Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Украдене ім’я: чому русини стали українцями – Розділ XXI: Магічне слово (автор: Наконечний Євген)

опубліковано 17 січ. 2013 р., 12:32 Степан Гринчишин   [ оновлено 26 січ. 2013 р., 12:18 ]

Відомий українофоб Шульгін писав у білогвардійському денікінському журналі: «Добре відомо, що більшість революцій було здійснено «магічними словами», яких маси не розуміли. Одним із таких магічних слів виявилася в 1917 році назва «Україна»1. 1917 році якраз і розпочалася кривава боротьба за утвердження нового етноніму. «Боротьба навколо назви «Україна» та її похідних («українець», «український», «українство», «українськість») була, та й залишається, такою гострою тому, що це не просто слово – це символ, у якому закодована національна ідея і закладена потужна енергія прагнення народу вільно жити на своїй землі в соборній, самостійній державі»2. Грізним і ненависним для колонізаторів зробилося в часи Визвольних змагань магічне слово «Україна» також на і західноукраїнських землях.

 

Немає такого національного імені, яке викликало б проти себе стільки ненависті, злоби й нападів та пропаганди, як назва території й народу: «Україна», «українці», «український»3. І росіяни, і поляки здавна намагалися всіляко бойкотувати та обмежувати терміни «Україна, українець»4. На початку XX ст. польський мовознавець проф. Брікнер протестував проти назви «Україна», мовляв, треба назву «Русь» відступити, за його висловом «москалям», а триматися назви «малороси». Іван Франко так йому відповів: «Можемо на се відповісти шановному історикові польської мови, що в творенні назв так само як і загалом у творенню нових язикових форм історична традиція грає певну важну, але зовсім не виключну і навіть не першорядну роль. Нація існує не для язика, а творить і ненастанно перетворює собі язик відповідно до своїх потреб; історикови, заким оцінить, а тим паче осудить якийсь новотвір, випадало би війти по змозі в причини, які викликали його і довели до побіди над старшими формами; без такого зрозуміння він ризикує зробитися не істориком, а доктринером, що задля якогось улюбленого і переціненого прінціпа готов живу дійсність натягати або вкорочувати на прокрустовім ліжку. Де мова про польські теми, там проф. Брікнер дуже добре пильнується, щоб не впасти в таке доктрінерство; супротив інших народностей се нічого, можна. А не слід би»5.

 

Голос проф. Брікнера був непоодинокий. «Дехто ще й нині підсуває злобну брехню, немовби то назву «Україна», «український» завели перед десятьми літами пруссаки та Австрія»6. Навіть і тепер є в Польщі сили, які виступають проти термінів «Україна», «українець», називаючи їх австрійською вигадкою, або вигадкою німецького генерального штабу, або московською інтригою7. Генеральною тактикою польських асиміляторів була якраз війна з етнонімом «українець».

 

Стосовно насеення Волині та Полісся твердилося, що там немає ніяких українців, а тільки етнографічна маса без певного імені8. 1939 р. польський уряд затвердив таємний план асиміляції волинських українців. Згідно з цим планом «сам термін «українець», «український» попадав під заборону. Замість них пропонувалося вживати терміни «русин», «руський» і такі нейтральні терміни, які нічого спільного з національністю не мали, як «православний», «волиняк», «поліщук», «тутейший». На думку творців програми це повинно було, в кінцевому рахунку, привести до повної асиміляції українців»9.

 

В офіційних державних публікаціях поверсальської Польщі (1918–1939 рр.), у тому числі у затверджених сеймом законодавчих актах, на означення поняття «український» вживався термін «рускі», а в дужках «русіньскі», щоб не сплутати з російським. Услід за Брікнером авторитетний проф. Ніч виступив на сторінках впливового мовознавчого журналу «Język polski» з закликом не вживати в польській мові термінів «Україна», «українець». Саме життя, як відповів йому ліберальний польський діяч Леон Василевський, змело цю смішну в своїй недалекоглядності, і, додаймо, просто нерозумну теорію маститого польського мовознавця10.

 

До полеміки навколо наших етнознавчих термінів втрутилася тоді видатна польська письменниця Марія Домбровська. У статті «Вересень у Заліщиках» вона, зокрема, писала: «Принялося останнім часом, що руське населення, обняте польськими кордонами, само себе зве українцями й вважає образою своїх національних почувань, коли про нього говориться: – русини. Тому поляки з чуткішою совістю, а головно ті, що тямлять, наскільки болючим і небезпечним є ображування національних почувань, уживають слів «українці» й «український», хоч би й не погоджувалися на все, що підкладає шовіністична демагогія під ті слова. Інші, більш грубошкірі або неприхильні для національних меншин, уживають тільки слова «русини». І це підсилює розпалені національні антагонізми. Коли цілий народ прийняв цю назву як власне ім’я і як вираз своїх змагань до державної назалежности й суверенности, то виникло це головно з конечности підкреслення своєї відрубности від Росії, що руський, по-польськи русинський народ, разом з його назвою, культурою й історією силувалася втягнути в свій заборчий організм. Назв «Україна» й «український» царська Росія ніколи-ніколи не хотіла признати. А для Польщі ця назва повинна бути в найвищій степені симпатична»11. На таку доброзичливу позицію видатної письменниці ймовірно вплинула новела «Сини» її сучасника – видатного українського письменника Василя Стефаника, де є такий промовистий епізод:

 

«– Послідний раз прийшов Андрій: він був у мене вчений. «Тату, – каже, – тепер ідемо воювати за Україну». – «За яку Україну?» А він підоймив шаблев груду землі та й каже: «Оце Україна, а тут, – і справив шаблев у груди, – отут її кров; землю нашу ідем від ворога відбирати. Дайте мені, – каже, – білу сорочку, дайте чистої води, аби-м обмився, та й бувайте здорові». Як та єго шабля блиснула та й мене засліпила. «Сину, – кажу, – та є ще в мене менший від тебе, Іван, бери і єго на це діло; він дужий, най вас обох закопаю у цю нашу землю, аби воріг з цего коріння її не віторгав у свій бік».

 

Однак українофобськи налаштовані правлячі кола поверсальської Польщі, звичайно, не звертали уваги на поодинокі письменницькі голоси. Після приєднання до Польщі в 1919 р. Галичини польські шовіністи стали її офіційно називати Східна Малопольска (Wschodnia Małopolska), в поточній мові «Східні креси» (Kresy Wschodnie). Це образливе для галицьких українців поняття шовіністи скопіювали від німців. Прусський уряд після третього розділу Польщі назвав Варшавську область «Новою Південною Пруссією» (Neu Süd Preussen).

 

«Варто зауважити, що суперечки про назви різних фрагментів українських земель завжди носили виразний політичний підтекст. Наскільки без великого спротиву прийнято термін «Galicja Wschodnia», прив’язуючи (щоправда, в штучний спосіб) до давнього галицького князівства, не згадуючи вже про «Західну Україну», то термін «Małopolska Wschodnia», поширюваний владою Річпосполитої Польської в міжвоєнний період, ніколи не був апробований українськими мешканцями. Оцю «Małą Polską» трактовали вони на рівні з колишньою «Małą Rosją»12.

 

Кураторія Львівського Шкільного Округу, до якого входила практично вся Галичина, видала в березні 1923 року циркуляр, котрим заборонила уживати слово «український», а наказала всюди «на печатках, свідоцтвах і інших документах та у шкільній науці уживати виключно слово руський (ruski) замість принятого слова український (ukraiński)»13.

 

Етнонімічна війна в Галичині запалала знову. Галицькі українці стали всіма засобами боротися проти польської заборони. Посипалися відкриті протести на «непрактикований в культурному світі розпорядок, щоби живому народови відобрати його назву, а накидати другу, якої він не хоче! Відноситься це до назви «український», яку шкільна влада заказує уживати в українських школах!»14. Цей же автор відзначив, що польська влада «з українських шкільних книжок викинула всі місця, де мова про Україну та саму назву «український»15. Від Наукового Товариства імені Шевченка К. Студинський і В. Гнатюк підписали протест (справжнім автором був Богдан Барвінський), де говориться: «Нема на світі такої влади, котра могла б живому народові заборонити уживання його національного імені, а накинути таке, якого він не хоче, або не може уживати»16.

 

Громадськість західноукраїнських земель, які перебували під польською кормигою, відразу зрозуміла великодержавницькі наміри Варшави. «Теперішні власть імущі в Польщі йдуть пробоєм, не церемоняться, не декларують гарних фраз, а без обиняків заявляють, що вони хочуть звести нас на нашій прадідній землі до ролі безгласної меншости. І змагаючи до цеї ціли, стараються відібрати нам навіть наше національне ім’я. Як колись Росія перехрестила Україну на «Малоросію», так вони Східну Галичину перехрещують на «Малопольску», а в останніх місяцях урядове заводять в школах термін «русіньскі» замість «український». Зразу йдуть в напрям викорінення навіть почування єдности з рештою українських земель»17.

 

У шовіністичній польській пресі тоді залюбки писалось, що українській «безличності» немає меж. «Сам український народець, – писали польські газети, – є спокійний, поштивий. Треба тільки звільнити його від проводирів. Назва українці походить від украдений, бо вони нас, поляків, добре обікрали. Справжньої української інтелігенції немає, є тільки парубки в краватках, деякі у вишиваних сорочках, а за пазухою повно вошей. Української мови властиво також немає, є тільки польський говір, як діялекти кашубський, гуральський. Таким є руський діялект. Це говір парубків і дівок від стайні, гною та болота. Вирази «свіньо українска, пшеклєнти українєц» були повсякденні»18.

 

Вигаданий польськими політиками термін «Малопольська Всходня» стосовно Галичини не мав жодних історичних підстав. Коли йшлося про асиміляторські методи щодо українців, то польські правлячі кола користувалися російським досвідом. «Польська преса, наука й державно-політичні органи не тільки назву «Малоросія» переробили на «Малопольска», але й широко послуговувались іншими такими «науковими» надбаннями включно до валуєвської аргументації»19.

 

Подібне робилося і під румунською окупацією. До Першої світової війни на Буковині, що перебувала тоді в межах Австрії, було 216 народних шкіл з українською мовою навчання, 117 мішаних, 4 гімназії, 1 реальна гімназія, 2 учительські семінарії, 4 фахові школи, 4 кафедри в Чернівецькім університеті. Окупувавши в 1918 р. Буковину, румунська влада вела хижацьку політику тотальної асиміляції українців. Усі українські школи та інші навчальні заклади було закрито. Українська мова була заборонена, заборонено співати українських пісень, урядовцями змінювались прізвища на румунські, не вільно було мати синьо-жовті відзнаки, а жандарми били за ношення сорочок із українськими вишивками. «Назву «українці» вживається тільки тоді, коли ходить про українську іреденту [визвольний рух], а так зрештою в ужитті є назва «рутени»20.

 

Та ж сама політика «систематичної насильної румунізації» проводилась в Бесарабії21. У 30-х роках заборонено вживати українську назву міста Чернівці. Треба було писати: !Чернауць». Тоді ж по цілій Буковині «богослуження в церквах й урядування в церковних урядах мусіло відбуватися тільки по румунськи»22. Згідно із засадами православ’я, дозволяються національні церкви (грецька, болгарська, сербська, російська, румунська). Православні Буковини вимагали, щоб їх архидієцезію з «orthodox-romana» перейменовати в «українсько-румунську», або просто «орієнтальну». Пропозицію відкинуто23. Існувала лише румунська православна церква. «Згідно офіціяльного румунського погляду буковинські українці є тільки українізованими румунами (!), що мусять вернутися до своєї національної мови»24. Румунські шовіністи оголосили про свій намір протягом одного покоління зробити один мільйон русинів добрими румунами, згідно старої приказки «Тато рус, мама рус, я Іван Молдован»25.

 

Аналогічні явища етнонімічної війни спостерігалися на Закарпатті під угорською окупацією. Угорський уряд, особливо в XIX ст., вкрай суворо обмежував контакти закарпатців з їхніми галицькими братами. У мадярських публікаціях населення Закарпаття означувалося термінами «orosz», часом «Kisorosz», «magyarorosz» («мадяро-російський»), «uhrorusz» («угроруський»), «ruszim» («руський») або «ruten». Однак термін «рутен», яким угорці презирливо називали закарпатських українців, теж вилучили з ужитку як такий, що має «руський корінь». Для закарпатських українців було запроваджено найменування «греко-католицькі мадяри»26.

 

У березні 1939 р., одночасно з окупацією Чехії і Моравії, Гітлер доручив Угорщині захопити Закарпаття. На оборону стали відділи «Карпатської Січі», які не в змозі були захистити країну проти вдесятеро переважаючого угорського війська. Настала повторна окупація Закарпаття Угорщиною. Як вона проходила, можна судити із листа-протесту президента Карпатської України Августина Волошина. «Угорські власті не задовольняються тим фактом, що за час окупації Карпатської України тисячі українців, серед них діти шкільного віку обидвох статей, розстріляли або нечувано жорстоким способом вбили, вони скасували всі українські культурні організації та спілки, серед них понад 300 читальних залів культурного об’єднання «Просвіта»; всі видання української літератури та преси заборонено, всі українські народні, професійні та середні школи закрито, виконання службових обов’язків українською мовою переслідується, а тепер заборонено навіть розмовляти і співати пісні рідною українською мовою»27. До слова, після війни, у 1945 р., Августина Волошина замордували у московській Луб’янці – тюрмі НКВД.

 

Ще в квітні 1849 р., коли Угорщину потрясли революційні події, «Головна Руська Рада» у Львові прийняла депутацію під керівництвом Адольфа Добрянського із Закарпаття, яка заявила, що русини Угорщини бажають з’єднатися із своїми галицькими братами в один адміністративний край в рамках Австрійської імперії. Однак з різних причин це зробити не вдалося. Після Першої світової війни за Сен-Жерменським договором Закарпаття відійшло до Чехословаччини. У цьому договорі було візначено: «Чехословаччина зобов’язується зорганізувати землю русинів на полудні Карпатів, як автономну одиницю забезпечену найширшою автономією, яку можна погодити з єдністю держави»28. Ці умови не були дотримані, а Угорщина змиритися з втратою Закарпаття не бажала і стала підбурювати населення етнонімічними аргументами: «всі єдиногласно виповіжте, ож ви не хочете ні чехів, ні румунов, ані украінцов, ви русинами хочете зостатися при Угорщині, при котрой до тепер жилясте»29.

 

Демократична Чехословаччина, до складу якої Закарпаття входило в 1919–1938 рр., теж проводила політику етнонімічної плутанини. Чомусь самі назви «українець», «український» звучали тоді для багатьох чехів неприємно, терпко, як бунтарські30. Урядово Закарпаття в чеській термінології називали Підкарпатська Русь. Назви «Україна», «українець» були небажані. Урядова назва населення була «Rusin» («русин») і відповідні прикметники: «rusinsky» або «podkarpatorusky». Остання назва могла також означати підкарпатського росіянина. І коли в чеських офіційних публікаціях і документах трапляється термін «rusky», то інколи не можна зрозуміти, чи то йдеться про підкарпатських русинів, чи то про росіян. На Закарпатті здавна існувала москвофільська течія (підтримувана в різний час Росією, Угорщиною, а потім Чехословаччиною), яка за логікою етнонімічної війни не любила термін «русин». Закарпатські москвофіли для затемнення проблеми використовували кілька інших назв: «карпаторосс», «угро-росс», «карпато руський» або просто «руський». Особливо полюбляли дві останні форми. «Многі з наших інтелігентів знають цілими роками філозофувати про те, чи я «руській», чи «угроросс», чи «карпаторусскій русс», чи «мадяр-орос», але народовецького українства бояться, як чорт свяченої води, бо то тверда ідея, яка вимагає праці для народу»31.

 

Відомо, що в першій половині ХХ ст. простий люд Закарпаття називав себе традиційно «русин»32. Перша щоденна українська газета Закарпаття так і називалася «Русин» (виходила в 20-х роках). У ранніх творах видатних закарпатських письменників В. Гренджі-Донського і Ю. Бартоша-Кум’ятського бачимо лише назву «русин», яку вони справедливо вважали архаїчною формою, що передувала назві «українець». Бурхливий хід політичних подій наприкінці 30-х років XX ст. у Чехословацькій республіці привів до того, що Закарпаття відокремилося у самостійне державне утворення. Відбулися вибори, зібрався законодавчий орган – Сойм Карпатської України.

 

15 березня 1939 р. Законом число 1 Сойм Карпатської України ухвалив:

 

§ 1. Карпатська Україна є незалежна Держава.

§ 2. Назва Держави є Карпатська Україна.

§ 4. Державна мова Карпатської України є українська мова.

§ 5. Барва державного прапору Карпатської України є синя і жовта, при чому барва синя є горішня, а жовта є долішня.

§ 6. Державним гербом Карпатської України є дотеперішній краєвий герб: медвідь у лівім червонім полі й чотири сині та жовті смуги в правому півполі, і ТРИЗУБ св. Володимира Великого з хрестом на середньому зубі.

§ 7. Державний гимн Карпатської України є: «Ще не вмерла Україна…»

 

«Таким чином вияснилося, що різні штучно насаджені назви цієї гілки української землі в роді «Подкарпатска Рус», «Карпато-Рутенія», та ін. були кожночасно виявом волі займанців Закарпаття, а не волі самих мешканців його. І коли в пам’ятні березневі дні 1939 року народ Закарпаття устами своїх легальних представників виявив волю до самостійного життя, перший сеймовий закон – це було устійнення офіційної назви країни: «Карпатська Україна». Закарпатські українці заявили перед усім широким світом свій кровний і духовний зв’язок із братями решти України й їхніми волелюбними прагненнями та змаганнями»33. Проголошення незалежності «Карпатської України» сприяло активізації українського визвольного руху. «Цей німий і бездушний народ, на виробленні імени якому могла століттями жирно пастись чужоземна винахідливість – в одній термінології – «рутени», «угро-руські» і навіть – «мадяри, що говорять по «руські» і «мадяри греко-католицької віри», в другій – «русини, русскі, або просто лемки, бойки, тутешняки і т. д.» – цей «народ – не народ»” викресав зі себе такого горіння чин, що осліпив сліпучим полум’ям народи»34.

 

Окупувавши в 1939 р. повторно Закарпаття, угорські асимілятори взялися за випробуваний метод: етнонімічну плутанину. Але «ми вже давно перестали бути темними «угроросами», ми вже знаємо нині хто ми є й куди ми маємо дивитися. Спекуляція з назвами: «русин, русскій, угророс» залишається раз на все для мадяронських спекуляцій, що з тою назвою любили би нас втягнути в своє ярмо»35. Будапешт став переконувати українське населення Закарпаття, що лише в тісному зв’язку з короною св. Стефана, тобто з Угорщиною, можливий їх розвиток. «Се же рок минув, як народ Подкарпаття вернувся до матерной держави. Вернувся, бо серце сего народа тягло єго туди назад; але і вічні закони природи домагалися сего. Бо каждоденний живот руського народа і господарське положення цілого Подкарпаття тісно є зв’язано з частями держави положеними на юг»36. Такі заяложені аргументи колонізаторів добре відомі.

 

На Закарпатті запанував антиукраїнський терор. Понад 10 тис. українців було загнано в тюрми і концентраційні табори, близько 5 тис. з них загинуло. Опір окупантам вели структури ОУН. «Підпільний орган крайової екзекутиви Організації українських націоналістів на Закарпатті журнал «Чин», випущений влітку 1941 р., подав 69 пунктів звинувачення Угорській державі в геноциді українського населення Закарпаття. Закарпатські українці продовжували боротьбу з ворогом, не дали створити із себе новий народець – русинів, що мав стати слугою святостефанівської корони. Журнал закликав: «Українці й українки Закарпаття! Тепер ми вже не самі! Це не тільки наше бажання, це бажання 50 міліонового українського народу. Ми всі хочемо, щоб Закарпаття належало до України»37.

 

На Закарпатті широкий всенародний перехід до іменувань «Україна», «український» став можливим з 1945 року. «Стара національна назва «русин», «руські» найдовше збереглася на західних землях колишньої Русі… Дуже похвально, що жменька карпатських русинів не лише не асимілювалася з чужим оточенням, а й зберегла давню народну назву, традиції, скарби культури своїх предків»38.

 

На прикладі маленького Закарпаття бачимо, як, паразитуючи на живому тілі України, окупанти сподівалися, що, підтримуючи драконівськими адміністративними заходами етнонімічну плутанину, доводячи її до цілковитого хаосу, їм удасться знищити український народ як такий, або, в крайньому випадку, розчленувати його на дрібні частини, щоб кожна з них мала відмінний етнонім: малороси, русини, русняки, поліщуки, лемки і т. д. «Многі нас називають ще руснаками, русинами, подкарпаторуськими русами, рутенцями, росами, угроросами, карпаторосами, татроросами, угорськими руснаками і біда знає ще якими і чиїми ще «росами»39. Колонізатори із зворушливою одностайністю верещали, що українці – це не етнонім, а назва небезпечної політичної партії, яка прагне вигнати їх – чужинців – із свого отчого дому. Тому вживання терміну «українець», «Україна» треба категорично заборонити.

 

Асимілятори одностайно роздували і роздувають зараз широкомасштабний пропагандивний обман, ототожнюючи українську національну ідею з шовінізмом, тобто вони намагалися змішати миролюбний, гуманітарний, справедливий український ідеал, ідеал самозахисту і права на самовизначення, з тою кривавою оргією ненависті та дикою жадобою загарбання чужої землі, що є властивий саме їм: російським, польським, угорським, румунським великодержавним шовіністам.

 

Несподіваний спалах етнонімічної ворожнечі вибухнув на Закарпатті і Пряшівщині (Словаччина) на початку 1991 року. Тут стали гостро протиставляти синонімічні за змістом етноніми «русин-українець». Сутність проблеми вияснив відомий учений і громадський діяч Пряшівщини доктор Микола Мушинка: «Сучасний курс «деукраїнізації русинів», послідовно насаджуваний товариством «Русинська оброда» і підтримуваний офіційною політикою словацького уряду і словацькими засобами масової інформації, вважаю кроком до їх повної словакізації. Цей курс побудовано на явній фальсифікації недалекого минулого і є політичною спекуляцією»40.

 

Авторитетний карпатознавець О. Мишанич назвав більш точно справжнього ініціатора політичного русинства в Закарпатті: «Паразитуючи на народному русинстві, на прихильності місцевого населення до своєї давньої етнічної самоназви «русин», ідеологи політичного русинства дивляться на закарпатців як на біомасу, етнічно-племінну єдність, яка ще не стала народом і наприкінці XX ст. ніби не здатна до національного самовизначення. Доки Російська імперія шукатиме й захищатиме свої інтереси в Карпатах, доки Україна не визначиться у ставленні до імперських коридорів у Європі, – доти житиме й політичне русинство»41.

 

Як бачимо, на західних рубежах української етнографічної території до сьогодні продовжується процес зміни етноніма. Правда, штучно гальмований антиукраїнськими силами. «Вигідніше мати на своїй території невеликий «окремий» народ…, ніж частину великого народу, що живе у сусідній державі. Таку ж зручну для себе політику ведуть нині Словаччина і Польща, побоюючись територіальних претензій з боку України»42.

 

Не підлягає сумніву, що активізація русинства «зумовлена зовнішньополітичним фактором, оскільки в цьому зацікавлені – прямо чи посередньо – суспільно-політичні сили в сусідніх із Закарпаттям країнах, близького і далекого зарубіжжя (про це свідчать, зокрема, численні публікації, заяви вчених-етнографів підбадьорливого характеру в Росії)»43.

 

Політичне русинство, за словами О. Мишанича, «хоч і вірно прислужується інтересам Угорщини, насправді є п’ятою колоною Російської імперії в Карпатах, захищає тут інтереси Росії. У цьому плані воно продовжує роботу колишніх «русофілів», «москвофілів», недавніх «інтернаціоналістів», які під інтернаціоналізацією розуміли послідовну й агресивну русифікацію»44.

 

Цікаво, що проти назви «Україна» виступали і деякі гітлерівські бонзи в роки Другої світової війни. Ось як на цю тему писав у таємному звіті представник партайляйтера Мартіна Бормана при Генеральному штабі Вермахту: «Коли ми самі закріпимо назву «Україна», то українці будуть з неї виводити певні права і захочуть колись самі правити своєю державою, крім того, будуть домагатися, щоб до сучасної України приєднати ті українські території, які тепер до неї не належать, як Трансністрію, Львівську Галичину і Карпатську Україну»45. Зауважимо, що стратегічний провал німецької політики в Україні як в Першу, так і в Другу світову війну, певною мірою зумовлений некомпетентністю істориків Німеччини, які, традиційно спираючись на великодержавні російські схеми, неадекватно описували етнічні процеси у Східній Європі.

 

Наскільки частина російського суспільства вихована в українофобському дусі, донині затуманена чадом шовінізму, свідчить такий дикий факт. Під час обговорення на сесії Верховної ради Криму постанови про функціонування російської мови в Криму депутат М. Бахаєв сказав з трибуни: «Нема такої української мови. Це мова простолюду. Це мова, яка штучно придумали Шевченко й інші авантюристи. Я вам скажу більше – нема і такої нації «українці»46. Як відзначає російський історик О. Міллер, «відхід України означає знехтування тими зв’язками та цінностями, які, здавалось, повинні були встояти після краху комунізму, і тому цей відхід був так хворобливо пережитий – точніше сказати, переживається досі – в Росії»47.

 

Героїчна боротьба Української Повстанської Армії в 1942–1950 рр., що була проявом волі народу утворити самостійну Українську державу, остаточно закріпила нове етновизначальне ім’я на Західноукраїнських землях. Хоча, тут треба зазначити, що «більшовицький режим, хоч нібито й «возз’єднав» українські землі в одній державі, не згладив, а радше поглибив суттєві відмінності між «двома Українами» – східною й західною. Практично не утискаючи українців за етнічною ознакою (совєтська влада не відрізнялася під цим оглядом від царської, трактуючи українців як «своїх», тобто де-факто як «різновид» росіян), більшовики, однак, усіляко дискримінували українців за ознакою мовною та регіональною, ставлячись до західних (і взагалі україномовних) українців як до «націоналістів», тобто до потенційних «зрадників»48.

 

Етнонім «українці», отже, треба розглядати як новий етап в консолідації українського етносу на його найвищій, національній стадії розвитку, тобто на тій стадії буття нашого народу, коли він уже повністю дозрів до створення своєї власної національної державності. Тому-то наші вороги завжди намагалися «розмити» в нашому народі оце збірне національне поняття «українець», виставляючи на перший план якісь локальні, часто штучні назви типу руснак, лемко, новорос, поліщук та ін. До цього ряду можна б зарахувати новопосталий термін «русскоязычный». Однак коли народ усвідомив себе єдиною нацією, йому більше не страшні ідеологічні диверсії в галузі етноніміки.

 

«Назва Україна є символ українських національних змагань до волі, самостійності й соборності. В цьому аспекті перестає бути сутнім питання, яке походження, чи первісне значення назви, з одного боку, й становища «визнання», чи «невизнання» її іншими, з другого боку. Ще в пам’яті живого українського покоління урядові заборони номенклатури: українець, український, Україна на західноукраїнських землях під Польщею (русін), чи Чехословаччиною (подкарпатські рус), так як давніш у царській Росії (малорос).

 

А проте, незважаючи на тиск, заборони й т. п., назва Україна – власне як символ українських змагань до волі, самостійності й соборності – глибоко жила в надрах народу, перетривала не одне лихоліття й перемогла всупереч усім протидіям, «указам», заборонам і натискові. Як вияв збірного тріумфу українства – перемога назви Україна є й буде для всіх свідомих українців запорукою кінцевої перемоги і здійснення тих ідеалів, які ця назва символізує і за які змагалися, боролися і умирали кращі сини Українського Народу»49. Чужоземне поневолення нерідко є прологом до відродження нації, якщо вона духовно не зломлена. «Що поляки називали «Малою Польщею», злучилося з тим, що росіяни називали «Малоросією», і постала Велика Україна»50.

 

XX сторіччя – це не лише сторіччя тоталітаризму і світових воєн, але також найбільша в історії епоха деколонізації. Ретроспективно воно постає символом закінчення певної епохи – епохи колоніальних імперій. Крах цих імперій проявився у грандіозній формі: стали незалежними понад сто нових держав.

 

24 серпня 1991 року було проголошено Акт незалежності України. 1 грудня 1991 року Всеукраїнський референдум підтвердив Акт незалежності України понад 90 відсотками голосів. Державу під назвою Україна незабаром визнав цілий світ. Так переможно закінчилася боротьба нашого народу за нове національне ім’я.

 

Правда історії, з ретроспективного погляду на проблеми етнонімії, полягає в тому, що, незважаючи на тривалі зусилля, антиукраїнські асиміляторські плани не дали сподіваних результатів. Українофоби не раз домагалися тактичних успіхів, однак стратегічних наслідків вони не досягли. Політика етноциду, етнонімічної плутанини, яку століттями проводили імперіалістичні кола Росії та Польщі, закінчилася провалом. Східноєвропейська історія з проголошенням незалежності України набрала іншого виміру: сили конфронтації приречені щезнути. Оскільки на добро всієї Європи і світу призупинилося одвічне франко-німецьке протистояння, так само мусять припинитися російсько-українські і польсько-українські антагонізми. Наступає ера цивілізованих, добросусідських відносин. На сцені історії час українофобів минає безповоротно.

 

Літературні джерела:

1. Шульгин В. В. Малая Русь // Малая Русь. – К., 1918. – Вып. 1. – С. 4.

2. Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації. – Дрогобич: Відродження, 1997. – С. 25.

3. Шелухин С. Україна – назва нашої землі з найдавніших часів. – Прага, 1936. – С. 26.

4. Lypyński W. Nazwa «Rus» i «Ukraina» і ich znaczenie historyczne // Z dziejów Ukrainy. – Kraków, 1912. –S. 53.

5. Франко І. Рецензія // ЗНТШ. – 1903. – Т. 56. – С. 30.

6. Д-р К. та М-К. До історії українсько-польських взаємин. – Станиславів, 1926. – С. 4.

7. Sutowicz P. Mity czy zła prawda czyli kilka słów o historii // Nowy przegląd wszechpolski. – 1994. – Czerw. – S. 42.

8. З трибуни: Промови українських послів і сенеаторів у польському сеймі і сенаті. – Львів; Луцьк; Холм; Берестє, 1925. – С. 106.

9. Україна – Польща: важкі питання // Матеріали ІІ міжнародного семінару істориків. – Варшава, 1998. – С. 28.

10. Wasilewski L. Ruski, rusiński czy ukraiński? // Sprawy Narodowościowe. – 1927. – №4. – S. 31.

11. Wiadomosci literackie. – 1935. – 31 pazdz.

12. Serczyk W. A. Ukraina miedzy Wschodem a Zachodem, czyli jeszcze raz o tym samym // Warszawski zeszyty ukrainoznawcze. – Warszawa, 1994. – Z. 2. – S. 23.

13. Похід проти слова «український» // Діло. – 1923. – 15 черв.

14. Герасимович І. Українські школи під польською владою. – Станиславів, 1924. – С. 9.

15. Герасимович І. Збройна і культурна війна. – Львів, 1925. – С. 12.

16. Пропамятне письмо Наукового товариства імені Шевченка у Львові з приводу заборони польською Кураторією Львівського Шкільного Округу національного імені українського народу. – Львів, 1923. – С. 7.

17. Отвертими очима! // Діло. – 1923. – 3 серп.

18. На вічну ганьбу Польщі, твердині варварства в Європі. – Прага, 1931. – С. 80.

19. Кибалюк Неофіт. Розсадники польського православ’я // Краківські Вісті. – 1940. – 19 лип.

20. Під румунським постолом. – Париж, 1937. – С. 11.

21. Радянська Буковина, 1940-1945: Док. і матер. – К., 1960. – С. 126.

22. Пігуляк І. М. Українська православна церква в румунськім ярмі. – Вінніпег, 1927. – С. 17.

23. Там само. – С. 26.

24. Кузеля З. Українці в Румунії // Розбудова нації. – 1928. – Ч. 9. – С. 324.

25. Стоцький С. Наука руської мови в школах середних на Буковині. – Чернівці, 1893. – С. 7.

26. Закарпатська обдасть: Короткий довідник. – Ужгород, 1947. – С. 35.

27. Вегеш М. М., Туряниця В. В., Чаварга І. М. Смерть президента (Останні дні життя і смерть президента Карпатської України Августина Волошина). – Ужгород, 1995. – С. 36.

28. За рідне слово! – Мукачів, 1937. – С. 41.

29. Пркламація до Угро-руського народа. – Будапешт, 1919. – С. 15.

30. Час. – 1939. – 7 лют.

31. Маковецький С. Слово до братів під Бескидом. – Прешов, 1940. – С. 19.

32. Їжак. Українець чи руській? – Мукачів, 1938. – С. 7.

33. Барвінський Б. Назва «Україна» на Закарпатті. – Вінніпег, 1952. – С. 5.

34. Карпатська Україна в боротьбі. – Відень, 1939. – С. 229.

35. Маковицький С. Слово до братів під Бескидом. – Прешов, 1940. – С. 13.

36. За народ Подкарпаття. – Унгвар, 1940. – С. 4.

37. Мишанич О. В. Політичне русинство: історія і сучасність: Ідейні джерела закарпат. регіон. сепаратизму. – К.: ТОВ «Вид-во Обереги», 1999. – С. 15.

38. Красовський І. Тільки з рідним народом… – Львів, 1992. – С. 9.

39. Маковицький С. Слово до братів під Бескидом. – Прешов, 1940. – С. 12.

40. Мушинка М. Політичний русинізм на практиці // Нове життя. – 1991. – Ч. 47/48. – Додаток.

41. Мишанич О. Політичне русинство – українська проблема // Сучасність. – 1996. – № 7/8. – С. 148.

42. Красовський І. Тільки з рідним народом… – Львів, 1992. – С. 35.

43. Макара М., Мигович І. Карпатські русини в контексті сучасного етнополітичного життя // Український історичний журнал. – 1994. – №1. – С. 124.

44. Мишанич О. В. Політичне русинство: історія і сучасність: Ідейні джерела закарпат. регіон. сепаратизму. – К.: ТОВ «Вид-во Обереги», 1999. – С. 22.

45. Каменецький І. Украхна в тоталітарних схемах нацизму // Український історик. – 1972. – №3/4. – С. 114.

46. Бюлетень Укр. Центр. Інформ. служби. – 1997. – 9 жовт. – С. 3.

47. Миллер А. Конфликт «Идеальных отечеств» // Родина. – 1999. – №8. – С. 82.

48. Рябчук М. Дилеми українського Фауста: громадянське суспільство і «розбудова держави». – К.: Критика, 2000. – С. 18.

49. Рудницький Я. Слово й назва «Україна». – Вінніпег, 1951. – С. 130.

50. Шпорлюк Р. Україна: від імперської периферії до незалежної держави // Сучасність. – 1996. – №12. – С. 62.