Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Вовканич Степан: «Не збудувати на мочарі стійкий дім нації без високоякісного цементу для його підвалин» (спілкувався Богдан Залізняк)

опубліковано 19 лист. 2012 р., 12:58 Степан Гринчишин   [ оновлено 17 груд. 2012 р., 12:42 ]

Степан Йосипович Вовканич – провідний науковий співробітник Інституту регіональних досліджень НАН України, доктор економічних наук, професор. Він – і економіст, і соціолог, і політолог. Широта рамок його творчих інтересів охоплює проблеми підвищення духовно-інтелектуального потенціалу людини і нації, торкається систем ідеологічного забезпечення державотворчих процесів в Україні, основою яких повинна стати Українська Національна Ідея (УНІ). Ці наболілі проблеми постійно перебувають у його полі зору та є предметом наукових пошуків. То ж розмовляємо з С. Й. Вовканичем про нові виклики, які перед нами ставить не завжди прихильний до України динамічний світ, про адекватність нагальних завдань, котрі слід негайно розв’язувати, аби далі не бути «тяглом в поїздах їх бистроіздних». Він не лише відповідає на мої запитання, а й демонструє розроблені схеми, напрацьовані таблиці та файли, численні статті в часописах і газетах. Бачачи певну його розчарованість щодо уваги байдужих урядовців, суєтних політиків до науки, особливо під час їхнього працевлаштування за допомогою виборчих кампаній до ВР, починаю з речей, так би мовити, довготермінових, важливих не стільки для передвиборного піару, скільки для майбутнього розвитку України.

 
«Що потрібно українству, аби стати розвиненою нацією та вийти, нарешті, на сталий цивілізаційний шлях, бути господарем національного інформаційного, економічного та інших просторів  на «своїй – не чужій землі»?

Три міцні стовпи патріотизму: висока українська національна ідея (УНІ), суспільний інтелект глибокого її розуміння та політична воля керівництва країни щодо широкого втілення в практику комплексу сучасних складників цієї ідеї. Ідея відродження корінної нації, ослабленої багатовіковою бездержавністю, має бути сильнішою, домінантною, а фундамент її реалізації – міцним. Маємо, нарешті, твердо усвідомити всі: не збудувати на мочарі стійкий дім нації без високоякісного цементу для його підвалин. Це наскрізна аксіома та архіважлива настанова на шляху державотворення і становлення української нації.

 

«Яка роль національних ідей на різних етапах державотворення, рівно ж – які сьогодні складники УНІ є найбільш  вагомими, аби стати історичними віхами на цьому шляху?»

– Ера глобалізації дедалі більше засвідчує, що світом правлять ідеї. Кожна країна, держава, нація, народність, етнічна група чи навіть особа формують свою поведінку у відповідності з імперативами власної родової, національної або державницької ідеї. Національна ідея будь-якого етносу – це світоглядна система, яка складається із візії, тобто загальної картини її бачення, теоретико-методологічних підходів до місії та практики втілення в реальне життя. Для уярмлених народів вона переважно зводиться до здобуття власної державності, а відтак – до її розбудови та подальшого соціально-економічного, духовно-культурного, науково-технічного, інформаційного та іншого розвитку країни аж до її інтеграції на рівних партнерських засадах у світове співтовариство.

 

– Усім існуючим національним ідеям притаманна одна типова особливість: вони функціонують в інтересах конкретної нації. Немає у світі єдиної для усіх етносів національної ідеї. Ця категорія властива етнічним, громадсько-політичним формуванням, що стали націями, власне, усвідомлення державницької ідеї сигналізує про їх становлення такими. У цих націй є свій усталений суспільний концепт, ідеологічний духовно-інтелектуальний супровід державотворення, що ґрунтуються на ідеї (мрії), яка консолідує спільноту, є її підоймою, програмою і дороговказом діянь. Українська Ідея теж має свою ґенезу розвитку. Моя позиція з цього приводу перед Вами – на першому файлі.

 

Незалежно від поглядів і підходів до формування УНІ нація повинна об’єднатися навколо визнання того, що історично процес виникнення, становлення та поширення української ідеї проліг від демократичної Конституції Пилипа Орлика, Кирило-Мефодіївського соціального гасла «країна без холопа і пана» через Міхновське усвідомлення України як національної самостійної держави, боротьбу УНР, її злуку з ЗУНР та визвольно-бойовий клич УПА «здобути або вмерти» за неї до сьогоднішніх пошуків і розробки євроінтеграційної стратегії розвитку нашої країни в системі модерних світових держав та досягнень їх життєвих стандартів. Упродовж цього тривалого і складного періоду на історичний генезис складових УНІ, як і на будь-який генезис інших суспільних напрямних, впливали та впливатимуть спадковість і новаторство, еволюційність і революційність, зовнішні і внутрішні фактори, їх суперечності, інтереси і, зрештою, боротьба за них.

 

«Проте, здавалось б на цю чіткість, в Україні досі, на жаль, немає нічого більш невизначеного, водночас найчастіше вживаного, особливо високими політиками та урядовцями в позитивному, однак, набагато рясніше в негативному контексті (аж до повного заперечення), – аніж дискурс національної ідеї».

– Маєте рацію. Доморощений негативізм, псевдонаукове критиканство та лукавство владного інтелектуального антиукраїнізму, сучасне кочубейство, бажання на ньому висунутися чи прислужитися сусідові, а відтак дезінформувати власний народ, розколоти і поділити країну за мовою, економікою, ринками, конфесіями, героями, пам’ятниками – настільки переповнюють інформаційний, нібито національний простір зухвалістю, цинізмом та марнославством, що дивуєшся, чому в Україні, як у США, при в’їзді до населених пунктів зазвичай немає лозунгів: «Якщо не любите Америку, то забирайтеся геть!». Чому, на відміну від цивілізованих країн, в Україні досі нема законів про натуралізацію (набуття громадянства) іммігрантів, про покарання зловмисних заперечень Голодомору (аналогічно Голокосту) як геноциду українського народу, про духовно-інтелектуальне забезпечення ідеології стратегії національного відродження і державотворення, врешті, немає правдивої історії про подвижників УНІ та люстрації лютих ще живих її ненависників і вічних поборників? Чим більше ослабленою загарбником є корінна нація, тим сильнішою має бути ідея її відродження. А ми лишень спекулюємо нею, особливо цинічно під час виборів, реалізуючи партійні інтереси. Це притаманно як чинному уряду, так і опозиції.

 

«Власне, чому так довго всі  умислюємося в нашу національну ідею та не можемо відважитися на підвищення її активної ролі в сьогоднішніх процесах державотворення та становлення нації?»

– Я вже це сказав на самому початку: відсутнє патріотичне розуміння УНІ, нема національної духовно-інтелектуальної еліти як чолівки такого розуміння та його адаптації в соціумі. Ніхто у широкому суспільному загалі не прищеплює знання національної ідеї як дороговказ розвитку, як інструментарій консолідації і мобілізації нації. Немає людей. Незалежність України – це глибина залежності кожного із нас від усвідомлення нашої ідеї, потреби щоденної праці на неї. У цьому контексті підкреслював і підкреслю таке:

 

Знання національної ідеї, усвідомлення її значення дозволяють адекватно зрозуміти історію українського народу і держави та ефективно прогнозувати їхнє майбутнє. Справедливе є і зворотне – нерозуміння національної ідеї України не дозволяє вибудувати цілісну концепцію її минулого, оцінити сучасне і унеможливлює розроблення адекватного стратегічного прогнозу майбутнього. Відсутність національної ідеї або її деградація ведуть до руйнування країни.

 

Новітня українська більш як двадцятилітня практика державотворення та становлення нації беззаперечно актуалізує перед духовно-інтелектуальним проводом спільноти передовсім два основоположні завдання. Перше: об’єднати націю. Без сконсолідованої громадянської нації звести міцний підмурівок нашого державотворення – неможливо. Друге: визнати, що фундаментом і наскрізним елементом цього підмурівку має стати широко соціалізована УНІ – густо змішана на загальноукраїнських інтересах, високих суспільно-моральних, традиційних духовних та матеріальних цінностях – обітована земля, соборна незалежна держава, її питома мова, єдина Помісна церква, національний інформаційний, освітній, науковий та інший простори, історична пам'ять, конкурентоспроможна економіка, благополучна екологія, заможний народ, європейський вектор інтеграції, рівноправні взаємини зі всіма добрими сусідами зокрема і світовим співтовариством взагалі.

 

«Безумовно, кожна країна прагне закласти у будівлю свого дому державотворення та становлення нації якнайміцніший підмурівок – свою національну ідею, адекватну історичним етапам цивілізаційного поступу. Українська нація дещо затрималася з адаптацією,  відтак соціалізацією своє державницької ідеї. Що більше, злочинно довго за неї вбивали, висиляли в Сибір її подвижники, кращі сини і доньки не одного покоління поплатилися життям, колоніальна влада, звісно, денно і ношно працювала на її знищення».

– Це правда, але дивімося ширше, глобальніше і копаймо глибше. Кожен загарбник насамперед розстрілює Ідею розвитку нації, Слово як Логос народу, духовно-інтелектуальну еліту як його ядро. Тому щоденно маємо проводити плебісцит: працює Українська Ідея та чи може вона реально діяти, якщо задля неї ніхто не трудиться. На перекір кривавій історії, спротиву ззовні і внутрішньому маємо говорити про УНІ в контексті завдань сьогодення, позитиву і тяжкої праці для якомога швидшого їх розв’язання. Здавалось би, що все гаразд. У новітню добу сучасної незалежності національна ідея вийшла з підпільного існування на арену публічного громадянського осмислення і світового визнання. Українству за національну ідею не треба умирати, а продуктивно, творчо, самовіддано і чесно працювати та жити, втілюючи її новітню місію в багатогранних внутрішніх і зовнішніх напрямках. Національно – патріотична спільнота активно веде пошуки обґрунтування сутності феномену УНІ. Проте, до цього миттєво долучилися апологети колишніх імперій, медіатори глобалізаційного зодноріднення, колоніальних ідеологій і світів, щоб позбавити українську націю цілісної системи традиційних світоглядних цінностей та духовно-інтелектуального супроводу сучасних державотворчих процесів як орієнтирів загальнонаціональної єдності та інтеграції. У нас має бути чітке і виразне визначення на макростратегічному ідеологічному рівні Великої Ідеї та її робочого оперативного інструментарію – Малої Ідеї, за допомогою котрого реалізовуватиметься стратегія відродження і розвитку народу. Перед Вами моє розуміння УНІ як такої.

 

Українська Національна Ідея – це своєрідний комплекс вірувань і духовне кредо народу, квінтесенція патріотичних почувань, національного світобачення та усвідомлення державної незалежності, суверенності її інтересів; це концепт-конструкт духовно-інтелектуального потенціалу нації, тобто людей – державотворців і співгромадян, які, спираючись на минуле, мобілізують творчі зусилля та здобутки сучасні і майбутні, на становлення і консолідацію українського народу як єдиної політико-етнічної громадянської спільноти і цілісної одиниці світового співтовариства, щоб наблизити національний ідеал до найвищих досягнень людства в різних сферах розумової його життєдіяльності на шляху прогресу та добробуту.

 

Ця дефініція достатня для нації, тяглість розвитку якої не переривалася. Збереження ж національної тотожності титульного народу, який упродовж  віків намагалися знищити, вимагає вивчення її не лише як явище складної соціально-економічної, етнічної, культурно-мовної, релігійної, екологічної та іншої природи в духовно-інтелектуальному, феноменальному і вельми динамічному історичному контекстах, а і як багатофакторну програму сучасного розвитку країни, підвищення її суб’єктності, субсидіарності, конкурентоспроможності і т. інше. Отже, УНІ – це не лише програма дій на завтра, засвоєння і збереження набутків минулого, його історичних, традиційних інституцій, а й науково обґрунтовані, сконсолідовані, інноваційні та інтеграційні спрямування сучасників у світоглядному, мотиваційно-ціннісному та інших духовно-інформаційних, просторово-часових вимірах. Врешті, УНІ – це не лише семантичний знак об’єднатися, ідеологічна його основа, а і практична лоція, за допомогою котрої належить привести український корабель в гавань Державності європейського рівня.

 

«Бажання осквернити саму постановку проблеми української ідеї, не дати їй позитивного тлумачення і перспектив в інформаційно-просторовій, інноваційній моделі розбудови національної держави, її євроінтеграційних намірів ставить на порядок денний нагальну потребу: опрацювати систему ідеологічного забезпечення державотворення. Обпікшись на чужинській монополії тоталітарних ідеологій, ми боїмося доторкнутися думкою до своє, її розмаїття. На чому, на Вашу думку, ґрунтуватимуться загальноукраїнські інтереси, що складуть стратегічні напрямні національної ідеї, її сучасний ідеологічний дизайн?»

– Тут попередньо треба деталізувати наші реалії. В Україні є дві найбільші спільноти. Одна україномовна, що складає титульну націю, яка дала назву державі Україна, розбудова якої, власне, була багатовіковою ідеєю цієї корінної нації. Друга – російськомовна, прийшла у військовому обозі, бо в 1654 році в момент Переяславських домовленостей такої не було. З самого початку укладення цих домовленостей відбулася інтервенція в Україну московського люду, різних урядників, наглядачів царя тощо. Прийшлі гнітили на корінню вже саме бажання українського народу мати свою самостійну державу, розвивати питому мову, традиційну культуру, вітчизняну освіту, науку, книговидання, Помісну церкву, тобто всі духовно-інтелектуальні сегменти національного інформаційного простору, замахнулася на саме ім’я автохтонів. Ба більше, ця громада своєю імперсько-шовіністичною ідеєю, почавши від царсько-радянського (і не тільки) гасла «розділяй і владарюй» до постсовіцьких закликів «обустроивай» Росію, поширюй «русский мир», – начисто перекреслювала і перекреслює УНІ; досі вважає її ворожою, сепаратистською, націоналістичною видумкою, тобто такою, за яку слід жорстоко і криваво переслідувати її подвижників. В українців, мовляв, немає ні мови, ні землі, бо це все відірване від росіян, поляків, румун і т. ін.. Словом, УНІ могла розвиватися, обговорюватися тільки у вузькому національному середовищі – свідомих сім’ях, різних невеликих гуртках і товариствах патріотів, а не в широкому національному інформаційному просторі (в ЗМІ суспільства, на кафедрах наукових і навчальних закладах). І зараз ми маємо боротьбу двох спільнот – україномовної «на своїй – не чужій землі» та російськомовної на не своїй, а загарбаній території – за право виходу на цивілізаційний простір. Одна хоче повнокровно долучитися до цього простору, а друга – не дати їй це зробити, етнічно обмежити її внутрішнім середовищем, шароварами, співом, танцями ощасливлених «хахлов і малоросов». Раніше це робили православні атеїсти, нині – одержавлені церковники, але напрямок один – зросійщення, асиміляція.

 

«Знову одвічне: що робити?»

– У цьому плані показовою є наука чи радше розправа з триптихом гасел УНІ від М. Хвильового, які і сьогодні не втратили актуальності: Даєш інтелігенцію! Геть від Москви! Даєш Європу! Не менш повчальною є думка іншого відомого харків’янина Юрія Шевельова, в якій він визначив найбільших ворогів нашого відродження – це Москва, український провінціалізм і комплекс кочубеївщини. Тому рецепт простий: росіянам, як і іншим національним меншинам, що чомусь традиційно стають на бік «сильнего и могучого» та у такий спосіб свідомо чи не свідомо збільшують масу російськомовного населення, підсилюючи шовіністичний тиск постімперської асиміляції, – треба перестати претендувати на без того ослаблений ними ж національний простір українців! І тоді – від Львова до Луганська – не буде поділу на «своїх» і «чужих» та буцімто непереборних регіональних особливостей, якими весь час спекулюють, прикриваючись правами регіональних мов, правами людини. Хоча, насправді йдеться про так звану радянську людину, імперську націю, що заперечують право українців на національну ідею, на їх суверенітет – державний, мовно-територіально, інформаційно-просторовий. Це не хочуть зрозуміти ні вічно орієнтована на своє, буцімто нове «обустройство» імперська Росія, ні повсякчас байдужа до нас Європа, ні сучасні українські кочубеї, ні п’ята колона.

 

«Ви хочете сказати, що поняття «середовища» і «простору» так посутньо впливають на ідеологічні вектори нашого державотворення?»

– Я не хочу, а кажу: саме від розуміння наповненості цих понять залежить нині стратегія УНІ як магістрального напрямку нашої інтеграції в цивілізований світ, внутрішня і зовнішня політика, доктрина національної безпеки, з одного боку. З іншого,– наша програма дій з адекватним набором механізмів, ресурсів, пріоритетів їх застосування.  Нині українська ідея – це символічний бренд нації, знакове усвідомлення якого визначає стратегічно-тактичне структурування ідеї, її концептуальний поділ на Велику і Малу, основні їх інгредієнти та фактори другого, третього та наступних порядків, сталі ранги і поточні рейтинги, які формуватимуть не тільки українське середовище, простір, а і спроможність щодо ковтального відродження нації. Ми сьогодні не можемо говорити про, скажімо, бізнес-середовище без огляду на національний економічний простір, ринок; про екологічне внутрішнє середовище без транснаціональної екології і т. д. Стосовно українських реалій, то треба дбати не лише про сталий розвиток України, а про тяглість розвитку українськості як якісної характеристики соціогуманістичного бінарного розвитку, де захищені права і людини, і відродження корінної нації, особливо, коли вона була ослаблена імперським пригнічуванням, коли це пригнічення намагаються ззовні і всередині країни реанімувати.

 

«Отже, Ви виокремлюєте Велику і Малу національну ідею? Які ж блоки формують, скажімо, Велику?»

– Це можна назвати й блоками, але, як на мене, це акумулюється такими сучасними складовими Великої національної ідеї – Україна: соборна, українська і гідна людини. Не будемо деталізувати кожну складову, за якими стоїть ціла низка факторів, ресурсів, пріоритетів їх застосування. Тут лише зазначимо, що соборність розуміємо не тільки географічно, а й як соборну здатність нації творити українську державу, наповнювати її добрими ділами національного і загальнолюдського змісту. Святая святих завдань УНІ – це сформувати єдиний національний економічний, мовно-інформаційний, культурний, релігійний та інші простори та допомогти всім українцям в різних регіонах усвідомити себе соборною державоцентричною нацією. Отже, соборність – це не лише інтеграція економік регіонів, а й духовна, морально-психологічна характеристика, внутрішньо притаманна  людині, її свідомості та ментальності. Це інтеграція в зовнішній світ. Рівно ж – українська Україна не означає зловмисно підкинутого гасла: Україна лише для українців. Таку позицію затаврував ще Михайло Грушевський, позиціонувавши демократичну думку: якщо ти живеш в Україні та працюєш задля її добра, ти – українець. Щодо третього складника, то теорія факторів (світових стандартів), які б забезпечували людині гідне життя достатньо розроблена. Тут і економіка, зарплата, соціальний захист, освіта, охорона здоров’я, відпочинок, екологія, спорт і т. інше. Україна поки що не «дотягу»" до цих стандартів, але є ще і чинник зобов’язань людини перед державою: вона має бути гідною держави. Чи є такою щодо нашої Незалежності так звана радянська людина? Чи можна до такої людини звернутися перефразованими словами Президента США Кеннеді: не питайте, що вам дала незалежна Україна, а спитайте себе, що ви зробили для її Незалежності?!

 

«А як щодо Малої? Наскільки тут українці гідні своєї держави?»

– Ми також виокремлюємо Малу національну ідею: «Знання, інформація і рух (чин, дія)» як робочий інструментарій вирішення тих чи інших складових Великої. Мала ідея – це поточне, часто тактичне гасло. Мала як частина Великої стратегічної національної ідеї спрямовує сьогодні продуцентів лідерської інтелектуальної власності, творчу енергію наукової молоді на: інтенсивне використання нових знань, досягнень науки, інтелектуально-інноваційних чинників створення модерної національної держави, економіки знань, збільшення інвестицій у розвиток людини, її культури та інтелектуального капіталу; побудову інформаційного, громадянського й правового суспільства, збереження генофонду українського народу, тяглості його розвитку в плані безперервного досягнення високої освіченості, креативності, духовності та моралі; зрештою, пізнання навколишнього світу, зменшення його ентропії та небезпек – внутрішніх і зовнішніх. Місія сьогоднішніх складових УНІ – це соборна нація як повноцінне, самодостатнє соціально-економічне, етнокультурне середовище в системі національного інформаційного простору, який не гнітить, не розмиває тотожність народу, де повнокровно функціонує передача знань від покоління до покоління, а, значить виховується національно свідома, цілісна людина і ковітальна спільнота. Тобто спільнота, здатна відроджуватися завдяки новій зеленій ідеології, соціогуманістичній політиці, які підживлюють це середовище, розширяючи його до масштабу всенаціонального чи навіть світового простору. Україні потрібна не "секонхендівська гуманітарна", а нова соціогуманістична парадигма буття корінного народу і національно-свідомої людини; де перший розглядається в контексті національного інформаційного та іншого простору, друга – оточуючого середовища. Первенями є патріотична особистість і державна нація.

 

«Це дуже суттєво за обставин, коли одна нація ослаблює іншу, перекриваючи їй духовно-інтелектуальний кисень, розмиває національну ідентичність, простір, середовище, зловмисно інгібує мову корінного народу, вишукує проценти носіїв іншої, фактично її знищує, аби утвердити свою як регіональну, а відтак раз на завжди припинити сподівання на її відродження, відсунувши націю за точку неповернення до своїх праджерел».

– Нещодавнє прийняття так званого закону про засади мовної політики не тільки розколює Україну, а що гірше, далі її деукраїнізує. Це свідчить, що в Україні сакраментальність шекспірівського запитання «бути чи не бути» набуває значно ширшого і трагічнішого аспекту: буття чи небуття титульного народу як державної нації зі всіма її ознаками: мовою, освітою, наукою, культурними традиціями, творчою діяльністю тощо. Врешті, йдеться про знеособлення людини і знеодержавлення нації у спосіб пригнічення, уповільнення, а відтак припинення їх духовно-інформаційної мобільності (ДІМ) як домінанти соціального руху інформації (знань, досвіду). Ось дефініція:  

 

ДІМ нації – це перманентний, природний і вільний суспільний процес передавання сучасниками наступному поколінню традиційної інформації (знань, досвіду), яку вони, успадкували від своїх попередників, зберегли та примножили (приростили на якусь величину ∆І) не лише для збереження своєї етнонаціональної ідентичності (тяглості розвитку), а й для того, аби не опинитися на узбіччі науково-технічного, технологічного, соціально-економічного чи будь-якого іншого прогресу як цивілізаційного планетарного явища.

 

Цей рух здійснюється людиною (громадою, суспільством) шляхом традиційного її передавання «по-вертикалі» (від покоління до покоління) та творчого генерування нових знань «по-горизонталі», здобутих на рівні одного покоління (чи особистості). Якщо в першому випадку домінантна роль належить сім’ї, школі, вишам, то в другому – науці, проектно-конструкторським організаціям, інноваційній, творчо-пошуковій активності і раціоналізаторсько-винахідницькій діяльності. Потенціал (сила, дії, чин, ефект) знань від двох попередніх векторів соціалізується як рівнодійна, побудована на основі їх інтегрування «по-діагоналі». Ці процеси повніше віддзеркалені мною в монографії «Інформація. Інтелект. Нація».

 

Тут зазначимо лише тезово: ДІМ людини і нації реалізується в знаннєвомісткій «вертикалі» спадковості (консерватизму, традиціоналізму) розвитку, з одного боку; з іншого, – в модерній наукомісткій «горизонталі» інноваційної діяльності. Словом, ДІМ свідчить: прогрес ґрунтується на двох основоположних складових (традиціях і новаціях), оптимальне поєднання яких забезпечує тяглість (спадковість) і модерність (інноваційність) поступу.

 

«Щодо двох векторів, то зрозуміло. А як Ви розумієте третій?»

– Що стосується третього вектора «по-діагоналілі», то він комплексно, у «знятому» вигляді відображає комфортні умови, необхідні для оптимізації середовищеспроможності людини (нації) зберігати як розмаїття форм своєї ідентичності, так і утримувати передові (а, можливо, і лідерські) позиції в динамічних процесах сучасного розвитку людства на рівні високих «зелених» технологій, ідеологій, екологій та інших сфер діяльності. Ці умови стають факторами зеленого дизайну, якщо інформаційний чи будь-який інший простір в контексті УНІ не пригнічує середовище, а співвідношення використання традиційної та інноваційної інформації – адекватне потребам розвитку людини, громади і корінного (автохтонного) народу, з одного боку; з іншого, – національних меншин і демократичним нормам світового співтовариства. Все залежить, так би мовити, від репера знищення нації, рівня денаціоналізації. Хворий швидше виліковується тоді, коли усвідомлює свій стан.

 

«Прошу детальніше щодо згаданого репера, про що, власне, мова?»

– Я дедалі більше переконуюся, що нам, розробляючи систему ідеологічного забезпечення державотворення, треба відштовхуватися від висхідних, засадничих принципів, виходячи з стану нашого народу – його національного репера, який зумовлений важким далеким і не дуже минулим. Що таке репер? На землі репер показує висоту даної точки над рівнем моря. Наш національний репер повинен показувати рівень нищення нації. Ми, за Джеймсом Мейсом, етно-лінгво-інтелектоцидна нація. Ми ослаблена нація, в зміцненні потуги котрої ніхто не зацікавлений: ні Європа, ні Росія. Ніхто не зважає на рівень нашої ослабленості, хоча посіпаки Петра І вирізали Батурин, Катерина П знищила українське лицарство – Запорізьку Січ, більшовики розтерзали УНР, поляки провели «пацифікацію», німці танками (і не лише) двічі глибоко, вздовж і поперек перерили українську землю. Проте, ніхто не хоче надати допомогу на кшталт «плану Маршала», нікого не болить, що до нас впродовж трьохвікового поневолення застосовували тактику «зрізання елітних колосків».

 

«Знову прошу дещо деталізувати, про що йдеться?»

– Якось я прочитав  притчу: один диктатор вирішив сина відправити на науку до іншого правителя, аби той навчив його азам керування поневоленими народами. Проходить час, а вихованець гуляє при дворі диктатора і про жодні принципи менеджменту з вуст вчителя не чує. Аж одного разу диктатор запрошує свого вихованця поїхати з ним верхи на конях. Виїхали вони в поле, де гойдалася великим ланом пшениця. Всі колоски рівні, але кілька височіють над іншими. Диктатор пальцем показав на них, зліз з коня і, зрізавши їх, мовчки розтер та кинув на суху дорогу. Не сказавши ані слова, він повернув коня і поїхав до палацу. Ось і вся наука загарбника. В Україні не лише зрізали і топтали високі колоски, а нищили все на полі під корінь, аби воно не налилося національним свідомим колосом; голодом морили цілі села, завозили чужинців у опустілі хати, модернізували соціум. А сьогодні їхні діти заявляють: «Мы здесь родились, это наша земля, надо модернизировать экономику, Конституцию, всю нашу страну». Вони правильно кажуть, але це не аргумент, бо зловмисно забувають, що їхні батьки, діди чи прадіди прибули сюди у військовому обозі. Ми, українці, єдиний народ, тому не могло бути великого мовно-культурного розриву між Львовом і Луганськом без зовнішнього колосального асиміляційно-колоніального тиску, який сьогодні шовіністи, неореваншисти намагаються узаконити, вишукуючи проценти росіян, поляків як буцімто європейські правові підстави продовження такого тиску. Ні «західники», ні «східняки» в Україні один проти другого не воювали, на «чужих» і «своїх» нас завжди ділили імперії, аби ослабити.

 

«І таки ослабили…»

– Не тільки ослабили, а не перестали претендувати в Україні на інформаційний простір українців. Ніхто не покаявся за скоєне. Тому під час проголошеної чинним урядом модернізації економіки, Конституції вкрай важливо, щоби набуті знання виступали суспільно-інформаційною мембраною, яка не допускала б проникнення недостовірної інформації, підвищували б імунітет (опірність) людини проти її денаціоналізації та дезінтеграції країни, водночас посилювали б середовищеспроможність нації в плані розвитку вітчизняної освіти, науки, культури, підприємництва, екології на її шляху досягнення цивілізаційного поступу. А це значить, що проголошена урядом модернізація економіки має відбуватися комплексно: на інноваційній, новаторсько-інформаційній і культурологічній основі. Без перетворень в світоглядній системі, без свободи слова, збереження гідності та ментальності людини, які акумулюються в її думках, ділах, зрештою, в культурі, рідній мові – вкрай проблематичні зміни та перетворення в суспільстві. Йдеться не тільки про зміни технології цивілізаційного розвитку, а про раціональне використання духовно-культурних цінностей людства і кожної нації, їх знань та досвіду буття. Знання, інформація – інструментарій реалізації складників Великої ідеї, яку не можна зводити до вузького технічного розуміння модернізації економіки, забуваючи світові, європейські епіцентри генерування інтелектуального потенціалу спільнот як лідерів високих «зелених» і технологій, й ідеологій, де знаннєво-інформаційний ресурс – невід’ємна складова їхнього буття.

 

«Звідси, мабуть, всеукраїнська мета: розбудувати власну модерну державу як дім нації, як її рідну хату на спільних духовно-культурних цінностях, патріотичних почуваннях та інтелектуальних кодах українського народу, на традиціях, нормах і правилах, притаманних його спільноті; на інноваційних засадах модернізації національної економіки, її перепрофілювання, модернізації та реструктуризації відповідно до модерних завдань формування її нових укладів, підвищення рівня людського розвитку».

– Не тільки. Названі сучасні компоненти УНІ (соборність, українськість та гідність людини, нації) – це лише головні бренди довгого і відкритого списку факторів другого порядку, їх пріоритетів, ресурсів, інституцій, екосистем, потрібних для реалізації складників націдеї, – фундаментальних і насушних для екзистенції українства, його національних інтересів і пошуку нових якісних змін життя. Тому зараз важливо не тільки кого, а що, які цінності вибираємо. Гасло загарбника: «народ без національної духовно-інтелектуальної еліти, а еліта без мови народу» далі діє, триває кочубейство, обман, корупція та інші девіантні форми поведінки.

 

Попри те, вже нині очевидно, що візія майбуття України не в ентропії (невизначеності спільноти, хаосі, безпорядку, маргіналізації та її креолізації), а в негентропії, тобто в гармонізації: а) національних інтересів та загальновизнаних фундаментальних принципів свободи, соціального і економічного добробуту, захисту прав і людини, і нації; б) неоліберальної (в центрі – людина, вільна ринкова економіка) і націоналістичної (акцент на розвиток нації, патріотичної любові до неї) ідеологій. Шлях досягнення мети один: на основі гармонійного поєднання цих чи дотичних до них ідеологій створити нову парадигму суспільного розвитку – соціогуманістичну, яка комплексно і паритетно захищала б людину і націю як когнітивно необхідне мовно-інформаційне, звукове, візуальне, водночас природно-ексклюзивне середовище (тло, а відтак простір), де можна було б зберегти та розвивати свою національну ідентичність, ментальність, культуру, промисловість, народні промисли, торгівлю і та інші сфери трудової діяльності в умовах глобалізації.

 

«Як Ви розумієте соціогуманістичну парадигму? Це для Вас, вочевидь, фундаментальне поняття».

Введений в науковий обіг дискурс «соціогуманістичний» віддзеркалює бінарну парадигмальну сутність збереження автентичності українців, котра полягає в паритетному підході до гармонізації прав і людини, і нації; потребу їх захисту в адекватному, сприятливому для їх розвитку середовищі, в його якнайширшому інформаційно-мовному, світоглядному, національно-патріотичному, державотворчому, врешті, геополітичному, геостратегічному вимірі. Масштабність такого виміру диктує якнайшвидше надання цій бінарності статусу світового морально-правового імперативу, а відтак міжнародної юрисдикції. Лише за такого комплексного розуміння введеного дискурсу можна широко соціалізувати універсальність принципу взаємодії стратегічно жорсткого інформаційно-мовного, культурно-етнічного каркасу кожної нації (народності) з гнучким, мобільним і щоденним його поповненням цивілізаційними досягненнями без ущербу збереження їхньої автентичності.

 

Правове зміцнення соціогуманістичного забезпечення міжнародних взаємин конче потрібне – у світі відбувається не лише експлуатація людини людиною, а й нації (націй) нацією. Водночас, якщо світове співтовариство прийняло Декларацію прав людини, то Декларації прав народів досі немає. Шкода, але панує змагання за лідерство сильних світу цього, а дехто намагається стати всемогутнім диктатором керованої (?) демократії. Не все людське – людяне. Якщо поняття «соціальне» означає людське, суспільне, а «гуманне» – людяне, то їх синтез, власне, складе нову «соціогуманістичну» якість, вкрай нині потрібну. Не може бути вільною людина, коли – підневільна її нація. На цьому тлі українська ідея формує та концентрує важливі соціогуманістичні цінності та мотиви діянь, які пов’язані саме з боротьбою за свободу і людини, і нації – їх безпеку, побудову самостійної держави, за суверенітет країни, збереження її етнічної, мовно-культурної, релігійної та іншої ідентичності на своїй землі в межах усіх компонент національного простору. Чи не тому тільки для нас характерне таке словосполучення, як «борець за волю України», чи не УПА воювала під гаслом «Свободу людині», «Свободу народам!». Воно не галицьке, а всеукраїнське і світове.

 

«Соціогуманзм у Вашому розумінні – це також новий, достойний ХХІ віку гуманний порядок міжнародних відносин у цивілізованому світі?»

– Ми девальвували поняття «гуманний», ототожнюємо вислови «людський» і «людяний». У нашому вживанні поняття «соціогуманістичний» не зводиться до одноразової гуманітарної матеріальної допомоги, пов`язаної з різними природними катаклізмами (землетруси, паводки і т. ін.), з нераціональною діяльністю людини (біженці воєнних конфліктів, екологічні катастрофи, гуманітарна місія військових) чи з «секонхендівською гуманітарною». Все це паліативна допомога людям, які потрапили у матеріальні скрути, природні чи неприродні (нелюдяні, але створені, на жаль, людиною) ситуації.

 

У запропонованому трактуванні прикметник «соціогуманістичний» означає нову якість: сталий захист духовних і матеріальних цінностей титульних, корінних націй та народностей, їх традицій, мов, культур від зодноріднення не тільки невідворотними глобалізаційними впливами, а, головно, асиміляційними діями неоколоніалістів, які інспірують в інформаційний, освітній та інші простори свої замисли і тексти, зловмисно і широко використовуючи так званий інтелектуальний антиукраїнізм в імперській семіотиці, антиукраїнській семантиці та аксіології для цинічного зомбування інтелекту людей, їх душ, цінностей та свідомості через інспірацію імперських інновацій в інформаційний простір українців. Імперська семіотика, оспівана в пам’ятниках Леніну, Сталіну, Кірову, представлена танками, сорокоп’ятками – загарбницький матеріальний рудимент, його має обновити буцімто духовна ідеологія «русского мира», який надуманий та експортується одержавленою церквою, як й раніше – православним атеїзмом.

 

«Назвіть, будь-ласка, найбільш відомих представники соціогуманізму в світовому масштабі, морально-духовні імперативи яких захищали б ослаблені народи?»

– Як вже йшлося, УНІ має виходити з соціогуманістичних засад стратегії розвитку, з нової парадигми буття нації, що оптимально поєднує морально-націо-державоцентричність як усередині країни, так і співпрацю з європейським (світовим) співтовариством на підставі паритетного захисту і людини і нації. Розробляючи таку концепцію передовсім на культурологічній основі, в постколоніальному просторі маємо твердо пам’ятати мудрі соціогуманістичні настанови Махатми Ганді своїй нації: я повинен залишати всі вікна і двері відчиненими, я за те, аби звідусіль усі культури світу припливали до мого порогу, але нічого не може бути таким, що збиватиме мене з ніг і повінь заливатиме мій дім.

 

Такий соціогуманістичний імператив, але вже як ідею «сім’ї» у міжнародних стосунках (за якою до найслабших ставляться з найбільшою любов’ю, а голоси сильних світу не мають морального права залишити безголосими постколоніальні народи) - Папа Іван Павло ІІ переніс у третє тисячоліття, у національну і соціальну площину цілих народів та народностей, які прагнуть стати чи вже стали на шлях повернення до своїх духовних витоків. Це було 5 жовтня 1995 року в ООН, з приводу святкування її п’ятдесятиріччя.

 

Світ над ініціативою Папи не застановився. Ми спромоглися на популістське святкування Дня ненасильства, але не всіх днів у кожному році та щодо кожного ослабленого народу, його беззахисної мови, культури. Але культура, мова, традиції хоча є надбанням нації, водночас вони феномен загальноцивілізаційний і служать розвитку культур інших народів і націй. Ця рефлексія притаманна сузір’ю великих соціогуманістів минулого і сьогодення, серед яких назвемо Вацлава Гавела, який пропагує «силу безсилих» як чинник, вартий уваги у міжнародній політиці. Влада безвладних конче потрібна, якщо ми хочемо збудувати громадянське суспільство. Гавел десь тут унаслідував традиції, закладені ще Масариком. Узагальнивши їх погляди, препарувавши їх до українських реалій, можна зазначити, як це зробив Понтифік під час пастирського візиту до Києва, згадуючи Володимира Мономаха: Не дайте сильним світу цього запропастити людину. Проте, на жаль, занепадають нації, їх мови і традиції. А це означає, що втрачаємо духовно-ціннісні змісти.

 

З огляду нашої проблематики не може бути так, щоб ідеологія штучно створеної імперією т. зв. радянської людини домінувала і зменшувала середовищеспроможність корінної нації, що на рідній землі дала назву державі Україна. Водночас, УНІ має нині враховувати, окрім етнічних, національних аспектів, повною мірою інтеграційний і цивілізаційний контекст у зрізах минулого, сучасного і майбутнього.

 

«Чинний Президент України, відповідаючи на запитання журналістів, як він розуміє УНІ, звів її до проведення модернізації країни. В ЗМІ не раз УНІ представлялася як панацея побудови заможної, демократично України. Водночас, українцям натякають, що все буде, якщо ми ще при цьому й покаємося, попросимо прощення. Правда, не уточняють: за що і перед ким. Може, за Голодомор, розстріляне Відродження? Що Ви можете сказати з цього приводу?»

– Підміна понять, намагання УНІ втиснути у «вузьке» прокрустове ложе модернізації, імітація нової гуманітарної політики, замість того, аби чесно вести пошук нової соціогуманістичної концепції буття української нації, розвитку її питомої мови, культури – це все або від нерозуміння серйозної нашусності проблеми, або, як кажуть, від лукавого. Нині актуалізується проблема проведення модернізації не заради неї самої, не «поза рамами нації», аби «вселюдськими фразами інтернаціоналізму…прикрити своє духовне відчуження від рідної нації», за Іваном Франком, як це вже було із індустріалізацією та колективізацією «всей страны». Модернізація має працювати на підвищення суб’єктності України, підвищення конкурентоспроможності її економіки. Але зараз вкрай важливо, щоби ринкові перетворення не набули суто технічних, регіональних домінант та ухилів, а відповідали загальнонаціональним цінностям, соціогуманістичним потребам духовного відтворення нації, захищали її людину від подальшого національного знеособлення, нищення інтелекту, питомої мови як Логосу. Водночас захистили корінний (титульний) український народ від знеодержавлення, адже його свідомість, історичну пам’ять впродовж тривалого періоду окупанти жорстоко «зачистили» від бажань стати Державною Нацією. Тому питання далі відкрите (і не лише для України): встануть та, головне, чи витримають реформаторський курс новонароджені держави без нової філософії допомоги ослабленим, без підтримки живильної сили ренесансу їх середовища та національного простору буття, без знищених еліт, культурних традицій? Адже культура, мова – це не лише основні ознаки нації, а в поєднанні з сучасними інноваційними технологіями, економікою знань – життєво необхідний атрибут її буття, збереження ідентичності, конкурентності, врешті-решт, ковітальності, колективного державного мислення. Україна як самостійна держава не нищила жодний нарід, а інші іменем своїх держав нищили нас на нашій ж обітованій землі; тому каятися і просити прощення треба не нам. Ні Троцький, ні Балицький, ні Пілсудський не були українцями, але свої криваві «пацифікації» проти нас проводили. Українці – древній народ, а не посполиті Польщі чи служиві Росії, не гвинтики імперії зла чи «русского мира», який знову хочуть оживити в ХХІ сторіччі одержавлені церковники поза високими морально-духовними імперативами соціогуманістичного виміру.

 

«Контент нової соціогуманістичної парадигми буття людини і нації, мабуть актуалізує нові підходи до вже звичних понять. Чи не так?»

– Введення в науковий обіг поняття «соціогуманістичний» актуалізує чи радше вимагає реконцептуалізації існуючих підходів до, здавалось би, звичних речей. як в, так би мовити українському слововживанні, так і ширшому міжнародному контексті. Візьмімо для початку український аспект, скажімо, неправильне вживання понять «ресурс» і «потенціал». Ми досі не самоусвідомили вітчизняний парадокс: «Багата Україна – бідна країна, зубожілий народ та не національний інформаційний простір». Чому? Відповідаю коротко: Нема людей! Нема людей великого інтелекту і душі, моралі та фаху, які б перетворили наші, поки що багаті ресурси в творчий потенціал народу. Помилкою, якщо не брехнею є твердження, що буцімто Україна має великий потенціал. Україна поки що має чималі ресурси – земельні, мінеральні, лісові, водні та інші. Але ті ресурси ще треба перетворити засобами мудрої та вмілої діяльності у відповідний потенціал. Ресурс – це те, що маємо, володіємо; це те, що нас оточує, а потенціал – це якісний показник нашої з вами праці; індикатор того, як ми розпорядилися наявним добром, наскільки якісно використали багатство, що маємо – що нам було дано природою і Богом. Отже, потенціал завжди пов'язаний з діяльністю людини, він характеризується якістю праці, достоїнствами її виконавця і носія, врешті, його людяністю. Не все людське є людяним. Народу багато, а людей мало. Як у Біблії: багато було запрошено, але мало прийшло. Потенціал віддзеркалює не кількість запрошених, а хто, як і яким здобутком відгукнувся на запрошення.

 

«Адже просили всіх…»

– Власне, соціогуманістичний вимір вимагає більш якісно-прикладного розуміння поняття «духовний». Cаме у цьому контексті шукаймо домінанту, сенс та новизну цього поняття. Ця думка повністю може бути перенесена на проблему екзистенції, самоідентифікації та розвитку української нації, руйнації її мови, культури, не включення в процеси суспільного оновлення духовних цінностей, традицій, ресурсу знань, досвіду, зрештою, інтелекту. Дискурс «духовний» не пов’язаний виключно з релігійною чи церковною природою. Праця вчителя, науковця – також духовна, тут передача і здобуття знань, інформації. Вона передовсім віддзеркалює силу розуму, зокрема інтелекту як випереджальної реакції людини (нації) на необхідність передавання традиційних та створення нових знань, темпи їх використання для соціогуманістичного розв’язання потреб сьогодення і майбуття. Духовність – це вербально-іпостасна, знаннєво-інформаційна істина (правда, відкритий фізичний чи моральний закон, віднайдений алгоритм, метод дії, поведінки, прийняття рішення тощо), що надаються джерелом їх володіння приймачу. Широка соціалізація духовності пов’язана з інтелектуалізацією, елітаризацією і гуманізацією спільноти щодо спроможності, по-перше, генерувати нові знання; по-друге, безперервно їх передавати наступним поколінням, широко та інтенсивно їх застосовувати для добра. Це не матеріальна, майнова, а інформаційна передача знань, досвіду  Що більше, приростити досвід минулого як нематеріальний (інформаційний) актив, як здобуток (невичерпний ресурс) людського капіталу, який у разі розкриття може стати інтелектуальним потенціалом сучасників, насамперед в їх творенні добра.

 

«Креатив людини не завжди скерований на творення тільки добра».

– Шкода, але це правда. Добро і зло йдуть поруч, їх творить інтелект, одного і того ж складу сірі мозкові клітини як завойовника-асимілятора, так і повстанця. Більше того, завойовник зловмисно перериває передачу інформації від покоління до покоління, поширення традицій поневолених, аби їх асимілювати. Фюрер чи вождь всіх народів креативно продукували не лише інформацію, а й дезінформацію, яка не сприяла правді, розвиткові – національному, сталому чи ноосферному. Природа інформації, як дезінформації, звісно, завжди – інформаційна, але це не гарантує лише духовно вмотивоване використання знань, інновацій для добра і прогресу. Коли йдеться про моральність, соціогуманізм, то головне, на наш погляд, доброзичлива вмотивованість інформаційного (духовного, ідеального, а не тільки матеріально-фізіологічного) процесу генерування нових і передавання нагромаджених знань, досвіду, навичок, їх альтруїстична скерованість саме задля добра, а не корисливого визиску. Країни, які вчинили таке пригнічення щодо інших націй, мають справді морально, соціально-психологічно переродитися, тобто покаятися, як це зробили повоєнні Німеччина чи Японія. Це може вчинити лише одухотворений інтелект, людський капітал та духовно-інтелектуальний потенціал. Тому говоримо не просто про інтелектуальний, а духовно-інтелектуальний потенціал, про духовно-інформаційну мобільність, тобто додаємо слово «духовний» в його соціогуманістичному наповненні. У такий спосіб націлюючи їх на якісно новий конструкт в розбудові української України, в збереженні національної ідентичності та гордості народу, у творенні конкурентоспроможного його національного середовища, простору та ідеалу як інституційних джерел тяглості розвитку, а не лише його сталості.

 

«Вина за невикористання запропонованої парадигми розвитку нації лежить на державі, її гуманітарній політиці, яка не сприяє самоутвердженню українського народу як соборної нації, не впроваджує інститутів управління ідеологією такого самоутвердження на індивідуальному рівні. На завершення хотілось би почути щось оптимістичне».

– Я не вмію тішити, тим більше тоді, коли є реальною загроза втрати української ідентичності. Тут вина не лише на державі Україна, а на державах, ідеологіях сильних світу сього, їх видимому і невидимому насиллі, на активному спротиві цьому кожного осібно і нації назагал. Хочемо того чи ні, актуалізується розробка в якомога стислий термін зеленої ідеології не лише з акцентом на екологію, економіку, а і на соціогуманістичні цінності як духовно-моральні імперативи збереження середовищеспроможності нації за складних умов і нових викликів. Йдеться про не лише сталість (Ріо+20) розвитку у світовому контексті, а і тяглість розвитку ослабленої української нації в умовах подвійної глобалізації – залишково-імперської та невідворотно-цивілізаційної. Завдання такої якісно нової ідеології – створити необхідні умови, аби спільнота була ковітальною, тобто здатною забезпечити свою самодостатність як суб’єкта власного розширеного відтворення і пов’язаних з ним комплексу господарських, духовних, гуманітарних та інших напрямків творчої діяльності. Без такої ідеології, без сучасної науки інвайронментології (середовищезнавства) та її знань про творення належних умов не зазеленіє на національних луках те, що під прикриттям релятивізму впродовж тривалого часу затоптувалося в болото небуття різними шовіністами-загарбниками. Принаймні у цьому контексті українська освіта, мова, культурні традиції, духовність нації негайно потребують червонокнижного соціогуманістичного захисту (аналогічно з загрозами зникаючій флорі та фауні) на рідній землі як духовний ексклюзив нації, як світоглядна візія її життя, дум, діянь різних і не лише економічних. І в цьому бачиться комплексність і архіважливість завдань сучасної візії та місії Української Ідеї, не в національному, а і світовому вимірах. Але чи світ про це знає і, найголовніше, хоче знати?! Вже минулого сторіччя в Ялті переможці Другої світової війни поділили світовий простір на зони впливу, на блоки своїх інтересів. І Україна через цей поділ втратила тоді не тільки багато своїх споконвічно-етнічних земель, а й лемків, як древній український субетнос, який був злочинно виселений та розсипаний братами-слов’янами по світу. Хотілось би, щоб незалежна Україна проводила в Ялті не лише економічні форуми, на яких запитували б модерні гуманісти про долю Юлі, а, нарешті, організувала для сильних світу планетарну конференцію «Ялта-2», аби реалізувати соціогуманістичну концепцію бінарного захисту людини і нації, ліквідувати зловживання сильних сього щодо обезсилених ними ж народів, а відтак припинити деукраїнізацію та денаціоналізацію в Україні та втокмачити ситій Європі, що Україна – це, справді, не Росія. Така конференція  засудила б не лише нацистські, а й більшовицькі нелюдяні, хоча, як це не прикро визнавати, людські теорії, тобто стала б не тільки для злочинців комуністичної імперії, а для сучасних «реваншистів-підрахуїв» – «Ньюрнбергом-2».

 

Насамкінець, перепрошую, але хочу Вас спитати щодо оцінки сьомих парламентських виборів, які щойно закінчилися?

– Я, як й обіцяв, голосував за партію і, передовсім, за її провідника, ідеологія якого найближча до мого розуміння української національної ідеї як серцевини панукраїнського, загальнодержавного проекту. Я не скажу, що сучасні вибори наблизили провладні і так звані опозиційні партії до альтруїстичної праці, аби в непростих умовах шаленого наступу на українізацію наповнити новими змістами національну ідею чи взяти за пріоритет своєї діяльності духовно-інтелектуальні, моральні цінності як дороговкази відродження корінної нації. Хоча не всі піарили на вельми звабливих популістських гаслах, що так ефективно впродовж тривалого періоду дурять соціум обіцянками швидко, вже сьогодні матеріально розбагатіти. Це легкий шлях і ним успішно скористалися ще радянські більшовики, скористалися і нинішні – наші доморощені, українські. Тішить те, що в парламент прийшли нові сили, не всі олігархічні. І дуже буде добре для українського політикуму, якщо вони стануть не регіональними, а загальноукраїнськими, патріотичними партіями; і оправдають сподівання і очікування виборців, які подекуди нині – завищені, часто – протестні, а здебільшого – просто незрозумілі і, найголовніше, недостатніми для того, аби націю наблизити до статусу розвинутої. Хотілося б, щоб нові сили своїм інтелектом, згуртованістю і творчим конструктом вплинули на політичну волю керівництва країни щодо розуміння і втілення фундаментальних основ УНІ, зробили ідею національного і духовного відродження домінантною, а орієнтири на неї – стратегічними, чіткішими і невід’ємними в щоденній важкій роботі. У такому разі, може, щось придасться в 2015 році, якщо не розтринькаємо досягнуте, як це вже було із здобутком Майдану. Поки що такої стратегії в партійних доктринах не бачу. Взагалі загальнодержавного концепту перспектив розвитку України – немає. Протиборство, турбулентність – процвітають, а потрібні згода і співпраця.

 

Ви вважаєте, що вже сьогоднішні вибори були з таким далеким прицілом?

– Мішень на далекі дистанції завжди дається важче. Але в контексті нашої розмови можна сказати: національно свідомий, патріотичний і мудрий політик – він же мультикультурний українець, який активно використовує інтелект, навчається чужому, не цураючись свого, а, навпаки, щедро його творить і ділиться здобутими знаннями, досвідом, інформацією. А якщо цей невичерпний ряд соціогуманістичних достоїнств буде нам і людству притаманний, то і Україна буде соборною, українською, гідною людини і нації. Отже, фігурантам «Вибори-2015», як й українському суспільному загалу, аби його олігархи не перетворили в біомасу, – треба над цим вже зараз серйозно замислитися, актуалізувати і активізувати свою духовно-інформаційну мобільність як інтегральний чинник, як соціанту творення свого середовища і національного простору в усіх сферах життя. Потрібен трансфер єдності, зростання соціального капіталу як довіри народу до суспільних інституцій – влади, міліції, судів, демократії виборів, школи, церкви тощо. Потрібна Шевченкова молитва:»Боже, єдність нам дай!» нащодень. Двомовність, чотирьохконфесійність, роздвоєність зовнішньої політики, життя на межі візантійсько-православної і римсько-католицької церков монолітності не додають. Понад двадцятирічний досвід нашої Незалежності свідчить, що Україна як високорозвинена європейська держава в колі вільних народів світу – це грандіозне завдання, мегамета і повноцінний твір цілої української нації впродовж не одного покоління. Проте, навіть у такому просторово-часовому вимірі українству без об’єднаних, гармонійних і синергійних зусиль, особливо духовно-інтелектуальних, інвестиційно-інноваційних вливань, раціонального використання матеріальних і нематеріальних активів, ефективної освіти і науки, без політичної волі національно-патріотичного керівництва, як й інших державотворчих чинників, досягнути поставлену мету за умов її постімперської обструкції та світової амбівалентної байдужості – дуже важко.