Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Захист рідної мови – священний обов’язок нації (автор: Сеник Любомир)

опубліковано 10 лип. 2012 р., 10:39 Степан Гринчишин   [ оновлено 12 лип. 2012 р., 12:47 ]

В українській історії не один раз – на жаль! – піднімалися протести з приводу переслідування української мови. Це було в часи перебування України під чоботом Російської імперії, і в період панування на українських теренах Австро-Угорщини, і в міжвоєнне двадцятиріччя ХХ ст., і в трагічні  десятиліття большевицького режиму. Отже, все це відбувалося у часи окупації України. Але сьогодні, коли Україна, хоча й не відновила, а лише заново проголосила свою незалежність, людині, яка не поінформована з політичною ситуацією в нашій державі, звучатиме більш, ніж дивно заклик демократичних сил нації стати на захист української мови. Але дивного нічого немає: що робити нації, якій одбирають мову? Звичайно, вона зобов’язана стати на її захист. Це драма народу, який споконвік змушений на своїх етнічних теренах захищати свою мову. 

І далі немає ніяких загадок. Постійно, систематично і послідовно переслідували і нині переслідують українську мову окупанти. Навіть автори т.зв. закону, який отримав в народі назву «Ка-Ка», говорять у парламенті, в інтерв’ю і т.д., тобто в публічному житті, виключно російською мовою. І така ж мова їхня в спілкуванні у сім’ях, і на це вони мають право, але їхня мова – це чужа мова для нас, українців, і лише зайвий раз підкреслює, що нині в Україні чужинці вимагають для себе другої державної мови. Бо їм, бачите, замало тих прав, які дає сучасна Конституція, їм замало преси, російських видань, які становлять переважаючу більшість у газетних кіосках і на книжковому ринку. Їм мало їхньої ж мови у парламенті, на телебаченні, радіо і т.д. Вони прагнуть у державних вищих школах російської мови, причому нібито «забувають», що багатомільйонна українська меншина в Російській Федерації немає жодної державної української школи, жодної державної української установи дошкільного виховання, ліквідовані громадські об’єднання українців Росії. А в Україні росіяни все це мають – і багаточисленні громадські організації, з яких чимало займаються антиукраїнською, антидержавною роботою з метою підриву держави, в якій вони зареєстровані. Це називається на політичній мові сучасної Росії «паритетними стосунками»; як видно, їх апробує сучасне керівництво України, а гарант Конституції, який зобов’язаний захищати права і свободи всіх українців, розселених у різних країнах світу, робить вигляд, що все «в порядку»! 

Сучасні обрусителі за мисленням і діями є окупанти. І вся нинішня влада окупаційна, оскільки перша особа в державі, маючи елементарний глузд, зобов’язана була б зупинити проект антиконституційного, антинародного і антидержавного закону. На цю тему фактично нема про що говорити: полемізувати – з ким? Заперечувати – перед ким і кому? Передачі, які дивлюся в програмах ТВі, на яких є присутні дві сторони – захисники державної мови і їх «гарячі» опоненти, однозначно наводять на висновки: там нема з ким сперечатися, бо за прихильниками другої державної мови, якими б публіцистичними «викрутасами» на обстоювали свою позицію, дуже прозоро визирають ікла російського супер-шовінізму, і в ім’я його в Україні ґвалтують і право, і Конституцію України, і українців… І сучасні обрусителі не беруть до уваги, що антиконституційний закон протягнений у Верховній Раді з порушенням елементарних правил, виписаних у парламенті як закон. Хіба ж окупанта стримував який-небудь закон – йому закон не писаний! Окупант діє сьогодні «по понятіям»! 

Українське громадянство поступово виходить із шоку, настирливо шукає нових засобів протесту. Гадаю, що «усталені» засоби протестів, які в минулому використовувались, сьогодні застарілі: звернення – письмові, усні – для окупантів є нічим  іншим, як вітерцем, який повіяв і зник. Нині потрібні могутні засоби. Якщо виступи, то хоча б 50-60-тисячні! Якщо майдани в Києві у знак протесту, то 100-тисячні! Масових акцій окупант боїться. Влада боїться протестантів. Сотні «беркутів» вона кинула проти невеликого зібрання протестантів на Європейській площі, засвідчивши переполох. 

Але тут зібралися люди, які переконані, що загроза українській мові – це загроза державі. Адже мова – це моя сутність, вона передана мені моєю матір’ю, яка теж її прийняла від своєї матері. Ця кровна спорідненість через сім’ю – ядро нації – творить багатомільйонну націю, серцем якої є рідна мова. Одібрати її – значить убити націю, а ворог саме цілить у серце нації, в її мову. Мова – це моя історична пам'ять. Ворог систематично знищував і донині знищує нашу історичну пам’ять, а нинішні спроби з ініціативи монстра-міністра освіти написати новий шкільний підручник з історії, викинувши ключові події з новітньої історії, є ніщо інше, як позбавити історичної пам’яті підростаюче покоління. Нарешті, мова без мови нації, яка дала назву держави, – фікція, нереальність. Втрата мови – це втрата держави.

Так само окупант діє в засобах масової інформації, коли більшість телевізійних каналів українською мовою відводить після опівночі. Цинізм цих заходів очевидний. 

Обрусителі і тут спекулюють: вони базікають про те, що, мовляв, ніхто не посягає на державну мову. Суцільна брехня: достатньо послухайте, якою мовою говорять усі ці єфремови, чечетови, колісніченки, ківалови, болдареви і весь легіон регіоналів та комуністів, які, можливо, й знають українську мову, але їм просто «без надобності» ця мова, демонструючи до неї зневагу, а в багатьох випадках – через мову –  і зоологічну ненависть  до українського народу – адже відомо, як вони всі сукупно називають народ негласно – бидло! 

Хто ж тоді в парламенті, як не «бидло»? Бо годі поважати людей, т.зв. «обранців» народу, які зневажають його мову. За двадцять років української державності парламент не спромігся ввести закон, що, по-перше, претендент у депутати Верховної Ради мусить знати державну мову і, по-друге, що державна мова є мовою парламенту. За незнання мови і не користування нею в службовому приміщенні і в службових справах депутата слід позбавити мандата. Лише такі крайні заходи оздоровлять парламент, і суспільство, нарешті, зрозуміє, що мовний закон про державну мову, записаний у Конституції України, є непорушним і виконується в усіх державних установах безумовно. 

Загальновідомо, що автори проекту закону «Ка-Ка» сфальшували т.зв. Хартію європейських мов, де йдеться про захист відмираючих мов, наприклад, в Україні таких, як гагаузька, а ніяк не російська, яка не потребує захисту. Але їхній галас про потребу такого захисту і є нічим іншим, як виконанням далеко сяглих планів творців т.зв. «руского міра» – отже, замовлення Кремля. Увівши другу державну мову, що означатиме витіснення української мови з усіх ділянок життєдіяльності держави, окупанти-обрусителі відкриють двері для повного поглинання української культури, історії, всього нашого духовного життя північно-східним сусідом, який уже давно займається, під виглядом «наукових досліджень», цинічною крадіжкою нашої духовної історичної спадщини. Тут ведеться безперервна війна за нашу історію, за нашу духовність. 

Нині ця  війна виплеснула на українську мову, яку за всяку ціну нинішні окупанти України хочуть всіма можливими їм засобами зліквідувати, звести внівець її функціонування. Питання ніяк не риторичне: якою мовою в Україні ведеться бізнес? Якою мовою говорять міністри, медики, інженери заводів, чиновники жеків і т.д.? Якою мовою говорять «даїшники», міліція, адвокатура на всій території України? Яка мова в армії як серед рядового, так і командного складу? Якою мовою ведуться репортажі з усієї України для державного телебачення? «Процентування» української та іншої мови в усіх цих сферах життєдіяльності держави є виразною тенденцією закріпити в ужитку власне російську, а не українську мову. 

І звідси логічний висновок: захисту потребує українська мова через ґвалтовний шквал наступу окупантів-обрусителів на все українство і, особливо, на мову. Захист наразі не здійснений, бо не розписаний закон, відповідно до 10-ї статті Конституції України, за яким українська мова як державна безумовно використовується на всій території України. 

Велика відповідальність за цю «мовну гру» лягає на Президента. Слід, нарешті, усвідомити, а саме: все, що відбувається в державі, відповідальний Президент. Наприклад, під час Львівського віче, що його проводила «Свобода» (найбільше її шатрів і прапорів), шквал критики був спрямований на п. Костюка, голову адміністрації, який підтримав закон «Ка-Ка». Наївно було б думати, що тут не причетний Президент. Тобто слід «бити в десятку», а голова обласної адміністрації є виконавець волі гаранта. Не було б такого гаранта, не було б такого виконавця з його підтримкою антиконституційного «закону». (У «лапках» це слово, бо воно не відповідає своїй назві). 

Кого хвилює доля української мови? Висловлюють думку журналісти, політологи, депутати різних політичних орієнтацій і «платформ» і т. д. Різні думки, різні спостереження над суспільними «уподобаннями» і т.ін.  

Певні висновки мимоволі напрошуються: хто усвідомлює значення мови для особи, сім’ї, в суспільстві, той не уявляє свого життя в іншій мовній традиції, бо це його рідна мова. 

Є частина громадян, незалежно від національності, яким байдуже, яка мова побутує в його середовищі, та й учасники мовного спілкування в цьому середовищі діють «без правил»; можливо, саме в цьому середовищі найшвидше прищеплюється  чужий елемент, що є нівеченням як української, так і російської мови. Тут очевидно, найкраще себе почуває «суржик». 

Звичайно, міста, особливо східних регіонів, русифіковані – ознака колоніального становища України. Щоб місто з переважною кількістю українців, які говорять російською, заговорило державною мовою, потрібна державна політика. Наразі, за весь час державності України,  така політика не проводилась. Нинішня влада, тим більше, ніколи її не проводитиме, робитиме все навпаки, маючи нині такого особливого міністра освіти. 

Нарешті, українські середовища, незалежно від місця проживання (східний чи західний, північний чи південний регіони) є стабільним в уживанні державної мови, бо її носії переконані в тому, що мова – їхня сутність. Зрештою, суть не лише в переконанні, а в тій мовній традиції, в якій виростає особа, ідентичність якої немислима без мови. Висловлені думки з боку прихильників другої державної мови про те, що співіснування мов є природним явищем, заховує в собі певну суперечність. Якщо йдеться про природне спілкування між різними представниками народів (російсько-український), то це природний процес. Але природність втрачається з моменту, коли співрозмовник, давно проживаючи в Україні, демонструє лише свою мову (мовляв, іншої не знає), то виникає питання: чому українець має виключно говорити з ним лише російською мовою, тут же демонструючи нібито  свою меншовартість. Були часи, коли мені в столиці України (правда, УРСР) сказали, не соромлячись: «Разґаварівайтє рускім язиком!» Після цього взагалі не було розмови. 

Українські середовища дуже чутливі до зневажливого ставлення, приклад якого щойно наведений. Саме тому т.зв. закон «Ка-Ка» викликав шквал протестів. Політичний текст цих протестів набув радикального заперечення влади, бо вона заслужила цього. 

Посієш вітер – пожнеш бурю…

8 липня 2012