Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Українська молочарська кооперація. (Автор: Мазурок Осип)

опубліковано 19 бер. 2014 р., 12:09 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 квіт. 2014 р., 10:50 ]

Книга «Жовківщина»: історико-мемуарний збірник. Том 2. – 1995.

 

До Першої світової війни (1914 року) роблено спроби заснування господарсько-економічних організацій в окрузі Жовква –  Белз. Всякі старання були безуспішні, з великими труднощами засновано восени 1909 року «Народний Базар» у Жовкві, на засадах Рочдельської кооперації. До всяких починів і населення ставилось з упередженням, побоюючись, що треба буде платити податки більші як платили дотепер. При помочі таініціативі о. Й. Мариновича з села Любелі було скликано перші основуючі загальні збори Товариства «Сільський Господар» у Жовкві, дня 3-го лютого 1910 року, у залі «Віра».

 

Реферат про заснування філії «Сільський господар» у Жовкві виголосив О. Онишкевич, а вечером того самого дня відбулось представлення вистави Карпенка-Карого «Мартин Боруля» в домівці читальні «Просвіти». На тих перших основуючих зборах філії «Сільського Господаря» обрано головою о. Й. Мариновича, секретарем М. Сухого – учителя школи в Любелі та ухвалено, що осідок філії буде не у Жовкві, а у селі Любеля. Будь-які заходи о. Й. Мариновича до заснування гуртків «Сільського Господаря» були дуже малі. Населення ставилось до філії з недовір'ям. Причина – брак фахових сил по господарській ділянці.

 

Заходом о. Й. Мариновича було скликано 17 серпня 1913 року сходини в Мостах Великих про заснування в повіті гуртків «Сільського Господаря». Збори провадив о. Й. Маринович, секретарював В. Березюк – учитель школи з села Двірці. По відкриттю сходин о. Й. Маринович передав провід Йосифові В'язівському – учителеві з Боянця, а сам, виголосив реферат «Про станову хліборобську організацію, про молочарські спілки і т.п.». Учитель Михайло Сухий виголосив реферат про годівлю худоби, при чому заподав, що в днях від 25 до 27 грудня 1913 року відбудеться в Жовкві ветеринарний курс для членів гуртків «Сільського Господаря» і прихильників. По рефератах почулись голоси з зали «Не треба нам організацій, зараз оподаткують, не треба, бо наші кишені висушать». (Часопис «Руслан», ч. 200, 17 серпня, 1913 р.)

 

Всякі спроби заснування економічно-господарських установ були безрезультатні. Доказом можуть послужити статистичні дані «Шематизму Королівства Галичини і Людомерії» за 1914 рік, де подано, що в цілому Жовківському повіті було всього 19 гуртків «Сільського Господаря» з 82 членами, що в пересічи дає на кожний гурток 20,1 члена. Після того можна зробити висновок, що багато гуртків «Сільського Господаря» було малоактивних.

 

В цілому Жовківському повіті провадив русофільський рух, централя «Дністросян», як головна централя всіх спілок, і постачання селянам штучних погноїв та продуктів першої потреби, з Руським Ревізійним Союзом. Централя «Дністросян» розміщувалась у Львові при вул. Більчевського, ч. 3, об'єднуючи приблизно 100 спілок споживчо-молочарських, проваджучи конкуренцію з краєвим молочарським Союзом в Стрию.

 

По Першій світовій війні «Дністросян» почав занепадати, з давних спілок залишилось всього три: в селі Мервичах Жовківського повіту, під назвою «Плуг і Молот». Друга в Старому Селі, коло Рави-Руської, під назвою «Труд». Третя в селі Угерці Мінеральні під назвою «Наш Труд», яка проіснувала найдовше, аж до 1931 року, відтак злучилась з польською спулдзєлнею. Споживчо-молочарська спілка в Мервичах проіснувала до 1930 року, при співпраці з «Дністросяном», продаючи йому закуплене від селян масло і сир, побираючи від «Дністросяну» вугілля, штучні погної, господарське знаряддя. Восени 1930 року «Дністросян», не маючи можливості провадити конкуренцію з «Маслосоюзом», проголосив банкрутство, весь інвентар «Дністросяну» перебрав «Маслосоюз» у Львові при вулиці Бартоша Гловацького, 23, разом з спілкою в селі Мервичах, відкриваючи окремо молочарський відділ, та з 22 квітня 1931 року прийняв в члени «Маслосоюзу» даний відділ в Мервичах. («Господарсько-кооперативний Часопис», 1933 р.) Був також молочарський відділ при споживчій кооперативі в селі Мацошин, під назвою «Ощадність». В селі Добросині була сметанкова збірня «Районової Молочарні», а також в Кам'янці Лісній. Була також сметанкова збірня в селі Зіболки, яка доставляла сметану до «Районової Молочарні» в Кам'янці-Струмиловій. Згадані збірні чи відділи при споживчих кооперативах розвивались дуже слабо, не маючи доброго проводу, а населення доставляло молоко виключно для закуплення продуктів у даній кооперативі, беручи їх на конто достави молока.

 

Якщо будемо застановлятись, котра молочарська спілка розвинула свою діяльність, то силою факту мусимо признати, що село Боянець перше заснувало молочарський відділ при споживчій кооперативі для закупу і збуту в 1926 р. Село Боянець за статистичними даними мало в 1880 році 1180 осіб, за статистикою з 1914 року вже 1777 осіб. Приріст населення за 34 роки збільшився на 597 осіб, в пересічі 17,3 особи на рік. До 1914 року село було власністю Георгії Глоговської. Саме село не надто велике, але під проводом місцевого пароха о. Омеляна Баранського, при допомозі свідомих селян Михайла Підсудкевича, Михайла Веснія і Василя Владички урухомили при споживчій кооперативі для загального закупу і збуту сільськогосподарських продуктів молочарський відділ.

 

Завдяки старанням о. Омеляна Баранського і тих свідомих селян без високої освіти зуміли спрямувати господарку села із збіжевої на годівлю молочних тварин. На початку молочарня розміщувалась у підвалі о. Омеляна Баранського. Свідоме селянства під добрим проводом священика ставало членами молочарні, доставляючи молоко. В роках 1928-1929 продукція молока збільшилась до такої кількості, що приміщення у підвалі були замалі, потрібно було думати про більше приміщення, якого в селі не було. Заохочене селянство розвоєм кооперативної споживчої і молочарської ділянки та добробутом з тих двох ділянок, вирішило в половині 1930 року, при допомозі кредитової кооперативи, будувати власний дім, в якому мали б змогу розміщуватися всі організації села.

 

Коли почато будову дому, помер о. Омелян Баранський, на його місце прийшов другий ідейний патріот – кооператор о. Матвій Павлюк, який продовжував започатковане діло розбудови господарського життя в селі. Отець Матвій Павлюк, будучи душею кооперації, не тільки був діяльним у Боянці, але його було на загальних зборах «Маслосоюзу» у Львові 27 квітня 1938 року обрано заступником голови надзірної Ради.

 

Праця при будові дому в Боянці тривала. 19 липня 1931 р. відбулося посвячення вуглового каменю. По відслуженню вечірні, майже все село з процесією, вирушило на площу, де мало відбутись торжество. Посвячення довершив місцевий парох о. Матвій Павлюк з сусіднім священиком із села Деревні о. Андріяновичем. Привіт від «Маслосоюзу» зі Львова зложив директор «Маслосоюзу» Андрій Мудрик, від збірень мав слово представник села Реклинець. В фундамент вмуровано пам'ятну грамоту, зміст якої зачитав присутнім о. Матвій Павлюк.

 

Праця в будові тривала успішно, бо вже в половині серпня 1931 року будова одного поверхового будинку була закінчена, восени того самого року вже перепроваджено молочарню до нового будинку з денною доставою 7000 літрів молока.

 

З початком 1932 року до згаданого будинку перенесено споживчу кооперативу, кредитівку, шевську і кравецьку робітню та ручного трикотарства. Управа районової молочарні в Боянці, від початку заснування 1926 року по липень 1944 року була та сама: голова надзірної ради до 1930 року був о. О. Баранський, опісля о. Матвій Павлюк (по липень 1944 року).

 

Село Боянець, за даними «Історії міст і сіл Львівської області УРСР» за 1968 рік, вперше в історичних документах згадується 1648 року. За переказами село заснував боярин, звідси уважають і походить його назва «Бояринець», а згодом Боянець. В тій історії подано, що село має в тім році 1450 осіб (1914 по 1968 рік) населення села не збільшилось, а зменшилось на 327 осіб. Потрібно тут врахувати дві світові війни, збройну боротьбу з окупантами, вивіз селян комуністичною владою на Сибір.

 

Як я зазначив попередньо, населення було свідоме, горнулось до кооперації, вже весною 1922 року засновано було споживчу кооперативу і кредитову спілку. Не було в селі громадянина, який би не був членом української кооперації. Районова молочарня з кожним днем побільшувала свою продукцію, що дуже відбивалось на якості продуктів. Управа молочарні в порозумінні з головою надзірної ради о. Матвієм Павлюком в 1934 році звернулась до дирекції «Маслосоюзу» щодо молочарського техніка. «Маслосоюз» приділив технічного управителя, техніка Костя Кобрина, який працював до 1938 року (помер він відтак у Чікаго). По тому був техніком Іван Ракочий; в тім часі денна продукція масла була 300-350 кілограмів. В часі наложення в 1937 році «ембарго» на висилку масла за кордон «Маслосоюзом» і «Центросоюзом» польський уряд заявив, що він не є проти, але не дозволяє брати чужу валюту за продані продукти. Був то спеціальний удар по українській кооперації, інша кооперація – жидівська, німецька та польська такого обмеження не мала. «Маслосоюз» висилав дальше масло до Англії і Німеччини, обхитрив уряд, провадячи свого роду заміну, побираючи в Німеччині машини і моторизуючи районові молочарні. В 1938 році районова молочарня за техніка Костя Кобрина була змотеризована.

 

З приходом в 1939 році большевиків в Галичину вся кооперація перестала існувати, з районових молочарень зроблено районові «Маслозаводи». За німецької окупації 1941-1944 рр. відновлено діяльність всеї кооперації. З поновним приходом большевиків багато працівників кооперації залишили рідні землі і подались на еміграцію. Також 1944 року голова надзірної ради районової молочарні в Боянці о. Матвій Павлюк подався на еміграцію, а відтак поселився в Проспереті, місцевості в Альберті, обслуговуючи українську католицьку церкву. Часто ми зустрічались з о. М. Павлюком в Едмонтоні. В початках 1960 років о. Матвій Павлюк виїхав до Торонто і там помер.

 

Районова молочарня в Жовкві і початок її заснування

Як я згадав попередньо, що були в повіті різні молочарські відділи при споживчих кооперативах. Щойно, коли до філії «Сільського Господаря» в Жовкві прийшов на працю в 1931 році інженер-агроном Макар Каплистий, як фахова сила, але залежний від начального директора повітового Союзу Українських кооператив А. Гумена, ніж філії «Сільського Господаря», яка була дуже слабо розвинена. Тут треба дати признання інженерові М. Каплистому, що він, поза працю філії «Сільського Господаря» та повітового Союзу Кооператив, зумів об'єднати дві малі молочарні в одну в Жовкві, а саме: в Мервичах і Мацошині.

 

Справа такого об'єднання малих відділів молочарських при споживчих кооперативах не була легка. Бувало часто, що управи споживчих кооператив не хотіли відпустити молочарського відділу з двох причин:

 

1) побоювались, що коли не буде молочарського відділу при споживчій кооперативі, населення буде менше купувати в кооперативі продукти першої потреби, де часто побирали продукти на кредит, тобто на книжечку достави молока, якого вони здавали до молочарні, а при кінці місяця управа споживчої кооперативи відтягала заборгування з виплати за молоко;

 

2) причина була, що управи таких споживчих кооператив не хотіла відпустити молочарні з причини їхньої винагороди за працю (знаю з моєї праці в молочарській кооперації, що той другий чинник був найбільшим опором управ споживчих кооператив).

 

Інженер Макар Каплистий зумів всі ті труднощі перебороти, доказуючи, що одна велика молочарня зможе платити кращі ціни за молоко, будуть менші кошти продукції, а тим самим не зможуть приватні молочарні конкурувати. Переборовши всі труднощі, інженер Макар Каплистий злучив тих дві молочарні в одну в Жовкві у підвалі Народного Дому, при вулиці Глинській, з входом від подвір'я. Провів загальні збори і оформив як «Районова Молочарня» кооператива з обмеженою порукою в Жовкві. До управи вибрано на тих зборах таких осіб: директор, інженер Макар Каплистий, книговод Іван Дорота, скарбник Ольга Гумен.

 

При виробі молочних продуктів був Юрій Малинівський, який перед тим працював у Мацошині в молочарні. Головою надзірної ради обрано о. Євгена Боднара.

 

Інженер Макар Каплистий не тільки мав багато труднощів з директором повітового Союзу, від якого був залежний, але також зі сторони польської поліції, що слідила за кожним його кроком. Полякам було відомо, що інженер Макар Каплистий був військовим майором Української Народної Республіки та під проводом генерала Михайла Омеляновича-Павленка брав участь в боях під М'ясківкою в днях 4 травня 1920 року, де і був важко ранений. За його хоробрість нагороджений Орденами Залізного Хреста, Симона Петлюри та Воєнним Хрестом.

 

Крім того, польській владі не подобалось, що інженер Макар Каплистий закінчив Українську Господарську Академію в Подебрадах ЧСР, яка була сіллю в оці полякам. Цей же Пілсудський два рази посилав свого довіреного посла Голуфка, щоби перемовив Академію переселитись до Польщі, щоби відтак її зліквідувати. Були випадки, коли студентів позаочного навчання не тільки переслідували, але і арештували за одержання звичайних наукових лекцій. Був такий випадок з техніком молочарським в Турі Великій коло Долини, де за лекції позаочного навчання заарештували і посадили до тюрми в Стрию. Польська поліція постійно називала Українську Господарську Академію в ЧСР гніздом українських націоналістів. По убивстві Голуфка називали так само «Маслосоюз» у Львові.

 

Не до вподоби було польській поліції, що інженер Макар Каплистий усвідомлює, просвіщає українське населення, організує молочарство, закладаючи гуртки «Сільського Господаря» в повіті Жовква. А згодом 1935 року видворила його з Жовкви. Не втратив інженер Макар Каплистий праці, яку він посвятив для добра свого українського народу. Краєве господарське товариство «Сільський Господар» у Львові приділило його до філії «Сільський Господар» в Дрогобичі, де він переїхав по одруженню з панною Марією Козак.

 

Заснована районова молочарня в Жовкві не. могла існувати без директора. «Маслосоюз» доручив інженерові Осипові Мельниковичу переїхати із районової молочарні в Калуші до Жовкви, а для філії «Сільського Господаря» і службовика повітового Союзу Українських кооператив у Жовкві приділено доброго фахівця інженера-агронома Теодора Залуцького.

 

В половині серпня 1935 року приїхав до Жовкви інженер Осип Мельникович. Скликано надзвичайні загальні збори районової молочарні, на зборах був присутній від «Маслосоюзу» зі Львова директор Андрій Мудрик. На тих зборах переведено зміну в статуті з кооперативи з обмеженою порукою, на відповідальність уділами, усталено висоту уділу для членів 25 золотих і 5 золотих вписового, уділ повинен бути сплачений на протязі трьох років. Також в статуті до параграфу 5 додано уділювання членам безплатної ветеринарної допомоги для домашніх тварин. Тут також було вибрано нову управу районової молочарні в такому складі: директор-інженер Осип Мельникович, скарбник-радник Володимир Данилович, книговод Марійка Базилевич-Світій.

 

Інженер Осип Мельникович розвинув працю по організації збірень по селах, заохочуючи населення творити свої власні організації, вступати в члени своїх організацій. Спільно з філією «Сільський Господар» зорганізував похід через місто, показом сільськогосподарських машин і молочарського устаткування, що заохотило населення вступати в члени цих організацій. Тут знову зустрівся інженер Осип Мельникович з перешкодами в селі Кунині, де була найбільша збірня молока. Завдав багато клопоту українець Іван Стадницький, який був польським конфідентом, стараючись замкнути збірню районової молочарні, підтримував польську молочарську збірню. Були великі труднощі, вимоги польської поліції, все переборов інженер Осип Мельникович, пристосовуючись до молочарського закону. (Конфідент Іван Стадницький приїхав до Канади, поселився в Едмонтоні, коли зустрінув його, пригадав йому його працю для польської поліції. Він, побачивши, що його тут знають, виїхав на фарми. Помер там і казав себе по смерті спалити і прах розвіяти з вітром. Вдома залишив жінку і дітей.

 

Інженер Осип Мельникович, організуючи нові збірні молока, прилучив до свого району збірню в Добросині і Зіболках. Для опіки тварин членів збірні інженер О. Мельникович покликав абсолвента гімназії в Жовкві Олександра Бранця, якого післав на тримісячний курс до д-ра ветеринарії Євгена Кононенка в Белзі при районовій молочарні. До технічного виробництва молочарських продуктів «Маслосоюз» у Львові доручив Осипові Мазуроку переїхати із районової молочарні в Ладанцях, повіту Перемишляни, до Жовкви, назначуючи день 6-го травня 1936 року (середа по Великодних Святах).

 

По моїм прибуттю до Жовкви, було вже 24 збірні молочарських, якою завідував Юрій Малинівський, але виріб масла був не більший як 25-30 кілограмів денно. При наполегливій праці інженера О. Мельниковича в районі та ветеринарного помічника-техніка, який постійно їздив по селах ровером з прив'язаною «зондою», яку уживалось при здутті корів. Це давало свої успіхи, селянство почало вступати в члени районової молочарні в Жовкві, продукція почала збільшуватись, засновувано нові сметанкові збірні по селах і присілках. Бачучи велике збільшення достави сметани з збірень, інженер О. Мельникович запропонував мені підписати умову на два роки на експорт масла до Англії.

 

Умову таку підписано в адвоката д-ра Івана Романкова в Жовкві. Почали виробляти солене масло – експортове, опаковане в гарних бочках по 50 кілограмів ваги. Праця при виробі була, так скажу, «мозольна». Для виробу масла було дві ручних масниці по ємності 300 літрів. Одна масниця була привезена з Мервич, другу привезено з Кам'янки Лісної, Рава-Руського повіту. Треба було працювати на дві зміни, щоби переробити доставлену з збірень сметану, праця в молочарні була вдень і вночі.

 

Найголовнішою проблемою було брак води. Студня, яка знаходилась на подвір'ю, була не тільки неглибока, але мала мало води, треба було воду возити бочкою з «Гараю» на віддалі 2-3 кілометри, 2-3 рази денно. До того, ще польський уряд старався на кожнім кроці перешкодити у висилці масла за кордон, за найменшу помилку. Як наприклад, на бочці були малі сучки, неправильно зложена на верху розетка з пергамінового паперу, або під час опаковання масла папір в бочці був з необережності трошки роздертий, такі бочки на кошт техніка повертала польська влада назад. 

 

 

За рік часу моєї праці польська влада повернула мені дві бочки, які перепакував і вислав поновно. Стало трохи легше працювати, коли «Маслосоюз» прислав до мене на двомісячну практику техніка по закінченню молочарської школи в Стрию Михайла Бадівського, що в більшосте допомагав мені в праці при виробі масла.

 

З початком серпня 1937 року районова молочарня в Жовкві одержала за рік висилки масла до Англії, експортового, 42.000 золотих, як різницю ціни за рік достави масла. По одержанні рахунку з «Маслосоюзу» зі Львова вечером прийшов до мене директор-інженер Осип Мельникович, запропонував мені перейтися трохи по вулиці Глинській. Під час прогулянки сказав інженер О. Мельникович, що мав минулої ночі гарний сон, кажучи: «Мені снилося, що наша молочарня виграла льотерію на 42.000 золотих». У відповідь сказав я, то було би дуже добре, якщо так би сталось. Тоді інженер О. Мельникович запитав, що ви думали б зробити, якщо таке б сталося. У відповідь я сказав: «Змотеризувати молочарню, закупити у фірмі «Камінського» у Варшаві все устаткування, що буде коштувати». Тоді поновно запитав мене, усміхаючись, інженер О. Мельникович: «А що б ви зробили з рештою грошей?» Я відповів: «Дав би премію всім працівникам за їх працю, вивертіти нову криницю з доброю водою, щоби непотрібно було возити з парку «Гараю». Сподобалась моя пропозиція. Він тоді сказав: «Ми дістали надплату в різниці ціни польської, а ціни англійської». То був саме час, коли польський уряд наложив «ембарго» на заграничну валюту.

 

Зробила це Польща тільки тому, щоби не дати можливості «Маслосоюзові» експортувати масло за границю, таке саме було з «Центросоюзом» у Львові. Нібито можна масло чи яйця «Центросоюзу» висилати за границю, але не вільно брати чужої валюти. Було то зроблено, щоби підірвати українську кооперацію. Тут дирекція як «Маслосоюзу», так і «Центросоюзу» перейшла на виміну, в такий спосіб, що гроші за вислане масло до Англії ;були переказані на депозит до банку в Берліні, за ті гроші в банку в Берліні «Маслосоюз» брав машини і моторизував районові молочарні, також і в Жовкві, через фірму «Камінського». «Центросо юз» зробив виміну з Іспанією, за одно яйце, два помаранчі. Тим способом оминули польського «ембарго» на чужу валюту.

 

Почалась механізація районової молочарні в Жовкві. В половині серпня 1937 року повідомлено мене, що з першим вереснем маю зголоситись в «Маслосоюзі» в Стрию, на моє місце приїде до Жовкви технік Михайло Байрак. В день 27-го серпня 1937 року ще зовсім не була закінчена моторизація на електричний погін, коли я в присутності техніка Михайла Байрака виробив масла в комбінованій масниці по ємності 2000 літрів. Другий виріб того дня вже робив технік Михайло Байрак. Слідуючого дня я виїхав до Стрия. Перший виріб масла був від 500-700 кілограмів денно. Під час моєї праці в молочарні, ще ручним способом, були працівники солідні, за винятком одного з села Мацошина, за яким треба було дивитися, головно при нічній праці.

 

Треба підчеркнути, що інженер Осип Мельникович вкладав багато праці в районі, постійно їздив, організував сметанкові станиці-збірні по селах.

 

В день мого виїзду з Жовкви (27 серпня 1937 року) до районової молочарні доставляло сметану 32 сметанкові збірні. Заподаю список тих збірень: 1. Добросин, 2. Замочок, 3. Пили, 4. Кунин, 5. Воля-Кунинська, 6. Брише, 7. Провала, 8. Крехів, 9. Глинсько, 10. Скварява Нова, 11. Скварява Стара, 12. Мокротин, 13. Смереків, 14. Переволоки, 15. Мервичі, 16. Артасів, 17. Звертів, 18. Колоденко, 19. Нагірці, 20. Зіболки, 21. Передриміхи Великі, 22. Мацошин, 23. Сопошин, 24. Передриміхи Малі, 25. Воля-Жовтанецька, 26. В'язова, 27. Блищиводи, 28. Липина, 29. Воля-Висоцька, 30. Руда-Крехівська, 31. Перемивки, 32. Оплітна. Крім тих сіл, було ще дві сметанкових збірні на присілках Бірки ч. 1 і Бірки ч. 2, які тут зачислені до села Кунин, бо то були присілки села Кунин.

 

Вже по зорганізуванні тих 32 сіл, можна побачити, що була вложена велика праця директора інженера Осипа Мельниковича в розбудову молочарської кооперації.

 

Дуже великий успіх мало спільне свято районової молочарні і філії «Сільського Господаря» в Жовкві 19 серпня 1937 року під назвою «Обжинки». Участь в тому святі взяло понад сім тисяч людей. З села Воля-Висоцька ішли косарі з косами, жінки з вінками зі збіжжя, коли наблизились до села Воля-Висоцька, на зустріч виїхала «Бандерія» на конях, неначе козаки, в баранкових шапках з китайками і шараварах. Свято відбулось величаве, деяким господиням виступали сльози на очах з радості. (Журнал «Сільський Господар» Львів, 1 грудня 1937 р.)

 

Крім того величавого свята, що зорганізовано заходом філії «Сільський Господар» в Жовкві при співпраці районової молочарні, відбувся трикотарський курс в селі Скварява.

 

Для цілості молочарської кооперації в окрузі Жовква – Белз, треба заподати про початки районової молочарні в Белзі. Як знаємо з історії, місто Белз в давнину було окремим князівством, яким на зміну володіло багато поколінь Володимира Великого – Святославича. Коли Західну Україну окупували чужинці, Белз втрачає своє визначне місце.

 

В роках 1772-1914 Західна Україна була під окупацією Австро-Угорщини. В тім часі, на початку Белз був воєводством, опісля як белзька округа, відтак староство, а від 1885 року повітовим містом. Приблизно 1900 року белзький повіт прилучено до Сокаля разом з містом Белз.

 

За статистикою із 1914 року, в Белзі було 6017 мешканців. По Першій світовій війні польська окупаційна влада, опираючись на австрійські дані, прилучила також Белз до Сокаля. За кооперативною системою і «Сільським Господарем» була округа Жовква – Белз. Українсько-культурне господарське життя перед Першою світовою війною трохи краще розвивалось, як в повіті Жовква. Всяке культурно-господарське життя залежало від священиків. Якщо був добрий священик, він дбав не тільки про церкву, але також занимався господарським життям села. Таким священиком в селі Осердів був до Першої світової війни о. Мирон Лазорищак, він в 1907 році заснував філію «Сільського Господаря» в Белзі, та був обраний її головою. Від 1907 року по 1914 рік він зумів заснувати 23 гуртки «Сільського Господаря» з 477 членами, роблено також спроби засновувати молочарські спілки, але успіх був слабий, населення споживало молоко, або виробляли примітивним способом масло і тваріг (селяни звали «білий сир»). Білі сири, т. звані «тверді сири» продавали на ринках в поближому місті.

 

Щойно коли повстав в 1905 році при Стрийській філії «Просвіти» Союз господарсько-молочарських спілок, у свідоміших селах почали засновувати молочарські спілки. Одною такою молочарською спілкою була спілка в селі Довжнів тодішнього Сокальського повіту, яка по означенню терену повинна була належати до Белза, як і була по заснуванні районової молочарні в Белзі її членом. В Довжневі була заснована в 1905 році також молочарська спілка.

 

Погляньмо на її діяльність: в 1906 році до молочарської спілки в Довжневі доставлено 199.000 літрів молока, з него вироблено 8 690 кілограмів масла; продано масло по ціні 2.48 корон за кілограм, що дало суму в дрібній продажі (продано по 2.48 корон і менше) 19.684 корон. З даної суми виплачено доставцям за молоко 14.522 корони, кошти продукції і адміністрації були 2.770 корон, чистий зиск 2.392 корон.

 

З зиску зроблено доплату доставцям за молоко від літри доставленого молока по одному сотику, що дає суму 1.889 корон. За працю молочареві і книговодові виплачено премію по 50 корон (разом 100 корон). Дано на виставу худоби 100 корон філії «Сільського Господаря», а 203 корон переведено на запасний фонд молочарні. Деякі приватні молочарні в тім часі продавали масло по ціні 1.50 корон за кілограм (на 73 сотики дешевше, як платив «Молочарський Союз» в Стрию).

 

По Першій світовій війні в повіті Белз було 9 молочарських відділів при споживчих кооперативах для загального закупу і збуту товарів. Молочарські відділи були в таких селах: 1) Будинич 2) Гільче, 3) Вербіж, 4) Довжнів, 5) Жужіль, 6) Лешків, 7) Миців, 8) Осердів, 9) Собечів. Такі молочарські відділи працювали виключно на одно село, доставляючи молоко і побираючи на доставлене молоко у споживчій кооперативі продукти першої потреби. В тім часі дуже відчувалось брак грошей. Польська валюта була ще не унормована, ціни на сільськогосподарські продукти були неоднакові, в більшості обмін товарів розцінювався на американському долярові. Бували випадки в Галичині, що через такі надмірні заборгування багато споживчих кооператив прийшли до упадку.

 

Роблено було заходи про злуку всіх тих 9 молочарень в одну районову молочарню в Белзі, одначе управи споживчих кооператив, при яких були дані відділи, не хотіли такої злуки. Причиною було зменшення їхньої заробітної платні, менше закупів в споживчій кооперативі, всякі спроби були безуспішні. Щойно, коли Кость Мигаль, заступник голови філії «Сільського Господаря» в Сокалі розпочав різні заходи про злуку всіх тих відділів, продовжуючи різні наради з управами споживчих кооператив, майже півроку витратив на наради. В половині 1932 року кілька управ споживчих кооператив погодились на злуку в одну районову молочарню в Белзі.

 

В день 28 жовтня 1932 року було скликано загальні збори, на які прибув від «Маслосоюзу» зі Львова директор Андрій Палій. На тих зборах кілька молочарських відділів погодились на злуку в одну районову молочарню в Белзі. Справа злуки протягнулась до 1-го серпня 1933 року, коли було скликано надзвичайні загальні збори в селі Жужелі, як тимчасовий осідок в Белзі. На тих зборах вирішено обнизити додаткову відповідальність членів з дворазової відповідальності на відповідальність уділами. При тім районова молочарня в Белзі заявила, що вона готова на бажання вірителів заспокоїти їх претензії, які будуть існувати ь день останнього оголошення в часописах, або зложити суму депозитів до суду. На тих зборах було обрано дирекцію районової молочарні в Белзі з осідком тимчасовим у Жужелі, а саме: директор Володимир Дяків; книговод Пилип Курило; скарбник Василь Коваль. До Надзірної ради вибрано: голова – Кость Мигаль, Володимир Охрим, Іван Музика, Теодор Музика, Кріль Степан, Сидор Теодор, Гнідик Демко, Зінько Микола, Голяр Аноній.

 

 

До районової молочарні в Белзі після Костя Мигаля (жив в Едмонтоні, згодом переїхав до Торонто і там помер 7-го липня 1968 р. на 71 році життя. Народився в селі Собечів, мав хист доброго організатора-підприємця, за це його було обрано членом надзірної ради «Маслосоюзу» у Львові) входили села, які доставляли в ті часи сметану до районової молочарні в Белзі: Собечів, Мошків, Вербіж, Безуїв, Жавче, Муроване, Цеблів, Жужіль, Глухів, Гільче, Прусинів, Витків, Белз, Перемилів, Осердів, Вижлів, Довжнів, Ванів, Хохлів, Жнятин, Миців, Хлоп'ятин, Будинин, Мах нівок, Стаї, Остобіж, Корчмин.

 

Зимою 1932-33 року найняли новий невикінчений будинок, який викінчено і пристосовано до вимог молочарського закону. «Маслосоюз» прислав до районової молочарні організатора інженера Осипа Мельниковича, який в кінці травня 1933 року від'їхав, а на його місце приїхав організатор-люстратор відділу «Маслосоюзу» із Перемишлю інженер Василь Котик. Хоча районова молочарня почала свою працю від 1933 року, та повне об'єднання всіх тих молочарських відділів наступило щойно в 1935 році. В тім році закінчено будову мурованого з цегли будинку під районову молочарню за проектом «Кооперативи інженерських робіт» (скорочено звано «КІР»), а вже в дні 27 листопада 1935 року перепроваджено до нового модерного будинку.

 

На одному засіданні районової молочарні в Белзі вирішено поширити її розвиток, було доручено голові надзірної ради Костеві Мигалю урухомити філію «Сільського господаря», яка існувала до 1914 року в Белзі, зараз не самостійна, а під наглядом філії «Сільського Господаря» в Сокалі.

 

В перших місяцях 1936 року були загальні збори, на котрих вибрано раду філії «Сільського Господаря» в Белзі в такому складі: голова – Кость Мигаль, вет. лікар д-р Євген Кононенко як заступник голови, директор районової молочарні Володимир Дяків – секретар; Василь Коваль – скарбник; п'яте місце зарезервовано для директора ПСК (повітового союзу кооператив інженера Корнеля Бородайка). По загальних зборах рада філії прийняла агронома інженера Петра Стефанівського на працю, який фактично був платний районовою молочарнею в Белзі, як службовик, а працював для філії «Сільського Господаря». Також ветлікар д-р Євген Кононенко був як службовик районової молочарні.

 

З большевицькою окупацією Галичини 1939 року було прийнято на працю філії «Сільського Господаря» в Белзі інженера Оксану Дучимінську і інженера Ст. Яцуру, які в короткому часі залишили свою працю через невідрадні обставини. Вет. лік. д-р Євген Кононенко залишився і працював до 1944 року, заразившись від худоби, помер в 1944 році, в Белзі.

 

Большевики кілька місяців залишили все так як було. Опісля прилучили до «Райспоживспілок», з новим 1940 роком переіменували на районові «Маслозаводи», в більших містах закладали «Маслопроми», які підлягали «Укр.Глав.Масло Прому» в Києві, а там Глав.Масло Пром» вже підлягав Москві. З початком такої реорганізації започатковано також т.зв. «добровільну здачу молока від корови». Москва назначила цифру. Кожний, хто має корову, повинен від неї здати на рік 500 літрів молока. Таку норму Москва переслала до Києва, який, побоюючись за виконання, додав від себе 250 літрів і переслав до Львова. У Львові, побоюючись за виконання плану, додали від себе ще 250 літрів, висилаючи до району вже здачу на 1000 літрів молока. В районі, побоюючись за виконання плану, додали від себе ще 100 літрів молока, висилаючи завдання до «Маслозаводу» вже на 1100 літрів. В «Маслозаводі», побоюючись, додали ще від себе 50 літрів молока, що разом давало 1150 літрів від корови «добровільної здачі» молока. На початку 1941 року заподала Москва, що план здачі молока за 1940 рік був по «Маслозаводах» перевиконаний на 100-200 відсотків. Така то була «добровільна здача молока» для держави, як вони казали, «за визволення».

 

Недовго довелося селянам «добровільно» здавати молоко. В день 22-го червня 1941 р. німецька армія прогнала большевиків з українських земель. Один окупант відійшов, другий прийшов. Щоправда «Маслосоюз» відновив свою діяльність, але не самостійно, як було до 1939 року, а під контролею німецької влади, яка перебрала всі надбання організаційного відділу «Маслосоюзу». З великими труднощами вдалося пропхати інженера Михайла Хронов'ята на заступника головного управителя «Фербанду» німця Рошмана, а при «Крайсгавтманах» як організаторів наших молочарських техніків, які обороняли наше населення. Здачу молока було усталено на 500 літрів на рік. Коли хтось здав більше, як 500 літрів, діставав купони на матеріяли, або на інші приділи. Можна було замість молока здавати масло, в яке селяни, виробляючи примітивним способом, втискали 30 відсотків води, або і більше, в перерахунку на літри, була велика користь для селян.

 

З приходом до Галичини, в липні 1944 року, большевиків вся кооперація перестала існувати.