Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Украдене ім’я: чому русини стали українцями – Розділ XXII: Хахол (автор: Наконечний Євген)

опубліковано 21 січ. 2013 р., 12:59 Степан Гринчишин   [ оновлено 1 лют. 2013 р., 10:48 ]

В усному побутовому мовленні офіційний етнонім інколи замінюється метафорою, псевдоетнонімом, або, інакше, – етнофолізмом, тобто прізвиськом. Скажімо, німці прозивають французів «жабоїдами», а французи німців – «бошами». Чехів німці прозивають «чехеями», а поляки німців – «швабами». Італійців прозивають «макаронниками», румунів – «циганами», американців – «янкі» і т. д. Проте, мабуть, ніде не вживається стільки і так інтенсивно глузливих етнофолічних назв народів, як у Росії. Вже автор «Історії Русів» відзначив це явище, характеризуючи російську солдатню: «Солдати тії, бувши ще тоді в сірячинах та лаптях, неголені і в бородах, себто в усій мужичій образині, були, одначе, про себе неврозуміло високої думки і мали якийсь паскудний звичай давати всім народам презирливі прізвиська, як от: полячишкі, татаришкі і так далі»1. Така практика триває в Росії донині. Мордву, марійців, удмуртів, наприклад, називають «чухонцями», мешканців Середньої Азії – «чурками» або «чучмеками». Кавказьких горців обзивають «звірами». «Посмотрите на насмешливые прозвища наших соседей: немец – немой человек, который даже по-русски говорить не может; хохол – вечно вылазит, во все вмешивается; чухонец – не обустроеный человек; татарин – не нашей веры»2.

 

Як відзначив етнограф Богораз, «назви північних народів росіяни вживають лише в зневажливій формі: чукчішкі, якутішкі, ламутішки і т. д.»3. На сучасну пору в Україні «колонізатори витворили досить широкий набір дерогативів на позначення зневажених і упосліджених ними аборигенів: «быки, жлобы, когуты, рогули, колхозники» (перелік далеко не повний)»4. Однак існує одна загальна назва. Українців, відомо, здавна прозивають «халами». «За тим дивним звичаєм, – продовжує автор «Історії Русів», – взивали вони козаків «чубами» та «хохлами», а іноді «безмозкими хохлами», а ті сердилися за те, аж пінилися, заводили з ними сварки та бійки, а врешті нажили непримиренну ворожнечу і дихали до них повсякчасно огидою»5. Хоча прийнято було висміювати нісенітниці в писаннях іноземців про Росію, і в той же час «не рахувалося гріхом користуватися заяложеним анекдотом, поголосом і байкою там, де мова йшла про «кахлів» і «хахландію». Вислів «Хахландія» замість назви «Україна», серед російських інтелігентів у дореволюційну епоху був широко розповсюджений7.

 

Як стверджує член правління Товариства української культури «Славутич» Іван Шишов, «і сьогодні від двірника й до міністра в Москві українців в побуті називають лише хахлами, що ніби і не образливо, але що свідчить про певний рівень мислення і ставлення російського загалу до нас»8.

 

Українці, що живуть тепер у Росії, як, наприклад, уродженець Москви Андрій Окара, спостерігають зневагу до всього українського на двох рівнях культури. «З одного боку – це побутова ксенофобія – доброзичливе, а то й не дуже глузування над «хахлом-салоїдом», «хахлом-придурченком», над українською мовою; сюди ж відноситься уявлення про Україну як про «молодшого брата», що живе за рахунок «старшого», а також неприхована злорадність з приводу кризи української економіки та всіляких негараздів. З іншого боку – це концептуальна ксенофобія – досить складна система уявлень про Україну та українську ідею як про вигадку ворогів Росії з метою розчленування «единой российской державы», «единого русского народа». «Викриття» «української химери» «ревнителями общерусского единства» відбувається за описаною Дугіним конспірологічною моделлю масонської змови…»9.

 

Етнофолізм (прізвисько) «хахол» («хахлушка», «хахландія») лексикограф В. Даль визначив так: «Хохол, украинец, малорос; хохлачка, хохлушка. Хохол глупее вороны, а хитрее чорта. Хохол не соврет, да и правды не скажет. И по воду хохол, и по мякине хохол! Хохлацкий цеп на все стороны бьет (хохлы молотят через руку)»10.

 

У той час коли «Словник української мови» вважає, що слово «хахол» – зневажлива назва українця11, сучасний російський словник твердить, що «хохол – название украинца, первоначально унижительное, затем шутливое, фамильярное»12.

 

Історик Б. Флоря твердить, що термін «хахол» на означення людини стали вживати на письмі з 1620 року. «В «ругательной» переписке воеводы одного из пограничных русских городов с «державцем» города Серпейска (это 1621 год) читаем: «А православных крестьян называешь некрещеными и хамовыми детьми, и прямые некрещеные вы, поганые хохлы, сатанины угодники, хамовы внучата присканами своими (так в тексте) хохлы бесовскими». «Поганые хохлы, – пояснює Б. Флоря, – це вже не деталі зовнішності, а люди іншої, чужої та ворожої віри, ознакою чого і служать, прикрашуючи їх, «бесовские хохлы»13.

 

Уперше слово «хохол» зафіксовано в російському словнику Полікарпова (1704 р.). Відтоді воно зустрічається у більшості наступних російських лексиконів.

 

Причина утворення російського прізвиська «хахол» напрочуд ясна. У липні 971 року великий князь Русі Святослав Завойовник та візантійський імператор Цимісхій зустрілися на березі Дунаю. Історик Лев Диякон Калойський, присутній при зустрічі, залишив для нас такий портрет київського князя Святослава. Був він «помірного зросту, не дуже високого і не дуже низького, з кошлатими бровами та світло-синіми очима, кирпатий, без бороди, з густим надмірно довгим волоссям над верхньою губою (вусами). Голова в нього була зовсім гола, але з одного її боку звисало пасмо волосся – ознака знатності роду (оселедець). Міцна потилиця, широкі груди і всі інші частини тіла цілком пропорційні. Виглядав він досить суворим і диким. В одне вухо в нього було протягнуто золоту сережку; вона була прикрашена золотим карбункулом, обрамленим двома перлинами. Одяг на ньому був білий і відрізнявся від одягу інших воїнів лише чистотою».

 

Оселедець як ознаку знатності роду носив не один Святослав. «На старовинних книжкових мініатюрах і фресках зустрічається зачіска, яка нагадує український оселедець. Це довге пасмо волосся, що звисає з одного боку. Можливо, це була зачіска князів»14.

 

У IX ст., за династії Каролінгів, франкські воїни носили зачіску, що нагадувала український оселедець. Треба тут сказати, що в середньовічній Європі християнська церква виступала проти звичаю «вирощувати на обличчі щетину»15.

 

Як бачимо з опису вигляду князя Святослава, він не носив бороди. Не носили бороди ні Хмельницький, ні Мазепа, ні інші гетьмани. Взагалі, українські селяни, як і польські, німецькі, французькі і т. д., на відміну від російських, не носили бороди. Для Сходу людина, яка голила бороду, міняла свою природу. «В процесі тривалих контактів склалася стійка опозиція між представниками латинського світу, що змінювали свою природню зовнішність і представниками світу православного, що намагалися зберегти її»16. Лише цар Петро I, повернувшись із-за кордону, власноручно стриг боярам бороди. 1699 р. ним був виданий указ, що забороняв усім носити бороди, за винятком духовенства і селян.

 

Коли князь Святослав повертався з візантійського походу до Києва, намовлені греками печеніги напали на нього біля дніпровських порогів і Святослав загинув у жорстокому бою. У середині XVI ст. якраз там, біля дніпровських порогів, виникає славне народне військо – Козаччина. Дотримуючись княжої військової традиції, запорожці, так само як Святослав, голили голову і бороду, залишаючи вуса і чуприну. Як розповідали Д. Яворницькому старі люди, які пам’ятали козаків: «Дівчата коси кохають, а запорожці – чуприни»17. На підставі численних зображень та великої кількості описів докладно відомо, як виглядав знак воїна – оселедець (козацька чуприна). «Вся голова голилась чи стриглась при тілі, над самим же лобом зіставалося кругле пасмо волосся пальців у три ширини. Волосся те часом відростало у довгу косу, котру можна було, зачесавши на лівий бік, або обнести кругом і замотати за ліве ухо, або просто довести до нього і замотати. Частіше, коли вона була не дуже довга, тільки спускалась за вухо, і її кінець теліпався на плечі. Така коса надавала лицю дуже войовничий вид і оригінальну красу»18.

 

Від цієї козацької чуприни, очевидно, пішла російська назва українців – «хахол». «Наші предки, українські запорожські козаки, брили голову, а тільки на її верху лишали жмут волосся або чуб. Як Україна за Богдана Хмельницького злучилася з Москвою, прозвали нас царсько-московські нагайкарі на посміх «халами», бо хахол значить на московській мові чуб»19. З такою етимологією одностайно згідні всі мовознавці. У третьому виданні словника Даля походження назви «хахол» тлумачиться так: «По оселедцу, длинному чубу на темени бритой головы, какой носили в старину на Украине мужчины». Взагалі в російській мові слово «хохол» означає «Торчащий клок волос или перьев на голове»20. Його вживають у назві деяких видів птахів, тварин і рослин. Наприклад: хохлатый жайворонок, хохлатый пингвин, хохлатые антилопы, хохлатый шалфей, хохлатый лук тощо. Можна додати ще – хохлатая борода, хохлатые брови.

 

Необхідно сказати, що недавно з’явилася зовсім відмінна, тобто не російська, етимологія слова «хахол». «Існує версія, що принизлива кличка українців «хохол» походить від татарського «хох оллу» – «блакитно жовтий». За іншою – оте «хох оллу» можна тлумачити і як «син неба»21. Ще існує і такий варіант: «хохол – коколь (тібетського походження), означає: вінець, корона, навершя»22.

 

Псевдоетнонім «хахол» в різні часи наповнювався різним змістом і сприймався по-різному. До Полтавської битви його ще сприймали в Україні як образу. Це іронічно виражено в «Історії Русів»: «Вступ шведів у Малоросію зовсім не схожий був на навалу неприятельську, і нічим він в собі ворожого не мав, а переходили вони села обивательські і ниви їхні, як друзі і скромні мандрівники, не займаючи нічиєї власності і не чинячи усіх тих бешкетів, свавільств та всякого роду безчинств, що свої війська звичайно по селах чинять під титулом: «Я – слуга царський! Я служу Богові і Государству за весь мир Християнський! Кури і гуси, молодиці й дівки нам належать по праву воїна і по наказу його Благородія!» Шведи, навпаки, нічого в обивателів не вимагали і гвалтом не брали, але де їх знаходили, купували в них добровільним торгом і за готівку. Кожен швед навчений був од начальників своїх говорити по-руські такі слова до народу: «Не бійтеся! Ми ваші, а ви наші!» Та, незважаючи на те, народ тутешній подобився тоді диким Американцям або примхливим Азіатам. Він, виходячи із засік своїх та сховищ, дивувався лагідності Шведів, але за те, що вони розмовляли між собою не по-руськи і зовсім не хрестились, уважав їх за нехристів і невірних, а побачивши, що вони їдять у п’ятниці молоко і м’ясо, вирішив, що є вони безбожні бусурмани, і вбивав усюди, де тільки малими партіями і поодинці знайти міг, а іноді забирав їх у полон і припроваджував до Государя, за що давали йому платню, спершу грішми по кілька карбованців, а опісля – по чарці горілки з привітанням: «Спасибо, хахльонок!»23.

 

Полтавська катастрофа, про головну причину якої розповів автор «Історії Русів», знищила козацьку Гетьманщину. XVIII сторіччя стало одним з найтрагічніших в українській історії. Розпочався процес невпинного наступу російсько-імперських сил у всіх сферах народного життя. Гірко глузуючи з тогочасного політичного становища, співець Козаччини Іван Котляревський вкладає в уста Юнони таке благання:

 

Но тільки щоб латинське плем’я

Удержало на вічне врем’я

Імення, мову, віру, вид24.

 

Однак якраз «імення» зберегти не вдалося. Замість того зневажлива кличка «хахол» набирала щораз більшого поширення. Якимсь дивом обминаючи цензурне око, в «Москалі-чарівнику» Котляревський зображає етнонімічне протиборство народних прислів’їв, що є відгомоном етнічного протиборства. З одного боку, «З москалем знайся [дружи], а камінь за пазухою держи», а з іншого, «Хохлы никуда не годятся, да голос у них хорош»25.

 

В «Енеїді» показано занепад козацької доби в історії, насильне закріпачення вільного народу, встановлення деспотичного імперського режиму, а також, що варто підкреслити, втрату самоназви і заміни її «хахлом».

 

Пропали! Як сірко в базарі!

Готовте шиї до ярма!

По нашому хохлацькому строю

Не будеш цапом ні козою,

А вже запевне що волом:

І будеш в плузі походжать,

До броваря дрова таскати,

А може, підеш бовкуном.

 

С. Рудницький приводить ще інше прислів’я. «Український простолюдин далеко краще відчуває окремішність свого народу і, заховуючи свої національні питоменности навіть на найдальших і найбільш розкинених колоніях, у найбільше чужому середовищі, дав привід до знаної російської пословиці: «хохол везде хохол»27.

 

Заборона імен була знахідкою Катерини II. Після придушення повстання Пугачова навіть ріку Яїк перейменували в Урал. Після скасування Запорозької Січі Катерина видала такий маніфест: «Мы хотим настоящим известить верноподданых нашей Империи, что Запорожская Сечь окончательно разрушена, на будующе запрещается даже имя запорожских казаков, ибо дерзкие действия этих казаков, нарушавшие наши Высокие приказы, оскорбили наше Императорское Величество»28.

 

Роздумуючи над терміном «хахол», в історіософічній розвідці «Две русские народности» тонкий знавець народного менталітету М. Костомаров дійшов такого висновку: «Скажу до слова, що з усіх тих назв, які надумували для нашого народу, щоб одріжняти його від Великорусів, чи не більш за всі принялася назва «хахол». Очевидечки, що прийнялася вона не своєю етимологією, а тільки через ту звичку, з якою вживають її Великоруси. Вимовляється слово «хахол». Великорус розуміє під ним справжній народний тип. Перед Великорусом зі словом «хахол» устає чоловік, що говорить якоюсь певною мовою, має свої певні звичаї, свої обставини домашнього життя, своєрідну народну фізіономію»29.

 

Доречно тут звернути увагу на те, що М. Костомаров підкреслив як треба правильно вимовляти кличку «хахол». Згідно з фонетичними засадами українського правопису це слово в українських текстах слід писати через літеру “а”, бо так цей специфічний термін насправді вимовляється всіма (в тому числі й українцями). Адже за етимологічними засадами російського правопису пишеться «хохол», однак читається «хахол».

 

А наскільки, до слова, російський етимологічний правопис розбіжний від українського фонетичного, бачимо на прикладі будь-якого звичайного російського речення: «Хороша холодная вода, когда хочется пить». За правилами фонетичного правопису це речення мало б писатися так: «хараша халодная вада, кагда хочица пить»30. Таким чином, написання в українських текстах слова «хахол» через «о» є неправильним.

 

Після заборони українського друкованого слова російським міністром внутрішніх справ Валуєвим група українських патріотів, на чолі з М. Костомаровим, прийшла до Валуєва з «тихим» протестом. У щоденниковому записі Валуєва цей епізод звучить так: «Были у меня несколько лиц, в том числе Костомаров, сильно озадаченный приостановлением популярных изданий на хохольском наречи»31.

 

У першій половині XIX ст. українців під російською займанщиною офіційно називали малоросами, але в побуті звичайно лише «халами». Зокрема, «халами» називали українське селянство. «У воронезькій губернії великоруські поселенці називають малоросів «халами», і їх дружин «хахлушками», а малороси в свою чергу зовуть великоросів «москалями» і великоруських жінок «московками»32. Для російського імперського суспільства «українські селяни, продовжували жити в традиційному українськомовному світі, залишалися доброзичливими, нешкідливими, навіть колоритними у своїх танцях і піснях, проте в цілому некультурними, дурними халами»33. Правда, «кахлів» цінували за господарність, за істинно хліборобську любов до землі.

 

Ось, наприклад, як писав про хліборобських хахлів високий царський сановник: «В Терской й Кубанской области вскоре после окончательного замирення Кавказа, а особенно после Турецкой Кампании, жизнь тоже закипела необычайным для России темпом. В этих областях, недавно еще театре кровавых событий, кроме аулов, где жили горцы, были только станицы казаков, более занятых охраною от набегов татар, чем хлебопашеством. После замирения края, плодородными его землями были наделены казачьи станицы, генералы и офицеры, принимавшие участие в завоевании Края. И так как и те и другие к земледелию были не склонны, то офицерские участки стали продаваться, а станичные земли сдаваться в аренду чуть ли не задаром. Продажная цена не превышала двенадцати рублей за десятину, арендная – была от пяти до десяти копеек. И переселенцы нахлынули со всех сторон. Сперва явились тавричане, гоня перед собой десяток-другой овец: Мазаевы, Николенки, Петренки и многие другие – теперь богачи, владеющие сотнями тысяч овец и многими миллионами, потом появились и землеробы, хохлы на своих скрипучих, не окованных арбах, запряженных рослыми волами, а потом – и наши земляки на своих заморенных клячах. И чем дальше и дальше, тем все больше и больше прибывало народу. Все это копало землянки, строило себе глинобитные или мазаные хаты, и села выростали за селами. Лучше всех сжились с новыми условиями степенные домовитые хохлы и вскоре зажили прочно и богато. Многих из «российских», т. е. чисто русских, погубила страсть к бродяжничеству. Пожив бивуаком неделю-другую на одном месте, видя, что все еще не текут в угоду им медовые реки, они, разочарованные, отправлялись дальше искать обетованые земли и в вечной погоне за лучшим в конце концов хирели и, продав свои остатки тем же хохлам, поступали к ним в батраки или возвращались вконец разоренными домой с вечным своим припевом: «курицу негде выпустить, тесно стало»34.

 

Відродження української літератури, за яким проглядалося відродження політичне, руйнувало російський ідилічний архетип «дурнуватого хахла». Тому виступаючи в позі нібито ліберала, в тозі «трибуна», а насправді будучи «сторожем блага імперії проти української крамоли»35, критик В. Бєлінський з імперською шовіністичною ненавистю говорить про «хахлацький патріотизм» Тараса Шевченка36. «Этот хахлацкий радикал написал два пасквиля – один на государя императора, другой – на государыню императрицу… Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых их не читал»37. Хоч і не «читал», але це не завадило Бєлінському засудити «хохлацкий язык и хохлацкую літературу». У листі до П. Анненкова він обурюється: «Ох мне эти хохлы. Ведь бараны – а либеральничают во имя галушек и вареников с свиным салом!».

 

Редактор українофобської газети «Киевлянин», В. Шульгін слово «українці» брав у лапки, але «хахли» писав без них. Зрештою, в російській художній літературі здавна широко побутувала зневажлива назва українців «хахол». Ще Пушкін у вірші «Моя родословная» писав:

 

Не торговал мой дед блинами,

Не ваксил царских сапогов,

Не пел с придворными дьячками,

В князья не прыгал из хохлов.

 

Або, наприклад, Лев Толстой в оповіданні «Два старика»: «Идет Елисей и нагоняет на ходу двух хохлушек. Идут бабы, промеж себя болтают.

 

Вошел Елисей во двор; видит – у завалинки человек лежит безбородый, худой, рубаха в портки – по-хохлацки». Російські селяни не закладали сорочку в штани, як і не голили бороди.

 

Відзначають, що найбільше російські літератори любили описувати як «милые хохлушки на дивном просторе малороссийских полей гуторят с парубками»39.

 

В. Короленко в повісті «Слепой музикант» пише: «Старик поводил усами и хохотал, рассказывая с чисто хохлацким юмором соответствующий случай». Або І. Лажечников у повісті «Ледяной дом»: «Хохол на бритой голове изобличает род его. Это малороссиянин, которого недоставало на смотру Волынского».

 

У 30-х роках XX ст. західноукраїнські літературні критики відзначали, що «совітські письменники називають наших земляків у своїх творах по старому «халами»40. В авторській мові вживають слово «хахол» багато сучасних російських письменників, серед них і О. Солженіцин, сам напівукраїнець.

 

На початку XX ст. термін «хахол» в російській літературі та публіцистиці вживався повсюдно. Ось перший-ліпший приклад: «Хохломаны должны допустить, что или сходство двух наречий – велико- и малорусского – так близко, что оба они не что иное, как один и тот же язык, или что малорусские драматурги думают по-русски и в уме переводят русскую мысль по хохлацки»41. Тодішня російська художня література густо наповнилась типами напівдебільних хахлів. Володимир Винниченко з цього приводу опублікував протест. «Кожен раз, – скаржився Винниченко, – беручи до рук російське оповідання про «кахлів», як здавна прийнято в російській літературі обзивати українців, мене охоплює відчуття незручності, сорому і боязні. Завжди і скрізь в російській літературі «хахол» – трохи дурнуватий, трішки хитрун, неодмінно лінивий, меланхолійний і часом добродушний»42.

 

Розглядаючи українські типи в російській дореволюційній літературі, Л. Жигмайло стверджує, що «російська белетристика, відбиваючи у своїх творах типи українців чи «кахлів», що випадково потрапили їм в поле зору все ще не виходить за рамки етнографізму і дає нам або образ смішного «хахла» простолюдина або інтелігента-українофіла неодмінно з «чубом», у «вышитой сорочке», що спльовує крізь зуби, старанно п’є «горилку» і за кожним словом згадує чорта»43.

 

Однак було б несправедливим твердити, що всі поспіль російські письменники насміхалися з «кахлів». Лауреат Нобелівської премії за 1933 рік, Іван Бунін, після поїздки на Україну, дав «халам» іншу оцінку. «Хохлы мне очень понравились с первого взгляда. Я сразу заметил резкую разницу, которая существует между мужиком великороссом и хохлом. Наши мужики – народ, по большей части, изможденный, в дырявых зипунах, в лаптях и онучах, с исхудалыми лицами и лохматыми головами. А хохлы производят отрадное впечатление: рослые, здоровые и крепкие, смотрят спокойно и ласково, одеты в чистую, новую одежду. И места за Курском иачинаются тоже веселые: равнины полей уходят в такую даль, о которой жители средних и северных губерний даже понятия не имеют!44. Про знамениту п’єсу А. Чехова «Вишневий сад» І. Бунін сказав: «Где это были помещичьи сады, сплошь состоявшие из вишен? «Вишневый садок» был только при хохлацких хатах».

 

І в російській армії «хахли» не були предметом насмішок. В армії «хахли» були бажаним елементом: слухняні, нерозбещені, розумні45. До слова, «деякі гвардійські полки складалися майже виключно з українців, як наприклад, Волинський, Ізмайівський, Преображенський, Семенівський та інші»46. Коли у лютому 1917 р. в Петрограді вибухла демократична революція, саме гвардійські українські полки виступили як ударна сила проти царизму. Винниченко запитував російських лібералів: «Коли справа революції була на кінчику загибелі, хіба не українці врятували її, хіба не українські полки, не оті саме волинці та ізмайловці»47.

 

Цікавою є іронічна самооцінка славетного гумориста Антона Чехова, який писав: «А вот если бы я не был хохол, если бы я писал ежедневно хотя бы два часа в день, то у меня уже бы была собственная вилла. Но я хохол, я ленив»48.

 

На схилі XIX ст. селянство Наддніпрянщини, на відміну від селянства Наддністрянщини і Закарпаття, втратило своє національне ім’я і прийняло за самоназву частково термін «малорос», а здебільшого зневажливе російське клеймо душі і тіла – «хахол». Олександр Довженко у сценарії фільму «Зачарована Десна» згадує про розмову, яку він малим хлоп’ям мав зі своїм батьком:

 

«– Тату!

– Що, синку?

– Що там за люди пливуть?

– То здалека, Орловські. Руські люди, з Росії пливуть.

– А ми хто? Ми хіба не руські?

– Ні, ми не руські.

– А які ж ми, тату? Хто ми?

– А хто там нас знає. Прості ми люди, синку. Хахли, ті, що хліб обробляють. Сказати би, мужики ми…»49

 

Є. Чикаленко, оповідаючи про те як москалі присвоїли собі нашу назву, пише: «По просто сказавши вони, користуючися силою, взяли собі наш паспорт, а нам дали новий з візантійською назвою – «малоросів», або московською «хахлов», бо предки наші підголювали чуприну й лишали тільки чуб – («хохол» по московському)»50.

 

Крах царизму 1917 році висвітлив увесь трагізм етнонімічної ситуації в Україні. «Головна біда цієї доби була та, що українці ще не мали загально засвоєного спільного національного імені»51. Сучасники це неодноразово з болем відзначали. «“З тієї тихої розмови в учительській кімнаті 1915 року я вперше довідався, що такою мовою, якою ми говоримо, говорить близько 30 мільйонів людей; що ті люди, а з ними і мої батьки, називаються українцями, а не малоросами, не хохлами, не русинами, не мужиками, як їх тепер зневажливо називають»52.

 

У травні 1917 року Українська Центральна Рада звернулася з декларацією до інтелігенції: «Увіссавши з молоком самодержавности ідею централізму, звикнувши дивитись на Україну тільки як на полуднево-західний край російської імперії, а на українців, як на «кахлів», що відріжняються від росіян тільки деякими маленькими побутовими окремішностями, ніколи не турбуючись про те, щоб познайомитися з життям цих «кахлів» та їх ідеалами, що ніколи не завмирали, навіть під гнітом царизму, буржуазна інтелігенція не змогла, не найшла в собі сили піднятися до правильного розуміння процесу, який відбувався цілий час»53.

 

Подібні революційні заклики лунали тоді звідусіль. «Багато з нас, українців, навіть своє прізвище національне забуло і зве себе «малороссами», «хохлами», «южнорусами», одним словом, так, як того всяким зайдам на Україні забажається»54.

 

Тоді на перший план висунулася ідея автономії України. «Без автономії у нас не буде рідної школи, а буде школа московська. Та школа, що лише памороки забиває нашим дітям, а грамоти ніякої не дає. Буде та школа, що вчить зневажати батька та матір, бо вони, мовляв, «хахли», а той хлопець, що вивчився цвенькати з п’ять слів по кацапському, дак він вже не хахол, а пан»55.

 

Молодий генерал Української Народної Республіки Юрко Тютюнник з власного досвіду описав трагічні етнонімічні колізії в революційному 1917 році на східноукраїнських землях. Треба було сформувати з українських «дядьків в шинелях» військову частину. Для цього, за тогочасним звичаєм, скликали віче.

 

«Прибуло щось до семи тисяч. Відкриваючи віче, я запропонував:

– Хто поміж вами українці, піднесіть руку до гори!

Піднеслося не більше трьохсот рук.

– Малороси! Піднесіть руки!

Піднесло руки коло половини присутніх.

– Хахли! Піднесіть руки!

Знов піднесла руки добра третина.

– Українці, малороси і хахли! Всі разом піднесіть руки!

Понад головами кількатисятної юрби піднісся ліс рук. Одиниці, що не піднесли рук, не були помітні серед загалу»56.

 

Для полонених російської армії, вихідців з України, протягом 1914–1917 років у німецькому місті Раштаті знаходився табір. Між великою масою полонених українцями означувало себе зовсім небагато. Панувало цілковите замішання в назвах: «малороси», «руські», «хахли»57.

 

Образливий термін «хахол» на означення українця, як вже було сказано, широко побутує в Росії донині. «Перший урок, який уже стає невід’ємною складовою національної свідомості українця, полягає у тому, що в Росії ніколи не було, немає і поки що не передбачається іншого інтересу в Україні, ніж винищення дорешти, до ноги, до пня української нації. Бачимо, що від найрафінованішого філософа до найзахланнішого пияка – надто в багатьох росіян вкладено справді фатальну одержимість українофобією. Вона становить один із головних елементів «русской ідеї», вона нині піниться несамовитою, справді зоологічною ненавистю до українства в російському парламенті, вона закарбована на стінах міст Криму «Хароший хахол – мьортвий хахол!»58. Навіть українські гроші зневажливо обзивають «хохлобаксами».

 

Ця убивча для українців і самовбивча для самих росіян манія диктує «кожний крок, кожне слово, кожний жест щодо України і з боку нинішньої влади в Москві, генералітету політичного, військового, економічного, наукового і культурного, хоч би в які шати вони маскувалися. Мусимо констатувати, що нині довершується формування кількасотлітнього великоросійського расизму, російського нацизму як світоглядної духовної бази, здається, останнього і вирішального походу для остаточного знищення української нації»59.

 

Про походження «кахлів» існує українська народна легенда такого змісту: «Ішов по полю Христос і св. Петро, а на встрічу їм іде поїзд сватьби. П’яні люди начали насміхатися з них. Первий чоловік начав кривиця і казати Христу і Петру: «Чого ви бродяги, ходити тут? Ви должни заніматся хлібопашеством, а не ходити без діла по світу!» Святий Петро і каже Христу потихеньку: «Цьому чоловікові бути хахлом-хліборобом: він вік буде хліборобити». Христос і каже: «роби з ним, що тобі угодно». Другий п’яний чоловік у насмішку кричить: «Чого ви ходити тут; бач, черевиків нема; вам би тико лапті плести, а не ходити тут по чужих свайбах!» Св. Петро й каже: «а цьому чоловікові бути москалем, і він буде лапті плести і в лаптях ходити»60.

 

З кінця 20-х років XIX ст. сторіччя, Україна, на думку сучасних дослідників, «була колонією без обмежень туземців за кольором шкіри і прямо за національністю (хоч знане і презирливе ставлення до «хохлів» з боку росіян незалежно від суспільної приналежності і перших і других: російський робітник міг бути цілком зверхнім до українського інтелігента)»61. У той час можна було нераз почути: «Поїдете до своєї Хахландії, там будете говорити своєю собачою мовою»62.

 

На думку Є. Сверстюка «століття неволі й національних поневірянь виробили тип українського обивателя, який сам себе називає зневажливим прізвиськом «хохол» промовляючи: «Хоч горшком назви, тільки в піч не саджай». І він теж має якийсь стосунок до тих прадідів, що в огонь ішли за честь свого імени. Він має свою етику й мораль, свій гумор, свої приказки і пісні. Уся низькопробна, дрібнокриклива, обачна – легкодуха і балаганна частка нашого фольклору вироблена ним і належить йому – хохлові, якому б добре тільки попоїсти й випити, хохлові, з якого росте ситий, самовдоволений, «торжествуючий хам», що уникає вериг чести й обов’язку, а тому й духу українського не зноситиме»63.

 

Поряд з терміном «хахол» російський імперський шовінізм придумав ще ряд образливих ярликів для означення українських патріотів. У XVIII ст. такою кличкою став термін «мазєпінец». «Слова «мазепинець» та «мазепинці» почали вживати, почали приточувати їх до інших людей такі люди, що не зичать добра нашому народові, що вороже ставляться та лихим оком дивляться на українців, на українську інтелігенцію – на освічених людей наших. Роблять це всякі чорносотенці, що звуть себе то «націоналістами», то «союзниками», то «истинно-русскими людьми»64.

 

Російська православна церква, за розпорядженням царя, викляла ім’я Івана Мазепи. Російські попи, не без успіху, ганьбили перед темною «хохлацькою» паствою українських патріотів-мазепинців такими словами: «Вы изменники, предатели, в сердце ваше заползла змея, подпущенная жидом»65. Професійний українофоб Піхно тішився: «Нынешний хохол «мазепой» называет всякого изменника»66.

 

З бігом часу «мазепинці» поступово перетворювалися у малоросів, вірних служителів романівської династії. Так у першій половині XIX сторіччя в суспільній свідомості Росії, як вже говорилося, став переважати позитивний образ малоросів, що сприймалися як колоритний варіант російського народу67. З погляду жандармів і петербурзького чиновництва мазепинство, як небезпечний патріотичний рух, пішло на спад, і «в XIX сторіччі в очах росіян маси українців стали хахлами, прототипом нецивілізованого селянина»68. Однак напередодні Першої світової війни ідея великого гетьмана Івана Мазепи про право українців на власну державу стала відроджуватися. Боротьба з ненависним для Росії мазепинством запалала знов. «Чорносотенні малороси, як Савенко, почали тепер називати себе «богданівцями» в пам’ять Богдана Хмельницького, який приєднав Україну до Москви, протиставляючи себе «мазепинцям»69.

 

На зміну «мазепинцям» з 1919 року появляється новий термін «петлюрівці». І хоча більшовики свої етнічні уподобання приховували в соціально-класових термінах, для українства вони знайшли персональний термін – «петлюрівці». Боротьбою з «петлюрівцями» було заповнене життя довоєнної радянської України. Петлюрівців, петлюрівщину находили скрізь, де лише теплився вогник національної свідомості, та жорстоко винищували. «На зміну «Мазепинству» прийшла «Петлюрівщина». Прийшла вона через 210 років після того, як на Україні проревіла остання українська гармата, й через 55 літ після остаточного, категоричного й рішучого оголошення, що не тільки народу українського, але, навіть, мови його «не було, нема й бути не може»70.

 

Друга світова війна сприяла появі в Москві нового терміна – «бандеровец». «З точки зору центру і російського суспільства українські націоналісти петлюрівці і бандерівці стали спадкоємцями мазепинців»71. «Кожний, хто був направлений на роботу в Росію з України були «хахламі» і «бєндєрамі». Все це, правда, ніби й жартома. Але коли Україна у 91-му оголосила незалежність, найкращі мої друзі влаштували гвалт: «Ви, хахли проклятиє! Ми вас от фашістов спаслі! Ми вам культуру прінєслі! Прєдатєлі…»72.

 

Заперечуючи право українського народу на власну державу, Москва з лютою ненавистю стала називати іменем Бандери цілу західну гілку українського народу і взагалі всіх патріотів, для яких метою боротьби була вільна, самостійна, соборна Україна. Для українофобів навіть мова українська зробилася «бандерівською». «Директор Інституту країн СНД Костянтин Затулін пише в газетах, що незалежна Україна зовсім не «братня слов’янська держава, а політично у найвищий спосіб організована бандерівщина, а бандерівець – не брат росіянину»71.

 

Видатний сучасний театральний режисер, уродженець Львова, Роман Віктюк, який тепер живе постійно в Москві, зізнався кореспондентові львівської газети, що його нерідко обзивають «бандерівцем». На запитання, який зміст він сам вкладає в слово «бандерівець», Роман Віктюк відповів: «Це не слово, це призначення. Бандерівець – це вільний»74. Наведені слова Віктюка ще раз підтверджують той, зрештою, відомий факт, що надати принизливого значення терміну «бандерівець» на західноукраїнських землях Москві не вдалося.

 

Літературні джерела:

1. Історія Русів. – К.: Рад. письменник, 1991. – С. 194.

2. Парник идей // Родина.– 1997. – №5. – С.11.

3. Богораз В. Г. Чукчи. – Л., 1934. – Ч. 1.  С. 71.

4. Рябчук М. Від Малоросії до України… – С. 224.

5. Історія Русів. – К.: Рад. письменник, 1991. – С. 194.

6. Бурчак Л. Случайные заметки // Украинская жизнь. – 1916. – №1. – С. 68.

7. Лукомский А. С. Очерки из моей жизни // Вопросы истории. – 2001. – №3.– С. 102.

8. Шишов І. Українська перспектива в Росії // Літ. Укр. – 1991. –31. Х.

9. Окара А. «Українські тумани» та «русское солнце» // Український вибір. – 1998. – №5/6. – С. 10.

10. Даль В. Толковый словарь…: В 4 т. – М.: ГИС, 1955. –Т. 4. – С. 563.

11. Словник української мови. – К., 1980. – Т. 1. –С. 134.

12. Словарь совр. рус. лит. языка: В 18 т. – М.: Наука, 1965. – Т. 17. – С. 427.

13. Флора Б. Кто такой «хахол»? // Родина. – 1999. №8. – С. 59.

14. Сыромятникова И. С. История прически: учебник для театр. худож. технич. училищ. – М.: Искусство, 1989. – С. 84.

15. Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV-XVIII ст.: У 3 т. – К.: Основи, 1995. – Т. 1. – С. 280.

16. Флора Б. Кто такой «хахол»? // Родина. – 1999. №8. – С. 59.

17. Эварницкий Д. И. Запорожье в остатках старины и преданиях народа. – СПб., 1888. – Часть 2. – С. 20.

18. Чуб і чуприна: Замітки для істориків, малярів і акторів // ЗНТШ. – 1901. – Т. 44. – С. 3.

19. Виселениць Гриць. Хто ми? – Троїцьк, 1918. – С. 3.

20. Ожегов С. И. Словарь русского языка. – М., 1978. – С. 798.

21. Шлях перемоги. – 1991. – 2 квіт.

22. Драч І. Нові вірші // Сучасність. – 1995. – №10. – С. 6.

23. Історія Русів. – К.: Рад. письменник, 1991. – С. 264-265.

24. Котляревський І. Поетичні твори, 1991. – К.: наук. думка, 1982. – С. 207.

25. Там само. – С. 265.

26. Там само. – С. 105.

27. Рудницький С. Основи землезнання України. – Ужгород, 1926. – С. 37.

28. Геллер М. Я. История Российской Империи: В 3 т. – М.: МИК, 1997. – Т. 2. – С. 204.

29. Костомаров М. Дві руські народности. – Київ; Ляйпціг, 1906. – С. 25.

30. Бицилли П. Нация и язык // Современные записки. – 1929. – т. 40. – С. 409.

31. Дневник П. А. Валуева, министра внутренних дел. М., 1961. – Т. 1. – С. 239.

32. Воронежские хохлы // Киевская старина. – 1885. – Т. ХІ. – С. 613.

33. Каппелер А. Мазепинцы, малороссы, хохлы: украинцы в этнической иерархии Российской империи // Россия – Украина: история взаимоотношений. – М.: Школа «Языки русской культуры», 1997. – С. 137.

34. Врангель Н. Воспоминания (От крепостного права до большевиков). – Берлин, 1924. – С. 130.

35. Грабович Г. До історії укр. літ. – К.: Основи, 1997. – С. 124.

36. Полтава Л. Критик Віссаріон Бєлінський і Тарас Шевченко // Визвольний шлях. – 1961. – Кн. 3. – С. 185.

37. Белинский В. Г. Полн. собр. соч. – М.: Изд. АН СССР, 1956. – Т. 12. – С. 441.

38. Там само.

39. Волконский А. М. В чем главная опасность? Малорос или украинец? – Ужгород, 1929. – С. 3.

40. Граничка Л. Хахли героями московських совітських повістей // Вістник. – 1935. – Кн. 2. – С. 104.

41. Суворин А. С. Хохлы и хохлушки. – СПб., 1907. – С. 82.

42. Винниченко В. Открытое письмо к русским писателям // Украинская жизнь. – 1913. – №10. – С. 29-30.

43. Жигмайло Л Украинские типы в русской беллетристике // Украинская жизнь. – 1917. – №1/2. – С. 182.

44. Бунин И. А. Рассказы. – М.: Правда, 1983. – С. 182.

45. Капустянський М. Похід української армії на Київ – Одесу в 1919 році. – Львів: Червона Калина, 1922. – Част. 3. – С.17.

46. Верига В. Визвольні змагання в Україні. – Львів 1998. – Т. 1. – . 61.

47. Винниченко В. Відродження нації. – Київ; Відень, 1920. – Част. 1. – с. 51.

48. Чехов А. П. Собр. соч.: В 12 т. – М., 1957. – Т. 12: Письма. – С. 209.

49. Довженко О. Зачарована Десна. – К.,1995. – С. 49-50.

50. Чикаленко Є. Щоденник (1907-1917). – Львів, 1931. – С. 348.

51. Єремеїв М. Полковник Євген Коновалець на тлі української визвольної боротьби // Євген Коновалець та його доба. – Мюнхен, 1974. – С. 121.

52. Костюк Г. Зустрічі і прощання: Спогади. – Едмонтон, 1987. – Кн. 1. – С. 18.

53. Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції 1917-1920 рр. – Відень, 1921. – Т.1. – С. 57.

54. Лист від українців-католиків з Києва. – Полтава, 1917. – С. 4.

55. Чи є в нас по закону автономія? – К.: Січ, [б. р.]. – С. 5.

56. Тютюнник Ю. Революційна стихія // Квартальник Вістника. – 1937. – Ч. 4. – С. 9-10.

57. Історія української громади в Раштаті. – [Б. м., б. р.] Видання СВУ. – С. 52.

58. Драч І. Чи покається Росія? // Злочини панівного радянського комунізму проти українського народу. – К., 1994. – С. 13-14.

59. Драч І.Важкі роки українства // Сучасність. – 1993. – №11. – С. 97.

60. П. И. Из области малорусских народных легенд // Этнографическое обозрение. – 1890. – Кн. VII.  С. 94.

61. Русначенко А. М. Національно-визвольний рух в Україні: середина 150-х – початок 1990-х років. – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 1998. – С. 41.

62. Смаль-Стоцький Р. Українська мова в Совєтській Україні. – Варшава, 1936. – С. 49.

63. Сверстюк Є. На святі надій: Вибране. – К.: Наша віра, 1999. – С. 273.

64. Коваленко-Коломацький Г. Чим пошкодять нам мазепинці? – Пб., 1914. – С 5.

65. Алексий И. Пробуждение Украины. – Почаев, 1914. – С. 38.

66. Пихно Д. И. В осаде: Политические статьи. – К., 1906. – С. 289.

67. Каппелер А. Мазепинцы, малороссы, хохлы: украинцы в этнической иерархии Российской империи // Россия – Украина: история взаимоотношений. – М.: Школа «Языки русской культуры», 1997. – С. 126.

68. Там само – С. 130.

69. Чикаленко Є. Щоденник (1907-1917). – Львів, 1931. – С. 254-255.

70. Збірник пам’яті Симона Петлюри. – Прага, 1930. – С. 109.

71. Каппелер А. Мазепинцы, малороссы, хохлы: украинцы в этнической иерархии Российской империи // Россия – Украина: история взаимоотношений. – М.: Школа «Языки русской культуры», 1997. – С. 142.

72. ПіК. – 2000. – №10. С. 5. 

73. Лановенко О. Росія: не вельми привабливий портрет в інтер’єрі // Сучасність. – 2000. – №3. – С. 93.

74 Експрес. – 1998. – 7-15 берез.