Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Вячеслав Липинський. (Автор: Андрусяк Тарас)

опубліковано 12 лист. 2014 р., 12:19 Степан Гринчишин   [ оновлено 24 лист. 2014 р., 09:34 ]

Журнал «Республіканець», №5, 1993 рік

 

«Величчю своєю притягнуло мене в ранній моїй молодості до себе українство»

(«Листи до Братів-Хліборобів»)

 

Кожен народ сильний своєю історичною пам'яттю і тим духовним спадком, який залишили по собі його кращі сини й дочки. Це прекрасно усвідомлювали наші вороги, спрямовуючи основне вістря своєї боротьби проти української історії та проти тих, хто творив цю історію.

 

 

При цьому застосовувалось два методи: перший – до тих історичних фактів та постатей, яких неможливо було замовчувати. І в таких випадках в хід пускалася брехня, шельмування. Так, гетьман Іван Мазепа ставав «зрадником українського народу», історик світового рівня та значення Михайло Грушевський «буржуазно-націоналістичним фальсифікатором української історії», керівник національно-визвольної боротьби Степан Бандера – «лютим ворогом українського народу».

 

Другий метод, напевне, ще страшніший, полягав у замовчуванні, в намаганні віддати забуттю, стерти з пам'яті народу певну подію чи історичну особу. Так було зі штучним голодом на Україні 1932-33 та 1947-48 рр. Така доля спіткала ряд визначних особистостей, які своєю діяльністю сприяли розвиткові та розбудові української нації, її державності, науки і культури.

 

Одним з таких діячів, ім'я якого годі шукати в будь-яких радянських довідкових чи наукових виданнях, є основоположник та зачинатель консервативної течії в українській суспільно-політичній думці, національно-державницького напрямку в українській історіографії та гетьманського руху, талановитий політик та ідеолог гетьманського руху Вячеслав Липинський.

 

Народився Вячеслав Казимирович Липинський 5 квітня 1882 року в селі Затурцях на Волині в шляхетській родині. Середню освіту здобував в гімназіях Житомира, Луцька, Києва. Вже навчаючись у І-й Київській гімназії, починає брати участь в українському громадському житті. Він організовує український гурток, що складався виключно з представників римо-католицького обряду, і одразу ж вступає в конфлікт з рештою корпорації через своє українське спрямування. Тоді члени гуртка, в тому числі і Липинський, починають шукати однодумців серед православної молоді київських гімназій. Ці пошуки приводять до налагодження контактів з гуртком української молоді, який очолював студент Київського університету К. В. Квітка. Саме в цей період закладаються основи тих поглядів Липинського, розвитку яких він присвятив усю свою подальшу діяльність.

 

На з'їзді представників польських гімназіальних корпорацій України, що проходив у Києві в 1901 році Липинський виступає з програмою об'єднання з православною українською молоддю в єдину організацію з виразно українським спрямуванням. Коли з'їзд не прийняв пропозицій Липинського, він покинув його, разом зі своїми однодумцями вийшов з польської організації і вже до завершення навчання перебуває в київській українській гімназіальній громаді.

 

По закінченню гімназії призивається на військову службу, яку проходив у Ризькому кавалерійському полку, що квартирував у Кременці; після військової служби вчиться в Краківському університеті, де перше студіює агрономію, а пізніше історію. Поряд з навчанням продовжує брати активну участь у житті краківської української академічної громади, спрямовуючи свою діяльність на широке залучення до активного українського життя своїх товаришів з тієї частини України, яка входила на той час до складу Російської імперії, значну більшість яких складали студенти агрономічного факультету, представники польсько-української шляхти. Після Краківського університету продовжує вивчати історію та соціологію в університеті Женеви. Тут він знайомиться з творчістю сучасних мислителів Заходу, зокрема Ж. Сореля, В. Парето, Г. Лебона, ідеї яких мали значний вплив на формування В. Липинського як мислителя. Після завершення навчання в університеті поселяється в своєму родовому маєтку Русалівські Чагори на Уманщині, не припиняючи своїх історичних досліджень та громадської роботи.

 

Діяльність Липинського як історика починається публікацією в 1909 році у львівському «Літературно-Науковому Віснику» дослідження «Данило Братковський, суспільний діяч і письменник XVII ст.» Вірші Братковського переклав на українську мову В. М. Доманицький, з яким В. Липинський взимку 1907-08 р. разом лікувався в Закопаному і який порадив Липинському опублікувати зібрані ще під час навчання в університеті історичні замітки та матеріали. В тому ж році в Записках Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові з'являється його стаття «Генерал артилерії Великого Князівства Руського. З архіву Немиричів». Роком пізніше там же публікується чергове дослідження «Аріянський соймик в Киселині на Волині в маю 1638. Причинки до історії аріянства на Україні».

 

З ранньої юності пов'язавши своє життя та діяльність з Україною, Липинський на основі ґрунтовного вивчення історії та сучасного становища українського народу все більше приходить до переконання, що відродити українську націю та відбудувати українську державність неможливо без активної участі тієї верстви населення, яка займає верхній щабель соціально-класової градації завдяки своєму культурному розвиткові та економічному впливові – без «польської» шляхти на Правобережжі та без «російського» дворянства на Лівобережжі. Але для цього вони повинні повернутися до всього народу, зрозуміти свій обов'язок перед ним, поєднати свої інтереси з інтересами найширших кіл українського народу.

 

Сам Липинський, будучи представником правобережної шляхти, спрямовує всю свою діяльність на роботу саме серед неї. Як пише один з дослідників творчості Липинського, він «заходився, йдучи по слідах Антоновича й Рильського, розбуджувати приспане польською культурою українське серце серед тої шляхти й напрявляти її сили й засоби на користь української справи».

 

Восени 1908 року в Умані відбулися збори місцевої шляхти, на яких Липинський, виступаючи з доповіддю, окреслює головні завдання шляхти на Україні: «Ми повинні нашими духовними і матеріальними силами, які в цім краю у величезній частині маємо і представляєм, підтримувати місцеву культуру цього краю і народу, культуру, яка може бути тільки українською, а тим більше що ця культура, як показує наше минуле, не чужа нам, що маємо в собі велику її частину, витворену віковим життям на цій землі».

 

В 1909 році, розширивши матеріал, поданий в даному виступі, Липинський видає польською мовою книжку «Шляхта на Україні», в якій чітко проводить ідею необхідності для представників шляхти взяти активну участь в національному і політичному відродженні України. Книга набула великої популярності в багатьох нащадків українських родів і весною 1909 року в Києві відбувається з'їзд громади «українців польської культури», як вони самі себе називали, на якому було ухвалено підтримувати український національно-визвольний рух, заснувати видавництво українських книжок для народу, почати видання спеціального органу польською мовою для поширення думок про повернення до рідного народу серед спольщеної шляхти краю. Цей тижневик виходив у Києві на протязі року і редагувався В. Липинським спільно з Богданом Ярошевським.

 

Значна частина польського населення на Україні вороже зустріла цей рух та його програму, яка рішуче відкидала польський шовінізм та претензії Польщі на українські землі. Розуміючи, що поширення ідей Липинського сприятиме національному відродженню України, російський імперіалізм також не міг допустити цього. Книгу Липинського, яка була видана в Кракові, російська цензура заборонила ввозити на Україну. Проти учасників з'їзду в Києві почались гоніння та переслідування. В 1910 році випуск газети був заборонений, закрито було і українське видавництво. Не маючи змоги через переслідування та цензурні перешкоди продовжувати свою громадську та публіцистичну діяльність, Липинський їде до Кракова, де поглиблено працює над історією України. Результатом цієї роботи став виданий в 1912 році в Кракові збірник наукових праць на польській мові «З історії України», присвячений пам'яті Володимира Антоновича, Павліна Свенціцького і Тадея Рильського, як перших проповідників ідеї повернення спольщеної української шляхти до рідного народу. Основна тематика книги – ті зоряні моменти української історії, коли після кілька вікового перебування під владою Литви і Польщі серед українського народу починається національно-визвольна боротьба і прагнення до відбудови власної української держави набуває практичного втілення.

 

В дослідженні про Михайла Кричевського, родовитого українського шляхтича, Липинський показує активну участь української шляхти у визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького. Більше того, він підкреслює, що саме активна участь української шляхти надала цій війні широкий політичний розмах і державний характер та допомогла Хмельницькому завершити національно-визвольну війну створенням Української козацької держави. Високий рівень наукової аргументованості, цілий ряд незаперечних документальних свідчень та архівних матеріалів, на які спирався в своїй роботі В. Липинський, здобули високу оцінку. Так, І. Крип'якевич писав на сторінках «Записок Наукового Товариства ім. Т. Шевченка», що книга Липинського є переломною, епохальною працею, і що «ніякі студії над Хмельниччиною не будуть могли перейти коло неї мовчки, а не один погляд автора, мусить приняти наша історіографія в основу своїх розслідів».

 

Пізніше в «Записках НТШ» та в «Літературно-Науковому Віснику» з'являється ряд рецензій Липинського. За великий вклад у розвиток української історичної науки 4 березня 1914 року його прийнято дійсним членом Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові. Невдовзі перед цим він став членом Українського наукового товариства у Києві.

 

Поряд з науковою роботою Липинський публікує ряд публіцистичних статей у київській «Раді» та львівському «Літературно-Науковому Віснику». Та будучи людиною діяльною і прекрасно розуміючи, що одними газетними та журнальними публікаціями нічого змінити не можливо, Липинський ніяк не може задовольнитись кабінетною працею історика та публіциста. Разом з тим він проти того, щоб зводити практичну українську роботу виключно до «культурницької» праці – видавництва книжок, організації та розвитку «Просвіти» тощо.

 

Передбачаючи недалекий вибух міжнародного конфлікту, Липинський прагнув використати його для створення самостійної української держави. Перебуваючи в Австрії та Швейцарії, він зустрічається з українською політичною еміграцією і широко пропагує думку про створення організації, яка головним своїм завданням чітко проголосила боротьбу за самостійну Україну. Він бере активну участь у ряді таємних підготовчих заходів, зокрема в нарадах, що відбувалися у Львові по створенню такої організації, яка б об'єднувала як українських політичних емігрантів з Російської імперії, так і представників Західної України. Результатом цієї діяльності було створення вже після початку Першої світової війни «Союзу визволення України», духовним батьком якого справедливо вважають В. Липинського.

 

Коли вибухнула Перша світова війна, Липинський, як офіцер запасу російської армії, був у липні 1914 року мобілізований і направлений до 4-го Новотроїцько-Катеринославського драгунського полку. Він, як і тисячі інших українців по обидва боки фронту, змушений був воювати за інтереси чужої держави, при цьому з гіркотою усвідомлюючи, що чи не найважчий тягар війни впав на українські землі. І разом з тим Липинський бачив, що значна частина українських селян, не усвідомлюючи антагонізму своїх власних інтересів та інтересів Російської імперії, охоче вступає в лави російської армії, народ вірив, що вони йдуть виконувати свій громадський обов'язок і захищають свій край. І тому він вважає своїм моральним обов'язком бути разом зі своїм народом, навіть якщо народ помиляється. Полк, у якому служив Липинський, воює на Пруському фронті. Пізніше, під час наступу армії Гінделя, в результаті якого були розбиті значні сили російської армії, Липинський важко захворів і після одужання був направлений до резервного драгунського полку розміщеного в Полтаві.

 

Одразу по прибутті до нового місця служби він активно включається в культурно-просвітницьку та політичну роботу, яка тривала аж до початку революції в Росії. З цього моменту ситуація докорінно змінюється. Згадуючи про цей період свого життя, Липинський писав: «На початку революції я, як офіцер колишньої російської кінноти, мав під своєю командою більше сотні щиро мені відданих людей та мав у своєму розпорядженні пару сот прекрасних коней. Національний рух захопив, розуміється і мій відділ, що складався майже виключно з самих українців. Вишито нам чудовий синьо-жовтий штандарт, на якому було написано: «В своїй хаті своя сила, і правда, і воля». Липинський звертається в Київ до Генерального секретаря з військових справ Центральної Ради з проханням затвердити створену ним військову частину, дати її ім'я та дозволити йому формування Українського кавалерійського корпусу, і тут Липинському, переповненому щирим патріотизмом та прагненням до будівництва Самостійної Української Держави, довелось зіткнутись з позицією тодішніх соціалістичних лідерів Центральної Ради, позицією, яка пізніше привела до того, що замість багатотисячної української армії, яка стихійно почала формуватися з колишньої російської армії, молоду українську державу через деякий час довелось захищати декільком сотням молодих необстріляних студентів. В секретаріаті з військових справ частини сформованої Липинським не затвердили і дозволу на формування корпусу не дали, мотивуючи це тим, що він з «панів» та «самостійник». Бо в той час, як писав через деякий час В. Винниченко, «самостійність» та ідею сепаратизму уважали небезпечною для революції, бо вона могла розбити революційні сили всієї Росії». Не отримавши дозволу, Липинський змушений був розформувати вже створену частину і залишити військову службу.

 

Не мали успіху і подальші спроби включитись в державне будівництво, розпочате Центральною Радою, оскільки «пан» та «поміщик», який не належав до національної меншості, не виголошував демагогічних промов і не записався в партію есерів, а ще до того за своїми переконаннями давній український самостійник, був людиною в високій мірі «національно-політично непевною».

 

Приймаючи активну участь в українському суспільно-політичному русі все своє свідоме життя, Липинський тим більше не міг залишатись осторонь в такий напружений і відповідальний для нації час. Розчарувавшись в українській революційній демократії і визнавши її недозрілою до державного будівництва, Липинський активно включається в роботу Української Хліборобсько-Демократичної Партії, що була заснована в травні 1917 року в Лубнах С. Шеметом, М. Боярським, В. Шкляром та ін. Він пише програму партії, яка була видана в Лубнах, під назвою «нарис програми Української Хліборобсько-демократичної партії». Головною метою партії проголошувалось створення Самостійної Української Держави. Після проголошення Всеукраїнським Хліборобським З'їздом Гетьманату, Лубенський Центр УХДП висуває кандидатуру Липинського на пост міністра закордонних справ. Проте його кандидатура на посаду міністра не була затверджена, і його направляють послом Української Держави до Австрії. Тут, у Відні, Липинський повністю віддається дипломатичній роботі, виявивши при цьому великий дипломатичний хист, своїм розумом і тактовною поведінкою заслуживши повагу та визнання серед іноземних дипломатів і високо підняв авторитет українського посольства. Він залишається на своєму посту і після повалення Гетьманату та приходу до влади Директорії, роблить і надалі все можливе для утвердження Української державності. Саме завдяки його особистим зв'язкам та авторитетові серед дипломатичних представництв у Відні, численним дипломатичним місіям та посольствам України вдалося отримати візи та можливість виїхати до столиць держав, де вони були акредитовані.

 

Як пише один з сучасників, «Якби не було Липинського у Відні, то дуже можливо, що всі ті місії дальше Відня Європи б і не побачили: бо з упадком гетьманської Української держави упав усякий авторитет українського уряду в очах європейських держав».

 

Та після розстрілу 29 червня 1919 року талановитого воєначальника, видатного українського патріота і борця за Самостійну Україну отамана Петра Болбочана він залишає посаду посла і припиняє будь-які зв'язки з урядом Директорії. З того часу як приватна особа проживає в Австрії. В 1920 році Липинський виступає з проектом відновлення організованого українського консервативного руху на еміграції під прапором монархічної ідеї в її національній формі Гетьманщині.

 

Разом зі своїми однодумцями, колишніми членами УХДП та членами Гетьманського уряду він створює у Відні «Ініціативну групу Українського Союзу Хліборобів-Державників» і випускає «Відозву до Українських Хліборобів», в якій уже намічені контури пізніше розробленої теорії Української Трудової Монархії. Відозва закликає всі хліборобські організації об'єднатися в рамках Українського Союзу Хліборобів-Державників. Було розіслано делегатів до різних країн поселення української еміграції, в ряді місць засновано територіальні Союзи Хліборобів, які приймають ідею Гетьманщини і висловлюються за об'єднання з УСХД.

 

Наприкінці 1920 року Липинський остаточно формулює Статут і Регламент УСХД, ґрунтовно змінюючи його становище відносно цілого руху. Союз замість об'єднуючого коаліційного органу стає організацією «орденського» типу. Передбачається трьохступеневе членство: співробітники-присяжені (з Радою Присяжних), дійсні члени та однодумці. Гаслом Союзу є «Лад і порядок в правовій, суверенній незалежній, національній Українській Державі, збудованій на основі міжкласового порозуміння хліборобів і робітників на українській етнічній території». Як орган Союзу починає виходити неперіодичний збірник «Хліборобська Україна», в якому Липинський публікує свої «Листи до братів-хліборобів», прийняті Радою Присяжних (вищий орган Союзу), як основа ідеології Гетьманського Руху. Ідеї Липинського набувають широкої популярності; поряд з УСХД створюється ряд нових гетьманських організацій, такі, як «Український Стяг», «Союз Українських Хліборобів в ЧСР» та інші.

 

Поряд з активною політичною роботою Липинський не припиняє своєї праці як історик. В 1920 році виходить його фундаментальне історичне дослідження «Україна на переломі. 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII ст.» В 1926 – 1927 роках він керує кафедрою історії української державності в Українському Науковому Інституті в Берліні.

 

В 1930 році Липинський, в наслідок конфлікту з гетьманом Скоропадським, проголошує Союз розпущеним і з групою своїх прихильників (М. Кочубей, В. Залозецький, В. Кучабський) створює нову організацію «Братство Українських Класократів-Монархістів» із своїм виданням «Збірник Хліборобської України».

 

Помер Вячеслав Липинський 14 червня 1931 року в санаторії Вінервальд біля Відня від туберкульозу легенів. Похований в рідному селі Затурцях.

 

Говорячи про Липинського як історика, слід зазначити, що в центрі його історичних досліджень були події національно-визвольної війни українського народу 1648-1654 років. Традиційним концепціям Хмельниччини він протиставив нову, суть якої полягала в оцінці національно-визвольної війни як процесу будівництва української державності.

 

Липинський вважав, що відродження української державності в XVII ст. обумовлювалось такими факторами, як об'єднання всіх верств суспільства довкола козацького ядра, яке в процесі визвольної війни увібрало в свої ряди кращих представників українського народу. І саме це привело до того, що у вирішальний момент козацтво усвідомило своє політичне завдання, свою історичну роль у житті народу. Разом з тим залучення до участі в боротьбі представників заможних станів спричинило послаблення впливу напівкочового низового козацтва. Значну роль, на думку Липинського, в успішному розвитку національно-визвольної боротьби відіграло і освячення її авторитетом Української Православної Церкви. Поряд з цим Липинський, вперше в українській історіографії, виділяє і економічний фактор, який сприяв поширенню Хмельниччини – це перемога старшинсько-шляхетського козацького землеволодіння та пов'язаного з ним хутірського інтенсивного землеробства над екстенсивним, колоніально-паразитичним господарством польських магнатських латифундій.

 

Значне місце в історичних працях Липинського посідає дослідження процесу перетворення гетьманату із суто військової установи на форму організації державно-територіальної влади, а також перетворення влади Гетьмана з влади військової в державну владу монархічного характеру, з чіткою тенденцією надання їй спадкового характеру. Переяславську угоду 1654 року Липинський вважає договором військового союзу між Україною і Московщиною.
 
 

Східно-Європейський Дослідний Інститут ім. В.К. Липинського у Філадельфії, який сьогодні активно працює над виданням творчої спадщини В. Липинського

 

Ідеї Липинського-історика знайшли свій дальший розвиток у наукових дослідженнях наступних поколінь українських істориків.

 

Починаючи від 1920 року Липинський починає публікувати в збірнику «Хліборобська Україна» свої «Листи до Братів-Хліборобів», у яких, як зазначив один із сучасників, «з нечуваною для нас по Драгоманову сміливістю і широтою думки, глибиною критичного аналізу, а при тім кров'ю серця напоєною любов'ю до рідного народу – розкриває причини нашого теперішнього лихоліття і вказує нові шляхи до визволення з нашої неволі».

 

Саме в цих «Листах», написаних на протязі 1919-1926 років і виданих в 1926 році під назвою «Листи до Братів-Хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму» викладена українська політична програма Липинського, його філософські, політичні та державно-правові погляди. Разом з тим уявлення про еволюцію та розвиток поглядів мислителя будуть неповними без його історичних досліджень та таких праць, як «Релігія і Церква в історії України», «Хам і Яфет», «З приводу десятих роковин 16/29 квітня 1918 р.», а також останніх політичних статей, зокрема «Комунікат» і «Вступне слово» до «Збірника Хліборобської України».

 

Після краху державницьких змагань українського народу за свою державну самостійність, причину якого Липинський вбачав у тому, що «боротьба за створення Української Держави – тобто за здобуття повної волі для української нації – була ведена людьми, які в державну незалежність України не тільки перед тим ніколи не вірили, але навіть до самої ідеї державної незалежності ставилися з погордою і вороже», він створює і обґрунтовує теорію Української Трудової Монархії.

 

Для розуміння конкретних програмних засад цієї теорії необхідно проаналізувати погляди Липинського на причини виникнення, розвитку та упадку держави, рушійні сили будь-якого державотворчого процесу. На думку Липинського, держави постають шляхом завоювання, яке може бути або «зовнішнє», або «внутрішнє» (у випадку, коли завойовники – творці держави виділяються з місцевого населення). Усім державам, незалежно від форми державного устрою, притаманне існування влади та провідної верстви як носія цієї державної влади. Ними в суспільстві можуть бути представники трьох основних верств або сил – сила мілітарна – «войовники», економічна – «продуценти» та інтелектуальна – «інтелігенти», між якими можливі певні комбінації.

 

Особливі державотворчі якості притаманні, вважає Липинський, «войовникам-продуцентам»; суть функцій інтелігенції в суспільстві – в усвідомленні та формуванні нею зі стихійних рухів та тенденцій суспільства теорій і напрямків його розвитку.

 

Він виділяє три основні типи державного устрою, «три методи організації державного буття»: клясократія з правовою – законом обмеженою і законом обмежуючою – монархією; демократія з республікою та охлократія з диктатурою. Ці типи понадчасові, вони мають місце в різних часових епохах, на різних рівнях економічного та культурного розвитку.

 

Устрій клясократії визначається рівновагою між владою і свободою між силами консерватизму і прогресу, натомість демократія характеризується порушенням рівноваги між владою і свободою, на користь останньої, що веде до упадку держави і відповідно до ліквідації свободи, оскільки немає гарантів її дотримання; охлократія — це абсолютистичне панування войовників-«непродуцентів» з цілковитим порушенням та ігноруванням прав і свобод людини, ліквідацією структур громадського самоврядування.

 

Ці три типи державного устрою чергуються послідовністю: ослаблена надмірним розвитком матеріального добробуту клясократія вироджується в демократію, надмірна свобода якої приводить до охлократії, в боротьбі проти якої знову гартується клясократія. Проте Липинський не визнавав безумовного детермінізму в цьому історичному процесі.

 

Важливим в державно-політичних та філософських поглядах Липинського є його відношення до релігії та церкви. Він негативно оцінював як підпорядкування церкви авторитетові політичної влади – цезаропапізм, так і змагання духовенства за вплив на світські справи – клерикалізм. Ідеалом, вважав Липинський, повинна бути співпраця між церквою і державою, як двома автономними, рівнорядними чинниками у впливі на суспільство.

 

Релігійний мотив пронизує мислення Липинського, найвище покликання людської діяльності він бачив у тому, щоб у житті народів реалізувати, наскільки це дозволяє недосконала та гріховна природа людини, вічну Божу істину. «Релігія і Церква є основою держави, Віра, оперта на Церкві, є наймогутнішим знаряддям будови ладу і порядку держави», – пише Липинський. Разом з цим треба відразу зазначити, що мається на увазі не клерикалізація держави, – у Липинського Церква та Релігія виступає носієм загальнолюдської моралі, а без моралі ніяке державне будівництво, ніяка політика не може бути повновартісною. Тому крім політичної ідеології, крім віри в політичні ідеали Державності, необхідна загальнолюдська віра в Бога, необхідна допомога і Церкви, і Релігії. Але потрібна, підкреслював мислитель, не та Церква і Релігія, яка буде найбільше «національна», не та, яка і вбере в себе найбільше земного, світського, політичного і «якої пастирі захочуть зайняти (кажучи фігурально) місце офіцерів генерального штабу і до наших планів військових вмішувати своє зовсім не військове релігійне діло, а та, яка найкраще навчить своїх вірних в їх світській боротьбі за Українську Державу виконувати вічні, загальнолюдські закони творчої громадської моралі».

 

Визнаючи суть держави, Липинський підкреслює, що «Держава – це перш за все: Влада, Територія, Громадянство». Без будь-якого з цих трьох складників неможливо говорити про створення та існування держави. Отже, для будівництва держави необхідна організована сила, яка підтримує владу в ім'я добра цілої території і цілого громадянства. Важливим моментом при державному будівництві виступає нація. Нація – це перш за все єдність духовна, культурно-історична. І для народження нації необхідне довге співжиття даного громадянства на даній території в одній власній державі. Нація – єдність духовна – народжується завжди від держави – єдності територіально-політичної, а не навпаки. Проте нація є основою подальшого розвитку держави. І, як підкреслює Липинський, без власної Української Держави не може бути Української Нації, а без Української Нації не може бути на Українській Землі людського громадського життя. Тому для створення незалежної Української Держави необхідно «всі класи і всі нації» (тут Липинський має на увазі представників різних народів, які живуть на Україні) України об'єднати під спільним гаслом політичним – потрібна всім мешканцям України окрема, своя власна Держава, і під спільним гаслом патріотичним – спільна всім мешканцям України любов до спільної Батьківщини. Тільки на засадах патріотизму, як свідомості своєї території, будується держава. Нація – це всі мешканці даної землі і всі громадяни даної Держави, а не «пролетаріат» і не мова, віра, плем'я. «Територія, Земля, Батьківщина, – пише Липинський, родиться в хвилину, коли всі мешканці даної території стають як один в її оборону під проводом посідаючої до цього законне право Влади, проти мешканців чужої Землі, чужої Батьківщини, чужої Території. Територіальна, краєва свідомість, а не свідомість племінно-культурна-віроісповіднанаціональна лягла в основу всіх держав цілого світу.

 

Коли французький норман і германський англосакс стали як один проти Франції і Германії – народилась Англія. Коли романізований галл і германський франк стали як один проти Риму і Германії народилась Франція. Коли германський лех і слов’янський полянин стали як один проти Германії і полянської Руси – народилась Польща. Але з різних удільних (князів) з великими (князями), козаків з панами, православних з уніатами, пролетаріату з буржуазією, українців з неукраїнцями на одній Українській Землі в протязі тисячі літ не народилась Україна».

 

Ці слова, звернуті до всіх тих, хто ототожнював поняття нації з пролетаріатом і партією, або з мовою, вірою та племенем, для котрих Українець тільки той, хто говорить українською мовою і ненавидить «неукраїнців», хто вважає, що «Українець» мусить бути обов'язково православний, а не уніат і не латинник, або навпаки –обов'язково уніат, не латинник і не православний, хто міг додуматись вимагати «русько-малоруської чистокровності з прізвищем на «юк» або «енко», більш як півстоліття тому, і сьогодні видаються доволі актуальними. Особливо коли взяти до уваги політику сусідніх держав, яким дуже хочеться розділити український народ в його поступі до розбудови своєї державності, за мовними, ідеологічними чи іншими принципами.

 

Третім незамінним чинником держави є «громадянство». Липинський визначає його як організацію громадян, покликану виконувати природні потреби. Так, Церква – установлена організація природньої потреби у вірі й моралі. Армія – організація природньої потреби оборони. Родина – організація природньої потреби продовження роду. Клас – організація природньої потреби знання і краси (інтелегенський клас) і природньої потреби хліба (продукуючі класи). В основі організації, а тим самим в основі громадянства, лежить авторитет: церковний, воєнний, родинний, класовий. Тільки тоді, коли є загальновизнані громадські церковні, родинні, воєнні, класові авторитети, на яких може опертися державна влада, народжується для даного громадянства його власна держава. Виходячи з цього, для здобуття Української Держави, – вважав Липинський, – необхідно, щоб носіями ідей українського визвольного руху була не тільки інтелігенція, але й організатори хліборобства, індустрії та військові. Важливе місце в даному процесі, його передумовою повинна стати реасиміляція денаціоналізованих вищих соціальних верств, усвідомлення ними своєї національної приналежності, пробудження в них бажання до власного державного будівництва.

 

Власне цей процес, поряд з зародженням нової провідної версти є, за Липинським, базою творення нової національної аристократії «тієї групи найкращих в даний історичний момент серед нації людей, які найкращі серед неї тому, що власне вони в даний момент являються організаторами, правителями і керманичами нації». Національна аристократія характеризується двома головними прикметами: матеріальною силою, яку вона здобуває в процесі матеріального виробництва, та моральним авторитетом, який опирається на законність виконання нею своїх національних завдань. Без цих компонентів неможлива національна аристократія – без сильних і авторитетних провідників та організаторів нації в її тяжкій боротьбі за існування – немає держави.

 

Хто ж, на думку Липинського, має стати основою української аристократії?

 

Відповідаючи на це питання, останній підкреслював, – що визвольна ідея повинна знайти свій органічний вияв не стільки в політичних партіях та рухах, як насамперед в органічних класових (професійних) об'єднаннях. Тому Липинський закликає єднатись на класовій основі – кожен з тим, з ким його з'єднує походження, виховання, спосіб праці. Українська ідея тільки тоді стане реальною силою, коли боротьба за політичне і культурно-національне унезалежнення Української Землі перестане проголошуватись декласованими провідниками, а буде тісно пов'язана з «інстинктивним хотінням класових органічних груп хліборобів, робітників, інтелігентів, військових, промисловців». І от саме найсильніші, найбільші, найздібніші авторитети кожного з цих класів будуть творити нову українську національну аристократію.

 

А найбільш відповідною формою організації державної влади для цієї провідної верстви є клясократична система, яка найбільш повно відповідає вимогам українського державного будівництва, а формою державного правління, яка органічно випливає з цієї системи є Гетьманщина, з устроєм клясократичної Української Трудової Монархії. Основою Української Держави Липинський вважає клас хліборобів як людей, органічно зв’язаних між собою однаковим способом існування, одинокою групою людей на Україні, майбутнє яких залежить від того, буде чи не буде Україна. Ні охлократія з її диктатурою, ні демократія не може бути виразником інтересів цих людей. Тільки в формі клясократії, допустивши до влади всі інші українські класи в Гетьманській Українській Державі, він буде залишатись опорою, фундаментом і охороною цієї держави, бо створення такої держави неможливе без широкої участі в її будівництві всіх інших класів. І об'єднуючим началом для всіх класів, для всієї Української Землі, для всієї Української Нації повинен стати Український Монарх – Гетьман України. І всі класи, кожен громадянин, всі, разом узяті, мусять сказати собі: «Ми не раби», ми вільні люди і свободолюбиві, але щоб ми могли мати цю волю і свободу, обмежимо добровільно самі себе одним тільки всім і кожного зобов'язуючи гаслом: пошана, послух, вірність Гетьманові Української Землі. А Гетьманства нема без клясократичного устрою, устрою, опертого на політичному співробітництві всіх класів, рівновазі між поступом і консерватизом і обмеження Верховної Гетьманської влади законом, який стоїть над Гетьманом так само, як над всіма. Гетьман не є самодержавним охлократичним установителем і розрушителем закону, ні – він є вибраним президентом на певний час і з певною метою, якого цікавлять тільки справи сьогоднішнього дня. Гетьман при клясократії є найвищим охоронцем державного і національного закону.

 

Авторитет, влада і відповідальність у народу знизу, а свобода й безвідповідальність зверху – таким вважає державний принцип демократичної республіки Липинський;

 

свобода знизу, а авторитет, влада і відповідальність зверху – так визначається принцип Трудової Монархії.

 

Старе бюрократичне самодержавіє з правлінням пару сот, чи пару десятків невідповідальних ні перед ким демагогів, не може бути будівничим Держави.

 

Ряд класових, професійних та сільських організацій, які мають максимальну можливість для вирішення власних завдань і проблем, об'єднаних одним Монархом, який відповідає перед сучасним і майбутнім за свою Націю і Державу, можуть її творити.

 

На думку Липинського, тільки Гетьман, поставлений над партійною боротьбою, над класами та групами, має можливість залучити до державної діяльності людей, які найкраще можуть виконати ту чи іншу державну місію, не рахуючись при цьому з їх партійною приналежністю.

 

Закінчуючи короткий огляд державно-правових поглядів Липинського, слід зазначити, що він не вважав устрій клясократичної Трудової Монархії ідеальним, оскільки на Землі взагалі неможливий ідеальний державний устрій, так само, як не вважав він свою теорію єдино правильною і безпомилковою. Проте інших шляхів вирішення тих завдань, які стоять перед тим, хто ставить собі за мету здобуття Української Держави, він не бачив. Таких завдань, вважав Липинський вісім, оскільки частина з них актуальна й сьогодні, наведемо їх повністю у викладі Липинського.

 

Держава Українська може повстати лише тоді:

 

1. Коли боротись за Державу Українську захоче сильніша – краще зорганізована і більш між собою солідарна частина тієї старої правлячої верстви, що до того часу правила Україною в ім'я і при допомозі метрополії. Без цього Україна від метрополії не відділиться і останеться колонією – «окраїною», «кресами», органічно через свої верхи з метрополією зв’язаними.

 

2. Коли цю сепаратистичну частину місцевої старої правлячої верстви підтримає всім своїм впливом на народ українська інтелігенція. Без такої підтримки ця сепаратистична частина не зможе прийняти народню мову та з народом в одну культурно-національну цілість об'єднатись, і не зможе устояти в боротьбі з частиною, яка буде держатись метрополії.

 

3. Коли завдяки цій підтримці інтелігенції настане сполучення в одну нову українську провідну верству старих українських панів з тими новими активними провідниками, які виділятимуться з народних мас. Без такого сполучення не повстане і Держава Українська. Старі пани будуть заслабі і законсервативні, а нові замало досвідчені і зареволюційні, щоб бути в стані одні без других Україною правити.

 

4. Коли витворена зі старих і нових панів нова українська провідна верства прийме такий метод організації, що виховає в ній благородство і лицарство. Без виховання в собі прикмет лицарських українство останеться навіки такою мішаниною хамства і рабства, яка до ніякої організованої акції, а значить і до здобуття Держави Української, не буде здатна.

 

5. Коли завдяки вихованню в собі прикмет лицарських нова українська провідна верства потрафить в безмірно тяжкій боротьбі за свою владу на своїй Землі зберегти єдність і побороти первородні гріхи українства: анархію і зрадництво. Без цього, при першій трудності, вона залишиться сама на себе і знищить себе у внутрішній усобиці.

 

6. Коли об'єднана і солідарна нова українська провідна верства потрафить власними руками, не кличучи собі на поміч ані Москву, ані Варшаву – здавити внутрішній український бунт опришків і дейнеків. Він підніметься з хвилиною, коли вони побачать, що Влада Українська не потурає анархії і злодійствам більше ніж влади метропольні. Без такого здавлення українського бунту українськими руками, Держава Українська останеться на віки нездійсненим «сном про власну силу».

 

7. Коли нова українська провідна верства потрафить скласти відносини між державою і громадянством так, щоб уникнути:

 

а) анархії і хамства від переваги громадянства над державою;

 

б) застою і рабства від необмеженої влади держави над громадянством. Без цього Держава Українська, не відрізняючись нічим від держав метропольних – московської і варшавської – буде лише дорожча ніж вони громадянству коштувати. Тому вони постараються її при першій нагоді повалити, а самі під владу метропольну повернутись.

 

8. Коли нова українська провідна верства потрафить вивести Україну з її трагічного положення між Польщею і Москвою, так, щоб одділяючись од Варшави, не утонути в Москві, а одділяючись від Москви, не утонути в Польщі. Без цього Україна останеться назавжди недопущеною Польщею, або недопольщеною Руссю і вся боротьба за незалежність українську кінчатиметься завжди новим поділом України між Польщею і Москвою».

 

Завдання ці в чомусь з часом змінились, але разом з тим, як показує перший досвід будівництва Української Держави від часу проголошення Акту про незалежність та референдуму 1-го грудня, не стали легшими. Очевидно, що державно-правова спадщина мислителя ще повинна послужити справі нашої державності. Що ж його історичної та філософської спадщини, то їх вплив на розвиток української науки і культури настільки значний, що його важко переоцінити. Тому повернення українському народові творів Вячеслава Липинського є нагальною потребою часу.