коновалець був дуже суворий у школі й діти трохи його боялися. Вже пізніше я бачив, що та суворість була тільки маскою, за якою крилося добре серце великого прихильника та опікуна селян, і щирого українського патріота. Хоч я в школі добре вчився, але пам'ятаю донині, як мене о. Коновалець «вибив» катехизмом по чолі за те, що я не знав правильно відповісти на питання, «скільки є Богів?»

 

Пам'ятаю вже з пізніших часів, як о. Коновалець стримував людей ходити на відпусти до Милятина, чи до Лежайська. Він казав: «Тут клякай і тут молися, бо Мати Божа є всюди». Проте, часи моєї науки у сільській школі належать до милих споминів. Я легко опанував усі труднощі читання й писання, а в рахунках навіть вибився на перше місце. Але батько думав про своє господарство і часто казав, що я з науки хліба не буду їсти. І хоч я мав здібність до науки, але дальше поза народну школу не пішов. На це в батька не було грошей, в господарстві ж потрібні були робочі руки та й не було кому пасти корову.

 

З моїх ровесників тільки Іван Гамота пішов за стараннями нашого священика до гімназії, потім студіював право і став адвокатом. Другий з моїх шкільних товаришів Іван Малей, що також за намовою священика пішов до гімназії, скінчив лише 6 кляс, а опісля став урядником у товаристві обезпечення «Дністер» у Львові. Моя шкільна кар'єра скінчилася в Дублянській народній школі, до якої я ходив 9 років.

 

Вже від перших років моєї науки в школі я мав також обов'язок дома: зараз по науці я гнав пасти корову на межу. Для малого пастушка це був спочатку нелегкий обов'язок, але й до того я звик. Взимі було трохи інакше: до школи я ходив у маминих чотобях, вернувшись з неї, ліз на піч і дивився книжки. Шкільну читанку я прочитав через якийсь час цілу і потім уже знав., що де надруковано. Дуже рідко я вибігав на ковзанку в маминих чотобях, хоча мама потім не дуже та й сварила мене.

 

З тими чобітьми була для мене якийсь час прикра справа. В неділю тато й мама йшли до Малехова до церкви, а я лишався пасти худобу, бо не було чобіт. Врешті тато купив мамі нові чоботи, а я доношував мамині старі. Так то на Різдво міг я вже піти до церкви, та й з хлопцями поколядувати.

 

Мені було 15 років, коли я скінчив школу. Вже перед тим я допомагав дома: нарубав дров чи приніс води чи помагав татові. Тепер я вже став також ходити до двора на заробітки: поганяв кіньми, найчастіше возив гній. Це давало 15 центів денного заробітку, які я ретельно віддавав татові. Один раз, коли я віз гній на поле, кінь скрутився і зломив дишель. Шкода було пояснювати та оправдуватись: «ржондца» відтягнув за дишель цілого ринського, якого я мусив відробити. Пригадую собі тепер, яку я тоді відчував кривду, бо ж то не була моя вина...

 

Часом я ходив з мамою до Львова продавати городину. Мама ставала зо своїм кошиком на жовківській рогачці і, продавши свій крам, ішла зо мною до міста. Попадав мені тоді цент на обарінок, але важливіше для мене було оглядати місто. Тоді я бачив вперше, як біля аптеки на Жовківській ішла залізниця. По дорозі ходили ми до церкви Св. П'ятниць і до Св Онуфрія, часто теж заходили аж на Руську вулицю до Волоської церкви. Пізніше я вже сам знав дорогу до Львова і ходив туди сам. У ті роки я мав охоту навчитися ковальства і, де здибав кузню, просився до науки. Але, звичайно, не побув і дня, бо не здужав дути міхом, і мене проганяли.

 

На 16 році життя батько віддав мене до другого села, Жидятич, вчитися шевства. Швець Фелікс Пайтра, замість учити, посилав мене до двора на роботу, або казав дитину бавити. Я сам бачив, що з такої науки багато не скористаю і брався на хитрощі: дитину я тримав на руках і непомітно щипаві у задок. Дитина починала плакати і не хотіла вже до мене йти. В цього майстра я був півтора року. Я сам навчився робити чоботи з того, що підглядав, як робив Пайтра. Але довше там бути не хотів і втік додому.

 

Тепер я вже пошив чоботи і татові, і мамі, і навіть став робити людям. Але ця робота мене мало тішила. Я волів роботу в полі. Маючи 18 років життя, я став помагати при мулярських роботах. Тоді в Дублянах розбудовували інтернат та інші будинки. Роботи було доволі. Я носив цеглу, гасив вапно, мішав цемент і з цікавістю стежив, як під руками робітників росли стіни будинку. Заробляв я тоді по 60 центів на день і це вже була немала поміч для тата та для мами. Трохи грошей лишав і для себе. Я вже виростав на парубка, треба було й самому мати в що вдягнутися. Я тоді мав вже опанчу за 10 ринських і м'які чоботи. В неділю, коли одягнувся, вже не соромно було йти до церкви. Багатші хлопці ходили вже тоді на музики, але я туди не пхався.

 

За працею і турботами проминули дитячі й юнацькі роки. Для старих батьків виростав єдиний син, що мав перебрати господарство.

 

4. Парубочі роки і військова служба

Молодому, кажуть, море по коліна. Колись учитель нас учив, щоб не ходити до корчми, ані на весілля, чи на забави, і я досить довго дотримувався твердо його поради. Але підростаючому парубкові важко всидіти в хаті, чи весь час триматися обійстя. Хоч я був з натури малоговірливий і ні трохи не був такий буйний, як інші мої ровесники, але все одно мене тягнуло до товариства, до веселої розмови та жартів. Танці і забави на вечерницях, це були речі, від яких не міг відмовитись ні один парубок, якщо не хотів, щоб його інші не взяли на сміх. Це була неначе школа товариського життя, в якій парубок учився певніше ставити кроки, поборював свою несміливість, особливо щодо дівчат, і де він заправляв свій язик до гострих та дотепних відповідей. А втім, молодість мусіла вишумітись, і кожний знав, що парубочі роки минуть скоро, а далі прийде час, що треба буде подумати про одруження й самостійне життя. Тоді вже кінець молодечій буйності: тверде життя засмокче і цілком придавить молодого господаря своїми турботами та клопотами.

 

Поки що я тими справами не журився, бо думав, що вони ще дуже далеко передо мною. Роки проминали подібні до себе, як дві краплі води. Під час господарських робіт піт не на жарти зрошував моє чоло і м'язи мліли на руках та на спині. Коли ж закінчувались головні роботи, тоді я не відставав від забав і розваг. Я був поставний і веселий, кожна дівчина прагнула зо мною потанцювати, але я з ними не надто задавався, бо про одруження ще не думав. В Дублянах було багато гарних дівчат, що були на порі. В усіх частинах села, в Пісках, в Кінці, в Будяках тріщали плоти і перелази, кудою ходили парубки залицятися, але мене там ніхто не бачив. Дехто сміявся з мене і казав, що для мене дівчина ще росте в колисці, а я не перечив, бо мав свою думку.

 

Настав 1902 рік, я був покликаний до військової бранки. Можна було й сподіватися того, але якось воно трохи заскочило мене Разом з іншими став я перед комісією. Коли ж прийшла черга до мене, мене довго не розглядали. Відміряли мій ріст (1,75 метра), відважили мою вагу (80 кілограмів), комісар гаркнув: «Гут! Тав ліх!» і вся церемонія була скінчена. Я навіть і незчувся, як так скоро мене «асентеровано».

 

Тепер уже весь час стояло мені в голові, що скоро прийдеться йти на цісарську службу. З оповідань старших я вже знав, що буде тяжко, але я тим не надто турбувався. Батько нарікав, що забирають робітника з хати, мама ж бідкалася мною, що чекає мене поневірка при війську. А мені було байдуже: взяли, то взяли. Як інші відбули муштру, то чого ж я не можу?

 

Мої однолітки, ті, що зо мною були покликані до війська, ходили гуртом по селі й занедбували свою роботу. Було видно, що вони почувалися ніби викинутими з життєвої колії.

 

На Великдень, ми всі, майбутні рекрути, шумно поїхали святити паски до Малехова. На нас дивилися мами в церкві не то з жалем, не то зо співчуттям. Лише дівчата посміхалися й жартували, скільки хто зірок дістане на комірі. І жаль ставало на саму згадку, що парубочі веселощі скінчаться і що на довгий час не буду бачити ні Дублян, ні рідних батьків, ні дублянських дівчат.

 

Був понеділок, 7-го жовтня, коли нас повезли хурами до Львова. Все село вийшло на прощання, а ми трималися твердо й жартували, хоч на серці кожному було невесело.

 

З піснею ми виїхали з Дублян і ця пісня їхала з нами аж до Львова. Мене приділено до 30-го полку у Львові. Тут тепер почалося нове життя.

 

Не можу сказати, щоб мені зле поводилося. Багато дечого мені навіть сподобалося. Як я «зафасував» подвійне вбрання, міцні чоботи, спідню білизну й навіть щіточку до зубів, а ще більше, як одягнувся по-військовому, то я почував тоді, що вояк, – де таки не абищо.

 

Польські батяри зо Львова, що теж були «асентеровані», які раніше з нас, селянських хлопців насміхалися, тепер зодягнуті в такі самі мундири, що й ми, порівнялися з нами. Ми вже їх не боялися і вони теж перестали нас турбувати.

 

Не менш сподобався мені вояцький харч, що спочатку видавався малим, але потім був якраз на потребу. Я зразу звик до чорної кави на снідання, м'ясо ж і бульйон на обід були приємною несподіванкою. Коли ж ввечорі я «вифасував» троє буханців хліба на п'ять днів і 30 центів на власні потреби, також на п'ять днів, то мій респект до «цісарської служби» зріс ще більше.

 

Військовий ригоризм не був мені страшний. Вставати рано я звик дома, а муштра... Всіляко бувало на цій муштрі, але відома річ, що жодна наука легко не дається. Вчили там не тільки муштри, але й інформували про «найяснішого пана» та всю його родину, про те, що таке інфантерія, артилерія і кавалерія, та й про інші військові мудрості. Капрал виголошував свої знання з міною професора, а хто не вмів як слід повторити, тому пан капрал пригадував долонею по щоці. Часом діставалось навіть і польським батярам, хоч яких мудрагелів вони не різали.

 

Паскудна річ, – це маневри, чи як дехто з наших перекручував, ванебри. Пізнав я тоді добре ті милеві марші в повному виряді, потім усякі вправи в нападі й обороні, при участі всіх родів війська й зброї.

 

Верталися ми після таких маневрів до касарні втомлені, запорошені, часто й заболочені, але міною треба було надроблятиг ще й співати веселу пісню «Для анімушу», як казав капрал.

 

Описувати маневри я не збираюся. Хто був при війську, той знає їх з досвіду, хто ж не був, може прочитати про це в різних вояцьких споминах і повістях.

 

Мушу ствердити, що вояцький ригоризм був корисний. Хлопці звикали до порядку і дисципліни. Військова муштра давала кожному рівну поставу й легкі рухи, робила кожного метким і проворним. Військо виробляло також своєрідну товариськість і дружність між вояками. Зокрема вояки українці дружили одні з одними, тримаючись разом та обороняючись спільно від польської батярні.

 

Львів я вже трохи знав, коли ходив з мамою продавати городину, потім як сам ходив шукати праці. Пізнав я вже тоді й міських батярів, бо коли я хотів дістатися до кузні, то звичайно майстер, або й челядник, побачивши мою селянську одіж, виявляв свою мудрість: «Тобі, хлопче, свині пасти, а не міхом дути».

 

Тепер, будучи при війську, я бачив таких батярів у вояцькому мундирі. Вони й тут спочатку прозивали нас «хлопськими мудами» і «ціпами з села», але коли ми одного з них тихцем, але твердо провчили, потім вже більше ніхто не пробував нас зачіпати.

 

Певна річ, що військова касарня деколи наганяла нам смуток і тугу за рідним селом, але звичайно на це не було часу. Постійна муштра стала вже невід'ємною частиною дня і тому в неділю, коли було трохи вільніше, вояк почував себе, ніби він не той став.

 

Я сам на військо не міг нарікати. Я змужнів, набрав сили і семикілограмова рушниця була тоді для мене, як тепер сірник. Нехай би тоді який коваль відмовив мені роботу. Пішли б іскри,, але не від міха.

 

Щоправда, про кузню я вже закинув думку, бо знав, що починати науку ковальства вже запізно. Але кузня завжди мала для мене якийсь чар, а і становище коваля в селі теж було привабливе.

 

Але я знав, що це для мене вже пропаще і що по трьох роках військової служби, мене чекає батькове господарство.

 

Проте трьох років при війську я не вибув. Як тато, так і мама мали понад 60 років і за порадою о. Коновальця внесли просьбу до староства, щоб мене звільнили з війська як єдиного сина, що має працювати на господарстві.

 

Таким чином, по році військової служби, якраз після досить, тяжких маневрів, я вернувся до рідного села.

 

5. Поворот додому і батькова воля

Що це значить якийсь час не бути дома! Я лише один рік побував у Львові при війську, а як вернувся, то хата видавалася мені цілком інакша. Властиво я знав, що хата ні трохи не змінилась і була та сама, що й давніше, але я став на неї інакше дивитись. Передусім я відчув, що вона дуже маленька і сумна. Військові касарні у Львові були великі й просторі, в кожній залі було гамірно, вояки любили пожартувати і посміятись. Тепер рідна хата видавалася мені тісна й тиха, а тишина приносила сум. Я вже був звик до вояцького мундиру, а в селянській одежі вже не почувався так певно.

 

Але помалу треба було звикати до всього давнього. Розглядаюся по татовім господарстві і бачу ніби вперше, що в нас біда і що немає тут від чого «переливатися». Тих дві коровини і теля – це весь живий інвентар. Невеличка яма бараболь і кілька кіп жита та ячменю в стодолі – це весь запас харчів на зиму. «Це тобі, Пилипе, не військо», – подумав я собі і ніби аж жаль стало, що моя військова служба скінчилася.

 

Перша страва, яку я їв за рік вдома, була бараболя і кисле молоко. Гріх нарікати – я все з'їв, хоч і приходила на згадку вояцька «менажа». Але на другий день я просив маму мені таки більше квасного молока не давати.

 

Мама подивилася на мене та й каже:

- Я виджу, Пилипе, що ти долів би щось краще з'їсти. Але звідки я візьму? Свіжого молока дати не можу, бо треба до міста на продаж, та й за сметану також пару центів прийде. Ну, але я зміню страву.

 

І мама змінила. Одного дня був борщ, і картопля, а на другий день картопля і борщ. Що ж більше можна було зробити? Коли мама побачила, що я з тої їди не надто задоволений, дала мені трохи жита та казала змолоти на жорнах, щоб спекти мені паляницю. Бідна моя добра матуся! В хаті не було хліба, а вона турбувалася, щоб я мав щось краще з'їсти. Та й смакувала ця паляниця, ніби святочна паска!

 

Я знову став розглядатися, щоб десь щось хоч трохи заробити грошей для дому. Військо я помалу забував, згадував ті часи, як хтось просив розповісти, ніби якусь казку. От було, та й минулося.

 

Минув тиждень, два, загадує мені мама, щоб я женився.

- Видиш, сину, мою неміч, я вже діжу на хліб не замішу. Прийде зима, я на ріці сорочок не виперу. Мій вік уже короткий. Нехай ще знаю, поки на груди руки зложу, яка дитина буде в моїй хаті.

 

«От і напарубкувався», подумав я з гіркотою. Мені здавалося, що хіба я сам найкраще знаю, коли мені женитися. Я пробував відмовлятися.

- Та як мені відразу тепер женитися?! – тлумачив я мамі. – Я ще молодий. Хай трохи зароблю собі грошей, щоб було на життя і на господарство.

 

Мама нічого не відповіла, тільки похитала головою. Але тоді насів на мене батько так, як яструб на курча:

- А що ж ти собі думаєш, що я тебе реклямував на те додому, щоб ти батярував та волочився по ночах?!

 

Захищаючись, що я цілком не батярую, але батько не дав мені говорити і перебив гостро:

- Я, як був у твоїм віці, то слухав тата-мами і ні в чому їм, не противився. Ти думаєш може, що при війську чогось дослужишся! Аякже! Дослужишся того, що й я!

 

Батько не любив говорити багато, але тепер він розв'язав язика, бо нагадав те, що завжди любив сказати, як була оказія випити, десь на христинах чи весіллю.

- Ти на війні не був. Що там твої «ванебри»! От як я був у 1866 р. на Чехах під Кенігрецом. Пруські кулі свистали мені над головою, я терпів голод й їли мене воші. А що я дістав за те? Тих дві медалі, що висять під образами і плісніють...

 

Батько махнув рукою, а потім знову грізно до мене:

- Я хочу, щоб ти оженився, щоб було кому мені й мамі подати ложку страви та обіпрати. А не хочеш послухати, то йди від мене світ-заочі, щоб я тебе більше не бачив, а я вже буду сам собі якось радити.

 

Я бачив, що з батьком вже не можна буде торгуватися і що іншого виходу для мене немає, як сповнити його вимогу.

- Добре, тату, – кажу, – я вчиню вашу волю, але ви також учиніть мою.

- Яку? – крикнув батько.

- А таку, – кажу. – Ви записали Марині (моїй старшій сестрі) півтора морга поля. Вона з решти не списалася, а по в­шій смерті сестра буде домагатися половину з того, що є, і вона дістане. А що тоді лишиться для мене? Ніщо, тільки плач, нарікання на вас, тату, а може суди і процеси, так як процесуються інші. Нехай буде ваша воля, якщо запишете поле на мене.

 

Батько нахмурив чоло, а потім всміхнувся:

- Го, го! То ти аж такого хочеш, мудрагелю! Запишу я тобі, а сам піду з торбами. Ну, ну, вже якось зробимо, щоб не було кривди ні мені, ні тобі.

 

На третій день батько каже до мене:

- Збирайся, підемо до міста!

 

Я вже догадувався, яка де справа, і ні про що більше не розпитував. Мама пішла з нами також.

 

У Львові ми зайшли до нотаря. Нотар списав документ, в якому було подано, що тато записує мені півтора морга поля і мама півтора морга сіножаті, тобто все те, що вони мали. Але батьки застерегли собі, що як довго вони живуть, грунт належить до них і аж по їх смерти стане моєю власністю.

 

Тепер уже моя доля була вирішена: моє життя вже було зв'язане назавжди з полем і господарством.

 

Проте, щоб я женився, батьки покищо не говорили нічого, але я знав, що від того я ніяк не викручуся. Мати усміхалася і була того дня вдоволена та весела. Батько, частіше, як звичайно, дивився на мене, а очі його були вогкі.

 

Але, як уже почалось одне, то вже й другого не можна було відкласти. Вже і в селі почали говорити: «Ясновський буде женити сина. Та ще не знали, до котрої піде. Вже йому поле записав». Вістка, як ластівка, все село облетіла. Бачу, не мине мене батькова воля.

 

Раз, увечорі, тата не було дома, питаю мами, котру дівчину мені сватати.

- Котру хочеш, – каже ласкаво мати, – того добра в селі є досить.

 

Обережно ставлю дальші запити:

- А що, як би я сватав Олену Дмитрову? Вона буде мати морг поля.

- Га, ти ж знаєш, що на її поле заледве оберне два рази з гноєм на день?

 

Я не перечив нічого і питаю далі:

- А як би так Парасчину Зоську?

 

Мати знову не дала довго чекати на відповідь:

- Що ж ти за нею дістанеш, її тато має морговий півпідлужок, а їх там є аж п'ятеро в хаті. Що ж то – інших вже не знаєш?

- А що ви міркуєте про Франкову Тадзю?

 

Мати аж здригнулася:

- Що тобі мало своїх, що аж польку знайшов? Ще того бракувало, щоб мені цокала в хаті, а тебе по Лежайських волочила. Мало тобі прикладу, яке має наш поштмайстер з своєю дружиною!

 

Таки то не проста справа знайти відповідну наречену. Ніби того добра в селі багато, а вибрати – не легко. Всіх мати ганчує. Це правда, що я подавав і такі, які не були мені до вподоби, і про яких я знав, що мама на них не погодиться, але я це робив, щоб справу сватання відсунути хоч трохи на пізніше.

 

А втім, мама не дуже тепер гарячилася, лише повчала:

- Я тобі, сину, скажу: поки будеш до якої залицятися, дивися, яка її мама, а як не має мами, яка її сестра. Зрештою, женися з такою, яку тобі Бог судив. Тільки не відкладай, бо Пилипівка за плечима.

 

Я подякував мамі за добре серце і сказав:

- Я оженюся з такою, що буде вірна мені і вас буде шанувати.

 

Мати не розпитувала нічого, тільки сказала:

- Нехай тобі Бог допоможе.

 

6. Сватання

Як я не намагався відкласти справу сватання, але моя мати, коли вже щось почне, то не покине, доки не досягне свого. Відкладав я ту справу з кількох причин. Передусім дівчина, яку я любив, була дуже молода і я не мав певности, чи її батьки дозволили б їй так скоро вийти заміж. Крім того, її батьків постигло нещастя: в 1902 р. навістив Дубляни великий вогонь. Згоріло понад 20 хат, між ними і хата моєї дівчини, а разом з хатою всі будинки і вся худоба, так що їм лишилося тільки те, що мали на собі. Не легко погорілому відбудуватися і привернути те добро, що було колись: прийшлось їм жити в бідноті й нестатках. Та ще була одна причина, задля якої я отягався згадати моїм батькам про мою дівчину. Мій батько і батько моєї дівчини недолюблювали. один одного. Не можна сказати, щоб вони ворогували один з одним, але чомусь дуже часто між ними зчинялася сварка і то за дурниці. Звичайно, десь на весіллі чи на христинах, особливо по кількох чарках, починалася жвава розмова, яка скоро переходила у спір з перехвалками: «а, що ти знаєш?», «а, що ти знаєш?». Кожний з них повторював у розмові ті згадки з свого життя, які повинні дошкулити противникові і викликати подив та заздрість, що він того не переживав. Мій тато завжди хвалився, як то він воював на Чехах 1866 року. Пам'ятаю донині всі ті драматичні моменти батькового оповідання: як то австрійські вояки в холоді і голоді йшли через поле з буряками атакувати німців. Як то один вояк сипав порох до люфи, а другий набивав і давав третьому стріляти, а німець мав уже готову рушницю на п'ять набоїв. Або такий образок з оповідання, коли німець випустив воду з ріки на поле так, що багато війська витопило. І звичайно ще один ефектовний момент на закінчення про австрійського генерала, який приїхав з італійського фронту, коли ж довідався, що Австрія програла, вдарив шаблею об землю і шабля трісла надвоє.

 

Звичайно, його противник, батько моєї дівчини, не міг похвалитися такими пригодами. Він при війську не бував, світа не бачив, як це підкреслював мій батько. Але це його пекло та боліло, і він хотів показати, що й він теж щось вартує. Він довго не мовчав, ані не сидів із відкритим ротом, лише починав розповідати про себе. Як він був молодий, то скосив за день морг сіножаті; за один день він вимолотив дві копи ячменю. Ніхто не потрапить таких кичок наробити й так міцно пошивати дах, як він. А який він був сильний: три чвертки пшениці на хуру лише мах! І до млина – на паску. Такі справи не дуже то імпонували моєму батькові, який уважав себе «світовим» та бувалим чоловіком. І спір не втихав. На щастя, до бійки ніколи не доходило і кінчалося на зневажливім «е, що ти знаєш!»

 

І акурат треба було, щоб це був батько моєї дівчини, яку я любив! Але кажуть, що судженої конем не об'їдеш. Якщо татова воля була, щоб я женився, то хай я женюся з тою, яку я люблю. Дівчина була невеличка, з довгою русою косою, а як глянула своїми ясними очима та ще й усміхнулася, то я не знати, що зробив би для неї. О, тягнулося моє серце до неї й краялось, ще й як краялось! Вона вправді була латинського обряду, бо родина була мішана, але батько був українець і в хаті говорила по-українському та й усі ходили до церкви.

 

Коли мама знову нагадала про «женячку», я нічого вже не говорив, а рішився піти сватати свою суджену. Хай уже діється Божа воля!

 

Одного вечора взяв я старшу людину, і кварту горілки, та й пішли до Михалюка сватати його доньку. Я був у доброму гуморі. Відваги й сміливости мені ніколи не бракувало. Мій староста був теж доброї думки, зрештою, казав, так буде, як Бог дасть.

 

Постукали ми до дверей, нам відчинили і ми ввійшли до хати.

 

Ми сказали: «Дай, Боже, добрий вечір», а старий Михалюк відповів: «Дай, Боже, здоров'я». Я собі думаю, що краще не розводити довгої балачки і не підходити до справи, так би сказати, з боку і на віддаль, бо хто знає, як це може скінчитися, коли почнуть надумуватися. Я звернувся просто до батька і відразу поставив запит:

- Пане отче, чи ви дасте свою доньку за мене?

 

Старий майже скрикнув:

- Та бери, хоч і зараз бери!

Я на радощах забув навіть подякувати за добре слово, лише звернувся до дівчини, що сиділа скулена біля печі.

- Юзю, чи ти підеш за мене? – питаю злегенька.

 

Дівчина глянула на мене, потім на батька і відповіла:

- Піду, чому б ні? На кого буду чекати?

 

Коли ще раз глянула на мене, у хаті ніби ясніше стало. Вийшло все легше і скоріше, ніж я сподівався, може для батьків навіть несподівано.

 

Юзіна мати ще сидить мовчки на ліжку і поправляє на голові хустку, а старий Михалюк присунув стілець і просить нас сідати. Може обоє почувалися трохи незручно, що в хаті виглядало все бідно й нужденно. Але для мене тоді ця хата видавалась світлицею.

 

Але треба було якось закінчити це сватання. Я хутко вийняв горілку з кишені, поставив на скриню і кажу, як велів звичай:

- Юзю, дай чаркуі

 

Я не подумав про те, що для погорільців чарка не найважливіша. У хаті чарки не було і дівчина побігла до сусіда позичити. На таку оказію чарка була потрібна. Вона скоро вернулася, а я налляв півчарки і кажу:

- На здоров'я вам, тату, і вам, мамо, та й тобі, Юзю!

 

Староста додав:

- Дай, Боже, щасливо почати і щасливо з Богом діло докінчити!

- Дай Боже! Дай Боже! – відповіли батько й мати, і видна було, що їм до вподоби такий оборот справи.

 

Всі по черзі випили по одній чарці. Старі переглянулися, а мати стала нас перепрошувати, що нема чим закусити, бо щойно вчора вийшов хліб, а вони не сподівалися гостей.

 

Я заспокоїв старих, але коли мати сказала Юзі, щоб пішла до сусіда позичити пів буханця хліба, бо там вчора пекли, я дівчини не пустив.

- Якось обійдемося без закуски, – сказав староста і налив по другій.

 

Старі випили знову. Я дивлюся на Юзю і десь уся моя сміливість поділася, і я вже нічого не говорю, якось соромно при батьках.

 

По третій чарці старий Михалюк перейшов на політику, а староста лиш слухав і потакував. Врешті старий сказав, що світ розвивається, бо колись на три дні свят треба було цілий день січку різати, а тепер вистачає дві години. І яка січка, – як каша!

 

Вони вже двоє зо старою допивали горілку і в повній згоді посміхалися до себе. Вже добре стемніло, як ми попрощалися. Я сказав, що в суботу дам до церкви на оповіді.

 

На другий день рано, я сказав мамі, що посватав дівчину, яку люблю понад усе.

- Котру? – питає мама.

- Юзю Михалюкову, – кажу й дивлюся, що мати скаже.

- Та що ж ти будеш з нею робити, та це ще дитина!

- Мені її Бог судив. У суботу понесемо на оповіді.

 

Мама не говорила нічого, але скоро вже все село знало про моє сватання. Як звичайно, кожна подія мусить у селі бути обвуджена. Одні говорили, що їй добре трапляється, інші, що вона не для нього, бо заделікатна, старші ж дівки – що вона ще смарката.

 

Мабуть, ще щось може говорили, бо несподівано старий Михалюк став якось бокувати, дарма, що вже одна оповідь була виголошена. Виглядало так, що він хотів, щоб це якось розминулось. Далі став просто казати, щоб не робити весілля цього року, але аж на другий, бо тепер він має борг в одного жида за дубину, в другого за дошки, а донька не має ні одягу, ні перини, ні подущини, випихати ж дитину з хати як діда, це був би гріх, вона й так ще молода.

 

Заболіла мене та бесіда та й трохи налякало те бокування. Кажу йому:

- Було б мені це казати, як я перший раз переступив ваш поріг. Що ж ви тепер, тату, хочете? Наших сердець уже не розлучите. Юзя вже не ваша, лише моя. Ні подушок, ні перин я не хочу, тільки вашого батьківського благословення. Що вже почалося, мусить скінчитися.

 

Старий Михалюк подумав трохи, а потім сказав:

- Га, коли так, то нехай уже буде, як Бог судив.

 

7. Весілля

В церкві виголошено вже третю оповідь, до весілля вже недалеко. Забігаю до Юзіної хати. І батько журиться, горілкою і пивом, та котру корову різати. Юзіна мати турбується й собі, скільки буханців хліба треба спекти, та нагадує, що буде Водосвяття, отже й музика не може грати в хаті. За хвилину ж знову нагадує Михалюкові:

- Не забудь, старий, купити вина в «Народній Торговлі», бо отець Коновалець горілки не п'є.

 

Одним словом, для обидвох була велика заморока з тим весіллям.

 

Мій батько справою весілля не турбувався. Він казав таке:

- Я весілля жодного не справляю. Хай весіллям журиться той, хто має дівку. Як я женився, мені весілля ніхто не справляв. Я взяв двох свідків і баста. Правда, трохи там потім і повеселилися, але не робили таких витребеньків, як тепер.

 

Батько зажив табаки і вів далі своє:

- Я мав одну жупанину і дружина одну спідничину, строїтися не було в що і не було треба. Поки я дістав той шлюб, мусів учитися катехизму. Го, го! А який був той катехизм! За дві неділі я мусів вимолотити двадцять кіп жита, моя ж наречена мусіла робити в кухні та доїти корови, і все одно була недогода, і паніматка злостилась. Що з того катехизму: я нині не знаю добре десять Божих заповідей... Тепер – дав два ринські срібла на оповіді, два на шлюб і квіта! А ті нинішні теревери, всі ті чіплення, придане, якісь перепивання, все це старі затії.

 

Батько не звертав уваги, чи хто його слухає, чи ні. В інший час я був би з охотою слухав його балачки, але мені було не до того. Я став знову радитись з Юзею, які музики найняти. Кажу:

- Наш Данило грає добре коломийку. За два дні бере чотири корони і два буханці: хліба. Сеник з Гряди хоче десять корон без хліба, але за те в нього один музика більше. Кого брати?

 

Троїсті музики були б нам більше до вподоби, але видаток був завеликий. Ми взяли таки Данила.

- Для мене й один скрипаль вистачить, – каже Юзя, і я поцілував мою дівчину за те, що вона не вимагає багато.

 

Одинадцятого листопада наш Данило заграв перед образами «Пречиста Діво, Мати нашого краю» так урочисто, як урочисто було в церкві під час нашого шлюбу.

 

Нашого весілля не буду описувати, бо це зайняло б багато місця. Скажу тільки коротко, що воно відбулося гарно й весело. Їди й питва всякого було подостатком, декому й з чуба курилося, але ніякої сварки, ані бійки не було. Між гістьми було п'ять «академіків» з Дублянської Академії, що прийшли потанцювати за традицією з «панною молодою». Молодь танцювала й веселилася, а старші сиділи за столами і заспокоювали свій голод та спрагу. Взагалі всі були вдоволені, тільки одна сусідка нарікала на студенець, що в ньому було замало часнику і що їй попався там якийсь волос із коров'ячої шерсти. Зрештою, вона потім теж сміялася з того, що їй це трапилось.

 

Мій батько й мама на весіллю не були. Мама чулася нездорова, але не лягала, тільки сиділа на стільці та шептала молитви, перебираючи вервицю. Батько сидів за столом і мав кварту житнівки. Час від часу він потягав з кварти і занюхував табакою. При тім він своїм звичаєм згадував старі часи, не звертаючи уваги на те, чи хто його слухає, чи ні. Він хитав головою сам до себе і міркував уголос:

- Цього року буде тяжка зима, але не така, як колись була: тоді деревина тріскала й птаство замерзало. Пам'ятаю, як я ніс воду, капала вода з коновки й робився лід... Часи змінилися і ще зміняться, але не на краще, а на гірше. Вже буде близько п'ятдесят років, як була війна, незабаром прийде друга, але буде така війна, що миша буде гинути в норі. І не буде добра на світі, поки не буде двох царів: один на небі, другий на землі. Так, як тепер є, світ не витримає. Зміна мусить бути, але я того не дочекаю, лише наші діти.

 

Батько хитав головою до своїх слів, а мати до образів, кожне заглиблене в своє. Старенькі батьки, по-своєму кожне, проводили день весілля свого сина.

 

Після весілля свашки привели до моєї хати не дівчину, а дружину. Дружина вклонилася моїй мамі та й каже:

- Прийміть мене і благословіть мене, мамо.

 

Мати тремтячою рукою перехрестила Юзю:

- Нехай тебе Бог благословить, дитино, щастям, здоров'ям і довгим віком, а Мати Божа нехай тебе має під своєю опікою!

 

Моя дружина поцілувала маму в руки, а мама поблагословила її святим образом.

Потім приступив до мене батько і каже:

- Пилипе, від нинішнього дня я передаю все в твої руки. Всяка данина і все, що потрібне до хати, ти тим маєш турбуватись. Я залишив тобі все, що потрібне до господарства: маєш жорна, є ступа, є двоє грабель, коса, скринька до січки, лише різак треба виклепати, є вила до сіна, малі і до стеження, є діжа, нецьки і двоє решіт. Щоб ти знав, що ми з мамою придбали.

 

Я подякував батькові і поцілував його в руки. Про корови, теля і кури батько нічого не згадував, і я про це теж не питав.

 

Так почалося моє самостійне життя, як господаря і жонатої людини. Ніби ніщо й не змінилося в господарстві, бо й далі я робив те саме, що й досі, але почуття було інакше. Я відчував мою відповідальність за хату й господарство. Прихід до хати моєї дружини це почуття збільшував і зміцнював. Мої батьки відсунули себе на дальше місце. Моя дружина внесла в мою хату радість і додала мені певности та охоти до дальшої праці.

 

8. Моє подружнє життя. Смерть матері

Хоч я і моя дружина були віком дуже молоді, але від дня шлюбу наше життя набрало іншого змісту і ми самі відчули, що це вже почався новий закрут на нашому спільному життєвому шляху.

 

З моїми однолітками, які ще не поженились, якось мимохіть я перестав сходитися і вже мене не цікавили ні вечерниці, ні інші забави. Отож, я вже не парубок, а таки господар! Крім того, чим мене могли тепер цікавити дівчата, як я мав свою улюблену дружину в хаті? Воно ж таке ще молоде і не мало навіть часу надівуватися; аж дивно дивитися, що це вже молодиця. Але я бачив, що вона цілком того не жалувала і почувалася в нашій родині, ніби віддавна до неї належала. І в нашій хаті з приходом Юзі аж веселіше стало. А вона така роботяща, скромна, і тиха, що аж мило що-небудь попросити; мені приємно спостерігати, що й моїм батькам вона припала до серця. Від багатьох людей я вже чув про те, що між свекрухою і невісткою звичайно бувають сварки, але з моєю Юзею було інакше. Моя мама не могла ні на що нарікати і мала з Юзі добру та слухняну помічницю.

 

А в тім, не тільки я став господарем, але й Юзі треба було ставати господинею. Моя мама, хоч і вела далі все господарство, але сама нездужала все робити. За якийсь час мати сказала моїй дружині готовити молоко до міста на продаж. Як з тим поратися дружина знала, бо робила те саме для своєї мами. На другий день раненько вона приготовила кілька кварт сметанки і окремо кілька баньок молока, крім того трохи яєць, трохи сира, все те вмістила в кошику й обв'язала плахтою, і такий клунок, чи як у нас казали «тлумок», закинула собі через плечі на шию. Мандрівниця на торг була готова в дорогу.

 

Батько ще затримав Юзю і дав порожню пляшку від горілки:

- Як будеш брати, то бери у Шмулька, в нього міцніша.

 

Мама й собі каже:

- І мені, Юзю, візьми в аптеці, зараз за рогачкою, жіночої краплі за десять центів, аптекар уже знає якої, тут на пляшці написано.

 

І дала їй маленьку темну пляшечку.

 

Я був би радо пішов з дружиною до міста, але було ще трохи роботи вдома, а зрештою не було з чим іти хлопові до міста та й жінки йдуть звичайно разом. Потюпала моя маленька господинечка до Львова, а мені якось так дивно стало, що я не разом із нею.

 

Перед полуднем моя дружина вернулася з міста. Скидає з плечей «тлумок» і витягає з нього міські лакоминки: біленьку булку, дві помаранчі і дає це мамі разом з лікарством.

 

Батько дістав теж свою кварту горілки. Він спробував її на язик, хитнув задоволений головою і спитав:

- А табаки не купила?

- Не купила, бо ви мені не казали, – відповіла дружина і поклала 4 корони на скриню.

 

Мама сховала гроші й каже:

- Юзуню, на другий раз не приноси грошей, але подивися, чи є сіль, нафта, купи біленької муки на неділю на вареники, бо з жорнової муки вареників не звариш.

 

Батько додає й собі:

- Хай купить нульку-муку, та й коровам треба ометиці, бо з пісної січки не буде молока.

 

Добре, що є ким командувати, Юзя ж слухняна, ані слова не скаже. Моя мама ще трохи покрутилася біля печі, а потім звернулася до Юзі:

- Я почала оббирати бульбу на обід, а ти, Юзуню, докінчи і звари, бо я щось недобре чуюся. Так мені голова крутиться, що мушу трішки лягти.

 

Юзя взялася зараз до бараболь, але я викликав її до сіней і питаю:

- Чи ти собі купила що з'їсти?

 

Дружина всміхнулася та й каже:

- Так, купила за два центи обарінок і, йдучи додому, з'їла.

 

Аж жаль мені її стало. Я пригорнув її, поцілував і кажу:

- Більше за обарінок двигати клунка не будеш.

 

Юзя подивилася на мене з докором:

- А хто ж піде, як мама нездужає?..

 

З мамою дійсно було недобре. Як лягла в ліжко, то вже більше не вставала. Видно, що й давніше її мучила недуга, але вона їй не хотіла піддатися. Тепер же відразу її звалила з ніг.

 

Мамі щодня було гірше. На мою дружину тепер не тільки впало все хатнє господарство, але вона ще мусіла доглядати хвору. Треба було ходити біля мами, наче біля дитини, але Юзя не цуралася й не гидувала нічим, вона робила все, як справжня піклувальниця. Бувало і вночі, як мама застогне, Юзя схоплювалася і бігла до хворої, чи чого не треба.

 

Про лікаря на селі ніхто не думав, та навіть, якби і хотів його покликати, то не було грошей. Ті гроші, що ми мали з весільного привітання, пішли так легко, як прийшли. В той час батько порадив нам купити порося. Казав: є ячмінь, є бараболя, деякі помиї, це можна згодувати свині і завжди щось з того прийде. Притім батько впевняв, що на свинях розуміється і нам вибере.

 

Я послухав батька і «по Миколаю» вибрався з ним на ярмарок до Куликова. Батько вибрав, згідно зо своїм розумінням, я заплатив 14 гульденів і наше господарство побільшилося на безрогий прибуток. Але потіхи з нього ми не мали. Свиня не хотіла їсти один день, другий, і до тижня здохла. Пропали наші гроші, а з ними і наші надії поліпшити наше життя.

 

При маминій недузі всі інші турботи відійшли тепер на дальший плян. Мама ниділа на наших очах. Було видно, що вже немає для неї порятунку. Тремтячими руками вона пересувала в пальцях чотки й спокійно чекала на свій кінець. Недуга тягнулася довго, Юзя ночей недосипляла біля хворої, аж 2-го лютого, 1904 року, мама віддала Богу духа.

 

Питаю батька, як буде з похороном. Батько після смерти мами став ще більш дивний. Він уникав людей і мовчав іще більше. На мій запит він відповів неохоче:

- Мама тобі, записала, то ховай.

 

Легко було сказати, а спорити було зайво. Іншими словами – похороном турбуйся сам. Так багато грошей у нас не було, отож я пішов до Райфайзенки і позичив там 40 ринських, щоб оплатити похорон.

 

Пройшов мені цей похорон як у якімсь тумані. Було чимало турбот і клопотів, але все це прислонив жаль за моєю доброю матінкою, яка на смертній постелі жаліла, що не зможе побачити внука. Моя Юзя плакала й побивалась, як за рідною мамою.

 

Сумом і журбою почалося наше самостійне життя. Все тепер було тільки на нашій голові, а турбуватися треба було на кожному кроці. Ще й з батьком виникла тепер для нас справжня гризота. Від смерті матері батько дуже змінився. Він був усім невдоволений, все було йому недовподоби. Юзя ж, моя слухняна і добра дружина, стала тою невісткою, що «всьому винна». Чи треба, чи не треба, батько став на все нарікати. І що з міста не приходить хутко, і що муку добре не пересіє, бо в хлібі був ячмінний остюк, і що в неділю, як варить вареники, то замало сира дає до бараболі, то знову до логази забагато гороху сипле, іншим разом бараболя занадто розварена. Причини до нарікання не треба було шукати, батько наче завзявся і все находив щось нове, щоб докоряти моїй дружині. А скільки ж то було і «критики», коли Юзя татові штани полатала.

 

Якось раз приходжу з роботи додому, дивлюся: дружина заплакана. Питаю, що сталося.

- Нічого. Тато сварили на мене, чому я не назбирала щавлю до борщу, – хлипаючи відповіла жінка. – Де ж я знаю, куди за тим щавлем ходити?

- Цить, серденько, – кажу; – Не плач, стерпи татові, це все таки тато, хоч би яким був. Старі люди стають вередливі. Не гнівайся на тата, хай собі виговориться.

 

І ми обоє терпіли часто незаслужені батькові докори та нарікання. Але найчастіше це кінчалося так, що потім батько утихомирювався і лишав мою дружину в спокою. Я дякував Богу, що моя жона має лагідну вдачу і не любить сваритися. Інша давно б не стерпіла і вибухла б сваркою, зуб-за-зуб. Бог милував нашу хату й зберігав від злої пригоди.