Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Украдене ім’я: чому русини стали українцями – Розділ X: Збережені традиції (автор: Наконечний Євген)

опубліковано 5 груд. 2012 р., 13:13 Степан Гринчишин   [ оновлено 10 груд. 2012 р., 11:49 ]

Віками українці зберігали на етнічній території свою стару назву «Русь», «русини». Так себе називали і у великому князівстві Литовському і тією ж назвою «Русь» або офіційно «Руським воєводством» іменували поляки загарбану в XIV ст. Галичину. У XV ст. Руське воєводство складалося із Львівської, Перемишльської і Сяноцької земель; від кінця XV або з початку XVI ст. до нього належала і Холмська земля. Назва «Русь» мала повсякчас і офіційний, і народний характер. «Вони хочуть нас усіх Русь на польську віру перехрестити», — скаржився один міщанин 1511 р.1 Доктор Ф. Скорина в передмові до виданого ним 1517 р. псалтиря, пише, що він цей переклад зробив для того, щоб «мої браття, Русь, простий народ, коли читатиме, міг би краще зрозуміти»2. Тоді ж Скорина видає Святе Письмо, називає його «Біблія Руска». «Він не назвав її «білоруською», з чого виходить, що тогочасна білоруська інтелігенція, духівництво і шляхта вважали себе руським, а не білоруським народом»3.

 

Кальвіністський пастор Будний видав 1562 р. староукраїнською мовою протестантський катехізис «для простого люду, народу Русі і християнських руських дітей»4. Інший протестант Василь Тяпинський пише у передмові до перекладу Євангелія 1570 р., що він працював для руського народу5. У написаному на початках XVI ст. в монастирі Супраслі біля Білостока панегірику читаємо похвалу руському князеві Костянтинові Острозькому за те, що він побив «силу велику московську». Як бачимо, «предки українців і білорусів називали себе русинами, але не признавали за русинів москалів»6. У третій редакції Литовського Статуту з 1566 р. вміщено відому вказівку, яка зобов’язує всіх писарів знати руську мову і всі службові документи лише цією мовою писати: «А писарь земський маєть по руску литерами і словы вси листи, выписы и позвы писати»7. У своїй заяві у березні 1593 р. Львівське братство вказувало: «Обновилася давня ворожнеча в польському народі проти народу руського… Хочуть це місто Львів, найголовніше в руському повіті (країні), церкви і людей, цехи і ремісників до свого папського послушенства повернути і до нового календаря народ наш руський примусити»8. Скарга 1595 р. на Львівську міську раду подається від імені «всього народу руського грецької релігії»9. Львівський єпископ Гедеон Балабан у листі 1598 р. писав про гноблення «ненависних ворогів і супостатів наших – ляхів, які пильно стараються, щоб наш руський бідний народ унівець повернути і зовсім викоренити»10. У львівських міських книгах з 1599 р. засвідчено термін «руська нація» (Natio Ruthenica)11. У «Ламенті» послів Львівського братства на Варшавський сейм 1609 р. мова йде про «старожитній, натуральний (тубільний) народ наш руський»12. Львівські ремісники в своїй заяві 1599 р. підкреслювали: «Ми не є пройдисвіти, але в землі нашій рідній руській живемо»13. В іншому документі міщани дорікають польським загарбникам, що «до нас, Русі, прийшовши, з нами, Руссю, Русі за давніми правами і фундаціями, звичаями та порядками не хочуть жити»14.

 

1517 р. виходить латиномовний «Трактат про дві Сарматії» польського вченого-гуманіста Матвія Меховіти. «Дотримуючись слідом за західноєвропейськими гуманістами птоломеївської ономастичної традиції, Меховіта називає Східну Європу «Сарматією», а в ній виділяє «Русь» і «Московію» як різні етноісторичні утворення. Відповідно «русами» або «рутенцями» він називає українців, а росіяни виступають у нього під назвою «москів» або «московітів»15. Така етнонімічна система поглядів на Східну Європу міцно утвердилася в Литовсько-Польській державі XVI ст.

 

«Етнонім «Русь» / «русин» вживався до І половини XVIII ст., а то й довше як загальноукраїнська самоназва, включаючи Східну Україну. Цей факт з недовірою сприймається не тільки людьми далекими від науки , але й багатьма науковцями – істориками й філологами. Досить поширеним стереотипом є думка, що русинами на той час були лише західні українці, як це мало місце пізніше. Проте, джерела свідчать, що всі українці тоді називалися русинами. Зокрема, даний етнонім у тій же давній формі «Русь» / «русин» (саме «русин» тобто як і раніше лише в однині, а не «русини») ми зустрічаємо в таких творах зі Східно-ЦентральноїУкраїни, як «Хроніка» Ф. Софоновича (закінчується 1672 р.), Літопис Самовидця (закінчується 1702 р.), у документах стоворених у ІІ половині кінця XVII ст. (наприклад, у листі гетьмана І. Самойловича на Запорізьку Січ), в Літопису Г. Граб’янки і віршах та приповістях Климентія Зіновієва кінця XVII ст. – початку XVIIІст.»16.

 

І в козацьку добу українці продовжували називати свою землю старою назвою Русь, а себе русинами, тому що не було й не могло бути, як твердять історики, прірви між києво-руським та козацьким періодами історії. Наукові факти неспростовно свідчать, що матеріальна культура козацької України безпосередньо виросла з культури Русі. Це стосується традиційної української кераміки, житла, церковної архітектури, народного одягу. Козацтво було спадкоємцем дружинних традицій Русі. Їх пов’язують лицарський кодекс поведінки, родинний принцип влаштування ватаг, культ меча, шаблі, коня, святі-покровителі (Божа Матір Покрова, св. Юрій-змієборець), зовнішність (оселедець, вуса, гоління бороди) та інші ознаки. У меморіалі православних владик до польського уряду з 1621 р. стверджувалося: «Щодо козаків – то про сих рицарських людей знаємо, що вони наш рід, наші братя і правовірні християне… Вони мають природжений дотеп і Богом дарований розум, і ревність та любов до віри, побожності і церкви між ними живуть і процвітають, певно, здавна. Се ж бо те плем’я славного народу Руського, з насіння Яфетового, що воювало Грецьке цісарство морем Чорним і сухопутне. Се з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксілах по морю й по землі (приробивши до човнів колеса) плавало і Константинополь штурмувало»17. Богдан Хмельницький називає себе 1649 р. «князем Русі», «гетьманом запорозьким і володарем усієї Русі»18. Свій народ він називає «руський» і мріє визволити «всю Рус»” від польського панування19. Він вказав: «Бог дав мені те, що я є єдиновладним руським самодержавцем»20. У свідомості тогочасних письменників-полемістів (Станіслава Оріховського, Яна Вислицького) Корона (власне Польща) і Русь чітко етнічно розмежовувалися. «Мовні, віровизнаннєві й культурно-історичні відмінності між Руссю і Польщею не згладжувалися і в наступні століття. Вони привели до появи в XVIII ст. політичного угрупування шляхти, яка самоокреслювалася як «нація руська»21.

 

Так, наступник Хмельницького гетьман Іван Виговський веде 1658 р. переговори з поляками щодо утворення федерації Польщі, Литви і України, остання мала називатися Велике князівство руське. Текст Гадяцького трактату з 1658 р., написаний за тодішнім звичаєм макаронічною польсько-латинською мовою, пересипаний термінами: «земля руска», «народ руский», «військо руске», «язик руский». Усі ці терміни стосуються України й українців, російського царя називають «цар московський». «Головні точки Гадяцької угоди такі: Україна над Дніпром, себто землі, що становили тодішні воєводства: Київське, Чернигівське і Брацлавське, творять Велике Князівство Руське»22. У кінці Гадяцького трактату стоїть підпис Івана Виговського: «Jan Wyhowski Hetman woysk ruskich, ręką własną», тобто: «Виговський гетьман військ руських власною рукою»23. Гетьман Петро Дорошенко під час переговорів з поляками 1669 р. говорить про відокремлення від Польщі всіх земель, де проживає руський народ, в автономну козацьку державу. Він докладно окреслює кордони цієї майбутньої держави (від Путивля до Перемишля), які цілком співпадали з українськими етнічними межами24. Цю територію українська шляхта усвідомлювала своєю батьківщиною. Українська родова шляхта у XV – першій половині XVII ст. берегла традиції давньої політичної відрубності, незалежно від віровизнання, називаючи себе «руським народом»25.

 

Назва «Русь» на означення теперішньої України віками зберігалася в практичному ужитку по всій Західній Європі, поки там ще твердо дотримувалися латинської термінологічної традиції. У Гільдеслейській хроніці під 1030 р. говориться про смерть під час полювання Імріха (Емерика – сина угорського короля Стефана I), якому дають титул «dux Ruizorum»), тобто «воєвода русинів». Літописець Лямберг під 1075 р. розповідає про зустріч імператора Генріха IV з вигнаним із Києва великим князем Київським Ізяславом-Димитрієм і називає його Ruzenorum rex Demetrius (правитель, князь русинів Дмитрій)26.

 

В іншому літописі під 1089 р. ідеться про одруження імператора Генріха IV з дочкою Ruthenorum regis (правителя, князя русинів)27. Пізніший літописець, відомий під псевдонімом Анонім Гал (XI – поч. XII ст.), теж користується цими назвами: Ruthenorum rex (правитель, князь русинів), regnum Ruthenorum (князівство русинів).

 

У книзі Vita Chuonradi про зальцбурзького архієпископа Конрада під 1131 р. записано, що, коли посол від Конрада прибув до угорського короля, останній перебував тоді in marcha Ruthenorum, тобто в країні русинів. Цю ж назву знаходимо в англійського енциклопедиста XIII ст. Бартоломея: Ruthenia magna opulentaque terra (Рутенія велика і заможна країна).

 

У Monumenta Germaniae говориться про короля русинів Лева: Leonem regem Ruthenorum (Лев – король русинів).

 

Папа Климентій VIII з нагоди Берестейської унії 1596 р. велів вибити срібну медаль з написом «Ruthenis receptis 1596» (Медаль з нагоди повернення). Відомі слова і Папи Урбана VIII: «O mei Rutheni, per vos ego Orientem convertendum spero (О мої русини, я сподіваюся, що завдяки вам схід навернеться)». Зауважимо, що назва «Rutheni» проходить не лише в папських буллах, «а в усіх західноєвропейських літописах і документах, які лише займалися Русинами»28.

 

З XIV–XV ст. назва «русини» – Rutheni часто з’являється в латинських хроніках польських авторів («Historia polonicae» Я. Длугоша (т. 9, кн. 6) та інших). Коли ми вже згадали про поляків, то треба пам’ятати, що з XV до XIX ст. у польській історичній, художній та публіцистичній літературі, а також в урядових актах побутували терміни «Москва», «московський», «москаль». Досить сказати, що найбільший польський поет Адам Міцкевич постійно вживав такий етнонім. Навіть свій вірш, нібито присвячений О. С. Пушкіну, назвав «Do przyjaciół moskali», тобто «До приятелів-москалів». Неофіційно етнонім «москаль» широко побутує серед поляків донині.

 

Новопостала Московія в очах тодішніх західних європейців аж ніяк не могла ототожнюватися з добре знаною їм Рутенією, а московити – з рутенцями. «Треба сказати, що іноземці, які відвідали Росію в другій половині XVII ст. (Павло Алеппський, А. Мейерберг, А. Олеарій та ін.), вважали Московію і Україну різними державами, населеними відмінними народами, кожний із своєю власною мовою, побутом, правами»29. У Великому князівстві Литовському, а також у Річпосполитій вживалися тільки терміни «Московська держава», «Московське князівство», «Москва». «Під впливом тривалого спілкування з послами Речі Посполитої термін Московське государство вжив Іван IV у своєму посланні англійській королеві Єлизаветі І 1570 р. Така самоназва утворилася у Смутні часи, точніше в 1612-1617 рр., коли територія Російського царства залишалася усіченою, її північно-західні землі, новгородські землі, перебували під владою шведів, а в зв’язку з цим вибрання першого царя із династії Романових відбулося лише на престол Московського государства»30. Так що іноземці з XV ст. і аж до кінця XVII ст. знали і вживали термін «Московське государство», а не «Русь». Коли Іван III захотів надати своєму титулу «великий князь всія Русі» не почесне, а юридичне значення, це стало предметом гострої дипломатичної боротьби з Великим князівством Литовським31.

 

Західні дипломати повсякчас «називали царських послів «les Ambassadeurs Moscovites», бо Московія прибирає назву «Россія» аж за царя Петра I»32. Про практику вживання іноземцями терміна «Русь» так пише Костомаров: «Назва русь за нинішнім південно-руським народом перейшла і до іноземців, і всі стали називати Руссю не всю сукупність слов’янських племен материка тодішньої Росії, а власне південно-захід Росії, населений тією частиною слов’янського племені, за яким тепер утверджується назва південноруського або малоруського»33.

 

Герберштейн, посол цісаря Максиміліана II до Москви, публікує 1549 р. «Rerum Moskoviticarum commentarii» («Записки про московські справи»), де виразно відокремлює Московію від Русі, тобто від України, західні кордони якої, за його твердженням, проходять поблизу Кракова.

 

Герберштейн застерігає австрійського ерцгерцога Фердінанда не титулувати в своїх вірчих грамотах «московита» імператором всія Руссії34. Подібне знаходимо в замітках Міхалона Литвина з 1550 р. «De moribus tartarum lituanorum et moschorum» («Звичаї татар, литовців і московітів»). Слід відзначити, що цей твір у російському перекладі зазнав характерних етнонімічних підтасувань. «Із чотирьох форм назв мешканців Московії (Московського государства), вживаних у трактаті публіциста, московіти, мосховити, моски, мосхи, перекладач не зупинився на жодній, даючи чомусь перевагу формі російської мови XVIII ст. – москвитяни»35. 

 

Італієць Гуагніно видає 1581 р. відому працю «Sarmatiae Europae descripto» («Опис Сарматії і Європи»), в якій теж чітко розмежовує назви «Polonia, Russia, Livonia і Moschovia». На гравюрі німецького картографа Себастіана Мюнстера «Пані Європа» з XV ст. біля Лівонії, вище Скіфії, зазначена Московія (Moscovia). В описі європейської гравюри з 1650 р. зазначається, що Україна подається як окрема держава, а окремо Московія36. Як свідчить хоча б величезний резонанс «Трактату про дві Сарматії» (1517) польського гуманіста М. Меховіти чи «Нотаток про Московію» (1549) німецького вченого С. Герберштейна, описи Східної Європи, зокрема Московії, викликали в гуманістичних колах Європи не менший інтерес, ніж описи недавно відкритої Америки. Наприкінці XV і на початку XVI ст. пекучою проблемою для географів Європи було знайти зручний шлях до казкової Індії й таємничого Китаю. Про кулястість Землі їм стало вже відомо. Пошуки звернулись на північний схід, сподівалися саме тим шляхом вийти до Індії та Китаю. Так уперше в поле зору картографів потрапляє новопостала Московія. Тоді ж виготовлено декілька карт, але географічна вірогідність їх вельми низька. «Московія була дуже погано відома в Західній Європі: карта Мартина Вальдзеємюллера 1516 р. з її змішанням неправильно зрозумілих купецьких маршрутів із застарілими даними Клавдія Птолемея явно свідчила про безпорадність північноєвропейської картографії. Навіть у сусідній з Росією Польщі вчені дуже невиразно уявляли собі глибини російських земель: наприклад, ректор Краківського університету Матвій Меховський вважав (1518 р.), що Волга впадає у Чорне море»37. Московію не сприймали за частину Європи. «В XV ст. для західних картографів було очевидним, що «Велика Тартарія» – тобто Московська Русь – розміщена поза Європою»38. 1575 р. відомий в ті часи французький придворний географ Андре Теве видав «Всесвітню космографію», одну з перших у Європі взагалі. Він виразно відрізняє Русь-Україну від Москви й Польщі. «Стародавні географи раніше, ніж інші чужі книжники, починають вживати на картах замість книжних народні назви міст, річок, країв та ін. До цього їх у великій мірі спонукали практичні потреби. В давні часи купці, дипломати, посланці і інші подорожували на конях і мусили розпитувати шлях у місцевого населення»39. До XVII ст. картографи називали Московію Татарією. 1690 р. в Голландії відомий географ Ніколас Вітсен склав карту Московщини, яку назвав «Нова Ландскарта Північної і Східної Татарії 1687 року», а згодом написав книжку «Північна та Східна Татарія», яку присвятив Петру I40.

 

У 1591-1592 рр. в Римі вийшла книжка Ботеро «Універсальні реляції». Книжка багато разів друкувалася італійською та іншими європейськими мовами. Ботеро, розповідаючи про походження православ’я, підкреслює, що його прийняла «вся Московія, вся Русь, вся Литва»41. В італійському описі з 1553 р. «Relazione dell Imperio oDucato di Moscovia» («Відомості про Московську державу») говориться, що на сході Московія межує з татарами, а з Россією (la Rossia) і Литвою біля Дніпра42.

 

Славнозвісна книга французького інженера Гійома Лєвассера де Боплана, написана на початку 50-х рр. XVII ст., називає усю Україну по-латині «Ukraina», а частини її (Поділля, Волинь, Київщина, Брацлавщина і т. д.) – «pars Ukrainae»43. Про простір її території Боплан пише, що «depuis les confines de la Moscovie jusqu'aux limites de la Transilvanie», тобто «від меж Московії до кордонів Трансільванії». Український народ він цілком відокремлює від поляків і московців, яких зве московитами. «До 18 століття Московія на чужинецьких географічних картах пишеться тілько Московією, а ні Русью, ні Росією не зветься і за них не вважається. Назва Московії Росією спочатку з пояснюючими додатками починається з 18 віку»44. У дослідженні, присвяченому західноєвропейським публікаціям про Козаччину, розглядається, приміром, твір визначного італійського історика XVII ст. Майоліно Бізаччіоні «Історія громадянських війн останнього часу», який вийшов 1653 р. Цей твір є першою цілісною і завершеною монографією про Визвольну війну, включену в широку панораму тогочасної європейської історії. Відповідно до прийнятої на Заході ономастичної традиції Бізаччіоні українські землі називає Руссю (Russia). Щодо Російської держави, то він, як, зрештою, й абсолютна більшість тогочасних західноєвропейських авторів, іменує її «Московією», а Білорусь постійно виступає у нього під назвою «Литва»45. 1716 р. в Нюрнберзі видано «Atlas novus». «Ціла область назначена в тексті від Сяну аж до Дніпра яко «Russia Rubra», котрій відповідає подана зараз рівнобіжне під нею назва «Ukraina» в противенстві до північних земель, названих там «Russia Moscovitica»46.

 

У словнику «Baudraud», виданому в Парижі 1701 р. під назвою «Ukraine i Russie», читаємо про Україну-Русь від Чорного моря до Львова. Московія зветься тут «Moscovita».

 

1600 р. у Франкфурті виходить збірна праця під назвою «Rerum Moscovitarum autores varii» («Різні автори історії московітів»), теж з відповідними розмежуваннями назв. «Щодо італійських і французьких пам’яток другої половини XVII ст., то вони дотримуються старої ономастичної традиції у визначенні України і Росії, тобто першу вони називають «Руссю», а другу «Московією». Форма «Малоросія» (Kleinrussland, Petite-Russie, Piccola Russia тощо) починає зустрічатися в західних пам’ятках лише із XVII ст.»47.

 

Подібних прикладів можна навести безліч. Подамо ще один перелік творів західноєвропейських авторів, виданих у самій Росії, де постійно вживається термін «Московія»: Корб Іоан Георг – «Дневник путешествия в Московію (1698-1699)» (перевод і примечание А. Малеина, СПб., 1905); Плейер Оттон – «О нынешнем состоянии государственного управлення в Московии (1710 г.)» (Чтения в Обществе истории и древностей Росийских. 1874 , кн. II); «Путешествие через Московию Корнелия де Бруина при Петре Великом» (Чтения в Обществе истории и древностей Российских. 1872, кн. І, II, V, 1873, кн. І); «Письма и донесения иезуитов о России конца XVII и начала XVIII века», (СПб., 1904). В останньому творі постійно зустрічається: «москвитяне», «Московія», «Московское государство» і т. п. Відзначимо ще такі твори: Берберини Рафаэль – «Путешествие в Московию Рафаэля Берберина» в кн. «Сказание иностранцев о России в XVI и XVII веке» (СПб., 1840); Витсен Николаас – «Путешествие в Московию. 1664–1665: Дневник» (СПб., 1996); Гейденштейн Р. – «Записки о Московской войне 1578–1582 гг.» (В 5 кн, СПб., 1889); Майерберг А. – «Путешествие в Московию» (М., 1874); Олеярий А. – «Описание путешествия в Московию в Персию и обратно» (СПб., 1905); Рейтенфельс Я. – «Сказания светлейшему герцогу Тосканскому Козьме Третьему о Московии» (М., 1905); Исак Масса – «Краткое известие о Московии в начале XVII века» (М., 1937). У збірнику реляцій дипломатів за період правління царів від Івана Грозного до Олексія Михайловича постійно зустрічаються терміни «Московія», «московіти»48.

 

«Московія, Московітія, – стверджує їхня ж енциклопедія, – назва, прийнята у всій Західній Європі для русского государства, переважно часів князів і царів Московських до кінця XVIII століття»49.

 

1716 р. в німецькому місті Гамбурзі платними агентами московського уряду був підступно викрадений племінник гетьмана Івана Мазепи – полковник шведської гвардії Андрій Войнаровський. Його перевезли в Московщину в каземати Петропавловської фортеці, а звідти після тортур заслали в Сибір, так що слід за ним загубився. Підступне викрадення Войнаровського справило велике враження на західноєвропейське суспільство. Чимало тодішніх газет у Німеччині, Франції та Англії обурювалися варварським способом розправи «московського» уряду над політичним противником. Ми наведемо тут тільки уривок з ноти цісарського амбасадора фон Курцрука магістратові Гамбурга: «Його Цісарська Величність з великим сумом дізнався про те, що Високоповажний магістрат по односторонній царській заяві порушив азиль імперської території супроти кавалера Войнаровського, що шукав захисту на цій території. Високоповажний магістрат не тільки заарештував Войнаровського, але залишив в оселі московитського (Moscowitischen) резидента під охороною московітів»50.

 

Навіть після перейменування Петром I 1721 р. «Московського царства» в «Россійскую імперію» в Західній Європі ще довго трималися старі традиційні терміни «Московія», «московіти». Ще 1869 р. французький політик К. де Лямар писав: «В Європі існує народ, забутий істориками, – народ русинів: 12,5 млн – під російським царем і 2,5 млн – під Австро-Угорською монархією. Народ цей такий же численний, як народ Іспанії, втричі більший за чехів і рівний за кількістю всім підданим корони святого Стефана. Цей народ існує, має свою історію, відмінну від історії Польщі та ще більше відмінну від історії Московщини. Він має свої традиції, свою мову, окрему від московської і польської, має виразну індивідуальність, за яку бореться. Історія не повинна забувати, що до Петра I той народ, який ми називаємо рутенами, звався руським, або русинами, і його земля звалася Руссю і Рутенією, а той народ, який ми нині звемо руським, звався москвинами, а їх земля – Московією. В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії»51. Видатний сучасний французький історик Фернан Бродель у своїй фундаментальній праці «Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV–XVIII ст.» постійно називає допетрівську Росію терміном Московія. На карті, яка показує маршрути вірменських купців у XVII ст., територія Росії називається «Московією», а територія України – «Рутенією»52. Шарль Монтеск’є у творі «Про дух законів» (1748) постійно вживає термін Московія53. У Європі вважали, можливо, і не безпідставно, що лише Катерина II «височайшім повелєнієм» дарувала московському народу ім’я «русскіє» і заборонила йому вживати ім’я «московитяни»54. Достеменно відомо, що саме Катерина II першою гостро виступила проти офіційного вживання етноніма «москалі»: «Ім’я Московія, Москов, Москаль, Москвич зовсім недавно (!) від сутнього незнання або ж від сусідньої зависті (!) прийнято», — повчала німкеня із санкт-петербурзького трону55.

 

На християнському Сході так само не ототожнювали московитів з русинами аж до XVII ст. Сирієць Павло Алеппський означає у своєму знаменитому описі подорожі до Москви в 1654 р. Русь як Україну, а населення колишнього Залісся називає московитами56.

 

1659 р. вірменські купці дарують цареві Олексієві трон з таким написом: «Potentissimo et invicatissimo Moscovitarum imperatori Alexio… Anno D. 1659» («Наймогутнішому і найнепереможнішому імператорові московитів Олексію… року Божого 1659»). А ось вагомі у своїй красномовності фрази з листа Єрусалимського патріарха Досифея до царя Петра I: «Аще пріидуть отсюда или Сербы, или Греки, или от иного народа туды, аще бы и случайно были мудрейшія і святейшія особы, Ваше державное и богоутвержденное царствіє да нікогда сотворить митрополитом или и патріархом Грека, Серба или Русянина, но Московитянов, и не просто Москвитян, но природных Москвитян». І далі: «Аще великое твое царствие имеет намерение учинити избрание патріарха, да повелит, чтоб не учинилось избрание особых из Козаков и Россіян и Сербян и Греков… но да повелит быти избранию особы из самого Москвича»57.

 

Такими були історично-термінологічні традиції до кінця XVII ст. Наскільки довготривалими були термінологічні традиції серед поляків, можна судити хоча б з того факту, що коли в червні 1917 р. в Києві відбувся з’їзд польських організацій, то назвали вони себе «З’їздом польських організацій на Русі», а не в «Україні», як пропонував дехто з делегатів. Стара етноніміка ще зберігала свою силу.

 

Літературні джерела:

1. Литовская метрика. – СПБ., 1903.– С. 149.

2. Владимиров П. Франциск Скорина. – СПб., 1888. – С. 30.

3. Андрусяк М. Термін «Руський», «Роський», «Російський» і «Білоруський» в публікаціях XVI-XIX ст. // Зб. на пошану Івана Мірчука. – Мюнхен; Нью-Йорк; Париж; Вінніпег, 1974. – С. 1.

4. Журнал Министества Народного просвещения. – СПб., 1893.– Август. – С. 407-408.

5. Киевская старина. – 1882. – Т. 1. – С. 2-3. 

6. Андрусяк М. Термін «Руський», «Роський», «Російський» і «Білоруський» в публікаціях XVI-XIX ст. // Зб. на пошану Івана Мірчука. – Мюнхен; Нью-Йорк; Париж; Вінніпег, 1974. – С. 2.

7. Безпалько О. П., Бойчук І. К. та ін. Історична граматика української мови. – К.: Рад. Школа, 1962. – С. 36.

8. Архив Юго-Западной России [далі – АЮЗР]. – К., 1904. – Ч. 1. – Т. 10. – С. 89-91.

9. Соціальна боротьба в місті Львові XVI- XVIІІ ст.: Зб. док. – Львів: Вид-во ЛДУ, 1961. – С. 49. – [Док. № 12].

10. Monumenta Confraternitatis Stauropigianae Leopoliensis. – Львів, 1898. – Т. 1 – С. 811. – [Док. № 470].

11. Соціальна боротьба в місті Львові XVI- XVIІІ ст.: Зб. док. – Львів: Вид-во ЛДУ, 1961. – С. 67. – [Док. № 20].

12. Крыловский А. Львовское Ставропигийское братсво. – К., 1898. – С. 31. – [Док. № 17].

13. Соціальна боротьба в місті Львові XVI- XVIІІ ст.: Зб. док. – Львів: Вид-во ЛДУ, 1961. – С. 73. – [Док. № 23].

14. Там само. – С. 89. – [Док. № 29].

15. Наливайко Д. Рецепція України в Західній Європі XVI-XVIІІ ст. // Сучасність. – 1993. – №2. – С. 95-96.

16. Балушок В. Несподіванки.. – с. 29.

17. Грушевський М. Історія України-Руси: У 8 т. – Київ; Львів, 1909. – Т. 7. – С. 391.

18. Lipiński W. Z dziejów Ukrainy. – Kraków, 1912. – S. 181.

19. Michałowski I. Księga pamiętnicza. – Kraków, 1864. – S. 374.

20. Ibid

21. Циганок О. М. З історії латинських літературних впливів в українському письменстві XVI-XVIІІ ст. –К.: Пед. преса, 1999. – С. 33.

22. Гадяцький договір між Україною і Польщею 1658 р. – Львів, 1933. – С. 7.

23. Герасимчук В. Виговщина і Гадяцький трактат // ЗНТШ. – 1909. – Т. 89. – С. 83-90.

24. Бантыш-Каменский Д. Источники малороссийской истории. – М., 1858. – Т. 1. – С. 208-212.

25. Липинський В. Твори. – Філядельфія, 1980. – Т. 2. – С. 43.

26. Monumenta Germaniae Historica. – T. 5. – S. 219.

27. Ibid. – S. 133.

28. Барвінський Б. Історичний розвій імени українсько-руського народу. – Львів, 1908. – С. 14.

29. Пушкарев Л. Н. Культурные связи России и Украины во второй половине XVII века // Вопросы истории. – 2000. – №7. – С. 139.

30. Хорошкевич А. Л. Русь, Русия, Московия, Россия, Московское государство, Российское царство // Спорные вопросы отечественной истории XI-XVIII веков. – М.: Ин-т истории СССР, 1990. – С. 291.

31. Любавский М. К. Образование основной государственной территории Великорусской народности. – Л.: Изд-во АН СССР, 1929. – С. 135.

32. Орелецький В. Дипломатичний церемоніял // Науковий збірник Українського Вільного Університету в Празі. – Прага, 1942. – Т. 3. – С. 278.

33. Костомаров Н. И. Собрание сочинений. – СПб., 1903. – Кн. 1. – С. 27.

34. Герберштейн С. Записки о Московии. – М.: Изд-во МГУ, 1988. – С. 265.

35. Добродомов И. Г. Филологические маргиналии к историческому изданию // Отечественная история, 1996, №6. – С. 182.

36. Переяславський О. Україна XVII віку в світлі тогочасного Заходу // Записки ЧСВВ. – 1935. – Т. 6. Вип. 1-2. – С. 326.

37. Рыбаков Б. А. Русские карты Московии XV – начала XVІ века. – М.: Наука, 1974. – С. 7.

38. Буровский А. Евразийство: добродетель // Родина. – 1996. – №9. – С. 23.

39. Шелухин С. Назва України. – Відень, 1921. – С. 16.

40. Бушков А. А., Буровский А. М. Россия, которой не было – 2. Русская Атлантида: Историческое расследование. – Красноярск: Бонус; М.: ОЛМА-Пресс, 2000. – С. 284.

41. Мицик Ю. А. Історико-географічний опис України у творі італійського гуманіста XVІ ст. Джованні Ботеро // Історичні дослідження. Вічизняна історія. – К.: Наук. думка, 1992. – Вип. 8. – С. 30.

42. Чтения в обществе истории и древностей российских. – М., 1863. – Кн. 1. – С. 128.

43. Кордт В. Материалы по истории русской картографии. – К., 1910. – С. 21.

44. Шелухин С. Назва України. – Відень, 1921. – С. 29.

45. Наливайко Д. С. Козацька християнська республіка (Запорізька Січ у західноєвропейських історико-літературних памятках). – К.: Дніпро, 1992. – С. 241.

46. Пропамятне письмо НТШ. – Львів. 1923. – С. 5.

47. Наливайко Д. Рецепція України в Західній Європі XVI-XVIІІ ст. // Сучасність. – 1993. – №2. – С. 103.

48. Проезжая по Московии (Россия XVI-XVIІ веков глазами дипломатов). – М.: Междунар. отношения, 1991. – С. 3.

49. Большая энциклопедия – СПб., 1903. – С. 442.

50. Борщак І. Арешт Войнаровського // ЗНТШ. – 1925. – мТ. 138/140. – С. 157.

51. Січинський В. Чужинці про Україну: Вибір з описів подорожей по Україні та інших писань чужинців про Україну за десять століть. – К., 1992. – С. 220.

52. Бродель Фернан. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV-XVIІІ ст.: У 3 т. – К.: Основи, 1997. – Т. 2. – С. 125.

53.Тарановский Ф. В. Монтескье о России // Труды русских ученых за границей. – Берлин, 1922. – Т. 1. – С. 181.

54. Екатирина ІІ. Записки касательно российской истории. – СПб., 1901. – Т. 8. – С. 399.

55. Там само.

56. Путешествия Павла Алеппского. – М., 1898. – Т. 4. – С. 55. 

57. Соловьев С. История России с древнейшиз времен. – М., 1865. – С. 419-427.