Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Василь Шпіцер. Погляд через роки. (Автор: Залізняк Богдан)

опубліковано 24 лип. 2015 р., 08:36 Степан Гринчишин   [ оновлено 21 серп. 2015 р., 10:12 ]

 

Міський голова Львова (1990 – 1994) Василь Шпіцер: "Маю право бути задоволеним своєю роботою"

 

Що таке життя? Це, передусім – зустрічі. Ішов інтелігентним Львовом. Зустрів інтелігентного Василя Шпіцера, який від квітня 1990 року до липня 1994 року працював міським головою Львова. Василь Іванович подарував мені свою книжку спогадів "Рікою пам'яті" (Василь Шпіцер. Рікою пам'яті, – Львів – Тиса, 2014. – 352 с.), яка, на думку автора вступної статті – заслуженого журналіста України Олександра Масляника, "викликає неабиякий інтерес". Тут усе зрозуміло: дарують книжку – ти ж маєш про неї відгукнутися. Я вирішив піти нетрафаретним шляхом: нехай автор сам про неї розповість – словом, створить саморецензію – з допомогою моїх запитань, сформульованих на базі прочитаного мною тексту.

 

Отож, запитання – відповіді. Думаю, читачеві буде цікаво почути від колишнього міського голови Львова – і про роботу, і про життя. Сподобається – можливо, захоче сам пройти "Рікою пам'яті" Василя Шпіцера.

 

Розмовляємо.

 

"І НАЙКРАЩИМ ОБ'ЄКТОМ ТУТ ВИЯВИВСЯ ШПІЦЕР"

- Чому РУХ не підтримував міського голову?

- Причин було багато і котра з них найголовніша, я сказати не можу. На мою думку, основними мотивами можна назвати такі:

 

1. Український народ завжди ненавидів владу, оскільки сотні літ вона була чужинецькою і несправедливою. Як тільки я став представником влади, то цей негатив усвідомлено чи ні, деякі львів'яни відразу перенесли на мене.

 

2. Кожен українець знає собі ціну і в душі має себе за гетьмана. Тому не вважає за потрібне зважати на свого очільника, а тим паче – виконувати його вказівки (згадаймо, що запорожці обирали нового отамана щороку, та ще й посипали йому голову попелом, щоб не мав себе за велике цабе). Д. Донцов з цього приводу писав: «...Доки Запорізькою Січчю керували князі, вишневецькі, ружинські, кульчицькі, доти це був лицарський орден... відколи козаки стали самі собі обирати кошових отаманів, різних тетерь, відтоді Січ перетворилася в збіговисько гультяїв і чужих свинопасів…».

 

3. Ми перемогли, комуністи відступили в тінь і не чинили явного спротиву. А РУХ уже привик воювати. І найкращим об’єктом тут виявився Шпіцер: дисидентів, які керували областю, рухати не випадало, маловідомі люди нікому не цікаві, а у місті існувало мільйон проблем, які можна було списувати на міського голову.

 

4. Скритна діяльність (нашіптування, оббріхування, дезінформація) сексотів і комуністів, які, до речі, заявили, що через сто днів демократична влада впаде. І тут бити міського голову, щоб він замість міських проблем боровся проти супротивників, було найефективніше. Адже брак товарів, води, тепла, погані дороги – все це відразу збуджувало мешканців міста.

 

5. Багато прихильників Богдана Котика не могли простити мені перемоги у виборах голови ради і голови виконкому в грудні 1990 року і замість допомагати в роботі, почали мстити. Серед них було багато рухівців. Зараз про це забули, але на першій же сесії Міської ради було прийнято ухвалу, що міський голова не має права входити до жодної партії чи політичної організації. Отож я залишився позапартійним, а РУХ зайнявся любимою справою – перейшов в опозицію (потім це повторилося на державному рівні – замість допомагати Л. Кравчуку, РУХ перейшов у «конструктивну опозицію»).

 

6. Великі проблеми були з районним начальством, яке тоді фактично не підпорядковувалося міській владі, і кожен районний голова чинив так, як йому було до вподоби. Якщо раніше діяла партійна дисципліна, то зараз вони залежали тільки від районних депутатів, які їх беззастережно підтримували. А коли я почав вимагати від районних голів нормально працювати, то отримав додаткових супротивників.

 

7. Життя скоро показало, що Районні ради є абсолютно зайвими, непотрібними і я розпочав підготовку до їхньої ліквідації. Внаслідок цього отримав ще 500, м’яко висловлюючись, опонентів – депутатів Районних рад, які втрачали певні можливості і котрі також, як правило, були рухівцями.

 

8. Багато видатних діячів, серед них – депутати Верховної Ради, які були рухівцями, почали звертатися, щоб міська влада, порушуючи чинне законодавство, надавала їм певні послуги. Як правило – це покращення житлових умов. Хто вимагав приєднати квартиру, що звільнилася поруч, до квартири його дочки. Інший хотів свою двокімнатну «хрущовку» обміняти на особнячок. Ще один, який з дружиною і сином проживав у двокімнатній квартирі площею 85 квадратних метрів, просив поміняти її на дві, бо він, бачте, не має умов займатися наукою (дотепер займався наукою навіть дуже успішно, а як став депутатом, то вже стало замало). Ще один лідер РУХу вимагав повернути йому особнячок у Винниках, у якому зараз проживало три сім’ї (коли я запропонував, що, незважаючи на порушення закону, Міська рада виконає це, але нехай тільки він віддасть місту шикарну квартиру, якою володіє у Львові, то він не захотів цього зробити).

 

9. Нарешті, бездарні, безпорадні працівники різних радянських інституцій, які раніше працювали здебільшого язиком, знайшли себе в Русі і зуміли прошмигнути до Ратуші. Вони також дуже активно хотіли мене поміняти, бо я вимагав таки працювати, а не лише мітингувати і галасувати.

 

- "Ось і вилив я на папір усе, що залягло на серці, облегшив душу від спогадів" (с. 329). Як Ви прийшли все ж таки до потреби "вилити" на папір "усе, що залягло"? Якими аргументами себе переконували?

- Майже двадцять років я не писав про свою працю на посаді міського голови Львова. Але чим далі ми відходимо від тих історичних часів, тим частіше (свідомо, чи ні) появляються спотворені або й неправдиві факти. Наприклад, один дуже достойний борець за незалежну Україну, політв’язень більшовицьких тюрем якось сказав по телебаченню, що з пам’ятниками комуністичним ідолам у всіх містах треба було вчинити так, як поступив Славко Чорновіл у Львові. Безперечно, В’ячеслав Максимович зробив для України так багато, як мало хто з його соратників. Але правда є правда: до демонтажу пам’ятників у Львові голова Облради не мав ніякого стосунку, бо за тодішніми законами вони перебували на балансі Міської ради, і лише вона мала право на їхній демонтаж чи встановлення. Трапляються й інші перекручення, тому бачу свою місію на підставі документів та власних спогадів максимально правдиво описати події, що мали місце у Львові в буремних 90-х роках минулого століття.

 

Разом з тим вирішив описати своє життя у Радянському Союзі з самого дитинства, бо воно було характерним для хлопця-галичанина і це може бути цікавим та навіть корисним для молодих читачів, що виросли вже в незалежній Україні.

 

Вважаю, що опис моєї громадсько-політичної діяльності також вартий уваги майбутніх читачів цієї книжки.

 

- Чи Львів – комфортне місто для людей? Як Ви вважаєте?

- Безумовно. Понад те, що Львів є справді європейським містом з чудовою архітектурою, тут панує особливий, високоінтелігентний стиль життя, тут живуть люди щонайвищих моральних засад, інтелектуали, правдолюби, свідомі патріоти. Так було завжди. І навіть зараз, коли різнорідна потолоч дістала змогу за гроші ставати академіками, орденоносцями, заслуженими й народними та недоторканцями, у Львові таки панує висока духовна аура, і львів'яни знають істинну ціну кожного його мешканця.

 

- Все більше політичних (і не тільки) експертів стверджують: люди розчаровані у політиках. Чому?

- І люди, і політики є вихідцями із рабсько-комуністичного минулого, де діяв принцип "Нє вкрадьош, нє прожівйош". Більшість політиків чверть століття тим тільки й займалися. Навіть наші депутати-демократи жодного разу не запротестували, коли наділяли себе найвишуканішими пільгами. Прості люди по-совковому теж чекають благ від держави і обирають депутатами всякий непотріб, який щось там гучно обіцяє. Треба зрозуміти, що ніхто нічого не дасть. Необхідно примусити політиків змінити законодавство так, щоб держава не допомагала, але й не заважала людині заробляти собі на гідне життя. Зараз цей процес розпочато, і я вірю, що наша молодь побудує чудову державу, у якій про політиків говорити не буде потреби та й ніхто не захоче.

 

"ЩОДО МОГО ВКЛАДУ, ТО ВІН ОПИСАНИЙ У КНИЗІ…"

- Чи Вам колись снилася стодола, яку сільська голота зруйнувала в часи Вашого дитинства? Батькова стодола.

- Батьківський дім, який збудований з решток тієї стодоли, мені сниться доволі часто. Сниться обійстя, город, грядки, насаджений батьком сад з рясно обвішаними крупними плодами яблунями, грушами, сливами. Буває, бачу уві сні завжди спокійного батька, турботливу маму, добру бабусю, а також сусідів. Сон нерідко повертає мене в дитинство і додає наснаги та любові до життя.

 

- Чи Вас влаштовує діяльність сучасного Кабінету міністрів України?

- Вважаю, що саме оцей Кабмін почав проводити необхідні реформи, які, звичайно, є болючими. І йому повинні б допомагати в роботі і Верховна Рада, і Президент, і кожен з нас. На жаль, не всі депутати дотримуються цього правила, а вишукують найменшої нагоди для критики, щоб здобути зайвий бал до рейтингу (забули, що за їхнього правління газ коштував 450 доларів, і країна падала у московську прірву). Ми вже через це проходили у 1990-х, коли шахтареві, який вийшов на майдан і почав стукати каскою, встановили зарплатню у десять разів вищу, аніж учителеві. Якщо запрацює закон про реструктизацію кредитів, то повторяться ті ж 90-і роки, і скоро ми всі станемо гривневими мільйонерами, а хто матиме доступ до кредитів, той стане доларовим мільярдером.

 

- Один з підрозділів Вашої книги називається: "Як ми будували Україну". Як би Ви коротко охарактеризували це своє будівництво – для читачів інтерв'ю?

- У цьому підрозділі "ми" використано у значенні національно-демократичні сили. Бо, справді, було багато галасу, але й були великі втрати та невикористані можливості. З сумом я подаю у книжці декілька прикладів такого "будівництва". Наприклад, ще 6 липня 1990 року виконавчий комітет Обласної ради ухвалив рішення № 209 про спорудження пам’ятника Митрополитові Андрею Шептицькому. З того дня минуло вже 25 років, а пам’ятника немає… І це попри те, що перша каденція обласного керівництва складалася з найпалкіших патріотів і націоналістів, які були заступниками голови Обласної ради, головою облвиконкому і його заступниками. Пізніше один з них став головою Обласної ради, а інший – представником Президента у Львівській області. Дехто з тодішніх обласних можновладців навіть відбув тюремне покарання за намагання відродити УГКЦ. Тож у чому річ? Небажання і невміння братися за конкретну роботу чи вплив когось, хто дотепер не дозволяє визнати Андрея Шептицького Праведником світу? На жаль, таких прикладів можна навести немало.

 

Щодо мого вкладу, то він описаний у книзі, тому не буду повторюватися. Вважаю, що за каденції Міської ради першого демократичного скликання було зроблено немало доброго.

 

- Ви – відверта людина?

- Так, я завжди говорю тільки правду, бо шкода мозкових клітин, щоб запам'ятовувати сказану неправду, яка колись може "вилізти". Краще запам'ятовувати більш потрібні речі. Моя самосвідомість, мої погляди, діяльність, виховання, освіта не потребують, щоб я був невідвертим. Чи шкодило це мені? Загалом – ні, бо я завжди говорив те, що думаю, і навіть якщо це комусь не подобалось, воно все одно в мені існує, я є саме такий і не вважаю за необхідне показувати себе іншим.

 

- "Шкода, але Бог не дав нам українського Мойсея" (с. 152). Чому? Ваше припущення.

- Мабуть, справа тут не в Мойсеєві, а в народі. Бо коли Мойсей закликав юдеїв вийти з єгипетського рабства і податися до Землі обітованої, то вони всі пішли за ним у пустиню, довго терпіли негаразди і таки добилися свого. А коли Іван Мазепа спробував вивести українців з російського рабства, то значна частина українських козаків кинулася на службу до московського "фараона", і спроба була загублена. Ми мали великі сподівання на Ющенка, але не встиг він ще проспатися після перемоги на виборах, а вже частина його нібито однодумців почала плести проти нього інтриги. Український народ, на відміну від юдеїв, не пішов за ним, а обрав собі президентом безпородного злодія-рецидивіста, котрий так і не зрозумів, що означає бути керівником держави. Не встигли ще Порошенко з Яценюком ступити кілька кроків, а вже пікетування, терористичні акти, стрілянина в Мукачевому – все на догоду нинішньому московському "фараончику".

 

- Чому "російський інтелігент закінчується там, де починається розмова про Україну"?

- Помісь не найкращих русинів, які не змогли підшукати собі гідного місця на батьківщині-Русі і подалися у північно-східні нетрі країни Моксель, з тамтешніми угро-фіно-монгольськими племенами дала жахливий результат – виплодився захланний, ненаситний, войовничий, брехливий покруч, що пізніше почав називати себе російською нацією. Російські інтелігенти чомусь відкинули своє азійське походження, а вкрали нашу історію і переконують світ та самих себе, що належать до слов’ян і є спадкоємцями Київської Русі. Проте вони не можуть почувати себе повноцінною нацією, допоки існує Україна і найголовніший виразник нашого народу – українська мова. Їхні аргументи щодо древньоруського походження і тисячолітньої історії Росії розсипаються на дрібний пил навіть при поверховому дослідженні більш-менш незаангажованими ученими. Тому вже майже чотириста років отой гібрид (недаром москалята придумали й гібридну війну), що претендує не лише на слов'янсько-руське походження, але й на роллю Третього Риму, робить все для того, щоб погубити українську націю.

 

- Що б Ви відповіли рабину з Ізраїлю Аврааму Шмулевичу, який на телеканалі "112" заявив, що для того, щоб змусити Захід пригадати про Будапештський меморандум, Україні слід блокувати або підірвати газопровід, що йде до Європи, і заявити про початок відновлення національного ракетно-ядерного потенціалу?

- Я вважаю, що Європа дуже допомагає Україні у війні з Росією і чинити так з газопроводом було б не тільки нерозумно, але й неморально. Щодо відновлення ядерного потенціалу, то Іран, який має колосальні природні ресурси і досить міцно стоїть економічно, не зміг цього зробити в умовах спротиву Заходу. От якби Україна взялася за цю справу спільно з Ізраїлем, тоді можна було б сподіватися на успіх.

 

- У Львові горять тролейбуси: 9 квітня – № 13; 1 липня – № 2. Дехто з активістів пише: в цьому "є опосередкована вина міського голови, який не приділяє уваги електротранспорту". А Ви приділяли увагу, будучи міським головою? Хто взагалі має найбільше стежити за станом транспорту?

- Ніхто не застрахований від катастроф, у тому числі – й від пожеж. Он, у Росії і літаки падають, і казарми обвалюються, і ліси горять, та ніхто не звинувачує лише Путіна. Звичайно, транспортні проблеми для міського голови стоять на одному з перших місць. Я свого часу, коли не було грошей на закупівлю чеських тролейбусів, домовився з автобусним заводом, і він почав випускати для міста львівські тролейбуси. Була домовленість з Луганськом, що їхній локомотивний завод випускатиме для Львова трамваї. До речі, чомусь не називають нинішнього міського голову "винуватцем" появи у місті нових, ну, просто шикарних, трамваїв. А найбільше стежить за станом транспорту муніципальне Управління транспорту і зв'язку, то ж з нього й треба питати.

 

- Ви, відповідно до рейтингу, поданого у своїй книзі, посіли перше місце серед мерів Львова. Чи не тому, що послухали Ігоря Юхновського, який на Заньківчанському вечорі передбачив: "Якщо Шпіцер позамітає місто, то він буде добрий мер"?

- Я подав у книжці не свою рейтингову оцінку мерів, а проведену фахівцями із "МеdiaStar Топ-100" у 2011 році. Щодо передбачення Ігоря Юхновського: воно свідчить лише про те, що, коли я став  міським головою, то одержав у спадок настільки засмічений, бруднющий Львів, що навіть далекий від практичної господарки учений-академік розумів, яка важка ноша мене очікує. Вже через рік місто було очищене, освітлене, забезпечене теплом, і начальник Управління комунального господарства Василь Жовква перед Новим роком доповів: "Василю Івановичу, місто сяє, як Токіо!".

 

"У СВОЄМУ ЖИТТІ Я СПІЗНАВ ДУЖЕ БАГАТО…"

- Чому на президентських виборах 1991 року націонал-демократичний табір не зміг (не зумів) об'єднатися?

- Мабуть, причина тут в ментальності українців, про яких говорять: "Де два українці там три гетьмани". Ми нарікаємо, що владу в Україні захопили кримінальні авторитети, українофоби та проросійськи налаштовані політики. Тут є й наші "доробки". Бо якщо комуністи й регіонали міцно тримаються вкупі і мають залізну партійну дисципліну, що багатьом виборцям навіть подобається, то наші демократи зробили все для того, щоб дезорієнтувати виборців і розсіяти їхні голоси. Вперше це сталося якраз на президентських виборах 1991 року, на яких націонал-демократичний табір не зміг об’єднатися і окрім В’ячеслава Чорновола (набрав 23,3 % голосів) балотувалися Левко Лук’яненко (4,5 %) та Ігор Юхновський (1,7 %). Не дивно, що виграв Леонід Кравчук, бо багато виборців вважали: якщо демократи не змогли знайти спільну мову поміж собою, то тим паче не зможуть вони керувати великою державою.

 

А далі українські патріоти розсіялися між сотнею різних патріотичних партій і продовжують створювати все нові й нові партії. На жаль, така наша доля: на кожного Мазепу був свій Кочубей чи Гордієнко (на Грушевського – Скоропадський, на Скоропадського – Петлюра, на Петлюру – Махно, на Бандеру – Мельник, на Шептицького – Костельник, на Шелеста – Щербицький, на Ющенка – Тимошенко, на Патріарха Філарета – митрополит Володимир).

 

- Ви маєте лад в душі?

- Цікаве запитання… Вважаю, що так. Живу у моральних рамках, закладених батьківським вихованням та християнською мораллю. Як правило я переймався різними важливими й необхідними справами, а в свою душу глибоко не поринав. Бо коли хочеш пізнати більше про себе, про світ, про Бога, то виникає стільки запитань, що розумієш відсутність перспективи на отримання вичерпної відповіді. Зрештою, навіть видатні філософи світового масштабу за тисячі літ недалеко пройшли цим шляхом.

 

Я уважно й неодноразово прочитав Святе Письмо, і навіть у Біблії – книзі мудрості – зустрінеш багато неоднозначних постулатів. Наприклад, в одному місці написано, що прощати братові треба "до семидесяти разів по сім", а в іншому – коли брат, що згрішив, не послухає брата, ані ще когось, ані церкви, то "хай буде він тобі як язичник і митник", тобто, ти не маєш брата. Тому волію спокійно працювати і робити потрібну та корисну справу для сім'ї, родини та України. А загалом, наразі на безладдя в душі не нарікаю.

 

- Скільки балів (за п'ятибальною системою) ставите собі за діяльність, перебуваючи на посаді міського голови?

- Об'єктивно оцінити самого себе, мабуть, не зможе ніхто і я цього робити не буду. Хоча з відстані років можу сказати, що маю право бути задоволеним своєю роботою.

 

- Невже справді Богдан Котик відмовлявся візувати накази, писані українською мовою? Про це Ви сказали у своєму невиголошеному виступі 19.04.89 р. Чому він так зробив? Це – справді – відповідає дійсності?

- Все написане в книзі "Рікою пам'яті" відповідає дійсності. Чому він так зробив? Він тоді ще працював директором ВО "Іскра", а директорами таких підприємств у радянські часи ставили дуже довірених і відповідальних перед обкомом партії та іншими службами осіб. Від обласного й міського партійного керівництва йшов запеклий опір проти створення Товариства української мови ім. Т. Шевченка і, відповідно, проти переводу діловодства на українську мову. Якби він відкрито сприяв процесу українізації на "Іскрі", то партійне керівництво швидко позбавило б його цієї посади і не дозволило б посісти посаду міського голови Львова у січні 1989 року.

 

- Ваше життя було "далеко не простим". Яким це? Можете одним реченням передати?

- У своєму житті я спізнав дуже багато: і радість, і відчай; і щастя, і прикрощі; і голод, і достаток; і здоров'я, і недугу; і важку фізичну працю, і велику розумову діяльність; втішався і родинною ласкою, і сімейним затишком – словом, пройшов шлях від сина ограбованого більшовиками селянина-господаря до кандидата технічних наук та першого демократично обраного міського голови Львова, дочекався Незалежної України, побачив горду українську молодь, спостерігаю факт формування української нації і можу щиро подякувати Господу за ті ласки, якими Він мене обдарував.

 

- Невже всі обличчя комуністів тоді були "нахабно-поросячі", про що Ви пишете?

- Саме так я пишу про комуністів, які нахабно противилися і відродженню, і демократизації. Бо як інакше можна описати типа, який відсіяв від виборів тодішнього улюбленця українців Івана Драча і який до сьогодні по-рабськи служить злочинній комуністичній партії? А про нормальних людей, які в ті часи змушені були бути членами тієї організації, я пишу з симпатією. Сюди належить той же І. Драч, і Р. Іваничук, і академік І. Юхновський, і мій заступник О. Луців, і парторг інституту О. Зятик і багато-багато інших.

 

- "Писав тільки правду", – пишете Ви. Поклавши руку на серце, признайтеся: ніколи не сумнівалися у правдивості викладу своїх вчинків?

- Я розумію, що журналіст має право задавати будь-які питання. Вже вдруге Ви задаєте питання щодо правдивості написаного мною, і це мене дивує. Бо якщо я написав, що писав тільки правду, отже так воно й було. Ви чудово знаєте, що трапляються ще люди, які не вміють і не бажають говорити неправду. Якраз до них я і належу.

 

- Як на Вашу думку: Львів, зокрема його центр, – це культурно-історичний суб'єкт, що в Списку ЮНЕСКО, чи "Батяр", "Криївка", "Капелька кави", "Театр пива"?

- І те, й інше – і це правильно. Бо хтось бажає насолодитися львівськими музеями, театрами, церквами, архітектурою, а інші просто воліють випити смачної кави чи гальбу холодного пива. Віддаю нинішньому міському голові належне за те, що він зумів розвинути у Львові туризм і привабив багато відвідувачів, які поповнюють бюджет міста.

 

- Чи вдасться виховати з олігархів державників?

- Дуже сумніваюся, бо більшість олігархів не є українцями – турбує Україна не як держава, а як місце заробляти гроші. На жаль, українські олігархи діють за принципом: "Накрав-накрав і втік!" (Лазаренко, Янукович і десятки інших).

 

- Як Ви вважаєте – життя коротке, чи..? Чи..? Тривале, можливо?

- Гадаю, що тривалість життя вимірюється справами, які людина здійснила. Чим більше було зроблено, тим більше є що згадати і тим тривалішим видається життя. Кажуть, що для літніх людей життя біжить дуже швидко. Воно й не дивно, бо в їхньому житті відбувається дуже мало подій, немає чого особливого згадати, тому й час спресовується: Різдво, Великдень, Зелені свята, Всіх Святих, Миколая і знову Новий рік. Думаю, Бог наділив кожного своїм терміном, і це треба сприймати як належне та не переживати, що цей день наближається.

 

Розмовляв Богдан Залізняк, керівник пресцентру наукової журналістики Західного наукового центру НАНУ і МОНУ, член НСПУ і НСЖУ