Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Вибране. Про Михайла Гориня

опубліковано 18 черв. 2014 р., 12:09 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 черв. 2014 р., 05:34 ]

 

Не пора, не пора, не пора

Москалеві й ляхові служить,

Довершилась України кривда стара

Нам пора для України жить!

І. Франко.

 

Михайло ГОРИНЬ

політик, громадянин,

аналітик, реаліст,

творець і борець за відродження України,

за її духовну неповторну велич і могутність.

 

 

Про автора

 

 

Його життя не знало спокою. Вісімдесять років накувала зозуля, а він обтяжений організаційною роботою, не викраяв часу, щоби опрацювати кілька десятків записників і передати нащадкам життєвий досвід свого покоління, яке не мирилося з окупаційним тоталітарним режимом, сваволею компартійної номенклатури, її антиукраїнською політикою.

 

Як народний депутат він чимало потрудився у період відновлення незалежності.

 

З нагоди Дня Соборності відомий державотворець пошанований орденом Свободи, а ще раніше отримав різні нагороди України і Польщі.

 

Немає сумніву, що лише з чієїсь необачності чи примхи Михайло Горинь офіційно не титулований званням Героя України. В цьому переконує книга упорядкована Василем Овсієнком.

Олег ГРИНІВ.

 

Він належав до того покоління, що разом зі

старшим прийшло зухвало в історію і відчинило

само собі й своїй клясі двері грудьми, офірувавши

за те свою молодість, зелену і буйну.

І. Багряний, «Сад Гетсиманський».

 

У центрі древнього Княжого Села (нині Кнісело), як і сотні літ тому, потужним фонтаном вибухає цілюще підземне джерело. Воно ніколи не міліє і не замерзає, – як ніколи не міліла і не висихала енергія добрих працьовитих кнісельчан, що силою свого духа живили цілі покоління борців за волю України.

 

Неподалік від життєдайного джерела стоїть чепурна, як на той час добротна хата родини Горинів, яку батько після війни змушений був продати, бо не хотів вступати в колгосп, і подався на заробітки в Ходорів. У 20-30-і роки вона була своєрідною «Франковою кузнею», де довгими зимовими вечорами збиралися селяни, щоб послухати мудрих порад Миколи Гориня, одного з найактивніших членів ОУН.

 

У цій хаті 17 червня 1930 року народився Михайло Горинь, відомий у світі правозахисник-дисидент, широко знаний сьогодні політичний та громадський діяч України, чиє ім'я воістину є окрасою, національно-визвольного руху 60-90-х років. Своїм рідним селом пан Михайло дуже гордиться: «Чуєте князівську назву? Воно завше, – твердить Горинь, – берегло в собі здоровий дух патріотизму».

 

На цьому подвір'ї 9-річним хлопчиною стояв він із сокирою в руках біля воріт, повний люті і ненависті до польських властей, що засудили на кару смерті його батька, і був готовий убити жандарма, щоб помститися за татка. «Я безмежно щасливий, що мав такого батька», – не раз говоритиме друзям.

 

На відміну від багатьох побратимів шестидесятників, які легко звільнилися від ідеологічних нашарувань радянського виховання, Михайло Горинь пішов на війну з більшовизмом прямо з батьківської хати, де ніколи не було жодних ілюзій стосовно радянської системи. Оунівське гасло «Здобудеш Україну, або загинеш за неї» стало метою і змістом його життя. Глибоко задумувався хіба що над формами і методами боротьби, про що пізніше полемізуватиме з Л. Лук'ягненком та З. Красівським, але уже в камері Володимирівської тюрми. «Нашому народові прищепили поняття, що боротися за Україну треба в лісі, в підпіллі, з-під мосту та з-за куща відповідно обрізом, у брудному кожусі та з неголеною бородою. Ні, шановні, – твердо переконуватиме своїх співкамерників, – за Україну можна боротися в білих пальчатках з накрохмаленим комірцем у блискучих салонах і не обрізом, а словом, пером – тобто розумом».

 

Михайло Горинь категорично заперечує можливість силових методів боротьби проти більшовицького режиму.

 

Тюремні дискусії М. Гориня, А. Лук'яненка і З. Красівського про стратегію боротьби за незалежність розкривають в усій повноті масштабність та глибину філософсько-політичних суджень М. Гориня як політика-державника, котрий фактично передбачив розвиток національно-визвольної боротьби кінця 80-х – початку 90-х років.

 

Особливе значення у політичній біографії М. Гориня посідає Львів. Після закінчення у 1949 р. Новострілищанської середньої школи на «відмінно» він вступає на філологічний факультет (відділ логіки та психології) Львівського державного університету ім. І. Франка. Перебуваючи у Львові у ролі студента, Михайло Горинь підтримує зв'язки з оунівським підпіллям, розповсюджує антирадянські листівки, друкує власні статті про національну політику. Здібному талановитому студентові пророкують великий шлях у науку. Його статті друкуються на сторінках відомих загальнодержавних журналів, газет. Проте Михайло Горинь обирає політичну боротьбу за звільнення свого народу від московського більшовизму. Активізації цієї боротьби у певній мірі посприяла «хрущовська відлига».

 

Навесні 1962 року до Львова – епіцентру національно-визвольної боротьби приїжджають І. Драч, І. Дзюба, М. Вінграновський, І. Світличний. У Львові започатковується самвидав. З друку виходять заборонені поезії В. Симоненка, Л. Костенко, І. Драча. Поряд з І. Дзюбою та І. Світличним «М. Горинь, – як свідчить І. Гель, – стає не тільки видимою частиною культорологічного айсберга, а й його підводною частиною. «Уважав я, що ми стаємо на народницьку дорогу», – згадував Михайло Миколайович... – У котрійсь книжці прочитав, що було понад 500 процесів над народниками. Їх організації існували не довше 2-3 років. Я підрахував: 61+3=64 і подумав: ага, у 1964 році будуть нас брати, мабуть, КГБ не є іншою установою, ніж було третє управління царя Олександра». Він майже не помилився. 26 серпня 1965 року Михайла Гориня заарештували. Невдовзі у слідчих ізоляторах опинилися Богдан Горинь, Іван Гель, Мирослава Зваричевська, Михайло Косів, Теодозій Старак, Ганна Садов ська, Степан Батурин. Під тиском КДБ дехто із вищезгаданих осіб виступатиме у ролі свідків, даючи «необхідні» свідчення на суді.

 

13 квітня 1966 року в будинку Львівського обласного суду розпочався судовий процес над Михайлом і Богданом Горинями, Михайлом Осадчим та Мирославою Зваричевською. Підтримати своїх побратимів приїхали з Києва І. Драч, Л Костенко, Микола Вінграновський, Вячеслав Чорновіл та Іван Дзюба Вперше Львів побачив біля судової установи пікет. А 18 квітня 1966 року Михайло Горинь одержав за рішенням обласного суду 6 років таборів суворого режиму. Перед «одним із найкращих на Україні спеціалістів з виробничої психології» простелилася невідома далека дорога в мордовські табори.

 

У тюрмі Михайло Горинь знайомиться з Михайлом Сорокою – незаперечним моральним авторитетом, ідеологом українських табірних груп, про якого єврейський політв'язень Анатолій Радигін напише у своїй книзі «Життя в мордовських таборах зблизька» як про людину-легенду, яка 35 років провела у сталінсько-брежнєвських таборах: «Я вірю, що настануть часи, коли при його імені будуть вставати з місць і стояти мовчки й урочисто, як встають американці при імені Вашингтона, мадяри при імені Кошута, євреї при імені Герцеля».

 

16 червня 1971 року, за рік до звільнення, на руках у Гориня помирає М. Сорока, цей безстрашний, незламний лицар національно-визвольних змагань 20-го століття, про якого Михайло Миколайович завжди говорить з якоюсь особливою пристрастю, гарячою любов'ю і великою повагою.

 

Повернення М. Гориня на свободу в 1972 році було відзначено черговими арештами творчої інтелігенції у Львові. За тюремними ґратами опинились і його земляки-ходорівчани – Ігор та Ірина Калинці. Генеральний погром 1972-73 рр. відчутно послабив Рух опору в Україні. Хвиля політичних розправ докотилась до самого Києва До когорти українських буржуазних націоналістів зачисляють навіть тодішнього першого секретаря центрального комітету комуністичної партії України Петра Шелеста. Його книжку «Україна наша радянська» вилучають з бібліотек. З книжкових полиць непомітно щезає роман О. Гончара «Собор». Під тяжким ідеологічним пресом опиняється творчість І. Драча, А. Костенко, М. Вінграновського, Р. Іваничука, Б. Стельмаха і багатьох інших. На зміну хрущовській відлизі приходить сувора, похмура доба брежнєвсько-щербицького великодержавного шовінізму. Як міг почувати себе в таких умовах колишній політичний в'язень, здогадатись нетяжко. М. Гориню відмовляють у працевлаштуванні за фахом у Львові. Не прописують його і в Яворівському районі, де мешкали тоді батьки дружини Ольги. І тільки завдяки поміркованій, співчутливій і відважній позиції партійного керівництва Жидачівського району Михайла, як і Богдана Гориня, прописують згодом у м. Ходорові за місцем проживання батьків. Про цю неординарну біографічну сторінку брати Горині згадують дуже часто із великою приємністю.

 

Однак, як би потужно не працювала тоді репресивна партійно-кадебістська машина, вона вже була не в силі зупинити рух поневолених народів до свободи, тим більше, що Радянський Союз поставив свій підпис під відомим Гельсінським актом 1975 року про додержання прав і свобод людини.

 

У 1976 році Михайло Горинь знайомиться у Львові з членами Гельсінської групи О. Гінзбургом та В. Турчином, а дещо пізніше зустрічається на дачі у письменниці Ірини Вільде з головою московської Гельсінської групи професором Ю. Орловим. В колі української інтелігенції народжується думка про створення незалежної Української гельсінської групи. М. Горинь дає згоду допомагати в цій справі, але відмовився від вступу, оскільки вважав що це знову призведе до масових арештів політично активної української інтелігенції: «Ми повинні прогнозувати досягнення нашої мети хоча б у найближче чверть століття, – аргументував Михайло Миколайович. – На мою думку, Україна стане незалежною на початку 21 століття. Ми маємо розподілити свої сили так, аби вогонь боротьби не погас на цьому довгому шляху. То ж чи варто кидати весь наш легіон у першу битву».

 

Передбачення Гориня знову справдилися. На початку 1977 р. КДБ заарештувало голову УГГ М. Руденка та членів групи О. Тихого, М. Матусевича, а в кінці цього ж року і Левка Лук'яненка. Арешти продовжувалися і в 1979 році. Заарештовано В. Овсієнка, Ю. Литвина. Покінчив самогубством член УГГ історик М. Мельник. У розмові з Оксаною Мешко М. Горинь сказав: «Настала тепер моя черга». Він продовжував випуск «Бюлетня» Гельсінської групи аж до листопада 1981 року, а 3 грудня Михайла Гориня арештували вдруге. Підставою для арешту послужила підкинута КДБ стаття «Соціальні дослідження русифікації на Україні». На суді 25 червня 1982року М. Горинь відмовився визнати себе винним. «Михайло був схожий на живий труп», – згадує сьогодні цю сумну подію мати Стефанія Горинь. - А потім підійшов до мене слідчий і заявив, що коли б син не займався тією українізацією, то був би міністром на високому становищі».

 

Львівський обласний суд був надто немилосердним до проявів українського націоналізму. Михайлові присудили 10 років ув'язнення в таборах суворого режиму та 5 років заслання з визнанням особливо небезпечним державним злочинцем, рецидивістом. На в'язня сумління чекала новозбудована зона особливо суворого режиму у с. Кучино на Уралі. Михайло Горинь змирився з думкою, що смерть у Кучино буде останньою послугою Україні. Тільки за останні, чотири роки (1981-85 рр.) пішло з життя 8 кучинських в'язнів. Серед них Олексій Тихий і Василь Стус. Пригадую, як при одній зустрічі з батьками Михайла, а приїжджали вони в Кнісело часто (був то, здається, 1983рік), хтось з моїх земляків запитав «Як там Михайло?» Батько Микола зміряв його з ніг до голови і відповів: «Отак, Василю, якби зняти з тебе оцю блюзу, а ти не дуже широкий в плечах, то таких би два Михайли у ню влізли».

 

У грудні 1986 року, як згадує сам Михайло Горинь, розпочалось «п'ятимісячне львівське інтермеццо». 17 грудня його етапували з тюрми у слідчий ізолятор Львівського УКДБ на «перевиховання». Від тяжко хворого політв'язня працівники республіканського КДБ домагалися написання заяви про помилування і часткового визнання своїх помилок. Привезли з Ходорова навіть маму, щоб умовила сина покаятися, але пані Стефа з властивою їй відвертістю в присутності працівників КДБ відповіла: «Не смій, Михайле!». Батьки дуже гордились своїми синами і не дорікали долі за їх тернистий життєвий шлях, бо доля родини Горинів – це безперервна боротьба за Україну, її волю і свою державу. Михайла Гориня знову відправляють у тюрму, сподіваючись, очевидно, на те, що чергового етапування на Урал він уже фізично не витримає. Але усе-таки витримав. Тюремним властям нічого більше не залишалося, як під виглядом нового етапу вивезти Гориня за кучинську зону і там вручити йому ганебну довідку про звільнення «Освобожден по предписанию об исполнении Указа Президиума Верховного Совета СССР о помиловании от 22.06.87 г

 

Він домагається реабілітації і відмовляється їхати додому. І тільки різке загострення хвороби змусило М. Гориня залишити Урал. Повернувшись з тюрми тяжко хворим, Михайло Горинь, не задумуючись про можливі трагічні наслідки, знову повертається до активного громадського життя. Друзі радять йому відпочити і передати розпочату справу молодшим. На сей раз умовляє уже і мати, на що син категорично відмовив: «Мамо, коли ти хочеш, щоб я не кривив душею перед тобою і щоб я завше говорив тобі правду, про це мені не згадуй. Для мене є щось дорожче, як родина...»

 

У другій половині 1987 року пан Михайло бере уже активну участь у виданні 7 числа «Українського вісника». «Яка різниця, де помирати», – жартуючи, відповідав він на запитання про своє здоров'я.

 

У кінці 80-х років радянська імперія давала уже серйозні тріщини, крізь які було виразно видно її невідворотну кончину. Перед українським національно-визвольним рухом у всій своїй історичній відповідальності постало питання тактики і стратегії боротьби за незалежність у нових суспільно-політичних умовах. Михайло Горинь відстоює еволюційний, парламентський шлях боротьби і, чи не єдиний з тодішніх членів УГС, стає найбільш яскравим генератором консолідуючих ідей тогочасного українського суспільства.

 

В кінці 1989 року він висуває ідею проведення 22 січня у день Соборності України живого ланцюга від Львова до Києва і очолює комітет по його проведенню. 4 березня 1990-го львів'яни обирають голову Секретаріату НРУ народним депутатом України по 260-му виборчому окрузі, віддавши за нього 70,7% голосів. А в жовтні цього ж року Михайло Горинь в ранзі народного депутата України відвідує США, де зустрічається з високопоставленими урядовцями країни, зокрема з міністром оборони. Михайло Миколайович справляє велике враження на близьке оточення Президента Америки Буша. Його воліють бачити президентом України.

 

Так, такі яскраві, могутні особистості, як М. Горинь, могли б бути і президентами, і міністрами, і видатними вченими, і академіками; і ними гордилася б кожна цивілізована нація, але, на превеликий жаль, пострадянська доба по-своєму зводить прорахунки з тими, хто в часи більшовицької неволі двигав на собі важкого хреста Свободи. Та попри все М. Горинь завсігди великий оптиміст, людина з добрим серцем і щирою душею, що навстіж відкриті для Правди, Справедливості й України.

 

Автор зупинився лише на декількох біографічних моментах цієї мудрої, мужньої і жертовної людини, сподіваючись на те, що і в такий спосіб в якійсь мірі послужу своїм землякам, даючи їм можливість бодай на мить задуматися над тим, як нелегко дісталась нам незалежність і яких лицарів народив наш народ.

Степан РЕВУЦЬКИЙ