Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Вовканич Степан: "На нові виклики і ризики треба відповідати чесно, як би це не було б прикро" (спілкувався Залізняк Богдан)

опубліковано 14 вер. 2012 р., 04:33 Степан Гринчишин

Степан Йосипович Вовканич - провідний науковий співробітник Інституту регіональних досліджень НАН України, дійсний член Папської Академії соціальних наук (Ватикан), доктор економічних наук. Він - і соціолог і політолог, і економіст. І невтомний пропагандист Української національної ідеї (УНІ). Тобто, людина, яку тривожать духовно-інтелектуальні питання державотворення інаціостановлення. Ці наболілі проблеми постійно перебувають у його полі зору. То ж розмовляємо з С. Й. Вовканичем про нові виклики, які нам підкидає світовий простір. А також - і ми самі собі.

«Чому багата Україна є бідною країною?» .

– Майже два роки тому в інтерв'ю на моє прикінцеве запитання, що випливало із тодішніх соціологічних досліджень, за якими діяльність Ю. Тимошенко не підтримувало 2/3 громадян України, а Президентові В. Януковичу не довіряло трохи більше як половина, Ви дещо дипломатично і коротко відповіли стосовно перспектив розвитку України та її політикуму: "Десь ми в пустелі. І Мойсея нема..." Що змінилося, чи пройдено пустелю та чи прояснилися сьогодні перспективи?

– Змінилися соціологічні показники, якщо їм довіряти, адже впала довіра народу і до опозиції, і до чинної влади. Щодо опозиції, то з'явилися нові персоналії, якщо їх вважати такими; минувся автократичний стиль управління, якщо теперішній є демократичним. Стосовно чинного уряду, то тут, як і в опозиції, немає подвижників української національної ідеї (УНІ) як дороговказу широкого якісного прориву. Чиновники далі намагаються втиснути її у вузьке прокрустове ложе імітованої модернізації економіки, навіть - Конституції, а опозиція піариться, глибоко не переймаючись сутністю УНІ. У результаті відсутня серйозна загальнодержавна стратегія розвитку корінної (титульної) нації, що дала назву державі, її питомої мови, культурних традицій, духовно-моральних цінностей. На макрополітичному рівні не бачимо ідеологічної моделі розвитку України до 2020 року чи на більш далеку перспективу. Взагалі, щодо концепту соціогуманістичної політики, далекосяжних стратегій розвитку держави, системи національної безпеки, то на науково-теоретичному фундаменті нашого державотворення і становлення нації - не густо, якщо не порожньо.

А як щодо практики пришестя вітчизняного "апостола правди і науки" ?

– Тут ситуація не однозначна: він або ще не прийшов, або ми його не пізнали на Майдані, у виборчій кампанії, або нам зловмисне заважають це зробити. Як би не було, дається взнаки колоніально-загарбницька "зачистка" національних еліт, деморалізація і розгубленість суспільного загалу. Вже на самому початку Незалежності ми не мали ні Вацлава Гавела, ні Леха Валенси, у нас навіть не було українського Бразавскаса. Ми не мали, якщо чесно, й належного першого секретаря ЦК КПУ. Під руками був третій секретар з ідеології, якому за його функціями треба було ходити в провінційному Києві "поміж краплями дощу". Він так і досі ходить. Діаспора Балтійських республік дала своїм народам діячів, котрих народ вибрав президентами. Українська діаспора дала материнській Україні Зварича, а ми - зваричів. З іншого боку, якби сталося так, що на президента України висувався б діаспорник, то чи прийняв би його український соціум, якому влада і опозиція так легко одягають рожеві окуляри, на вуха вішають локшину, а в результаті - духовний параліч і політичний бедлам. А чи опозиційний КОД є духовно-інтелектуальним кодом нації, які культурні цінності їхнього буцімто об'єднання? Ні влада, ні опозиція не в стані достойно і разом відреагувати на образливий ляпас Путіна, який він собі дозволив в Криму щодо України, її Президента. Вони можуть скільки завгодно сперечатися всередині країни, але коли йдеться про Україну, то повинні синергетично виступити на її захист. "Опірність" влади Москві відома ще з Харківських домовленостей, але, на жаль, й імунітет опозиції виявляється лише в "підхіхікуванні" Путіну над отруєним президентом. Немає людей, які розуміли б три, визначені Шевельовим, найбільші небезпеки України: Москва, провінціалізм і кочубеївщина.

Це серйозний докір чи ризик в умовах нових викликів? Будь-ласка, деталізуйте, про що йдеться.

– Аби відповісти на непрості сучасні виклики, слід насамперед самоусвідомити вітчизняний парадокс: "Чому багата Україна є бідною країною, чому в нас зубожілий народ, не національний інформаційний простір? Чому процвітає тимошеївщина як сучасна кочубеївщина, поширюється корупція, злодійство, як й інші форми асоціальної поведінки ?". Чому, як писав Іван Франко, ми досі "дрібні і неприготовані"? Тому, що нема людей великого інтелекту і душі, моралі та фаху, які б перетворили наші, поки що багаті ресурси в творчий потенціал народу. На нові виклики і ризики треба відповідати чесно, як би це не було б прикро. Помилкою, якщо не брехнею, є твердження, що буцімто Україна має великий потенціал. Україна поки що має чималі ресурси - земельні, мінеральні, лісові, водні та інші. Але ті ресурси ще можна і треба перетворити засобами мудрої та вмілої діяльності у відповідний потенціал. Ресурс - це те, що маємо, володіємо; це те, що нас оточує, а потенціал - це якісний показник нашої з вами праці; індикатор того, як ми розпорядилися наявним добром, наскільки якісно використали багатство, що нам було дано природою і Богом. Отже, потенціал завжди пов'язаний з діяльністю людини, він характеризується якістю праці, достоїнствами її виконавця і носія, врешті, його людяністю. Не все людське є людяним. Народу багато, а людей мало. Як у Біблії: багато було запрошено, але мало прийшло. Потенціал віддзеркалює не кількість запрошених (просили всіх), а хто і як відгукнувся на запрошення. У духовно-інтелектуальній, національно-патріотичній пустелі - першопричина наших бід.

Я знаю, що Вас вже досить давно цікавить проблематика духовно-інтелектуального потенціалу людини, нації - вибору шляху їх розвитку, державницької ідеї як дороговказу соціально-економічного і науково-технічного прориву.

– Значенням знань, інформації, досвіду для поступу я займаюся все життя, однак лише десять років тому надрукував статтю у львівській та всеукраїнській пресі, в журналі "Універсум" - під назвою "Нема людей...". Цю назву я взяв у лапки і поставив після неї три крапки, бо не я її придумав. Назву я запозичив із записника державного діяча часів УНР Микити Шаповала. Він, будучи в уряді Української Народної республіки і проаналізувавши причини її падіння, у своєму щоденнику коротко та з відчаєм занотував лише два слова: "Нема людей"... Коли я це прочитую, то щораз більше розумію, що біда з людським чинником не тільки наскрізь пронизує нашу історію, а і нині дошкуляє неабияк. Звірення власної ходи з московським часом, провінційна меншовартість, ґанч кочубеївщини й зараз пронизують всі рівні влади, починаючи від президентів, урядів, ВР і закінчуючи так званою опозицією, де всі псевдолідери насамперед бачать себе залежними від Москви гетьманами, а не багату і сильну Україну, щасливий народ.

Я недаремно навів сентенцію діяча УНР. Крізь майже столітню призму цих двох гірких слів надзвичайно чітко вимальовуються причини сучасного стану України, наміри внутрішніх і зовнішніх недоброзичливців далі її ділити, регіоналізувати, російщити, а, відтак, знищити як таку. Через цю призму виразніше видно недолік усього нашого політикуму: видається, що у нас буцімто багато партій, а насправді - лише дві. Одна - та, члени якої хочуть, щоб Україна була українською, а друга - щоб залишалася російською. За словами "Нема людей" проглядається і рецепт подолання корупції: треба всього-на-всього знайти людей, які не заробляли б на владі. Саме від людської якості залежать спекуляції у ВР пригніченням російської мови, інспірації потребою "русского мира" в релігії, труднощі вибору векторів інтеграції України в політиці. Недаремне кажуть: справжніх людей треба шукати зі свічкою вдень. Нам це слід робити перманентно та повсюдно, в т.ч. і в уряді, і в опозиції, як ослабленій нації. Після багатовікового уярмлення, нищення національних еліт, питомої мови корінного народу, його духовно-культурних традицій Україна особливо бережно має плекати, виховувати і використовувати весь свій людський та інтелектуальний капітал, оскільки особливого іншого вибору немає.

«Ми - ослаблена нація»

Це, очевидно, має бути базовою точкою в опрацюванні стратегій поступу...

– Перепрошую, не тільки це. Дедалі більше я переконуюся, що нам треба відштовхуватися від висхідних, засадничих принципів, виходячи зі стану нашого народу - його національного репера. Що таке репер? На землі репер показує висоту даної точки над рівнем моря. Наш національний репер повинен показувати рівень нищення нації. Ми, за Джеймсом Мейсом, етно-лінгво-інтелектоцидна нація. Ми - ослаблена нація, в зміцненні потуги котрої ніхто не зацікавлений: ні Європа (про це, до речі, пишуть навіть європейські політаналітики), ні Росія. Ніхто не зважає на рівень нашої ослабленості, хоча посіпаки Петра І вирізали Батурин, Катерина II знищила українське лицарство - Запорізьку Січ, більшовики розтерзали УНР, поляки провели "пацифікацію", німці танками (і не лише) двічі глибоко, вздовж і впоперек, перерили українську землю. Проте, ніхто не хоче бачити, нікого не болить, що до нас упродовж трьохвікового поневолення застосовували тактику "зрізання елітних колосків".

Про що йдеться? Якось прочитав притчу: один диктатор вирішив сина відправити на науку до іншого правителя, аби той навчив його азів керування поневоленими народами. Минає час, а вихованець гуляє при дворі диктатора і про жодні принципи менеджменту з вуст вчителя не чує. Аж одного разу диктатор запрошує свого вихованця поїхати з ним верхи на конях. Виїхали вони в поле, де гойдалася великим ланом пшениця. Усі колоски рівні, але кілька височіють над іншими. Диктатор пальцем показав на них, зліз з коня і, зрізавши їх, мовчки розтер та кинув на суху дорогу. Не сказавши ані слова, повернув коня і поїхав до палацу. Ось і вся наука загарбника. В Україні не лише зрізали і топтали високі колоски, а нищили все на полі під корінь, аби воно не налилося національним свідомим колосом; голодом морили цілі села, завозили чужинців у опустілі хати, модернізували соціум. А нині їхні діти заявляють: "Мы здесь родились, это наша земля, надо модернизировать экономику, Конституцию, всю нашу страну". Вони правильно кажуть, але це не аргумент, бо зловмисно забувають, що їхні батьки, діди чи прадіди прибули сюди у військовому обозі. Ми, українці, єдиний народ, тому не могло бути мовно-культурного розриву між Львовом і Луганськом без зовнішнього колосального асиміляційно-колоніального тиску, який нині шовіністи, неореваншисти намагаються узаконити, вишукуючи проценти росіян, поляків як буцімто європейські правові підстави продовження такого тиску. Ні "західники", ні "східняки" в Україні один проти другого не воювали, на "чужих" і "своїх" нас завжди ділили імперії, аби ослабити. Проте, тут і там спільно боролися за волю України. І треба визнати: герої у нас спільні.

Ми - справді ослаблена нація, однак я тут відразу бачу опонентів, які звинувачують Вас, як колись казали, «в упаднических настроениях», а не в оспівуванні героїчних перемог.

– Критикувати - найлегше. Тут акцент не на стан безсилля, а на знання правди про реалії, в т.ч. героїчні, щоб стати сильним. За Гавелом, - мобілізувати і довести "силу безсилих". Коли післявоєнна знекровлена Європа прийняла "план Маршалла", коли японці говорять собі, що ми - бідна на мінеральні ресурси країна, то це не завадило першим і другим стати сильними, допомогло мобілізувати внутрішні ресурси. Краще правда, реальна оцінка і самооцінка, аніж самообман, бравурне підкидання шапок, особливо - передвиборне. Не можна виміряти сталий розвиток без конкретних точок його відліку. Не можна мати сталої внутрішньої і зовнішньої політики без її основи - національної ідеї стратегічного розвитку України, а відтак - доктрини її безпеки, захисту питомої української мови, культури, традицій, збереження екологічного середовища тощо. Ідея національного і духовного відродження - загальнодержавна, вона не може залежати від партійних прапорів, регіональних преференцій, амбіцій територіальних нуворишів, їхніх фінансів тощо.

Яке місце має зайняти Українська національна ідея в сьогоднішніх парламентських виборах?

– Беззаперечно і однозначно - центральне. Вона повинна активізувати свідомих людей голосувати за національно-патріотичну правицю. Сьогодні чи не всі, особливо ті, хто хоче бути обраним, стати елітою, а еліта з французької означає «вибрані» (тобто, це не ті, кого кличуть, а ті, котрих варто кликати, бо вони, як казав Донцов, «луччі» з нас, прийдуть до вашої господи і поцікавляться вашим життям), - говорять про національну Ідею. Але ніхто її не визначає. Упівці чітко її сформулювали: "Здобудеш Українську державу або загинеш в боротьбі за неї". Микола Хвильовий в Харкові також геніально намалював триптих цієї ідеї, наблизивши її до нашого часу, коли вже не треба вмирати, а слід задля ідеї продуктивно і чесно працювати: "Даєш інтелігенцію!", "Геть від Москви!", "Даєш Європу!".

Тому тих, кого кличемо і сподіваємося, що вони прийдуть, маємо насамперед спитати, як вони не тільки розуміють сучасні складові УНІ, стратегію розвитку Української держави, а і реалізовуватимуть? А не вибирати за критерієм, бо ВОНА "так файно ся вдягає", не за вдаваним патріотизмом, а за справжньою інтелігентністю, розумом та працьовитістю, тобто ознакам, притаманних Великим Українцям. Це мають бути люди, що втілюватимуть в життя загальнонаціональну ідею як лоцію приведення корабля нашої Державності в Європейську гавань. Нині УНІ має, на наш погляд, таку формулу: «Україна - соборна, українська, гідна людини і нації». З цим гаслом погодяться і підтримають усі лемки, яких, як український субетнос, знищила Польща, бойки, що ще живуть на материнській землі, і ті, що насильно радянською імперією були депортовані в Донеччину, і гуцули, що розсіяні по цілому світу, кримські татари, караїми, гагаузи. Хай нас не спокушають ті модерні мудрагелі, котрі епатажно віддають буцімто «не нашим» українські території задля збереження ексклюзивності «нашої» Галичини, особливостей її менталітету. Мені особисто, як сподіваюсь і Вам, потрібна не лише Галичина, а - Велика Україна. Саме так називала моя мама всю Україну! І коли нині біля Українського дому голодують за нашу рідну мову, то ми ригористично вимагаємо не ділити Україну, денаціоналізуючи далі українців. Буде українська мова - будуть бойківський, гуцульський, лемківський та інші її діалекти та мови національних меншин; будуть Українська Нація та її Державність. І не колісніченкам, і не ківаловам їх захищати. Власне, нема від кого, бо українці завжди були гостинною і толерантно нацією, на відміну від загарбників їхніх земель та нинішніх їх нащадків - неореваншистів.

Справді, це набагато важливіше та актуальніше, аніж провокаційні амбітні бажання мудрагелів-одинаків щодо, приміром, епатажних змін назв Львівського національного університету ім. Івана Франка та національної бібліотеки ім. Василя Стефаника, про що ми недавно дізналися з всеукраїнської преси.

Хіба це актуальна тема? Кому потрібні такі зміни, а відтак - рокіровки місцями споруджених пам'ятників Грушевському і Франкові, Стефанику та Щурату (ще не збудованому)? Або менторський присуд чи анафема Президентові В. Ющенку у відкритому листі Павличка. Подивіться: які ЗМІ цей лист активно розповсюджують, і стане зрозумілою його передвиборна візія і місія; ниточка тягнеться за межі України. Рівно ж - ні Павличка, ні нікого із письменницького цеху не цікавить: чому передачі з Олімпійських ігор, як і їх відкриття, ведуться російською; чому на "5-му телеканалі" журналіст Дорофеєв почергово з Чайкою та Цеголком широко реанімують русифікаційний радянський прийом "Тарапуньки і Штепселя", а випускник факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка С. Цеголко в інтерв'ю з Президентом В. Ющенком навдивовижу грубо "накинувся" на останнього. Це знову підтверджує актуальність проблеми - «Нема людей». Водночас визнаймо, що науково-теоретичні засади нашого державотворення, втілення в життя запозиченого в італійців концепту: ми здобули Україну, а тепер творімо українців, як і концептуальні пам'ятники героям боротьби за волю України, конче б здалися для правдивої історії, побудови справедливого сьогодення, належного майбуття України та його об'єктивної оцінки світом, збереження нашої іншості в духовно-культурній мозаїці людства.

Власне, що Ви скажете про прийняття ВР нової мовної політики? Бо українська мова є чи не найбільшим ідентифікатором нашої «іншості».

– «Боротьба» в історії прийняття того буцімто закону, адже його «протиснули» всупереч всім демократичним нормам - вигідна всім. Шкода тільки, що наша нещасна українська, віками гнана з рідної землі, мова знову стала заручницею у шовіністично-загарбницькій «язиковій» битві. Вона вигідна проурядовій ПР, яка буцімто виконує передвиборні зобов'язання; опозиції, що нібито бореться проти прийняття закону, але ніде не встигає, і навіть Литвину для його мажоритарних планів. Адже його так звана народна партія після зради у ВР народові в час переходу під прапори всевладної коаліції, «само спалилася» і нині не є прохідною. Але сам Литвин теж боровся, підписати закон його примусили, у нього не було, мовляв, виходу. Якщо, після відвідин інтелектуалами і моральними авторитетами Президента України в Криму, він його не підпише, то утвердить себе справжнім гарантом єдності єдиного українського народу (інтерв'ю відбулося ще до зустрічі Віктора Януковича з представниками української інтелігенції. - Б.З.). Отже, «боротьбу всіх» перед виборами, якщо її не було б, то треба обов'язково придумати.

Степане Йосиповичу, розпочалася передвиборча кампанія. За кого, якщо це не таємниця, будете голосувати?

– Кампанія вже давно розпочалася, задовго до оголошення її офіційної дати. Власне, так і живемо: від виборів до виборів, обранці тільки на них і працюють, і з цього не бідно живуть. Однак, достойників цього нібито демократичного процесу, (оскільки людство поки що кращого не придумало) - не видно. Я не знаю, ще не визначився. Проте, точно знаю: я і моя сім'я на вибори підемо, але голосувати за злодіїв, брехунів, осіб, що роками протирають штани у ВР, піарщиків нас ніхто і ніщо не змусить.